7 листопада 1950р. у с. Новоселиця Долинського р-ну, знищивши 10 московитів загинули Дмитро Пантелюк "Залізняк" - кущовий та Іван Равлюк "Валило" воїн ОУН, УПА.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

6 листопада 2001р. у Львові померла Марта Липа - Гуменецька, дослідниця історії Українського національного визвольного руху, донька Юрія Липи.

ЛИ́ПА-ГУМЕНЕ́ЦЬКА Марта Юріївна (31. 01. 1943, Варшава – 06. 11. 2001, Львів) – громадсько-культурна діячка. Дочка Ю. Липи та Г.-О. Захаріясевич-Липи, онука І. Липи. Влітку 1943 разом із родиною переїхала на Львівщину. Після вбивства Ю. Липи 20 серпня 1944 співроб. НКВС його дружина зі старшою дочкою переховувалася у Львові, а Марту взяла на виховання родина дир. школи с. Бунів (Яворів. р-ну Львів. обл.) П. Дубика. Після арешту останнього її усиновила родина старшої дочки П. Дубика – Любові (Марта отримала прізвище Грицунь, їй записані інші дата і місце народж.). Закін. Львів. політех. ін-т (1965). Працювала на інж. посадах у структурах «Нафтохіму», згодом – у Ін-ті геології і геохімії горючих копалин АН УРСР (Львів). 

Від 1989 займалася літ.-публіцист. діяльністю та пошук. роботою в архівах, спец. схронах наук. б-к Києва, Хар­кова, Львова, Одеси, Варшави, м. Познань (Польща) з метою повернути із забуття імена І. та Ю. Лип. Організувала святкування 90- і 100-річчя від дня народж. Ю. Липи, 125- і 135-річчя від дня народж. І. Липи у Львові й Одесі, 80-річчя Г.-О. Захаріясевич-Липи у Львові та її рідному селі. Опублікувала листи Олександра Олеся до І. Липи, Є. Маланюка до Ю. Липи, Ю. Липи до А. Жука та ін.

Пр.: Про мого батька й діда // Юрій Липа – письменник, мислитель, лікар (Перегляд польських архівів) // СіЧ. 1999. № 1; Вступне слово до видання книжки «Козаки в Московії» // Апостол новіт. українства: Спогади про Ю. Липу. Л., 2000; Основні напрямки виховання державницької молоді-еліти України, простежені у працях та організаційній діяльності Юрія Липи // Лікар. зб. Нова сер. Т. 9. На пошану Ю. Липи. Л.; Чікаґо, 2001; Юрій Липа // Липа Ю. Поет. твори. Твори: В 10 т. Т. 1. Л., 2005.

Літ.: Марта Липа-Гуменецька: Некро­лог // Свобода. 2001, 16 листоп.

Джерело інформації.https://esu.com.ua/search_articles.php?id=54711

7 листопада 1940р. У Канаді створено Комітет Українців Канади — КУК.

Конґрес українців Канади (абр. КУК; до 1989 року: Комітет українців Канади) — громадська представницька рада, яка об'єднує 33 українських всеканадські організації та їх філіали.

Штаб-квартира розташовується у Вінніпезі. Конґрес Українців Канади нараховує шість провінційних рад (Онтаріо, Манітоба, Саскачеван, Альберта, Британська Колумбія і Квебек); 34 відділи в містах Канади (від Монреаля до Ванкувера) і ряд окремих комітетів.

Утворений на перших зборах Комітету українців Канади (КУК), що відбулися 7 і 8 листопада 1940 року в Вінніпеґу.

Засновниками були:

Братство українців католиків (БУК),

Союз українців самостійників (СУС),

Українське національне об'єднання (УНО),

Союз гетьманців державників Канади (СГДК),

Союз українських організацій (СУО)

Першим керівником організації став отець Василь Кушнір.

Після другої світової війни конгрес заснував Фонд допомоги українців Канади та Українське центральне допомогове бюро в Лондоні, що підтримували українських біженців у Європі.

КУК сприяв організації навчання української мови у канадських школах і ВНЗах, відіграв значну роль у створенні у 1967 році Світового конгресу вільних українців.

