Як шаліли червоні в Самборі. Підготував: Величко Лев. Спогади.

Зібрання біля самбірської ратуші напередодні вступу до міста Червоної армії, кінець вересня 1939 року

******

Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України в 1941 році – напередодні і у перші дні війни, коли сталінсько-берієвські сатрапи перевершили всі звірства, вчинені ними на Україні у 20-30-х роках. Хвиля арештів захлинула Західну Україну. Брали усіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій або ж мав необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Всі вони звинувачилися у націоналізмі і вважались ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми були вщерть заповнені тюрми краю. Червоні загарбники намагалися залякати народ окупованих територій, поставити його на коліна. З цією метою було організовано ряд судових процесів над членами ОУН, інтелігенцією.

Десятки тисяч арештованих людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити у перші дні війни за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Світ ще не знав такого масового кривавого морду, який вчинили ці нелюди над своїми жертвами.

Загалом у 1939-1941 роках на землях Західної України було заарештовано близько 60 тисяч чоловіків. Понад 50 тисяч з них було розстріляно або ж по-звірячому замучено у застінках тюрем.

Нижче пропонуються спогади людей, які чудом врятувались від рук енкаведистів.

Виникає питання: «Чи буде суд над НКВД?»

Джерело.

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №16. (Записано 10 липня 1941 року)

****

Людина не з того світу. В нашій редакції з’явилася людина, з обличчя якої ще тепер пробивалось якесь несамовите психічне потрясіння. Вона представилася нам, показала свої документи й уривчасто та безладно почала розказувати ось що:

Я українець, інженер. За совєтської влади був надлісничим у Самборі. Органи НКВД арештували мене на початку лютого 1941 року, і я сидів у самбірській тюрмі до 27 червня цього року. Того дня разом з іншими в’язнями ми виламали тюремні двері і не знаю яким чудом спаслись майже неминучої смерті. Розкажу вам про те, що ми бачили і пережили в самбірській тюрмі під час останніх днів червоної влади. Пробачте, розказую хаотично й уривчасто, але я стільки пережив і тепер в такому психічному стані, що не в силі як слід все це представити. Зроблю це пізніше. А поки що слухайте і передайте це загалові до відома.

В самбірській тюрмі було понад 5000 людей, майже самі українці і деякий відсоток поляків. Давніше, перед вибухом німецько-совєтської війни, в’язнів частинно кудись забирали. Вони вже більше не вертались. Ми переконані, що їх порозстрілювали, бо українсько-німецька комісія ствердила, що в пивницях тюрми були закопані вже від кількох місяців людські трупи.

Починається кровавий танець. Почалось це у четвер 26 червня. Енкаведисти підложили динаміт під жіночий відділ тюрми з 2-ох камер і висадили його в повітря. Там сиділо близько 30 жінок. Всі вони загинули. Ніч з четверга на п’ятницю (26-27 червня) пройшла «спокійно». Викликали тільки поодиноких людей, які вже не вертались… В п’ятницю 27 червня о пів на п’яту почалася на тюремному подвір’ї страшна стрілянина і масакрування людей. Повітря роздирали стріли та несамовиті зойки і благання: «Рятуйте, пощадіть!» З 13-ої камери, вікна якої виходили на подвір’я, в’язні почали кричали: «На подвір’ї стріляють людей!».

Розбивайте тюрму! Наша, 13-та камера у відповідь закричала : «Розбивайте тюрму! В місті вже є німці!». Півхвилини опісля надлюдськими зусиллями ми розбили двері нашої камери і вибігли в коридор. Тут було вже півсотні людей з інших камер. Упродовж 10-15 хвилин в коридорах зібралось до 2000 людей. Були й такі, що боялися виходити з камер. Щоб мати чим боронитись, ми почали ламати водопровідні рури. Інші лупали гзимси (карнизи) і брали в руки цегли, а також «кіблі». Так «озброєні» випихаємось на тюремне подвір’я. Навпроти нас націлені скоростріли. А ми – хто з залізом в руках, хто з дошками, хто з цеглами – напираємо на енкаведистів, озброєних до зубів. Зацокотіли скоростріли. Падуть підкошені кулями в’язні. Людська струя пливе все ж таки далі. Силою своєї одчайдушної маси ми виперли озброєних до зубів енкаведистів з першого подвір’я. Одначе, тюрма, як цілість все ще була окружена енкаведистами, які кидали ручні гранати у в’язнів. Розшматовані людські тіла…Частина в’язнів, незважаючи на бомбардування, розбиває другі залізні двері і вдирається на друге подвір’я. Тут розбиває вона залізну браму в мурі і вибігає в напрямі млинівки. Друга, найбільша група, в якій був і я, виломлює залізні двері на головне подвір’я і напирає на велику залізну браму тюремної огорожі від вулиці Дрогобицької (тепер І. Франка). Один з в’язнів знайшов ключ від брами. Відчиняємо і вибігаємо на вулицю. Тут великий рух. Стрімголов відступають червоноармійці, усякі роди зброї.

«Стреляйте фашистскую сволоч». Побачивши нас, один з відступаючих, старший лейтенант, дав наказ червоноармійцям: «Бойцы. Стреляйте фашистскую сволочь!». Одначе ніхто з червоноармійців не стрілив ні разу, крім того ст. лейтенант, який почав строчити по нас скорострілом. Впало від цього понад 25 в’язнів. Ті, що врятувались, вирвались на місто і порозбігались, хто куди. Я сховався у своїх знайомих… Коли більшовики відступили, окрема комісія тимчасово підрахувала, що в самбірській тюрмі закатовано і розстріляно близько 1200 людей. Люди, шукаючи за свояками і знайомими, складали порозривані гранатами шматки тіла, щоб розпізнати своїх…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №18. (Записано 11 липня 1941 року)

З огляду на малі поки що розміри нашого часопису, подали ми у вчорашньому числі тільки першу частину жахливих ревеляцій про масові розстріли і масакри жидівсько-большевицького НКВД в самбірській тюрмі. Тепер даємо докінчення цих ревеляцій очевидця, що їх пережив. В самбірській тюрмі розстрілювали один жид-енкаведист родом із Самбора, 2-ох жидів з Совєтського Союзу, 2 грузинів, 1 черкес, 2 совєтських росіяни та 1 українець з Торчинович Самбірського повіту.

Стоси трупів у пивницях. Після провірення тюрем нашою комісією знайдено під житловими кімнатами начальника б. самбірського НКВД, його заступника і дижурних 2 пивниці, повні помордованих і зложених у стос трупів. В одній пивниці було близько 150 свіжих трупів. Деякі лежали там від початку війни (22 червня), в другій було вісімдесят кілька тіл. Частинно раховано по кількості ніг.

