Загальна кількість переглядів!

субота, 15 червня 2024 р.

"Щоб не забрали в срср, назвалися поляками". Розповідь Євгенії Тимчук (Палій), 1925 р. н., уродженки села Черниці Миколаївського району, а тепер – жительки с. Нікерхе (провінція Вестфольт, Норвегія).

1 вересня 1939 року німці почали війну проти Польщі і за короткий час окупували її. Оскільки Західна Україна була частиною тодішньої Польщі, то до середини вересня і вона була окупована німцями. Така ж доля спіткала село Пісочну та Черницю. На честь перемоги над поляками німецькі солдати організували гучне святкування у Черницькому технікумі. Святкували три дні. З селища Роздола завезли декілька бочок пива, яке розливали всім бажаючим безкоштовно. По селах час від часу проїжджала машина з гучномовцем і запрошувала всіх бажаючих на свято. Місцевий коваль Григорій Чабан організував хор «Січ», який нараховував більше 30 дівчат. Ми скоро вивчили декілька пісень і на цьому святкуванні заспівали. Потім кожну неділю збиралися разом у національних костюмах, співали, з піснями проходили селом. Так тривало до приходу москалів. З їх появою нам заборонили збиратися. І коли другий раз, у червні 1941 року, прийшли німці жіноча «Січ» відновила свою діяльність.
З приходом німецьких військ на територію нашого села відбувалося масове вивезення молоді на роботи у Німеччину. Ця процедура проходила мирно, але по чіткому плану. Представники німецької влади на місцях навідувались до сімей, де були діти віком більше 16 років, і зобов’язували віддати терміном на рік одного з них для сільськогосподарських робіт у Німеччині. Німці пішли на такий поступок через великий брак робочої сили – майже усі чоловіки пішли воювати на фронт. З нашої сім’ї повинна була їхати сестра Стефа, але батько вирішив віддати мене. У сільському відділенні влади мені дали скерування, з яким я поїхала зареєструватися у Стрийську комендатуру. Там мене і таких же дівчат посадили у пасажирський поїзд і повезли до Німеччини. На дорогу дали сухі пайки. У Німеччині нас зустріла спеціальна служба, яка нас розподілила та розвезла до місць роботи. Я з подругою зі свого села попала до бауера в село за 90 кілометрів від Берліна. Бауер був інвалідом, але утримував велику господарку, мав біля 10 гектарів землі, 7 корів. У бауера було чотири найнятих робочих з України. У наші обов’язки входило доїти корів, вивозити гній, з весни до осені ми обробляли поле та збирали урожай. Неділя для нас була вихідною.

До нас бауер ставився добре. А його дружина була дуже прискіпливою, могла накричати через дрібницю. У селі був клуб, де ми, заробітчани, зустрічалися, проводили вільний час. У цьому клубі я познайомилась з хлопцем Володимиром, родом з Волині, який працював у іншого бауера. Наші стосунки переросли у дружбу, і Володимир попросив свого бауера, щоб той узяв мене до себе на роботу. Його господар на цю пропозицію погодився. У нас утворилася сім’я. В 1943 році у нас народився син Степан. У 1945 році я завагітніла вдруге. У цей час радянські війська захопили Німеччину. Після капітуляції вони утворили спецкомендатури, які їздили по селах та розшукували наших «остарбайтерів» (працівників зі Сходу). Вони говорили, що повертають їх на Україну, а фактично ми мали інформацію, що вивозили у Сибір. Мужчин пропускали через спеціальні фільтраційні табори, забирали в армію. Дізнавшись про ці акції, ми з чоловіком причепили собі спеціальний знак «П», це означало, що ми – поляки. При зустрічі з радянськими розмовляли по-польськи, і нас не забрали в СРСР.

У цей час, впродовж декількох днів, радянські солдати грабували німецькі будинки. Виносили все, що можна було забрати. Одночасно масово ґвалтували німецьких дівчат та жінок. Через це деколи німкені вдавалися до самогубства.

Ми дізнались, що в американській окупаційній зоні людям жилося краще. Тому попросили свого бауера, і він у ночі фірою перевіз нас у цю зону. Американці поселили нас у барак для біженців. У ньому дали нам одну кімнату. На роботу не посилали, але я трохи допомагала на кухні. Усіх біженців забезпечували гуманітарною допомогою з Америки. Нам завозили великими партіями добротний одяг. Годували дуже добре, вдосталь ми їли шоколад.

Прожили у цьому бараці один рік. Тоді проходив відбір бажаючих поїхати жити в іншу країну. Спочатку ми вирішили податися в Америку. Для цього необхідно було пройти строге медичне обстеження. Я його пройшла, а у мого чоловіка виявили невелику пляму на легенях і забракували. Друга пропозиція була їхати в Австралію. Я відмовилась, бо ця поїздка тривала б чотири місяці пароплавом, а я в цей час була вагітною. Після цього погодилися їхати у Норвегію. Туди ми пливли пароплавом десь два тижні.

Перші роки проживання у Норвегії для нас були дуже тяжкими. Ми не знали тамтешньої мови. Для проживання нам дали стару дерев’яну хату, в якій, щоб можливо було в ній жити, в першу чергу, зробили ремонт. У селі роботи для нас не було. Мій чоловік був хорошим столяром, тож пішов на роботу в інше село. Добирався 15 кілометрів, в основному велосипедом. Скоро у нас народилася дочка Ганна. Держава давала мені допомогу на дитину, і так ми виживали. Через декілька років на кам’янистому схилі узяли собі ділянку для будівництва нового будинку. Будували його з дерева біля десяти років. З часом появився на світ ще один син – Віктор. Коли діти трохи підросли, я пішла працювати санітаркою у лікарню.

З роками діти закінчили школу, здобули вищу освіту, влаштувалися на роботу. Ми стали жити нормальним цивілізованим життям. Але журба та бажання поїхати на рідну Українську землю ніколи не покидала мене. Коли Україна здобула незалежність, я запросила свою сестру Стефу з її родиною відвідати Норвегію.

Через 49 років розлуки з рідними я побачилася зі своєю сестрою Стефою, її чоловіком Федором, племінником Андрієм та невісткою Марією. Моїй радості не було меж. Прибуло багато кореспондентів, які описали цю нашу зустріч. Згодом я чотири рази гостювала у рідному селі, побачила великі переміни, вищий рівень життя та добробут. Відвідала могили рідних батьків і поверталась назад в Норвегію з іскоркою бажання повернутися ще раз на рідну землю…

Записав Іван Кахнич 25.01.2011 року.
Джерело інформації 
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD 

понеділок, 10 червня 2024 р.

"Я була на допитах 66 раз" спогади - розповідь Грициніної (Кисіль) Марії Петрівни.

                                      село Цеперів. 

Грициніна (Кисіль) Марія Петрівна, народилася у 1924 р. в с. Цеперів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована в 1944 р., звільнена в 1952 р., повернулась на Україну в 1963 р.

Коли мені виповнилося 11 років, то я вступила у «Луг» і ми, діти, вже робили фестини. Це були виступи з відтворенням незабутніх народних звичаїв, обрядів, танців, хорових супроводів. Молодь масово залучалась до таких гуртків і з дитинства їй вже прищеплювалась любов до рідного краю. Спочатку (з 1936 по 1939 р.) я була в луговій управі, а в 1939 р. вступила в хліборобський вишкіл. Проводив цей вишкіл Іван Мигула (потім був заарештований, сидів у Березі Картузькій). Було все добре продумано, щоб дітей з дитинства привчати до праці, прищеплювати їм хліборобські навики, збагачувати їх духовно і морально.

При німцях ми пішли боронити рідну землю. Мали зв'язок з УПА, допомагали повстанцям. Як тільки німці відступили, і прийшли знов совєти, почалися репресії проти місцевого населення.

