Василь Миколайович Дронюк, «Крицький», «Голуб», 1923 р.н., із с. Ключів на Івано-Франківщині, член ОУН, вояк УПА з 1943 року, сотня «Лепея», охоронець Коломийського надрайонного проводу ОУН, загинув 26 грудня 1951 року у с. Стопчатові Яблонівського району.

Джерело інформації

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/istoriaufotografiahcastina54pidgotuvavvelickolev

Бій повстанців у селі Лівчі 1945 р.

Околиці села Лівча.

Осінь та зима 1944/45 рр. врилися глибоко в пам'ять українському населенню Любачівського району. З одної сторони колишні польсько-більшевицькі партизани безпощадно грабували й палили українські села, з другої сторони МО разом з НКВД тероризували невинне населення. Протягом двох тижнів, в декількох селах Любачівського району, загинуло бл. 500 осіб селян. Сталінські вислужники не щадили навіть немовлят. При тому грабували усе, що придбав собі український селянин довголітньою працею. 

На кінець підпалювали село й від'їзджали з награбованим майном, залишаючи по собі вогонь і трупи. В ніч з 27 на 28 березня 1945 р. о 1-й год. відділи «Месники» розпочали бойову дію на цілому терені Любачівського району проти МО. 

Цієї ж ночі вісім станиць, терору й насильства, знищено. Памятньої ночі о 1-й год один з підвідділів відділу «Месники П» перевів бойову дію на станицю МО в Лівчі. Підвідділом командував командир Горчак. По обговоренню плану наступу, підвідділ об 11-й год, вирушив з місця постою в напрямі с. Лівчі. Провесняна ніч була тиха й погідна. Розмерзлими болотнистими полями поволі та чуйно йшли повстанці в напрямі Лівчанської станиці. 

По півтора годиннім тяжкім марші підвідділ зупинився в ліску біля Лівчі. Тут Горчак оголосив 5- хвилинний відпочинок. По відпочинку підвідділ роями підсувався далі під станицю. Станиця МО містилася в мурованій школі в південно-західній частині села. Ще перед 1-ю год, підвідділ півмісяцем оточив школу, яка була твердинею 45-ох душогубців. Непотрібні вікна школи були замуровані, а інші засітковані. Кром цього в стінах були пороблені скорострільні гнізда. Навколо була тиша, тільки біля вхідних дверей проходжувався вартовий. О 1-й год, підвідділ розпочав наступ. З грімким окликом «Слава» повстанці підбігли під станицю обстрілюючи сильним вогнем вікна й двері. Вартовий міліцист здійснив один постріл в напрямі нападників, а сам утік в село, де по дорозі попався в руки повстанців. Решта МО не маючи можности вийти зі станиці, розпочала оборону. Ворожі кулі повстанцям були нестрашні. Щоб не гаяти часу упівці взялися до роботи. Одні обстрілювали вікна, другі носили солому під стіну вільну від обстрілу. треті напихали солому на стріху, а ланка мінерів підкладала вибухівку під вхідні двері. Коли це все було приготоване, висадили двері і підпалили солому. Вибух завалив стіну з вихідними дверми. Дім огорнув вогонь. Повстанці й надалі не давали можливості МО втекти зі станиці. Перестрілка продвжилася.

Декількох стрільців перешукували шкільні будівлі, в яких міг укритися ворог. Під час цього заняття, командир рою Кінь знайшов в туалеті причасного коменданта МО з РКМ-ом в руках. В однім моменті комендант вирішив утікати, але міцна повстанська рука затримала його. Почалася завзята рукопашна боротьба. Обидва противники добре збудовані й сильні стали битися. Борба велася за життя або смерть одного з них. В кінці повстанча рука повалила противника на землю з якої той більше не встав. Станиця падала й надалі. Ворожі стрільби замовкли. З середини станиці крізь вогонь пробивалися слова прокльонів. Зрештою, усі, хто залишився у приміщенні згоріли. 32 присутніх на станиці понесли ганебну, але заслужену кару [4, с. 236]. 

Ще перед відходом підвідділу, політвиховник Орлик провів розмову з цивільними особами, які перелякані гуркотом бою утекали зі села. О 4- й год. підвідділ залишив село і відійшов на своє місце призначення. Втрати повстанців у цьому зіткненні склали 2 легко поранених і 300 шт. вистріляної крісової муніції. Втрати ворога: 32 спалених, 1 скоростріл РКМ.

Література: Гоман Р. В. Битви. Том 48 (Українська Повстанська Армія). 664 с. Рукопис.

Джерело інформації https://vseosvita.ua/

******

Село Лівча (зараз Польща) знаходиться у давньому українському етнічному субрегіоні Любачівщина на сході Надсяння.

Вперше село згадано в архівних документах 1483 р. Від 1618 р. — королівське село.

У 1880 р. населення — 1134 осіб (706[2] греко-католиків). В селі діяла хата-читальня «Просвіти». В селі діяла трикласна двомовна школа, у якій навчалося 68 дітей римо-католиків, 136 — греко-католиків, 5 — юдеїв.

У 1939 році в селі проживало 1670 мешканців, з них 1110 українців-грекокатоликів, 50 українців-римокатоликів, 420 поляків і 90 євреїв[3]. Село входило до ґміни Ліпско Любачівського повіту Львівського воєводства.

15-16 серпня 1943р. відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС на Волині з загоном УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків.

Типовий кавалерист СС

Кавалерійська дивізія СС була сформована 1 червня 1942 року шляхом розгортання вже наявної кавалерійської бригади СС. Протягом вересня 1942 – травня 1943 років дивізія перебувала на центральній ділянці Східного фронту (почесне найменування "Флоріан Гейєр" їй було присуджено тільки 12 березня 1944 року, а в зазначений період вона називалася просто – кавалерійська дивізія СС).

Джерело інформації

https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/03/28/153891/

Історія села Шмітків. Автор Ольга Семенівна Стасевич.

вид на Мошків, Шмитків – тепер село Гута

Перша згадка про ці села у Львівських архівних документах датована 1449р. Ці села відносились до Белзького князівства, яке належало В. Волинському князівству. Вони лежали на дорозі між ними. Але у ХVI ст.. німецький археолог Сакхен писав, що ці поселення дуже давні. Теофіл Коструба, що в часи так званої першої римської доби в археології (1-150р. по Христу) появляється в Белзчині нова культура германського походження, що прийшла разом зі своїми носіями з півночі. Сліди їх осель-це так звані підкльошові гроби, знаходяться на наших територіях. І мабуть тому ця територія дуже зацікавила німецьких археологів. Тому і припускають, що назва Шмітків пішла з німецької (кузня) Біля цих сіл відома стоянка пізнього палеоліту ( близько 20тис. років тому).

Церква у с. Шміткові була побудована 1530р. У 1629 році с. Шмітків було спалено татарами, згоріла і церква. Роза Зліпських у 1748р. фундувала гроші на побудову церкви батьківському маєтку. Церква була збудована 1755р. Вона була дерев’яна. Пресвятої Богородиці. У 1879-1885рр. церква знову відновлювалася на кошти Томаша Поляновського.

У липні 1431р. в Белзькій землі, в тому числі в наших селах вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздавав багато кращих земель польській шляхті, проти збільшенні податків. Повсталі руйнували маєтки шляхти. Та згодом в Белзьку землю поспішило королівське військо Повстанські загони зазнали поразки.

На Україні у 1648р.розпочалася війна укр.. козацтва проти шляхти. Місцеве населення чекало на прихід військ. Б. Хмельницького . Восени 1648р. селяни з с. Мошкова, Шміткова, Савчина І Завишня напали на двір шляхтича Самуеля Поляновського, про що свідчить його скарга до Белзького суду.

З 1772р. села опинилися під владою австрійської монархії, польські магнати зберегли свої володіння.

У 1875р. громада сіл Шміткова та Мошкова будує школу. Школа була етапові 2-клясова, в ній навчалося 211 дітей (Руських, як написано в архівних документах).