У 1940–80-х роках діяльність комітету була спрямована на об'єднання зусиль українців Канади для допомоги українському народові в боротьбі за незалежність, збереження етнічної та духовної самобутності еміграції. Традиційними в 2-й половині 20 століття стали заходи комітету з відзначення національних свят, історичних дат з життя українського народу («День української державності і соборності», 50-ті роковини голодомору 1932—1933 років в УРСР та ін.), цілеспрямованого характеру набули акції протесту проти політики русифікації України, проти переслідування учасників дисидентських (опозиційних) рухів 1960–1980-х років в Україні.

З часу проголошення незалежності України допомагає й співпрацює з її організаціями та установами. 

Джерело історія України та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 7 листопада.

Фотографія: Група ветеранів Долинського братства ОУН-УПА після похорону члена братства Петра Чижа, 1993 рік. Одержано від Товариства ОУН-УПА в м. Долина. Матеріал – папір. Техніка виготов. фотографування.

******

1944 рік

Від поранення, отриманого 4 листопада в ході бою з загоном НКВД у селі Яструбичі на Львівщині, помер командир куреня УПА-Захід Дмитро Пелип – «Євшан».

У селі Ріпинці на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. В бою знищені 5 бійців і радянський активіст.

Рейдова сотня УПА-Північ вступила в бій із двома опергрупами МВД у лісах Кам’янець-Подільщині. Ворог мав підтримку чотирьох літаків. Загинули 6 воїнів УПА, сотня змогла прорватися.

1945 рік

Командир сотні «Дружинники» УПА-Захід «Свобода» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Ясенів на Львівщині.

Повстанець Богдан Пиль потрапив у засідку НКВД у райцентрі Підбуж на Дрогобиччині. Знищив одного військового і загинув у перестрілці.

1947 рік

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід вступила в бій із загоном МВД у селі Товмачик на Станіславщині. Знищені 12 військових, загинули 6 воїнів УПА.

У селі Замочок на Львівщині підпільники знищили провокатора МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Михайловичі на Дрогобиччині. Станичний ОУН Петро Мацишин, що перебував всередині, знищив одного військового і застрелився.

У селі Цунів на Львівщині повстанці знищили голову щойно утвореного колгоспу і завідуючого фермою.

1948 рік

Під час святкування річниці Жовтневого перевороту в селі Делятин на Станіславщині, повстанці обстріляли з кулеметів дільницю міліції. У райцентрі Яворів на Львівщині знищена лінія електропостачання.

У сутичках із загонами МВД у селах Баківці і Вуйковичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Йосип Мороз.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Суспільний кореспондент

6 листопада 1951р. біля с. Темногайці на Тернопільщині у бою з московитами загинули: Іван Прокопишин "Бурлан" - крайовий провідник Поділля, лицар Бр. і Ср. Хрестів заслуги. Семен Свободний "Назар" - член Дунаєвського надрайонного проводу та п'ять воїнів УПА.

Іван Прокопишин (Псевдо: Модест, Бурлан; 1921, с. Теляче (тепер с. Мирне), Підгаєцький район, Тернопільська область — 6 листопада 1951, хутір Підболото, с. Темногайці, Шумський район, Тернопільська область) — український військовий та політичний діяч, сотник-політвиховник УПА, крайовий провідник Подільського крайового проводу ОУН (1947, в.о — весна 1950-1951). Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги І ступеня, срібного Хреста Заслуги та Бронзового Хреста Заслуги.

Освіта — середня. Закінчив Бережанську гімназію (1943). Референт Юнацтва Тернопільського обласного проводу ОУН (1943), другий організаційний референт Тернопільського обласного проводу ОУН (поч.1944 — весна 1945), організаційний референт Подільського крайового проводу ОУН (весна 1945 — 11.1951).

Виконував обов'язки крайового провідника (2-га пол. 1947, з весни 1951).

Сотник-політвиховник УПА (14.10.1951).

Загинув у бою з опергрупою МДБ (командир — начальник райвідділу МДБ Яворський) через зраду. В тому ж бою загинули:

колишній член надрайонного проводу ОУН-Дунаєвці Кам'янець-Подільської області Семен Свободний («Назар», 32 роки); бойовики охорони Тарасенко, Яків Баранчук («Марко», 34 роки), Стах Вигонний («Макар», 26 років), Олександр Пахалюк («Максим», 29 років), Петро Михайлишин.

Джерело інформації. Вікіпедія, літопис УПА, та календар УПА на 2021р.