Пам'ятаю, ми з татом пішли на поле косити викомішанку. Мама зосталася вдома. Вона ніколи не ходила без хустини, а то бачимо – простоволоса біжить до нас і кричить: «Втікай, дитино, бо по тебе прийшли!» Я тільки намірилася йти дорогою, щоб швидше було, та вони фірою мене наздогнали і повезли в селищну раду. Уточнили всі дані і сказали: «Эта самая». Посадили в машину і так, як я була в одній блузочці, боса, повезли до Львова на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). У камерах було багато людей. Сиділи один біля одного. Вночі ніколи не давали спати. Якщо хтось трошки приляже, а ми його прикриємо, щоб відпочив, то зразу наглядачі кричать: «Ану, раздвинься, не толпись!»

Почалися допити. Одного разу мене так побили, що я не могла витримати тих знущань і зомліла. Мали ті душогуби вишукані методи і знаряддя допитів. Одним з таких знарядь була дерев'яна ручка, по боках якої відходили шкіряні ремінці, які по кінцях були зав'язані в гудзи. Дуже болісними були удари такого батога. Не раз били аж до втрати свідомості. Але я добре пам'ятала нашу клятву – декалог націоналіста і не виповіла нікого.

Мене допитували три слідчі на зміну. Прізвища їхні не пам'ятаю. Була в мене й очна ставка з двома односельчанами – свідками: Кулачковським Михайлом (зараз живе в Польщі) і поляком Вротняком Петром. Вони свідчили, що я була в організації і мала зв'язок з УПА. Допитували мене у них на очах.

Я була на допитах 66 раз. Це жах!

Навесні 1945 р. мене перевели на Замарстинів у тюрму. Там просиділа я десь 5 місяців. Потім завезли у Золочівську тюрму. Це найстрашніша тюрма, яку я бачила в житті. В Золочеві тримали два місяці, вже не допитували. Думала, тут мене чекає смерть. Відбувся суд, зачитали вирок – 8 вироків таборів. Після того почали нас формувати на етап. Було дуже багато в'язнів із Золочева. Загнали нас у товарні вагони і повезли в Сибір.

Привезли в бухту Находка. Загнали в бараки, де були так звані блатні, які тероризували нас страшно. Були ми там 2-3 тижні. Потім прийшов пароплав, і нас запхали в трюм, як оселедців у бочку. Дорога була важка, люди дуже хворіли і вмирали.

Привезли у Магадан весною 1947 р. Під конвоєм погнали 3 км у селище Женовп. Там пройшли так звану санобробку. Кожен день нас виганяли на сільськогосподарські роботи. Весну і літо ми працювали в полі. Хоч і тяжко було, але терпіли. Восени і взимку визначали нам роботу на лісоповалі. Це вже була каторжна робота для жінок. Ми все робили вручну з допомогою пили та сокири, копирсаючись у снігу по коліна. За день кожна жінка повинна була дати 4 кубометри дров.

Восени 1949 р., працюючи на лісоповалі, важко захворіла на менінгіт. З температурою 40-41 градусів без пам'яті лежала в бараку. Ніхто не знав, що зі мною робити. Добре, що наш шофер, почувши, що я так тяжко хвора, наробив крику, шуму і мене відвезли в лікарню.

Завідуюча тією лікарнею, оглянувши мене, сказала, що «не стоит тратить на нее лекарства». Та за мене взявся лікар Мінін (який, до речі, сам відсидів 25 років). І от доктор Мінін і ще лікар Плосніков, який йому підчинявся, взяли мене під свою опіку і виходили мене. Лежала я в лікарні 6 місяців, не встаючи з ліжка. Завдяки цим добрим людям повернулася до життя.

Лишень я виписалася, знову забрали мене на лісоповал у Тірасну. Там ми працювали як воли: вручну рубали величезні дерева, пилою розрізали їх, а потім на собі тягли величезні кльоци. Навіть чоловіки не витримували такої тяжкої роботи. А ми працювали зранку до пізнього вечора. Та ще й треба було принести дров, щоб напалити в бараку собі і для начальства припасти дров.

Єдиною відрадою було те, що можна було перекинутись словом зі своїми дівчатами-землячками. Ми підтримували одна одну як могли. У селищі Тірасна відбували покарання і мої подруги: Оксана Качмар з Рави-Руської (тепер живе в Нікополі), Соня Драгомирова-Королик з Яричева, Чайка Ганя з Підберезців та інші.

З часом перевели нас на рудники у шахту Бугудуйчак. Робота там була не з легких. Ми, жінки, працювали у забоях, підривали, де треба було, породу, бурили відбійним молотом, тягли важкі вагонетки, навантажені рудою. У штольнях було дуже багато пороху, ми там мало не задихалися. Водили нас на роботу під конвоєм. Пригадую, поряд з нами була дільниця Куцуган, де працювали в основному жінки-каторжники.

На рудних шахтах була до кінця ув'язнення, тобто до 12 лютого 1952 р. Та я ще мала поразку в правах, додому не дозволяли їхати. Після звільнення привезли у селище Устюмчин Магаданської області на поселення. Кожен місяць треба було мельдуватися в органи.

Нас було три подруги. Жили ми в Славки Гурбаль, яка раніше від нас звільнилася (тепер вона живе у містечку Кобеляки на Полтавщині). На квартирі я була два місяці. Працювала на різних роботах. Потім вийшла заміж. Чоловік мій, Грицинін Григорій 1913 року народження з Донецька, також був засуджений політично на 10 років таборів.

Один раз, пам'ятаю, вдалося у відпустку поїхати на Україну додому, відвідати рідні краї. Яке то було щастя! Та доля милостива, в липні 1963 р. ми повернулися до мого рідного села Цеперів, що на Львівщині. Поселилися тимчасово у двоюрідного брата. Чоловіка ніяк не хотіли прописувати, аж мусів був поїхати до Яворова на заробітки.

З 1979 р. я вже на пенсії. З гіркотою згадую ті молоді літа, змарновані у магаданських таборах непосильною працею. А могли ми віддати ті молоді сили рідній землі. Та що ж поробиш?

Джерело інформації VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD 
Дата публікації допису: Oct 07, 2012 7:12:53 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №290

субота, 8 червня 2024 р.

У своїй книзі "1984" Джордж Орвелл писав:" Ця війна носить шахрайський характер, адже вона має тривати постійно без перемоги....

Її головна мета - зберегти існуючу структуру, знищуючи не тільки людські життя, але й плоди людської праці... Якщо велика маса людей стане грамотною, навчиться думати самостійно, вона позбавиться привілейованих меншин, бо в них не буде потреби.
Війна і голод допомагають стримувати людей, отупівших від злиднів у світі ілюзій."

Письменники часто бачать майбутнє краще за інших....

четвер, 6 червня 2024 р.

Я одна з тих, хто народився у тюрмі. (Автор: ТИМУРА Орися Миколаївна). Спогади - розповідь.

Орися з мамою Іванною та бабусею Оленою

Батьки моєї мами походили із глибоко релігійної, національно-патріотичної родини. Дідусь Іллярій співав у церковному хорі, мама Іванна ходила вчитися, брала участь в «Просвіті». Дідусь разом з мамою відвідували драматичний гурток, часто їздили виступати в інші райони.


Било Олена та Іллярій, дочка Іванна, син Ізидор

 У 1943 році мама вийшла заміж за Кукіля Йосипа. Батьки працювали на тютюновій фабриці, жили заможно.

Шлюбна фотографія Іванни та Йосипа Кукіль

 У травні 1944 року в них народилася донечка Оксана, моя старша сестра.

Мамин чоловік, член ОУН, залишає 3-місячну дитину і бере участь у боротьбі з загарбниками як з німецькими, так і з «визволителями».
Орися у своїй першій суконці пошитій з клаптиків матерії

У листопаді 1945 року вночі енкаведисти забрали маму, сестру і бабусю, а згодом й дідуся та повезли до Монастириська, далі до Копичинець. Через місяць усіх арештантів посадили у вагони-товарняки і повезли на схід. Дорога була дуже далекою, важкою, холодною та голодною. Люди не витримували, хворіли, помирали. Перед Челябінськом захворів дідусь і його разом з іншими важко хворими військові викинули з вагонів, пояснюючи, що в них епідемія хвороби і таких треба знищувати. По сьогоднішній день ніхто не знає, що сталося з тими 27-ми людьми.

