Дмитро Хоркавців народився 24 грудня 1929р. в с. Грушів. Навчався в місцевій школі, Дрогобицькій гімназії та Дорожівській середній школі. Услід за братом Федором став членом ОУН псевдо "Морозенко".

У 1947 р. увійшов до складу боївки СБ Дублянського районного проводу ОУН на чолі з Михайлом Харівим. Брав участь у розвідувально-диверсійних акціях націоналістичного підпілля. Здійснив два атентати. Результатом першого була ліквідація у потязі біля станції Рихтичі оперуповноваженого МДБ Юдіна (1947 р.), під час другого атентату Дмитро знищив начальника райбудконтори Дем`яна Греха (1947 р.).

1 вересня 1947 р. Д.Хоркавціва арештовують, а 18 листопада 1947 р. засуджують разом із братом Федором на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Відбував покарання у таборах Воркути, де став членом підпільної організаціїув`язнених українських повстанців ОУН Північ"- очолив її службу безпеки. Звільнений 28 березня 1955 р. та перебував на спецпоселенні. Повернувшись на Україну, у рідне село довго не затримався. Голова сільради сказав: "Щоб тебе через два тижні тут не було!" Довелося повертатися на Урал, бо там працювало багато українців. Саме тут зустрів свою майбутню дружину, з якою щасливо прожилидовгі роки- вона була вивезена разом із родиною українців-патріотів. Згодом, Д.Хоркавців повертається на Батьківщину, де впродовж багатьох років перебував під наглядом КДБ.

На початку 1990 р. став одним із активних діячів національного відродження на Дрогобиччині. автор спогадів про Володимира Чав`яка- "Чорноту", о.В.Величковського, художньо-публіцистичного нарису "За Україну! За Державу!"

Винятково чесний, незламний українець-патріот. Він так і не звернувся до влади з проханням реабілітувати його- справедливо вважав, що вона має зробити це сама, адже він боровся за волю України.

Помер Дмитро Хоркавців 20 квітня 2013 р. в Дрогобичі, де й похований. Реабілітований тільки після смерті.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Микола Галів, Василь Ільницький, Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/

Ганна Лиса, дівоче прізвище Лесишин, народилася 3 червня 1929 року у с.Верхні Гаї на Дрогобиччині. Зв'язкова юнацтва ОУН, обласного проводу "Аркаси".

Сім`я Лесишин була багатодітною: шість синів і чотири доньки, Ганна- наймолодша. У 6 років уже вміла добре читати й весь вільний час проводила за книжками з домашньої бібліотеки.

У 10 років Ганна непогано знала історію України, захоплювалася мужністю та героїчною поставою перед лицем смерті Ольги Басараб-Левицької, Василя Біласа, Дмитра Данилишина. На її очах польські шовіністи проводили каральні акції над свідомими українськими патріотами, погроми читальні "просвіти", арешти та ув`язнення рідних та близьких.

Перші два роки навчалася в тутешнійсільській школі, далі- у "Рідній школі" м.Стрия.

У 1943 р. на її очах у лабети НКВС потрапляє сестра Катерина 1919 року народження, яка каралася в Дрогобицькій та Самбірській тюрмах (залишилася жива тільки з Божої ласки після бомбардування німцями в 1941 р.). Після приходу німціву Стрию відкрили гімназію і Ганну зарахували в 3-й клас цього навчального закладу. У той час гімназія була справжньою твердинею, яка давала не тільки знання, але й національне виховання, вміння жити для України, а якщо виникне потреба, гідно вмерти. Тут вона вступає у "Виховну спільноту молоді", а в 1943 році- в лавиюнацької мережі ОУН. Г.Лиса проводить активну роботу: допомагає старшим підпільникам, пише й розповсюджує агітаційні листівки, доставляє таємні повідомлення та їжу українським партизанам.

15 липня 1946 року, після закінчення 10-го класу, відразу після випускного, її заарештували органи МВС (видав її та багатьох інших патріотів Петро Федусяк із с.Летня). Перші допити проводили в Самбірському КПЗ, а через 2 тижні Ганну перевели до Львова.

\3 вересня засуджена військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі та 5 років п.п.

Покарання Ганна відбувала в таборах Норильська Краснодарського краю, куди завезли етапом. Основною роботою для жінок було будівництво м.Норильська. Працювали на піщаних та глиняних кар`єрах, виробляли цеглу. На великому тріскучому морозі роботи тривали 12 годин щодня. Внаслідок фізичного виснаження, жахливого голоду та страшного холоду багато в`язнів умирало. Тоді їхні тіла відвозили під гору Шмідтиху, де просто скидали в котловани.

Ганна мужньо перенесла всі тортури та знущання. 27 вересня 1954 року вийшла на волю. Після звільнення її відправили в м.Губаху, куди виселили її батьків (там вони й померли). У Карагандинській землі помер у червні 1955 року і брат Ганни Павло, який відбув 10 років таборів, працюючи на найважчих роботах.

У Губасі мужня патріотка зустріла свого судженого і в 1957 році вийшла заміж за політв`язня Михайла Лисого, який тут карався був засуджений у 1947 році на 25 років, а відбував покарання до 1956 р. у Воркуті).

У 1966 році сім`я нарешті з маленькою донею виїхала в Дрогобич.

З першими променями незалежності України разом із чоловіком ведуть активну боротьбу за утвердження держави: були ініціаторами створення Спілки політв`язнів, станиці Братства ОУН-УПА, стали членами Конгресу українських націоналістів м.Дрогобича. Брали активну участь у всіх патріотичних заходах. Особливо запам`ятався дрогобичанам гарний спів Ганни й Михайла Лисих у хорі "Нескоренні".

5 квітня 2014 року після тривалої недуги перестало битися її добре, палке й щире серце.

Поховали Ганну Лису в Дрогобичі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

Вистава «Цвіт щастя». Квітень 1933. Внизу перший зліва — Левицький, Влодзя Рудницька, Таня Коровацька. Вгорі Н.Н., посередині Душка Недільська — донька директора школи ім. Т. Шевченка, її рідна тітка по мамі була дружиною відомого маляра Петра Андрусіва.

Після війни опинились в Америці, де Душка працювала піаністкою, Оля Оробець. Світлина зроблена в Коломиї у фотографічному салоні Гнатковської . Вул. Підсудського,. https://teatrarium.com/

В неділю, 19 січня 1936 року в Рожнятові силами місцевого осередку “Просвіти” було проведено просвітянський концерт.

Розпочалось дійство із вступного слова, яке виголосив адвокат д-р Ст. Ґрубський. Після прозвучав “Просвітянський гімн”, який виконав мішаний хор, складений з місцевої молоді і підсилений місцевою інтелігенцією. Деригував хором п. Бойчук. 

Наступні виступи були в такому порядку:

“Задзвенімо разом браття” - чоловічий хор 

“3а вас завзяті юнаки” - декламація

“Гореж моє, горе” - мішаний хор

“Ой у полі могила” - мішаний хор

“Не забудь юних днів” - сопранове соло 

„Замело Тебе снігом” - чоловічий хор

“Ой пущу я кониченька”- чоловічий хор

„За Україну” - мішаний хор

“Розрита могила” - скрипкове соло - студ. Бурака при фортепіяновому супроводі д-ра Романа Курбаса, 

“Гамалія” - декдламація п.Гринішака.

Для збільшення натисніть на зображення 

На фото члени Рожнятівської "Просвіти", 1936 р. - Сидять на підлозі, зліва - Ольга Лоп'янецька, Іванна Шлапак. Сидять у першому ряді - В. Шлапак, дир. Білан, інж. Гр.Паляниця, Н.Курбас, о.Пашківський, о.Соловій, д-р Роман Курбас, Н.Келебай.

Автор спомину Шкіль Олег 

Стефанія Рибчак – молодша донька о.Григорія Рибчака. "Як любо вмирати за батьківщину. В мене вчися!"

Народилась 15 січня 1888 р. в Бучачі. Будучи кваліфікованою медсестрою, включилась від самого початку в працю для УГА. З початку працювала в військовому шпиталі, який розміщувався в Духовній Семінарії у Львові.

Коли Львів дістався в руки поляків, Стефа переодягнувшись у одяг молочарки перейшла лінію фронту і зголосилась до відділу сотника Секунди. Серед зими 1918-19 підводами, часто й пішки діставалась туди, де потребували її допомоги.

Коли в Кристинополі (сучасний Червоноград) в колишньому маєтку дідича Вішньовського організували Бригадний Шпиталь ч.9, Стефанія тут же з великою посвятою почала виконувала обов'язки медичної сестри. Та невдовзі захворіла на тиф. 

Так, як працівниками в шпиталі були в основному чоловіки, то командант шпиталю д-р Маврикій Юда знайшов допомогу в монастирі Сестер Служебниць, який був неподалік. Там відгукнулися на прохання, і на зміну приходили дві монахині, які дуже дбайливо доглядали хвору. Одначе, по кількох тижнях, сестра Рибчак померла Великодню суботу, 19 квітня 1919 р. 

У Великодній понеділок при звуках дзвонів ховали вояки у вояцькій домовині свою добру опікунку, сестру Стефу. Ціле місто проводжало її до могили. В міжвоєнний період філія Товариства Охорони Воєнних Могил з Сокаля відновило могилу Стефи і поставило гарний памятник. До 1939 р. кожних Зелених Свят поминали медсестру та прибирали могилу квітами. Та традиція збереглась і до сьогодні.

Джерело інформації Олег Шкіль 

"Нас мали повісити" Спогади: Долиновський Яким Федорович, народився в 1922р. у с. Погорисько (Пагарисько) Жовківського району Львівської області, Українець, греко-католик, безпартійний, селянин, воїн УПА, заарештований у 1944 р., звільнений в 1956 р.

Село Погарисько фото Богдана Саврана.

*****

У 1942 р. під час німецької окупації Галичини я разом з іншими хлопцями поїхав до Львова вчитися на шофера. Але закінчити школу мені не вдалося: мене і ще кількох хлопців примусово на 1 рік забрали німці у спеціальний трудовий табір.

 

Після повернення з табору я влаштувався у львівське училище, де вчили на паровозних машиністів. Але і там мені не пощастило. Одного разу моєму товаришеві, з яким я йшов через депо, захотілося зробити якогось збитка (пожартувати) він піднявся в кабіну машиніста і посигналив. Нас тут же на місці затримала німецька залізнична поліція. Записали наші прізвища і пригрозили, що за цей вчинок будемо тяжко покарані. Не чекаючи неприємностей, ми обидва втекли з училища.

 

Два тижні я був вдома, а в січні 1944 р. вирішив вступити в УПА, щоб битися з німецькими окупантами і польськими озброєними бандами, які тероризували в прикордонних з Польщею селах українське населення. Мене зачислили в сотню «Перемога», командиром якої був сотник на псевдо «Скала». Дислокувались ми в лісах Сокальщини, в селах Ольчівок і Дениски. По сусідству з нами стояли сотні під командою «Лиса» і «Яструба». Поряд був курінь «ЕМА» загінного «Ореста». Я мав псевдонім «Керниченко» (на слідстві назвався Тхоришиним).

 

Наша сотня брала участь у боях з німцями в селі Карів (потім ще мала дрібніші сутички в інших місцях). В боях за Карів ми зазнали великих втрат, особливо багато людей втратила сотня «Яструба». Наш підрозділ під командою «Скали» у Кареві підбив танкетку і знищив багато автоматників.

 

Влітку 1944 р. ситуація змінилася. Німецько-російський фронт котився на захід, і наші формування були змушені податися в ліси Радехівщини. Мене з кількома іншими стрільцями УПА залишили в селі Вишенька (тепер там військовий полігон) для збирання харчів.

 

Перед більшими підрозділами УПА було поставлено завдання розосередитись і перейти на маневрову боротьбу з новим ворогом – совітськими військами. Курінь «Ореста», наприклад, отримав завдання прорватися в Карпати. Але на шляху цього з'єднання встали крупні заградзагони військ НКВД. Розвідка донесла, що на горі Яжовій енкаведисти зробили засідку.

 

Загін зупинився в селі Зубейки. Оскільки у москалів сил було більше (вони мали танки), то вони вирішили атакувати село. Зав'язалася кривава січа. Село горіло з усіх сторін. У тому бою загинуло багато стрільців УПА, а ще більше солдат НКВД. Було підбито кілька їх танків і автомашин. Загинуло й 60 жителів села. Та сили були нерівні, і повстанці змушені були відступити до річки Мощана, де, окопавшись, вели бій аж до вечора. Вночі курень «Ореста» відступив у напрямку на Радехів і зупинився в селі Галаси, де, збираючи харчі, я перебрався на той час з села Вишеньки. Не встиг загін «Ореста» розквартирувати в селі, як хтось з місцевих сексотів доніс про це в гарнізон; що стояв в селі Воля Висоцька Жовківського району, і нас всіх оточили. Почався бій. У цьому бою загинуло 20 повстанців і кілька було поранено, в їх числі і мене. Усіх поранених: мене, Бойка і ще одного партизана повели через ліс і щасливо вивели в село Ковальське, що було по сусідству з Галасами. Там був підпільний госпіталь. Пораненого стрільця Петра Качмарика москалі взяли у полон, але в селі Хитрейки місцеві дівчата його викрали, і він разом з нами прибув у госпіталь.

 

Та добре каже прислів'я: «Де тонко, там і рветься». Якийсь шпицель нас вислідив, і госпіталь оточили. Стрільця «Мішу», який нас охороняв, застрелили (він був родом зі Східної України, прізвища ми його не знали) і, таким чином, ми потрапили в полон: я, Качмарик, його сестра Ольга на псевдо «Жук», яка була станичною, і господар хати-госпіталю Грем.

 

Усіх нас доставили в НКВД Янівського району. Допитували нас із застосуванням тортур. Для розвінчання наших легенд і біографій, які кожен мав про запас, привезли колишнього стрільця-перебіжчика, який зголосився бути сексотом. Прізвища та імені я його не знаю. Знаю тільки те, що він уродженець села Білого, але жив у Магерові. Він по черзі називав нас, наші псевда, хто ким насправді був в УПА.

 

Я переконував слідчих, що начебто в бою був підстрелений своїми, тобто стрільцями УПА, при спробі втекти від них і здатися (в такому дусі є свідчення в моїй справі), але мені не вірили. Били мене відламаними ніжками від стільців доти, поки я не втрачав свідомості. Потім мене разом з іншими повезли у Львів на Лонцького, але через три дні раптом повернули назад у Магерів на допити до слідчого Молодакова.

 

І почалося все заново. Катували, вимагали, щоб я говорив все, що знаю. Арештували і доставили в Магерів мою сестру Тетяну, яку також катували, аби вона видала всіх, кого знає, і вказала на свої зв'язки. (Потім, правда, її випустили).

 

Нас мали повісити. На 6 квітня 1945 р. було призначено нашу страту. Для цього на подвір'я тюрми магерівські енкаведисти привезли і вкопали шибеницю на трьох чоловік. Про це довідались наші друзі партизани і вирішили нас визволити. Але їх атака на відділення НКВД і тюрму не вдалася (нас пильно охороняли колишні партизани Ковпака), і тому нас зразу ж на другий день після цього відправили у Львів на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). 

 

5 серпня 1945 р. відбувся суд. Мене засудили на 10 років тюрми і три роки висилки. Одночасно було конфісковано батькове майно: корову, 2 поросят, одяг, продукти та інше. Під час конфіскації батька побили, бо він не давав забирати майно.

 

Відбував я «кару» у Воркуті. Працював на шахті «Капітальна»-1 та на шахті-7, де ми, в'язні, організували страйк. За це нас перевели на шахту №11 для штрафників, потім – на шахту № 3.

 

Відпустили мене з табору 9 жовтня 1954 р. і перевели на спецпоселення у селище Соснівку в Ухтинському районі, де я жив до 1956 р. В цьому ж році повернувся у своє село, але мене не прописували, і я вимушений був поїхати назад, у Соснівку, де працював до 1977 р. Потім обміняв квартиру і переїхав у Дружковку Донецької області, де й живу досі.

 

Не повезло в цю страшну завірюху і моїм братам. Федора, якого звільнили від служби в армії (він був стельмахом – робив колеса для військових обозів) при загадкових обставинах «випадково» убив дільничий в колі дружньої компанії. Андрія мобілізували до війська, і він загинув на фронті у Чехословаччині. 

Джерело. опубліковано 31 серп. 2012 р., 13:43 Степан Гринчишин Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. 

Книга І. Документ №301.

Трішки історії....Один із спецзагонів НКВД під виглядом УПА – «Кавка» діяв на території Жовківщини у 1947 році.

Зокрема, 24 червня йому вдалося захопити й «піддати спеціальному допиту» зв’язкову ОУН на псевдо «Зірка». На основі отриманих від неї зізнань наступного дня рота МДБ оточила будинок Олексія Барана у с. Глинсько, де було троє повстанців. Після короткого бою вони загинули. Саме внаслідок дій загону «Кавка» радянські спецслужби заарештували мешканців с. Глинсько: станичну ОУН Олександру Вороцянко на псевдо «Надя», зв’язкову ОУН Феклу Пелех та господаря будинку, який допомагав оунівцям Олексія Барана [16, арк. 172–173]. Наведені факти засвідчують, що тільки непрозоро, підступом органи радянської влади боролись проти патріотів України.

Українці у Великій Британії, 1960-1970-і

Даміян-Ромуальд Юрійович Гладилович — Український галицький педагог, один з провідних громадсько-політичних діячів свого часу. Голова Товариства імені Шевченка у Львові (1886—1887 та 1890—1892) співзасновник «Діла» і товариства «Дністер».

Народився 13 листопада 1845, с. Лубна в родині священника УГКЦ о. Юрія Гладиловича, тестя Андрія Чайковського.

Був невисокого зросту, від Івана Франка нижчий на «2 цалі». Мав трьох братів: о. Юліяна, о. Інокентія, Філарета.

Працював професором в єдиній на той час у Галичині Львівській академічній гімназії з українською мовою викладання. Серед його учнів, зокрема, був майбутній священник, письменник о. Тимотей Бордуляк, який стверджував, що п. професор всіляко допомагав тим, у кому бачив якісь задатки. Мав гарний будинок на вул. Личаківській, також добру книгозбірню.

Помер 28 січня 1892, Львів.

Під час похорону падав дощ, серед тих, хто проводжав п. Даміяна в останню путь, був о. Тимотей Бордуляк, який також присвятив йому свою книжку «Ближні».

Сім'я

Дружина покинула професора Гладиловича, незважаючи на його прохання не робити цього. Через два роки вона, посивіла, повернулась — однак Гладилович не прийняв її.

Історія мого краю.... Перехід німецько-большевицького фронту. В липні 1944 року із штабу командування УПА приходить наказ об’єднати всі сотні, що діяли на цих теренах. Місце збору – лісовий масив, так званий «полігон», розташований у районі Яворова, Немирова, Магерова та Крехова.

В 1939–1941 рр. з цієї території большевики вивезли майже все населення на Басарабію. На полігоні проводились маневри совєтської армії з використанням авіації, танків і артилерії. 

На місці збору, тобто в лісах біля села Монастирок, що розташоване на південь від Рави-Руської, з’являються повстанські сотні «Ема», «Голуба», «Яструба» і сотня «Залізняка». Разом – понад 1000 бійців нашої славної УПА. 

Тут відбуваються короткі бої з большевицькими партизанами та відступаючими підрозділами німецької армії, які грабують українських знедолених селян. 

Повстанці заглиблюються щораз більше в територію полігону. Сотня командира «Залізняка» стає постоєм у лісі біля села Ковалі, де проживало ще кілька українських сімей. Повстанці охороняють їх від грабіжників та роблять засідки на большевицьких партизан. Ліквідовують їхні банди, здобуваючи при тім багато зброї та амуніції. В їхніх леговищах вдалося повстанцям здобути також ліки. 

Воює з ними успішно і сотня командира «Голуба». 

Тимчасом фронт насувається щораз ближче. Німці панічно відступають. Чота «Яра» робить засідку на них біля Старого Села недалеко Рави-Руської. Обстрілює німецьку танкетку, яка все ж встигла вийти з-під обстрілу і від’їхати. На місці бою залишила трохи боєприпасів та амуніції. 

Червона Армія навально наступає на Раву-Руську і по кількаденних боях здобуває її. 

Відділи УПА, боївок та членів підпільної сітки ОУН об’єднуються на полігоні біля села Ковалі. З’єднаними відділами командує колишній полковник УГА (прізвище невідоме), який повинен перевести ці сили через лінію фронту у большевицькі тили. 

У визначеному порядку сотні відходять у напрямку Львова, дотримуючись конспірації. Дорога маршу веде лісовими масивами та ярами, розкиданими по цілій території полігону.

Повстанські загони доходять до Крехова. Фронт уже недалеко, чути гул гармат та літаків, але німці ще тримаються на своїх позиціях. Коротка затримка та нарада командирів загонів і провідників цивільної підпільної сітки: вирішили віднайти слабке місце на фронтовій лінії та прорватися у тили большевиків. Увесь додатковий тягар – табірні вози, гармати, важкі гранатомети та кулемети, кухні, коні відповідно забезпечити й залишити тут, на місці. Терен для цього сприятливий: ліси, глибокі яри та рідко населені пункти. 

З болем серця стрільці це все майно закопують, лишають у ярах, прикривши гілляками. 

Колона підходить під саму лінію фронту. 

Тут їх затримує німецька розвідка та бойові прифронтові застави і вимагають порозуміння з командуванням повстанського з’єднання. 

Командир «Залізняк», який добре володіє німецькою мовою, у супроводі кількох старшин іде на зустріч з німецьким командуванням. Німці пропонують воїнам УПА разом з ними спільно боротися проти большевиків. 

«Залізняк» цю пропозицію відхиляє, і німці погоджуються на вільний перехід відділів УПА через лінію фронту у большевицькі тили. 

20 липня 1944 року повстанське з’єднання загонів УПА в бойовому порядку переходить лінію фронту між Креховом та Жовквою. Були це, як уже зазначалося, повстанські сотні «Залізняка», «Ема», «Яструба», боївки підпільної сітки ОУН – разом понад 1000 бійців. 

Вранці колона опинилася в лісі недалеко села Скварява, яке вже зайняли большевицькі підрозділи. Але ще перед приходом большевиків у Скваряві розмістилися українські повстанці з інших відділів. Очевидно, зброю хлопці заховали на час переходу большевицьких військ до лінії фронту. Саме були жнива, і хлопці з охотою допомагали селянам звозити снопи з поля. 

Інші сотні зайняли позиції в основному на теренах Жовківщини та Яворівщини. 

Сотня «Залізняка» перебувала в лісах біля села Скварява аж до жовтня 1944 року.

Повернення та діяльність «Залізняка» на Закерзонні

Під кінець вересня 1944 року сотня «Залізняка» отримує наказ вертатися на Закерзоння, а конкретно – в Любачівщину. 

Вже тоді большевики визначили лінію кордону і тримали на ній свої погранзастави. Сотня вночі переходить польсько-большевицький кордон, розчленувавшись на чоти. Переходить поміж селами Горинець та Верхратою, без жодних перешкод, у ліси недалеко села Синявка. Тут сотня отаборюється у прикордонній смузі, в так званому Сухолісі, відпочиває після важких і виснажливих маршів лісами та ярами в просторах полігону. 

Цивільна підпільна сітка ОУН організовує та постачає повстанцям харчі, медикаменти, одяг, взуття. Стрілецтво набирає свіжих сил для подальшої боротьби з новими окупантами. 

А вони вже почали активізуватися, створюють відділення польської комуністичної міліції. Під виглядом виконання обов’язків грабують мирне українське населення. Сприяють їм у цьому й місцеві польські жителі: нерідко закладаючи біло-червону опаску на рукави, нападають зі зброєю у руках на українські села. Відійшли одні «визволителі», а натомість прийшли нові. Населення українських сіл не мало охорони. Збройних українських формувань на цьому терені тоді не було. 

Сотенна та підпільна розвідка встановили, що українських селян грабують польські банди разом з большевицькими прикордонниками. 

Командир «Залізняк» вирішує провчити грабіжників. 

Недалеко під лісом повстанська чота робить засідку при дорозі, якою грабіжники часто проїжджають. Тим разом були це большевицькі прикордонники та двоє цивільних поляків – чоловік і жінка. Вертають двома підводами з награбованим майном та кількома коровами, що їх відібрали в українських селян у селі Синявка. 

Кілька повстанських кулеметних черг, слабкий опір противника – і ворог знищений. Тільки чудом жінці вдалося вирватись та втекти з місця бою. 

Вбито українськими повстанцями 20 большевицьких прикордонників та цивільного грабіжника. Втрат з боку чоти не було. Повстанці здобули три ручні кулемети «дєхтярьова», п’ять десятизарядок (СВТ) та кільканадцять автоматів ППШ, кілька пістолів ТТ. Вся зброя найновішого зразка.

Невдовзі після цієї сутички сотня відходить із Сухолісу в ліси Равщини. Отаборюється біля села Потоки, що недалеко села Селиська, де діяв організований большевиками військовий табір. У цей табір звозили молодих хлопців з усієї Галичини, тут їх навчали два тижні воєнного ремесла, щоб згодом кинути на першу лінію німецького фронту як «гарматне м’ясо». Охорону та строгий нагляд над цим табором тримали спецвідділи військ НКВД. 

Через кілька днів перебування сотні в цій околиці (це був початок листопада 1944 року) большевики дізналися, яких мають «сусідів». Вони зібрали відповідні сили і пішли в наступ на повстанський табір. 

Сотня до такої атаки була готовою (підготувала стрілецькі окопи та бойові становища) і прийняла бій з большевиками, який розпочався зранку. Большевики оточили табір кільцем і намагалися прорватись до нього, розбити та повністю ліквідувати повстанців, у чому вони були впевнені. 

Але стрілецтво, загартоване в попередніх боях з ворогами, і тепер завзято відбивало атаки. 

Ворог натискав щораз сильніше. Наступав рівночасно з кількох сторін. Та повстанці скрізь на них чекали зі зброєю у руках. 

Пізно ввечері большевики припинили атаку. Але залишили сильні бойові застави на лісових стежках та дорогах, маючи намір поновити атаки наступного дня. 

Вночі сотня вирішує будь-що прорватися з большевицького оточення. І це вдалося здійснити. Большевики пропускають повстанців попри свої застави без жодного пострілу. 

Сотня втратила у тому бою одного стрільця. Ним був уродженець села Коровиці Мацелко. 

Ворожі втрати невідомі, тому що большевики своїх убитих та поранених підбирали з місця бою і вивозили до Рави-Руської. 

Вирвавшись щасливо з оточення, сотня «Залізняка» відходить на відому вже місцевість у Гораєцькі ліси. 

Тут сотенним командиром стає «Шум» – Іван Шиманський, уродженець с. Люблинець Новий, а чоту від нього перебирає «Балай» – Булас Федір, уродженець села Вілька Горинецька. Була половина листопада 1944 року.

На фото могила воїнам УПА на цвинтарі біля Крехівського монастиря. «Вояки УПА, які загинули за волю України із Крехова та усій довколишніх сіл.

Стрілець. Баран Іван 1911 – 1944

Стр. Баран Микола 1924 – 1947

Стр. Баран Петро 1923 – 1946

Стр. Бенько Олекса 1922 – 1944

Стр. Берко Гавриїл 1914 – 1944

Стр. Бубняк Володимир 1926 – 1944

Стр. Волинець Іван 1914 – 1945

Стр. Герус Василь 1931 – 1950

Стр. Голуб Микола 1921 – 1946

Стр. Голуб Володимир 1919 – 1946

Стр. Гончар Василь 1923 – 1947

Стр. Грень Володимир 1928 – 1948

Стр. Грень Іван 1922 – 1952

Стр. Грень Михайло 1924 – 1947

Стр. Гура Іван 1926 – 1945

Кущовий. Дедик Андрій 1922 – 1945

Стр. Дідик Атанас 1926 – 1946

Стр. Жуковський Ілько 1927 – 1946

Стр. Івасько Михайло 1927 – 1946

Стр. Когут Михайло 1920 – 1947

Стр. Коструба Михайло 1914 – 1944

Стр. Голуб Йосиф 1920 – 1946

Стр. Коструба Йосиф 1928 – 1944

Стр. Коструба Петро 1922 – 1945

Стр. Коструба Михайло 1925 – 1945

Стр. Коструба Ілько 1922 – 1945

Стр. Коструба Михайло 1909 – 1944

Стр. Кулявець Михайло 1921 – 1947

Стр. Кунинець йосафат 1925 – 1947

Стр. Тлустяк Стефан 1925 – 1946

Стр. Манчур Микола 1925 – 1944

Стр. Манчур Іван 1924 – 1947

Стр. Онишко Павло 1921 – 1946

Стр. Процайло Василь 1922 – 1945

Стр. Процайло Василь 1924 – 1947

Стр. Пущінський Микола 1925 – 1944

Стр. Пущінський Микола 1924 – 1951

Стр. Рогуля Михайло 1921 – 1947

Стр. Саламаха 19?? – 1944

Стр. Шидловський Ярослав 1924 – 1945

Стр. Стецишин Семен 1910 – 1944

Стр. Устянич Василь 1924 – 1946

Кущовий. Шарамага Михайло 1920 – 1947

Стр. Шарамага юрій 1924 – 1947

Стр. Шкутяк Василь 1919 – 1946

Слава героям!

Стрілець. Кузик Михайло 1913 – 1944

Стр. Дедик Михайло 1924 – 1948

Стр. Онишко Михайло «Граб» 1908 – 1948

Стр. Перетятко Яків «Чайка» ? – 1946

Стр. Маціха Микола «Беркут» ? – 1946

Стр. Рогуля Костик 1920 – 1946

Стр. Рогуля Михайло 1915 – 1945

Стр. Рогуля Василь 1921 – 1945

Стр. Процайло Василь 1919 – 1944

Стр. Процайло Петро 1921 – 1945

Стр. Процайло Йосип 1924 – 1945

Стр. Свідницький «Носач» 1927 – 1946

Стр. «Смерека» ? – 1946

Стр. «Грива» ? – 1946

Стр. «Секунда» ? – 1945

Стр. Білик Олекса 1921 – 1946

Стр. Бучко Іван 1+922 – 1945

Стр. Галич Яків ? – 1945

Стр. Гураль Семен 1920 – 1946

Стр. Нога Микола 1923 – 1946

Стр. Кицко Іван 1910 – 1945

Стр. Кіт Степан 1927 – 1945

Стр. Маслюк Степан ? – 1945»

У Космачі. На світлині проби вистави «Маєві акорди» Д. Николишина. 1931. У фрагменті зайняті самодіяльні актори-аматори...

У Космачі. На світлині проби вистави «Маєві акорди» Д. Николишина. 1931. У фрагменті зайняті самодіяльні актори-аматори п: Мельничук — працівник маслозаводу, Міля Фляківна — випускниця симінарії, Івасюк — робітник, Паландюк — Сельська. Приміщення товариства «Просвіта» ім. М. Шашкевича розміщувалось в дяківці при вулиці Боднарській. Вистави відбулись: 1932 року в Коломийській періодиці «Гуцульське слово», за 1934 рік повідомляється, що «Вокально-драматичний гурток при читальні ім. М. Шашкевича («Просвіта») 24.03.1934 р. відіграла виставу Д. Николишина «Ірод Великий» — історична драма з часів Різдва Христового, з участю автора як режисера і актора». https://teatrarium.com/

Пам'ятаємо! Не забудемо! Водохреща - Вогнехреща 19 січня 2014 року! Слава Україні! Героям слава! (+6 фото)

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на 

Для збільшення натисніть на 

Для збільшення натисніть на 

Для збільшення натисніть на 

Світлина 1940 року. Різдвяна коляда (вертеп). с Богдан (Видричка), Рахівщина.

Для збільшення натисніть на зображення 

То є вертеп з с. Бабче Богородчанського району Станиславівської обл.

Для збільшення натисніть на зображення 

Іван Федорович Стасів - мужній комбатант ОУН, УПА народився 15 жовтня 1930 року в селі Болехівці Дрогобицького р-н. Львівської обл. (колишня Дрогобицька область), де закінчив семирічну школу. Навчання продовжив у Стебницькій середній школі.

Іван Федорович Стасів народився 15 жовтня 1930 року в селі Болехівці Дрогобицького району Львівської області (колишня Дрогобицька область), де закінчив семирічну школу. Навчання продовжив у Стебницькій середній школі.

1946 року вступив в організацію ОУН-УПА (під псевдонімом "Очерет"). Займався підпільною діяльністю.

22 грудня 1949 р.був заарештований у 10 класі, просто на уроках у школі. Енкаведисти відправили його в тюрму- катівню на вул.Стрийській,3 у м.Дрогобичі. Там почалися катування і тортури: били, запихали під нігті голки, встромляли пальці між двері, пекли гарячою праскою і запитували: "Скажи, где твои друзья?" А у Івана завжди була одна відповідь: "Там, де я". Кожної ночі у тюрмі їх катували, включали двигуни, щоб не було чути людського крику. А вдень все стихало. І тоді хлопці стукали в стінку камер і всі разом співали "Із тих тюрем поробимо школи і будем навчати дітей". ( Згодом, тюрма на вул.Стрийській перетворилася на Дрогобицький педагогічний університет).

Через кілька місяців його та разом з побратимами відправили у Стрийську тюрму. І там знущання- надягали на Івана гумову сорочку, після якої був пів-живий.

У Стрийській тюрмі зачитали вирок- 10 років заслання і відправили в Сибір. Дальше був Омськ, Томськ, Воркута.

 По дорозі, як їх везли у вагонах-корівниках, кожного ранку дерев`яним молотком били по голові (так їх рахували), а якщо у дорозі хтось помирав, то відчиняли двері, брали за руки, за ноги і викидали з поїзда.

В Сибіру працював у шахтах вугільних і молібденових, де було робити найважче. Потім був Казахстан місто Мєждуреченськ, "Чурбайнура", Джезгазган.

Після смерті Сталіна трохи стало вільніше. В Джезгазгані довідалися про школу, в якій екстерном можна було здати екзамени за 10 клас. Із них 5 хлопців отримали атестат про середню освіту. Допомогла їм директор школи пані Ліда. Хлопці дали слово, якщо повернуться додому, одружаться і якщо у когось із п`яти народиться донька, то назвуть її на честь директорки- Лідою. І...слова дотримали.

А 7 липня 1956 року, у День свого покровителя, Іван повернувся додому, в рідне село.

1959 року закінчив Дрогобицький механічний технікум. Отримав скерування у місто Надвірна Івано-Франківської області, працював у бурінні.

У 1975 році переїхав із сім`єю у місто Дрогобич.

Працював до пенсії на Дрогобицькому долотному заводі.

Все життя був твердий, як криця, вірив, що імперія зла впаде.

В 1991 р., коли була проголошена Незалежна Україна, коли було створено Всеукраїнське братство ветеранів ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича "Тараса Чупринки", Іван став її членом.

В Дрогобичі стала Станиця Братства ОУН-УПА. Іван, як член Станиці, бере активну участь як комбатант ОУН-УПА.

1 квітня 2011 року Іван Стасів відійшов у вічність. Похований на кладовищі на вул.Пилипа Орлика у місті Дрогобичі.

На його могилі написано:

"Ти хрест свій ніс до скону, до кінця

Свій рідний край ти боронив від ворогів і лиха

Ти милість Божу заслужив життям

І в нашій пам`яті живий будеш навіки".

Вічна слава Героям!

Теплими спогадами поділилася дружина пані Наталія Стасів.

Джерело інформації: https://drohobychyna.com.ua

Григорій Гнатович Мотрич, воїн УПА - народився в с.Медвежа у 1925 р.

На фото присілок Лан Солтинський, с. Медвежа, Дрогобицького р-ну, Львівської обл.

У 1944 р. вступає в УПА, псевдо "Максим". У бою із загарбниками його поранили. Кілька місяців переховувався та лікувався.

У 1947 р. під час нещадного бою з енкаведистами його знову важко поранили, повстанці перевезли григорія у Дережичі. Рана була смертельною- і Герой помер (1947 р.). У цьому селі й похований.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Марія Гриник.

https://drohobychyna.com.ua

17 грудня 1908р. в Харкові народився Юрій Володимирович Шевель (московити прозвали Шевельов) псевдо – Юрій Шерех, Григорій Шевчук та інші, вчений-славіст, мовознавець, літературознавець, педагог.

Походив із родини етнічних німців. Батько, Володимир Шнайдер, генерал-майор російської імператорської армії, з початком Першої світової війни змінив прізвище на Шевельов.

Закінчив Педагогічний інститут професійної освіти у Харкові (1931). Викладав в Харківському інституті журналістики (1938-1939) і Харківському університеті (1939-1943).

 В 1944-му емігрував до Німеччини. Працював в Українському вільному університеті в Мюнхені (1946-1949), Лундському (Швеція, 1950-1952), Гарвардському (США, 1952-1954), Колумбійському (США, 1954-1977) університетах.

Доктор філософії (1949). Один із засновників об’єднання українських письменників у діаспорі «Слово» (1954), президент Української вільної академії наук (1959-1961, 1981-1986), головний редактор журналу «Сучасність» (1978-1981) та багатьох інших фахових видань. Іноземний член Національної академії наук України (1991).

Найвідоміший і найпопулярніший літературознавець українського зарубіжжя. Автор 17 книг, зокрема фундаментальних праць «Нарис сучасної української мови» (1951), «Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови» (1965), «Історична фонологія української мови» (1979). В останній роботі довів, що після розпаду праслов’янської мови у VІ столітті на теренах східного слов’янства сформувались п’ять діалектних зон – києво-полоцька, галицько-подільська, полоцько-смоленська, новгород-тверська, муромо-рязанська, з яких у ХІ столітті й постали українська, білоруська та російська мови. Чим завдав потужного удару по теорії походження слов’янських мов Олексія Шахматова з його «загальноруською єдністю» та «загальноруською прамовою».

Історію культурних зв’язків України і Росії Юрій Володимирович називав «історією великої і ще не закінченої війни»: 

«Все українське й білоруське суттю своєю було вороже большевикам, і вони прагнули його знищити. Большевизм завжди означає русифікацію України й Білоруси…», «Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини», - писав він.

Після здобуття Україною незалежності кілька разів відвідував Батьківщину. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000).

Помер 12 квітня 2002-го у Нью-Йорку (США).

Джерело https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/18/1892-narodyvsya-mykola-kulish

 

"Стратегічний морський порт в Україні, улетів по ціні одного турецкого "Байрактара" (1шт) або пішов по ціні одного (1) км асфальтної дороги..."!!!!!!? (неначасі??)

***

⚡️ Ну що ж..відбулася знаменна для України подія.. Але з гірким та не приємним присмаком.. Поки нас всіх розважав пан Арестович.. "уйду чи повернусь.. (доречі він це шоу проводить кожен рік в один і то й же день))..

 ⚡️ Неначе група" наперсточників" на вокзалі..

 вчора-сьогодні.. Україна вперше продала морський порт..!!!! (тримайте не подавітся))))

⚡️ Фонд державного майна України продав морський торговельний порт Усть-Дунайськ, розташований біля входу в Кілійське гирло Дунаю.....

Його переможцем стало ТОВ "Еліксир Україна"...

❗️ "Еліксир Україна" – офіційний представник сербського виробника мінеральних добрив Elixir Zorka.. 

⚡️ Компанія запропонувала за порт близько 5 млн доларів – (!!!)

.. Багато це чи мало?.. Думайте самі.. Коли порт лише під час широкомасштабної наступу РФ... Коли море заблоковане на мореплавство..

⚡️ За січень-листопад 2022 сплатив понад 9 млн грн податків до бюджетів усіх рівнів... (і це коли все було заблоковано) 

Що таке той порт? 

⚡️

Порт складається з трьох активів:

→ порту у місті Вилкове Одеської області;(!!!) 

→ портопункту Кілія в однойменному місті;(!!!) 

→ бази обслуговування спеціальних суден ліхтеровозів на острові Шабаш.(!!)

⚡️ ще у 2020 році Україна вперше почала здавати морські порти у концесію – це були Миколаївський порт Ольвія та Херсонський морський торговий порт... І щож кому так понадобился 5 мільйонів доларів??? Державі???.. Да один фонд імені "самого себе" зібрав на "супутник" в небі за пару днів близько 20 мільйонів!!!! Це не кажучи вже про "Спартани" котрих і досі немає....

❗️ Пішли в "разнос"?? Продаємо-роздаємо-даримо???!.. То щож залишиться українцям після Перемоги???.. Зруйновані міста і.. Жодного державного порту????

P.S.

Порт – був проти приватизації Колектив порту в грудні направив до НАБУ заяву, в якій співробітників Фонду звинувачують у скоєнні кримінального злочину – нібито, що вони зловживають службовим становищем і своїми діями можуть завдати шкоди державі!!!!! 

⚡️.. є також лист від імені трудового колективу порту, направленого до прем'єра Дениса Шмигаля, голови ВРУ Руслана Стефанчука та голови ФДМ Рустема Умерова із закликом переглянути рішення про приватизаційний аукціон і відстрочити його до закінчення військового стану.!!!!!!!

⚡️ Раніше в коментарі delo.ua директор порту озвучив публічну позицію порту: "У тому вигляді приватизація, як вона планується, це велика помилка. Продається не порт, а майно порту".

⚡️ ось якось так.. а ви Олекса.. Олекса Арестович..

Джерело інформації

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid02fHyrwz4L8nVbN2ZDNUjqWace6fXF3JfzpgFYAsvd6kLBiKqHpm2wm91ZQbpQah8il&id=100020866776188

Сторінка ФБ Виктор Ковтун м. Київ.

Сьогодні, 18 січня 2023 р., відійшов у вічність легендарний сотенний УПА «Кривоніс» - Мирослав Симчич.

Нещодавно він відзначив свій 100-літній ювілей. За своє довге життя українського націоналіста Мирослав Симчич відбув більше 32 років концтаборів. Проте система не зламала його. До останнього подиху Симчич залишався борцем. Підтримував Збройні Сили України.

Вічна пам'ять і Слава Герою України!

На другому фото Симчич зліва.

Опублікувала Maryna Mirzaeva

Із фейсбук сторінки (групи) Жінки Свободи // Women of freedom

Петро Колісник псевдо: «Черник», «Ігор» - вояк УПА, надрайоновий провідник ОУН у Київській та Вінницькій областях (1949—1952). 16 січня 1953 року розстріляний московитами у Києві.

Петро Колісник народився в селі Великих Чорнокінцях (нині Чортківський район Тернопільської області). Член ОУН.

В УПА Петро Колісник з осені 1943 року, коли Петро Хамчук («Бистрий») створив сотню під назвою «Сірі Вовки», яка через короткий час переросла в курінь. Спочатку був ординантом (ад'ютантом) «Бистрого», згодом — розвідником куреня. Брав участь майже у всіх боях, які проводив курінь з німцями, мадярами та військами НКВС. З осені 1945 року до літа 1948 року — в особистій охороні «Бистрого» і «Яра». Деякий час Петро Колісник очолює кінну «Залізну чоту» куреня, яка 21 березня 1945 року в засідці біля села Гуштин, що на шосейній дорозі Чортків — Скала-Подільська, розгромила вщент батальйон військ НКВС, так звану «Червону мітлу», що поверталась з чергової облави на бандерівців.

Після розформування куреня Крайовим проводом ОУН «Поділля», в серпні 1948 року, Петро Колісник направлений для підпільної праці на Кам'янець-Подільщину, де з серпня 1945 року діє в складі керівника групи ОУН Дунаєвецького надрайонного проводу.

У липні 1949 року Петро Колісник перейшов на підпільну працю до Вінницької області.

З лютого 1951 року до 29 квітня 1952 року Петро Колісник (під псевдонімом «Черник») — провідник надрайонового проводу ОУН Вінницької (Жмеринський, Літинський, Калинівський райони) та Київської (Уманський, Христинівський, Ладижинський райони) областей.

Неодноразово брав участь у боях із загонами МГБ та нападах на військові гарнізони, міста і села, під час яких вчинялися атентати на працівників МГБ, партактив, сексотів, здійснювалися спалення приміщень радянських установ, а також розгром колгоспів.

Петро Колісник був захоплений МГБ 29 квітня 1952 року в с. Майдан-Вербецький Летичівського району Кам'янець-Подільської області.

15 листопада 1952 року Петра Колісника вироком військового трибуналу Київського військового округу за ст. 54-1 «а», 54-1 «б» , 54-8, 54-11 КК УРСР засуджений до розстрілу з конфіскацією майна.

16 січня 1953 року розстріляний у м. Києві.

Літопис УПА, Вікіпедія.