Жахливий вид. В загородженні тюрми знайдено 25 помордованих і змасакрованих у жахливий спосіб людей. Деякі з них мали в устах шмати і пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані і повирізані пояси з лиць, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т. д . У жінок були повідрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, збезчещення… Були теж помордовані діти, понад 50 осіб…

Що знайдено в котлах і чим кормили в’язнів. В кухонних котлах тюрми знайдено розварені руки і ноги… Це вказувало б, що в’язнів кормлено людським м’ясом. В’язні, як каже наш оповідач, одержували вже від березня цього року якесь підозріле біле м'ясо. Люди не знали, що їдять, але смак того не був похожий на смак м’яса тварин… В порціях, що одержували в’язні, ніколи не було костей…

Допити і карцери. Людей брали на допити ночами 3-4 рази в годинах 11-й, 12.30, 2-ій і коло 3-ої. Коли в’язень не признавався, давали до карцеру. Карцери – це були камерки 1метр ширини і 1,8 метра довжини. Там напускали води і впихали в’язня тільки в білизні. За першим разом, коли в’язень не признавався, вкидали до карцеру де було тільки 2 цм води. Там перебували в’язні звичайно 5 днів. Коли ж в’язень все таки не признавався, то його вкидали в камеру, де вода була покістки. І знову держали там 5 днів. З таких камер викликали на допит щодня і знову вкидали туди та погрожували: «Ми маємо ще кращі способи на вас». Коли ж в’язень все таки не признався, його тортурували: стикали дверми пальці, ламали ребра, підрізали нігті на пальцях рук…

Очевидець знесилений…Кінчимо. Наш оповідач, розказуючи про всі ті несамовиті події, що хвилини встає, ходить по кімнаті, перериває уривчасте оповідання, протирає чоло, наче щось собі пригадує, відтак каже:

– Я вже не в силі вам далі розказувати, тому кінчу:

– Багато знав я в’язнів, що сиділи зі мною в тюрмі, і дома маю список 56 знайомих, закатованих енкаведистами. Тепер пригадую собі тільки такі прізвища: 1) селянин-швець Горбатий, звідки не пам’ятаю, 2) отець Турський з сином, 3) червоноармієць-українець Князів, якого замучили за те, що перепускав через кордон українців на німецький бік, 4) один кооператор з Самбора, прізвища не пам’ятаю, шатен, років 45-50. В Самборі залишилось тільки троє наших кооператорів, всі інші помордовані.

Ми вбили трьох енкаведистів. Наш оповідач намагається дати на кінець ще додаткові образи х жахливих переживань у тюрмі і, збираючи насилу свої думки, закінчує:

– Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів, посуваючи силою розпуки, одчаю і надлюдської відваги масу вбитих і ранених в’язнів, премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсності боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопровідних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох, – кінчить наш оповідач…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

*****

Книга І. Документ №47. (Записано 20 липня 1941 року).

27 червня 1941 року – пам’ятний день для в’язнів самбірської тюрми. Ми, по неспокійних ночах від часу вибуху війни, пробудились дуже рано. Нікому не хотілося спати, а все якість недобрі передчуття мучили нас. Сонце, як завжди засипало землю своїм гарячим промінням, заглянуло і до нашої камери, відбиваючи залізні грати вікна на протилежній стіні. Ми передали через «мікрофон» привіт нашим друзям з 21 камери і чекали сніданку. Нас було 14. Одні ходили по камері, інші схилили зажурену голову. Нараз чуємо дикий рик енкаведиста, якого ми називали «божевільним»: «Всім так, як стоять, – виходити на прогулянку». Ми вийшли з камери і попленталися на подвір’я. Всіх було приблизно 200 осіб. Подвір’я оточене зі всіх сторін високим муром з дижуркою, в якій стояв енкаведист з крісом.

Червоні кати з наганами в руках бігали то тут то там, кричали і видавали накази. Чуємо наказ: «Відвернутись спиною до вікон тюрми, стати один біля другого і приклякнути на одно коліно! Хто оглянеться назад, тому смерть!». Мороз пройшов по тілу, а в голові майнула страшна думка: «А може нас хочуть розстріляти?!». Такі думки з’явились і в інших в’язнів і миттю оббігли всіх. Нараз застукотіли кулемети, а з їх звуком понісся стогін і зойк умираючих і ранених. Я сидів в останньому ряді. Ціле моє життя від дитинства блискавкою промайнуло в голові. Чую наказ: «Перестати стріляти!» – падає ще кілька пострілів і замовкає кулемет. Стогін і зойк продовжується, а незабаром на привіт їм летить ще кілька гранат і з гуком розривають тіла ранених. Скрізь кров просякла землю. Мій друг О. Березний встає ранений в живіт, а за ним повзуть ранені в ноги, без рук, ховаються під сходами, щоб врятувати рештки свого життя. Головні двері тюрми відкинені, на дежурці великий безлад: маска, пера, папір, телефон безладно розкидані по підлозі. Вибігаю на сходи і кричу: «Друзі, ми вільні! Кати повтікали!».

Почалась біганина і метушня: одні сміялись з радости, плакали, бігали по коридорі, ховались у канали, перелізували через мур, під яким наші товариші гинули від куль енкаведистів. Вибігаю на партер, де містилась камера жінок, з якими я часто говорив через «мікрофон». Вибиваю віконце в дверях і бачу: перелякані дівчата сидять одна біля однієї і моляться. «Вибивайте двері! – кричу через вікно. – Ви вільні!». Звідси біжу до камери, де сиділа Ольга Білас з Трускавця, Маруся Мацюрак і Вельгуш з Дрогобича, Катруся Месишин з Гаїв Вижніх та інші. Двері відчиняються з гуком і з радости Ольга падає мені в обійми. Замки дверей летять під ударами в’язнів. Звідки з’явилась така сила у цих катованих людей, годі сказати. Не тривало більше як пів години, а з тюрми вийшло більше півтори тисячі людей. Зі своїми подругами Марусею Гук з Гаїв Вижніх, Стефою Чайківською з Кульчиць, Марусею Фірман з Ліска та з іншими виходжу на вулицю Самбора. У місті ще багато большевицького війська. Недалеко стояв енкаведист, який оторопів, побачивши таку кількість людей, і «відважний лицар» сховався в найближчому домі. В Кульчицях в сіні переховувались ми до неділі, до приходу німецької армії. 30 червня зі сльозами в очах прощались ми зі своїми друзями з тюрми, які впали за велику Ідею.

Джерело.https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

УНІКАЛЬНА ЛЬВІВСЬКА КАПЕЛА БАНДУРИСТІВ «КАРПАТИ» ОПИНИЛАСЯ НА МЕЖІ ІСНУВАННЯ. Це єдиний у світі колектив, у якому 70% бандуристів – незрячі.

У Львові про припинення свого існування заявила капела бандуристів «Карпати» Українського товариства сліпих через відсутність фінансування. Про це написав директор капели Роман Кіт. 

«Дорогі шанувальники бандурного мистецтва, на превеликий жаль, капела бандуристів "Карпати" Українського товариства сліпих постановою ліквідовує юридичну особу, у зв'язку з відсутністю коштів на фінансування. Мої спроби 2020-2021 років перейти під патронат м. Львова закінчились співчуттями», – каже він. 

Директор капели зазначив, що їм виділили 200 тисяч гривень, але перше фінансування їм прийшло лише у середині серпня і лише на 0,3% посадового окладу. 

«Практично колектив тримався на ентузіазмі і любові до бандури та української пісні. На наступний рік фінансування не буде взагалі і тому ліквідовують цей унікальний колектив».

директорка департаменту розвитку ЛМР Наталія Бунда зазначила, що до міськради капела звернулася цього року, а раніше їх фінансували з державного бюджету. 

«Вони звернулися до нас цього року і міськрада пішла назустріч. Цього року підтримка передбачається у розмірі 200 тисяч грн, і 4 листопада буде сесія, де затвердять кошти, a після того вже зможемо їх фінансувати», – каже вона. 