Завезли усіх в Красноярський край під голе небо, ні будинку чи барака. Перебували в землянках, а згодом у збудованих будинках. Жили в жахливих умовах, в холоді і голоді. Мати постійно згадувала своїх чоловіка та маленьку доню, яка залишилась у сусідів, і не полишала думки зустрітися з ними на Україні. Разом ще з двома жінками мама організовує втечу з Сибіру. Яка то була дорога додому з Красноярського краю з-під монгольської границі, важко передати. Йшли декілька місяців, в основному вночі, минаючи пости, села і міста, їли ягоди, гриби, пили воду з боліт, калюж. Всю дорогу були в напрузі, молилися до Ісуса Христа, просили в Матері Божої сили, щоб вона була їхньою покровителькою.

Мама була дуже ослабленою, ноги попухли, стали мов дерев'яні, особливо важко їй далися останні дні того далекого переходу. З великими труднощами мама дійшла від Бучача до Озерян, а далі йти вже не могла. Через пару днів мама зустрічається із донею, яка її звісно не визнає. Через сльози, розпач, але з материнською любов'ю мама пригорнула до себе рідну кровинку. За мамою постійно йшов пошук від НКВД. І вона була змушена переховуватися, спати в стодолах, підвалах, по полях, в лісі, коли ще було тепло. Але люди допомагали їй, переказували про облави в селі, наражаючи свою родину на висилку в Сибір за переховування.

Однак не минулося без зрадника і одного дня мама переховувалась у сім'ї, чоловік якої не тільки видав, а й поставився до неї по-хамськи і зґвалтував. Як виявилось, цей господар був агентом НКВД. Маму схопили, почалися знову камери. Тривали такі допити три місяці. Вона молилась і просила Бога сили витримати ці тортури. За наказом маму переводять до Тернопільської тюрми. Лікар дав заключення про стан здоров'я, сказав, що вона не витримає більше таких тортур, того болю і виявилось, що мама вагітна.

В тюрмі вже не били, вона була в одиночній камері, а згодом перевели до загальної камери. Жінки, які сиділи з нею, співчували їй, ділились по крихтині всім, чим могли, аби вона більше з'їла, бо ще й дитина в утробі потребує. Мама постійно молилась і плакала. Немає її донечки Оксани, її дому, в Сибіру її мама Олена, дідуся викинули живцем на мороз з ешелону і сама вона ходить вагітна. Як дальше жити і що з нею буде?

Була дуже збентежена тим, що має народжувати. Що вона буде робити з тою дитиною? І якою може народитися дитина в таких умовах, як її так били, знущалися над нею, і чим вона годована? А скільки страху, сліз та горя перенесла вона. Боялась, щоб дитина не була калікою, боялась пологів. Мама народила мене в санчастині Тернопільської тюрми у березні 1949 року. Роди були важкі. Мати лежала ослаблена і не могла піднятися на ноги і стати до мене. Харчування було неважне, відповідно мама не мала молока і годувати мене не було чим. Я кричала день і ніч, кричала з голоду й холоду. Викричала собі пупкову грижу, а пізніше дістала гнійну екзему. Все тіло гноїлося, мама молилася Богу, щоб забрав мене на той світ, щоб я і вона вже не мучились. Але помаленьку, з Божою допомогою, ми з мамою почали одужувати і вона частіше брала мене на руки, щоб я не лежала. Охрестила мене санітарка, помолилась наді мною і нарекли мене іменем Орися.

9 місяців мама виношувала мене в камері, 9 місяців я була в тюрмі. 30 грудня 1949 року прийшов наказ другої відправки мами в суворий Сибір. Санітарки тюрми дали мені трохи одягу, коцик, який я довго зберігала як пам'ятку з тюрми. Їхали в товарняку дуже довго, холод, голод. Завезли нас в село Партизанське, де на той час на висилці перебувала бабуся Олена. Вона постійно цікавилась, допитувалась людей по селищах, у які довозили українців, чи не чули прізвище Кукіль. Бабця знала, що рано чи пізно маму зловлять і виселять назад в Сибір. Мама не знала, що бабуся живе в цьому селі. Чисто випадково бабуся побачила її з малою дитиною і впізнала свою рідну дочку Яню.

У цьому селищі мама мала важку роботу в лісі, де робила нарівні з чоловіками. За непомірну працю давали 250 грамів хліба, половину з якого приносила з роботи додому своїй донечці. Руки, обличчя замерзали від страшних морозів, треба було постійно рухатись, на валянки намотували ще якесь лахміття, аби було тепліше в ноги. Тяжка була праця, не під силу жінкам, щотижня треба було відмічатися в комендатурі, чи не втекла часом ця людина. Минула важка каторжна зима, мама працювала на маслозаводі. Хліба вже видавали на пайки, скільки в хаті було членів сім'ї. На кожного члена сім'ї була норма. Треба було стояти звечора і займати чергу, щоб вистачило того хліба. А ще влітку посадили картоплю, брукву, яка заміняла нам цукор, їли лісні ягоди. Я важко захворіла на туберкульоз, мене довго лікували, возили на рентген в Красноярськ. Але з часом мене вилікували повністю.

За 13 років, що була на Сибіру, бачила 2 яблука, а як були цукерки, то було свято для мене. Після маслозаводу мама пішла працювати на будову, через те, що там більше платили. Одного дня впала з риштовки, важко покалічилась, після падіння довго боліла голова. Після тривалого лікування влаштувалась в школу прибиральницею, виконувала інші роботи, які їй були призначені.

За деякий час я знову захворіла на ревматизм, потім на жовтуху, я плакала, бо дуже боліла печінка. Проходили роки, у вихідні дні люди збиралися і зустрічалися із земляками, годинами сиділи разом, плакали та згадували про свою домівку, родичів та знайомих.

Зі смертю Сталіна контроль над вивезеними дещо послабшав. Мама тричі наймала адвоката написати у Верховну Раду про перегляд нашої справи і повернення в Україну. Але позитивної відповіді не було. На волю почали відпускати окремі категорії політичних в'язнів. З Божою допомогою прийшов і до нас той довгожданий день свободи, коли нам дозволено було повернутися на рідну землю. Тільки за третім разом нам прийшов документ, що наша сім'я ні в чому невинна і нас відпускають в Україну з поверненням майна.

Коли ми від'їздили, то нас проводжало майже усе селище. Ми з радістю поверталися на Батьківщину, адже Україна, то не холодний і не голодний Сибір. В жовтні 1957 року ми повернулися в рідне містечко, де не застали ні батька, ні своєї хати. Мамин чоловік, я його називала татом, за радянських часів тричі приїздив з Канади до нас в Україну в гості, просив маму приїхати до нього, але влада, через висилку в Сибір, відмовила мамі у поїздці. В Канаді він помер. Мама померла у 2001 році. Моя сестра Оксана проживає з сім'єю в Чернівцях.

Я виросла, здобула освіту, вийшла заміж, маю одного сина, але все своє життя відчувала на собі погляд терористичної влади. Тільки з проголошенням незалежності України я відчула свободу. Я горда тим, що дожила до часів, коли ми, українці, стали повноправними господарями на своїй землі. Дуже шкода мені і боляче, що мого дідуся, ще живим, викинули з поїзда-товарняка, як тварину. Десь там загинув, як інші люди, які так і не знають, що ми дочекалися незалежності України, як і моя бабуся Олена.
Орися (стоїть друга зліва) з мамою Іванною (стоїть перша зліва) та бабусею Оленю
(сидить перша зліва) серед засуджених земляків.

Таким був нами пройдений шлях, тяжкий, тернистий шлях в болях, в гризоті, в голоді та холоді. Тяжкі і не забуті ці спогади для нас. Але з Божою ласкою ми вийшли з цього стану. Проте спогади завжди залишають сльози на очах. Бабусю і дідуся реабілітували посмертно. 25 грудня 1991 року Прокуратура Тернопільської області видала довідку про реабілітацію мамі і мені. 

Джерело інформації. https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

пʼятниця, 31 травня 2024 р.

Брат Ірини Цибух опублікував посмертний лист, який вона залишила на випадок своєї смерті. Ірина Цибух цінувала кожну мить життя, адже знала, що будь-якої миті може загинути...

