16 травня 1952р. у бою з московитами біля с. Голубиця загинув Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46» - керівник Бродівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Сітка Олексій Дмитрович (Псевдо:«Підкова», «46»; народився 16 жовтня 1921, с. Ражнів, Бродівський район, Львівська область– загинув у бою з московитами 16 травня 1952, в лісі біля с. Голубиця Бродівський район, Львівська область) — керівник Бродівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився у селянській родині. Освіта — початкова.

Член ОУН від 1939 р. Стрілець боївки СБ Бродівського повітового проводу ОУН (1943-08.1944), комендант боївки СБ Пониковицького районного проводу ОУН (08.1944-02.1947), керівник Ражнівського кущового (02.1947-02.1948), Заболотцівського районного (03.1948 — весна 1952), Бродівського надрайонного (весна 1952) проводів ОУН.

Загинув внаслідок зради, наскочивши на засідку, влаштовану оперативною групою МДБ. Старший вістун (?), булавний (31.08.1948) УПА.

Джерело інформації Вікіпедія.

*****

Олекса Сітка народився у 1921 році в сім`ї селян-хліборобів Дмитра Сітки та Катерини на хуторі Липник, що біля села Ражнів Бродівського району. У час Першої світової війни Дмитро Сітка служив в австрійській армії, воював в Альпах, де в блокаді його підрозділ переніс великий голод. Старша сестра Олекси – Ксенія (це наша мама) народилася у 1913 році. Пізніше народилися ще брат Василь у 1924 році та сестра Марія – у 1929 році. Батько тримав добру господарку. Діти росли і з малих років привчались до праці. Ксенія добре вчилася в школі і була здібна до навчання, але змушена була покинути початкову школу, бо в хаті вже було двоє малих хлопчиків і дуже багато роботи.

Олекса після сільської школи вчився на кравця. Він був високий, сильний, виглядав мужнім і вродливим парубком. Мав приємний і дуже гарний голос, співав у церковному хорі. По словах рідних, друзів і односельчан, які його добре знали, був дуже розумний, розсудливий і завжди врівноважений.

Батьки глибоко в серці пережили буремні події під час війни, коли кроїлася карта Європи, коли була завойована та втрачена українська державність, і виховували всіх дітей в християнській вірі та глибокому патріотичному дусі. В їх хаті крім святих образів були портрети Шевченка і Коновальця. Олекса і Василь переймаються політичним життям громадськості. Беруть участь у молодіжних патріотичних організаціях. Серед ровесників йдуть першими.

У 1939 році помирає їх мама Катерина і вся домашня праця лягає на трьох дітей та їх батька. Ксенія на той час вже вийшла заміж за Івана Пастуха (1911р.н.) і проживала з ним на хуторі Велин, що в 5-ти кілометрах від Липника.

Сповнені ідеєю відновлення державності, ще при Польщі, наш тато Іван Пастух і Олекса вступають в ОУН. Тоді відстоюють права українців в умовах шовіністичної польської політики, ведуть боротьбу з тими поляками, котрі вороже ставились до всього українського.

Коли почалась Друга світова війна і прийшли перші москалі, в село до школи прислали молодих дівчат-вчителів зі східної України. Дехто з недовірою, підозрою, а часом і з відвертою неприязню ставився до них. Олекса якимось своїм відчуттям зрозумів, що вони не вороги (вони ж українці) і коли хтось з патріотів був стосовно них неправий, ставав на захист вчительок. Ці дівчата побачивши рівень культури у наших селах, не тільки не змогли проводити більшовицької пропаганди, якої від них очікували, а навпаки, в оточенні ідейного піднесення наших хлопців і дівчат, одна з них стає українською патріоткою. Бачення Олекси було оцінено і з його думкою рахуються та поважають.

Побачивши антиукраїнську сутність нових «визволителів» наш тато, під псевдо «Гонта», і Олекса, під псевдо «Підкова», разом з хлопцями села Ражніва та прилеглих хуторів включаються в активну підпільну боротьбу з новими ворогами України. Почались перші більшовицькі арешти. По згадках нашої мами Марко Мацепа, Ілько Сітка і Василь Глущак сиділи в Бригідках (тюрмі) у Львові, а потім були вивезені в Сибір. Були вивезені також в Сибір Іван Дубас, сім’я (батьки з двома сестрами і братом) Левка Ковальчука – псевдо «Буревій», Штонь з дружиною – батьки Атанаса, який також перебував у підпіллі.

У 1941 році більшовики арештовують Олексу «Підкову», його товариша Василя Шманду, Івана Пастуха, Василя Мандича, Ражнівського священика отця Лесюка і ще двох чоловік та тримають їх у Бродівській тюрмі. За декілька днів до війни, оточений ворогами, гине Атанас, але встигає перед смертю спалити всі документи, які були при ньому. Його дівчина – вчителька зі східної України, не знаючи цього та боячись, що її викриють по фотографії, яку вона подарувала Атанасу, і боячись тортур, накладає на себе руки. Їх обох поховали в одній могилі. З в’язнями Бродівської тюрми вороги не встигли розправитись, бо підходили німці і більшовики поспішно втекли, забравши всі ключі. Тюрма була щільно закрита, вирватись не було можливості і тоді хтось з арештованих запропонував вибратись через димар, так і зробили. Після війни отець Лесюк, що користувався великою повагою і любов’ю парафіян, відмовився зректися греко-католицької віри і за це був засуджений.

Василь Шманда і Олекса Сітка (справа)

При німцях гестапо також вишукує за хлопцями українського підпілля, але так якось все складалось, що хтось завчасно давав їм знати і вони встигали сховатись. Одного разу прийшли німці в хату і, не заставши нікого з чоловіків, пішли у комору. Там все поперевертали і навіть повисипали зерно з засіків, але не знайшовши нікого, пішли геть.

Проти українців знову піднімають голову польські шовіністи. Від рук поляків гине молодий, не маючи ще 20-ти років, патріот, перший товариш «Підкови» Василь Шманда. Назрівають нові великі конфлікти. Молоді чоловіки і хлопці організовують вартові чергування, щоб випередити польські напади. Але серед простих польських селян були й такі, що жили дружньо з українцями. Наш тато не міряв всіх під одну мірку та переконував надто гарячих утримуватися від безрозбірних розправ і помсти проти тих, які не робили нам ніякої шкоди. Він намагався спрямовувати боротьбу тільки проти справжніх ворогів.

У навколишніх лісах в той час були російські партизани. Вони грабували у населення все, що можна було забрати з продуктів, одежі і взуття, а також з птиці і худоби. Німців, які квартирували в селі, цей грабіж селян не хвилював. Щоб захистити своє село та хутори від нападників, сільські хлопці організовуються і ведуть з ними вже збройну боротьбу. Доводиться їм боротись також і проти утисків німців. У боротьбу вступає і ще зовсім молодий брат Олекси – Василь, псевдо «Касьян». Незважаючи на юний вік він був дуже відважний, запальний, вимогливий, строгий до оточуючих, але добрий і готовий завжди допомогти. Біля могили в с. Ражнів хлопці складають присягу: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї!». 

Після прийняття присяги. В першій парі брати Василь «Касьян» і Олекса «Підкова».

Зв’язкова з с. Вовковатиця (так вона про себе сказала, але не хоче щоб її називати) зберегла деякі фотографії і тепер віддала їх мені. Вона розказала, що знала добре «Касьяна» і завжди поважала його за мужність, строгість і доброту. Одного разу німці по якійсь причині забрали з Вовковатиці в заручники багато чоловіків і мали з ними розправитись. Односельці вирішили через цю зв’язкову звернутись за допомогою до хлопців з Липника. Прийшла вона в хату, де жив «Підкова», у хаті було дуже багато хлопців, викликала «Касьяна» і все йому розказала. Через пару хвилин «Касьян» порадившись з «Підковою», сів на ровер і поїхав в село Соколівку. Вона не знає, чи з німцями велись якісь переговори, чи була проведена якась акція, але всі чоловіки незабаром повернулись додому.

У ряди борців включається все більше і більше хлопців, чоловіків і дівчат. В селі Ражнів проводили їх вишкіл провідники, які квартирували в Липнику, жили і у хаті «Підкови», серед них був і сотник УПА Ткаченко. Пізніше він, зі слів селян, загинув від НКВД у лісі за Ражнівом під селом Гутиськом і там похований.

З поверненням більшовики розгортають жорстоку, запеклу війну проти повстанців. Вдаються до всіляких провокацій, з допомогою хитрощів засилають у підпілля своїх інформаторів. Знаходяться і зрадники. Повстанцям необхідно все це враховувати, щоб не допускати помилок. «Підкова» в будь якій складній ситуації до тонкощів розбирався у суперечливих фактах і вмів знаходити істину, щоб прийняти тільки справедливі рішення. Не боявся брати на себе відповідальність. Керувався політичними і правовими засадами Організації Українських Націоналістів. У небезпечних ситуаціях проявляв велику відвагу і рішучість. Через все це він у всіх користувався великою повагою і авторитетом. Друзі його любили, а вороги боялись.

Наш хутір Велин у лісах, і тато часто приходив додому з хлопцями вечеряти. Кожного разу, беручи кріса в руки і відходячи, прощався з нами, бо не знав чи ще повернеться. Мама казала до нього: «Іване, не кидай нас, з тобою майже всі хлопці нежонаті, а в тебе діти». Тато відповідав: «У мене в руках є зброя і я хочу, щоб мої діти росли і жили в Незалежній Самостійній Україні». Мама, сама вихована в патріотичному дусі, не могла йому перечити. У серпні 1945 року наш тато загинув. Я була зовсім мала, але добре пам’ятаю, як в цю ніч мало хто спав, чути було як строчили кулемети і рвались гранати, небо палало від ракет. А ранком нам повідомили, що вбито і нашого тата. Це було близько 6 км. від нашого хутора. Тіла позвозили на цвинтар в селі Руда-Брідська. Я з мамою прибігли туди і побачили шість вбитих повстанців. Всі були роздягнуті та роззуті, тільки в нижній білизні. Крім тата серед них був Лев Вінярчук – псевдо «Калина» з Мамчурів (в той час вже був одружений і жив у Руді-Брідській), а інших я не знала. Вночі їх поховали в одній могилі. Пізніше в цій могилі були ще поховані Павло Зубань з Руди-Брідської і Василь Швайка – псевдо «Ромко» з Переліска. З того часу мама, в небезпеці вивезення в Сибір, була змушена переховуватись і ми не завжди ночували вдома. Бабця, татова мама, казала до мами: «Ти з дітьми йди з дому, а я вже стара, то не буду ходити по чужих людях і лісах».

Олекса Мандич з Ражніва, псевдо «Довбуш» (вишкіл проходив у Карпатах), мав дівчину в с .Чехи (зараз Лугове). Там у 1945 році місцеві комсомольці його вислідили і вбили. Тіло завезли в Заболотці. Родичі таємно викрали його і поховали на цвинтарі в Ражневі. Наші хлопці розшукали вбивцю і відповідно покарали його.

