14 червня 1891р. народився Євген Михайлович Коновалець — полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, член Стрілецької Ради, командант УВО, голова Проводу Українських націоналістів, перший голова ОУН, один із ідеологів Українського націоналізму.

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в с. Зашків (нині Жовківський район, Львівська область, Україна, тоді Львівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина) у вчительській родині. Був онуком о. Михайла Коновальця (1824—4.3.1887, Зашків), який у 1858—1887 роках був парохом рідного села Євгена.

Закінчив народну школу в рідному селі. У 1901-1909 роках навчався у Львівській академічній гімназії. З 1909-го вивчав право на правничому факультеті Львівського університету. Із студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув Адам Коцко.

З 1912 року — секретар львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації — місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади».

Від 1913 року один з лідерів українського студентського руху, обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української національно-демократичної партії. У 1913 р. входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.

Найбільший вплив на молодого Коновальця мали один з розбудовників «Соколу» Іван Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією (особливо з Дмитром Донцовим).

На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 року мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони (ландверу) Львова). В червні 1915 року під час боїв на Маківці потрапив у російський полон. У 1915 — початку 1916 років перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині.

Після Лютневої революції в Росії Є. Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Андрієм Мельником, Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником розгорнули широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.

Приблизно наприкінці липня 1917 приїжджає до Києва. Появу в столиці починає з вступу до Галицько-Буковинського комітету (ГБК) допомоги жертвам війни і популяризації в середовищі ЦР та УГВК ідеї створення окремої військової одиниці. Діяльність у місті проводить під псевдонімом Є. Блавацький. Вперше під своїм прізвищем згадується 28 грудня 1917 р. в протоколі засідання Галицько-Буковинського комітету.

У жовтні-листопаді 1917 рр. Євген Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами ГБК сформували Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР.

У січні 1918 року після проведення реорганізації Євгена Коновальця обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — на початку лютого 1918 р. ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились у ході протидії січневому заколоту та у боях проти більшовицьких військ (в тому числі окупаційних російських) на підступах до міста. 1-2 березня 1918 року стрілецькі частини спільно з Запорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Коновалець, залишившись у місті, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.

В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. Після підписання Скоропадським договору про федерацію січові стрільці підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьманського режиму та приєднались до військ Директорії в Мотовилівському бою.

Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. В 1918-1919 керував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Був одним з довірених союзників Петлюри, після сепаратного Зятківського договору УГА з білогвардійцями включно. Однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.

У листопаді 1919 р. Євген Коновалець потрапив до табору для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехословаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що перебували в Чехословаччині, і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.

Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Є.Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах у липні 1920-го здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньої участі Євгена Коновальця створено Українську Військову Організацію (УВО).

20 липня 1921 р. Євген Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР, вважаючи його безперспективним.

Із грудня 1922 року був змушений мешкати в еміграції у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.

У листопаді 1927 за його ініціативи на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Євгена Коновальця.

Наприкінці 1920-x — на початку 1930-х рр. Є. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Є. Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехословаччині, Австрії.

Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, намагання поставити українське питання у Лізі Націй, постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві.

Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов.

Про спецоперацію інформували особисто Сталіна. У листопаді 1937-го Судоплатова прийняв Сталін й поставив задачу розробити план «нейтралізації» керівництва ОУН. За тиждень у Кремлі Судоплатов доповів план Сталіну, керівнику НКВД Єжову та голові ЦВК УРСР Петровському. Останній заявив, що Євгену Коновальцю заочно винесено смертний вирок.

23 травня 1938 р. Євген Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті цієї спецоперації. Вбивство Євгена Коновальця виконав Павло Судоплатов (пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ). Він зумів увійти в довіру до Євгена Коновальця, який вірив в існування в СРСР міцного підпілля. Це «нелегальне угрупування» й презентував, згідно з «легендою», Судоплатов під псевдонімом «Павлусь Валюх».

23 травня 1938 року Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готелю «Атланта» вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Після того як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.

Поховано Євгена Коновальця на цвинтарі Кросвейк.

15 липня 1968 року Євгену Коновальцю присвоїли Воєнний хрест (посмертно). 

Джерело.https://ua.openlist.wiki/

14 червня 1919р. під час "Чортківської офензиви" розпочалися бої за Тернопіль.

Старшини 2-го куреню 13-го полку 7-ї бригади Галицької армії на ст. Чуднів-Волинський. Фотокартка. Вересень 1919 р.