"Привіт, прийміть мої співчуття, не люблю, коли ви сумуєте, але мине час і цей розпач розсіється, доведеться продовжувати жити життя. Тому не гайте час на страждання, живіть далі.

Зараз 19:19, субота 8 квітня 2023 рік, ми з 5м екіпажем працюємо для розвідки 80 бригади, на фоні грає Dream on від Aerosmith і вирішила, що за цей рік випадало так багато можливостей загинути, що можна знайти хоча б одну, щоб написати посмертний лист.

Сумно, що ми проживаємо настільки немічні, залежні від суспільного схвалення життя, що лише смерть дозволяє проживати абсолютну свободу.

Однак біда у тому, що життя закінчилось і ця свобода більше не має ніякого змісту. Сьогодні і навіки мені всеодно, що про мене, про вас, про цей текст, про усе скажуть люди.

Наберуть ці речення лайки чи ні, нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла.

Свобода - це найвища цінність. Усі, скоро 25 років, минали часто у комплексах і страхах. Але найчастіше цьому шуму не було місця перед моєю свободою.

Найбільше за що хочу сказати дякую собі, батькам, брату, рідним та друзям, дякую, що дозволяли мені бути вільною, жити те життя, яке хочеться.

Повномасштабна війна змусила перестати бути рабом страхів, сьогодні, на жаль, не вдалося звільнитись повністю, але сподіваюсь у мене все вийде, цей лист тому допомога.

Щоб мати свободу треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут є собою і роблю те, що хочу.

Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто - у цей момент, як і у той коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла. Не лукавитиму, щоб відчувати цю неодмінну, істину волю доведеться пройти ще не один сеанс терапії, страхів і сліз.

Сьогодні усе позаду, моє життя закінчилось і мені важливо було пройти його гідно: бути чесною, доброю, люблячою людиною.

Сьогодні ми працюємо для героїв і це гарна змога підтвердити свої цінності - бути дійсно тою людиною.

Дякую кожному, хто любив і підтримував мене.

пʼятниця, 24 травня 2024 р.

У 1956 році німецький єврейський філософ Гюнтер Андерс написав таку пророчу думку:"Для того, щоб придушити будь-який бунт зверху, не варто робити його жорстоко. Архаїчні методи, як Гітлер, точно застарілі.

Достатньо створити колективну умову настільки потужну, що сама ідея бунту навіть на думку не спаде. Найкращим способом було б форматувати людей від народження, обмежуючи їхні вроджені біологічні здібності...
Тоді продовжуємо цю умову, різко знижуючи рівень та якість освіти, доводимо її до форми навчання без зусиль. Неосвічена людина має обмежений горизонт мислення, і чим обмеженіше її мислення - матеріальне, помірне, тим менше вона може бунтувати. Доступ до знань потрібно зробити більш складнішим і елітнішим... Нехай поглиблюється прірва між людьми і наукою, щоб інформація, спрямована на широку громадськість, була нечутливою з усіма можливими змістами - особливо без Переконання треба використовувати знову, а не пряме насильство: будемо масово транслювати на телебаченні розваги, які завжди лестять емоції та інстинкт.

Ми займемо свою свідомість марним і веселим - постійними розмовами і музикою, щоб не ставити запитань, не викликати думки.
Сексуальність буде найважливішим - як соціальна анестезія, немає нічого кращого. Загалом треба заборонити серйозність існування, висміювати все, що має високу цінність, зберігати постійні вибачення за тривіальність, щоб ейфорія реклами і споживання стала цінним складовою стандарту людського щастя і взірцем свободи.

Такий тиск за колективність сам по собі викличе таку інтеграцію, що єдиний страх (який доведеться підтримувати) - це виключення з системи і, таким чином, втрата доступу до матеріальних умов, необхідних для щастя. До масової людини, виробленої таким, треба ставитися як він є: продукт, теля і слідкувати за стадом. Все, що дає заснути його яскравість, його критичний розум - це морально добре, а те, що може його розбудити, треба боротися, висміювати....
Будь-які доктрини, які ставить під сумнів систему, спочатку повинні бути визначені як підривні та терористичні.". Гюнтер Андерс.

Людська перешкода 1956

вівторок, 9 квітня 2024 р.

9 квітня 1941р. у с.Конюхи Козівського району помер Сосенко Ксенофонт Петрович - Український етнолог, священик УГКЦ, лікар - гомеопат, письменник, перекладач, громадський діяч, член міжнародного товариства етнографів, учасник міжнародних з'їздів етнології, Двоюрідний брат Модеста Сосенка і батько Петра Сосенка, тесть О. Олександра Бучачцького. Член НТШ.

СОСЕНКО КСЕНОФОНТ ПЕТРОВИЧ (07.02.1860, С. МЕЖИГІРЦІ, НИНІ ГАЛИЦЬКОГО РАЙОНУ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ — 09.04.1941, С. КОНЮXИ, НИНІ КОЗІВСЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ) — УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОЛОГ, СВЯЩЕНИК УГКЦ, ЛІКАР-ГОМЕОПАТ, УЧЕНИЙ-ЕТНОЛОГ, ПИСЬМЕННИК, ПЕРЕКЛАДАЧ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ. ЧЛЕН МІЖНАРОДНОГО ТОВАРИСТВА ЕТНОГРАФІВ, УЧАСНИК МІЖНАРОДНИХ З’ЇЗДІВ ЕТНОЛОГІВ. ДВОЮРІДНИЙ БРАТ МОДЕСТА СОСЕНКА І БАТЬКО ПЕТРА СОСЕНКА. ТЕСТЬ О. ОЛЕКСАНДРА БУЧАЦЬКОГО. ЧЛЕН НТШ. 

Поxодить зі стародавнього козацького і священичого роду. Його двоюрідним братом є художник Модест Сосенко (1875-1920).

«Батько мій Петро Сосенко був католицьким парохом в Межигірцях. Мати Йосифа з роду Синевицьких. Як тато, так і мати були з священичих родин. Батька предки походили з Дашниці, села на західній Галицькій Україні, – писав герой нашої статті у своїй біографії, створеній у травні 1933 року. – Громадяни того села мали бути козацькими переселенцями з Великої України і були солтисами, вільними від панщини людьми».

Вже у гімназії належав до культурно-освітнього гуртка «Української громади». Збирав етнографічні матеріали, які надав потім Євгену Желехівському для «Русько-німецького словника». Також народні пісні з Межигірців та Лемківщини К. Сосенко подав приблизно у 1892 році професору Омеляну Огоновському. Але вони не були опубліковані і, як припускав сам збирач, загубилися у вирі Першої світової війни.

Оскільки дуже любив малювати, то після гімназії вступив на третій курс мистецької школи Яна Матейки у Кракові. Паралельно слухав курси класичної філософії, історії, археології, польської літератури та анатомії у Краківському університеті. Навчався також у Львівському Університеті на теологічному та філософському факультетаx.

Напевне, став би художником, однак у 1879 році захворів на очі і змушений був покинути навчання в академії Матейки. Натомість пішов слідами батька-священика і вступив до Львівської греко-католицької семінарії. А що семінаристи у ті часи освіту здобували на теологічних факультетах університетів, то планував продовжити навчання на філософському факультеті. Так К. Сосенко потрапив на курси Омеляна Огоновського, взявся за старослов’янську мову та українську літературу.

1888 висвячений на священника УГКЦ, душпастирював у селаx Галичини (з 1901 року і до кінця життя в Конюxаx). Як сам писав, робота практично унеможливила заняття літературою та наукою. І все ж, постійно замовляв книги з Кракова і Німеччини, а протягом 1900-1914 років виношував думку відкриття власного видавництва.

«Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі і історії є задатки іранізму і арабізму, – йдеться у біографії пароха-вченого. – Маю написаний досить об’ємистий словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій, придав також збірку арабських лінгвістичних елементів в українській мові. При ужитковості збірка та нагодиться для арабських лінгвістів та письменників».