Як тільки вони звернулися за допомогою, то ЛМР почала готувати проєкт програми. Наразі з тих 200 тисяч ще жодних коштів капела «Карпати» не отримала, бо спочатку програму прийняли, тоді вона пройшла комісію, а зараз очікується погодження на сесії, яка відбудеться 4 листопада, пояснює Наталія Бунда. 

«Як тільки буде проголосований бюджет, то наступного дня після підписання ухвали зможемо працювати з капелою за договорами і фінансувати», – додала посадовиця. 

Капела «Карпати» – музичний колектив, який діє у Львові, єдиний у світі, в якому 70% бандуристів – незрячі. 

Капелу заснували при клубі Львівського навчально-виробничого підприємства УТОС у червні 1953 року для реабілітації інвалідів з вадами зору.

У 1964 році за творчі успіхи колективу присвоєно почесне звання «Самодіяльна народна капела бандуристів». До 1990 року вона була у статусі самодіяльного колективу, а згодом отримала статус професійного колективу. 

Джерело. Софія Шавранська.

https://tvoemisto.tv/news/lvivska_kapela_bandurystiv_karpaty_prypynyaie_svoie_isnuvannya_124447.html

27 жовтня 1916р. Гуцульська сотня УСС під проводом четаря Миколи Никорака відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби.

27 жовтня 1916р. Гуцульська сотня УСС під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за національністю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилася у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45-ти чоловік разом із командиром, захопивши при цьому скоростріл і міномет. 27 червня 1917 р. вона повернулася до легіону УСС.

Джерело.

Історія України. Визвольні змагання. Вікіпедія.

27 жовтня 1943р. на Закарпатті народився Йосип Тереля - учасник Українського правозахисного руху, жертва московитської "каральної психіатрії", політв’язень.

Багато років жив і працював в с. Довге,

Закарпатської області. 23 роки провів в радянських тюрмах (з них 9 років — в одиночці) за те, що був активістом українського католицького правозахисного руху. За цей час він у повністю містичний спосіб звершив дев'ять успішних втеч з тюрем і колоній посиленого режиму.

Йосип Тереля — це людина, яка боролася за свободу віросповідань, вільне здійснення

обрядів, звільнення засуджених за віру, одним з методом його боротьби було створення комітету захисту Української греко-католицької церкви.

Про нього написано бестселер Майкла Брауна «Труба Гавриїла». Папа Римський провів з українським пророком тридцять шість аудієнцій. Іван Павло ІІ розпитував його про майбутнє.

На початку 1980-х років деякі священики та зацікавлена світська молодь вжили зусиль для розповсюдження за кордоном інформації про драматичне становище греко-католиків та їхні дії для утвердження Церкви. У вересні 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви («Ініціативна Група в справі захисту прав віруючих та Церкви»), що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та

Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Після арешту Терелі і засудження його до позбавлення волі на один рік у грудні 1982, керівництво перейшло до Василя Кобрина, котрий у свою чергу був засуджений до 3-х років примусових робіт у листопаді 1984. Від початку 1984 Група почала нерегулярно розповсюджувати бюлетень «Хроніка Католицької церкви на Україні», в основному підготовлений Йосипом Терелею.

Однією з причин появи бюлетеню, крім негативної атмосфери довкола руху за легалізацію Української греко-католицької церкви, було почуття кризи, що поглиблювалася в підпільній Церкві. Джерелом цієї кризи було старіння та вимирання священиків, котрі були навчені в «нормальних» умовах (перед нищенням Церкви), та не могли бути заміщені такою ж кількістю добре підготованих молодих священиків. Іншим приводом було те, що протягом майже 40 років прибувало щораз більше «криптокатоликів», котрі відвідували православні храми. Серед них працювала нова генерація ортодоксальних священиків, котрі не виховувалися в греко-католицькій традиції та поступово відштовхувалися від Української греко-католицької церкви і могли не повернутися до неї, доки та була в підпіллі і не отримала визнання режиму.

19—20 серпня 1985 року відбувся суд над Йосипом Терелею, звинуваченим за ст. 62 КК УРСР. Йому інкримінували складання і редагування восьми випусків «Хроніки Української католицької Церкви», написання листа до Ганса Майора — голови комітету німецьких католиків, розповсюдження теологічної літератури, усні релігійні висловлювання тощо. Й. Тереля засуджений на 7 років таборів.

Помер Й. Тереля на вимушеній еміграції в Канаді 16 березня 2009 р., а на початку липня його тіло було перевезено в Україну і, після похоронної відправи в храмі Архистратига Михаїла Нижнього Болотного (Іршавський р-н, Закарпатської області), віддано рідній землі. Організацією перевезення і поховання покійного займались з канадійського боку вірні друзі — владика-емерит Даниляк і пан Юрій Москаль, на батьківщині естафету прийняв отець Петро Кобаль. Він же, з своєю родиною, влаштував поминальний обід, під час якого прозвучало багато українських духовних пісень у чудовому виконанні подружжя Ірини і Андрія — співробітників канадського «Радіо Марія». На могилі Й. Терелі, із спогадами про страдницький шлях у неволі і працю в підпільному «Комітеті захисту УГКЦ» виступив співстраждалець і співпрацівник Йосипа по «Комітету» пан Василь Кобрин з м. Бібрка Львівської області.

За роки незалежності України йому так і не було надано право називатись її громадянином і приїжджав він сюди тільки як гість, чи турист.

Джерело Вікіпедія

27 жовтня 1937р. в Карелії, в урочищі Сандармох, розпочалися наймасовіші розстріли в’язнів Соловецького табору особливого призначення. До 4 листопада тут московити вбили 1111 людей.

Пам’ятний знак в урочищі Сандармох. Фото: maxpark.com.

Урочище Сандармох розташоване за 19 кілометрів від міста Медвеж’єгорськ. Воно стало спеціальною територією, яку органи НКВД СРСР використовували для масових страт. Наприкінці 1930-х тут розстріляні майже 10 тисяч осіб – спецпоселенців, в’язнів із Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів. Усього виявлено 236 розстрільних ям.

Наприкінці жовтня 1937-го Сандармох став місцем страти соловецького тюремного етапу. За кілька днів тут загинули Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, вчені, політичні й державні діячі Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський і багато інших українських інтелектуалів.

Як встановив російський дослідник Олександр Черкасов, смертників “готували” до страти у трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. У першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною “колотушкою”, аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову.

Місце злочину, вчиненого 27 жовтня - 4 листопада 1937-го, довгий час приховувалося. Його виявили лише в 1997-му.

Джерело

Підготували Наталя Слобожаніна, Леся Бондарук, Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

24 жовтня 1948р. у Львові московити замордували Марію Кизимович «Марта», «Листок», «Правда», "Рута", діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району.

На будівлі Львіського МВ УМВС України встановлено пам'ятну дошку Марії Кизимович.

24 жовтня (або 25 жовтня зранку) 1948р. – у Львові загинула діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району Марія Кизимович («Марта», «Листок», «Правда», «Рута».). 

У Карпатах стала референтом Карпатського краю. Згодом – заступником Чортківської округи Українського Червоного Хреста. Була безпосередньо зв’язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Р. Шухевичем – «Туром», яких забезпечувала харчами, зв’язком. 