6 листопада 1948р. московити заарештували священика УГКЦ о. Євгена Кравчука. Був у підпіллі. Доктор філософії і богословських наук, народився у с.Великі Бірки Тернопільщина.

Фото Євген Кравчук на засланні, 1963 р.

Москалі засудили Євгена Кравчука, як «ворога народу», «ярого буржуазного націоналіста», «шпигуна іноземних розвідок» до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна. Згодом вирок замінили 25-річним ув’язненням в таборах посиленого режиму у Магадані. Останні роки життя проживав разом з дружиною в Тернополі. Помер 5 серпня 1992 року.

Джерело: 1. https://teren.in.ua/2019/11/06/v-istoriyi-ternopilshhyny-4-18/

******

Народився в родині греко-католицького священика. Його дід о. Іван Гургаль а згодом і батько о. Йосип Кравчук, були парохами церкви св.вмч. Параскеви П'ятниці у Великих Бірках. Дружина — Марія (Ратич) Кравчук дочка відомого Тернопільського священика о. Степана Ратича.

Початкову освіту здобув у місцевій вселюдній школі і, закінчивши її, навчався у

Тернопільській гімназії. Навчаючись ще в стінах гімназії, мріяв поступити на студії у

Греко-Католицьку Богословську Академію. Тут навчався до 1937 року. В цьому ж році виїздить за кордон для продовження студій у Берлінському і Празькому університетах. У Чехословаччині та Німеччині працює в царині філософії, готує докторську дисертацію, захищає її та здобуває науковий ступінь доктора філософії.

В 1943 р. повертається до Львова. У духовній академії, яка відновила свою діяльність з початком німецької окупації Львова, читав лекції з історії Української Церкви. Проте після відновлення радянської влади у Галичині в др. пол. 1944р., духовна академія вдруге була ліквідована (вперше восени 1939 року), студентів теології розігнано, а увесь професорсько-викладацький склад позбавлено роботи. Звільнений Кравчук Євген влаштувався на роботу науковим співробітником у Львівський музей Українського мистецтва.

6 листопада 1948 р. заарештований. Під час арешту було вилучено релігйну літературу, молитовники, документи про освіту. З метою зломити його морально і фізично допити слідчими проводились лише у нічний час із невеликими перервами. До нього застосовували побої, кидали в карцер. Слідчі вимагали, щоб він говорив про себе те, що їм було потрібно по справі. І Євген Кравчук, щоб не стати покаліченим, знівечиним, наговорив про себе те, ким ніколи не був, що ніколи не робив. По закінченні «слідства» справу розглядав військовий трибунал Прикарпатського військового округу. Пародія на суд тривала всього декілька хвилин. Вирок військового трибуналу був суворий. Він засудив Євгена Кравчука, як «ворога народу» , «ярого буржуазного націоналіста», «шпигуна іноземних розвідок» до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією майна.

Проте, вирок не було виконано, а замінено 25-річним ув'язненням в таборах посиленого режиму, де після відбуття покарання, його чекало позбавлення громадянських прав та довічне поселення у віддалених районах московії. Покарання відбував у Магадані, працював на добуванні слюди. 

В 1956 р. суд визнав його безпідставно засудженим і звільнив з-під охорони в таборі. Вийшовши на волю виїхав у Хабаровський край на станцію В'яземська, де перебували дружина і діти, яких туди було депортовано ще у 1950 р.

Недовго довелось йому прожити на волі. 4 листопада 1957 року, знову заарештований. Причиною послужило те, що митрополит

Йосип Сліпий таємно передавав чернетки свого нарису історії УГКЦ дружині Євгена Кравчука на станцію В'яземська Марії Кравчук. Вона їх ретельно переписувала і пересилала своїй тітці Ратич Ганні в

Тернопіль. Звідси ця праця мала пересилатись за кордон. Під час обшуку знайшли чернетки, написані ув'язненим

галицьким митрополитом Йосипом Сліпим і аркуші переписані рукою пані Марії. Проте, кадебісти арештували не Кравчук Марію, а її чоловіка Євгена.

Радянський суд вдруге засудив, безвинного Євгена Кравчука, на 10 років тюремного ув'язнення в таборах посиленого режиму. Покарання відбував в концтаборі в Мордовії де працював ковалем.

