Що залишилося для сина? Син поета Стефана Семенюка згадує про свого батька.
Наша хата у селі Яремичі у неділі та свята повнилася людьми. У вільний час сюди заходили сусіди, проводилися зібрання «Просвіти». Батько виписував календарі, газети зі Львова. Читали газети, в них часом друкувалися деякі вірші батька. Батько читав нові вірші друзям. На зібрання прибували з Кобриня адвокат Василь Пархоттік, архітектор Кіриченко, син останнього голови Кобриня Петра Рафаловича Дмитро, з Жуховців приходили Стефания Шокун з братом Григориєм, з Стриїв приїздив Іван Грищук ( він переписував кожен вірш батька у товстий зошит).У вечері узбуджені розиходилися гості. Вже на двори Стефанія Шокун гарним дзвінним голосом заспівувала: «Щось сьогодні я дуже сумую», «Та вже років двісті», — останні підхоплювали. Тоді співали замість слів «Під московським караулом» — «Під варшавським караулом». Та як у воду гляділи. Перед виборами у Сойм поляки заарештували членів «Просвіти» та їх однодумців. Трапили за крати Дмитро Рафалович, Стефанія Шокун (відбувала ув*язнення у Пиньську, потім у Сєдлєцкій тюрмі), Григорій Шокун (його страшно били у в*язниці). Мабуть, тоді батько написав свій тяжкий вірш «Людський присуд».
Просвітяне більше не збиралися. Поляки затаїли зло проти адвоката Василя Пархотіка, не давали йому захищати у суді у українців. Ще проіснувала трохи у Кобрині крамниця господарчих товарів для селян, де селяни могли купити речі по меншій ціні, а потім і крамницю закрили.
Мати рано залишила нас з сестрою Надією сиротами. Вона у біженцях у Першу світову війну працювала у Тулі на пороховому заводі. Звідти і привезла страшну хворобу – туберкульоз. Заразився від неї і батько. Вже важче йому становилося працювати. Бувало восени молотить збіж на току, обітре піт, сідає, дістає з кишені маленьку книжечку та олівець, записує вірші. Їх написана була велика шнурована книга. До деяких віршів сам малював цікаві малюнки. До байки «Судьба» намалював дядька, що лежить над водою, а Судьба, уся у білому, відтягає його від води. До великого сатиричного твору про сварку попаді Забєльскої з наймичкою Марисею Христіянчик був намилюваний батюшка у рясі, що розводив жінок, та чортик, який сидів на полиці.
Рано прийняла сира земля у свої обійми ще зовсім молодого поета. Поховав його дід Хведор та рідні на цвинтарі Горбанька близько від Червоної церкви під грушею. Після смерти матері батько написав такі рядки:
«Поки тіло живе – клопот душу гризе,
Все бракує чогося, здається.
А помер чоловік –
То й від клопоту втік,
А ввесь клопот живим зостається.»
Увесь клопот залишив батько старому дідові та дітям. Треба було догледіти господарку, обробити поле. Допомагали нам мамина мати та дядько Каштальянчмк.
Перед війною зайшов у хату незнайомий чоловік. (Діда вже не було). Він попросив у мене почитати батькові вірші, обіцяв повернути. Не думав я тоді, що востаннє тримаю у руках батькову книгу. Мені ніхто її не повернув.
У війну в приміщенні гміни росташувалася поліция. Молоді хлопці ходили до нас, гарно співали. Одного погожого дня приїхали у село партизани, запалили західну вулицю, а у нас хати були рідко, великі городи. Тоді п*яниця та гвалтівник Іван Орлов взяв факел і підпалював кожну хату, кожну клуню.
Згоріла дідова хата і усі хороми. Ми пішли шукати притулку у дядька. Тільки біль у серці та пам*ять залишилися…
(Записала за словами Віталія Степановича Семенюка Галина Дмитрівна Шокун-Семенюк).
ТЕМНОТА…
«Темнота – наш перший ворог, з котрим треба воювати». (Степан Семенюк).
Поляки вирішили провести перепис населення. Стара жінка, вбрана у вишиту сорочку, доказує пану: «Та ми, паночку, тутешні: тут народилися, тут і живемо.» забула, що священник Володимир Забєльскій у проповіді казав, що у час перепису треба казати національність українці, бо усі у нас говорять на українській мові.
Але школа у нас польска, вчителів надсилають поляків. От у Остромечах ( ) вчитель поляк, та молодь тягнеться до нього, бо ставить з хлопцями та дівчатами короткі вистави, організував пожарну команду, побудували селяни нову двохповерхову школу. Та щастя людини не тільки у роботі. Молодий вчитель зустрів чарівну вчительку, побралися, та жити мали там, де працювала вчителька, бо у Остромечах було тільки одне місце для вчителя.