У Шміткові «Просвіта» заснована у 1897р. , що на рік раніше, ніж у Сокалі. На відкритті 15 травня 1897р. були гості із Львова, які подарували 53 книжки, 1 карту і : портретів. Були присутні люди із с. Себечева, Савчина, Борятина. Виступав парох о. Мосевич,зачитав статут вчитель Теодор Хмельник. Всього було 37 членів з-них 1 дівчина і 1 із Савчина. Виписували часопис « Свобода і Діло», « Свобода» . Вже у 1899р. бібліотека нараховувала 162 книги і 71 член, 41 мужчин і 30 жінок. Просвітяни готували свята: «Просвіти», «Т. Шевченка», День Матері, вивчали і ставили вистави, пісні. На концертах обов’язково був присутній поліціянт. Проводились голосні читання книг «Холодний яр», «Культура людини», «Історія України».

В 1914р. розпочалася 1 світова війна. Де ареною подій стали західноукраїнські землі. На захист самостійності та незалежності України виступило січове, яке поповнили 17 жителів сіл. З Шміткова-Луцик- підхорунжий. Луцик Роман, Луцик Степан, Луцик Щасний, Мигаль Петро.

З 1927р. в селі знову пожвавилась робота «Просвіти». Були організовані гуртки: «Відродження», самоосвіти ( молодша і старша групи) , «Рідна школа», союз українок, позичкова каса, Кооперація «Згода», театральний, хоровий та танцювальний гуртки. В читальні було більше 250 книг.

Село розташоване на шляху між Белзом та В.-Волинським, тому дороги в селі були викладені. Було 2 млини.

26 жителів цих сіл навчалися в Сокальській гімназії, невідомо скільки навчались у Перемишлянській, випускник якої старший брат Дишканта В., Михайло Дишкант у1946р. став генеральним директором австрійського національного банку у Відні., Горбай Наталя, Гнатюк Марія здобули вищу фармацевтичну освіту. Мигаль Петро, Дишкант Василь, Криницький Роман- юридичну, Чаве Ольга, Дишкант Євгеній- педагогічну, Гура Володимир та Гура Ярослав закінчили духовну семінарію і стали священниками. Луцик Юліан Андрійович, закінчив заочне відділення у Варшавськії вищій музичні школі, викладач музики Сокальського педучилища, а потім Сокальської СШ№1. В Рогатині івано-Франківської області є музей Миколи Водоноса, який був з 1927р. директором семикласної школи. Школа №3 у Сокалі носить ім’я Василя Дишканта, вихідця із цих терен.

В 1930р. польська адміністрація в Галичині вважала, що наростаючу хвилю національного піднесення можна зупинити якимись радикальними діями чи пересторогами. Тому за наказом з Варшави розпочали каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація». Каральні експедиції прибули на Сокальщину 27 вересня 1930 року і почали обшуки. З 8 по 12 жовтня військові відділи були у Шміткові. Вони знищили майно в читальнях. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса, 50 курей. Побили Війта Онуфрія Гладкого.

Проте «Просвіта» відновила свою роботу і у 1938 році було 340 книг, 127 членів. Гуртки запрацювали активніше, створена організація ОУН. У 1936р. насипали символічну стрілецьку могилу національним героям , впорядкували могили стрільців УГА, відзначили річницю славних боїв. У 1938р. арештували Василя Дишканта.

Багато студентів Сокальської гімназії вступило в УПА. Дишкант Євгенія за дорученням ОУН пройшла вишкіл і очолила в 1944 році кущову санітарну службу. Горбай Ярослав навчався у м. Яворові в учительській семінарії, вступив в УПА, був поранений в бою з німцями і нісши гриф у Борятин загинув. 

Гура Євген, Мигаль Богдан – студенти Сокальської гімназії вступив в УПА.

Лагода Петро був командиром відділу «Вовки ІІ».

Павло Мигаль закінчив, закінчивши Краківський університет, юридичний факультет, організував підпільні осередки на Волині, член обласного проводу, з 1945р. окружний провідник Чортківського округу УПА, з 1949р. крайовому проводі «Поділля».

16 чоловік із Шміткова і 32 чоловіка із Мошкова відомо, що були членами УПА, а скільки ще невідомих. 12 чоловік загинули від репресій.

У Шмітківському лісі були бункери, збереглася тут зброя, німці на цій території, готувались до війни, мали склади із зброєю. 18 квітня військо польське та НКВД оточили Шмітківський ліс і у бункері було 11 хлопців. Щоб не здатися ворогові вирішили пострілятися. НКВД та польські воїни кидали гранати в бункер. «Андрюша» з Харківщини хотів вискочити з бункера і хоч кілька ворогів вбити, але його поранили. 9 чоловік загинуло, і похоронені у Варяжі, куди перевезли їх тіла. Завдяки Мельничуку Федору колишньому студенту Сокальської гімназії, патріотичні людині, поставлено на їх могилі пам’ятник.

У 1945-1946р. почалось здійснення операції «Вісла». Тривожні ночі стали для жителів сіл. Спокій порушили КГБ та польські шовіністи. На Великдень 1946р. поляки запалили село . москалі вивезли людей на залізничну колію, люди захопили вкрай необхідне, що можна було взяти на підводу. Частина жителів була переселена на Тернопільщину, а хто залишився – пересилили під Німеччину.

І так зникло із карти по сьогоднішній день два села Шмітків та Мошків. комуністи об’єднали їх в одне село Гута. 

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-istirija_shmytkiv.html

"Сталевий загін" Галицької армії отамана Івана Сіяка, який у більшості складався з добровольців-дівчат та жінок, літо 1919 року. Фото з НВІМУ.

Джерело інформації фейсбук сторінка Владислава Запорожця 

Цього дня - 25 липня 1937р. в Ясені відбулось освячення читального дому "Просвіти". Також тоді відзначили 10-ліття місцевої кооперативи „Добробут".

 Через сильний дощ, який тоді падав весь день, на святі не змогли побувати жителі довколишніх сіл, проте захід пройшов на славу, хоч і не в запланованих маштабах. Після Служби Божої акт посвячення нового дому здійснив місцевий парох о.О.Макаревич, який доклав чималих зусиль до його зведення. Опісля для присутніх прозвучала доповідь про значення і здобутки української і місцевої кооперації. З глибокою за змістом вітальною промовою виступив о. декан П.Патрило з Перегіиська, вітання від філії „Просвіти" в Калуші та інших культурно-освітніх і кооперативних установ передав у довшій промові м-р В. Ничай. Реферат-історію кооперативи в Ясені, виголосив п. Д.Вагилевич, а з вокальною частиною свята гідно справився місцевий хор при читальні під проводом п. І.Смольського. Серед їхнього репертуару був "Кооперативний гімн" і декілька народних пісень.

Свято справило на присутніх неабияке враження і доказом цього був шквал оплесків, який вибухав після кожного виступу. 

 Після цього свята, читальня приступила до підготовки наступного великого заходу, а саме святкування 100-ліття „Русалки Дністрової" і „Руської Трійці", котрої один член, Іван Вагилевич, є уро женцем Ясеня. У програмі свята, яке відбулось 22 серпня 1937р. було посвячення пропамятної таблиці на місцевій церкві та пам'ятника-хреста в честь членів „Руської Трійці".

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil 

Історичні постаті, діячі культури, мистецтва, літератури: ДМИТРО ШТИКАЛО - Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

З Прибужжям тісно пов'язане життя публіциста і поета, редактора тижневика «Наш клич» та інших видань Дмитра Штикала. Він народився 7 листопада 1909 року в селі Ільковичі Сокальського повіту.

З юних літ став на шлях боротьби за незалежність України. Тож були і арешти, і тюрми. Вперше його кидають за ґрати львівських в'язниць у 1932 році. Друге ув'язнення триває з 1934-го до квітня 1936-го в Березі Картузькій. Тут він пише один з найкращих своїх творів — «Дума про Березу Картузьку», в якій яскраво змальовує ідейну та моральну стійкість своїх друзів по боротьбі...

Цю поему знали напам'ять майже всі українські політичні в'язні. Вона протягом 1935—1939-х років поширилась у містах і селах Західної України, а в 1941-му вийшла друком у видавництві «Вісті», що діяло тоді в Сокалі.

Ось як поет змальовує життя своїх друзів у Березі Картузькій:

...У таборі за дротами,

День за ніччю, ніч за днями,

Там все лютився над нами

Скаженів-пінився кат.

Бо хоч віком гнутий, дертий,

Українець волів вмерти,

Як упасти перед катом

І в покорі прошептати:

«Ти мій пан і любий брат...»

В спеку, бурю, дощ і холод

Кидав нас на шлях, у поле,

І над річку в болота.

І душив нас чорний голод...