У 1967 році після відбуття повного терміну покарання повертається в Тернопіль де проживали дружина і діти. В Тернополі влада йому категорично відмовляє в прописці, як такому що двічі відбував покарання за політичними статтями кримінального кодексу. Він був вимушений виїхати в сусідню область і прописатися в м. Золочеві на Львівщині. Тут поступив на фабрику безалкогольних напоїв простим робітником.

В Золочеві через рік був таємно висвячений

єпископом підпільником Василем Величковським. З того часу займається душпастирською роботою. До часу легалізації УГКЦ таємно хрестив дітей, відправляв Богослужіння, вінчав, хоронив померлих, навчав дітей молитов і підготовляв їх до першого Причастя, посвячував новобудови та надавав інші послуги мирянам. Неодноразово, будучи священиком, таємно відвідував Великі Бірки.

Останні роки життя проживав разом з дружиною в Тернополі. Помер 05.08.1992 року, похований в Тернополі.

Джерело 2.

- Богдан Головин . Мученики ісповідники Української церкви XX століття. Тернопіль: «Просвіта». 2000., — С. 135—138.

- Мацелюх Р. , Побер Б. , Ханас В. «Великі Бірки: З глибини віків до наших днів.» Тернопіль: «Лілея», 2005. — С. 191—192.

Фотографія: Михайло Павлів з с. Кальна, дійовий член УПА, 1950 ті роки.

Одержано від Товариства ОУН-УПА в м. Долина. Матеріал – папір. Техніка виготовлення – фотографування.

Джерело. http://museum.dolyna.info/kataloh/fotohrafiji/

5 листопада 1950р. у с. Солянуватка Старосамбірського р-ну у бою з московитами загинув Степан Гаваньо "Борис" - підпільник сільської групи ОУН.

Пам’ятник жертв комуністичних репресій, с  Солянуватка

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Фотокопія: Активісти с. Новоселиці біля будинку “Просвіти”. 1930 рр. с. Новоселиця.

Одержано від Волощук Параски Іванівни. с. Новоселиця, Долинського району. Матеріал – папір. Техніка виготовлення – фотографування.

Джерело. http://museum.dolyna.info/kataloh/fotohrafiji/

4 листопада 1950р. у с. Верхня Рожанка Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Петро Рошко "Стефко" воїн ОУН, УПА.

Околиці села Верхня Рожанка.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

3 листопада 1937р. на честь 20-ї річниці більшовицького перевороту в урочищі Сандармох (Карелія) московитами були розстріляні в’язні Соловецького табору особливого призначення: творець театру “Березіль” Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко.....

3 листопада 1937р. на честь 20-ї річниці більшовицького перевороту в урочищі Сандармох (Карелія) московитами були розстріляні в’язні Соловецького табору особливого призначення: творець театру “Березіль” Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко.

Хрест «Убієнним синам України». Встановлений в урочищі Сандармох 2004-го. 

Освячений 5 серпня 2005-го. Автори Микола Малишко та Назар Білик. Фото: maidan.org.ua

Протягом 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада лише в Сандармосі розстріляли 290 українців.

Вони належали до літературно-мистецького покоління 1920-х – початку 1930-х. Створили високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру. Увійшли в історію під назвою Розстріляного Відродження.

2 липня 1937-го Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову “Про антирадянські елементи”. Після чого почалася наймасовіша за всю совєтську епоху “чистка” суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. Для комуністів вони становили ідеологічну небезпеку.

На виконання згаданої Постанови “чистка” відбулася і в концтаборах та тюрмах. Начальник Соловецького табору особливого призначення (СЛОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл із 1825-ти в'язнів. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн. осіб.

3 листопада 1898р. народився поет Дмитро Фальківський - розстріляний в 36 років московитами 16 грудня 1934 р. у Києві.

Дмитро Фальківський з дружиною. Фото 1920-х. Фото: uk.wikipedia.org

3 листопада 1898р. народився поет Дмитро Фальківський у с. Великі Липеси на Берестейщині (тепер Брестська обл. Білорусії).

Навчався в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську. Не закінчив її, бо 1915-го саме там проліг один з фронтів Першої світової війни. 1920-го пішов добровольцем у Червону армію.

Перші вірші опублікував у київській газеті “Більшовик”. У двотижневику “Глобус” (1924, № 25) надруковано його першу поему “Чекіст”. У ній автор романтизував “червоний терор”, оспівував класову ненависть як єдину і незмінну цінність “історично закономірної” диктатури пролетаріату.