В околицях Тернополя поляки зосередили до 20 піхотних куренів (батальйонів), побудували укріплення по лінії сіл Чернелів (нині с. Жовтневе Тернопільського району) – Великі Бірки–Острів–Буцнів. Цього ж дня відбувся переможний бій військ УГА під Підгайцями; також було утворено П’ятий (Чортківський) корпус УГА на чолі з полковником Г. Коссаком.

13 червня 1947р. у бою з московитами загинув сотенний УПА Ярослав Коцьолок «Крилач».

Ярослав Коцьолок "Крилач"

Коцьолок Ярослав (“Крилач”, “Сухий”; 1.04.1922, с. Даровичі Перемиського пов. Підкарпатського воєв. – 13.06.1947, біля прис. Борсуковець с. Завадка Бещадського пов. Підкарпатського воєв.). 

Початкову школу проходив у своєму рідному селі. В 1935 р. продовжив навчання у Перимишльській гімназії ім. Маркіяна Шашкевича, котру закінчив у 1939 р. В 1941 р. став членом ОУН.

В 1942 р., направлений до школи Української допоміжної поліції у Львів, після закінчення котрої служив у поліції в с. Нижанковичі. В цей час активно займався розвитком українського підпілля.

Влітку 1944 р. пішов з поліції і вступив до лав УПА. Спершу чотовий у сотні «Ударник — 8», пізніше протягом деякого часу і сотенний. Згодом очолював сотню «Ударник-6». Командир сотні “Ударник 6” (1946–1947); хорунжий УПА (1946); відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1945).

[Ярослав Старух. Документи і матеріали / Упорядник В. Мороз]

12 червня 1941р. московити заарештували 15 учнів середньої школи в Теребовлі 1922–1924 рр. народження. Всіх їх розстріляли без суду в тюрмі у Тернополі наприкінці цього ж місяця.

12 червня 1941 р. напередодні закінчення навчального року були заарештовані 15 учнів середньої школи (колишньої гімназії) в Теребовлі – 1922–1924 рр. народження. Всіх їх розстріляли без суду в тюрмі у Тернополі наприкінці цього ж місяця. Впродовж січня–червня 1941 р. подібні каральні акції щодо учнівської молоді органи НКВС провели в кожному районному центрі.

https://teren.in.ua/

https://poglyad.te.ua/

Вероніка Черняхівська - розстріляна московитами Українська поетеса, перекладач.

Вероніка Олександрівна Черняхівська, 1920-ті рр.

Народилася 25 квітня 1900 року у Києві,

Розстріляли 22 вересня 1938 року (38 років) Восени 1929 року Вероніку Черняхівську заарештували та звинуватили в причетності до «справи СВУ» . Через кілька місяців її випустили, натомість посадили батька та матір.

Удруге Вероніку Черняхівську заарештували

8 січня 1938 року. Її звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. В Лук'янівській в'язниці збожеволіла (Києвом кружляли чутки, що Черняхівську зґвалтували слідчі, і тому вона збожеволіла).

22 вересня 1938 року засуджено до розстрілу. Вирок виконано того ж дня.

Проте від батьків Вероніки приховали правду: повідомили, що їхню доньку заслано до Сибіру . Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, якій пішов 72-й рік, у тріскучі морози шукала Вероніку по сибірських режимних таборах, повернулася до Києва ні з чим, застала вдома смертельно хворого чоловіка.

Пам'ятаймо героїв - які віддали своє життя за Українську Землю! Мову Культуру Традиції ...

Василь Стадник     та       Іван Приймак 

11 червня 1951р. у с. Раштівці на Тернопільщині у бою з московитами загинули: Йосип Калавур "Богун", Іван Диць "Вир", Роман Сержант"Буйний" - підпільники Гримайлівської райбоївки ОУН..

Джерело літопис УПА та календар на 2021.

Також інформація є у книзі:

Цей день в історії УПА - 11 червня.

Для збільшення натисніть на зображення.

"Останні на полі слави" Б.Савка. 58 сторінка.

*****

1945 рік

Відділ УПА-Захід у селі Лисець на Станіславщині перешкодив депортації селян і поранив трьох військових НКВД.

1946 рік

У райцентрі Краковець на Львівщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У.

У засідці неподалік райцентру Клевань на Рівненщині повстанці обстріляли легковий автомобіль і знищили майора Червоної армії.

1947 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Головецько на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Василь Либ – «Ялівець».

1948 рік

У селі Молошковичі на Львівщині підпільники знищили кіноустановку.

1949 рік

Відділ УПА влаштував засідку біля села Посіч на Станіславщині. Спалені 4 вантажних автомобіля, що вивозили дрова з Чорного лісу. Знищений сержант Червоної армії, який розпочав стрілянину. 12 рядових відпустили із зброєю, забравши патрони і провівши відповідні бесіди.

У селі Береги на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД та обеззброїли загін винищувального батальйону. Здобуто 10 гвинтівок.

1951 рік

У сутичці з опергрупою МГБ у селі Раштівці на Тернопільщині загинули троє повстанців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам'яті.

11 червня 1926р. народився Михальчук Богдан Іванович с. Полівці провідник Юнацтва ОУН.

Пам'ятник борцям за волю України у селі Полівці.

МИХАЛЬЧУК Богдан Іванович 11.06.1926 р с. Полівці, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. – учасник національно-визвольного руху. Навчався у гімназії в Чорткові (1937–39, 1941–43). У 1-й половині 1943 – провідник Юнацтва ОУН Чортківської округи. Від серпня 1943 до лютого 1944 навч. у старшин. школі УПА в Карпатах. Наприкінці 1944 пораненим після бою потрапив у шпиталь рад. армії. Був прийнятий як червоний партизан, зумів приховати приналежність до ОУН й УПА. Роздобув документи на прізвище Мак, під яким жив надалі. У складі рад. армії брав участь у боях із нім. військами. Влітку 1945 повернувся в УПА. До січня 1948 – старшина при штабі УПА–Захід; водночас 1947–48 – провідник 

Юнацтва ОУН Карпат. краю. Здобував вищу освіту в Краків. політехніці (Польща, 1948), продовжив її у Фрайбур. ун-ті (1949) та Укр. тех.-госп. ін-ті в м. Реґенсбурґ (1950; обидва – Німеччина). 1951 емігрував до США. В Ун-ті Маямі 1959 отримав наук. ступ. магістра інженерії та магістра бізнес. адміністрування. Працював інж. з ракет. озброєння у мін-ві оборони США (1962–69); приват. компаніях (1969–79); від 1980 – на викладац. роботі, зокрема 1982–89 – у коледжі в Нью-Йорку. Чл. Т-ва колиш. вояків УПА (обирався чл. гол. управи і кер. відділу в Ньюарку – Ірвінґтоні), Т-ва укр. інж. Америки (від 1979 – кер. відділу в Нью-Джерсі), Укр. конгрес. ком-ту та ін. Автор наук. публікацій, кн. спогадів «Василь Сидор і справа його життя» (1996), «Юнацька чота: Спогади курсанта старшинської школи УПА в Карпатах» (1998), «Вільна Україна – сенс нашого життя» (2001; усі – Тернопіль, під прізвищем Мак) і статей в періодиці.

Літ.: Ю. Н. Новий успіх інж. Богдана Мака // Свобода. 1973, 12 січ.

11 червня 1675р. відбулася битва під Теребовлею.

1925 р.

Пам'ятник у Теребовлі Софії Хшановській. Наш час.

Місто було кілька днів в облозі 10-тисячної армії зятя Мехмеда IV Ібрагіма Паші. Теребовлю мужньо захищали тільки 80 жовнірів, невелика кількість шляхти і 200 мешканців. Загін під командуванням Яна-Самуеля Хшановського схилявся думки, про припинення опору. На таємній нараді, Хшановський, пропонує виконати волю Ібрагіма-Паші та здатися. У цей момент у кімнату увійшли жінки з дітьми. Вперед вийшла Софія Хшановська і, показавши у руках два кинджали, сказала: “Немає і бути не може ніяких переговорів із загарбниками. Будемо битися разом! Або помремо, або відіб’ємо ворога… До тебе звертаюсь, муже мій, і заявляю, що один кинджал вразить твоє серце, а другий – моє, якщо у них погасне любов до свободи і честі Вітчизни”. Ці слова підбадьорили воїнів, і вони з останніх сил утримували оборону, поки не підійшла очікувана допомога на чолі з королем Яном Собеським і туркам довелося тікати. За цей подвиг жителів Теребовлі на 10 років звільнили від податків, а вдячні мешканці встановили Софії пам’ятник неподалік замку.

https://teren.in.ua/

10 червня 1944 р. у бою з московитами загинув Омелян Грабець "Батько" полковник УПА.

Омелян Грабець (1911 - 1944). Фото з архіву ЦДВР

*******

Народився 1 серпня 1911 року у селі Нове Село Любачівського повіту (нині це територія Польщі) народився Омелян Грабець - «Батько», член ОУН, полковник УПА.

Вчився у Празькому політехнічному інституті. У Празі в міжвоєнний період жило чимало представників української політичної та мистецької еліти: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга.

Приїжджаючи додому на канікули, Омелян співпрацював із «Просвітою», був діячем Пласту, керував театральним гуртком у Новому Селі. 1933-го організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.

Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького почалися переслідування польською владою членів ОУН. Омелян Грабець потрапляє до концентраційного табору Береза-Картузька. Відбув там до січня 1936-го. Під час укладання асфальтової дороги в таборі каток розтрощив йому руку. Ще в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, його було звільнено за станом здоров'я.

Підлікувавшись, він переїхав до Львова, де за дорученням і сприянням ОУН став директором невеличкої ткацької фабрики. Паралельно Омелян став головою Українського студентського спортивного товариства. Підтримував проголошення Карпатської України, за що 1939-го знову заарештували під час Студентського конгресу.

Звільнився після початку Другої світової війни у вересні, коли Польща була захоплена нацистами.

У Львові організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН, а після приходу радянської влади переселився з сім’єю у містечко Чесанів (нині – Польща). Тут Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Відповідав за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів.

Створював «Курені молоді», де навчали молодь користуватися зброєю, фізично і морально готувати її до підпільної діяльності. «Куренівці» збирали зброю, залишену вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.

1941-го Омелян Грабець став членом Головного Військового штабу ОУН та Командиром Головного Військового осередка. Брав участь в організації «похідних груп ОУН», був обласним провідником ОУН Рівненщини та Кам'янець-Подільщини.

Влітку 1943-го Грабцю присвоєно звання полковника та доручено очолити УПА-Південь.

Влітку 1943-го під його керівництвом відбулося звільнення в’знів Літинської тюрми. Більшість в’язнів якої були євреї, частина з них увійшли до УПА-Південь.

Серед бойових операцій Грабця – Батька: звільнення полонених із концтабору в Калинівському районі, кілька успішних засідок на німців під Вінницею, наліт на зброярню у самій Вінниці, а також – рейд до Молдови, а потім на захід України.

10 червня 1944 року біля села Микулинці Літинського району відбувся бій з батальйонами НКВД, під час якого Омелян Грабець загинув. Місце його поховання донині невідоме.

УІНП

https://galinfo.com.ua/

10 червня 1919 р. бригади 3-го корпусу УГА перейшли у наступ й зайняли Язлівець та вийшли на береги Стрипи. Сотник із Залукви Степан Мацькевич.

На фотографії С. Мацькевич сотник УГА - командував згаданим наступом.

*****

Вранці форсували річку й продовжили наступ на Коропець – Монастириська. Командувач польської групи військ генерал В. Івашкевіч того дня спробував закрити пролом, але передовий полк піхоти зустрів щільний вогонь стрілецьких куренів Коломийської бригади та артилерії 2-го гарматного полку сотника С. Мацькевича. Частини польської дивізії В. Сікорського змушені були відступити й перейти до оборони в районі Бучача – Підгаєць.

Джерело. https://teren.in.ua/

*****

Сотник із Залукви Степан Мацькевич. (На фото.)

Долі людські складаються по-різному. Однак життя кожної людини залежить від тої життєвої позиції, яку вона для себе обере. Заглядаючи у минуле, ми бачимо у ньому багато відомих і менш відомих діячів. Кожен із них на своєму місці і у свій час робив те, що було у його силах. Їхня спільна праця і наполегливі зусилля творили історію. Шкода тільки, що ми не завше її знаємо, мало цікавимось нею, а інколи просто не хочемо заглиблюватися у її сприйняття. Живучи у сьогоденні, ми не задумуємось, що саме завдяки тим людям, які жили до нас, ми маємо це майбуття.

     

Сьогоднішня наша розповідь про людину, ім’я якої золотими літерами має бути вписане на сторінках історії села Залуква. Однак, якщо зараз запитати пересічного залуквянина, що він знає про Степана Мацькевича, то мало хто щось розкаже. Свого часу ми (спільно із зусиллями світлої пам’яті Миколи Скаврінка) повернули цьому селу ім’я міністра ЗУНР Івана Мирона. Тепер пропонуємо зібраний за історичними джерелами короткий життєпис сотника УГА С. Мацькевича.

Степан Мацькевич народився 23 вересня 1893 року у селі Залуква в селянській сім’ї. Після закінчення сільської школи поступив на навчання до Української державної гімназії м. Станиславова. Іспит зрілості здав у 1914 році. З початком Першої світової війни вступив до лав Українських січових стрільців. 27 червня 1915 року у складі сотні Д. Вітовського брав участь у бою за Галич.

Після розпаду Австор-Угорської імперії (наприкінці 1918 року) С. Мацькевич опинився у Станиславові. Тут на базі колишнього 31 австрійського полку артилерії він разом із Ю. Шепаровичем, М Кречковським, О. Белеєм працював над створенням нових відділів галицького війська. Тоді Степан мав уже звання поручника. Пізніше його було призначено командиром 2 гарматного полку артилерії. Цікаво, що цей полк був сформований у лютому 1920 року на львівському фронті при Коломийській бригаді. Його зав’язкою стала Станиславівська батарея поручника С. Мацькевича, яка блискуче, як подають джерела, воювала в львівських околицях (Сокільники, Солонка, Давидів). Тепер стає зрозуміло, чому пізніше керувати полком командування довірило саме Мацькевичу. З того часу виходець із Залукви став сотником артилерії Української Галицької Армії. 

Після невдалої спроби відстояти і утримати незалежність Української держави сотник УГА С. Мацькевич опиняється в еміграції. Там він поступає на факультет всесвітньої торгівлі Віденського університету, який закінчив у 1925 році. Незважаючи на переслідування польської влади, С. Мацькевич усе ж повертається на Батьківщину. Для нього тепер відкривається нове поле праці – кооперація. Хоча, безумовно, він не полишає громадської і політичної діяльності. Про те, що колишній сотник УГА користувався великим авторитетом, свідчить наступний факт. У 1940 році підпільники ОУН готували загальне повстання на галицьких теренах, зокрема на Станіславщині. Так ось Краєва екзекутива ввела до складу повстанського комітету Володимира Банаха (Вайса), Андрія Голуба (Антапку), Степана Мацькевича (Василя) та Іллю Сем’янчука. Це свідчить про те, що на досвід відомого у минулому військового командира розраховували молоді кадри оунівців.

За перших совітів С. Мацькевич виїхав за кордон, бо в іншому випадку його було б заарештовано і засуджено. Він повернуся у Галичину разом із німцями. У 1941-1944 роках був головою управи Галицького повіту. Зазначимо, що під час роботи на цій посаді він таємно від німецької влади фінансував вишкіл старшин УПА.

Наприкінці війни Степану Мацькевичу знову вдалося емігрувати на захід. Деякий час він перебував у Європі, а пізніше виїхав на американський континент. Проживав, найвірогідніше, у Канаді. На жаль, про роки його перебування за кордоном майже не збереглося ніяких відомостей. Видно вихідці із Залукви мають таку собі манорію – не афішувати фактів свого життя. Це звісно не на руку дослідникам, але мусимо обходитися тим, що є. Зрештою, нам вдалося з’ясувати,що сотник С. Мацькевич написав на пропозицію укладачів книги «Українська Галицька Армія» (Вінніпег, 1958р.) досить детальну розповідь про артилерію цього війська.

Коли помер С. Мацькевич нам поки що теж встановити не вдалося. Можливо хтось із його родичів у рідному селі міг би пролити світло на цей факт. Однак не хочемо вертатися до того, з чого починали. За останні двадцять років ця інформація уже б мала стати відомою. Що ж?.. Дається взнаки наша байдужість до минулого. Адже своє минуле ми повинні пам’ятати, бо коли ми не будемо ним цікавитись, воно буде нас переслідувати. І це з тієї простої причини, що без минулого нема майбутнього. Краще про це, як хтось сказав із великих, не скажеш. Тож бережімо те, що було у нашій історії, повертаймо несправедливо забуті імена, бережімо пам’ять про них. Бо коли не будемо мати нічого, вона все ж залишатиметься із нами, як і надія.

Іван ДРАБЧУК

Цей день в історії УПА - 10 червня.

На знимці Осип Безпалко («Андрій», «Остап»; 1914-1947). Витяг із некролога: «…З 1942 року друг Остап на посту обласного провідника ОУН на терені Кіровоградської области, в Чигиринщині (Холодноярщині) і Уманщині організує революційну боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. На цих теренах створює добре вишколену революційну мережу ОУН, яка керує усіми протинімецькими виступами і акціями, а у 1943 році створює перші бойові загони УПА. У 1943 році друг Остап покликаний у члени Краєвого проводу південно-східних українських земель. У 1944 році важкопоранений на Кіровоградщині…»

****"

1944 рік

Через зрадника три батальйони НКВД біля села Микулинці на Вінниччині оточили штабний бункер УПА-Південь. Прикриваючи відступ побратимів, у бою загинув командир групи УПА-Південь Омелян Грабець – «Батько». Всього загинуло 14 воїнів УПА, ще двох захоплено в полон. Лише кілька бійців змогли прорватися.

1945 рік

Сотня «Сірі» УПА-Захід вночі в райцентрі Галич на Станіславщині обстріляла будівлі райвідділів НКВД і НКГБ. Знищені 3 військових.

У селі Карасин на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано.

У засідці біля села Полонична на Львівщині повстанці знищили 4 радянських активістів. Спалено вантажний автомобіль.

1946 рік

Сотня «Сурма» УПА-Захід у засідці біля села Космач на Станіславщині знищила 7 військових МВД, у тому числі капітана та старшого лейтенанта. Здобуто кулемет і автомат.

Під час ліквідації агента МВД у селі Стебник на Станіславщині потрапив у засідку і підірвався гранатою районний провідник ОУН Юліян Касперський – «Махно».

У селі Доброполе на Львівщині повстанці знищили уповноваженого райвідділу МВД і начальника винищувального батальйону.

1947 рік

На Станіславщині повстанці знищили в селі Княже начальника винищувального батальйону, а в селі Козина – третього секретаря райкому КП(б)У та двох військових МВД.

Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід біля села Явірник на Станіславщині знищила військового МВД, ще двох поранено. Спалені два вантажних автомобіля.

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід наскочила на загін МВД у горах Вигодського району Стаінславщини. У перестрілці знищений один військовий. Загинув воїн УПА, решта змогли прорватися.

1948 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Трійця на Станіславщині загинули троє повстанців.

У селі Бистриця на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Вержній Лужок і Смогів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам'яті.

10 червня 1950р. у с. Озеряни Борщівського р-ну. за розповсюдження листівок ОУН московитами засуджений до 10 років ув'язнення учень 10 класу Микола П'єцовий.

Околиці села Озеряни.

Також у с. Озеряни Борщівського району була друкарня Чортківського окружного проводу ОУН (1943-1946 рр.)

Джерело літопис УПА та календар на 2020.

9 червня 1950р. у с. Боберка Турківського р-ну. у бою з московитами загинув Федір Копанишин "Голуб" - керівник сільської групи ОУН.

Околиці села Боберка

*******

За іншими даними загинув 4 квітня 1952р.

Бій Оунівців з московитами між селами Боберка-Жукотин-Вовче Турківського району Дрогобицької області (загинули райпровідник ОУН і керівник СБ-Турка Федір Копанишин-"Голуб", бойовики охорони райпроводу Омелян Сушинець - "Богдан", Василь Мацур - 43 роки, кущпровідник ОУН Роман Оленич - "Гайдамака" - 24 роки).

Джерело літопис УПА та календар на 2020.

9 червня 1911р. народився повітовий провідник ОУН Микола Никифорчин с. Іване-Пусте.

За іншими даними народився 1 липня.

Коли маєте бажання і час детальніше можна прочитати і дізнатись тутка:

http://dontsov-nic.com.ua/mykola-nykyforchyn-vyznachnyj-hromadsko-politychnyj-diyach-stanyslavivschyny/

*****

НИКИФОРЧИН Микола, син Микити і Анастасії Дмитрик (псевд. «Колос», «Дубенко», «Погар», «Вартовий»; (за іншими даними народився 1.07.1911р.) с. Іване-Пусте Борщівського р-ну Тернопільської обл. — 19.02.1946, с. Ланчин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). 21 курінь ім. І. Богуна (Чортків), курінний прокуратор; організатор Пласту в Іване-Пустому (зв’язковий куреня ім. Б. Хмельницького) та Борщеві. 

Навчався в гімназіях Чорткова, Тернополя, Станиславова, Рогатина, Коломиї, звідки був послідовно виключений за участь в антипольських акціях або за підозрою у приналежності до УВО. Станиславівським окружним судом засуджений на три місяці ув’язнення за створення нелеґального пластового осередку і зберігання «Сурми» (1929). Матуру склав у греко-католицькій Малій семінарії у Львові (1931). Закінчив курси кооперації. Організаційний референт протиалкогольного товариства «Відродження» (1930-і рр.). Засуджений до 4 років ув’язнення (06.1938) за протиалкогольну акцію. 

Після початку Другої світової війни працював економістом-плановиком у м. Городку Львівської обл. Від осені 1941 референт протиалкогольних справ відділу культурної праці УЦК, навчався заочно в Українському технічно-господарському інституті в Подєбрадах, на курсах виготовлення безалкогольних вин в Гомбургу (Німеччина). Від 1944 р. у підпіллі. Керівник підпільних курсів радистів на Миколаївщині; член обласного проводу ОУН Станиславівщини, вишкільник крайового осередку ОУН Карпатського краю. Після важкого поранення в бою з московитами в лісі біля с. Кубаївка Надвірнянського р-ну полонений, помер в тодішньому райцентрі Ланчин, відмовившись від лікування (за іншою версією — замордований).

Джерело.https://plast.org/world/plastuny-xx-stolittya-stanyslavivschyny-vidznacheni-zaliznymy-plastovymy-hrestamy/

9 червня 1993 р. введено в обіг купони багаторазового використання номіналом 10 000 Українських карбованців.

Для збільшення натисніть на зображення

Перші банкноти номіналом 10000 карбованців були виготовлені британською фірмою Томас де ла Рю в 1993 році. В 1995 та 1996 роках банкноти також випускалися на Банкнотно-монетному дворі Національного банку України.

Банкноти друкувалися на білому папері. Розмір банкнот становить: довжина 125 мм, ширина — 56 мм. Водяний знак — зображення емблеми НБУ.

На аверсному боці банкноти в центральній частині з лівого краю розміщено скульптурне зображення князя Володимира Великого з

хрестом, зробленого за мотивами

пам'ятника князю в Києві . З правого боку на банкноті містяться написи Україна , Купон,

10000 українських карбованців, Національний банк України та рік випуску — 1993 , 1995 або

1996 р.

На реверсному боці банкноти розміщено гравюрне зображення Національного банку України та в кожному з кутів позначено номінал купюри. Переважаючий колір обох сторони — світло-зелений.

Банкноти різних років випуску вводилися в обіг 9 червня 1993 , 30 березня 1995 та 25 липня 1996 років, вилучені — 16 вересня

1996 року.

Вікіпедія.

9 червня 1920 р. поляки підірвали першу від правого берега опору Миколаївського ланцюгового мосту в Києві.

Розірвані ланцюги потягнули за собою всю споруду, яка завалилася.

Роботи з відновлення мосту почалися лише через п'ять років.

Історична правда.

*****

9 червня 1920 року за наказом генерала Е. Ридза-Сміглого міст був підірваний відступаючими польськими військами, відновити його за старим проєктом не вдалося.

Вікіпедія.

9 червня 1931р. помер Нижанківський Степан Остапович (м. Стрий Львівська обл.) - Політичний діяч, член УВО та ОУН. Учасник національно-визвольної боротьби Українського народу 1918—20р., старшина УГА.

Після війни емігрував до Чехословаччини, активний діяч студентського руху, голова Центрального союзу українського студентства (1926—27), співпрацював у «Студентському віснику».

Один із засновників Української громади в ЧСР, був головою Групи української національної молоді в ЧСР, співредактором журналу «Національна думка», секретарем управи Союзу організацій українських націоналістів (СУНМ) (1927), представником УВО у ЧСР (1926-1927).

Брав участь у 1-й і 2-й конференціях українських націоналістів у Берліні (3—7 листопада 1927) та Празі (8—9 квітня 1928). Автор 2-х рефератів на 1-й конгрес ОУН – «Проблема майбутнього устрою України» та «Фашистська Італія».

Після конгресу обраний членом Головного суду ОУН також був відповідальним редактором органу Проводу українських націоналістів — журналу «Розбудова нації». Повернувся в Галичину та призначений крайовим командатном УВО (1930). Після смерті С.Охримовича в квітні 1931р. призначений крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях, але невдовзі помер внаслідок тяжкої недуги (рак шлунка) в м. Стрий.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки.

Джерело.1.https://galinfo.com.ua/news/9_chervnya__den_v_istorii_oun_i_upa_261673.html

******

Степан Нижанківський нар. 1897 пом. 9 червня 1931

Батьки:

Євстахій (Остап) Нижанківський нар. 24 січня 1863 пом. 22 травня 1919

Олена Бачинська (Нижанківська) [Бачинські].

****

Військове звання: старшина Української Галицької армії з 1926 до 1927 заняття: голова Центрального союзу українського студентства. 9 червня 1931 смерть: Стрий.

Нотатки:

„Розбудова Нації”, чч. 7-8 за липень-серпень 1931

Д-р Степан Ніжанковський, заприсяжений член Організації Українських Націоналістів, член Головного Суду ОУН і відповідальний редактор „Розбудови Нації”, помер 9 червня 1931 р. у Стрию, на Західній Україні, на 34-му році життя.

Небіжчик був середущим сином відомого українського композитора о. Остапа Ніжанковського, який, разом із Державним Секретарем Мартинцем, згинув трагічною смертю під час українсько-польської війни, підло збитий польськими вояками.

Покійний Степан, вийшовши з інтелігентної, патріотичної сім'ї, виніс із дому гарячу любов до свого народу, небуденну культурність і характерність, якими визначався на протязі цілого свого, недовгого, життя. По тяжких боях за волю свого народу, в яких брав участь як старшина УГА, небіжчик опинився на Чехо-Словаччині, де попри фахові студії, що їх покінчив у такий короткий час, як лише дозволяли університетські приписи, віддався праці в студентських, громадських і політичних організаціях.

Зокрема замітна його роля в діяльності „Центрального Союзу Українського Студентства” (ЦЕСУС), де початкове він вів реферат міжнародніх зв'язків; як представник українського студентства, брав участь у різних міжнародніх студентських з'їздах, на яких вміло та гідно заступав не лише інтереси українського студентства, а й цілого українського народу, з притаманною йому завзятістю, відвагою і відвертістю, висуваючи українську справу та обвинувачуючи наших національних ворогів. Також активно проявлявся він в „Українській Академічній Громаді” в Празі, в „Студентському Віснику” як його співробітник тощо. За сумлінну працю студентство наділило його найвищим довір'ям, обравши його головою „ЦЕСУС”-у.

Багато часу й праці присвятив небіжчик об'єднанню української еміґрації в Чехо-Словаччині, яка, пересварена, ніяк не могла вміститися під одним дахом; та переконавшися в неможливості досягнути бажаного об'єднання, Разом з іншими закладає „Українську Громаду в ЧСР”, а далі працює над створенням „Союзу українських організацій”

Але найбільші його заслуги в справі розвитку націоналістичного руху. І так, у „Групі Української Національної Молоді”, якої був головою, він працював над поширенням ідей українського націоналізму, бувши одночасно співредактором „Національної Думки” та дбаючи про організаційне закріплення і поширення націоналістичного руху. Якраз покійний був головою делеґації „Групи Української Національної Молоді”, яка вела переговори з „Леґією Українських Націоналістів” з метою створити „Союз Українських Націоналістів”. Переговори увінчалися бажаним успіхом, а створений Союз поставив перед собою завдання сконсолідувати український націоналістичний рух під одним проводом. Це й сталося на 1-ій Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., де брав участь і покійний; ця конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів, що поставив собі мету скликати Конґрес Українських Націоналістів і створити єдину націоналістичну організацію (ОУН), що сталося в 1929 році.

Після створення ОУН покійний став її присяжним членом та сповняв відповідальні обов'язки члена Головного Суду ОУН. Крім того, був відповідальним редактором „Розбудови Нації”.

Тяжка недуга (рак шлунку) спричинила відхід покійного від праці, а потім і поворот до Краю, де, не зважаючи на всі зусилля родини рятувати його, він і закінчив своє коротке життя.

Смерть Степана Ніжанковського болюче вразила кожного соборника, бо не стало в наших рядах одного з молодих „каменярів”, які добро Батьківщини поставили понад групові й особисті інтереси, які безмежно вірять у блискуче майбутнє свого народу. ОУН передчасно втратила людину ідейну, характерну, талановиту, досвідчену й працьовиту, яка могла б ще багато-багато зробити для української справи при своєму знанні, національній свідомості та глибокій і певній вірі в кращу майбутність Української Нації.

Джерело.https://uk.rodovid.org/

Цей день в історії УПА - 9 червня.

Остап Качан («Саблюк», «Шархан»; 1910-1944). Заступник командира Вінницької воєнної округи (10.1943-12.1944), командир групи УПА, з якою здійснив на початку 1944 року один з найдовших рейдів територіями Вінницької, Кам’янець-Подільської (Хмельницької) та Тернопільської областей ОУН. Лицар Золотого Хреста бойової заслуги ІІ класу.

Фото. https://photo-lviv.in.ua/

1944 рік

Пошукова група НКВД захопила криївки в селах Іваниківка, Ігровиця та Малашівці на Тернопільщині. Внаслідок тривалих боїв загинули 5 повстанців, ще 7 застрелилися.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стінка на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині (серед них двоє дівчат), підірвалися гранатами.

1947 рік

Відділ УПА-Захід у засідці на шляху Галич – Станіслав знищив 10 військових МВД, спалено два вантажні автомобілі.

У райцентрі Жидачів на Дрогобиччині підпільники знищили голову міськради і агронома районного земельного відділу.

У сутичці з загоном МВД у селі Ваньковичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Бариш на Тернопільщині повстанці важко поранили начальника гарнізону МВД.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону у селі Комаровичі на Дрогобиччині. Особовий склад роззброєно і розігнано.

1948 рік

Двоє повстанців, оточені пошуковою групою МВД у селі Бутини на Львівщині, поранили двох військових і підірвалися гранатами.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Береги та Потік на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1949 рік

Біля села Колодіївка на Станіславщині повстанці наскочили на засідку МВД, знищили 2 військових, ще одного поранили і без втрат відійшли.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Спас на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Дем’ян Щегельський – «Орел».

1950 рік

У селі Завидів на Волині підпільники знищили дільничного МВД.

1951 рік

У селі Побережжя на Станіславщині повстанці спалили будинок і сарай секретаря комсомольської організації.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам'яті.