При тяжкім кераті, возі

По болотяній дорозі, —

Там каралася жорстоко

Україна молода!

І над нашими спинами

Не таволга вже свистала,

Лиш в'їдалась їдко в тіло

Гнучка палка гумова.

Дмитро Штикало вчився у Сокальській гімназії, тут розпочинав політичну підпільну діяльність, яка набула свого апогею під час його навчання у Львівському університеті.

Життя Дмитра Штикала обірвалось 1963 року в Мюнхені (Німеччина).

Джерело інформації:

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__69.html

Історичні постаті, діячі культури, мистецтва, літератури: РАТЕНСЬКИЙ ПЕТРО - Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Бутини. Каплиця св.Юрія, 1875 р. Світлина І.Синкальського 1992 р.

Розташована в лісі на присілку Шишаки. Сюди, за легендою, до кринички приходив часто монах Петро Ратенський, пізніший митрополит Київський (помер 1326 р.). Через якийсь час поставили над криничкою каплицю. Коли вона віл старості похилилася, власниця села Бутин Людвика Незабитовська власним коштом вибудувала над криничкою нову дерев`яну каплицю. Зачинена у 1962—1989 рр. і частково знищена. Дерев`яна, однозрубна (квадрат зі зрізаними гранями) , увінчана восьмериком і шоломовою банею з ліхтарем і маківкою.

З Сокальщиною пов'язане ім'я українського живописця і київського митрополита Петра Ратенського. Місце і дата народження Петра Ратенського невідомі. Але найбільш ймовірно, що він прийшов у світ у добу князювання Данила (п'ятого). Будучи монахом, Петро заснував монастир і церкву неподалік берегів Рати, де тепер знаходиться село Двірці. Є припущення, що своє прізвище він узяв від назви цієї ріки.

Петро Ратенський був ігуменом монастиря і ніколи не розлучався з малюванням ікон, які дарував церквам, своїм приятелям, розсилав у всі кінці України і за кордон. Вважають, що його пензлю належить образ «Петровська Богоматір» [1] , який знаходиться в Третьяковській галереї в московії. Петро Ратенський деякий час очолював Галицьку митрополію, до котрої входила Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська і Холмська єпархії, а в 1308-му році його посвячено митрополитом Київським [2] .

Через складну політичну обстановку в Київській Русі, що була зумовлена монголо-татарським поневоленням і міжкнязівськими роздорами, Петро Ратенський виїхав у московію.

Тут цей перший митрополит-галичанин розгорнув бурхливу релігійну діяльність і став ініціатором будівництва Успенського собору. Навідувався в Галичину [3] . Помер 1326 року. Канонізований московитською церквою.

[1] Українська Енциклопедія. К., 1983. Т. 9. С. 287.

[2] Лапичак Дмитро. Історія України в датах. Львів, 1995. С. 304.

[3] Вперед (Сокаль). 1989. № 97.

Джерело інформації та фотографії

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__50.html

НАЗВИ СІЛ: Читаємо та пам'ятаємо... Історія Сокальщини.

с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.

Джерело фотографії

https://photo-lviv.in.ua/selo-skomorohy-lvivskoji-oblasti-v-pershu-svitovu-vijnu/

Після Другої світової війни назви багатьох сіл Сокальщини було змінено. Частину їх відновлено з перших літ незалежності України. Проте поки що не повернені колишні назви таким селам: Прусинів (тепер Низи), Лубів (Лубнівка), Волиця Комарева (Волиця), Жужіль (Жужеляни), Перемислів (Перемисловичі), Стаї (Стаївка), Вербіж (Вербове), Межиріччя (Пархач), Добрачин (Доброчин), Жджарки (Трудолюбівка) та деяким іншим.

Міські та сільські ради і села Сокальського району

1. СОКАЛЬСЬКА м. Сокаль.

2. ВЕЛИКОМОСТІВСЬКА м. Великі Мости, с. Борове,с. Куличків.

3. УГНІВСЬКА м. Угнів, с. Заставне.

4. ЖВИРКІВСЬКА смт. Жвирка, с. За вишня.

5. БОБ'ЯТИНСЬКА с. Боб'ятни, с. Лещатів.

6. БУТИНСЬКА с. Бутани, с. Пристань, с. Під довге, с. Шишаки.

7. ВАНІВСЬКА с. Ванів, с. Глухів, с. Низи.

8. ВОЛИЦЬКА с. Волиця, с. Комарів.

9. ВОЛСВИНСЬКА с. Воловин, с. Городите.

10. ВАРЯЗЬКА с. Варяж, с. Лешків, с. Русин, с. Лубнівка.

11. ДВІРЦІВСЬКА с. Двірці, с. Волиця, с. Заріка.

12. ДОМАШІВСЬКА с. Домашів, с. Воронів, с. Діброва, с. Острівок.

13. ЖУЖЕЛЯНСЬКА с. Жужеляни, с. Цеблів, с. Перемисловичі, с. Заболоття.

14. КАРІВСЬКА с. Карів, с. Михайлівна, с. Піддубне.

15. КНЯЖІВСЬКА с. Княже, с. Фусів, с. Шпиколоси.

16. КОРЧІВСЬКА с. Корчів, с. Стаївка.

17. ЛУЧИЦЬКА с. Лучиці, с. Шарпанці, с. Ганівка.

18. МУРОВАНСЬКА с. Муроване, с. Себечів, с. Вербове.

19. МЕЖИРІЧАНСЬКА с. Межиріччя, с. Бендюга.

20. ОСТРІВСЬКА с. Острів, с. Борятин, с. Бережне, с. Будка, с. Доброчин.

21. ОПІЛЬСЬКА с. Опільське, с. Бояничі, с. Гнатовичі, с. Забужжя, с. Конотопи.

22. ПЕРВ'ЯТИЦЬКА с. Перв'ятичі, с. Спасів.

23. ПЕРЕСПІВСЬКА с. Переспа, с. Зубків.

24. ПОТОРИЦЬКА с. Поториця, с. Велике, с. Горбків.

25. РЕКЛИНЕЦЬКА с. Реклинець, с. Стремінь.

26. СВИТАЗІВСЬКА с. Свита зів, с. Ільковичі, с. Равщина, с. Суховоля.

27. СІЛЕЦЬКА с. Сілець.

28. СКОМОРОХІВСЬКА с. Скоморохи, с. Перетоки, с. Ромаш.

29. СМИКІВСЬКА с. Смиків, с. Бодянів, с. Залижня, с. Матів.

30. СТЕНЯТИНСЬКА с. Стенятин, с. Розтин.

31. САВЧИНСЬКА с. Савчин, с. Гута.

32. ТАРТАКІВСЬКА с. Тартаків, с. Романівка, с. Копитів, с. Борок.

33. ТУДОРКОВИЦЬКА с. Тудорковичі, с. Войславичі, с. Старгород, с. Пісочне, с. Шихтори.

34. ТЕЛЯЗЬКА с. Теляж, с. Трудолюбівка, с. Ульвівок.

35. ХОРОБРІВСЬКА с. Хоробрів, с. Угринів, с. Ниновичі, с. Нисмичі.

36. ХЛІВЧАНСЬКА с. Хлівчани, с. Тяглів.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__49.html

Цікаво та пізнавально. НАСЕЛЕННЯ СОКАЛЬСЬКОГО РАЙОНУ: Читаємо та пам'ятаємо... Історія Сокальщини.

Джерело карти

https://www.pslava.info/LvivObl_SokalRn,212114.html

Станом на 1 січня 1999 року в Сокальському районі проживало 99 800 чоловік. Серед них — 63 500 сільських мешканців і 36 300 — міських.

Населення міста Сокаля становило 22 800 чоловік, Великих Мостів — 6100, Белза — 2500, Угнова — 1200, селища міського типу Жвирки — 3700.

За останнім переписом майже 97 відсотків населення району складали українці.

До найлюдніших сіл Сокальщини належать: Сілець (3939), Хлівчани (1947), Острів (1890), Волсвин (1791), Реклинець (1764), Бутини (1533), Тартаків (1490), Поториця (1484), Стенятин (1431), Забужжя (1303).

Понад 1000 жителів має кожне з таких сіл: Завишня (1142), Муроване (1102), Карів (1050), Межиріччя (1045), Двірці (1003).

Більш як по 900 чоловік проживає в селах Волиці (998) та Домашеві (938).

У 12 селах району налічується понад 800 мешканців. До них належать: Лучиці (895), Добрачин (890), Перетоки (879), Пристань (878), Варяж (876), Скоморохи (867), Заболоття (865), Ванів (861), Горбків (855), Боб'ятин (851), Борятин (841), Свитазів (809).

Понад 700 чоловік живе в селах Теляж (787), Хоробрів (773), Себечів (755), Комарів (749), Переспа (734), Волиця* (717).

У дев'яти селах проживає більш як по 600 чоловік. Це в Низах (673), Діброві (682), Спасові (682), Жужелянах (681), Войславичах (660), Савчині (642), Княжому (641), Перв'ятичах (620), Опільську (612).

Більше як по 500 чоловік мешкає в селах Куличків (573), Перемисловичі (545), Ульвівок (542), Гута (528), Фусів (527), Зубків (514), Стремінь (504), Стаївка (502).

Населення шести сіл становить понад 400 чоловік: Угринів (482), Корчів (461), Заріка (454), Бендюга (441), Борове (439), Глухів (437).

У таких селах мешкає понад 300 чоловік: Шарпанці (398), Бояничі (394), Романівка (392), Шпиколоси (380), Лешків (359), Тяглів (355), Лещатів (355), Суховоля (345); Бодячів (334), Цеблів (314).

Більше як по 200 чоловік налічується в селах Залижня (291), Конотопи (243), Шишаки (242), Копитів (239), Велике (234), Матів (220), Піддубне (212), Лубнівка (210).

У десяти селах кількість мешканців сягає лишень від 103 до 195 чоловік. Це Трудолюбівка (195), Нисмичі (185), Равщина (175), Вербове (157), Борок (151), Старгород (148), Воронів (136), Михайлівка (125), Городище (111), Ниновичі (103).

Сім сіл району навіть не мають по 100 жителів. Серед них — Заставне (96), Гатовичі (71), Будка (69), Бережне (67), Гадівка (61), Піддовге (56), Шихтори (33).

* Йдеться про с. Волицю, що належить до Двірцівської сільської ради.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__48.html

КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокальщина завжди була багата на народні таланти. Вони яскраво проявлялися навіть тоді, коли для розвитку української культури не було сприятливих умов, а весь репертуар вистав і концертів проходив крізь цензурні фільтри відділів пропаганди і агітації райкомів КПРС. Про це досить красномовно засвідчило районне свято пісні, що відбулося 1 жовтня 1950 року в Сокалі. Його чудово репрезентував зведений хор у кількості 500 співаків.

Невдовзі набула значної популярності агіткультбригада Сокальського районного будинку культури, яку з 1954-го по 1963 рік очолював художній керівник і самодіяльний композитор Іван Копій.

З 1965 року в Сокальському районному будинку культури почав діяти хор, якому згодом присвоїли звання хорової академічної капели. Впродовж тривалого часу ним керував директор музичної школи Іларіон Далик. Цей ансамбль часто радував сокальчан своїми змістовними виступами, а на всіх обласних і республіканських оглядах одержував дипломи І, ІІ, ІІІ ступенів.

З-поміж найбільш активних самодіяльних колективів Сокаля тривалий час виділявся хор заводу хімічного волокна (керівник Петро Грева), якому присвоєно звання народного.

Народні таланти Сокальщини найбільш повно розкрилися на початку 90-х років, коли Україна здобула незалежність. Особливо яскраво це проявилося в селі Сілець. Тут завдяки пристрасному аматору сцени Павлу Соколу появився хор «Галичина» (керівник Костянтина Димарчук), який у 1990 році дав 16 концертів у селах і містах Сокальщини, а також на заводах «Конвейєр» (Львів) і «Зміна» (Червоноград), а згодом узяв активну участь у проведенні перших фестин, інсценізації Різдвяної вечері, яка відбулася в січні 1991-го на тракторній бригаді колгоспу «Галичина» з ініціативи тодішнього керівника цього господарства Ярослава Жовніра.

Чоловічий гурт хору «Галичина» першим на Сокальщині у 1990 році ввів у свій репертуар заборонену пісню-гімн на слова Івана Франка «Не пора, не пора...».

Кращі зразки вокальної творчості, розвиток співочих традицій виявляють хорові колективи «Надбужжя» (ВАТ «Завод хімічного волокна»), «Колос» (с. Свитазів), «Хлібодар» (с. Завишня), «Плугатар» (с. Стенятин), «Галичина» (с. Сілець), народні хорові капели Сокальського та Белзького Народних домів, вокальний ансамбль «Любисток» Сокальського Народного дому, Свитазівський вокальний ансамбль, просвітницький колектив Народного дому с. Завишні.

Висока виконавська майстерність притаманна народному музично-драматичному театру імені Т. Шевченка, що діє при районному Народному домі, кіностудіям «Спектр» (Сокаль) та «Прибужжя» (Ульвівок), камерному оркестру Сокальської школи мистецтв ім. В. Матюка, хореографічним колективам сіл Скоморохи та Ільковичі.

У селах і містах Сокальщини діє 82 народних доми. Тут також працює 78 бібліотек. Їх книжковий фонд — 576,5 тисячі примірників. Позитивним є те, що нові видання, які надійшли сюди впродовж останніх літ, допомагають читачам заповнювати прогалани у їх знаннях з історії України, літератури.

Очолює районний відділ культури Марія Христинич.

...Кращі традиції минулого мовби передають свою естафету в наші дні. Вони яскраво уособлюються в творчості художника і різьбяра Анатолія Покотюка, який працює в техніці різьби по дереву, інтарсії. Він також захоплюється мініатюрою, вміло добирає породи дерев, майстерно використовуючи їхні кольори та фактуру.

Анатолій Покотюк по-філософськи осмислює життя, відображаючи в своїх творах сучасне і майбутнє людства, пізнання Всесвіту. Він створив цикли художніх праць «Під Покровом Божої Матері», «Жінки-великомучениці у християнському віровченні», «Тарас Шевченко — апостол Правди і Світоч духу», «Свята Україна», «Чудотворна Сокальська Божа Мати» та інші.

Художник удостоєний ряду нагород. Його твори є в багатьох музеях світу і у визначних людей сучасності.

З 1991 року Анатолій Покотюк працює над творчим релігійно-філософським циклом «Ісус Христос — найвизначніший із Синів Людства». Йому, як митцеві, притаманне вміння тонко відтворити найбільш суттєві моменти нашої доби і передати дух часу, його експресивність і динамізм.

Джерело інформації 

АРХІТЕКТУРА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Впродовж існування Сокаля — пожежі, війни і час стерли з лиця його землі немало пам'ятників зодчества. Із сивої давнини дійшла до нас лише Миколаївська церква — унікальна й цінна архітектурна споруда епохи Ренесансу, що й нині гідно репрезентує майстерність і талановитість невідомих українських будівничих XVI століття [1] . Проте щодо часу її зведення є й інші думки*.

Починаючи з 1694 року церкву декілька разів оновлювали, але найбільш умілі і ретельні реставраційні роботи, що велись згідно з правилами збереження пам'ятників старовини, тут виконано вперше у 1927 році. Деяких змін зазнав цей храм під час перекриття його бань на початку 90-х років.

Інша старовинна споруда знаходиться на лівому березі Західного Бугу. Це костел бернардинів, споруджений на початку XVII століття. Однак своєї первісної форми він не зберіг, бо в 1843, 1858 і 1870-х роках був дуже знищений пожежами й ударом грому, а під час перебудови втратив свій давній вигляд і колишню архітектурну вартість. Цей костел входив у комплекс монастиря бернардинів, який слугував колись оборонною твердинею і нагадував фортецю.

Пам'ятником архітектури вважається синагога, споруджена в XVII столітті. До наших днів вона збереглась напівзруйнованою.

У другій половині XVIII століття в м. Кристинополі, що належав до Сокальського повіту, споруджено в класичному стилі церкву св. Юра, яка стала доволі унікальним пам'ятником архітектури. Її, а також монастир оо. василіян, зведено, протягом 1771—1775 років за проектом Івана Сельнера.

Архітектурну цінність має й Михайлівська церква (XVIII ст.), що на вулиці Б. Хмельницького в Сокалі. Проте елементи і традиції українського культового зодчества у ній відсутні.

Доволі імпозантно виглядає храм св. апостолів Петра і Павла. Але, як вважають фахівці, ідентичні церкви є також і в інших містах Галичини та Європи.

По вулиці Андрея Шептицького в Сокалі добре зберігся до наших днів старий двоповерховий дім, що входив у комплекс сокальського жіночого монастиря бригідок. До 1784 року, поки австрійський уряд не ліквідував монастиря, в цьому будинку мешкали черниці, потім ксьондзи. Тепер його площа використовується під крамницю й житло.

До помітніших споруд XIX століття належить будинок першої Сокальської повітової аптеки (вул. А. Шептицького, 9), а серед значно пізніших пам'яток архітектури виділяється колишня ощадна каса (нині відділення Агропромбанку «Україна»), що на вулиці Міцкевича, 5. З її оформленням пов'язана діяльність талановитого українського скульптора Г. М. Кузневича, Будинок каси Григорій Кузневич уміло прикрасив розкішними гірляндами, скульптурними масками, статуєю «Фортуна», бджолами та іншими елементами, що символізують ощадливість і багатство.

У XVIII столітті в Белзі збудовано домініканський парохіяльний костел св. Миколая. До нього прилягали монастирські будівлі. Після того, як цісар Франц-Йосиф цей монастир скасував, костел передано греко-католицькій громаді і перейменовано на церкву св. Духа. Крім цього храму, до наших днів збереглись у древньому Белзі лишень кілька давніх споруд, у тому числі аріанська башта (1606 р.), дерев'яна церква Параскевії (XVII ст.), дзвіниця, ратуша, залишки монастиря домініканців (XIV—XVIII ст.) та давніх укріплень з баштами. Частково збереглися фундаменти єврейських навчальних закладів, цвинтар, на якому є декілька надмогильних пам'ятників. У місті в 1980 році споруджено Пам'ятний знак на честь 950-річчя першої письмової згадки про Белз.

У 1749 році в Белзі згоріла церква, 1802-го — стара міська ратуша. Згодом не стало синагоги, спорудженої 1836 року, багатьох пам'ятників архітектури.

Ще у ХVШ столітті белзяни оповідали, що на Замочку, тобто місці, де знаходилася княжа столиця, залишився льох з актами. Сплив час, і там уже можна було побачити тільки засипаний отвір, який вважали входом до замкового льоху [2] . Майже так, як цей льох, під вагою століть, розрух і війн відійшла в небуття й архітектура Белза.

В 1910 році в Сокалі на розі вулиць ім. Шашкевича і Тартаківської завершено будівництво корпусів семінарії.

Своєрідною окрасою Сокаля стало й просторе триповерхове приміщення гімназії, спорудженої у 1911 році за проектом архітектора М. Машляника.

До пам'ятників архітектури належать костел в Угнові, збудований у XVII столітті за проектом скульптура В. Ленартовича, та церква і дзвіниця (1857 р.)

У центрі Сокаля височить недобудований костел. Історія виділення місця під нього, його спорудження була довгою і складною. Вона навіть супроводжувалася в липні 1936 року страйком помічників мулярів, які зажадали підвищення платні. В. Левицького та М. Кірошинського — ініціаторів цієї забастовки — було заарештовано [3] , а помічники мулярів приступили до роботи тоді, коли їм почали платити щоденно по 2 злотих [4] . Завершити спорудження костелу так і не вдалося — завадила німецько-польська війна 1939-го року.

Новий етап у розбудові міста, його архітектурному оформленні розпочався в 1954 році, коли сюди було переведено комбінат «Укрзахідшахтобуд». Тоді тут виріс ряд нових будинків, завершено спорудження моста через Західний Буг, поставлено пам'ятник Богдану Хмельницькому, а через десять років згодом — Тарасу Шевченкові.

Але найбільше оновлення Сокаля почалося з часу введення в дію заводу хімічного волокна. На місці, де в 1965 році появилися перші п'ятиповерхові будинки, виріс невдовзі сучасний житловий мікрорайон хіміків з школами, дитячими садками, підприємствами торгівлі й закладами громадського харчування... Але архітектурної цінності вони не мають.

[1] пямятники истории и культуры Укратнской ССР. К., 1987. С. 339.

* Див.: Україна в минулому. Київ, Львів, 1994. С. 86

[2] Чачковський Лев. Княжий Белз. Львів, 1932. С. 21.

[3] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 43

[4] ДАЛО. Ф. 191, оп. 3, спр. 906, арк.. 47

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__43.html

Джерело фотографії: https://photo-lviv.in.ua/sokal-na-davnih-svitlynah/

У боях за Україну загинула львів'янка, бойовий медик 218 окремого батальйону 125 бригади ТрО ЗСУ Наталія Депа.

Про це повідомив голова ГО «Варта1» Ігор Зінкевич.

Жінка загинула в зоні бойових дій, виконуючи обов’язок бойового медика батальйону.

З початком повномасштабного вторгнення пішла добровольцем на фронт разом з батьком та рідним братом.

Вічна пам’ять захисниці та бойовому медику.

Про чин похорону буде повідомлено згодом.

Джерело інформації Варта 1

З нагоди свята - Івана Хрестителя. На світлині - українська Марійська дружина біля входу в катедральний собор св. Івана Хрестителя в місті Перемишлі в 1933 році.

У першому ряді третя справа наша бабуня Ганна Хома з роду Сорок (з білим комірцем). По центрі священники - о. Степан Граб а другий о.Маселко (?), за розповідями бабусі. Біля входу видно фігури святих, які були знищені польською владою після війни і ліквідації української греко-католицької церкви. Отець Степан Граб був переслідуваний польською владою за участь в українському підпіллі. Може хтось мене доповнить...

Світлина зроблена 90 років тому. Тепер вже знаю, що отець Володимир Маселко , сотрудник перемиської катедри, що на фото ліворуч, родом із Перемишля, був добровольцем-кулеметником в УГА 1918 р. Поранений під час боїв із поляками на мості через р. Сян у Перемишлі.

Джерело інформації ФБ сторінка Романа Гуцула.

Ніч під Івана Купала. (Репортаж зі Сокола, 1936 р.).

Погідний, теплий вечір на Соколі. Вже давно трубіло «на фас«, але під кухнею якось сьогодня пусто. Дівчата заняті чимсь, бі­гають сюди-туди з пільними цвітами в руках. Ах, це сьогодня святоіванівська ніч. Ніч, в котрій відживають давні звичаї. Ніч в котрій над всіма ріками горять огнища, дівчата співають пісні й дріжучими руками кидають на воду вінки...

Ще вчора гурток »голодних« звернувся до пані командантки з великим проханням: хотіли-би урядити свято Івана Купала. Відпо­відь була: «Добре, але нехай улаштовують його зовсім самі«.

На землю лягали перші сумерки. На зе­леній травиці над Лімницею стоять тісним кругом таборовички. По середині горить ва­тра. Червоне полум’я взноситься вгору й роз­прискується тисячами іскор. Очі всіх звернені з сторону провідниці гуртка >>голодних«. Во­на говорить про народні звичаї в святоіванівську ніч, про це, що Соколянки хочуть задер­жати традицію, хочуть тут, на таборі її прига­дати. Вона скінчила й запанувала тиша. Дів­чата під настроєм вечора вдивляються роз­мріяні в огонь; може ввижаються їм святоіванські забави наших предків, а може...

Аж вкінці один гурток почав тихосенько співати:

«Гей на Івана, гей на Купала, гей...

«Красна дівчина долі шукала, гей«... — підхопили вже інші.

«Поплинь віночку, по бистрій хвилі, гей!

«Поплинь до хати де живе мій милий, гей — понеслося по ріці й поплило з хвилями Лімниці...

Дівчата перенеслися блище над воду. У кожньої в руках два вінки. Починають ки­дати на хвилі ріки. У кожньої бється серце; зійдуться — чи ні?

Легкий плескіт вінків на воді й тиша очі­кування — а відтак у долині оклики цих, що ловлять: »3ійшлися, зійшлися«. Часами не чу­ти нічого — значить вінки не стрінулися.

Вісімдесят дівочих голов схилених над водою, вдивляються в її бурхливі хвилі й жде. Із-за Гринькова викотився на небо вели­кий, повнолиций місяць, червоний — немов відблиск від нашого вогню взяв, дивиться добротливо й спокійно на наші забави.

Над рікою стає щораз більше гамірно. Мішаються всі, бігають, сміються.

Хлюп!!! Крик — і одна учасниця видрапується в мокрій, прилиплій до неї, одежі на беріг.

Веселі, безжурні гумори взяли верх над розмріянням і дивним чаром цеї ночі.

От молодші вже зібралися в круг коло вогню і починають аркана. На їх лицях гра­ються червені блиски вогню, сміється молодість і вдовілля. А відтак одна за другою, під­нявши спідниці плигають через вогонь. На хвилину кожна підривається від землі й летить через вогонь та дим на другу сторону. Одна, друга, третя, десята... Ось скаче й на­ша невдачна потопельниця. Спід плаща біліє нічна сорочинка в яку вона перебралася, але вона нічого собі не робить. Хтось надсмалив спідницю, комусь впала шапка, але це не важне!

Стою з боку й приглядаюся. Справді всі вони тепер правдиві «діти матері природи, діти сонця і весни«. — Коби мати фільмовий апарат і накрутити цю прегарну картину

Вкінці забавам і танцям положила кінець пані обозна. З окликом невдоволення і жалю вертаються дівчата до табору. Молитва, гімн і острий приказ обозної: «За десять хвилин нічна тиша«.

Десять хвилин в куренях як в улію. Чути оклики, розмови, сміхи. Там обступили нічну стійкову й просять, щоби їх збудила о дванайцятій вночі. Хочуть іти шукати цвіту папороті.

Вкінці трубка «на добраніч«. Гаснуть сві­тла й залягає тиша. Ясний місяць освічує Со­кіл, як лямпада і заглядає крізь віконниці до куренів. Хто знає, може він викличе о півночі романтичну душу з теплої лежанки на пошукування цвіту папороті.

Ідіть дівчата, ідіть. Нехай дорогу освічу­ють вам святоіванські вогники. Хай зими, ро­си стелять вам сріблистий килим під ноги, хай місяць і зірки стережуть вас, а зи йдіть шу­кати на Соколі квіту щастя...

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

Легендарний хор під керівництвом не менш легендарного Олександра Кошиця. На початку ХХ століття виконуючи українську музику обїздив всю Європу та майже всю Америку.

Саме цей хор відкрив для світу український "Щедрик", який став світовим хітом, вже нажаль після смерті Леонтовича. 

Джерело інформації

https://zabytki.in.ua/

Стрільці боївки Самооборони у селі Войславичі, 1942 рік. Зліва направо: Богдан Мазурок-"Кучерявий", Яків Гуменюк, Іван Сич-"Касіян", Володимир Мазурок

Джерело інформації Локальна історія.

"Наприкінці серпня 1944 року двадцятирічний стрілець "Касіян" брав участь у рейді новосформованого куреня Української Повстанської Армії "Гайдамаки". Йшли через Західний Буг на вишкіл у волинські ліси. Але невдовзі потрапили в оточення загонів НКВС. Після кількаденних боїв курінь розбили, сотня «Касіяна» вирвалася з оточення і повернулась додому. Пізніше виявилося, що командир куреня УПА Василь Левочко -"Юрченко" – окружний референт ОУН Холмщини – завербований агент НКВС. У серпні 1945 року упівці його вбили.." 

Стаття - спогади за посиланням....

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ivan-sich-kasiian-takoyi-partizanki-iak-nasha-ukrayinska-svit-ne-znav/

ФЛОРА І ФАУНА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Фотографії із ФБ сторінки "Підслухано в Сокалі"

Колись Сокальщина потопала в буйних лісах, які славилися своїми дубами. Їх відправляли на продаж у Гданськ, де вони користувались великим попитом. А коли у XVI столітті у Варшаві споруджували королівський замок — теж не обійшлося без будівельного дерева з Сокальщини.

Згодом на Сокальщині через нестачу орної землі розпочалось інтенсивне викорчовування лісів — на їх місці появилися родючі поля. За часів Австрії її «зелені легені» теж значно змаліли. Тільки протягом 1890—1892 років з повіту було вивезено до Німеччини і Австрії 32,967 тонн будівельного лісу. Якщо врахувати, що стільки ж дерева сплавляли тоді і по Західному Бугу, то щорічно у Сокальщині зникали в середньому 500—600-гектарні площі лісів. Особливо інтенсивно вирубували їх в околицях Прусинова (Низи), Куличкова, Сільця, Волсвина, Яструбич, Пархача (Межиріччя)... Але найбільше нищення «зеленого друга» розпочалось у період колективізації і будівництва шахт та роздачі у лісових масивах ділянок під городи жителям Червонограда, Соснівки і Гірника.

Протягом останніх сорока років великі лісові масиви Сокальщини вигоріли внаслідок пожеж.

Ще 160 літ тому на завонських луках (поблизу нинішнього м. Соснівки) росло 100 дубів, які були такі кремезні, що на зрізі їх пнів міг стати кінь з вершником [1] . Нині чогось подібного у наших лісах не знайдемо. Натомість маємо чимало місць, особливо на території Соснівського лісництва, де обширні ділянки лісу внаслідок підземної гірничої підробки шахт осіли і почали всихати. Тут підтоплені водою дерева вмирають стоячи. Таких ділянок працівник Соснівського лісництва Богдан Бакай мені показав декілька.

— Щоб ці приречені на загибель дерева якось зрізати і забрати, — говорить він, — доводиться чекати зими, коли воду і землю, скує мороз. Але й тоді не обходиться без проблем. Інколи рихлий підводний торфоподібний ґрунт під вагою гусеничних машин просідає, і вони загрузають...

У наш час побільшало і розкрадачів лісу, які виїжджають на нічний «промисел» і зрізують кращі дерева. Виявляти їх працівникам лісництв стає дедалі важче. Як і тих, які самовільно везуть у ліс і скидають при дорогах різний мотлох, биті цеглу, скло, кераміку. Це роблять, як правило, водії різних підприємств і організацій.

Як не дивно, але в кінці минулого століття побутувала думка, що від колишніх великих лісів Сокальщини залишились тільки рештки. Якщо ж ці рештки будуть так маліти і знищуватися й надалі, то цікаво, що про них можна буде сказати через 50—100 років?

Сокальщина була дуже багата на фауну. Але її, як і лісів, поступово меншало. Деякі види звірів і птахів позникали. Приміром, у кінці XVIII століття вчений-природознавець, професор Львівського університету Гекет ще зустрів на Західному Бузі під Сокалем кількох бобрів, які мали довжину разом із хвостами до п'яти стоп і важили 50—60 фунтів. Ті рідкісні на цей час звірі жили в ямах і западинах. Незважаючи на те, що на прохання Гекета на Львівщині було заборонено нищити бобрів, вони все-таки невдовзі перевелися.

Доволі великого бобра було вбито в 1849 році на мочарах, які заросли лісом і простягалися біля Белза і Угнова. Це, мабуть, був один з останніх бобрів Львівщини. А втім, на белзько-угнівських болотах ще перед Другою світовою війною жило стільки різної дикої пташні, що одне ранкове полювання могло принести кілька сотень штук здобичі. Та згодом, коли ліси там повикорчовували, всі звірі і птахи безслідно зникли.

Ще на початку нинішнього століття в Західному Бузі, Раті і Солокії водилось багато щук, линів, сомів, вугрів, раків і навіть лососів. Чимало риби було і в польових озерах, які зрівняли зі землею в час колгоспного господарювання і проведення меліоративних робіт.

Негативно позначилось на розмноженні фауни також надмірне передозування полів пестицидами і гербіцидами, котрі також потрапляли у річки та водойми.

У лісах Сокальщини водяться зайці, лисиці, козулі, кабани, борсуки... Але охороні флори і фауни поки що приділяється мало уваги.

[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.437.

Джерело інформації http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__42.html

ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я - МЕДИЦИНА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокаль / вул. Маркіяна Шашкевича, 75.

Так звана «Червона лікарня». Колишня повітова лікарня, кін. ХІХ ст.

Перші великі медичні заклади почали появлятися у Прибужжі за часів Австрії. З вересня 1878 року в Сокалі відкрито лікарню. Її спорудили за кошти гмін, повітової ради, власників дворів та фільварків і назвали іменем австрійської ерцгерцогині Ґізелі [1] .

Цей шпиталь був розрахований на 80 ліжок. Вартість усього його майна становила 160 000 корон. У ньому працювало тільки два лікарі. Їх кількість не збільшувалася і пізніше. Принаймні відомо, що в 1914 році в Сокальському повітовому шпиталі ім. ерцгерцогині Ґізелі були лишень «доктори» Євген Вайгель та Мирон Яюс, а обов'язки нижчого медичного персоналу виконували сестри-йосафатки.

До початку 30-х років нинішнього століття Сокальський повітовий шпиталь не мав жодного відділу. Тут були лишень ізоляційний павільйон і хімічна робітня [2] . Тепер у його приміщеннях знаходиться декілька відділів районної центральної лікарні.

Дещо незвичною, як на нинішні дні, була у Прибужжі медична допомога, яку тут надавали у минулому столітті жінкам-породіллям. Робили це баби-повитухи. Про перебіг таких процедур краєзнавець Б. Сокальський писав:

«Сільські жінки, будучи в стані «благословеннім», до останньої хвилини віддаються господарським справам і лишень в останній критичній хвилі кличуть бабу-повитуху, яка здебільшого прибуває після родів, аби виконати звичні в таких випадках послуги коло породіллі і дитини. За кілька годин після родів породілля встає і починає крутитись біля приготування страви для гостей і кумів, за якими перед тим пішов чоловік» [3] .

Значна частина населення Сокальщини зверталася за медичною допомогою не до лікарів, а віддавала перевагу різним знахарям, що начебто мали силу замовляти хвороби. Це було однією з причин зростання смертності. На 1000 мешканців Сокальського повіту в 1878 році померло 30,5 чол., в 1879 — 27,7, в 1880 — 29,1, у 1881 — 35,0, у 1882 — 38,9. [4]

До захворювання людей значно спричинилися нестатки і недоїдання.

Впродовж 1876—1885 років найбільше мешканців повіту забрав у могили туберкульоз (2578 чоловік), коклюш (1588), тиф (1301), дифтерія (963), скарлатина (774)... Високою була дитяча смертність.

Перед Першою світовою війною у повіті діяло п'ять аптек — у Сокалі (власник Євген Височанський-Мінькович), у Белзі (Ян Ґросс), у Тартакові (Кароль Войда), у Варяжі (Чеслав Мінніцкий) та у Кристинополі (адміністратор Кароль Ліхтенталь).

У період польської санаційної держави якихось кардинальних змін у поліпшенні охорони здоров'я жителів повіту не відбулося. В Сокальському шпиталі працювало тільки вісім чоловік медичного персоналу. Щоправда, були тут здібні лікарі. Серед них — О. Пелех, який згодом очолював цей медичний заклад і впровадив у практику прогресивні надбання тодішньої медичної науки. У Кристинополі працював у 30-ті роки талановитий лікар Т. Савка. Про нього ширилась добра слава серед селян довколишніх сіл. Потім він лікував воїнів УПА* і багатьом з них урятував життя.

З встановленням радянської влади в районному шпиталі почали працювати чотирнадцять лікарів, один фельдшер, три акушерки і 17 медсестер. Та поступ в охороні здоров'я намітився в 60—70-х роках. У 1981-ому в Сокалі відкрито нову районну центральну лікарню. Крім неї, медичну допомогу мешканцям Сокальщини тепер надають Великомостівська і Белзька лікарні та наркологічне відділення в місті Угнові, які мають 735 ліжок, 10 амбулаторій і 51 фельдшерсько-акушерський пункт. У них працює 205 лікарів і 697 осіб середнього медичного персоналу, 494 — молодшого і обслуговуючого.

У Сокалі є також державна районна санітарно-епідемічна станція, станція переливання крові, профілактично-дезинфікаційний відділ, 7 аптек, приватна фірма «Провізор» і товариство з обмеженою відповідальністю «Здоров'я». Крім того, в районі діють три поліклініки — Сокальська, Великомостівська і Белзька. ДКП «Аптека Сокаль-фармація» має свої філії у шести селах району.

Попри це останнім часом зростали захворюваність і смертність сільського населення. Демографічні показники по району за 1997 рік були такими: народжуваність на 1000 чоловік населення становила 11,8, смертність — 13,8, середня тривалість життя — 69,8.

У 1999 році знизився на 4,4 відсотка природний приріст населення Сокальщини (проти 1,8 у 1998-ому). На 660 чоловік померло більше, ніж народилося.

Станом на 1 січня 2000 року у 1389 дітей району виявлено пораження емалі зубів гіпоплазією. Проте впродовж останнього часу простежується тенденція щодо зменшення кількості цих хворих.

Серед проблем закладів охорони здоров'я — недостатнє виділення коштів на медикаменти. Хворим доводилось купувати їх за власні гроші. Однак колектив Центральної районної лікарю, який очолює кандидат медичних наук Аркадій Каліщук, зі своїми обов'язками справляється добре.

[1] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 524.

[2] ДАЛО. Ф. 1, оп. 9, спр. 1785, арк.. 168.

[3] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.85.

[4] Rocznik statystyki Galicyi. Lwow, 1886. T. 1. S. 37.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__41.html

ОСВІТА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Назва: Активісти «Просвіти». Автор: надіслав Андрій Бабський. Місце: c.Тартаків, Дата фотографії: 1935р.

Початком XVII століття датується перша згадка про українські школи в Сокалі [1] . Детальніших відомостей про їх існування не виявлено.

У 1890 році в Сокалі були лишень одна семикласна школа та учительська семінарія, а в решті міст і в селах повіту діяло 2 чотирикласних школи, 3 — трикласних, 20 — двокласних і 56 однокласних. Дванадцять сіл Сокальщини не мали шкіл взагалі. Проте невдовзі у розвитку освіти відбувся деякий поступ. У 1914 році у 86 селах повіту було вже 66 однокласних шкіл і 21 двокласна. Крім того, в Сокалі працювала 1 трьохкласна спільно з чотирьохкласною, 2 чотирикласні, 1 семикласна школи, а також гімназія і семінарія. Сокальська чотирьохкласна жіноча школа знаходилася в районі «Старого ринку», а мішана — на «Бабинці». В цей час 2 п'ятикласні школи мав Белз, по одній чотирикласній було в Кристинополі, Варяжі-місті, Тартакові та Забужжі [2] .

Незважаючи на те, що за часів Австрії навчання в школі було обов'язковим, однак рівень її відвідування залишався низьким. Передовсім через те, що батьки залучали дітей до праці по господарству, допомоги під час польових робіт. Тому багато з них не встигали навчитися в однокласній школі навіть добре читати. Тож не дивно, що в 1890 році в Сокальському повіті було 70 відсотків малописьменних і неписьменних. Найбільше тих, які не вміли читати і писати, мешкало в Кристинополі.

Сокальську гімназію відкрито 6 вересня 1906 року. Спочатку вона знаходилась на Забужжі, а з 1911 року перейшла в нове просторе приміщення, яке було збудоване для неї у Сокалі. Першим директором гімназії став Генрик Копія. Викладання в ній велось польською мовою. Вона була восьмикласною і мала 12 відділів. Ще задовго до Першої світової війни громадськість Сокальщини вимагала створення в цьому навчальному закладі українських відділів. З приводу цього, а також припинення польського наступу на українське шкільництво і вчительство [3] , 1 лютого 1914 року відбулося в Сокалі велике віче, яке прийняло спеціальну резолюцію до уряду.

Багатолітня мрія сокальчан мати свої школи стала дійсністю у листопадові дні 1918-го, коли було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. В усіх державних школах запроваджено викладання українською мовою. Директором Сокальської гімназії став Ярослав Біленький, а учительську семінарію продовжував очолювати талановитий педагог, відомий український літературознавець і дослідник Володимир Коцовський. З перших днів становлення ЗУНР працювала жіноча учительська семінарія [4] . Її директором був Захарій Лехицький. Сокальські чоловічу і жіночу школи також переведено на українські.

У листопаді 1918-го в приміщенні Сокальської семінарії поселились воїни Української Галицької Армії і заняття для учнів цього навчального закладу проходили в стінах гімназії.

Після упадку ЗУНР навчальні заклади знову переведено на польську мову викладання. У 1939 році в Сокалі на базі учительської семінарії відкрито педагогічну школу. В містах і селах почали працювати навчальні заклади з українською мовою викладання. Так було й під час німецької окупації.

В період польської держави з кожним роком значно меншала кількість українців, які закінчували Сокальську гімназію ім. Антонія Мальчевського. В 1935 році її свідоцтва зрілості одержали 19 поляків, 9 українців і 4 євреї [5] . У 1937-му серед 48 випускників гімназії було тільки 10 українців, а в 1939 році її закінчили 17 поляків, 5 українців і 5 євреїв [6] . У 20-ті роки українці виглядали на цьому фоні набагато краще.

Восени 1941 року цей навчальний заклад став Державною гімназією з українською мовою навчання, її директором було призначено професора Омеляна Ковальського. Про той період гімназії голова НТШ, професор, член-кореспондент Національної Академії наук Олег Романів писав:

«В наші переповнені гімназійні кляси потягнулися хлопці з усієї Сокальщини, Холмщини, були навіть львів'яни та буковинці. Незважаючи на короткий термін існування (неповних три роки), гімназія виховала чимало особистостей, твердих характерів, що в умовах цієї великої української катастрофи кинулась у вир подій воєнного лихоліття. По-різному обійшлася з ними доля: випускні кляси тісно пов'язалися з дивізією чи УПА, і практично майже ніхто з них не уцілів. Дещо більше повезло нам, малюкам, проте і я серед моїх колег по клясі недораховуюсь більше трьох десятків друзів...» [7] .

Після Другої світової війни на Сокальщині розпочалось запровадження системи радянської освіти, її особливістю було те, що викладання гуманітарних предметів, зокрема історії та літератури, ґрунтувалось не на правді та реальності, а на догмах більшовицької ідеології.

В Сокалі відкрило свої двері педагогічне училище*. Цей заклад був заснований тут перед війною. В ньому навчалися юнаки і дівчата з різних областей України. Станом на 15 квітня 1949 року їх тут було 170. Серед них — 1 член ВКП(б) і 54 комсомольці. В педучилищі працювало на цей час 18 викладачів. У його бібліотеці числилось 3339 книг. Серед лекцій, які тут читались, основними були такі: «День Паризької комуни», «В. І. Ленін», «Пушкін — великий російський народний поет», «Сталінський план боротьби з посухою», «Мічурін — великий перетворювач природи»... [8] .

Директором педучилища був А. Коробкін.

За багатьма вчителями шкіл, особливо місцевими, встановили негласний нагляд. Ретельно аналізувався кожен проведений урок. Викладача Сокальського педучилища Юрія Дем'янчика звинуватили у тому, що він під час лекцій «обминає вплив російської літератури на українську» [9] , не аналізує соціального характеру дійових осіб у творах, а їх вчинки і дії не розглядає у зв'язку з їх класовою приналежністю і ставленням до існуючого ладу.

А втім, Сокальське педучилище вважалось у повоєнні роки таким, що не вписувалось у догмати офіційної ідеології і було об'єктом найпильнішої уваги органів МДБ та його агентури. За кілька літ емдебісти і тодішня Феміда зуміли поламати долі багатьом найбільш здібним студентам училища. Було заарештовано і засуджено ряд членів трьох підпільних студентських груп, які діяли окремо й у різні періоди. Тоді їх називали групами Савінського, Сокола-Гриневича та Прокопчука. Чимало звинувачень, які їм інкримінувались, були перебільшені, а то й сфабриковані.

В одній з довідок, підготовлених працівниками Сокальського райкому КП(б)У в 1949 році, зазначалося, що студентки Ковальова і Караван відмовилися нести на демонстрацію 1 травня портрет, а студенти педучилища «националисты Сокил и Бутынец были избраны членами комитета комсомола, националист Гриневич председателем МК профсоюза, а в ноябре 1948 г. в состав Сокальского райкома ЛКСМУ были избраны националисты Сокил и Шкаврин...».

Далі у цій довідці є такі рядки:

«За последнее время органами МГБ в педучилище вскрыта ОУНовская организация. Руководители этой организации Сокил, Шкаврин, Гриневич, Иванчина и Саганский арестованы органами МГБ. Ими были завербованы в националистические организации члены ВЛКСМ Бойко Л. Г., Кужим Л. Ф. (работающая сейчас учительницей Горбковской НСШ), Дещица С. П., Бутынец М. И. и студенты Решитарская И. П., Дуля Р. В., Цейко П. И., Дубик Ю. Д., Максимец В. Ф., Варварич Р. П., Ваврик Г. Ф.

В училище работают преподаватели Иваницкий, Демянчик, Бильпс, Луцык не внушающие политического доверия» [10] .

Один з названих вище студентів Василь Шкаврін поступив у педучилище після закінчення служби в Радянській Армії. Але арешт, тюремні допити настільки покалічили його здоров'я, що вже не допомогло ніяке лікування.

Другий член тодішнього Сокальського райкому ЛКСМУ й організатор підпільної студентської групи Павло Сокіл змушений був чимало літ спокутувати свої «націоналістичні гріхи» в таборах Караганди. Після відбуття покарання працював на шахті й мешкав у селищі Соснівці, а згодом — у селі Сільці, де й помер.

Попри всі недоліки, освіта на Сокальщині згодом розвивалася загалом добре. Якщо в 1945/46 навчальному році тут було лише 30 шкіл — 21 початкова, 7 семирічних і дві середніх [11] , то в 1962 році вже діяло 58 шкіл, у тому числі 32 початкові.

У 1945/46 навчальному році в районі працювало тільки 94 вчителі. З них вищу освіту мали лише 12, незакінчену вищу — 10, середню педагогічну — 63, загальну середню — 5, незакінчену середню — 4. В початкових школах навчалося 1116 учнів, у семирічних — 842, середніх — 856.

Натомість станом на 1 січня 1968 року на Сокальщині вже налічувалось 104 школи, в яких навчалося понад 15 тисяч учнів і працювало 1096 вчителів. Окрім того, діяло 8 вечірніх шкіл для робітничої і колгоспної молоді. В 1967/68 навчальному році 531 учитель Сокальщини мав вищу освіту.

З 1990 року розроблена і впроваджується в закладах освіти району концепція української національної школи, головне завдання якої — гуманізація та демократизація навчально-виховного процесу, впровадження нових підручників з вивчення правдивої історії України, творчості колись заборонених письменників. У навчальних планах шкіл появилися такі нові предмети, як основи християнської етики, народознавство, історія релігії та ін. Наповнилася національним змістом виховна робота в школах. У кожній з них створено музеї народознавства, світлиці, музеї видатних людей, вихідців із Сокальщини. З 1989-го введено в дію СШ № 4 м . Сокаля, а 1 вересня 1994 р. відновлено роботу Сокальської гімназії. У нових приміщеннях почали працювати у школах м. Великих Мостів та с. Тартакова. Відкрито 16 початкових шкіл. Станом на 1 вересня 1999 р. у районі працює 25 шкіл І-ІІ, 16 шкіл І ступеня, 3 будинки учнівської творчості, станція юних техніків і спортивна школа.

Сьогодні навчально-виховний процес в школах району здійснюють 1525 педагогів. У 1996 р. прийнято програму «Освіта. Сокальщина XXI століття». Найпомітніших успіхів у її реалізації досягли педколективи Сокальської гімназії, Великомостівської, Острівської, Забузької шкіл. З 1996 р. здібні учні 10—11 кл. сільських шкіл навчаються в ОМАН. В останні роки учні шкіл району (1998/99 — 13 уч., 1999/2000 н. р. — 10 уч.) стали переможцями та призерами обласних олімпіад з предметів.

Вчителі шкіл району, зокрема гімназії, Жвирківської та Великомостівської неодноразово були призерами обласних конкурсів «Вчитель року».

Районний відділ освіти очолює Орест Когут.

[1] Вперед (Сокаль). 1990. № 32.

[2] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 868-869.

[3] Діло. 1914. Ч. 26.

[4] Голос з-над Буга (Сокаль). 1918. Ч. 1. С. 3.

[5] Sprawozdanie dyrekcji panstwowego gimnazjum koedukacyjnego im. Antoniego Malczewskiego w Sokalu za rok szkolny 1934/35. Sokal. S. 22.

[6] Sprawozdanie dyrekcji panstwowego gimnazjum koedukacyjnego im. Antoniego Malczewskiego w Sokalu za rok szkolny 1938/39. Sokal. S. 27-28.

[7] Сокальська гімназія. Львів, 1993. С. 29.

* До 1941 р. цей навчальний заклад називався педагогічною школою.

[8] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 91.

[9] ДАЛО. ФП-22, оп. 2, спр. 18.

[10] ДАЛО. ФП-22, оп. 2, спр. 18.

[11] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 91.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__40.html