На те одне місце прислали вчительку Кароліну Козинську. Селяни заходили у школу по справах, а вчителька ледве з ними розмовляла, стоячи боком. Що там з ними говорити: то ж «бидло». Вчилися діти у дві зміни по два класи у кожній. Вчителька кричала на дітей, била кийком по руці за непослух. Діти не слухали, шуміли. От надокучив учительці Шишко Вася з четвертого класу. Вчителька за кия і до нього, а він ліг на лавку та підставив чоботи. Вчителька не достане набити, біжить навколо усього ряду лавок, але Вася вже повернувся ногами у другий бік лавки і знову підставив чоботи. Учні регочуть, а вчителька кричить, кашляє та сідає за стіл. Діти стихають, трохи шкода вчительку. Та то чужа мова, що вона говорить, хай їде у свою Польщу, а ми хочемо вчитися на тій мові, якою говорять наші батьки.
1939 рік. Вчителька їде на літо додому, залишивши усі свої речі у школі. Та істория зміняє події: приїхали на хуторі німецькі броньовики, дуже бістро ходні, поїхали далі. Прискакали на конях польські улани, запалили міст у Лущиках на Мухавці. Селяни готуються до війни: закопують пожитки, будують бліндажи. У Кобрині поляки вчинили опір німцям у маєнтку Зєлінського, казали, сам господар загинув. Тепер там парк.
Та от підписують угоду головарі Німеччини та Радянського Союзу. Німці займають Польщу по Буг, а наші селяни чекають визволителів зі Сходу. У Остромечах організували зустріч. На усю шир сошя транспарант: «Да здравствует Красная Армия на землях Западной Белоруссии!». Селяни дивуються, питають у організаторів з червоними пов*язками, чому так написано. Ті кажуть, що зустріч організували члени КПЗБ.
З*являються на соші танки. Танкісти змучені, запилені, чомусь у брудних гімнастерках, худі, обличчя якісь сиві. Дівчата у святковому гарному вбранні закидають танки квітами. Пройшли танки, потім грузовики з солдатами . Їм кидали достиглі яблука та грушки. Закінчилася зустріч, усі розійшлися.
На наступний день почали надїзджати до Кобриня нові начальники, нове керівництво. Польські та місцеві канцеляристи, лікарі, вчителі, адвокати заарештовані. Але чому серед них майстер по виробництву ковбас Федорук? Він прийшов з Боліт молодим хлопцем з торбочкою за плечима, найнявся до ковбасника працювати, освоїв виробництво, за свої збереження відкрив цех, працював, потім відкрив крамницю, а далі і каменицю побудував. Ткпер у в*язниці «враг народа».
Комсомольці беруть у руки зброю, допомагають установлювати нову владу. У Камені Шляхецькому забили коло десятка поляків, поряд у Рачках вигнали з хати сімю Сідорука, депутата Державної Думи Росії. За свідченням істориї у Думі були тільки чотири депутати з селян.
Серед їх Сідорук, народжений у селі Остромечі, багатий та розумний господар. Сім*ї дозволили узяти одяг, усе останнє розділили поміж собою: коні, корови, птаство. Забрали дім у Городець. Сім*я горювала без кавалка хліба, без хати. Пішли у Кобрень шукати притулку, роботи.
Діткам треба вчитися. Освічені люди організують навчання. У Остромечах отримала місце вчителька з педагогічною освітою Шокун Стефанія, у Босячі – Гетманюк Арсень, у Зосимах – Панасюк Лаврін, у Плянті – Борисюк Данило, у Болотах директором семирічки став Гриць Шварко. Стефанія Шокун зібрала підписи батьків під заявою у РОНО, щоб навчати дітей на українській мові. Усі перелічені школи були українськими, та ще у Стригові, Кустовичах і інших школах, де навчали дітей свої вчителі. Завідуючий РОНО Гоберман хоч і вороже ставився до таких вчителів, але то була воля народу.
Підручників на українській мові не завезли у Кобрень, тому у Остромечах батьківське зібрання вибрало Зінчука Дмитра, Строчука Олексія та Шокуна Дениса. Доручило привезти підручники дітям зі Львова. Вчилися усі діти старанно.
У Остромечах навчалося у дві зміни у чотирьох класах 108 учнів, ще і молодь увечері збиралася на курси. Вчителька цілий день не могла прийти додому. Була призначена на допомогу польска вчителька, але вивчати хлопську мову за віком змогла і залишила роботу. Шокун вчила сама, а тут ще на вибори призначили секретарем. Треба було самій написати списи виборців, та ще у двох екземплярах.
Перепис населення теж проводила сама по шкільному району: Остромечи, Підбер*є, Шляхта , Жуховці та Лущики. До Підбер*я взяла з собою, щоб веселіше було, дочку, ученицю третього класу. Більшість селян не могла назвати національність. У одній хаті набралася вчителька сміливості та запитала літньої жінки: «Чому не пишетеся українцями?» Жінка відповіла: «Яки ж ми українці?» І все те сказала на українській мові, бо другої не знала.
Вчителька вийшла з хати і сумно каже дочці: «Темнота, коли прозріють очі у тих людей?»
Наступного року прислали у школу молодого вчителя з Стригова Шугая Юліана Мирославовича. Діти його поважали: спокійний, до дітей ласкавий. Четвертий клас здав іспити, закінчили навчання.
Несподівано 22 червня ранесенько загули літаки, ішов повітряний бій. А 23-го о десятій ранку по соші пішли танки у два, часом у три ряди. У один ряд через Остромечі по гостинці, далі через Мухавець. Така лава техніки котилася три доби. Було дуже цікаво дивитися.
Восени діти пішли до школи. Нових підручників не було, навчалися по тих, що залишилися у школі, на український мові, бо Кобриньщина тоді належала до України. Тільки у місті була семирічка. Переповнена бажаючими вчитися дітьми.
На селі було усе тривожніше жити. Одні втекли з Берестя з жінками та дітьми у перший день війни, кадрові воєнні. Їх скоро розстріляли розпущені німцями полонені та з місцевих любителі наживи. Жінок замучили п*яні грабителі, а малих дітей розвезли селянам у Юсимовичи та Муховлоки.
Ішов час, партизани пили, панували. Один партизан по прізвищу Горонькін так хвалився: «Я никогда так не ел и есть не буду, как мы ели в партизанах: водочка, свежее м’ясо мёд.» Зганяли хлопців з близьких до лісу сіл, ті вночі різали телеграфні стовпи, а партизані слідкували з корчів. Та треба було робити щось конкретніше, так потребувала Москва. Не звітувати ж про те скільки вепрів та толок взяли у селян, скільки випили горілки, скільки молодиць та дівчат зґвалтували та укинули у колодязі на Малахівщині. А воєнні об*єкті далеко у місті, не добратися, бо охороняються. Найбільші будинки у селі – школи. От за них і узялися партизани. Зпалили два шкільних будинки у Яремичах, дві школи у Плянті: початкову та рільничу, школу у Буховичах. Згоріла, як свічка, і Остромецька новенька школа. Дітям не було більше де вчитися.
Прокотився фронт на захід. Діти вчилися у селянських хатах. У Остромечах школу розмістили у хаті близького родича депутата Державної Думи Сідорука, господаря забили партизани на горі хати, жінку та сина розмістили у одній кімнатці, а потім «законно» відібрали хату, сина вислали на лісозаготовку у Карелію, а матір забрала до себе дочка.
Діти сліпили очі при керосинових лямпах , у кімнатках з маленькими вікнами. Ще два роки протрималася українська школа, та викликали вчительку у Кобрень, пропонували написати у заяві, що просить звільнити з роботи за станом здоров*я. І пішла вчителька підтримувати колгосп.
У Бересті студентки педагогічного технікуму вже шостий раз переписують працю вченого мужа М.Т.Марчинкі. От і доказує вчений муж мені, що моя рідна мова то «дыялект беларускай мовы». Мовчу та посміхаюся, думаючи, що не такий вже вчений той муж, кпли не може ознайомитися з мовою сусідів українців.
А «дыялект» непогано прислужився. Колись по радіо ми чули кілька білоруських народних пісень, де «парсючок пад лаукай бульбачку грызець», або відмінні відносини жінки до чоловіка: «І чаму-ж цябе п’ядун не забіу, як ты мяне маладзеньку любіу». А тепер цілий вінок чудових мелодій. І як легко той «дыялект» перекладається:
Наша псня:
«Ой летіли гуси з броду,
Зколотили в річці воду»
Тепер:
«Ой ляцелі гусі з броду,
Скалацілі у рэчцы воду.»
А ось ще краще:
«Приїхали до дівчини
Три козаки в гості.»
Переклад:
«Прыехалі да дзяучыны
Тры казакі у госці.»
То не крадіж, ні, то позичка без оддачи.
Спливали роки, з післявоєнних учнів виросли працю виті люди (довоєнних хлопців забрала війна). Один з улюблених учнів першої вчительки Кондрашук Василь Антонович став інженером, керував будівництвом нової школи у Остромечах. Виріс у центрі села новий світлий будинок школи. Діти навчаються у ній на білоруській мові, вчать білоруські вірші, а висиплють за поріг школи, і не почуєш білоруського слова. Але розмовляти так, як бабусі кажуть, то стидно, не модно. Усі дівчатка та хлопчаки говорять тільки на мові «старшого брата». То модно звертатися до батька «папа». Ще залишилося назвати маму «maman» і будуть підростати у нас на селі справжні французи.
От ідуть до школи дівчатка. Може у школі сьогодні оглядини мод? На одни спіднички такої довжині, що ще коротші личилися б поясом. Другі одягли підрізані штанці, бідненькі, не вміли підрубити, то витріпали колошви. У третіх спідниця довга, та треплеться коло одної ноги, бо на другій розріз майже до пояса.
Запитайте, як відносяться до тої гарної школи, чи люблять її? Та ні, школа для них – то в*язниця. Чи люблять вчителів? Кого? Більшість скаже, що не любить, навіть ненавидить. От гарно виховали батьки повагу до старших! Що люблять вивчати? Нічого, бо завдання заважають дивитися телевізор. А там таке показують, просто чудово дивитися до півночі. Ким хочуть бути у житті? Артистами естради, танцювати. А хто буде робити, щоб одягнути, прокормити стільки артисток? Хай хто хоче… От що криється під тими зачісками різних кольорів від жовтявих до фіолетових. А як можуть працювати ті руки, коли на них вже не тільки червоні пазурці, а вже сині та чорні? У артисток же такі.
«Яка у тебе улюблена народна пісня?» — питаю у одної з дівчаток. Повернулася боком і призирливо каже: «Я люблю слушать только зарубежку». О які патріоти підростають!
У війну на території Брестської цитаделі німці зробили полігон для льотчиків, які вчилися влучно кидати бомби. Ті бомби вщент розбили будинки з товщенними стінами, вибили вікна. Скло лежало на тротуарах, де доводилося іти, як по льоду. Мури не плакали. А як почували себе нащадки тих будівників, що тягали самотужки те каміння, що носили кошами землю на вали? Німці бомбами цілилися в їх серця. Та німцям байдуже, бо вони готувалися підкорити увесь Світ. Підкорили?
У Бересті був унікальний куточок природи – старий парк. Які рослини там цвіли весною… А дерева… у більшості берест. Він дав назву місту, його садили берестейці. Але у берестейців не було сили захистити той куточок, огородити, виполоти кропиву. Берести не плакали таксамо, як каміння. Студенти там вивчали біологію, учні теж. Де зараз садять берест? Легше посадити канадський клен, він засмічує довкілля своїм насінням, деревина м*ягка, її швидко з*їдає грибок, а потім питається господар сам у себе: звідки взялася та погана дошка, що провалилася? Про берест забули, у нього, бач, деревина тверда. А де ті тверді люди, що люблять рідне місто, рідну природу?
Пливе час, проходять переписи населення. Раніше їх доручали привітним вчителькам з місцевої школи. А от останній перепис доручили такій спритній людині, що не ходила з кватири у кватиру, з хати у хату. А нащо тоді телефон? Але що там пише, то людина не бачить. А як бачить, то можна переконати, що то неправда, ткнути пальцем, як на виборах, де треба ставити ту «пташку».
На Кобриньщину наїхало чимало сімей з України. Місцева молодь давно покинула село, живе у місті. Яку, цікаво, національність пишуть ті нові жителі села? Та вже білоруси… Чому? «То ми ж живемо у Білорусії, то й білоруси,» — кажуть. Дивно, усі закінчили школу, письменні. А як би переселилися у Ізраіль, то ким би писалися?
І надалі темнота сліпить очі. А як же тим очам прозріти, коли їх заливають горілкою? От і сплять, спить розум, совість. Як ще колись писав М.О.Нєкрасов:
«И штоф очищенной всей пятернёй сжимая,
Спит непробудным сном отчизна-Русь святая».
Змінився час, та не міняється суть написаного. Обставини заставляють задуматись людей на тим, що вони роблять.
Тепер ісламістам робиться тісно у рямках їх держав, перенаселення відноситься у першу чергу до них. Ото ж не спіть, жителі Берестейщини, прокиньтеся, не проспіть завойоване дідами та прадідами ваше місце під Сонцем на Святій Землі.