Демобілізувавшись 1923-го за станом здоров'я, Дмитро Фальківський переїхав до Києва, де перебував на журналістській і творчій роботі. З 1924-го друкував у журналах “Червоний шлях”, “Життя й революція”‚ “Всесвіт”, “Глобус” та інших. Перша книжка поезій Фальківського “Чабан” вийшла 1925-го.

Спробувавши себе у різних жанрах, Дмитро Фальківський віддушину знайшов у ліриці. 

Фальківський був членом літературного угрупування “Ланка” (з 1926 року - МАРС), де обстоювали погляди на мистецтво, близькі до неокласиків та ваплітян. У доброзичливому оточенні “ланківців” - Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Косинки, Валер’яна Підмогильного, Тодося Осьмачки та інших Дмитро Фальківський написав свої найкращі поезії. Особливо товаришував з Євгеном Плужником.

На новому етапі творчості Фальківський прагне показати глибину національної трагедії, коли в полум'ї революції багато родин по-живому розтиналось на непримиренні табори.

Для радянських ідеологічних критиків такий голос був однозначно ворожим. Психологічна й ландшафтна тема віршів Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої більшовицька критика інтерпретувала як невіру в соціалістичне будівництво. Мовляв, тоді як увесь пролетаріат, сповнений ентузіазму, самовіддано працює над побудовою соціалістичного суспільства, поет плекає настрої зневіри.

Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР 14 грудня 1934-го засудила Дмитра Фальківського (а також Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька) до розстрілу. Письменникам інкримінували ще й участь у терористичній діяльності.

Джерело: 1.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

********

Дмитро Никанорович Фальківський (Левчук) (1898-1934)

У межах віртуального проєкту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 28-ме інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику Дмитру Никаноровичу Фальківському (справжнє прізвище Левчук) (1898-1934).

Дмитро Фальківський народився 3 листопада 1898 р. у с. Великі Лепеси на Берестейщині (тоді – територія Польщі, зараз – Білорусі) у родині землероба. Освіту здобував у місцевій народній школі та Брест-Литовській гімназії (1910-1915). У 1915 р. мобілізований у робочий батальйон німецької армії. У 1916-1919 рр. повернувся додому, де займався землеробством. У 1920 р. переїхав до Мінська, де до 1921 р. працював слідчим Надзвичайної Комісії Білорусі. Покинув службу, відтак працював у «Букопттрансі» (1922-1923), видавництві газети «Селянська правда» (1923-1924).

Після переїзду до Києва у 1924 р. змінив прізвище і працював у газетах «Більшовик» та «Радянське село» (1924-1927), упродовж 1927-1932 рр. – у видавництвах ВУФКУ, протягом 1932-1934 рр. – у редакції газети «Ударник Промкооперації». У Києві познайомився з Г. Косинкою, Б. Антоненко-Давидовичем, В. Підмогильним, Є. Плужником.

Дмитро Фальківський почав друкуватись у 1924 р. у журналах «Червоний шлях», «Всесвіт», «Глобус», «Життя і революція». Писав у стилі неосимволізму. В його ліриці переважають мотиви поліської природи та зображення революційних подій 1917-1920 рр. Є автором збірок поезій «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931) та поеми «Чабан» (1925). Уже після смерті письменника були видані збірки «Ранені дні» (1969) та «Поезії» (1989). Окрім поезій, писав оповідання, нариси, кіносценарії, зокрема до фільму «Греблю прорвало» (1928).

5 листопада 1934 р. Дмитро Фальківський разом з десятками інших представників української творчої інтелігенції – О. Влизьком, К. Буревієм, Г. Косинкою та ін. – був заарештований НКВС УСРР. Обвинувачувався в приналежності до контрреволюційної організації «Об’єднання Українських Націоналістів». На виїзній сесії Воєнної Колегії Верховного Суду СРСР 13-14 грудня 1934 р. був засуджений до розстрілу за статтями КК СРСР 54-8 і 54-11. Страчений 16 грудня 1934 р. у Києві. У 1957 р. посмертно реабілітований Воєнною Колегією Верховного Суду СРСР.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.

Джерело: 2.

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. (Фейсбук)

2 (13 листопада) 1708р. руйнування московитами Батурина, Батуринська трагедія. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців.

*****

Знищення Батурина московськими військами, або Батуринська трагедія, або «Різанина в Батурині» — каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада (13 листопада) 1708р.

Під час цих дій, московські війська вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. В історію України ці події увійшли під назвою «Різанина в Батурині». Саме місто пограбували, в тому числі і православні храми, а потім, за наказом Меншикова, спалили, а церкви знищили.

Хід бойових дій:

Меншиков, напередодні штурму Батурина, командував 20 драгунськими полками, які налічували від 15 до 20 тис. драгунів. Але на той час Батурин являв собою укріплену фортецю, озброєну великою кількістю гармат. Зважаючи на це, Меншиков намагався схилити захисників фортеці до її здачі і направив для цього Андрія Марковича. Однак батуринці не тільки відхилили пропозицію про капітуляцію, але й відповіли на це пострілами з гармат по розташуванню Меншикова.

Водночас, за відомостями Сергія Павленка, не всі у Батуринській фортеці були готові до спротиву. Наказний полковник прилуцького полку Іван Ніс та перекладач Стефан Зертис не бажали протистояти московським військам та почали підбурювати на ці дії захисників Батурина. За це, за наказом командування, Іван Ніс і Стефан Зертис були прикуті до гармат. Полковник Іван Ніс, рятуючи себе від суду за зраду, вночі відрядив до Меншикова свого старшину Соломаху, який вказав таємний хід до фортеці.

За цю зраду Іван Ніс 14 листопада 1708 року отримав жалувану грамоту на полковницький чин від Петра І.

Історія України.

2 листопада 1909р. народився Луговий Артем - громадський і спортивний діяч. 6 травня 1941 заарештований московитами та розстріляний у Тернопільського тюрмі.

Соколи в історії України!!!

"Артем Луговий народився 2-го листопада 1909 р. в м. Тернопіль в сім’ї поштового службовця Максима та Марії. В Тернопільській Державній гімназії навчався в 1921-1929 рр. склав іспит зрілості. В 1930-1936 рр. студіював право в Ягелонському університеті (м. Краків). Від 1936 р. до 1939 р. працював помічником адвоката в канцелярії Степана Бриковича. В 1929, 1930, 1933 рр. був під слідчим арештом за підозрою членства в ОУН. У тридцятих роках був членом Старшини товариства «Сокіл» (Тернопіль), організатором Сокільських осередків в Тернопільському повіті, організатором спортивних змагань у Львові. 1938 р. – член театральної секції товариства «Молода Громада», засновник оркестру, автор віршів та пісень. 6 травня 1941 р. був арештований органами НКВД, а 29 червня 1941 р. розстріляний в Тернопільській тюрмі. 28 квітня 1993 року реабілітований".

Джерело:http://my.plast.org.ua/

1 листопада 1946р. відбувся бій СБ УПА із московитами в урочищі «Шимкова долина» Борщівського району Тернопільської області.

*******

У бою загинули воїни УПА: "Рок" і Михайло Каліщук - "Сокіл", застрелився райреферент і командир райбоївки СБ Павло Рогачук "Арсен", прорвався бойовик "Каня").

Джерело

https://teren.in.ua/2018/11/01/1-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

2 листопада 1950р. у с. Дубє (Бродівський р-н) у бою з московитами загинув Наум Бабяк "Іржа" - референт СБ Заболотцівського райпроводу.

Околицв села Дубє.

автор фото: Vasylko. Розмістив: Олег Сироватко. Додано: 22 лютого 2014.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

1 листопада 1950р. у с. Либохора (Турківського р-ну) московитами під час облави добитий прикладами важкопоранений Павло Рошко "Богдан" - підпільник.

Адрес фотографії Libuhora, автор фото: www.karpaty.travel.р Розмістив: Олег Сироватко. Додано: 2015 р.

Джерело інформації. Календар УПА на 2020р. та літопис УПА.

1 листопада 1944р. у бою з московитами загинув Ґонта Іван «Гамалія» - командир куреня «Довбуш» ТВ-22 «Чорний ліс», сотник УПА.

Життєпис:

Народився у 1914 році в селі Збора (нині

Калуського району Івано-Франківської області, Україна ), його матір Розалія була донькою рідного брата Івана Франка - Онуфрія.

Восени 1943 року служив у курені УНС «Гайдамаки» чотовим. У лютому 1944 сформував у Чорному лісі сотню «Чорні чорти», яка входила до складу куреня «Скажені» у ТВ-22 «Чорний ліс».