Левка Ковальчука «Буревія» і Михайла Божинського «Романа» забирає з собою на інший терен вищий провідник «Гроза» і їх подальша доля нам була невідома.

Продовжувати боротьбу повстанцям приходилось у надзвичайно важких умовах, особливо взимку. Від тривалого перебування в лісах, переховування у сирих криївках «Касьян» захворів на запалення легенів. Через неможливість серйозного лікування хвороба переростає в туберкульоз, який також доводиться переносити на ногах. Коли йому було вже дуже погано, то лежав в однієї жінки (прізвища її я не знаю, тільки знаю, що в неї був малолітній син) на хуторі під с. Дуб’є. Трохи підлікувавшись «Касьян» знову включається в боротьбу з окупантом.

У 1946 році батька «Підкови» і його молодшу сестру Марію хотіли вивезти в Сибір. На власному возі їх привезли у м. Броди, але з допомогою хитрощів, винахідливості та ризику вдається спочатку Марії, а слідом за нею і батькові з Бродів втекти. Їх хату у Липнику розбирають і перевозять в с. Заболотці, а господарку розкрадають. Від тоді батько «Підкови» змушений також переховуватись по людях, а Марія йде в підпілля. Вона проходить курси медичної допомоги, надає її при необхідності повстанцям та працює зв’язковою під псевдо «Діана».

Одного разу в селі, де перебували «Підкова», «Касьян» та інші повстанці, була і «Діана». Несподівано на село наскочили облавники, повстанцям треба було конче вийти з оточення. «Діані» порадили залишитись у когось в хаті і видати себе за свою, а вони самі негайно відійдуть. «Діана» стала перечити, що вона піде з ними. Тоді «Касьян» строго і рішуче сказав: «Ти розумієш, що коли нам не пощастить вибратись, кожен із нас стріляє в себе, а на тебе в нікого із нас не підніметься рука». З того часу «Діана» знала, що накази необхідно виконувати.

У 1946 році «Діану» при виконанні зв’язку зловили облавники, завезли її в м. Лопатин. При обшуку нічого підозрілого не знайшли. Тоді вони не знали, що це сестра «Підкови» і взагалі, хто вона така. Їй знову приходиться вдаватись до хитрощів. Вона сказала, що є сиротою, а в Лопатин йшла шукати роботу, та так переконливо, що енкаведист повірив і сказав що пристроїть її на фабрику в Лопатині. «Діана» ніби зраділа, погодилась, але сказала, що їй треба забрати свої речі і прийде. Їй повірили і на один день відпустили.

У селі Голосковичі спіймали зв’язкову «Підкови» Євгенію Гаврилюк (родом із Велина). Її мучать, б’ють, вимагають, щоб розказала все про «Підкову», його зв’язки, місця перебування. Коли кати зробили для себе коротку перерву і повиходили на подвір’я, а двері за собою не закрили, Євгенія побачила навпроти дверей криницю. Вона дуже боялась, що не видержить всіх тортур і щоби про щось не проговоритись миттєво приймає рішення, вибігає на двір і кидається у криницю. Енкаведисти витягають її, довго виливають (викачують) з неї воду і побиту й покалічену під охороною везуть у лікарню. З важкого стану її підліковують і ще хвору засуджують та відправляють у тюрму Караганди. Після звільнення на ношах привозять її до старенької мами у м. Броди. Довго її лікували і навіть у Львові в медінституті. Євгенія Гаврилюк зараз проживає в Бродах одинока, старенька, немічна, погано бачить і з серцевими приступами.

За три дні до трагічної події «Підкова» зайшов у Ражніві до однієї родички, попросив хліба, сказав що йому треба на дорогу, має йти далеко в гори. Вона запитала чи він іде сам. Він відповів, що має там зустрітись з одним чоловіком, хоча не зовсім йому довіряє. А «Левада» вже повідомив НКВД і, коли вони вже були під Голубицею, «Підкова», очевидно, явно помітив у поведінці «Левади» щось підозріле. Він відійшов у бік до потічка попити води, а «Левада», щоб не загубити свій шанс у спіймані «Підкови», стріляє йому в ногу. Облавники оточують «Підкову» з усіх сторін. Він відстрілюється  від них з автомата, але набої закінчуються, а вороги все ближче. Їх багато, тому він був змушений пістолетом зробити постріл собі в голову. Це було 16 травня 1952 року. Про цю подію багато розказують по-різному.

Джерело інформації Вокспопулі.

(автори: Брев’як Стефанія і Пастух Богдан)

Модест Семирозум (1888 - 1975) — сотник Армії УНР, учасник бою під Крутами, командував чотою юнаків військової школи. 5.04.1919р. призначений до 1-го Гуцульського полку морської піхоти, потім у штабі 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії.

Для збільшення натисніть на зображення

Джерело. https://zabytki.in.ua/community/d/438-vidatni-ukrayinski-viiskovi-chastina-tretia/96

"Ходорівська група" та її організатори.

Так звана Ходорівська група виникла у 1958 році в селі Вербиця Ходорівського району (звідси і назва групи). До її складу входили Федір Дронь, Федір Проців, Михайло Проців, Михайло Ханас та Йосип Нагребний, Іван Щербицький та Володимир Капітоненко.

Головним своїм завданням члени групи вважали пропаганду. Члени групи вивішували вночі по селах національні прапори, поширювали листівки, для виробництва яких дістали кліше, проте не встигли його задіяти. У справі проти них фігурувала диверсійна діяльність проти місцевої радянської та колгоспної влади й навіть підготовка терактів, зокрема замах на одного з радянських активістів, намір підірвати залізничну колію біля станції Ходорів.  Але Федір Дронь розповідав Михайлові Хейфецу у таборі, що навіть думки, не те що розмов, про теракти не було. 7 травня 1962 року відбувся суд. Федір Проців був розстріляний. Михайло Проців та Федір Дронь отримали по 15 років, з них 5 – тюрми, Й. Нагребний та М. Ханас – по 12 років таборів, І. Щербицький – 10, а В. Капітоненко – 8 років. В “Украинских силуэтах” М. Хейфец згадує, що у таборі Федора Дроня вважали дисидентом: борцем не військового – “стариковского”, а саме дисидентського покоління – “из молодых”. 

Джерело інформації. автор: Борис Захаров

Український робітничо-селянський союз («Ходорівська група») — нелегальна антирадянська диверсійно-терористична організація, яка діяла в Ходорівському районі (розформований 1962, територія передана до складу Жидачівського району) Львівської області 1960—61.

Організатори групи — робітник Ходорівського цукрокомбінату Теодор Дронь та працівник райспоживспілки Федір Проців — розглядали диверсійно-терористичні акції як єдино можливий засіб боротьби за незалежну Українську державу. Виходячи із цього, вони не лише планували терористичні акти щодо колгоспних активістів, партійних і радянських працівників, знищення колгоспного майна, диверсії на залізниці, а й реально здійснили ряд підпалів на території Ходорівського району.

Викрита органами КДБ при РМ УРСР в грудні 1961. За вироком Львівського обласного суду 7 травня 1962 керівника Ф.Проціва було засуджено до смерті, інші учасники організації Т. Дронь, Й.Нагребний, М.Проців, М.Ханас, І.Щербицький, В.Капітоненко отримали від 5-ти до 13-ти років ув'язнення.

Джерело Вікіпедія.

13 травеня 1933р. пішов з життя Микола Хвильовий (Фітільов), Український прозаїк, поет, публіцист, громадський діяч, один з основоположників післяреволюційної Української прози.

Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.

Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Керенський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім — хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника.

Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Аркадій Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був «Український голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом «Дядько Микола». Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді.1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харковаі того ж року почав друкуватися. Активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронт»(1930).

Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).

В 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». В своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!«, «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.

Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу.

За ці погляди був підданий нищівній критиці: після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них.

У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—30) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні. 

***

13 травня 1933 року, на наступний день після арешту його найближчого соратника Михайла Ялового, в квартирі Хвильового зібралися драматург Микола Куліш та письменник Олесь Досвітній, а також була присутня його дружина Юлія Уманцева. Після нетривалої розмови вони вирішили звернутися з клопотанням про долю Ялового до прокурора Верховного суду УСРР Лева Ахматова, після чого Хвильовий вийшов до своєї кімнати, де пролунав фатальний постріл у скроню.

Літературна діяльність:

Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. "Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.

Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення.

Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровимта широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»).

Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації.

Із роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський»

«...і раптом... - побачив свого вчителя і натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний - смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно - мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами.» (Йдеться про зустріч Багряного з Хвильовим під час першого арешту у будівлі НКВС на вулиці Совнаркомівській в Харкові). 

Джерело.https://sites.google.com/site/ukraienskaliteratura4546/mikola-hvilovij

Григорій Голинський (1895 - 1941) — четар УСС, поручник, командир Гуцульського куреня УГА. Арештований та розстріляний московитами у станіславській в'язниці у червні 1941 року.

Для збільшення натисніть на зображення

Народився 19 березня 1895 у селі Вижному Березові на Коломийщині (тепер Косівський район Івано-Франківська область). Голинські належали до давнього боярського роду, що мав свій герб і прапор, які зберігалися у церкві Вижного Березова (1945 року дерев'яна церква згоріла). У 1914 закінчив гімназію у Коломиї.

Пішов добровольцем в Українські Січові Стрільці (УСС). У половині червня 1917

Голинського направили на поповнення Гуцульської сотні, яка стояла на полонині

«Попадя». У 1918 разом з Гуцульською сотнею перебував під Єлисаветградом для придушення антинімецьких селянських повстань, однак січові стрільці відмовились від каральних акцій проти українських селян. За це йому загрожував військовий трибунал, від якого його врятував принц Вільгельм Габсбург - Василь Вишиваний. Голинський разом із побратимами і місцевою проукраїнською громадою організував у містечку Добровеличківці читальню «Просвіти», курси української мови та українознавства, ставив театральні вистави

З утворенням у 1918 Західно-Української Народної Республіки Голинського

командування Української Галицької Армії призначило командиром окремого гуцульського куреня з охорони тилів. Цей курінь особливо відзначився у боях під Городком. Хворим на тиф під Одесою потрапляє в російський полон. Звідти з кількома вояками здійснив втечу, емігрував до Чехо-Словаччини, навчався на філософському факультеті Українського Вільного університету, одночасно навчався на факультеті лісового господарства в чеській Вищій політехнічній школі у Празі. У 1925 повертається в Галичину під польською окупацією, поселився в Джемигівській Поляниці, поблизу Микуличина. Допомагав членам ОУН переходити через польсько- чехословацький кордон.

Під час становлення Карпатської України переводив українських націоналістів із Галичини на Закарпаття через полонину Матейка. У березні 1939 року Григорій Голинський брав участь в боротьбі у лавах Карпатській Січі і після поразки повернувся додому. В 1939-1941 очолював лісопункт у Микуличині.

