Микола Радейко – борець за волю України.
Автор статті - Оксана Гук,
членкиня ГО «Українці в Норвегії».
В історії кожного народу є періоди настільки насичені важливими подіями, що при знайомстві з ними мимоволі відчуваєш потужну енергію тих, хто писав цю історію, творив її кожним своїм подихом, порухом думки, невтомною працею й пролитою кров’ю. Читаючи біографії тих людей, ми можемо вивчати свою живу історію. Тоді вона постає перед нами настільки багатогранною, об’ємною, часом суперечливою, але такою правдивою, що допомагає краще збагнути самих себе нинішніх, відчути тяглість поколінь і зв’язок з рідною землею кожної окремої особистості. Особливо це стосується тих, кого доля закинула далеко від рідної землі. Саме такою непростою, глибокою і багатогранною була життєва історія Миколи Радейка.
Для української громади в Норвегії, як і будь якої іншої української діаспори, українські традиції, дослідження української історії, плекання рідної мови є надзвичайно важливими компонентами формування і збереження національно-культурної ідентичності. Вшанування ж пам’яті засновника української громади в Норвегії Миколи Радейка – це вже традиція, яка дозволяє нам формувати власну спільноту далеко від рідної землі, але з
колективною пам’яттю, з власними соціальними рамками.
Найцікавішим є той факт, що ми можемо досліджувати автобіографічну пам’ять Радейка завдяки норвезькому журналісту та політичному діячу Крістіану Кристенсену, який знав особисто нашого славного земляка і, досліджуючи історії поневолених народів, настільки захопився долею біженця з України, що написав про нього книгу. Саме з цієї книги ми дізнаємося про непростий, але славний шлях справжнього героя нашої рідної землі, простого хлопця з невеличкого містечка Яворова, що знаходиться на Західній Україні,
неподалік кордону з Польщею. Його життєвий шлях – це жива історія про тисячі таких як він, простих хлопців та дівчат, яким випала непроста доля – боротися за волю України.
Народився Микола Радейко 2 жовтня 1920 року, тоді, коли всі спроби українців вибороти свою державу на карті Європи, по суті потерпіли крах. Західна Україна опинилася під владою Польщі, а більшість українських земель – під владою більшовиків.
Ще навчаючись в українській гімназії Микола зрозумів, що з його народом повелися несправедливо. Він бачив на власні очі ставлення польської влади до українців за так званої пацифікації 1930 року, коли по селах і містах Галичини прокотилася хвиля репресій. З місцевих газет він дізнавався про страшний голод 1932 – 1933 рр., що охопив колишню житницю Європи, про посилену русифікацію і намагання Москви привласнити собі українську історію. Ця несправедливість боліла йому і саме тому він, як багато його
ровесників, вже у 17-ти річному віці вступив до лав Організації українських націоналістів (ОУН), що ставила собі за мету боротися з російсько-більшовицькими й польськими окупантами за здобуття незалежної Української держави. Будучи гімназистом, він встиг тоді побувати лише кількох зібраннях молодих членів ОУН, де обговорювалися питання з історії України та тогочасної міжнародної політики, не брав участі в жодних акціях. Однак був заарештований польською поліцією двічі і просидів у в’язниці по кілька місяців. Саме бажання українців жити у власній державі вважалося тоді польською владою злочином, оскільки вона вважала законною окупацію західноукраїнських земель, називаючи їх Малопольщею.
Коли Микола вийшов із в’язниці у вересні 1939 року, Західна Україна опинилася під радянською окупацією. Після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа, двоє диктаторів – Адольф Гітлер і Йосиф Сталін почали поділ Європи, розв’язавши тим самим Другу Світову війну, в якій українським землям відводилася доля колонії, а українцям – доля рабів.
У грудні 1940 року, будучи студентом медицини у Львівському університеті, Микола знову був заарештований вже НКВД за те, що він підтримував контакти з націоналістами, а це інкримінувалося радянською владою не інакше як “измена Родине”. Окупанти, які називали себе визволителями не вважали законним право “визволеного” українського народу жити у власній українській державі. Батьківщиною для них мав бути лише Радянський Союз. Піврічне перебування у радянській в’язниці дозволило Миколі сповна пізнати суть страшної тоталітарної системи, яка не збиралася випускати зі своїх лабет українські землі. Тоді він по суті чудом залишився живий, але Західна Україна вже опинилася під новим окупантом – нацистською Німеччиною та увійшла до так званого дистрикту Галичина.
Микола, мріючи здобути освіту, відновив своє навчання в університеті на медичному факультеті. Та отримати диплом у Львові йому не судилося. Дуже швидко нова влада продемонструвала українцям своє істинне обличчя. Командування Вермахту не визнало законним Акт відновлення Української держави, проголошений Степаном Бандерою 30 червня 1941 року членів ОУН почали переслідувати. Стало очевидно, що німцям потрібні лише українські чорноземи та дешева робоча сила. Багатьох молодих людей відправляли на примусові роботи до Німеччини. Ще до того як УПА була сформована як цілісна партизанська структура, її відділи вже почали діяти. Вони змушували німців відпускати спійману молодь, яку мали відправляти на роботу до Рейху, проганяли німецькі загони, які забирали в людей продукти.
В 1942 року ОУН остаточно переходить до підпільної партизанської боротьби, створивши Українську Повстанську Армію під командуванням Романа Шухевича. Через рік Микола також вступає до її лав. Спочатку він пройшов у Карпатах школу новобранця, навчився користуватися зброєю та засвоїв техніку близького бою. Після цього йому доручили проводити освітню роботу серед інших молодих новобранців на Закерзонні, де УПА в той час мала найсильніші позиції. Так Микола став надрайоновим провідником ОУН-УПА на Лемківщині у так званій Українській Республіці під конспіративним іменем Зорич. Навчання у Львівському університеті він покинув і повністю присвятив себе партизанській діяльності.
Розбудовуючи мережу ОУН-УПА аж до кордону із Словаччиною. Коли в серпні 1944 року на ці землі прийшла Радянська Армія, проти УПА було кинуто всі сили НКВД. Та українські партизани продовжували боротьбу за власну державу, сподіваючись, що після повалення нацистської Німеччини західні союзники розпочнуть боротьбу проти іншого диктатора – Йосифа Сталіна.
Їх вразила звістка про Ялтинську конференцію, вони не очікували, що західні держави дозволять Сталіну після війни порядкувати землями в Центральній Європі, включно з Берліном. Вони не вважали себе героями, просто вірили, що у кожної людини на земній кулі, у кожної нації є право на вільне життя, тому боролися до останку. Просто робили те, що вважали за потрібне. Та жодна держава у світі тоді не надала їм допомоги. Українське населення Закерзоння почали виселяти до Радянського Союзу найбрутальнішим способом руками польських комуністів вимордовували цілі українські села. На початку 1945 року всі українські землі за лінією Керзона були об’єднані у так званий Закерзонський край. Крайовий провід ОУН очолив Ярослав Старух (Стяг). Наприкінці ж 1945 року Миколу відрядили на північ. Тепер під псевдонімом Крим він перебрав обов’язки окружного провідника ОУН-УПА на Ярославщині і підпорядковувався безпосередньо Стягові. Миколі було доручено особливе завдання. Потрібно було зібрати і передрукувати для архіву, а також видати у формі бюлетенів та циклостильних відбитків матеріали про визвольну боротьбу і про терор, який окупанти чинили над українським народом для поширення у світі. Польське підпілля мало вихід у світ через чужі амбасади, консулати, а український визвольний рух був відрізаний від світу, від засобів правдивої інформації, особливо в Україні за радянською залізною завісою. Світова думка його бачила тільки у викривленому дзеркалі радянської пропаганди. Провід ОУН-УПА у Закерзонні був вікном у світ.
Син Миколи Радейка Карл Роман (син Роман (Carl Roman Ihlen) з фотографією батька.
Матеріалів було дуже багато: про утворення УПА на Волині, про боротьбу з німецькими окупантами, з радянськими партизанами, а в повоєнні роки – з польськими каральними загонами в Польщі і загонами НКВД у підрадянській Україні. Микола керував цим процесом. Вони збирали матеріали і складали рапорти про акти терору над українським населенням різними окупантами, про бої з ними УПА, про нищення української культури, про виховну і пропагандистську роботу ОУН. Рапорти мали бути точно датовані, складені без перебільшень. У них мало бути вказано де і коли відбувалася акція, скільки точився бій, скільки було вбитих і поранених. В бюлетені за кордон мали подавати тільки фактичні матеріали. Також намагалися записати і зберегти унікальний повстанський фольклор. Готові бюлетені, написані українською мовою, зв’язкові передавали відповідним людям у Словаччині і в польських портових містах та далі відправляли поштою, а з портів – із чужоземними моряками. Саме через Закерзоння відбувався зв’язок між керівництвом проводу в Галичині і на Заході. Через Словаччину і Чехію передавали пошту керівництва ОУН і УГВР (Української Головної Визвольної Ради) за кордон.
Микола побудував на Любачівщині над річкою Танвою, на північ від с. Любленця добру криївку, придбав 40 літрових молочарських бідонів на архів і почав його опрацьовувати. Він знаходив людей, які знали різні мови, тих, хто вмів робити коловороти, щоб забезпечити кольорове оформлення бюлетенів; ще інші відповідали за опрацювання звітів про бойові дії УПА. Криївка була у густому лісі, мала два приміщення з вузьким переходом між ними, обшита всередині дошками. До неї вів вузький вхід, що затулявся лядою, яку накривали землею. Треба було пильнувати, щоб до криївки заходили з різних боків і не протоптували стежки. Та криївка була лише сховком, у ній важко було працювати – там було тісно і бракувало доброго освітлення. Микола читав і писав вночі у якісь хаті в селі, які часто міняв, писав від руки, а рукописи ці передавали потім жінкам, які передруковували їх на машинці. Бракувало паперу, олівців, кальки, фарби до циклостилів, стрічок до друкарських машинок. В таких умовах Микола і його ланка працювали до літа 1947 року. Плани були великі, матеріалу зібрано багато. Та їм не вдалося передати його цілком далі. Ситуація дуже ускладнилася після сумнозвісної операції «Вісла» 1947.
Повстанців дедалі тісніше тискали у залізному кільці на їхніх рідних теренах. Наприкінці літа 1947 року нагромаджені матеріали вони вклали в молочарські бідони і закопали в лісі за 300-400 м від Криївки у надії, що їх невдовзі вдасться забрати звідти. Проте, вони не встигли цього зробити. Микола так і не дізнався, чи ці папери якимось дивом збереглися в землі, чи давно перетліли, чи, можливо, їх знайшли і знищили ті, від кого їх ховали.
Підтвердженням правдивості фактів про діяльність Миколи Радейка, записаних з його слів норвезьким журналістом К. Кристенсеном служать дослідження сучасних українських істориків про діяльність ОУН-УПА на підставі архівних матеріалів. Крайовий Провід ОУН(б) усвідомлював наскільки важливим є збір інформації, фіксація фактів усіх актів як більшовицького, так і польського терору на українських землях. Спеціальною інструкцією організаційної референтури Крайового Проводу ОУН(б) ще від 29 лютого 1944 року вимагалося утворити у кожній окрузі фотобюро, яке робило б знімки всіх вартісних для історії подій та речей наприклад спалені села, могили, розстріли українців, бої, знімки й протоколи полонених, документи, афіші, листівки, сцени насильної евакуації та інше. Сюди включали також спогади про революційну роботу, життєписи, матеріали, що стосувалися загиблих відомих осіб підпілля, усвідомлюючи що це матиме в майбутньому вагому історичну вартість.
Особливо цінним документом для нинішніх дослідників героїчної боротьби ОУН-УПА є так звана «Книга фактів», що була віднайдена у Галузевому державному архіві Служби Безпеки України після 2008 р., де вказується, що її видано у квітні 1947 року підпільним видавництвом «Перемога». Укладачем Книги був Володимир-Ігор Порендовський (псевдо Вірлинів). Безпосереднє відношення до її створення також мав крайовий провідник ОУН(б) на Закерзонні Ярослав Старух (Стяг). А вже серед самих матеріалів дослідники знаходять багато звітів і Миколи Радейка. Згідно зі спогадами В.-І. Порендовського, опрацювання «Книги фактів» тривало загалом близько восьми місяців і станом приблизно на травень 1947 р. роботу ще не було завершено. Однак, 22 березня 1947 року готовий примірник першої частини надіслали видавництву для організації друку накладом у 200 примірників, що мали бути видрукувані найближчим часом. Сьогодні точно відомо про існування лише двох видрукуваних машинописним способом примірників Книги. Один з них був переданий М. Радейку разом з іншим архівом наприкінці серпня 1947 року, і у подальшому планувалося організувати його пересилку на Захід, а другий при відході з Закерзоння мав при собі В.-І. Порендовський, і його було відібрано у нього під час арешту.
У вересні 1947 року Ярослав Старух (Стяг) загинув, ворогам пощастило знайти його криївку. Микола теж попав у засідку, але зумів вибратися живим. Шанси у нього були мізерні, проте він зумів добратися до Варшави, звідси до Ґданська. А там, пройшовши через нові поневіряння, зумів пробратися таємно на борт торгового норвезького судна «Лібра», на якому добрався до Норвегії, зовсім невідомої йому тоді країни. Єдине, що він знав, це було ім’я норвезького полярного дослідника Фрітьйофа Нансена.
Це було 12 липня 1948 року – день, який кардинально змінив долю хлопця із Західної України, воїна ОУН-УПА, оскільки отримав тут статус політичного біженця. Правда спочатку йому довелося пройти через нові поневіряння. Це і тиждень в’язниці у Гауґесуні до з’ясування обставин, де він зміг до речі порівняти умови перебування з польською і радянською в’язницями, це і робота наймитом у господаря на острові Кармой. Але тут він потроху вивчає норвезьку мову на базі німецької, знайомиться з католицькою громадою, налагоджує контакти з місцевою молоддю та інтелігенцією. З їхньою підтримкою та насамперед завдяки власній цілеспрямованості, наполегливості та відкритості, вмінню налагоджувати зв’язки з людьми різних національностей він зумів досягнути наміченої цілі.
У січні 1950-го року Микола Радейко став студентом медичного факультету університету в Осло, а у липні 1953-го року – дипломованим лікарем.
Він пройшов лікарську практику на Лофотенських островах, працював на посаді окружного лікаря у Фауске у Північній Норвегії. Однак вже з березня 1957 року разом з дружиною – Ранґiль Рапслан почали приватну лікарську практику на околиці Осло.
Ось тоді він і почав створювати українське товариство у Норвегії. Спочатку товариство було нечисленним, збиралося не більше як 50 чоловік. Вони разом святкували Різдво, Великдень, приходили на українську Службу Божу до каплиці при церкві Святого Улава, співали українських пісень, провадили розмову про Україну, українську історію та культуру.
Попри велику зайнятість, Микола стає справжнім борцем за українські справи. Він налагоджує листування з багатьма українцями з цілого світу, часто літає до Німеччини, Франції, Англії, США, Канади, Австралії, та інших країн, де живуть українці. Володіючи інформацією, почав дописувати до норвезьких газет «Морґенбладет» (Morgenbladet) та «Афтенпостен» (Aftenposten), часто вступає у дискусії з одною метою – привернути увагу нових земляків до українського питання. Так у другій половині 1981 р. у газеті “Морґенбладет” було надруковано цілу серію статей про національні меншини Європи, яким загрожувало зникнення. Під назвою «Незнана Європа». Миколі Радейку порадили написати про Україну. Він написав велику статтю під назвою «Україна – забута країна», де підняв надзвичайно важливу проблему, яка до сих пір залишається актуальною. Він писав про те, що протягом багатьох поколінь стратеги Москви вишукували способи перетопити конгломерат різних народів і національностей у єдину могутню Росію. Систематично, крок за кроком намагалися звести нанівець національні, культурні, мовні і релігійні відмінності у кожній республіці і автономній області. Москві було важливо зламати потяг до незалежності 40-мільйонного українського і 10-мільйонного білоруського населення.
Як член норвезького ПЕН-клубу він тісно спілкується з норвезькою інтелігенцією, намагається розповісти своїм новим землякам про Україну. Прочитав низку лекцій про українську історію, культуру і літературу, про становище України в Радянському Союзі. Він брав активну участь у публічних дискусіях, слідкуючи за тим, аби норвезька преса не допускалася якихось перекручень, що могли б дискредитувати Україну, не допускав аби світ сприймав Україну крізь московські окуляри. Його боліло питання української мови у русифікованій батьківщині, фальсифікації української історії. Та він просто робив те, що вважав за потрібне, прагнучи одного – допомогти своїй батьківщині та своїм землякам. Для нього було надзвичайно важливо пояснити світові, що в українському народі живе національна самосвідомість і потяг до незалежності.
Восени 1991-го Микола Радейко відвідав Україну після довгих 48 років. Він відвідав рідні місця, побував на могилах батьків, зустрівся з родичами, друзями, сусідами, вчителями. Він зустрівся також з тодішнім головою Львівської ОДА В’ячеславом Чорноволом. Повернувся до Норвегії в оптимістичному настрої, бо бачив відновлену давню символіку, чув як українські діти розмовляють українською мовою. Микола пережив Народний референдум 1991 року, на якому понад 90% подали свій голос за незалежну Україну. І повірив, що Україна отримала майбутнє. Вийшовши на пенсію, Микола Радейко до кінця свої днів більшу частину свого часу віддавав на працю для України. Своє нове життєве кредо він сформулював і проголосив ще в студентські роки, коли його попросили написати статтю до газети «Універсітас» про студентське життя. Однак вже тоді він пише про те, що йому боліло найбільше все життя: «Кожен емігрант тяжіє до тої країни, з якої він прибув. І якщо вона окупована, то збільшуються і зобов’язання емігранта щодо своїх земляків на батьківщині. Коли окупанти нищать там давню культуру і літературу, фальшують історію, крадуть мови, щоб виховати молодь у своєму дусі, то і емігранти, зі свого боку, повинні зберігати всі культурні скарби, яким загрожують окупанти».
Сьогодні перед Українською громадою у Норвегії яка відзначає 100-річчя з дня народження свого славного земляка з почуттям великої вдячності і шани, стоїть важливе завдання – продовження справи, започаткованої Миколою Радейком. Життєве кредо, сформульоване засновником української організації, яке полягає в тому аби формувати правдивий образ України у світі, повинно стати стратегічною метою нашої діяльності.
Джерело.https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/3111875-v-norvegii-vidbuvsa-vecri-pamati-mikoli-radejka.html