У вересні 1944 сформував та командував куренем «Довбуш» у цьому ж ТВ (тактичному відтинку).

Загинув 1 листопада 1944 року біля села

Грабівки під час масованої атаки військ

НКВС. У цьому бою також загинули визначні діячі СБ ОУН Тимофій Галів-«Скалюк»,Мирон Голояд-«Влодко» та Василь Турковський -«Павло».

Поховання

4 листопада 1944 року полковник УПА

Василь Андрусяк -«Різун» зі своїм відділом таємно похоронив загиблих, а 13 жовтня 1990 року останки героїв були урочисто перепоховані на сільському цвинтарі.

Джерело

https://teren.in.ua/2018/11/01/1-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

1 листопада 1944р. у бою з московитами загинув Турковський Василь Петрович - діяч ОУН. (псевда: «Павло», «Петрович», «Пухир»).

Життєпис:

Народився 23 січня 1909 року в селі Вікно (тепер Гусятинського району Тернопільської області).

Навчався на юридичному факультеті

Львівського університету , був членом

Пласту.

Член УВО згодом ОУН. Неодноразово ув'язнювався польською владою.

У 1929 році окружний провідник ОУН Тернопільщини, протягом 1936—1939 референт пропаганди Крайової Екзекутиви

ОУН ЗУЗ. У 1940—1941 перебував у Кракові, член Революційного Проводу ОУН. Учасник

2-го Великого Збору ОУНР.

Протягом 1941—1944 обіймав посаду заступника референта Служби Безпеки Проводу ОУН, учасник 3-го Надзвичайного Великого Збору ОУНР.

Загинув 1 листопада 1944 року біля села

Грабівки під час масованої атаки військ

НКВС. У цьому бою також загинули визначні діячі СБ ОУН Тимофій Галів -«Скалюк» та

Мирон Голояд-«Влодко» і сотенний УПА Іван Ґонта-«Гамалія».

Поховання

4 листопада 1944 року полковник УПА

Василь Андрусяк- «Різун» із своїм відділом таємно похоронив загиблих, а 13 жовтня 1990 року останки загиблих були урочисто перезахоронені на сільському цвинтарі.

31 жовтня 1921р. у с. Нестаничі (Радехівщина) народилася Ярослава Романина - Левкович "Оля", "Марта" - райпровідниця Лопатинщини і Топорівщини.

*****

Народилась 31 жовтня 1921 року у селі Нестаничі Радехівського району Львівської області, була найстаршою із чотирьох дітей в сім´ї місцевого дяка. Після закінчення 4-річної сільської школи продовжила навчання в Радехові. У 1941 році вступила до ОУН, де діяла під псевдо «Марта» і «Оля». Восени 1942 року стала станичною жіноцтва в рідному селі, організовувала перехід місцевих хлопців до Української повстанської армії на Волині. 

З 1944 році займала посади районної провідниці жіноцтва ОУН спершу Радехівського, а потім Лопатинського районів. Восени 1947 року почала працювати друкаркою в технічній ланці у Жовківському районі, а з наступного року — машиністкою при окружному провіднику ОУН Мар´янові Шульгану («Біловусу»), окружному референту пропаганди ОУН Степанові Ханкову («Носачу»), займалась випуском підпільних видань, тому більшість часу доводилось проводити у криївках, постійно змінювати місце праці. 

Заарештована органами МГБ у 1952 році біля села Реклинець. Утримувалась у тюрмі на Лонцького у Львові, де неодноразово зазнавала побоїв на допитах. 9 травня 1952 року засуджена Військовим трибуналом військ МГБ Львівської області до 12 років позбавлення волі. Каторжні роботи відбувала в Інті, Абезі, Воркуті.

 17 березня 1957 року вийшла заміж за каторжанина Василя Левковича, полковника Української повстанської армії. 27 грудня 1957 року в подружжя народився син Роман. Була звільнена 12 листопада 1959 року і переїхала у місто Прокоп´євськ Кемеровської області (Сибір), куди у 1947 році було депортовано її батьків. 

До України повернулась в 1965 році й оселилася у місті Червоноград Львівської області, де працювала машиністкою на шахті «Друга Великомостівська». З 2008 року мешкала у Львові. У 2003 році опубліковано її спогади «Життя підпільниці». 

Померла Ярослава Левкович у Львові 17 червня 2014 року 

Фото з сайту http://tyzhden.ua/

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху