26 червня 1941 р. московити замордували о. Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму.

  о. М.Конрад та В.Прийма

Блаженний мученик о. Микола Конрад народився 16 травня 1876 р. у Струсові на Тернопільщині. Філософські та богословські студії закінчив у Римі. Став доктором філософії і доктором богослов’я. Був рукоположений на священика Львівської архиєпархії. Виконував обов’язки учителя в українській гімназії м. Тернополя. В часі Першої Світової війни о. Микола душпастирював в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Ґмінді. Учителював у Бережанській і Теребовлянській ґімназіях. Заснував у Львові в 1929 р. перше українське католицьке студентське товариство „Обнова”. Митрополит Андрей Шептицький запрошує о. Миколу викладати у Львівській богословській академії.

З приходом більшовиків до Галичини митрополит Андрей призначив о. Конрада парохом у селі Страдч біля Янова. Отець не лякався нічого – він виконував свої священичі обов’язки за будь-яких обставин, тому й користувався пошаною та авторитетом. Отець-парох особливу увагу звертав на молодь, дбав про те, щоб не губила себе на манівцях.

Блаженний мученик Володимир Прийма народився 17 липня 1906 р. в с. Страдч. Закінчив дяківську бурсу і був дяком та диригентом у церкві свого родинного села. Мав сім’ю. Взагалі його родина була взірцевою: батько – дяк, брати Мирон і Максим – священики. Володимир користувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину.

У четвер 26 червня 1941 р. отець-доктор Микола Конрад, ризикуючи життям, пішов уділити св. тайну сповіді хворій жінці. Його супроводжував дяк Володимир Прийма. Коли поверталися додому, їх наздогнали енкаведисти. Отця і дяка схопили і повели в ліс. Там їх по-звірячому замордували. Трохи пізніше були знайдені їхні тіла. Отець прожив 65 років, дяк – майже 35.

Христа у серці носить Страдч,

Він знає радість, знає плач –

І я любити Бога вчуся.

Воскреслі душі – неба знак,

В село вернувся рідний дяк,

І парох рідний повернувся.

26 червня 1941 р. московити заарештували монаха-василіянина о.Якима Івана Сеньківського.

о. Яким, священик - чернець Лаврів серпень 1929 рік.

Заарештований органами НКВС і загинув монах-василіянин, уродженець с.Великі Гаї Тернопільського району о.Яким Іван Сеньківський. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…

******

Іван Сеньківський народився 2 липня 1896 року в с.Великі Гаї поблизу Тернополя в родині заможних міщан.

«О.Яким походив із заможної, релігійної, працьовитої та ощадної родини тернопільських міщан. Його батько Семен і Антоніна з Кордубів, жили на передмісті Тернополя, Гаї Великі, що були відділені від міста на яких 2 кілометри, вони мали доволі велике господарство, понад 50 моргів ґрунту, великий сад і велику пасіку, коло 250 вуликів. Ця пасіка давала поважні доходи, але вимагала дуже багато праці та великої уваги. Кожного року п.Семен обдаровував сусідів горщиком меду до куті.

У родині Сеньківських було п’ятеро дітей – двох синів та три доньки. Обидва сини – Іван (о.Яким) та Володимир стали священиками, а дві молодші доньки – Марта та Марія вийшли заміж за священиків. Найстарша остала неодружена», - згадує Володимир Мацьків.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Цей день в історії УПА - 26 червня.

Експозиція криївки-музею біля с. Гавареччина Золочівського району Львівської області

1944 рік

Відділ УПА-Захід у селі Монастирок на Львівщині знищив двох радянських партизан, ще чотирьох захоплено в полон. Здобуто 4 автомата, 2 гвинтівки.

1945 рік

У засідці біля села Сілець на Львівщині повстанці знищили 12 військових НКВД, у тому числі – лейтенанта і старшого сержанта.

1946 рік

У сутичці з загоном МВД біля села Буданів на Тернопільщині загинула медсестра УПА Марія Батринчук – «Казка».

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку на околиці села Велика Лука на Тернопільщині. У бою, що зав’язався, троє підпільників знищили трьох військових і всі загинули.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Дережичі, Орішківці та Сулятичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік

Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Бистриця на Закарпатті знищив контору і магазин ліспромгоспу. Товари з магазину роздані населенню, проведено мітинг.

Відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід у бою з загоном МВД у селі Стара Сіль на Дрогобиччині знищив 5 військових, двох важко поранив. Загинули 2 воїни УПА.

У селі Шельпаки на Тернопільщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Санітарка Українського Червоного Хреста «Тирса» на шляху біля села Ліщанці на Тернопільщині наскочила на пошукову групу МВД. У перестрілці поранила двох військових, але сама загинула.

1949 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці біля села Волошиново на Дрогобиччині знищив двох дільничних МВД. Здобуто автомат, гвинтівку, пістолет, оперативні документи.

Між селами Майдан і Сливки на Станісдавщині повстанці підірвали вузькоколійну залізницю, щоб унеможливити вивезення деревини.

1951 рік

У сутичці з опергрупою МГБ у селі Нижній Вербіж на Станіславщині загинув станичний ОУН Дмитро Мацьків – «Грім».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

Із 2010 року 26 червня відзначається як День Кримськотатарського стягу (прапора).

Кок-байрак – блакитне полотно і герб тарах-тамга є національною символікою кримських татар.

До цьогорічного Дня кримськотатарського прапора Міністерство інформаційної політики підготувало тематичний ролик, що розповідає про значення цих символів.

Мави Кок – блакитний колір у тюркських народів – синонім чистоти і свободи. Він асоціюється з небом і морем. А також є одиним із символів стародавнього тюркського вірування – тенгріанства.

Тарах-тамга – символ державної влади зображався на печатках, монетах і документах Кримського ханства.

Прапор і тамга затверджені як державні символи на першому Курултаї кримськотатарського народу в листопаді 1917 року. 30 червня 1991 року на другому Курултаї їх затвердили як офіційну національну символіку.

"Кримські татари, що поверталися з депортації на свою історичну землю, продемонструвавши всьому світові незламність духу, відродили самобутню традицію самоврядування, національну символіку. Кримськотатарський прапор став невід'ємним символом єдності, наступності поколінь і багатовікової боротьби кримських татар за свою свободу".

У зв’язку з наступом поляків 26 червня 1919 р. до Гусятина прибула авіачастина УГА.

Для збільшення натисніть на зображення.

(командир авіачастини– сотник П. Франко) і госпіталь 1-го корпусу УГА (начальник медслужби – отаман, лікар Глянс, начальник військового шпиталю Гусятина – сотник, лікар Т. Яцик, начальник санітарного потяга УГА – сотник, лікар Е. Рибак)..

Джерело

https://teren.in.ua/

******

Довідково.

Хто такий Петро Франко і чому його шанують авіатори.

Нащадок всесвітньовідомого поета став легендою українських Повітряних сил і ворогом "совєтів".

Петро Франко, син великого поета Івана Франка - людина непростої долі.

Народився він 21 червня 1890 в Нагуєвичах біля Дрогобича. Закінчив Львівську політехніку. У 1911-1914 був учителем фізичного виховання у філії української Академічної гімназії у Львові. Восени 1911 організовував у своїй гімназії пластові гуртки та проводив з ними спортивно-військові заняття. У 1913 видав книжечку "Пластові ігри та забави".

З початком Першої Світової війни 24-річний Петро Франко добровільно вступив до легіону Українських Січових Стрільців, де закінчив школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадті та у чині поручника командував сотнею. Як дипломований інженер, в 1916 році він направляється в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. Після поверненні в Легіон воював під Кам'янцем-Подільським, Одесою, Чернівцями та у районі Львова.

У 1918 році після створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини - ЗУНР, "Державний секретаріат військових справ" почав формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії, яка офіційно була заснована розпорядженням секретаріату від 1 грудня того ж року. Цим документом командантом "летунського відділу", на який покладалося оперативне керівництво авіацією, призначався поручник Петро Франко, який перебував на цій посаді до 26 березня 1919 року.

Крім того, створювався окремий орган - референтура авіації, для вирішення переважно адміністративних питань, яким також керував Петро Франко на посаді референта до 10 квітня 1919 року.

На середину грудня на аеродромі вже були боєздатні чотири розвідники типу "Бранденбург" серій 27 і 64, передані Австрією, та три винищувачі "Ньюпор" типів 21 та 24, залишені ще російською армією і використовувані Директорією до її розпаду. Їх обслуговувала авіаційна сотня у складі 14 старшин та 140 підстаршин і стрільців.

Літаки Української Галицької армії отримали розпізнавальні знаки - сині та жовті квадрати на нижній поверхні крил, та на борту фюзеляжа - жовтий тризуб.

Те, що літаки були далеко не новими, призводило до оригінальних рішень при їх доведенні до льотного стану.

Перші навчальні вильоти здійснювалися ще у листопаді, а бойові провадилися з грудня 1918 р. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ.

Петро Франко, незважаючи на виконання керівних функцій, літав як спостерігач на розвідувальному літаку. Кваліфікація льотчика-спостерігача вимагала не тільки вивчення льотної справи, але і докладного знання структури частин армій супротивника, їх військової техніки та польової фортифікації.

За роботу щодо організації діяльності військової авіації, та власну участь у бойових польотах 1 січня 1919 року Франко отримав звання сотника.

Галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.

4 січня 1919, проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на 2-місному "Альбатросі", Петро Франко був збитий ворожим літаком. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута (Клатва), залишилися живими, але потрапили у полон до поляків, були інтерновані у табір Домб'є, де за золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій і втік із табору.

Випадок із Петром Франком і десятником Романом Кавутою на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною літака УГА.

Після втечі з полону командант "летунського відділу" був вщент завантажений організаційною працею.

Державний секретаріат військових справ ЗУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто він двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. розташовувався штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував Симону Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗУНР військово-повітряні сили.

Франко особисто здійснював бойові вильоти над окупованим Львовом, бомбардував польську артилерію та важливі залізниці. Його заслуги відзначила і Директорія - Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР.

14 квітня 1920 року за рішенням уряду ЗУНР Франко вирушив у Белград, як представник ЗУНР у Міжнародному Червоному Хресті, де займався питаннями звільнення військовополонених.

В Україну Франко зміг повернутися лише у 1922 році, де став працювати викладачем у Коломийській гімназії. У 1931 р. виїхав до СРСР, де став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. Він відомий як автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі переробки молока.

У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. Потому працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та директором музею Івана Франка.

Збирав фольклорно-етнографічні матеріали та писав оповідання. Автор підручника шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки; історичні оповідання; спогадів "Іван Франко зблизька" та кіносценарію за повістю "Борислав сміється" та ін.

У 1940 році був обраний депутатом Верховної ради УРСР, де під примусом зачитав рішення про включення Західної України до СРСР.

28 червня 1941 року, коли до Львова наближалися війська вермахту, Петро Франко отримує наказ на евакуацію на схід і під вартою був проваджений до потяга. За однією версією, у той же день він був вбитий конвоєм на станції Прошова під Тернополем при спробі втечі.

За іншими даними, загинув у те ж літо у тюрмі НКВС. За даними розшифрованої телеграми від 6 липня 1941 року, був арештований за вказівкою Микити Хрущова, тодішнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії України, і після погодження з Берією, Маленковим та Молотовим мав бути розстріляним.

Місце поховання Петра Франка досі не встановлене. Вписаний про пам'ять на гробівці Франків-Галущаків на Личаківському цвинтарі у Львові.

В 2005 році 7 бомбардувальна бригада Військово-Повітряних Сил України указом Президента України Віктора Ющенко отримала ім'я Петра Франка.

Джерело.

https://khm.depo.ua/ukr/khm/hto-takiy-petro-franko-i-chogo-yogo-shanuyut-aviatori-foto-20180129717163

Валентина Моісеєнко

Шеф-редактор регіональної редакції

26 червня 1941 р. у тюрмі м. Львова москалі замордували Теклю Бідулу зв’язкову Бережанського окружного Проводу ОУН.

Вигляд на південно-східну частину Лапшина в бік Бережан.

Народилась Текля 1922 р., с. Лапшин, нині Бережанського району). Тоді ж більшовики розстріляли ще двох дівчат з цього ж села Степанію Дулебу і Марія Ярему.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

*****

Бідула Текля – нар. 1921 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в селянській родині колишнього воїна УГА Степана Бідули та Анастасії. Освіта – шість класів сільської школи, окремо закінчила кравецьку школу. Була членом «Просвіти» й «Союзу Українок». Із 1937 р. в лавах ОУН. У вересні 1939 р. брала участь у збройному виступі проти польської поліції. 8 вересня 1940 р. у Львові разом із подругами заарештована органами НКВС. Навесні 1941 р. закатована. Місце поховання невідоме (реабілітаційний лист прокуратури Львова від 17 березня 1993 р. за № 13/4672-93).

Жінки свободи.https://zolotapektoral.te.ua/

25 червня 1950р. під час облави московитів між селами Криволука і Палашівка Чортківського р-ну. з літака убитий Ігнатій Погорецький 26 р. "Витайло" - підпільник ОУН.

Братська могила воїнів Української Повстанської Армії, які загинули у бою з НКВС, село Палашівка, кладовище. автор: AndriiDydiuk https://uk.wikipedia.org/wiki/Файл:Палашівка,_кладовище.jpg

На літаках ПО-2 встановлювався кулемет, цілком можливо, шо з нього і вівся вогонь.

Джерело літопис УПА.

Довідково.

Під час пацифікації (1930) поляки знищили бібліотеку читальні й товар у кооперативі. У Палашівці діяли осередки УВО, згодом ОУН. В УПА воювали:

Іван, Михайлина, Михайло та Якуб Гошуляки,

Йосип і Михайло Госовичі,

Григорій Господин,

Антін Жиромський,

Йосип Іваськів,

Петро Кавчук,

Корнелій та Омелян Карабіни,

Микола Котик,

Омелян Кривий,

Антон і Михайло Пероги,

Іван Петращук,

Йосип Присунько,

Микола Слободян,

Микола Червоняк

та ін.

У жовтні 1944 року в селі відбувся бій між підрозділами УПА і московитами. Під час німецько-радянської війни загинув або пропав безвісти у Червоній армії 51 житель села:

Олексій Альтман (1912 р. н.),

Мар’ян Андріяш (1912 р. н.),

Степан Боднар (1919 р. н.),

Тимофій (1909 р. н.) і Юрій (1900 р. н.) Бурі,

Михайло Госович (1900 р. н.),

Федір (1913 р. н.), Яків Михайлович (1902 р. н.) та Яків Пилипович (1927 р. н.) Гошуляки,

Ілля Грицай (1903 р. н.),

Євген Грудзін (1921 р. н.),

Йосип Дяків (1908 р. н.),

Михайло (1907 р. н.) і Степан Іванчики,

Микола Іваськів (1911 р. н.),

ін.

Цей день в історії УПА - 25 червня.

Безкоровайний Василь Павлович,

1925 р. стрілець куреня "Бистрого", ОУН-УПА, загинув 1944 р. в Луб'янецькому бою.

****

1944 рік

У селі Монилівка на Тернопільщині під час облави загону НКВД загинула зв’язкова ОУН Анна Матвіїшин та її старша сестра Тетяна.

1945 рік

У сутичці з загоном НКВД у селі Настасів на Тернопільщині троє підпільників опинилися в оточенні і загинули під час прориву.

Під час зіткнень з пошуковими групами НКВД у селах Прошова і Монилівка на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

Сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Рожанка на Дрогобиччині атакувала відділ МВД. Знищені 10 військових, ще 10 поранено.

У засідці на шляху біля села Водники сотня «Сірі» УПА-Захід затримала три вантажних автомобіля, що вивозили зерно.

Двоє повстанців загинули в селі Батьків на Львівщині у сутичці з загоном МВД.

Два воїни сотні «Месники» УПА-Захід у райцентрі Тисмениця на Станіславщині наскочили на загін МВД. Знищили одного військового, двох поранили і всі змогли прорватися.

1947 рік

Сотня «Булава» УПА-Захід у бою з загоном МВД біля села Велика Білина на Дрогобиччині знищила двох офіцерів, 23 військових, ще 30 поранено. Один воїн УПА отримав легке поранення.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

Біля села Гринівка на Станіславщині підпільники захопили в полон працівника обласного земельного відділу.

1948 рік

У селі Купичволя на Львівщині повстанці знищили лейтенанта МВД і поранили рядового.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Опака і Юсиптичі (нині Йосиповичі) на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Застав’я на Тернопільщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

1949 рік

У селі Літовище на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД, а біля села Мальчиці на Львівщині – поранили.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 червня 1919 р. Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину.

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року.

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання

українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина . В апеляції було відмовлено.

«Щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти, найвищий орган який мав вирішувати усі справи після закінчення Паризької мирної конференції, не погодилась на включення Галичини в склад Польщі.

Історія України.

25 червня 1944 р. бій УПА з німцями в урочищі Гутисько.

фото урочище Гутисько.

Поряд із с. Затурин Підгаєцького району, відбувся великий бій вояків УПА з німецькими загарбниками.

*****

Пам’яткою Затурина є урочище Гутисько, де відбулися два великих бої вояків УПА:

перший – 25 червня 1944 р. з німецькими загарбниками;

другий – 21 вересня 1944 р. з більшовицьким каральним загоном.

Довідково:

ЗАТУРИН — СЕЛО ПІДГАЄЦЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ. РОЗТАШОВАНЕ НА БЕРЕГАХ Р. ЗОЛОТА ЛИПА (ЛІВА ПРИТОКА ДНІСТРА), ЗА 20 КМ ВІД РАЙОННОГО ЦЕНТРУ І 35 КМ ВІД НАЙБЛИЖЧОЇ ЗАЛІЗНИЧНОЇ СТАНЦІЇ ПОТУТОРИ. ДО 1991 Р. НАЛЕЖАЛО ДО БЕРЕЖАНСЬКОГО РАЙОНУ. ТЕРИТОРІЯ – 1,45 КВ. КМ. ДВОРІВ – 74. НАСЕЛЕННЯ – 129 ОСІБ (2014). ПОБЛИЗУ СЕЛА ВИЯВЛЕНО АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ ПІЗНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ І ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

ПЕРША ПИСЬМОВА ЗГАДКА – 1661 Р. ЗА ПЕРЕКАЗАМИ ПОБЛИЗУ МІСЦЯ, ДЕ НИНІ РОЗТАШОВАНЕ СЕЛО, БУЛА (9–13 СТ.) ФОРТЕЦЯ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗІВСТВА, НАЗВАНА ТУРИН. НАЗВА ПОХОДИТЬ ВІД ТУРА – ЗВІРА, ЯКИЙ ВОДИВСЯ ТУТ. СУЧАСНЕ СЕЛО РОЗТАШОВАНЕ “ЗА РУЇНАМИ ТУРИНА” – ЗАТУРИН. ВІДОМІ Й ІНШІ ВЕРСІЇ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА, ЗОКРЕМА ВІД СЛОВА “ТУЛИН” – ТУЛИТИСЯ ДО ВОДИ, ТОБТО ЗОЛОТОЇ ЛИПИ. ДОНИНІ ЗБЕРЕГЛАСЯ НАЗВА “ПАНСЬКИЙ САД”.

Село Затурин складається з трьох частин: За Рікою, Під Лисою Горою та Гута. Місцеві жителі вирощували, крім традиційних сільськогосподарських культур, тютюн, що давало їм певний прибуток. За Австро-Угорщини і Польщі функціонувала школа з українською та польською мовами навчання. Діяли філії “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Рідної школи” та інших українських товариств, а також кооператива.

1900 р. в селі було 95 дворів, 524 жителі;

1921 – 96 дворів, 571 житель;

1931 – 133 двори, 626 жителів;

1939 – 680 жителів.

Під час Першої світової війни мешканці Затурина були переселені у м. Самбір на Львівщині. У Леґіоні УСС служили: Федір Бобецький, Євген Бориславський, Василь Воробець, Володимир Гірняк, Григорій Калакура, Петро Козоріз, Михайло Лашта, Мартин Суканець, Василь Твардовський. 1930 р. село пострадало від польської пацифікації.

Від вересня 1939 р. Затурин – під радянською владою. На фронтах німецько-радянської війни загинули Євген Бобецький (1918 р. н.), Микола Студницький (1905 р. н.), Михайло Чабан (1911 р. н.); пропали безвісти Василь Дуркало (1910 р. н.), Юрій Жидачівський (1909 р. н.), Іван Карпінський (1896 р. н.), Тарас Косик (1912 р. н.), Павло Твардовський (1909 р. н.).

1941 р. в селі утворено місцеву самоуправу, яку очолив Микола Комар. Місцеві жителі брали участь у національно-визвольній боротьбі ОУН та УПА. Серед них: Михайло Бобецький (1926 р. н.), Василь Бориславський (1921 р. н.), Ганна Гнида (1922 р. н.), Микола Комар (“Змій”; р. н. невід.), Михайло Кудла (1923 р. н.), Євген Кузела (“Вій”; 1925 р. н.), Степан Курис (1925 р. н.), Богдан Куций (1928 р. н.), Омелян Михайлюк (1920 р. н.), Василь Сиваник (1921 р. н.), Євгенія Суканець (“Мотря”; 1921 р. н.), Тадей Топоровський (1930 р. н.).

ПАМ‘ЯТКИ:

церква Різдва Пресвятої Богородиці (1992; мурована),

молитовна каплиця УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці (2000; кам’яна),

хрест на честь скасування панщини (1850),

братська могила, в якій поховано близько 40 вояків УПА.

Діють фельдшерський пункт, клуб, бібліотека, торгові заклади.

Відомий уродженець села – публіцист, редактор, літературознавець У США Петро Твардовський (1930 р. н.).

Джерело

Колодницький, С. Затурин [Текст] / С. Колодницький, У. Коропецька, Б. Мельничук // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. Т. 3. — Тернопіль, 2014. — С. 183 : фот.

25 червня в історії Тернопільщини.

фото с. Настасів (з фейсбук сторінки села)

1945 р. – у с. Настасів, нині Тернопільського району, загинув діяч ОУН і УПА, референт СБ ОУН Микулинецького району Ярослав Жмурко (1924 р. н.).

1945 р. – в с. Козівка Тернопільського району організували станицю “істрєбітєльного батальйону” (“стрибків”).

1948 р. – поблизу с. Колодіївка, нині Підволочиського району, загинули вояки УПА: районний референт СБ Великобірківського району Степан Висоцький («Сірий»; 1920 р. н., с. Смиківці, нині Тернопільського району), а також «Довбуш», «Орест» і «Андрій».

Джерело

Терен.

25 червня 1941р. загін "боївки" ОУН(Б) зайняв райцентр Берестечко.

Центральна частина Берестечка у роки Другої світової війни.

Райцентр Берестечко утримувавли до приходу німецької армії.

Також бойові загони ОУН тричі за день штурмували тюрму в м. Бережани.

23 червня 1951р. у с. Довге у бою з московитами загинув Богдан Деленко "Чорний" - керівник технічної ланки Дрогобицького надрайонного проводу ОУН.

село Довге

****

Богдан Деленко – «Чорний», 1923 р.н., с. Раделичі, керівник технічного звена Дрогобицького над районного проводу ОУН. Відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1949 р.) Загинув 23 червня 1951 р. у с. Довге Дрогобицького району. Місце поховання невідоме.

Літопис УПА.

****

 В селі Довге є дві дерев’яні церкви. Одна з них, дерев’яна церква Святого Миколая, знаходиться на правому березі річки Стрий на невисокому підвищенні в центрі селища.

Перші відомості про церкву, що знаходилась на цьому місці, походять з 1507 року. У 1723 році була збудована нова дерев'яна церква на місці давнішої. У 1903 році поруч старої церкви, споруджено нову церкву Святого Миколая, яка збереглася до нині. Класично тридільна складається з трьох зрубів: бабинця, нави та вівтаря.

Зі сходу до вівтаря прибудовано ризницю. До бабинця прибудовано невеликий за розмірами рівноширокий притвір (нартикс). По всьому периметру храм оперізаний піддашя. Нава завершується великим восьмигранним куполом, який, в свою чергу, завершується маленьким куполом з хрестом у вершині. Над бабинцем та вівтарем також височать невеликі куполи з хрестами у вершині. Куполи покриті залізом. Поруч з храмом знаходиться дерев'яна дзвіниця у два яруси. На порозі, в нижній частині, вирізана дата: 1926 рік, дата спорудження дзвіниці.

Розпис храму виконав маляр та поет Корнило Устиянович (1839–1903), син відомого українського письменника Миколи Устияновича. Помер він під час виконання розпису вівтаря, похований поблизу храму. Церква належить греко-католицькій громаді села.

*Корнило Устиянович (1839–1903): український поет та художник, автор багатьох церковних монументальних розписів на релігійні теми («Христос перед Пилатом», «Мойсей», «Володимир Великий» та ін.). Він створив півтора десятки іконостасів у церквах, а також намалював велику кількість ікон для півсотні храмів, в тому числі 7 декоративних картин. Головні малярські роботи художника: «Козацька битва», «Мазепа на переправі», «Шевченко на засланні».

ДОВГЕ.

Довге знаходиться в Львівській області, в Дрогобицькому районі. Розташоване на обох берегах річки Стрий, в Карпатах. Засноване в 1450 році. Перша писемна згадка про поселення відноситься до 1507 року. В 1928 році загальна кількість мешканців села Довге, становила: 2097 осіб, з них 7 римо-католиків, 1947 греко-католиків та 144 євреї. За національним складом в селі проживало 23 поляки, 1965 українців, 109 євреїв . До 1939 року в селі проживало 2177 українців, 150 євреїв, 1 німець. В 2012 році в селі проживало 634 мешканці.

24 червня 1950р. у с. Пчани у бою з московитами загинули Василь Петриця 30р. "Орест", "Ігор" - референт СБ Жидачівського райпроводу та Володимир Таламар 26р. "Тур" - воїн СБ райпроводу.

Довідково в с. Пчани. Церква св.Петра і Павла

Церква (дерев.) розташована на околиці села. Вівтарем вона орієнтована на схід. Головний вхід на обійстя – з заходу. Дзвіниця розташована на південний захід від церкви (в позиції А3). Спостереження М.І.Жарких, 7.07.1989 р.

Дерев’яна церква св.Петра і Павла 1911 р. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 107].

Корженівський Микола Григорович “Коля” референт пропаганди Коломийського надрайонного проводу ОУН. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки".

Народився 1922 р. в с.Огіївка Ружинського р-ну Житомирської обл. Загинув 3 вересня 1952 року в с.Рунгури Печеніжинського (тепер Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки" - двоюрідної сестри "Сталя" - окружного Буковини Григорія Легкого. В 1949 році в них народилась дочка, яку передала невідома жінка в дитбудинок м.Глибока Чернівецької обл. Дальше слід дитини було втрачено.

Джерело

http://forum.milua.org/

Цей день в історії УПА - 24 червня.

сотня Громенка - Михайла Дуди!

*****

1946 рік

Сотня «Гуцули» УПА-Захід у районі вузькоколійної залізниці біля села Рафайлів (нині Бистриця) на Станіславщині знищили 5 військових МВД. Здобуто 2 кулемета, гвинтівки та інше озброєння.

1947 рік

Двоє повстанців потрапили у засідку загону МВД у селі Довге на Дрогобиччині і загинули.

У Мостиському районі Дрогобиччини повстанці знищили заступника начальника райвідділу МГБ і оперуповноваженого.

1948 рік

У селі Лівчиці на Дрогобиччині підпільники спалили будівлі колгоспу і трактор.

У сутичці з загоном МВД у селі Радохінці на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Микола Мита – «Орел».

У райцентрі Долина на Станіславщині повстанці знищили фінансового агента.

1949 рік

У селі Добротів на Станіславщині підпільники спалили сільраду.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Ріп’яна і Ясенка-Стецьова на Дрогобиччині загинули троє повстанців, серед них – лікар районного проводу ОУН «Сірко».

1950 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Пчани на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік

Кур’єр ОУН Федір Букатко у селі Шешори на Станіславщині наскочив пошукову групу МВД і в перестрілці загинув.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

24 червня в історії Тернопільщини.

Артилерія 10-ї Бригади 1-го Корпусу УГА під час перегляду Є.Петрушевичем. Бердичів, 17 жовтня 1919 року.

*****

1919 р. – нові сили поляків змусили ІII-й корпус УГА відступити зі своїх позицій. Спроба 3-ї бригади форсувати Гнилу Липу під Янчином закінчилася невдачею. На фронті ІІІ-го корпусу противникові вдалося відтіснити 2-гу бригаду від р. Свірж. Дедалі виразнішими, щоразу загрозливішими ставали ознаки вичерпання сил УГА.

1940 р. – з Підгайчиків до Червоної армії забрали трьох українців (пропали безвісти), трьом іншим вдалося втекти, і вони переховувались аж до приходу німців.

1941 р. – на Тернопільщині комуністична влада розпочала мобілізацію в Червону армію.

1941 р. – перші сутички енкаведистів з учасниками націоналістичного підпілля відбулися у Кобиловолоках Теребовлянського району, загинув М. Дмитришин, а 41 особу було заарештовано.

1941 р. – органи НКВС заарештували ще одного колишнього делеґата – Олександра Гринька, родом із с. Грибова на Лановеччині. Він пробув в ув’язненні 15 років. Про поневіряння у радянських концтаборах О. Гринько, від 1990 р. народний артист України, написав повість “Білі ночі, чорні дні”.

1944 р. – близько 90 чоловіків вступили в дивізію “Галичина”.

Джерело

Сайт Терен.

Ідейна боротьба 1933р. Справа Степана Корпана 1934р. терор у Бібрському повіті.

Бібрка 1930 роки.

*****

13 вересня 1933 р. в Під'яркові пов.Бібрка після ревізії за протидержавною літературою арештовано: студента Леськіва Михайла та селян Захарківа Романа, Назарка Максима, Гриньківа Івана, Захаркова Івана і Карпа Івана; в Селиськах, пов. Бібрка, селян: Дубровського Володимира, Прийму Степана і Олексу, Гринівця Степана, Ганца Ілька, Цимбрівського Василя і Прокопіва Дмитра.

23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.

Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкарпі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.

Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.

Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.

Джерело.http://bibrka-city.in.ua/bibrka-v-istorii-oun-upa/

24 червня 1941р. московити у трьох тюрмах Львова розстріляли 1808 Українців.

http://www.lonckoho.lviv.ua/

"З метою прискореного розвантаження тюрем Львівської області від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу"

Через засекречені архіви МВС досі невідома доля закатованих московитами дітей.

Тіла жертв НКВС на подвір'ї "Львівської тюрми №3"

http://www.territoryterror.org.ua/

За два перші місяці 1941 року на пагорб на Личаківський цвинтар були привезені тіла 123 немовлят віком від одного до тридцяти днів. Це були діти, народжені у львівських тюрмах жінками-політв'язнями. У списку переважають українські імена.

У 1940-1941 роках працівники Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР арештовували вагітних жінок, які або ж були в ОУН, або ж не сприймали більшовицький режим. Жінки народжували у жахливих умовах. Слідчі били об стіл немовлятами, щоб із матерів вибивати свідчення, розповів Радіо Свобода голова Львівського обласного товариства політичних в'язнів і репресованих, колишній малолітній політв'язень Петро Франко.

"Ці діти, які поховані на Личакові, в документах зазначено, що вони померли у шпиталях. В архіві мені відмовились надати довідку, бо мовляв, немовлята з лікарень. Але це був хитрий хід НКВД - не зазначати, що діти з тюрем", - наголосив Петро Франко.

Коли німецькі війська увійшли на терени Львівщини у липні 1941 року, вони відчинили в'язниці, і від побаченого львів'яни жахнулись: прибиті до дверей дитячі тіла, трупи і кров. З того часу збереглись фотографії, зроблені німецькою владою, яка ці матеріали використовувала у своїй пропаганді.

Блаженного отця УГКЦ Зиновія Ковалика у 1941 році енкаведисти не лише розіп'яли, а й у живіт поклали немовля.

У Львові у 1941 році було 8 місць катувань людей. Найкривавішим для засуджених був червень 1941-го.

Трагедія замордованих дітей у львівських в'язницях у 1941 році не є дослідженою. На сьогодні обмаль фактажу. Бо ж досі не розсекречені архівні документи МВС, зокрема, адміністративно-тюремного управління, наголошує директор музею "Тюрма на Лонцького" Руслан Забілий.

У музеї є список понад 1600 розстріляних людей, але скільки з них неповнолітніх, наразі не з'ясовано. "Потрібно проводити науково-пошукову роботу, працювати в архівах. 

Звичайно жінки народжували в тюрмі на Лонцького, але ми не знаємо долі тих дітей. Можливо, їх забирали у тюрми спеціалізовані. Хоча у той момент творились такі жорстокі речі, що і факти вбивства дітей теж були", -

зауважив Забілий.

Історики роками апелюють до керівників держави з проханням відкрити архіви МВС. Але новому президентові і урядові, як і попередникам, бракує волі, зазначає Руслан Забілий.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/