Арештована органами НКВС. Загинула після допиту. Точні причини смерті невідомі. Зі слів подруги стало відомо, що у комірці вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/10/25/25-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

*********

Народилася в 1909р. в с. Киданові (у давнину Кийданів, Койданів), нині Бучацький район, Тернопільська область, Україна (тоді

Королівство Галичини та Володимирії ,

Австро-Угорщина). Батько Михайло Амвросійович працював учителем початкової школи (зокрема, у 1910—1911 роках в однокласовій школі в Киданові). Мати — Ольга Іванівна — вела господарку, виховувала 6 дітей (три сини, три доньки). Батьки переїхали до Нагірянки поблизу Бучача, де батько вчителював, мав пристойну платню, збудував дім (був знесений). У 1915 році всю родину евакуювали до Нового Торгу, де Марія почала вчитися у школі. 

1918 року Кизимовичі повернулися до Нагірянки. Навчалася в Бучацькій державній гімназії (1921—1925), у 1925—1930 — в учительській семінарії у Тлумачі, яку закінчила, не отримавши диплому (за іншими даними, закінчила Бучацьку учительську семінарію). До 1933 року працювала домашньою вчителькою дочки священника в Тлумачі, проживала у нього. 1933 року ві Львові закінчила 6-місячні курси вихователів дітей дошкільного віку і повернулася до Нагірянки. 1934-го — керівниця дитячої захоронки в Коропці. 1935 року навчалася у Львові на 6-місячних курсах домашнього сільського господарства. Закінчила з правом викладання на них. 1935 року після закінчення с/г курсів влаштувалася на єдину українську фабрику Львова «Фортуна Нова», працювала завідувачкою особистим майном директора до 1936 р. Через тиск польської

шовіністичної влади не могла працювати вчителькою чи вихователькою, часто змінювала роботу.

Згодом повернулася до Бучача, в 1936 році в місцевому повітовому Союзі кооператив познайомилася з Левком Зацним («Троян») — бухгалтером із Бережанщини, провідним діячем ОУН, під чиїм упливом вступила до лав цієї політсили. Входила до складу групи, якою з 1937 року керував повітовий керівник Юліян Гуляк («Опир», «Марко»). Окружною провідницею до 1940 р. була Клавдія Чайківська — «Блискавка» з м. Монастириська. За завданням Л. Зацного періодично висилала й передавала групі Гуляка грипси і літературу, виконувала функції кур'єра. Наполегливо, відповідально, вимогливо готувала дівчат до праці в ОУН.

Потрапила під поліційний нагляд, її двічі заарештовували, також перебувала в

концтаборі Березі-Картузькій. У 1937 році вела курси в Чорткові, Бучачі, Монастириськах. Від 1938 — в мануфактурному магазині Бучацького повітового союзу кооператив, водночас — повітова інструкторка домашнього господарства. У 1939—1940 роках — учителька початкової школи в селі

Переволоці.

У 1939 році перейшла на нелегальне становище, 1940 року переховувалась у Жизномирі в Ю. Гуляка. У Карпатах стала референткою Карпатського краю, Гуляк зв'язав Марію з окружним провідником — псевдо «Трава», але наступного дня його вбили. Марія залишилася без зв'язку, виїхала в Чортків до знайомого, за його дорученням працювала в селах Борщівщини.

Після початку війни брала участь у мітингу в селі Вовківцях, присвяченому самостійності України. Вийшла з підпілля, повернулася до Бучача. Через якийсь час, знову з метою конспірації, відкрила казино при клубі в Бучачі; через 6 місяців казино закрили — Марія переїхала до Львова. Поступила на роботу до Української Хліборобської Палати інструкторкою Чортківскьої округи. Там працювала до наближення фронту.

Щоб не потрапити до рук НКВД, Марія вирішила їхати до знайомих у Варшаві. Однак, доїхавши до Перемишля, чомусь залишилася на рідній землі. Можливо, не було грошей, можливо, одержала якісь інструкції. Марія повернулася до Чорткова, де були більшовики. Знайшла зв'язок з керівником УЧХ окружного проводу «Мотрею», яка призначила її заступником Чортківської округи УЧХ від 1944 р. до травня 1945 р.

У червні 1945 р. нелегально проживала в селі Заболотівці Чортківського району. Була безпосередньо зв'язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Романом Шухевичем — «Туром», яких забезпечувала харчами, зв'язком. Мала організаційний зв'язок із функціонерами Центрального Проводу ОУН Марією Яремко, Володимиром Соляком та іншими. Починаючи з 1945, нелегально проживала з фіктивними документами на території Тернопільщини і Дрогобиччини.

У 1947—1948 роках перебувавла, зокрема, у Львові, в Бучачі, про неї ніхто нічого не знав. З документів слідчої справи відомо, що в 1945 р. через реорганізацію УЧХ Марію викликали до обласної провідниці УЧХ «Анни». «Анна» і «Ксеня» (зв'язкова Р. Шухевича) знайшли «Марту» через станичну «Ярусю». «Марта» отримала доручення підготувати бункер для «Білого» в лісі біля Заболотівки. Марія готувала їжу, майже на три місяці (липень — вересень) стала довіреною особою «Білого», приймала кур'єрів, за потреби зв'язувала їх з «Білим». Через два місяці після відїзду «Білого» криївку виявили (видав один із охоронців на допиті). Так «Марта» знову втратила зв'язок, змінювала місце проживання. Влітку 1948 р. приїхала Нирків до зв'язкової з Бучача Олени Ясіновської (під прізвищем Олена Помазанська). Через якийсь час органи НКВС, які посилено шукали Кизимович, знайшли її в домі Ясіновських, і 17 жовтня 1948 р. їх заарештували. 

У Львові арештованих розмістили в різних камерах. 22 жовтня 1948 р. був перший допит, другий — 24-го. Померла о 4 годині ранку наступного дня. Точні причини смерти невідомі; у справі написано: «Смерть настала від паралічу серцевих м'язів…» Чи її замордували, чи, щоб уникнути знущання, знищила сама себе — невідомо. Зі слів Олени Ясіновської відомо, що в комірці́ вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело:

1. Синенька О. За рідний край, за нарід свій. — Тернопіль: Воля, 2003.С. 9—16. ISBN 966-528-174-7

2.  Л. Марія Кизимович - зв'язкова Генерала Шухевича // Архіваріус. - Тернопіль, 2010.-№ 14 (травень).-С. 8.

3. Штокало В., Щербак Л. Кизимович Марія. Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005.-Т. 2 : К-О.-С. 67. - ISBN 966-528-199-2.

Спогади: Левко Грущак "Левко" провідник Дрогобицького проводу ОУН. Загинув у бою з московитами.

Левко Грущак.

Народився 1919 року в Дрогобичі, колишній дрогобицький гімназист, навчався у Львівському медичному інституті.

У 30-х роках XX ст. у Дрогобичі діяли декілька осередків ОУН. Націоналісти основну увагу зосереджували на вихованні нового українця, здатного боротися і жертвувати заради самостійної і соборної України. Молодь активно включається у вир боротьби. ОУН проникає в усі українські структури – кооперативи, «Просвіти», спортивні товариства і школи. Коли в 1940 році був сформований у Кракові Революційний Провід ОУН, очолюваний Степаном Бандерою, Левко Грущак береться за активну роботу і організовує разом із іншими членами ОУН у Дрогобичі Свято проголошення Української держави, відновленої у Львові Актом 30 червня 1940 року.

ОУН у Дрогобичі почала підготовку до масової збройної боротьби проти фашистських окупантів. До організації увійшли багато дрогобичан. Приходили люди з ближніх сіл: Унятич, Лішні, Мельників, Раневич, Рихтич, Михайлевич та інших. На своїх зборах оунівці виробляють стратегію і тактику боротьби проти окупантів. Перед членами організації виступали різні лідери ОУН. Крім проведення навчання, надавали велику допомогу радянським полоненим, які втікали з німецьких концтаборів. Л.Грущак і В.Курчак роздобували необхідні документи, завірені німецькою адміністрацією. Багато полонених різних національностей пішли до УПА.

Коли на Дрогобиччину вступили більшовики, всі оунівські осередки згуртувалися у Дрогобицький провід, керівником якого став Левко Грущак (псевдо «Левко»), референтом проводу був призначений Михайло Мороз ( псевдо «Голуб»). Частина проводу пішла в підпілля, решта перебувала на легальному становищі, працювала на підприємствах, організаціях.

Сестра Грущака Дана згадує про брата: «Гарний він був – такий, як намальований, мудрий, мужній ... Умів усе: і план скласти, і виконати завдання, і співати, і воювати. У нашій хаті збиралися повстанці, а я стояла на чатах. В оселі були зброя й аптека. Коли брат вчився у медичному інституті у Львові, за ним уже стежили енкаведисти. Щоб не потрапити до їхніх рук, ходив ночувати у гробівець на Личаківському цвинтарі. Отаким був сміливцем».

Марія Гриник із села Медвежа згадує: «... постійно навідувався до нашої хати керівник Дрогобицького проводу ОУН УПА «Левко». І досі пам’ятаю Левка – високого, ставного, гарного, бесідливого і дуже суворого. Усі повстанці його поважали і слухали, виконували все, що скаже «Левко». Був він мрійником і життєлюбом, твердо вірив, що боротьба з більшовиками мусить увінчатися успіхом. Пригадуються такі його слова: «Якщо Бог допоможе нам вистояти, якщо край наш стане вільним, я приїду до вас і отут, на Кичерці (гора біля Солтиського Лану), організую велику гостину, почастую всіх медвежан, що так щиро допомагають нам».

У селі Медвежа боївка УПА мала власну друкарню. Організатором й ідейним натхненником був Левко Грущак. Листівки випускалися з нагоди різних подій, були звернення «До демобілізованих вояків червоної армії» не йти служити до «істребітельних батальйонів НКВД, щоб не зробили з них каїнів-катів рідного народу», а «приєднуватися до революційного фронту проти більшовицьких загарбників...», листівка «до сексотів, донощиків, міліціянтів, «істребітелів» та інших зрадників українського народу».

Хвилюючою є листівка УПА, датована серпнем 1946р., «Тим, що їдуть на Донбас»: «Не забувай, що ти дочка, син українського народу. Енергійно протидій всяким спробам принизити тебе і твою націю. Плекай пильно високу українську мораль. Не віддавайся розпусті. Затіснюй дружбу зі своїми братами зі східних земель. Неси їм любов, співчуття і дружбу, бо всі ми однієї матері діти. Не будь рабом і не гни шиї перед московськими блюдолизами. Ділися всім зі своїми братами зі Сходу і Заходу. Говори тільки рідною мовою, співай рідні пісні і відчуєш у них голос свого рідного народу». Ці слова і сьогодні є заповіддю для українців.

Настав листопад 1946 року, багато повстанців уже загинули. За голову «Левка» НКВД обіцяло 30 тисяч рублів. Зв’язкова УПА «Люба» – Стап’як Євгенія Миколаївна, 1928 року народження, згадує: «Зелений» та «Левко» квартирували у Стап’яка в селі Унятичах цілий тиждень. На вечерю 23.11.1946 року їм Торська Ганна принесла курку, але з невідомих причин вечеря була перенесена до сусідської хати Миколи Хом’яка. О 20 годині Марія Хом’як, 1928 року народження, вийшла з хати, а хата вже була оточена облавцями. Стала втікати і автоматна черга скосила її. Мати вибігла з хати рятувати дочку і відтягнула її до Іванки Флюнтової. Облавці запалили хату. У нерівному бою загинули Левко Грущак та господар хати Микола Хом’як, а «Зелений» уцілів». Донині невідомо, хто зрадив. Одні називають прізвище охоронця, інші – прізвище односельчанина. Родина «Левка» поневірялася по Сибірах 10 років.

Господаря Миколу і Левка похоронили в одній труні і в одній могилі. 3 листопада 2002 року на могилі зведено пам’ятник Левку Грущаку і Миколі Хом’яку.

На місці загибелі керівника Дрогобицького проводу ОУН-УПА Левка Грущака донині не встановлено меморіальну дошку.

Кожен народ зобов’язаний глибоко знати свою історію і своїх героїв, бо йшли у бій вони не для себе, не для власної вигоди. Своєю кров’ю писали оті сумні пісні:

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу.

Вони йшли, щоб підняти з руїни

Українську державу нову ...

Джерело: 1.

https://hal-zoria.io.ua/s288550/zaginuv_za_ukraenu._do_70-richchya_upa

******

Левко Грущак народився в 1919 р. у м.Дрогобичі. Закінчив початкову школу, потім- Дрогобицьку гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті, який не закінчив- віддав усього себе боротьбі за волю України. Під час національно-визвольних змагань вступає в ОУН (псевдоніми- "Бондаренко", "Левко"). Незабаром входить до міського, а згодом- до обласного проводу ОУН як референт для роботи з інтелігенцією. У с.Медвежа організував друкарню, в якій видавав листівки, що закликали до боротьби проти червоних окупантів. Вороги доклали чимало зусиль, щоб знищити патріота, але він уміло конспірувався. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в селі Унятичах, де перебував Левко, оточили енкаведисти. Але він не здався, тоді вороги підпалили будівлю- і герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

Похований в Унятичах у одній могилі та одній труні з Миколою Хом`яком.

23 листопада 2011 р. тут спорудили пам`ятний знак безстрашному героєві.

Джерело: 2.

 "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

24 жовтня 1937р. у Києві московити розстріляли Михайла Семенко (псевдо - Михайль Семенко) - Українського поета.

У Києві на початку 1914-го Семенко із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном заснували перше футурустичне об’єднання. Вони назвались екзотичними іменами – Михайль, Базиль, Павль. Згодом стало модним серед українських футуристів – Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, Микола Бажан інколи підписувався «Нік». Перша українська трійкця футуристів створила друкарню «Кверо».

Семенко заарештували 26 квітня 1937-го в Києві у готелі «Континенталь». Була Наталя Ужвій, як записано в протоколі – дружина. У заарештованого вилучили книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник, а також 265 рублів.

Михайла Семенка звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало, а також у плануванні терористичного акту на 1 травня 1937-го.

23 жовтня йому винесли вирок – розстріл з конфіскацією майна, а 24 жовтня 1937-го – розстріляли.

Першому українському футуристу було 45 років. Ймовірно, його поховано на території нинішнього Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Тут НКВДисти проводили масові захоронення розстріляних та закатованих тих років.

Джерело: http://litakcent.com/…/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-ter…/

*******

Михайль, привніс в Українську літературу ту тематику й форму (верлібр), що панують у нашому новітньому письменстві. 

Його біографія варта книжки, але наразі є ця скромна стаття, у якій, може, й не знайдете назв тих десятків випущених ним книжок (фраґментарності в цьому жанрі не уникнути), але напевно дізнаєтеся про нові факти його біографії. Про те, чому все так було. А було ось як.

Михайло Семенко народився в грудні 1892 р. у Кибинцях на Полтавщині. У слідчій справі, що зберігається в галузевому архіві СБУ, зі слів поета записано, що дата народження – 18 грудня, у спогадах доньки поета Ірини Семенко значиться 19 грудня за старим стилем та 31 грудня нового стилю (випис з метричної книги зберігається у Державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі). Кажуть, дід Михайла колись одружився з туркинею, тож від баби дісталася поетові яскрава зовнішність. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, був волосним писарем, а мати Марія Стефанівна – письменниця старого етнографічного стилю, яка під прізвищем Проскурівна (від дівочого – Проскура) писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. У родині було семеро дітей, окрім Михайла, ще брати Василь, Микола і Олександр, та сестри Олександра, Софія та Марія. Хлопчик Михайло у чорити роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. Улюбленими композиторами були Дворжак та Шопен. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє.

Джерело.

Більше тутка:

http://litakcent.com/2012/12/27/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-teroryzmu/

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі московити розпочали масову депортацію населення до Сибіру. Операція "Захід".

через зображення нижче ФБ мене заблокував на 24 год. Тому замінив на "аналог" вище.

Листівка УПА. Вивіз на Сибір у 1947-му. З альбому Ніла Хасевича «Графіка в бункерах УПА», 1952.

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі москалі розпочали масову депортацію населення до Сибіру, де їх використовували на каторжних роботах у копальнях та колгоспах. Сотні дітей та немічних померли під час транспортування. В ході операції «Запад» протягом декількох днів насильно вивезено 150 тис. людей (за даними українського підпілля).

Аби знищити соціальну базу українського підпілля в регіоні, радянська влада здійснювала депортації місцевого населення. У відповідності до постанови Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947-го «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців» підготовлено 50 ешелонів, у яких мали б вивезти 25 тисяч сімей повстанців.

Озброєні бійці з Держбезпеки оточували села і за списками, після обшуку, у вантажівках відправляли людей на залізничні станції. Для збору речей передбачалося дві години, однак під час акції цього не дотримувались. Підпілля попереджало про заплановану акцію шляхом поширення листівок «Ховайтеся, вас будуть виселяти».

Карта проведення операції "Захід".

Людей вивозили гужовим транспортом, оскільки випав сніг і машини застрягали. Шлях спецзагонам прокладала бронетехніка. Про перебіг операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки та міністру внутрішніх справ.

За час проведення операції «Запад», яка завершилася 26 жовтня 1947-го, за офіційними даними МДБ із західних областей України було депортовано понад 77 тис. людей (понад 26 тис. сімей).

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua.

23 жовтня 1545р. Козаки, вийшовши в море на 32 чайках, підійшли до турецької фортеці Ачі-Кале (Очаків) і захопили її.

Джерело:

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/23/60204/

23 жовтня 1933р. у Києві московити заарештували Федора Ернста - Українського мистецтвознавця, музеєзнавця, автора одного з кращих довоєнних путівників по Києву.

Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934-го судова трійка при колегії ГПУ УСРР присудила Ернстові три роки таборів.

Детальніше читайте у дослідженні Сергія Білоконя: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/Arrests.html

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*******************

Автор найкращого довоєнного путівника по

Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, вчений секретар ВУАК.

Життєпис

Народився 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині

німецького колоніста.

У 1900—1909 рр. навчався в гімназії у

Глухові та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909—1910 роках; у 1910—1914 рр. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв).

Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничав із журналами «рос. Искусство Южной России » та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.

Зблизився з Миколою Біляшівським і

Дмитром Дорошенком,відвідував засідання

«Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м.

Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з

Павлуцьким Г. ).

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському

мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.

У 1918 р. — призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано

редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН.

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та

образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків ), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

В 1922 р. працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва.

У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків,

дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки , формує музейні

експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише

Київщини, а й Чернігівщини , Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.

Від 1929 р. — був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між

РРФСР та УРСР.

Репресії:

На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти , що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. 

Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге.

29 травня 1934 р. — судова трійка при колегії ГПУ УСРР засудила до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва . У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун» , а 28 жовтня 1942 року розстріляно.

Реабілітований посмертно.

Джерело:

Вікіпедія

Українське село Тенетиська. (тепер польща). Фонд Івана Гука сердечно дякує п. Оксані Костур з м. Долина І.Франківської обл. за давні фотографії з села Тенетиська (6-фото).

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Джерело

http://iwanhuk.com/ua/

22 жовтня 1950р. біля с. Лючки у бою з московитами загинули: Михайло Басараба "Лобода" політреферент Косівського надрайонного проводу, його дружина Ганна Васкул "Ліда" зв'язкова, Михайло Васкул "Дуб" провідник Яблунівського райпроводу та три охоронці.

Село Лючки.

*****

Басараба Михайло Дмитрович – «Лобода» (1924 – 22.10.1950, с. Лючки) – чотовий сотні «Мороза», політичний референт надрайонного проводу ОУН.

Застрелився в оточеному бункері в урочищі Холунів під горою Рокита. При розкопках в Яблунові знайдений перстень з вигравіюваним на ньому тризубом і написом: « 1948, БДМ» (Басараба Дмитрів Михайло)

(Загинули в боротьбі…), стор. 817.

Джерело.

Матеріали про учасників визвольного руху на Косівщині підготував Святослав Перцович (vyhor48@meta.ua), календар УПА на 2020р. та літопис УПА.

22 жовтня 1944р. московити спалили 45 будинків і розстріляли 10 жителів с.Кривеньке Чортківського району.

с.Кривеньке Чортківського району.

Місце народження – Сибір – Спогади Галичан.

Ореста Булка.

*****

Батьки Орести Булки – тато Орест, учасник студентського процесу «59» у Львові, мама Іванна, зв’язкова УПА, побрались наш Магадані. Весілля було невелике – лише найближчі друзі. Тато співрозмовниці був арештований у 1940 році, мама – у 1945. У Сибіру народились дві їхні доньки.

«Мені було два роки, як ми звідти поїхали. Я так нічого не пам’ятаю. Мама розповідала, що було важко, їли заморожену бульбу. Навіть з татом зробили собі там парники і вирощували овочі», – каже Ореста Булка.

Повернулась сім’я Орести зі заслання у Ходорів, що на Львівщині. Втім місце народження – Сибір, звісно, викликало запитання у радянської влади до кожного, хто мав такий запис у документі.. Сестра пані Ореста, через місце народження, по завершенню навчання у школі не отримала золоту медаль.

"Без прописки, роботи і житла":

25 історій про людей, мешканців селища Добротвір Львівської області, які народились у Сибіру в родинах переселенців, зібрала у дві книжечки Ганна Сологуб. Її родину вивезли на чужину у 1947 році, тут жінка народилась. У 1963 році її батько вперше після виселення відвідав Україну.

Ганна Сологуб.

"Подивився на колгоспи, на те, як важко люди працюють за жалюгідні гроші або просто за трудодень, приїхав і сказав мамі, що жити там важко, але їхати треба, бо дітям у школу і в Сибіру "зросійщаться"", – розповіла Ганна Сологуб.

У 1965 році родина Сологубів повернулась на Радехівщину. Без прописки сподіватись на отримання помешкання було марно. Сім’я жила у зруйнованій майстерні, мама працювала у колгоспі, тато щодня велосипедом на роботу долав 12 кілометрів туди і назад. У таких важких умовах жили майже усі «сибіряки». Вони після заслання розпочинали життя на батьківщині парктично з «нуля». Їхні діти розуміли, щоб чогось досягнути у житті мають добре вчитись і багато працювати. Чимало українців, знаючи як важко жити в Україні, не ризикували повертатись і залишились у Сибіру назавжди.

"Ми пройшли всі жахіття. Репресованих пускали родичі, жили по кілька сімей в одній кімнаті. Хтось боявся мати справу з нами. Коли черговий раз батькові відмовили у наданні житла, тато ліг і заплакав, як дитина. Це був мій перший шок дитинства, я не могла повірити, що мій сильний тато здатен плакати", – пригадує зі сльозами Ганна Сологуб.

З 1944, коли вдруге у Західну Україну прийшла радянська влада, і до 1947 виселено понад 130 тисяч осіб. А у період з вересня 1939 до червня 1941 – лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тисяч українців, про що писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Людей везли у напакованих вагонах, у нестерпних умовах. Майно, яке сім’я залишала на батьківщині, радянська влада конфіскувала.

Важкі спогади:

«Жили у бараках. Ліжок не було, просто настили з дошок, спали по декілька осіб на одному настилі, дуже голодували. У нашому бараку мешкали 52 родини з України», – пригадує у книжці Катерина Шевчук-Кадай.

«Я у тюрму потрапила у 4 річною дитиною. Кадебісти використали мене, щоб впіймати батька. Голодна, брудна, в обдертому одязі, я проводила дитинство у тюремних застінках. Мою маму виселили у сибір у 1947 році. Мене певний час переховували родичі, але видав хтось із так званих «сексотів»», – пише Віра Мелешко-Шевчук.

«Ми відбули п’ятнадцять років заслання, перейшли усі кола сибірського пекла: холод, голод, тяжку працю, приниження…Власне половина мого життя власне життям і не було, це відчайдушна боротьба за елементарне виживання», – пригадує Ганна Сойко.

«Магаданський табір справляв гнітюче враження. Територія обснована колючим дротом, до якого підключено струм, по кутах табору – вишки і конвоїри з автоматами. Лави бараків із загартованими вікнами. Надії опинитись на волі не було ніякої. Щодня о шостій – підйом, робочий виснажливий день тривав 12 годин», – пише у книзі Марія Гоцало.

Люди пройшли крізь пекло Сибіру:

Історія кожної людини – вражаюча. Політичні в’язні та репресовані, їхні діти пройшли через жахіття сибірських таборів, через зрадництво, брехню, лицемірство, поневіряння. Але зберегли свою гідність.

Ганна Сологуб вважає, що «сибіряки» мають ділитись своїми спогадами, бо це допомагає молоді зрозуміти минуле і ту жертву, яку заплатили українці за любов до своєї держави. Цього року вже уп’яте у селищі Добротвір традиційно у переддень святкування незалежності зустрінуться діти репресованих і політв’язнів, чиє дитинство минуло в Сибіру. Нові спогади стануть продовженням історії українського народу.

Джерело.https://www.radiosvoboda.org/a/25406660.html

Автор: Галина Терещук

20 жовтня 1950р. московити арештували в с.Бодаки Збаразького р-ну Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна.

Фото 9. 04. 2017 р., с. Бодаки Церква Св. Миколи 1900 р. - Ігор Пунда.

**********

20 жовтня 1950р. НКВД і група “стрибків” арештувала в с.Бодаки Збаразького району Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна. Вилучали літературу, портрети, зброю, шукали криївки. Хлопців доставили у Вишневецьку катівню при монастирі на допити, які тривали два дні. Через тиждень затриманих відправили в Кременецьку катівню. Шість місяців страшних тортур на енкаведиських допитах терпіли українські патріоти. Їх примушували підписати брехливі протоколи, щоб потім заарештувати ще молодих українців з навколишніх сіл і Вишневця. Та не продались вони. 16 квітня 1951 року відбувся суд на якому Борейко Іван Васильович та Вознюк Василь Степанович були засуджені на кару смерті. Дишкант Дмитро, Довгалюк Сергій та Шандрук Лук’ян отримали по 25 років ВТТ.

Джерело:

https://teren.in.ua/2016/10/20/20-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Спогади очевидців. Жовтень 1947го. "Загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти"

Іванна Арсенич, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».

*****

У родині 17-річної Іванни Арсенич нічого не чули про операцію «Запад», не знали, що готується масова депортація тих, хто підтримує національно-визвольний рух, чи у кого хтось воює в УПА. Жінка розповіла Радіо Свобода, що разом із батьками проживала тоді у гуцульському селі Нижній Березів (Івано-Франківщина). Її брат, молодий художник Болеслав служив в Українській повстанській армії. Мав псевдо «Лук». 87-річна Іванна Арсенич пригадує жовтень 1947 року.

«Це точно вже не пригадую, чи було саме на Покрову, чи кілька днів після свята. Але це точно була друга половина жовтня 1947 року. Тоді випало дуже багато снігу. Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Я допомагала упівцям, як і все наше село. Майже всі підтримували, бо багато пішло в УПА. Моя мама мала одного сина і весь час казала, що треба йти і допомагати. Там, де стояла сотня, ми носили їсти, переносили штафети (таємні матеріали). Першим арештували голову сільської ради, його єдиний син загинув в УПА, потім мене арештували, потім мого тата. Нас в пивницю кинули, бо була велика, як і наша хата. Туди звозили і звозили селян, потім нас до стодоли. Мама зранку ще подоїла корови, бабці був у той час 91 рік. Вона не знала, що нас до Сибіру везуть. На машини посадили, – каже Іванна Арсенич. – Я з жахом подумала про бабцю, мені було так її шкода, бо не вижила б. Ми її з машини зсадили, ті хлопці на постах якось чи не зауважили, чи просто пропустили, і бабця до рідних завернула в селі».

«Ми їхали товарними вагонами, нас всіх в Коломиї запакували. Десь чотири тижні у важких умовах, в холоді і голоді. Десь щось там давали по станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Ми могли з дому їсти взяти, але нам не дозволили, але люди мали дещо. Нас привезли в Омську область. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний, ми нічого не мали, бо нам заборонили будь що брати. Там були лише всі наші люди, звідси з Коломийщини. Десь з Омської області через місяць нас забрали в ліс, за Іртиш, і мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. Як я наважилась на втечу, не знаю. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила. Добралась до Коломиї. Спершу переховувалась по чужих людях, у горах, по селах, намучилась», – додає вона.

Катерина Пелехата, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».

*****

Львів’янці Катерині Пелехатій (з дому Василюка) у жовтні 1947 року було 14 років. Вона із сестрою проживала тоді у Дрогобичі, в дідуся. Там дівчата навчались у школі. А мама з татом жили неподалік, у селі Лішня. Брат Катерини Пелехатої належав до молодіжної підпільної оунівської організації «Крути». У лютому 1947 року разом зі своїми побратимами був арештований, засуджений і висланий на заслання в Казахстан. Майбутній чоловік Катерини – Микола Пелехатий був засуджений і виселений у Сибір.

Родина Катерини Пелехатої допомагала упівцям. Жінка пригадує, що дідусь мав власну крамницю посуду і завжди підтримував повстанців.

«Вночі 21 жовтня 1947 року спершу забрали мого тата у селі. Маму і бабусю залишили. Зранку прийшли по них. Зробили це зумисно, щоб тато їм не допомагав збиратись. Коли мама вдягала бабусю, сама збиралась, у той час озброєні солдати ходили по хаті і забирали речі, в штани запихали вкрадені, шалянові хустки. Бабусю і маму посадили на підводу. Їх побачили хлопці, які йшли в Дрогобич у школу, і прибігли до нас, щоб попередити. Ми в школу не пішли, пішли до міста. По нас приїхали в обід, дідуся в помешканні не було. Тато був у супроводі конвою. Ми почали збиратись, я взяла книжки і макарони. Тато знайшов гроші, на щастя, і взяв. По дідуся прийшли в ніч на 22 жовтня. Ми навіть про це не знали. Нас везли Дрогобичем, люди бігли, прощались, загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти. Один чоловік зумів сховати малу сокиру і чоловіки вирубали в дерев’яній підлозі діру. Ми, заступаючи один одного, так могли піти в туалет. Їсти не приносили. Воду нам люди передали. Звозили людей з усіх районів, і на третій день товарний потяг рушив. На вагонах було написано «Пшениця». Дорогою ділились, хто що мав, по ковтку води пили, не вмивались, бо економили воду. Воші», – розповідає жінка.

«Два дні їхали, і вже в Росії нас випустили на вулицю. Люди побігли по воду, конвоїри стріляли, але люди бігли. Принесли нам якоїсь «похльобки» і спеціально соленої риби, щоб ми пити хотіли. Татові на станції вдалось купити два відра води. За одне заплатив 25 карбованців підліткам, ті піднесли під вагон відра, і ременями чоловіки опустили посуд, щоб налили води. Дідусь їхав без їжі в іншому вагоні. Там ще була наша родина. Мамина мама з її братом теж їхала, і ми цього не знали. Всі – за зв’язки з УПА як «вороги народу». Спершу привезли нас на Урал, в місто Губаха. А там «жовтневі свята», 7 листопада. Аби ми не заважали, нас мали відвезти в ліс у піонерський табір. Втім, треба було через річку везти, а лід проламався. Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. На другий день вже перевезли у піонерський табір, де не було опалення. Десь через тиждень звільнили табір від побутових злочинців, і нас там поселили в бараки. Клопи, воші… У грудні я пішла у 8-й клас в школу. У роздягалці мені ставили діти підніжки, накривали пальтом, по мені скакали і кричали: «бандерівка». Я не хотіла ходити в школу, але розуміла, що маю вчитись. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну – і для нас створили ще гірші умови: вивезли в Якутію, щоб звідти не змогли втекти», – пригадує зі сльозами Катерина Пелехата.

Важка праця на шахтах, в тайзі, відмова у навчанні в технікумі, бо «ворог народу», перевезення з місця на місце, у гірше і ще гірше. Кілька років молода дівчина не відвідувала школу, бо її не було. Але згодом, при черговому переїзді, закінчила вечірню школу. Після смерті Сталіна Катерині Пелехатій вдалось вступити у фармацевтичний технікум в Томську. Мала скерування у медінститут, але віддала товаришці, сама поїхала у Воркуту до свого нареченого. Згодом закінчила заочно інститут, як і її чоловік. Лише у 1979 році разом із чоловіком Миколою Пелехатим, теж засудженим підпільником, з двома дітьми приїхала у Львів.

Джерело. https://www.radiosvoboda.org/a/28806551.html

Автор. Галина Терещук.

17 жовтня 1950р. у с. Хитар (Хітар) Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Олексій Арендач "Левчук" - станичний.

Село Хитар (Хітар).

Джерело інформації літопис УПА та календар на 2020р.

Битва під Бердичевом 17 жовтня 1702р. сталася під час Козацького повстання Палія 1702—1704 рр. проти влади поляків на Правобережжі.

Для збільшення натисніть на зображення.

*****

Гетьман Самусь розгромив польське військо (2000 кварцяного війська та магнатські відділи Київського та Брацлавського воєводств) на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 жовнірів. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину.

У жовтні повстанське військо вже налічувало 12 тис. козаків. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Семен Палій послав проти коронного війська значні сили кінноти й піхоти під командуванням Самуся та Іскри, а сам став керувати облогою фортеці. Польські війська, довідавшись про наближення повстанців, відступили до Бердичева під захист фортеці, частина їх стала табором поблизу міста.

16 жовтня 1702 року на світанку головні сили повстанців підступили до Бердичева, поблизу якого в укріпленому таборі перебувало коронне військо. Сталася кривава битва, в якій коронне військо і шляхетське ополчення були вщент розгромлені. Повстанці оволоділи містом і фортецею. Рештки розгромлених каральних військ утекли на Волинь в район міст Любара і Чорториї.

Перемога над польсько-шляхетськими військами під Бердичевом вирішила справу визволення Правобережної України. На її території аж до Случі коронних військ не залишилося. Під Бердичевом до повстанців приєднався 4-тисячний загін, що прибув з Подністров'я. Повстанське військо повернулося під Білу Церкву, яку невдовзі було взято.

*****

Селяни навколишніх сіл теж піднялися на боротьбу проти поляків, вигнали шляхту, і край перейшов під козацьке самоуправління. Протягом наступного місяця повстанці відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та інші містечка Правобережжя.

*****

Як зазначає Д.Дорошенко у своїй праці «Нарис історії України», «Палій голубив у душі плян організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити до купи обидві частини розірваної надвоє України. Очевидно, що про це марив у ті часи кожен український патріот».

Джерело історія України.

16 жовтня 1873р. народився Володимир Васильович Кобринський - Український мистецтвознавець і етнограф, натхненник-організатор і перший директор Музею народного мистецтва Гуцульщини.

Володимир Васильович Кобринський (народився 16 жовтня 1873, с. Білоберезка, тепер Верховинський район, Івано-Франківська область) в родині вчителя. Він — небіж визначного культурно-громадського та релігійного діяча, публіциста, мецената, греко-католицького священика о. Йосафата Кобринського. 

Після закінчення Коломийської гімназії та Львівської вчительської семінарії працював учителем (1896—98), згодом — контролером на залізничних станціях.

Зі студентських років захоплювався народним мистецтвом Гуцульщини, збирав вироби народних майстрів краю, старовинні знаряддя праці, документи, заохочував до цього громадськість. 1926 року зібрані ним експонати були розміщені в «Народному домі» Коломиї, збудованому на кошти громадськості в 1896–1902 роках. Завдяки зусиллям Володимира Кобринського на 1928 рік колекція уже нараховувала 300 предметів.

У грудні 1934 року відбулося офіційне відкриття Музею народного мистецтва Гуцульщини (нині Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського), першим директором якого був Володимир Кобринський.

За безпосередньої участі Володимира Кобринського створено також музеї в містах Рогатині, Бережанах, Теребовлі, Самборі.

В. Кобринський був учасником щорічних з'їздів польських і українських музеєзнавців. Виступав за об'єднання західноукраїнських земель з рештою України у складі УСРР/УРСР, за що зазнавав утисків від польських властей.

Під час Другої світової війни Володимир Кобринський переховував цінні музейні експонати.

Автор низки статей з історії та етнографії.

Помер Володимир Кобринський 17 жовтня 1958 року в Коломиї.

Джерело. Вікіпедія.