За свою працю та заxист українського населення 1920 року був арештований польською військовою владою і стояв під загрозою розстрілу. Був членом НТШ у Львові. Брав участь у з’їзді етноґрафів у Відні та в Ст. Ґабрієль. Переписувався з німецькими вченими, проф. унів. Шмідтом та проф. Ґахсом, які присилали йому звідомлення зі з’їзду, коли вже сам не міг туди їхати.

Дослідницька робота отця Ксенофонта не заважала ані душпастирській, ані родинній. У пароха та його дружини Елеонори (дівоче прізвище Струтинська) було шестеро дітей: Софія, Марія, Емілія, Петро, Дарія та Наталія. Із них донька Софія, у заміжжі Придаткевич, стала вчителькою у Конюхах і зібрала багату колекцію місцевої вишивки.

Син Петро став відомим правником і працював у Всеукраїнській Академії Наук у Києві. Був репресований у 1933 році і вбитий у 1937-му. Донька Марія вийшла заміж за отця Олександра Бучацького – засновника і першого коменданта Уряду Новиків, тобто пластового новацтва. Отець Олександр, хоча і жив у Львові, приїжджав у Конюхи допомагати старенькому отцю Ксенофонту.

Отець Ксенофонт Сосенко помер 9 квітня 1941 р. і похований на кладовищі у Конюхах. У цьому ж селі стоїть дерев’яна церква Зіслання Святого Духа 1607 р., у якій служив цей незвичайний парох. Храм місцева громада береже як свою спільну пам’ять, хоча має новіший, мурований.

Праці:
«Про містику гагілок» (у ж. «Поступ», 1922),
«Праджерело українського релігійного світогляду» (1923)
«Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» (1928).

Неопубліковані праці:
про Гаїлки та Староукраїнський Великдень,
про Купала,
«Ґенеза козаччини»,
«Дніпро і Подніпров’я» («Дніпро та Придніпрянщина»),
словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій,
збірка арабських лінгвістичних елементів в українській мові,
збірка лінгвістичних і арабських аналогій в назвах рік, гір і місцевостей Подніпров’я й Західної (Галицької) України.
1991 року громадськість села Конюxи вирішила створити меморіяльний музей К. Сосенка в будинку, де він жив. Фото.

Джерела:
Лічинська, С. Пам’ять житиме вічно [Текст] : [про священика-етнолога о. Ксенофонта Сосенка] / С. Лічинська // Місто. – 2010. – 24 листоп. – С. 7 : портр. – (Пам’ять).

Мороз, В. Отець Ксенофонт і Різдво [Текст] : [про отця К. Сосенка, греко-катол. священика, видат. громад. і культур. діяча, знаменитого етнолога, етнографа та фольклориста, діяльність якого пов’язана з с. Конюхи Козів. р-ну] / В. Мороз // RIA плюс. – 2015. – № 1/2 (31 груд.-13 січ.). – С. 19 : фот. – (Ретро).

Шкільний, В. Жертовна праця в ім’я Бога і рідного народу [Текст] : виповнилось 150 р. від дня народж. отця Ксенофонта Сосенка, греко-католиц. священика, видат. громад. і культур. діяча, знаменитого етнолога, етнографа та фольклориста, діяльність якого пов’язана з нашим краєм / В. Шкільний // Свобода. – 2011. – 11 лют. – С. 3 : портр. – (Ювілеї).

Джерело.https://irp.te.ua/sosenko-ksenofont-petrovy-ch/

понеділок, 1 квітня 2024 р.

Я щаслива, що Господь вернув мені сина. Про Євгенію Андрусяк. "Свої спогади я писала 1990 року на прохання сина, якого я шукала довгих 11 років"

Євгенія Гуцуляк-Андрусяк.

Мені хотілося, щоб про мого чоловіка Василя Андрусяка взнали більше як про людину, а не тільки воїна. Він командував 5 бойовими куренями УПА на теренах ТВ-22 «Чорний Ліс». Він присвятив себе і віддав своє молоде життя за волю України.

Повінчалась я з Василем Андрусяком у селі Посіч ввечері 11 травня 1945 р.

24 лютого 1946 р. попавши під облаву був поранений, тому дострілив сам себе. Тіла Василя («Різуна») і його побратима Бориса («Бояна») возили потім селами, зганяючи людей на впізнання.

10 березня 1946 року народився в мене син. Коли мене запитали, як буде називатись синок, я згадала, що тата його, Василька, вже немає серед живих і відповіла: «Василько».

Перебуваючи в підпіллі я віддала сина доглядати родині Марії і Василя Безушків, молодих людей, бездітних, чесних, розумних, порядних.

Я вдень сиділи в бункері, а коли було спокійно в селі, ввечері виходили. Я бігла до дитини, що була досить близько. Безушки любили мого синочка. Він до них привик. Але коли я приходила, то горнувся до мене.

Хотіла віддати сина до брата в Снятин. Брат не міг взяти дитину, бо енкаведисти в Снятині вже знали, що в мене народився син і вони могли забрати дитину від нього.

7 серпня 1947 р. облавники спіймали мене з синочком. Керував операцією полковник Нечаєв.

Підчас слідства полковник Нечаєв наполегливо вимагав, щоб я підписала статтю з осудом ОУН-УПА, діяльності чоловіка, тобто покаянну. Він говорив:

- «Завтра будеш на волі, сина віддадуть, отримаєш квартиру – де хочеш, навіть у Києві».

- «Ні!»
- «Ти за один підпис зрікаєшся сина?»
- «Я сина не зрікаюсь, на зраду не піду, не діждеш!»
- «Вас нема за що судити – відпустимо».
Я відповіла: «Ненавиджу – ви мої вороги, ви родину мою знищили, чоловіка вбили!»

- «Ти сина ніколи не побачиш, я особисто постараюсь, хіба уб'єш його».

Слідство. День і ніч допити, лайка, погрози, штовхани, вночі не дають спати, наказують цілу ніч сидіти або стояти. Вдень спати не можна, в камеру щохвилини заглядає наглядач: «Не спать, не лежать!» Уночі знову тягнуть на допит. В карцері я була два тижні одна.

Засудили мене на 10 років ув’язнення.
1948 рік. Попала в концтабір на півночі біля ріки Сосьви.

Перебуваючи в таборах писала листи, щоб дізнатись про долю сина.

На Тисьмі застала нас вістка, що помер наш кат Сталін. Як плакали за ним росіяни, які мали строки по 25 років! Жаліли за ним, що мало їм дав.

Писала неперервно листи, щоб відшукати сліди мого синочка. Молилася, просила Ісуса, Матір Божу, щоб не покидали мене, щоб допомогли знайти мені синочка. Я вірила, надіялась, і молитва допомогла мені вижити.

Мене звільнили 1955 року зі зняттям судимості і всіх, зв'язаних з судимістю, обмежень. Я поїхала до брата Василя у Львові. Мене не прописували, тому поїхала до знайомої на Волинь, в Костопіль.

Знову продовжила пошуки сина. Поїхала в Калуш. Звернулась в той будинок, куди віддали сина в першу ніч. Дізналась, що дитину принесли військові вночі 7 серпня 1947 року. Не записували, а рано забрали, та відвезли до Станіславова.

В Станіславові по вулиці Карла Маркса, 9, дитячого будинку грудної дитини вже не було. Пішла до обласного прокурора по вул. Чапаєва, 25.

Прокурорша подивилась на мене , а тоді каже:
- Що, Ви в справі дитини? Хочете забрати? Вашої дитини нема, ми віддали її на усиновлення.

- А хто Вам дав таке право? Як Ви посміли без моєї згоди комусь віддати? Ви добре знали, що я шукаю його. Що наробили, тепер справляйте. Я Вас подам до суду!

Вона почала мене умовляти:

- Ви йому чужа тьотя. Він вас не знає. Він від Вас відмовиться. У нього вже є інші батьки. Ті люди, що його взяли, Вашого сина краще виховають.

Я спокійно слухала, а потім сказала:

- Вистачить читати мені Ваші нотації, досить, що Ви всі десять років усілякі брехні писали. Кому віддали? Де ті люди, котрі забрали його? Я зараз піду до обласного прокурора, якщо і він нічим не допоможе, поїду в Москву.