Арештований 18 березня 1941 року та розстріляний більшовиками у станіславській в'язниці після початку радянсько-німецької війни. Захоронений у Дем'яновому лазу разом із сотнями інших в'язнів. Під час розкопок 1989 року був опізнаний та перепохований 25 лютого 1990 р. у м. Делятині. Згодом перепохований згідно з власним заповітом у Джемиґівській Поляниці.

Джерело інформації.

https://zabytki.in.ua/community/d/438-vidatni-ukrayinski-viiskovi-chastina-tretia

12 травня 1952р. біля сіл Шупарка, Колодрібка, Бабинці (Чортківщина) у бою з московитами загинули Андрій Назарків "Зелений" Мельниця - Подільський райпровідник та Іван Лук'янів "Андрій" - охоронець.

Джерело інформації календар УПА на 2022 р., літопис УПА.

«Кам'яна баба», камінь, від якого ймовірно походить назва села.

Символічна могила воякам УПА у селі Бабинці.

Джерело Вікіпедія.

Вербиця. Історія одного села із Закерзоння.

Стан церкви св. Михаїла у Вербиці. Початок 90-х. Нині зруйнована 

На площі перед церквою в Вербинці: збірка членів "Сокола" під час вручення нагород за успіхи в діяльності: світлина з 26 березня 1937 року.

Вербиця. Історія одного села із Закерзоння

Історія села Вербиця може послугувати добрим прикладом для дослідження локальної історії в регіоні Надсяння. Протягом першої половини ХХ ст. воно зазнало типової для цієї місцевості долі – від активного розвитку у сусідстві з представниками інших національностей у міжвоєнний період до депортацій, знищення єврейської громади та спустошення під час та після Другої світової війни. (23 ЛИПНЯ 2019).

Сьогодні Вербиця (пол. Wierzbica) розташовується з польського боку кордону поряд із демаркаційною лінією. Про існування тут колись великого села вказують лише відреставрований цвинтар з великою кількістю надгробків з написами українською мовою.

6 червня 1947 року став останнім днем існування села Вербиця. Того дня, в рамках виконання операції "Вісла", вояки 5-го полку 3-ї дивізії піхоти Війська Польського оточили село подвійним колом. Польські війська повинні були забезпечити виселення українського населення та ліквідувати місцевий загін УПА.

Операція відзначилась особливою брутальністю: 35 повстанців було вбито, 23 взято в полон, ще 105 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, заарештовано і доправлено до концентраційного табору в Явожні.

Окрім цього, село підпалили (в чому сторони звинувачують одна одну). Таким став кінець доби масового насильства, що розпочався у вересні 1939 року і для громади Вербиці закінчився лише через неповних 8 років.

Вербиця була одним із найстаріших поселень в регіоні Надсяняя. Перші письмові згадки пов'язані з передачею села в 1388 році Павлу з Радзанови, предку роду Ніщинських.

З кінця XVIII століття Вербиця переходить до сім'ї Літинських, а останніми власниками земель стала родина Ромерів. В міжвоєнний період селище опинилось у складі Рава-Руського повіту Львівського воєводства Республіки Польща.

Незважаючи на близьке розташування до польського етнічного кордону, поселення було досить однорідним. Більшість його населення становили українці.

Згідно з підрахунками Володимира Кубійовича, напередодні Другої світової війни тут проживало 2110 жителів, з них 2030 українців, 45 поляків, 10 латинників (українців римо-католицького обряду) та 25 євреїв, що переважно збігається з інформацією інших джерел.

Міжвоєнна історія Вербиці вписується в те, що частина дослідників називають "національною мобілізацію" – залучення населення до масової політики. У селі діяв ряд українських просвітницьких та спортивних товариств: Просвіта, Рідна Школа, Луг, Сокіл та інші.

Зі спогадів дізнаємось, що вже в 1920-х роках тут функціонував відділ УВО, представлений Григорієм Пушкарем (солтисом села) та Іван Навротом, а невдовзі і ОУН. Про діяльність останньої свідчать зокрема арешти оунівців з Вербиці в 1933 році: Андрія Стеха, Івана Зради, Василя та Григоріїв Омельянів, Миколи Хийжого.

Спробами розгорнути тут свою мережу відзначилися і активісти КПЗУ та "Сельроб". Звіти коменданта поліції в Раві-Руській рясніють згадками про вилучення забороненої комуністичної літератури чи затримання активістів, як-от Андрія Солодухи в селі Любича Князі за організацію страйків на місцевих фільварках. Тим не менш, домінуючим рухом тут став саме націоналістичний.

Популярність йому надали свіжі спогади про польсько-українську війну (1918—1919), адже Вербиця знаходилась у прифронтовій зоні, а безліч її жителів вступили до 1 Угнівського куреня (із січня 1919 року — 9-та Угнівська (Белзька) брига УГА).

У подальшому спогади про цю війну стали основою для "Свята могил" (відзначали у часі "Зелених свят") – важливої комемораційної практики.

Ось як описує цей захід у своїх спогадах мешканець села Мирослав Омельян "…тоді з усіх навколишніх сіл з'їжджалось дуже багато людей з вінкам, щоб взяти участь у поході, на чолі якого йшов хор, дириґентом якого був Іван Наврот. Хор співав пісню Душу раба твого. Похід відбувався через ціле село аж до кладовища, де на могилах відправлялась панахида за полеглих... На закінчення хор співав пісню Як ви умирали, вам дзвони не грали".

Однак, незважаючи на поступове національне заангажування населення, у Вербиці було обмаль випадків прямої міжнаціональної конфронтації. Завдяки примирливому ставленню власника маєтку Стефана Ромера тут не відбулось радикального загострення відносин.

Польська громада була представлена землевласницькими родинами Ромерів та Геппертів, працівниками поліцейського відділку, школи та, ймовірно, лісничими.

Шляхетські родини брали активну участь у громадському житті регіону — Владислав Гепперт був членом Повітової Ради у Раві-Руській, а його дружина, Єлена Гепперт, фінансово сприяла вербицькій школі та часто навідувалась до греко-католицької церкви. Релігійним центром римо-католицької громади був костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Угневі.

Неоднорідною була і невелика єврейська громада: родина Ісера Шпрітцера володіла корчмою, Берл Лейбкінд завідував молочарнею Ромерів, а родини Елєзара Лауфера та Натана Німада займались землеробством. Більшість євреїв Надсяння належали до белзької хасидської общини. Центр вивчення Тори (Шедер та Бейт Мідраш), синагога, а також три менші молитовні доми (шулси) існували також в Угневі.

Зміни у село прийшли невдовзі після початку Другої світової війни. 10 вересня 1939 року Вербицю покинув відділ поліції (представлений поляками, що походили з інших місцевостей), а вже 17 вересня до поселення увійшли німецькі війська.

Війна по різному вплинула на долі вербичан. Землевласник Стефан Ромер війну зустрів у складі Війська Польського (PSZ) у Франції, потрапив у полон, а з 1944 по 1947 рік знову перебував у складі Збройних сил Польщі спочатку в Англії, а далі в відновленій Польщі.

У 1948 році він разом з сім'єю переселився до Монреаля (Канада). Його швагер, Владислав Гепперт у якості біженця проживав в Румунії (1939-1945) в подальшому викладав французьку мову у Варшаві.

Менш відомою є доля багатьох змобілізованих до армії Польщі українців. Прикладом може послугувати історія Прокопа Коця (1907 р. н.): військову службу він проходив в кавалерійський частині в Познані, а на час війни його загін дійшов до Жовкви.

З 25 вересня, відповідно до радянсько-німецької угоди, німецьких солдат замінила Червона Армія. Село стало частиною новоутвореного Рава-Руського (згодом Угнівського) району УРСР.

Після приходу радянської влади Вербицю остаточно покинули польські шляхетські родини, зокрема, син Владислава Гепперта Здіслав з сім'єю втік з маєтку 14 жовтня, в чому їм допомогла новоутворена місцева українська поліція та сільський комітет.

Разом з реквізицією панського маєтку та господарства (родини Ромерів та Геппертів спільно володіли землею загальною площею в 2200 га, з них 40 га становили рибні ставки та ще 887 га ліси), націоналізацією кооперативного магазину та читальні "Просвіти" радянська влада розпочала політичні чистки.

З січня 1941 року 22 жителя Вербиці потрапили в депортаційний список осадників та лісничих. Серед них — війт Григорій Пушкар. Деякі селян, як-от Дмитро Зрада та Михайло Солодуха, які пізніше приєднались до батальйону "Нахтігаль", втекли до Генерального Губернаторства. Також, Вербицю залишила частина місцевих євреїв — родина Берла Лейбкінда перебралась до Жовкви.

Таким чином, кардинально змінилась ієрархія влади: незгідні з новим режимом залишили місцевість чи були депортовані, або ж були змушені співпрацювати з новою владою. Відомим є випадок примусового завербування місцевого пароха Юліана Криницького дрогобицьким НКВС.

Після початку німецько-радянської війни війська Вермахту та його союзників доволі швидко увійшли в село. Цьому сприяла відсутність оборонних редутів "лінії Молотова" біля Вербиці, які тут входили до Рава-Руського укріпленого району №6.

Зважаючи на репресивний характер радянської влади та надії на створення власної держави українське населення сприйняло нових окупантів досить позитивно.

Радянський Союз усунув значну частину старої еліти села, а з відступом його військ розпалась і радянська система. Новим становищем спробували скористатись націоналісти та їхні симпатики. 7 липня 1941 року до Вербиці прибула одна із похідних груп ОУН(б). На мітингу проголосили створення Української Держави. На згадку про це в центрі села створили своєрідний пам'ятник-насип.

Попри те, що нові окупанти, відмовивши в державності українцям, не справдили їхніх очікувань, частина вербичан приєдналась до повітової поліції, серед них: Йосафат Тимчина (згодом вояк дивізії СС "Галичина", загинув в УПА), Василь Омельян (вбитий радянськими партизанами), Михайло Прокоп, Григорій Гузій (згодом вояк СС "Галичини", потрапив у полон під Бродами), Михайло та Іван Ґіль (перейшов в УПА).

Німецька окупація, як і радянська, також відзначилась репресіями щодо місцевих українських селян: протягом окупації більше 50 осіб вивезено на примусові роботи, серед них — 18 зникло безвісті.

Дискусійним залишається хід мобілізації до дивізії СС "Галичина". У Вербиці було мобілізовано 14 чоловік. Описуючи процес вербування, автор споминів Петро Левко — стрілець дивізії, згодом ройовий в УПА — оповідає, що лише троє з них записались добровільно: Григорій Гузій (Ярмола), Григорій Бусько та Григорій Коць. Інші зголосились під страхом польового суду.

Агітацію в селі проводили працівники "Маслосоюзу" з Угнева В. Бас (в довоєнний період представляв філію крайового товариства "Сільський господар") і В. Мельник (очолював угнівський Повітовий Союз Кооперативів).

Цю тезу підтверджує й згадка про спеціальний відділ СС, який прибув до Рави-Руської з ціллю примусової мобілізації.

Проте найжорсткіша доля спіткала єврейську громаду Вербиці. Реконструювати події Голокосту в цьому регіоні досить складно. Це можна пояснити мізерною кількістю врятованих євреїв та відсутністю в спогадах українців чи поляків деталей про знищення єврейської громади.

Спираючись на наявні джерела, ми можемо спробувати відтворити хронологію подій в регіоні.

На початку липня 1941 р. нацистська адміністрація утворила в Раві-Руській юденрат, того ж місяця, українська допоміжна поліція заарештувала близько 100 євреїв (представників інтелігенції), їх розстріляв загін СС в лісах неподалік.  

Перші масові вбивства датуються 20 березнем та 29 липнем 1942 року, тоді до табору смерті Белжець (знаходився за 22 км на захід від Вербиці) депортували близько 3000 місцевих євреїв. Весною 1942 року в Раві-Руській утворили гетто, до якого перемістили усіх євреїв регіону (на початку осені 1942 року сюди прибула група з Угнева та околиць).

Німецький загін СС та українська поліція ліквідовували гетто з грудня 1942‑го по січень 1943 року, в результаті чого було вбито 14000 осіб. Ми не маємо прямих свідчень про участь українців з Вербиці в антиєврейських акціях, проте, очевидно, що ті з них, хто перебував в поліції, сприяли втіленню в життя політики "остаточного розв'язання" єврейського питання.

Однак були і випадки допомоги від місцевих. Марія Ярмола пригадує допомогу єврейці Малці (звіряючи з базою даних Яд-Вашем, можна припустити, що йде мова про Малку Шпрітцер, доньку Іссера. 1900 р. н.) — деякий час вона переховувалась в лісах неподалік, а родина Марії годувала її.

Утім, для єврейської громади ці події стали фатальними, а 300-літня історія євреїв Угнівщини була брутально завершена.

Це була вже друга втрата етнічної групи в селі. Слідом за польськими поміщиками та адміністрацією в 1939-му в 1942-43 роках. Вербиця втратила свою єврейську меншину. Наступні чотири роки стануть історією виживання вже української громади, яка закінчиться в червні 1947 року.      

*****

Виникнення перших збройних загонів спочатку Української національної самооборони, а згодом Української повстанської армії на теренах півночі Равщини потребує окремого дослідження. Відомим є факт перебування в селі членів ОУН(б) Григорія Омельяна та Миколи Хийжого з 1941 року.

Осінню 1943 року командир військової округи "Сян" Мирослав Онишкевич сформував перші сотні УНС в північній Львівщині, а в жовтні того ж року, на допомогу йому прибула чота сотні "Трембіти" на чолі з Іваном Купалом‑"Бродягою".

Уже в березні 1944 р. ці новоутворені відділи здійснили антипольську акцію: напад на польське село Острів біля Белза. У цей же час дезертирство української допоміжної поліції в Равщині та Любачівщині стало масовим явищем. Очолив згаданий перехід до УПА комендант поліції в Раві-Руській Іван Шпонтак‑"Залізняк".

Наявні сили українського підпілля наприкінці березня 1944 р. були підкріплені ще трьома загонами УПА: куренем Олексія Громадюка [псевдо "Острізький", командував загоном ім. Богуна — ІП] з УПА-Північ, сотнею "Садок" з куреня Степана Савчука [псевдо "Наливайко" — ІП] з УПА-Південь та сотнею "Сіроманці" Дмитра Карпенка‑"Яструба.

Оцінуючи період весни 1944 року, можна сказати, що німецька адміністрація фактично втратила контроль над теренами Угнівщини, зосередившись лише на контролі більших міст, як-от Рави-Руської.

У більшості українських сіл, в тому числі і Вербиці, влада перейшла до місцевих керівників УНС-УПА, ними здійснювалась мобілізація населення, а також стягувався додатковий податок.

УПА натомість захищала населення від нападів радянських чи польських партизанів та обмежувала німецькі реквізиції.

У березні загін УПА без бою увійшов до Угнева і конфіскував медикаменти з місцевої аптеки, а вже 21 квітня тут відбулись перемовини між локальними представниками УПА та німецькою адміністрацією.

Згідно з домовленостями УПА зобов'язувалась допомагати в боротьбі з радянськими та польськими партизанами, проте їй заборонялось нападати на польські поселення, німці зі свого боку обіцяли перемир'я та легітимізацію влади УПА в терені.

Очевидно, що в подальшому умови не були дотримані, а враховуючи нестабільність ситуації в регіоні — продовження польсько-українського конфлікту та конфіскації збіжжя і худоби німцями — ця домовленість була розірвана.

Посилення позицій українського підпілля призвело до спалаху антипольського насилля. Наприкінці квітня 1944-го на території Надсяння сили УПА вбили близько 240 поляків (чи осіб, які такими вважались), троє з них з Вербиці. Особи вбитих наразі не вдалось встановити.

Також із квітня того ж року силами націоналістів в Угневі та Белзі були створені "польські гетто" — місця куди переселяли місцевих польських жителів. Існування цієї "повстанської республіки" було частково припинено 16 травня — тоді німецька адміністрація заарештувала в Угневі частину керівництва УПА.

До самого кінця німецької окупації в цьому регіоні діяли декілька сторін конфлікту: німецькі та українські частини, польські і радянські підпільники. Українська і польська сторона вдаються до взаємних звинувачень у колаборації з німецькими окупантами чи радянськими партизанами.

Небезпекою для українського населення були напади польського підпілля на Угнвіщину зі сторони Холмщини. Проте, існували межі насилля, в самому Угневі, незважаючи на вищезгадані події, продовжувала існувати римо-католицька парафія, а також діяло римо-католицьке Згромадження сестер Св. Фелікса (феліціанки).

Співпраця між українською та польською парафіями була взаємовигідною: правдоподібно, що місцеві греко-католицькі парохи Александр Трешневський, а згодом Юрій Менцінський допомогли своїм римо-католицьким братам: у споминах Юрій згадував про часті навідування до польського священника Юрія Тимочка.

Натомість, після зміни кордону вже польська сторона допомогла українцям — підробляючи метрики українці могли уникнути виселення до УРСР.

*****

Ситуацію кардинально змінив переділ кордону: в липні 1944 року радянська армія зайняла Раву-Руську. Нові умови змінили також тактику УПА — ініціатива перейшла до самооборонних кущів (СКВ). У Вербиці до створення куща були причетні Петро Левко (дезертирував з СС "Галичини") та Дмитро Зрада-"Роман" (колишній вояк "Нахтігалю"). У селах Вербиця та Корні, за словами Петра Левка, їм вдалось зібрати 80 "добре озброєних бойовиків" та провести вишколи.

Новою проблемою для чоловічого населення стала мобілізація до Червоної Армії. За свідченням Михайла Назара, у Вербиці до війська забрали 84 особи, з них 24 загинули. Сім'ям чоловіків, які ухилялись погрожували депортаціями: "Хто не піде — родина опиниться в Сибірі".

Проте багатьом вдавалось уникнути фронту, за словами Ярослава Зарічного: " …мужики поховалися по лісах, або там служили в повстанських сотнях".

Починаючи з цього моменту населення сіл отримало додаткову причину допомагати УПА — ліси стали порятунком від небажаних мобілізацій, виселень чи грабунків з боку радянських та польських військових.

Згідно з Договором між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 року, новий розподіл дещо відрізнявся від лінії 1939 року, хоча в своїй основі базувався на так званій "лінії Керзона".

Вербиця, як і майже весь колишній Угнівський район, відійшла до Польщі і стала новим прикордонням — вже з іншої його сторони. Таким чином, Вербиця увійшла до гміни Любича Королівська Томашівського повіту Люблінського воєводства.

Приєднання до комуністичної Польщі принесло новий виклик громаді — нова влада, в рамках побудови мононаціональної держави, розпочала репатріацію: "добровільно-примусове" виселення українців Закерзоння до УРСР.

На основі "Угоди між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" від 9 вересня 1944 року українці, які проживали на захід від нового кордону мали репатріюватися до УРСР, тоді як поляки та євреї з його східної сторони, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави, підлягали репатріації до Польської Республіки.

Історія цього прикордонного району не відзначалася стабільністю будь-якої влади. Звіти польського прикордонного війська повідомляли про неможливість утримувати контроль над рядом теренів південно-східної Любачівщини, куди входила й Вербиця. Частими реаліями стали грабунки сіл.

Дослідник історії Перемишльської єпархії, Михайло Козак, у своїй праці "Пом'яни, Господи душі слуг твоїх" наводить цифру в 100 загиблих вербичан станом на зиму-весну 1945 року — покладаючи вину на польське підпілля.

І хоча, ця цифра є непідтвердженою, загалом свідки описують жорстокі умови життя в цей період. У звітах ОУН та спомині Марії Коваль, зокрема, містяться згадки про розграбування присілку Вербиці в січні 1946 року польськими військами — "грабували, що попало, навіть жіночі одяги".

Анна Кертичак, описуючи характер переселень до УРСР, стверджувала, що "люди тікають у Верхратські ліси, частина купувала метрики в ксьондза в Угнові. Виїхали ті, хто не встиг втекти".

Представники нової влади, серед яких було багато українців, почасти не без допомоги поляків, також видавали фальшиві свідоцтва та переховували українців.

Нові геополітичні реалії сприяли зближенню польського та українського підпілля, що дозволило спільно протидіяти комуністичній владі та дещо сповільнити хід переселень. Тільки в грудні 1944 року у гміні Любича Королівська вбито 6 представників переселенської комісії.

Окрім наявного досвіду життя в СРСР, згідно зі спогадами Григорія Дробенка, страх перед радянською владою поширили також колишні репресовані, наприклад, родина Омельянів. Після повернення з радянських таборів в 1945-му вони стали активними членами підпілля.

Незважаючи на активну протидію — агітацію, нищення шляхів і вбивства членів комісій — УПА не вдалось зупинити хід виселень. Спогади Петра Левка свідчать про 181 переселену родину, ще 58 з присілку Вілька станом на червень 1946 року.

Депортації мали примусовий характер — виселяли також тих, хто не погоджувався добровільно, а за відсутності транспорту вербичани були змушені провести близько двох тижнів на станції в Угневі. Виселенню активно допомагали польські військові, зокрема, вже згадувана 3-тя дивізія піхоти.

Більшість переселених оселилось на території Пустомитського району Львівської області.

Хоча звіти переселенської комісії подавали високі показники: із 40904 офіційно зареєстрованих українців в Томашівському повіті станом на 12 липня 1946 р. виселено 40742 осіб, себто 99,5%, в селах Закерзоння залишались українці та підпілля.

З огляду на це, польська влада з осені 1946-го приступила до обговорення та розробки нового шляху вирішення конфлікту в регіоні. У лютому 1947 року генерал Стефан Моссор запропонував план виселення українського населення на так звані "повернуті землі" (Ziemie Odzyskane) — колишні німецькі землі на заході Польщі, які вони отримали після Другої світової війни.

Приводом слугувало вбивство генерал-полковника Кароля Сверчевського сотнею УПА. Таким чином 28 квітня на теренах усього Закерзоння розпочалася акція "Вісла", яка тривала до 30 червня 1947 року.

Виконуючи план операції наприкінці травня 1947 року 5-й полк 3-ї дивізії піхоти Війська Польського був передислокований до Угнева і отримав завдання ліквідувати сотню Івана Шиманського‑"Шума" в Томашівському регіоні.

У своїх спогадах лейтенант полку Владислав Шелянговський описує процеси пошуку цієї сотні. У селі Гребенне їм вдалось захопити члена підпілля, котрий видав місцезнаходження сотні в районі Угнева. 5 червня 1947 року до Вербиці увійшли польські війська, що стало початком кінця історії села.

Владислав Шелянговський так характеризує Вербицю: "запустіле і вимерле" село. Увагу солдатів привернув насип "з дерев'яним хрестом та тризубом". Як видається, спочатку перебування загону в селі було мирним.

Шелянговський згадує бесіду між одним із лейтенантів та місцевим парохом греко-католицької церкви Ю. Криницьким: "…прочитав мені цілу лекцію, що ми не шануємо національні меншини в Польщі. Нехай його [візьме] холера з такою меншістю, що мордує людей!".

Опісля частина загону виїхала до с. Корні.

Там польський загін дізнається про розташування п'яти бункерів підпільників. Польський офіцер детально описує штурм бункерів, наводить цифру в 40 повстанців (членів УПА та СБ ОУН), з яких 27 ліквідовано, а ще 15 взято в полон.

Автор, однак, не згадує про переселення жителів, його спомини обмежуються описом боїв, рядом локальних розмов з селянами, частування військових молоком та алкоголем українськими жінками.  

Тим часом, в самій Вербиці тривали обшуки й допити населення. Заарештовано о. Юліана Криницького (згодом помер в таборі Явожно) та його сина. З 6 на 7 червня польські війська оточили село подвійним колом.

Паралельно з пошуком криївок та повстанців військові розпочали виселення цивільного населення. В оперативному звіті Генерального Штабу ВП, який навів Євген Місило міститься інформація про 437 депортованих осіб — зважаючи, що декілька десятків вербичан в цей час перебувало в різних загонах УПА, такою була приблизна кількість населення влітку 1947-го.

Шелянговський подає інформацію про загиблого польського капрала в селі. Він разом з одним із солдатів ввечері напередодні операції увійшов до хати двох дівчат, з якими нещодавно познайомились. У селі на них напали: офіцера вбили на місці ударом сокири, солдату вдалось втекти.

Українські спогади наголошують, натомість, на брутальності польських військових. Ярослав Стех, якому на той час було 15 років, описував катування групи із 40 чоловік — їх били прутами та змушували копати власні могили. Військові шантажували полонених, погрожували їм смертю, якщо вони не покажуть криївки.

У цей день, 7 червня від побоїв, куль та пожежі в криївках загинуло багато жителів. Серед них: Левко Тимчина (вбитий на спаленому фільварку), Михайло Ярмола-"Яр" та Григорій Зрада (обидва застрелились в бункері).

Жорстокістю відзначились вбивства підлітків: п'ятнадцятирічного Ярослава Миська — якого закололи багнетами в полі, та його однолітка Левка Тимчину. Найжорстокішим вбивством стала смерть одинадцятирічного Івана Трушика: "…польські військові затримали невинного хлопця, наказали йому роздягнутись і коли він був уже голий, відрізали йому статевий орган, а після того наказали тікати. Коли хлопець тільки рушив з місця вони стрелили йому в спину".

За спомином вербичанки Теклі Зінко військовослужбовці використовували дітей для роззброєння бункерів.

Односельчан, під наглядом війська, разом з парафіяльним священиком Ю. Криницьким змусили розбирати два насипи в центрі села — в честь Т. Шевченка та проголошення Українською держави в 1941 році (в інших джерелах фігурує також як пам'ятник бійцям УПА).

Віддавши команду зібрати необхідні речі людей відвезли до млину де відсортувавши (частину підозрілих відправляли на допити) 8 червня (після завершення боїв із сотнею УПА) їх вивезли спочатку до Белза, а потім на північні землі Польщі — терени Вармінсько-Мазурського воєводства, де сьогодні проживає переважна більшість депортованих 1947 році мешканців села Вербиця та їхніх нащадків.

Польський військовий звіт подає відомості про 35 вбитих, 108 заарештованих та 27 знищених криївок. Під час нової сутички 9-10 червня загинуло ще 30 людей, 14 спіймано та знищено 11 криївок. Останній бій сотня Шиманського дала біля Вербиці 17 червня, разом з нею були знищені також відділ СБ та СКВ, разом 70 осіб.

Так припинило існування одне із багатоетнічних сіл Закерзоння. Пам'ятками про колишню історію слугує нині відреставрований нащадками села цвинтар, фундамент колишньої церкви та запустілий маєток Ромерів.

Публікація підготовлена на основі магістерського дослідження "Село Вербиця в часи Другої світової війни та в перші повоєнні роки" за підтримки дослідницького гранту Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ.

Джерело інформації.

https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/07/23/155994/

10 травня 1952р. у бою з московитами біля с. Кривопілля загинув Хімчак Василь Козьмович "Кучер" - субреферент СБ і оргреферент Жаб'євського райпроводу, Бронзовий Хрест Бойової Заслуги.

Село Кривопілля.

Народився 1923р. смт. Верховина, Івано-Франківська область.

Член ОУН із 1942 р. В СБ з 1944 р. Бойовик районної боївки СБ (1944—1946), кущовий інформатор СБ у Жаб'євському р-ні (1947—1950), субреферент СБ (1951) і одночасно організаційний референт (1951-05.1952) Жаб'євського районного проводу ОУН (1951).

Загинув у бою з опергрупою відділу 2-Н УМДБ на прис. Сегет.

Джерело інформації літопис УПА, Вікіпедія, календар УПА на 2022.

Убивали, називаючись УПА. Свідчення про звірства НКВС0 (Валентина Одарченко).

Ці офіцери НКВС-МГБ намагалися дискредитувати УПА.

У «Долині смерті» ­– на місці масових захоронень жертв спецзагону НКВС – поблизу села Пащиха на Рівненщині відкрили пам’ятний знак. Ініціатором вшанування пам’яті людей, яких закатували «перевертні Сафата», стали місцеві жителі. Дослідники збирали свідчення родичів убитих та очевидців. Спецзагін НКВС Сафата Панасюка під виглядом УПА діяв на Волині у 1944-1946 роках.

«У цій «Долині смерті» спочивають вічним сном українські патріоти та їхні родини, закатовані бойовиками спецзагону НКВД з листопада 44-го по грудень 1946 року» – пам’ятний знак із таким надписом і зображенням калини й свічі постав у далекій від автошляхів місцині.

Криниці на Волинській височині сягають ста метрів глибини. Скільки замордованих людей отримали вічний спочинок не на цвинтарі, а в цьому зрубі, достеменно знали хіба що їхні кати, боївку яких очолював завербований енкаведистами Сафат Панасюк. Однак відомо, що лише з Пащихи тут покояться останки 35 убитих селян. У 60-х роках минулого століття замість криниці тут виріс пагорб, а в роки Незалежності постав хрест. Відтоді щороку в літню пору тут відбуваються панахиди за невинно вбитими земляками.

Софія Мартинюк із сусідньої Яблунівки знає, що тут обірвалося життя її тітки, вдови червоноармійця, і 17-річного рідного брата, учасника УПА. Про це розповіла їй нині вже покійна мама-зв’язкова УПА.

«До цієї криниці звозили з усього повіту. Тут спочиває мій рідний брат Ткачук Сергій Никифорович. Його псевдо було «Скакун». І тут спочиває моя тітка Ткачук Зося Іванівна. А дядько загинув на фронті. І за те, що дядько воював на фронті, її закатували, вивезли сюди, кинули в криницю. Багато тут наших односельців. Моя покійна мама нарахувала з нашого села, з округи, 47 людей. Вони їх зловили і катували тут, у Пащисі. Там клуня Чайки – там їх били, після того кров по стінах лилася. Вони ще були молоді – по 17-18 років… За те, що вони служили Україні, що були націоналісти», – розповідає жінка.

Софія Мартинюк каже, що цей загін спеціально знищував «передову молодь, найбільш активних і енергійних», видаючи себе за бійців УПА.

Те ж саме творилося і в сусідньому селі Дермань, свідчить ветеран УПА Василь Кирилюк.

«Дуже страшна була агентура совєтська. Вони мали віковий досвід – вони вбивали своїх, ви знаєте історію... Великий досвід агентурний, продажний. Наші сили, патріотичні, боролися, але витримати з ними не можна було. Чернов – начальник міліції – він був у Мізочі деякий час, а я з Дерманя, це цей район – щось пов’язане, то вони теж у нас створили криниці, і теж убивали і кидали, і називали своїх близьких бандитами. І вони знайшли ще тут Сафата. Вони співали гімн, рано вставали, співали пісні про УПА. У них була групка, яка приходила – «у нас дані про бандитів» – отой, отой, отой. Хто? Кращі селяни, кращі, розумніші, люди – «їх сьогодні треба забрати»... І кидали в цю криницю», – розповідає Василь Кирилюк.

За два роки діяльності перевертні банди Сафата знищили близько півтисячі людей, підтверджує історик Андрій Жив’юк. Редактор видання «Реабілітовані історією» посилається на довідку Наркома внутрішніх справ УРСР Рясного, надану наркомові внутрішніх справ СРСР Берії, згідно з якою, на території Західної України станом на 20 червня 1945 року в Західній Україні було створено 1567 таких спецгруп, 49 із яких діяли на території Рівненщини.

«Це довідка, підготовлена УКДБ у Рівненській області у 1968 році, тобто після завершення цих подій. У ній сказано, що на початку 1945 року Демидівським райвідділом УКДБ із колишніх учасників ОУН, які з’явилися з «повинною» в органи радянської влади, створені спеціальні групи для боротьби з підпіллям ОУН. Учасники цих груп перебували на нелегальному становищі… Була створена спецгрупа під керівництвом Зборовського Андрія Миколайовича (Сич), до складу якої входив Панасюк Сафат Андрійович, або Курик. Ця група діяла переважно на території Козинського району. Частина учасників вказаних груп була легалізована в жовтні-листопаді 1945 року. Інші легалізувалися 17 січня 1946 року, і включені до винищувальних батальйонів по райвідділах НКВД», – розповідає Жив’юк.

Микола Руцький, син воїна УПА на псевдо «Довбуш», посилаючись на розповіді батька, проводив дослідження документів розсекречених архівів КДБ, серед яких і звіт про боротьбу з українських Рухом опору. Він видав книгу про діяння спеціального створеного задля дискредитації національно-визвольного руху проводу НКВС-МГБ «Схід», 47 груп якого діяли під виглядом УПА.

Це підтверджувалося у радянські часі самими членами цих груп, які хвалилися своїми діяннями. Зокрема, керівник спецоперацій у Млинівському і Демидівському районах полковник КДБ Олексій Чернов, працюючи у 80-і роки в «особовому відділі» рівненського заводу «Газотрон», хизуючись, розповідав про їхні повоєнні «подвиги», від яких холонула кров.

Зі здобуттям Незалежності України свідки та родичі закатованих почали розповідати про звірства «банди Сафата», однак широкий розголос блокували. Тепер, коли вже є документальне підтвердження фактів, місцеві жителі і депутати різних рівнів ініціювали встановлення пам’ятного знаку і спорудили його за власний кошт.

«У тих місцях, де існують такі пам’ятні знаки, там жива Україна. Тому що душі померлих дякують поколінням за те, що про них згадують і їх шанують», – переконаний голова Демидівської районної ради Сергій Радченко.

Під час відкриття пам’ятного знаку у «Долині смерті», яку ще називають «Сафатовою долиною», стало відомо, що днями після сильної зливи неподалік відкрилася ще одна засипана землею криниця.

Джерело.

https://www.radiosvoboda.org/a/28652839.html

Валентина Одарченко

Співпрацює з Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля». Журналіст Рівненської філії НТКУ. 

svobodavolyn@ukr.net

2017р.

Московити-садисти: чому московити жорстоко катують Українських військових (Автор: Омельченко Григорій).

На основі великого масиву історичних фактів і архівних матеріалів письменник Максим Горький зробив висновок:

 

«Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і то жорстокість садистська. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народу. Ми жорстокі звірі, в наших жилах все ще тече темна і зла рабська кров – отруєна спадковістю татарського і кріпацького ярма».

 

Колективна жорстокість:

Зауважимо, що Максим Горький, перебуваючи у 1922 році в Берліні, написав відому скандальну статтю «Про російське селянство», яка ніколи не друкувалася в СРСР.

 

Наведу окремі її положення, якими він характеризував росіян:

 

«Винятково російському народу притаманне почуття особливої жорстокості, холоднокровної, яка випробовує межу людського терпіння і ніби вивчає чіпкість, стійкість до життя. У російськiй жорстокості відчувається диявольська витонченість, у ній є щось тонке, вишукане. Якби факти жорстокості були виразом збоченої психології одиниць – про них можна було б не говорити, в цьому випадку вони матеріал психіатра.

 

Але я маю на увазі лише колективні забави муками людини. Хто був більш жорстокий: білі чи червоні? Мабуть, однаково, адже і ті, й другі – росіяни. Про ступінь жорстокості росіян значимо відповідає сама їх історія».

 

Горький також зазначав:

 

«Жорстокість – ось, що все життя вражало і мучило мене. В чому, де коріння людської жорстокості? Я багато думав над цим і – нічого не зрозумів і не розумію».

 

Коли Горький шукав відповіді на своє запитання, ще не було наукових відкриттів генетиків і сучасної психіатрії щодо найважливіших характерних рис народу та про спільні біологічні і спадкові риси його характеру.

 

На думку міжнародних психіатрів, садистська схильність росіян –це не лише їхнє загальне масове психічне відхилення, а також – генетично успадкований їх рабський характер.

 

Звірі ХХІ століття

Наведу сьогоденні приклади «садистської жорстокості російського національного характеру», в «жилах» якого до цього часу «тече темна і зла рабська кров», на окупованому Донбасі.

 

За даними СБУ, 47 українських військових, які перебували у полоні на Донбасі, звернулися до міжнародних організацій, у тому числі до Верховного комісара ООН iз прав людини, з заявами про катування російськими військовими і їхніми найманцями.

 

За свідченням українських полонених, до них застосовувалися такі тортури: ампутація кінцівок, відрізання вух, статевих органів, різні способи удушення, ураження струмом, нанесення опіків хімічними речовинами, звіряче жорстоке побиття гумовими палицями і зґвалтування ними, залишення без їжі до втрати свідомості, погрози вбивством та імітація розстрілів, що є психічними тортурами.

 

Окремі катування українських військовополонених російські бойовики фіксували на відео і демонстрували його іншим полоненим, щоб ті зрозуміли, що з ними буде, якщо не перейдуть на бiк Росії або не будуть співпрацювати з ФСБ.

 

Такі дії у психіатрії кваліфікуються як психологічний (моральний) садизм – форма садизму, за якої жертві заподіюють не фізичні, а психiчнi, морально-етичні страждання у вигляді приниження, образ, погроз тощо.

 

За свідченнями 1402 українських військовослужбовців, до абсолютної більшості з них застосовувалися різні тортури, щоб примусити перейти на бік Росії.

 

За даними СБУ, 27 бійців, які опинилися у полоні, під психічними і фізичними тортурами перейшли на бік ворога, 63 військовополонених через катування змушені були дати згоду на співпрацю з російськими спецслужбами і повідомили про факти їх вербування після повернення з полону.

 

Наприклад, ватажок підрозділу російських найманців «Спарта», уродженець Ухти, росіянин Арсеній Павлов на прізвисько «Моторола» (до війни був автомийником, судимий за водіння автотранспортом у стані алкогольного сп’яніння, розшукувався в Росії за викрадення автомобіля), який став символом садизму і тероризму, брав активну участь у вбивствах українських військових полонених та їх жорстоких катуваннях. 

 

На початку квітня 2015 року перед телекамерами і журналістами «Моторола» цинічно, нецензурними словами вихвалявся, що він особисто розстріляв 15 українських полонених, поставивши їх на коліна.

 

Ще один приклад: громадяни РФ, російські неонацисти Ян Петровський (позивний «Великий Слов’ян», уродженець Іркутська) та Олексій Мільчаков (позивний «Серб») у 2014 році створили диверсійну штурмову розвідувальну групу «Русич», яка складалася з ультраправих російських бойовиків, ще входили до сумнозвісної групи швидкого реагування «Бетмен» так званої «ЛНР», що воювала на боці Росії проти України.  

 

Під час бойових дій Петровський і Мільчаков знімали на відео і фото, як вони відрізають вуха загиблим українським військовослужбовцям, а також як жорстоко знущаються з поранених українських військовополонених, катують їх та глумляться над тілами загиблих (бертранізм – крайня форма садизму).

 

Відео і фото зазначені нелюди виклали у соцмережі «Вконтакте». Петровський і Мільчаков «прославилися» після того, як 5 вересня 2014 року розстріляли із засідки колону батальйону «Айдар» біля селища Металіст і бійців 80-ї окремої десантної бригади ЗСУ біля села Щастя Луганської області.

 

Навіть у самій «ЛНР» Петровський і Мільчаков були визнані садистами, мародерами і вбивцями. Про свої звірячі злочини Петровський і Мільчаков розповіли журналістам в інтерв’ю по скайпу в грудні 2015 року.

 

Росіяни люблять вбивати і ґвалтувати

Російський письменник Вiктор Єрофєєв говорить:

 

«Росіяни люблять час від часу дивитися на повішених. На трупи. Росіян це розбурхує. Росіянин роздирається між самознищенням і волею до насильства. Важко уявити собі народ, який був би найбільше схильний до мук себе та інших. Росіянин любить пошкодити іншому життя, засадити у в’язницю або хоча би вимотати нерви. У росіянина глибоко в душі сховано бажання вбивати».

 

Такими ж садистами росіяни були в усі часи Російської імперії, під час більшовицького «червоного і великого терору», Голодомору в Україні, масових депортацій цілих народів, Другої світової війни, в Афганістані, залишаються ними і сьогодні в окупованому Донбасі, Криму та Сирії. Прикладів цьому безліч.

 

Російський письменник-мемуарист, учасник війни Леонід Рабічев у своїй книзі описує, як вчиняли російські солдати й офіцери з німецькими жінками і неповнолітніми дівчатками (цитую мовою оригіналу для росіян):

 

«Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали колонну беженцев и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают... А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей».

 

Американський історик Уїльям Лютер Пірс засвідчив:

 

«Коли російські військові частини перехоплювали колони німецьких біженців, які тікали на Захід, то вони творили таке, чого в Європі не бачили з часів навали монголів у Середні віки. Всіх чоловіків зазвичай просто вбивали на місці. Всіх жінок, майже без винятку, піддавали груповому зґвалтуванню. Така була доля і восьмирічних дівчаток, і восьмидесятилітніх бабусь, і жінок на останніх стадіях вагітності.

 

Жінкам, які чинили спротив зґвалтуванню, перерізали горло або розстрілювали. Іноді радянські танкові колони просто чавили гусеницями біженців, які врятувалися. Коли військові частини Радянської Росії займали населені пункти Східної Прусії, то вони починали таку звірячу оргію тортур, зґвалтувань і убивств, що неможливо все описати в повному обсязі. Інколи російські військові кастрували чоловіків і хлопчиків, перед тим як вбити їх. Іноді вони видавлювали їм очі або спалювали їх живими. Деяких жінок, після групового зґвалтування, розпинали, прибивши їх ще живими до дверей комор, а потім використовували їх як мішені для стрільби».

 

Насильство як спосіб життя

Російський письменник Ігор Яркевич відзначає:

 

«Насильство в росіян у словах, у справах, і в крові. Насильство для Росії – це спосіб життя. Держава під назвою Росія з самого початку створювалася як садомазохістський проект. Країна, де одна частина населення може існувати лише в тому випадку, коли робить боляче іншiй».

 

Генерал США в роки Другої світової війни Джордж Сміт Паттон відзначав:

 

«Нарівні з іншими азіатськими рисами характеру, росіяни не шанують людське життя –вони сучі діти, варвари і хронічні алкоголіки. Росіяни не змінилися з часів Чингісхана до часів Сталіна. І вони не зміняться ніколи».

 

Президент Росії Путін говорив:

 

«Є ще така старовинна російська забава – пошук національної ідеї». На що російський журналіст, депутат Державної Думи РФ чотирьох скликань ОлександрНевзоров зауважив: 

 

«Так звана «руская ідея», як би вона не формулювалася на початку, завжди приводить тільки до одного – до необхідності намотувати чужі кишки на гусениці наших танків».

 

Англійський письменник Рональд Нокс закликав європейську спільноту «виключити з числа європейських народів росіян, оскільки російська нація, яка зневажає працю і порядок, стоїть на нижчій ступені людського розвитку».

 

Великий дім божевільних

Корінні мешканці Санкт-Петербурга, подружжя росіян Жанна та Олексій Шумаки в інтерв’ю газеті «Україна молода» (від 4 жовтня 2016 р.) заявили, що «змушені були всією сім’єю втекти з Росії, з цього «будинку для божевільних», щоб не підтримувати Путіна і його політику, працюючи там, сплачуючи податки, які підуть на війну з Україною, Сирією, Грузією, скрізь, де Росія воює».

 

Подружжя Шумаків наголошує: «У росіян повністю відсутнє усвідомлення того, що саме вони відповідальні за своє життя. Вони не звикли творити своє майбутнє, сподіваючись, що хтось це зробить за них. Зробити не собі добре, а головне – сусідові погано. Такий менталітет міцно сидить у свідомості переважної більшості росіян».

 

Ще в ХІХ ст. визнаний класиком російської літератури Микола Гоголь відзначав: «Є у російської людини безкорисна любов до підлості. Вона нічого з цього мати не буде, але гадість ближньому зробить».

 

Російська поетеса, письменниця, драматург, літературний критик Зінаїда Гіппус писала: «Росія – дуже великий божевільний дім». У 1920 році емігрувала до Парижа, різко не сприймаючи «сіоністський більшовицький режим у Росії».

 

Російський філософ, богослов Володимир Соловйов стверджував: «Росіяни навіть не здатні мати ум та честь, а завжди мали і тепер мають одну підлість».

 

«Наша історична місія – не в тому, щоб самим краще жити, а в тому, щоб нагадити сусідам», – заявив в інтерв’ю радіо «Ехо Москви» 23 лютого 2015 року диякон РПЦ Московського патріархату Андрій Кураєв.

 

Росіянка Анна Белінська говорить: «Я не можу говорити, що ненавиджу росіян. Ненависть –це не те слово. Не можна, наприклад, ненавидіти сифіліс. Від сифілісу потрібно захищатися і сифіліс потрібно знищувати. Росіяни длямене– це сифіліс людства і не більше того».

 

Подібне про росіян ще в ХІХ ст. стверджував російський публіцист, письменник, філософ Олександр Герцен «Всю Росію охопив сифіліс патріотизму».

 

«Наш російський патріотизм найяскравіше проявляється в ненависті до інших», – відзначає московський журналіст Антон Орех. 

 

Російська письменниця Тетяна Толстая пише: «Для мене російський патріотизм жахливий, і не лише по тій очевидній причині, що він смертельно і безпомилково пахне фашизмом, але головним чином тому, що його ідея і мета замкнути «русскій мір» від самого себе, заткнути всі щілини, дірки і пори, всі кватирки, з яких тягне веселим вітром чужих культур, і залишити росіян наодинці один з одним».

 

Деградація і дебілізація

Російський поет і письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Іван Бунін писав:

 

«Относительно духовности, морали и интеллекта, то московское образованное общество – это сборище разрушителей, кощунственных людей, духовных бродяг, умственных мошенников, моральных развратников, бесстыдных лжецов, простецких хвастунов и дикарей. Но все они – высокомерные до посмешища. К этому, извините, «обществу», относятся также и нравственные и умственные, сифилитические калеки, идиоты, уроды, полусумасшедшие, истерические люди, циничные моральные и физические проститутки обоих полов.

 

И вот это гнусное мракобесие-болото считаем мы, московиты, своей духовной, культурной и умственной элитой, передовым авангард новой Московии. Тьфу! Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в России, и что будет с моей страной через два-три поколения. Впрочем, что тут думать. Всё более или менее ясно».

 

Згідно зі статистичними даними, населення Росії станом на 1 січня 2015 року становило 146 267 288 чоловік, з них росіян – 81%.

 

У серпні 2015 року російський лікар-психіатр вищої категорії, провідний спеціаліст iз розробки і впровадження федеральних програм з надання психологічної і психіатричної допомоги населенню Олександр Федорович заявив, що 4,3 млн., або 3% жителів Російської Федерації страждають шизофренією. 

 

У лютому 2016 року російські спеціалісти у сфері психіатрії забили на сполох, заявивши, що в Росії кількість людей з різними психічними розладами досягла критичного рівня – 70%, тобто двоє з трьох мають психічні розлади.

 

Найрозповсюдженішим психічним розладом здоров’я є маніакально-депресивний психоз, який є однією з основних причин інвалідності і головною причиною самогубств. 

 

За кількістю самогубств Росія, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, в останні роки входить у число світових лідерів (27 самогубств на 100 тис. населення за рік проти 4-5 у Західній Європі).

 

Психічні розлади мають близько 20% підлітків у віці від 14 до 19 років, понад мільйон громадян похилого віку страждають від різних форм маразму. На сьогодні, за оцінками російських експертів, психіатричної допомоги потребують майже 21 млн. жителів Росії (або 14,3%).

 

Шизофренія, маніакально-депресивний психоз, епілепсія – на другому місці після серцево-судинних захворювань.

 

«Як психіатр бачу дві проблеми сучасного російського суспільства: деградація і дебілізація», –заявив відомий російський психіатр, доктор медичних наук Олександр Бухановський в інтерв’ю газеті «Аргументы и факты» від 17 квітня 2013 року.

 

Російський політолог Юлія Латиніна зазначає:

 

«Політика дебілізаціі населення Росії ведеться доволі свідомо». Тоді як доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин РАН Георгій Мирський зробив висновок: «Деградація російського народу йде невідворотно».

 

У 2009 році відомий вчений, доктор фізико-математичних, віце-президент Російської академії природничих наук Сергій Капіца повідомив: «Дебілізація Росії вже відбулася. Дані наукових досліджень засвідчують те, що ми, нарешті, прийшли до того, до чого прагли всі ці 15 років, – виховали країну ідіотів».

 

Правду кажуть: якщо Творець, хоче покарати, Він відбирає розум!

 

Відома російська правозахисниця Валерія Новодворська зазначала: «В Росії, об’єктивно, є лише 5-10% нормальних людей. Я ніколи не бачила приводу пишатися своєю країною. Лише червоніла і соромилася за неї».

 

«Мене нудить від російських дебілів, у яких немає нічого за душею, окрім балаканини і претензії на «велич», вони – нікчемні дешеві дурні виродки, об яких соромно навіть забруднювати руки», –заявила російська художниця, москвичка Олена Хейдіз.

 

Татарський письменник Борис Халімов зазначив: «Насильство, матюки, горілка, бруд, воші, брехня, пожежі, підпали, страти, зґвалтування, самогубства – ось що мені приніс російській народ, і більше нічого. Російський народ дебілізований, люмпенізований, п’яний, російська мова – мафіозна, а шлюби татар iз росіянами забруднюють татарську націю всіма хворобами і нечистотами російської дійсності».

 

Хто такий російський народ сьогодні, підсумував віце-спікер Державної Думи РФ Володимир Жириновський:

 

«Ми роз’яснимо нашому народу, що таке російський народ. Це дикість взагалі! Хто з нами залишився? Ми з вами залишилися – Шарікови. Преображенські виїхали. Потрібно обирати найрозумніших iз шарікових».

 

Алкоголізм і наркоманія як спосіб життя

У червні 2015 року голова Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків Віктор Іванов заявив, що в Росії кількість наркоманів становить 7,3 млн. чоловік.

 

На початок 2016 року, за офіційними даними, кількість наркоманів у Росії досягла понад 8 млн. осіб.

 

Експерти стверджують, що ця цифра занижена мінімум у півтора раза. Від загальної кількості наркоманів 20% – школярі, 60% – молодь у віці 16-30 років і 20% – особи старшого віку.

 

Згідно з даними МВС РФ, приблизно 90% злочинів у Росії відбувається на ґрунті наркоманії.

 

Головний нарколог Мінздраву Росії Євген Брюн стверджує, що в країні офіційно зареєстровано понад 3 млн. хронічних алкоголіків і, як мінімум – 10 млн. осіб, які зловживають алкоголем. За оцінками експертів, кількість алкоголіків більша у 2-3 рази від офіційних даних.

 

Про що можна говорити, коли президент Росії Борис Єльцин був п’яницею з ознаками хронічного алкоголізму. Адже алкоголізм – одна з характерних генетичних рис росіян.

 

Тож російські вчені б’ють на сполох: на сьогодні епідемія наркоманії і алкоголізму в Росії, якою охоплено, за оцінками експертів, не менше 50 млн. росіян, поширюється з величезною швидкістю, захоплює і вражає, перш за все молодих людей, підлітків і навіть дітей, загрожуючи майбутньому. 

 

Небезпека, яку несуть наркотики і алкоголь, щороку все глибше вражає суспільство, проникає в кожну російську сім’ю. Серед російських найманців і бандформувань, які воюють на Донбасі понад третину становлять хронічні п’яниці, алкоголіки, наркомани і особи з кримінальним минулим, зокрема і випущені з в’язниць на окупованій росіянами території.

 

Російський релігійний філософ Василь Розанов зазначив: «Ми, московити, споїли киргизів, чемерисів, бурятів та інших. Пограбували Вірменію і Грузію, заборонили навіть Богослужіння грузинською мовою, обікрали багатшу Україну. Московія – це моральний бруд, чудовисько, яким навіть пекло з огидою зригнуло б на землю. Не народ, а пекельний виродок. Росія не має в собі ніякого здорового і цінного зерна. Росії власне – немає, вона – лише уявляється.

 

Це – жахливий фантом, жах, який давить душу освічених людей. Від цього жаху ми тікаємо за кордон, емігруємо; і якщо погоджуємося залишити себе в Росії, то заради того єдиного, що перебуваємо у впевненості, що швидко цього фантому не буде; і його розсіємо ми, і для цього розсіювання залишаємося на цьому проклятому місці Східної Європи».

 

Російський філософ Іван Ільїн зробив висновок:

 

«Росія найпаскудніша, до блювоти огидна країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели потворних моральних виродків, у яких саме поняття добра і зла вивернуті навиворіт. Усю свою історію ця нація вовтузиться у лайні і при цьому бажає втопити в ньому весь світ».

 

Вищевикладені наукові висновки повинні обов’язково враховуватися у стосунках iз садистською Росією, яка повинна бути ізольована від цивілізованого світу, як душевно хвора країна.

 

ДОВІДКА «УМ»

Експерти Європейської асоціації психіатрів зазначають, що слово «садизм», окрім форми сексуальної поведінки особи (парафілія), у широкому сенсі означає «відразлива жорстокість», «хворобливе бажання зламати інших людей застосуванням насильства, знущання і тортур», «задоволення від страждання людини чи тварини».

 

Садизм напряму пов’язаний з агресією, запереченням прав іншої особистості.

 

Психіатри вважають, що патологія садизму проявляється у тих людей, яких агресивно виховували в суспільстві з дитинства. Причин патології садизму багато. Зокрема, однією з основних причин є проблема у психічному розвитку в дитинстві. Психічні травми, невпевненість у собі, різні комплекси, придушення агресії, наркоманія, алкоголізм, психічні захворювання – є причинами розвитку садизму.

 

Садист намагається отримати повну владу над об’єктом своєї влади, самоутвердитися за рахунок жертви в її очах. Бажання влади над об’єктом (це може бути окрема людина, група людей і ціле суспільство) немає обмежень і може призвести до трагічних наслідків у випадку непідкорення (що мало місце у більшовицькій Росії, нацистській Німеччині, а тепер є в путінській Росії).

 

Садисти не просто отримують задоволення від спричинення болі, знущань тощо. Вони вважають це нормальним і природним, що і намагаються донести своїй жертві (окремій людині чи народу), що є характерним сьогодні у поведінці Путіна до цілих народів: Росії, Грузії, України.

 

Перші прояви садизму, за висновками міжнародних психіатрів, повинні відповідати мінімум чотирьом критеріям із нижче перерахованих:

 

1. Застосування фізичного насильства заради домінування у відношеннях з іншими;

 

2. Публічне приниження іншої людини, цілого народу;

 

3. Занадто жорстоке поводження із залежною, підлеглою людиною (групою людей);

 

4. Задоволення від споглядання мук (фізичних чи духовних) інших людей або тварин;

 

5. Використання брехні для спричинення шкоди;

 

6. Залякування, щоб змусити інших людей робити те, що хоче садист;

 

7. Бажання обмежити свободу інших людей;

 

8. Перебування у захваті від темпів насильства, війни, тортур, знущань тощо.

 

Перераховані садистські розлади розроблені міжнародними експертами з психіатрії і психології як офіційний діагноз, за допомогою якого легко виявити особу, яка має садистські схильності і психічні відхилення.

 

Головне у садистській схильності – це устремління до абсолютної влади. Звичне розуміння садизму як спричинення фізичних або духовних страждань інший особі чи народу – це лише один із засобів досягнення такої влади. Щоб стати абсолютним повелителем, потрібно іншу людину (групу людей, цілий народ) зробити абсолютно немічною, покірною, тобто перетворити у «свою живу річ», зламати її дух. Досягається це шляхом приниження і поневолення. 

 

Існує три засоби досягнення абсолютної влади:

 

1. Поставити людей в залежність від себе й отримати повну та необмежену владу над ними, яка дозволяє їх «ліпити немов пластилін», навіюючи їм: «Я твій творець», «Ти будеш таким, яким я хочу тебе бачити», «Ти – той, хто створений мною, без мене ти (в т.ч. і народ) ніхто».

 

2. Не лише мати абсолютну владу над іншими, а й експлуатувати, використовувати їх. Це устремління може стосуватися не лише матеріального світу, а й духовних якостей, якими володіють люди.

 

3. Вчиняти іншим людям (цілим народам) фізичні і духовні страждання та дивитися, як вони страждають.

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Співець - кобзар з минувшини. Одним з найяскравіших серед Українських кобзарів був сліпий рапсод з Прилуччини Остап Вересай.

Вересай 1803р. - 1890р. з дружиною.

В його житті є цікавий епізод. Якось почувши голос удови Параски, Остап тривалий час залицявся і не полишав думки одружитися з нею. Втім, перспектива бути дружиною незрячого співака не дуже тішила дівчину. Врешті-решт Вересай здобув прихильність Параски, знайомі і пізніше говоритимуть, що його вдача – досягати поставленої мети будь-якими засобами. Згодом дружина розказуватиме: “як прийде мене сватати, то і вижену; а як заграє на бандурі – то і поверну!”.

Унікальним витвором народної творчості, своєрідним символічним кодом національної історії і культури є думи — героїчний епос українського народу. Відображаючи історичні реалії ХV-ХVІІ ст.: страждання українських полонених у татаро-турецькій неволі, перемоги козаків-лицарів у кривавих битвах з ворогами, думи не лише демонструють народне бачення історичних подій, але й втілюють ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності.

Слава прийшла до народного співця ще за життя (його думи захоплювали слухачів, унікальність виконавської манери вражала дослідників, художники писали його портрети) й не потьмарилася донині.

Народився Остап Микитович Вересай на початку XIX століття в с. Калюжниці колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії у родині сліпого скрипаля-кріпака. Майстерно виконувані Микитою Григоровичем на скрипці народні мелодії з дитинства запали в душу Остапові. Музика мала для нього особливий сенс, бо на четвертому році життя хлопчик втратив зір. Обдарований доброю музичною пам'яттю, він без зайвих зусиль повторював "що почув разів зо два", вчився грати на кобзі. А коли до хати Микити Вересая заходили кобзарі, Остапко забував про все, всотував вікову народну мудрість, мріяв сам кобзарювати. Мабуть, для незрячого талановитого підлітка це був єдиний вірний вибір. Потрапити до кобзарського цеху можна було лише одним шляхом: стати учнем цеху, відбути науку у старих майстрів цієї справи, отримати дозвіл на кобзарювання, пройшовши певні обряди.

Досягнувши п'ятнадцятирічного віку, Остап, маючи великий хист і бажання навчатися музиці, розпочав науку. Кобзарському мистецтву зазвичай вчилися 3 роки і 3 місяці, віддаючи заробіток майстру. Першим наставником Вересая був Семен Кошовий з с. Голінки. Згодом разом із двома товаришами-учнями Остап вчився у трьох майстрів, аж поки відбулася його посвята "на майстра". Отримавши після обряду "визвілки" з рук майстра кобзу та кілька грошей "на щастя", кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ.

Високо цінуючи талант та людські якості ("що то за люди були, які то добрі") колег по кобзарському цеху Данила Верби, Федора Хруща, Антона Ладжи, Івана Стрічки, Вересай усвідомлював свою винятковість. 

Він володів могутніми мистецькими засобами впливу на слухача й намагався нести в народ лише високі етичні норми, дарувати позитивні емоції, знаходити ті слова, яких від нього чекали. У репертуарі кобзаря були думи: "Як три брати з Азова втікали", "Невольники на каторзі", "Буря на Чорному морі", "Бідна вдова і три сини", "Отчим", "Хведір безродний, бездольний", "Сокіл і соколя", "Сестра і брат", "Івась Коновченко, Вдовиченко"; сатиричні та гумористичні пісні: "Щиголь", "Дворянка", "Кисіль", "Хома і Ярема", "Бугай" та інші, а також багато жебранок, побутових і танцювальних пісень. Кобзар Лабза відчував найтонші струни душі слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття. 

Майстерність Остапа Вересая прислужилася йому і в особистому житті. Відомо, що струни кобзи зачарували співачку й танцюристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого співця. Подружжя проживало переважно у с. Сокиринці Прилуцького повіту (нині Срібнянського району Чернігівської області). Однак довелося побувати кобзареві і в Києві та Петербурзі, де співав для не зовсім звичної йому аудиторії. 

Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Тараса Шевченка, московитський художник Л.М. Жемчужников. Своєрідність виконавської манери Остапа Вересая привернула увагу Лева Жемчужникова, коли 1856 р. доля привела його до українського с. Сокиринці. В альбомі малюнків Жемчужникова збереглися майстерно виконані портрети Вересая. Про нього художник згадував у листах як про великого приятеля, що "вмів розгадати стан душі і відповідно до того співав в акорд настрою". Популярність Остапа Вересая в колах інтелігенції пов'язана саме з цим знайомством. Відтоді увага фольклористів, етнографів, композиторів, художників до постаті "останнього кобзаря України" не згасала. Слід зазначити, що так називали Вересая як носія усної думової традиції у зв'язку з побутуванням у фольклористиці думки про "вимирання" творів українського героїчного епосу, початком їх письмової фіксації, оберненого впливу на формування кобзарського репертуару.

У вересні 1873 р. творчості Остапа Вересая щойно створений Південно-західний відділ Російського географічного товариства присвятив позачергове прилюдне засідання, для участі в якому кобзаря спеціально запросили до Києва. Розгорнуту характеристику музичних особливостей дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм, дав у своєму виступі М.В. Лисенко. Видатний український композитор вважав кобзаря одним із відживаючих виразників внутрішнього естетичного життя народу, високо оцінюючи його майстерність, силу експресії, самобутність музичної форми, "яка щодо оригінальності не має суперників". Виступ талановитого кобзаря став справжньою подією. Вже рік по тому, 1874 р., Остап Вересай виступав у концертах на Археологічному з'їзді в Києві, співав разом із хором під керівництвом М.В. Лисенка в будинку М.П. Старицького, а в лютому-березні 1875 р. у Петербурзі: на засіданні етнографічного відділу Російського географічного товариства, Слов’янського благодійного комітету, в Музеї етнографії та старожитностей, в Соляному містечку, в клубі художників на сніданку, влаштованому на пошану пам'яті Тараса Шевченка, в Зимовому палаці. Подорож до північної столиці організував для кобзаря відомий російський учений В.О. Козлов, до організації програми виступів долучився М.В.Лисенко. Успіх сліпого рапсода був вражаючим. Сила експресії, пристрасть і глибоке задушевне почуття мало сильний вплив на слухачів. Особливо запам'ятався петербурзькій публіці концерт у приміщенні "Благородного собрания", перед яким постав "сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, ... колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину...". В переповненій залі понад 700 осіб слухали спів кобзаря Лабзи, вступне слово до якого про значення українських народних дум виголосив професор Петербурзького університету О.Ф.Міллер. "Співець при співанні дум ніби священнодіє... Вересай, видно, чудовий виконавець", — повідомляла преса. На запрошення професора О.Ф.Міллера, котрий читав великим князям лекції з народної словесності, як жива ілюстрація Остап Вересай потрапив до царського палацу. За виконання українських історичних дум і пісень із рук князів кобзар отримав табакерку з дарчим написом. По дорозі додому після тріумфальних концертів Остап потрапив у Прилуках до в'язниці за виконання соціальне загостреної пісні "Нема в світі правди". Такі арешти були не новиною для кобзаря, та цього разу співця врятувала табакерка, яку відтоді він називав жартівливо своїм "пачпортом". 

Була в житті кобзаря і незабутня символічна зустріч з Кобзарем "братом Тарасом". Т.Г. Шевченко відвідав старого О.М. Вересая в Сокиринцях і подарував йому свій "Кобзар", власноручно написавши: "Брату Остапу від Т.Г. Шевченка".

Довго не наважувався, попри всі умовляння друзів-фольклористів, старий кобзар стати майстром, взяти в науку юнаків. Тільки на схилі життя Остап Микитович взяв до себе учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея та Данила Янгола з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець. Перші учні майже всі рано повмирали, але згодом "школа" поповнилася, кобзарське мистецтво не втратилося, не припинилася традиція.

Помер народний співець у квітні 1890 року. Проводжали його в останню путь всім селом, вкривши могилу живими квітами й поставивши скромний дубовий хрест з написом "Остап Вересай. 87 лет от роду". Дорога до цього дорогого для свідомих українців місця ніколи не забувалася. "Останній співець козацької минувшості України", ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі.

Джерела інформації.

Вікіпедія

https://uain.press/blogs/801445-801445

http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2021/06/blog-post_23.html?m=1

Читайте нас на

 https://www.facebook.com/naskryzhalyah