Через два тижні я одержала з прокуратури м. Станіславова повідомлення: «Ваш син Андрусяк Василь Васильович, він же Ганусяк Вася, усиновлений Корсаковим П. Е. і Корсаковою А. С. Вони проживали в м. Станіславі по вулиці Білій. З міста Станіслава виїхали в місто Київ, їхня адреса в Києві нам не відома.

Однак виявилось, що Корсакови виїхали в Смоленську область та проживають у м. Єльні.

До Єльні приїхала рано, зупинилась у готелі, пішла в суд. Сказала, що через суд хочу повернути сина. Суддя сказав, що у них немає всіх необхідних документів. Зберуть їх тоді буде суд. Я сказала, що піду на Піонерську, де живе мій син, хочу його побачити. Суддя не радив мені йти, бо буде недобре, коли син все взнає та ще й я почну плакати. Я пообіцяла, що не буду плакати. Однак, будучи так близько, не можу від’їхати не побачивши сина.

Прийшла до Корсакових, вдома була старенька бабуся. Я запитала: «Где Анастасия?» Вона перелякано запитала: «Хто вы?» Я представилась, що з Асею разом працювала, що я у відрядженні і прийшла їх провідати. Питаю:

- Где Вовочка?
- Он гуляет.

Коли Василько зайшов у хату, привітавшись, я глянула на нього: він настільки був подібний до мене на моїй фотографії в приблизно такому ж віці.

Він роздягнувся, а я шапку з голови зняла і поцілувала: «Какой ты большой вырос, я тебя маленьким видела».

Син наливає обід, пропонує мені, пригощає мене чаєм. Я йому сказала, що працювала з мамою. Питаю: «Поехал бы он в Станиславов?» – «Если мамка разрешит, то поеду». Пообіцяв дати мені фотографію. Побіг в кіно, а потім на уроки.

Він побіг, а бабця до мене з плачем: «Вы что-то знаете. Вы целуете, как родная, неродная не поцелует так, я знаю». Вона розплакалась: «Не дам Вовку, он мой, я его на плечах носила. Если хотите его забрать, берите и меня, сыну я не нужна, а невестка меня не любит».

Я заспокоїла її: «Если сынок захочет ехать ко мне, я заберу вас обеих». Старенька почала мені розповідати, що у невістки не було дітей після двох операцій – позаматкова вагітність, тому вони вирішили взяти дитину з дитбудинку. Коли йшли брати, взяла з собою сусідку, щоб порадила, котрого їй взяти. Питає: «Взять он этого? Мне он нравится, у него чорные глаза».

Дитину виконком не всиновив, бо не знали, де його батьки. Так дитина перебувала в них, часто, як Корсаков прийде п'яний, невістка йому наперекір відносить малого назад в дитячий будинок, але за якийсь час знову принесе. Людям говорили, що це дитина чоловіка, як він був у Станіславові в армії «по борьбе з бандитизмом», то його знайома медсестра народила дитину і померла. Він хлопчика здав у будинок грудної дитини, а коли його жінка приїхала, дитину вирішили забрати. Але люди не вірили в ці бредні, і сусіди знала правду.

Прийшла господиня, запитала, чи я бачила Вовку, чи йому щось говорила. Я відповіла, що нічого не говорила. Вона розплакалась, казала, що ніколи по судах не ходила, щоб я дитину забирала без суду. Пішла я в суд, все розповіла, що вона готова віддати дитину без суду. Суддя сказав, щоб ми прийшли завтра разом, він усе оформить, і я заберу дитину. Ввечері синок з другом йшли зі школи, ми разом прийшли. Господиня вже була вдома. Син запитав мамку, чи можна дати фотографію мені і що написати. Вона сказала: «Напиши: на память т. Жене».

Я подякувала, а син з товаришем пішли робити уроки. Тоді мамка каже:

- Вы где-то шлялись по миру, а теперь хотите забрать великого парня.

Я відповіла: «Суд будет, нас разсудять, а где захочет мой сын, так и будет, я насильно его не заберу.»

Суд мав відбутись через пару тижнів. Мій поїзд був увечері, тому вирішила ще раз побачити сина. Він був з товаришем. Коли з ними попрощалась, то мене наздогнав його товариш, та й питає:

- Тетя, это правда, что Вовка ваш сын?
- Кто тебе это сказал?
- Дети в школе.
- Не говори ему, он возможно будет плакать.

- Он уже все знает, ему в школе рассказали, спрашивает, почему она мне нечего не говорит. Вы ему расскажите, он большой, много читает, умный.

Через пару місяців я приїхала на суд. Пішла на помешкання до мамки. Синок вийшов до другої кімнати, я пішла за ним і прошу:

- Пошли со мной в город, купим кое-что, может, какие книги красивые.

- Иди сама, а то все будут смотреть.
- Меня некто не знает.
- Знают.
- А ты знаешь?
- Нет, не знаю и не хочу знать.

- Но я тебе должна сказать, что я твоя мама, твое имя Васылько Андрусяк, отца твоего нету, погиб, ты у меня один, скоро будет суд, присудят мне.

- Я хочу здесь жить, я некуда не поеду.

- А я не буду тебя забирать силою. Завтра будет суд, присудят мне, а ты, как захочешь, можешь жить здесь. Писать будешь?

- Не знаю.

- Все одно приедешь ко мне, через пять, десять, двадцать лет, но приедешь.

- Возможно.

Я його поцілувала, а він схилив головку і не дивиться на мене. Я не плакала, я тоді була дуже слаба, немічна, але сильна духом, я знала, що плач не дасть мені сили, щоб боротися. Пішла ще до міста, купила деякі книжки, гостинці та занесла йому. Потім ще зайшла в суд, розповіла, що дитина все знає, що йому в школі все розказали.

На другий день прийшла в суд. Зібралося багато людей, мене і Корсакову викликав суддя (Корсаков на суд не з'явився, Корсакова принесла довідку, що в нього температура), запитав: «Чому не привела сина? Приведіть дитину».

Корсакова привела малого, сама плаче, а дитина заспокоює: «Не плач, я сказал, что некуда не поеду».

Суддя і засідателі зайняли свої місця. Зачитали наші прізвища, сказали Корсаковій посадити біля себе дитину. Суддя: «Андрусяк, расскажите, какое вы имеете дело к Корсаковым».

Я встала і все розповіла, як на молитві, а під кінець сказала, що надіюсь на справедливий радянський суд. Я спокійно говорила, не плакала. Я говорила по-російськи, а коли я говорила по-російськи, то в мене в душі все як закаменіло. Після мене запитання до Корсакової, вона почала розказувати. Плаче. Суддя сказав, щоб вона взяла себе в руки. Питає:

- Вы признаете право матери на сына?

Вона відповіла, що визнає, але дев'ять років виховувала дитину.

Суддя каже:

- Вы имели радость, когда он был маленький, а она была лишена этой радости. Теперь она нашла сына и имеет право на него. Почему вы еще не усыновили его?

- Исполком не дал согласия, ибо не знали, где родители ребенка.
- А как Вы в школу записали без документов?
- Это муж записал.
- Он работал в КГБ, – сказав засідатель.

Тоді суддя звернувся до сина і запитав його, в який клас він ходить, як вчиться, чи знає, котра його мама. Він відповів:

- Теперь знаю.
- Кто тебе сказал?
- Дети в школе.
- Поедешь с мамой?
- Нет. Я хочу здесь жить.

- Почему ты не хочешь ехать с мамой, или потому, что ты ее не знаешь? Усе дети имеет родную мать, а у тебя чужая тетя.

А він заплакав і сказав:
- Если бы я с нею все время жил.

- Знаешь, сынок, была война, мать посадили, пока разобрались, ее оправдали. Она приехала и начала искать тебя. Она все время искала тебя.

Другий засідатель питає:

- А, может, поедешь в гости к маме, посмотришь, как она живет. Понравиться – останешься, а нет – назад приедешь.

- Поеду в гости.

Суд вийшов на нараду. Ми сиділи в залі. Люди говорили, хто за нею, а хто за мною. Яка довга була та перерва! Я молилась у душі: Господи, ти все знаєш, будь мені і тут суддею. Я була як в тумані, здавалось, що все мені сниться!

Нарешті: «Встать. Суд идет!» Всі встали. Суддя зачитав рішення, дитину присудили мені.

Після суду викликав нас, двох мам, суддя. Він сказав до Корсакової: «Не пробуйте задерживать паренька, он с характером, он все равно уйдет от вас». І до мене звернувся: «А Вы постарайтесь, чтоб он почувствовав, что он у родной матери».

Вийшли з суду, Корсакова з сином пішли до своєї домівки, а я в готель. Потім вирішила піти до Корсакових, щоб довідатись, коли поїде в гості до мене Василько, може, тепер зі мною.

Прийшла до них. На подвір'я, мамка сиділа з малим і розмовляла, опісля підійшла до мене, заявила, що Вовка не поїде до мене, поки бабця жива, бо хто її догляне, всі на роботі, а вона дуже хвора.

Корсакова попросила, щоб я виписалася з готелю і посиділа коло бабці, бо їй треба на роботу. Я виписалась і прийшла. Сиділа коло хворої, вона важко дихала, пульс дуже слабенький, з перебоями. Запитала, чи заберу Вовку, і сказала, що тепер вона може спокійно померти, бо вона за нього переживала, що вона дала йому 14 карбованців.

Синок носив суху траву на стрих хати. Я спитала:

- Для чего ты это делаешь?
- Буду там спать.

Але там спала я, бо так розпорядилася Корсакова. Вона переживала, що сусіди будуть приходити до хворої і дивитимуться на мене.

У п'ятницю бабці стало погано, вона почала задихатись, у грудях сильні хрипи, я післала малого викликати мамку. Вона прийшла з молодою лікаркою, яка визнала запалення легенів і запропонувала негайно везти до лікарні. Під'їхав до хати віз, запряжений конем, син виніс хвору маму, поклав на солому. Корсакова я побачила крізь вікно, коли клав свою матір на віз. Я в той час сховалась за піччю. Корсаков вперто уникав зустрічі зі мною.

Корсакова накрила її, сіла на воза і попросила мене, щоб я з нею поїхала до лікарні. Була сильна спека, бабка розкривалась, не мала чим дихати. Проїздили коло млина, Корсакова зупинила коня, каже, що має занести мішок у млин, і побігла. Я залишилась одна коло воза, бабця стала задихатись, я бачу, що вона помирає. Кличу: «Ася, бабка умирает». Вона прибігла, налила в рот лимонаду, але він вилився. Корсакова закричала. Я накрила покійницю з головою. Корсакова сіла на воза і рушила далі. Я питаю:

- Куда едешь?
- В больницу.
- Чего уже мертвую везти в больницу, везите домой.

Коли привезли на подвір'я, малий, як побачив, утік десь у поле. Занесли покійницю в хату. Корсакова питає: «Что делать?» Я сказала, що треба робити, а вона говорить: «Сейчас придут соседи, будут на Вас смотреть, а не на покойницу». Я забралася на стрих, на сіно. Лежала і слухала. Там, у хаті, рух, ходили, говорили до пізньої ночі. Я не могла заснути. Пси гавкали, мені здавалося, що хтось до мене лізе і хоче мене вбити, щоб помститися за дитину. Боялася таки Корсакова, тому що він не хотів зі мною зустрітися. Всю ніч я не могла заснути.

Бабусю поховали. Вовка вирішив їхати зі мною, а не залишатись з Корсаковими. Корсакова почала Вовку виряджати. Складала його речі, шкільні підручники. Малий питає: «Учебники забрала? Опять придется учить украинский язык». Я заспокоїла його: «Пойдешь в русскую школу».

Перший рік ми з ним розмовляли тільки по-російському, але чоловік і та бабуся, чужа, що жила у нас, говорили з ним по-українському. Пригадую, як перший раз прийшла на батьківські збори. Класна керівничка Чорноудова сказала: «Хороший у вас хлопчик, Андрусяк, уважний, грамотний, товариський. Він недавно приїхав з Росії, ми його звільнили від екзамену з української мови, але він все одно прийшов і написав диктант на «п'ять». Я була дуже щаслива.

Після закінчення шостого класу ми поїхали до Станіславова. Там у нього були друзі, з якими він ходив до школи в перший і другий клас. Василько познайомив мене з сусідкою, де вони жили по вулиці Гладкій, 8. Потім повернулись до Костопіля, де я тоді жила

Закінчивши сьомий клас, він захотів поїхати до Корсакових. Я не могла з ним поїхати, бо була хвора чоловікова мама, тому Василько поїхав сам. «Не переживай, – каже він, – я знаю, де треба робити пересадку, де компостувати квитки». Я його відпустила.

Після канікул приїхав додому, в Костопіль. Був слухняний, ніколи не відмовив мені, якщо я його просила. Про тата нічого не розказувала йому. Часом принагідно скажу: «Твій тато», – а він якось аж знітиться. І мені здавалося, що він нічого не хоче знати про батька, бо сам ніколи не запитував про нього. Так пройшли шкільні роки.

Вступав у авіаційне училище, дуже хотів бути пілотом, але наше минуле стало на перешкоді.

Після армії вступив у політехнічний інститут. Закінчив його. Оженився з гарною, дівчиною з Станіславова, куди поїхав жити після закінчення навчання.

Я не могла купити хати в Станіславові і жити поруч сина, оскільки мене не прописували.

Купила хату у Львівській області. Жила одна. Мене часто провідували брат з дружиною, які жили у Львові. Син з дружиною і внуки приїздили рідше, бо обоє працювали, а внуки вчились.

Совєтський Союз почав добігати з свого кінця. Нарешті я таки переїхала в Івано-Франківськ, ближче до сина та онуків. Коли ж у 1989 р. я розповіла синові все про його батька, він сказав: «Напиши все, нехай для внуків залишиться». Я щаслива, що Господь вернув мені сина, який є добрим сім'янином, мене поважає як маму і ніколи не дорікав ні в чому, особливо, що через мене не знав материнської ласки. І що син гідний свого батька та з пошаною згадує його. На все Воля Божа. Слава Йому!

Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

неділя, 24 березня 2024 р.

80 років тому: 25.03.1944 – у Празі, Чехо-Словаччина помер Борис Матюшенко, лікар-гігієніст, доктор медицини (1912), дійсний член НТШ (1931), громадсько-політичний діяч.

Закінчив медичний факультет Київського університету (1909). Працював військовим лікарем, асистентом у клініках при Київському університеті, Жіночому медичному інституті. З 1903 – член Революційної української партії, з 1905 – Української соціал-демократичної партії. 

Під час Першої світової війни служив у госпіталях. Від серпня 1917 організатор служби охорони здоров’я в Україні, керівник Головної медично-санітарної управи при Генеральному секретаріаті внутрішніх справ УНР, співорганізатор Всеукраїнської спілки лікарів. За Української Держави (Гетьманат) – директор департаменту лікарської допомоги і шпитальних справ Міністерства народного здоров’я та опікування. Міністр народного здоров’я та опікування УНР (12.1918-02.1919). Член української делегації на Паризькій мирній конференції (1919-1920). Голова дипломатичної місії УНР у Бельгії (1919-04.1920). Керівник Закордонного бюро Українського Червоного Хреста (1920-1921). 

Професор Українського вільного університету в Празі (від 12.1921), співзасновник Української господарської академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), професор Карлового університету в Празі, завідувач кафедри Євгеністичного інституту Ч-СР. Засновник (1922) та керівник (1923-1935) Спілки українських лікарів у Чехо-Словаччині. Редактор «Українського медичного вісника» (1923-1925). Співредактор «Латинсько-українського медичного словника» доктора М. Галина (1926). Організатор українських наукових з’їздів у Празі (1926, 1932). Дружина Марія Матюшенко (з дому Гоженко), громадсько-політичні діячка. Народився у Києві 1883.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

субота, 16 березня 2024 р.

90 років тому: 16.03.1934 – московитська комуністична газета «Пионерская правда» (за нею й низка інших радянських газет) надрукувала донос піонерки Олі Баликіної із села Отрада Спаського району Татарської АРСР до Спаського ОГПУ на власного батька, що він разом з іншими колгоспниками крав колгоспний хліб.

Наслідком цього відбувся арешт 16 селян, які в липні цього ж року всі були засуджені до різних термінів ув’язнення, зокрема батька Олі покарано на 10 років строгого режиму.

В абсолютному вираженні будь-яка крадіжка є злом (в християнстві гріхом). Проте як в арифметиці враховується знак перед числом так і в житті завжди враховуються обставини, що спричинили певне зло. Навіть якщо винести за дужки таку традиційну національну рису московитів як злодійкуватість, про що нерідко пишуть їхні ж інтелектуали, комуністична система від початків свого існування створила такі суспільні умови, що для більшости простих громадян вкрасти в держави стало однією з умов їхнього виживання. 

В радянські часи поцупити щось в держави навіть вважалось маленьким відшкодуванням того, що система через рабську працю нахабно відбирала в селянина або робітника. Правда не кожен міг щось потягнути, то ж найповніше ця сатисфакція виявлялася у ставленні до праці – в радянські часи популярною була сентенція: «вони роблять вигляд, що мені платять, а я роблю вигляд, що їм працюю». 

Проте в цій історії є щось значно більше, а саме який велетенський вплив мала більшовицька пропаганда на свідомість особливо підлітків, які ще не вміли простежувати причинно-наслідкових зв’язків. Минуло неповних два роки від загибелі Павліка Морозова (вересень 1932), з якого пропаганда зробила піонера-героя замордованого нібито куркулями за комуністичну ідею (насправді не ретушована історія виглядала дещо інакше), як радянською імперією почала ширитись хвиля доносів в каральні органи саме від підлітків. На початку 1935 на станції Вахрушево Кіровського краю піонерка Анна Соколова випадково почула розмову між залізничниками, які «злораділи» з вбивства Кірова й відразу донесла в місцевий партком. 

Звісно робітники потрапили за ґрати. Приблизно того ж часу піонер Коля Щеглов викрив свого батька як «ворога народу» і звернувся в органи НКВС з проханням його розстріляти. Ну не могло НКВС не дослухатись до бажання дитини. Поступово комуністичний режим вибудував в країні широко розгалужену систему доносів. В кожному трудовому колективі, а особливо наукової, технічної та творчої інтелігенції, все сказане уважно слухала та запам’ятовувала мережа стукачів й пізніше викладала в детальних звітах. При цьому радянський стукач не наважувався щось приховати від куратора, бо усвідомлював, що крім нього в колективі ще є один чи декілька донощиків про яких він не знає.

А наша «героїня», Оля Баликіна, завершила сумно хоча й закономірно: після Другої світової війни за доносом сусідів була засуджена на 10 років ув’язнення. Ось таке воно життя, чи як мовлять французи «с'est la vie».

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

пʼятниця, 15 березня 2024 р.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Молодь у вишитих сорочках.Фото: Національний музей Гуцульщини та Покуття.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Таромське, 1881 р. У стародавні часи місцевість називалася Тарентський Ріг й описувало Таромську гору, з якої відкривається краєвид на долину Дніпра.

Першу згадку про запорізьке козацьке містечко Таромське, біля міста Нові Кодаки, описав Феодосій Макаревський у 1704 році, коли він подорожував цими місцями.
За твердженням краєзнавця Дмитра Яворницького, козаки вважали урочище Таромське своїм найдавнішим займищем.

Воно розташовувалося на старовинному шляху з Києва «вниз», вздовж Дніпра на Хортицю, Крим, Кавказ та Азію. Містечко належало до Кодацької паланки Запорожжя.

четвер, 14 березня 2024 р.

30 років тому: 15.03.1994 – у Варшаві помер Ярослав Полянський, диригент, музикознавець, композитор, фольклорист, педагог.

У 1947 в рамках операції «Вісла» з родиною виселений на захід Польщі. Закінчив Педагогічний ліцей та музичну школу в Гожові, відділ диригування Вищої музичної школи у Варшаві (1961-1966). Організатор і перший керівник чоловічого хору «Журавлі» Українського суспільно-культурного товариства у Польщі (1972-1983), організатор та диригент Лемківського мішаного хору, Мішаного хору «Думка», Молодіжного камерного хору церковної музики, хору «Тисячоліття». 

Від депортованих у різних регіонах Польщі та Словаччини записав понад 3000 лемківських пісень, з яких опублікував близько 800. Автор 15 вокальних творів на тексти Є. Самохваленка та Б.-І. Антонича, численних хорових обробок, співорганізатор шести українських фестивалів. Заслужений діяч культури Польщі (1967), член Спілки польських композиторів (1978). Нагороджений Бронзовим та Срібним Хрестами заслуги, Золотою відзнакою спілки хорів і оркестрів. Народився у с. Поляни біля Криниці на Лемківщині, нині в Польщі 1930.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

середа, 13 березня 2024 р.

80 років тому: 13.03.1944 – у Львові помер Василь Сімович, видатний вчений-мовознавець, філолог, дійсний член НТШ (з 1923). Закінчив філософський факультет Чернівецького університету (філологія). Співредактор видань РУП та громадський діяч у Чернівцях.

Працівник Союзу Визволення України (1914-1918), організатор культурно-освітньої праці в таборах полонених українців. Професор Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), завідувач кафедри української мови, проректор (1925). Учасник низки філологічних і славістичних з'їздів. Професор і завідувач кафедри української мови Львівського університету (з 1939), у липні 1941 обраний ректором, проте німецькі окупанти закрили університет. Керівник Наукового фонду при Українському Центральному Комітеті (1942-1943), редактор «Українського Видавництва» (1941-1944). Працював у галузі історичної фонології, морфології, словотвору, історії мовознавства. Народився у с. Гадинківці на Тернопільщині 1880.

«Поєднуючи в собі аристократизм почувань з виснажливою працею чорнороба від культури, Василь Сімович належить саме до таких українських інтелігентів, яких можна назвати правдивою аристократією – аристократією сили та праці, а не роду чи маєтку». Професор Людмила Ткач.

«Сімович за життя був живим прикладом того, яким повинен бути не тільки визначний громадянин, а й великий учений. Сувора методологія, повага до фактів, вичерпне знання джерел, наукова чесність, ідейність, переконаність, дисциплінованість, широкий круговид, колосальна працьовитість – ось кілька рис Його портрету як науковця». Ю. Шевельов.

«Василь Сімович… мав широкі впливи в українських колах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади». Ю. Шевельов.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

пʼятниця, 8 березня 2024 р.

100 років тому: 9.03.1924 – у с. Роп’янка, нині в Польщі народився Михайло Федак «Смирний; Черник», райпровідник ОУН, громадський діяч на еміграції.

Навчався у Перемишльській гімназії (1936-1939; не завершив з початком війни) та Холмському технічному ліцеї (1941). Закінчив Українську учительську семінарію у м. Криниця (1943), вчителював у с. Мшана на Лемківщині. Член ОУН (1943), провідник району № 2 надрайону «Верховина» (1-ша округа ОУН). Заарештований німцями (1944), проте дивом видобувся на волю та перейшов у підпілля. 

Після депортаційної акції «Вісла» частину своїх підлеглих вислав рейдом на Захід, а сам залишився із 22-ма підпільниками. Взимку загинуло 6 побратимів тож на весну 1948 із 16-ма стрільцями рейдом пробився до Західної Німеччини. У 1949 в складі кур’єрської групи прибув на рідні землі, в листопаді 1949 знову повернувся в Німеччину. 

Одружився з Марією Баюс (1950), в шлюбі народилися донька Мирослава-Анна та син Мстислав-Теодор. Фінансовий референт Головної управи братства колишніх вояків УПА (від 09.1954) та організаційний референт Спілки української молоді. З сім’єю емігрував до Канади (1957). Засновник і керівник української друкарні «Київ», директор Свято-Миколаївської української школи, голова Об’єднання педагогів Канади (1960-ті – 1970-ті). Перший голова Об’єднання лемків Канади, секретар Головної управи колишніх вояків УПА США та Канади, співорганізатор (1973), головний адміністратор (1973-1983) та член Видавничого комітету «Літопису УПА». Помер у м. Торонто, Канада 2005.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets