Загальна кількість переглядів!

понеділок, 9 березня 2020 р.

ФОТО (Грязовецький табір) НЕВІДОМОГО НІМЕЦЬКОГО АВТОРА, 1940-ВІ РОКИ

Грязовецький табір діяв протягом усієї Другої світової війни та приймав спочатку фінських та польських військовополонених офіцерів, а потім - угорських та німецьких.

Табір - Місце розташування Вологодська область, Грязовець

https://www.istpravda.com.ua

Весільне фото Романа Шухевича (другий зліва).

Весільне фото Романа Шухевича (другий зліва) та Наталії Березинської (четверта зліва). На фото також є Юрій Березинський (п'ятий зліва) та мати Наталії Березинської (шоста зліва)
Фото: Центр досліджень визвольного руху

неділя, 8 березня 2020 р.

Цей день в історії УПА 8 березня.

фото Почот Перемиського Куреня УПА. Крайній зліва Курінний капелан о. Василь Шевчук "Кадило". Джерело - Літопис УПА. (джерело: https://zbruc.eu)

1944 рік.
У селі Болохів на Станіславщині повстанці знищили чотирьох працівників компанії «Кріпо».

1945 рік
Курінь під командою «Летуна» УПА-Захід вступив у бій із пошуковим загоном НКВД у селі Гряда біля Львова. Загинули троє повстанців.

Загін повстанців напав на дільницю винищувального батальйону в селі Піски на Львівщині. Знищені командир і 1 військовий, захоплено 13 гвинтівок.

1946 рік.
Пошуковий загін НКВД захопив криївку в селі Сілець на Львівщині. Загинули двоє підпільників.

Під час зіткнень із загонами НКВД у райцентрі Куликів та селі Мужиловичі на Львівщині загинули кущовий провідник Андрій Тищук і двоє повстанців.

Опергрупа НКВД захопила явочні квартири в селі Березів на Дрогобиччині. Загинули районний провідник Василь Лещишин, командир районної боївки СБ Володимир Лещишин та ще 6 підпільників.

1947 рік.
У сутичці з загоном МВД у селі Тисовиця на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Дмитро Мигаль – «Омелян» та ще двоє підпільників.

У селі Лозова на Тернопільщині повстанці знищили судового виконавця обласного трибуналу МГБ.

Опергрупа МГБ і загін прикордонних військ наскочили на групу повстанців у селі Боберка на Дрогобиччині. В перестрілці загинули 4 підпільники, ще двох захоплено в полон.

1948 рік
У зіткненнях із загонами МВД у селах Великосілля, Ясень та Вижлів на Дрогобиччині загинули слідчий районного проводу СБ Дмитро Синевич – «Дрозденко» та ще 5 повстанців.

Відбиваючи напад пошукової групи МВД у селі Нижня Рожанка на Дрогобиччині, сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід знищила 2 військових. Загинув чотовий Михайло Кориневич – «Плющ».

Полк внутрішніх військ оточив чотирьох повстанців у селі Старо-Мамаївці на Чернівеччині. Під час спроби прориву троє загинули (зокрема, районний провідник Кость Майданський – «Юрась»), четвертого захопили важко пораненим, але він незабаром помер.

1949 рік
У сутичці з опергрупою МВД у селі Верхня Рожанка загинули референт районного проводу «Шрам», командир кущової боївки Федір Саган – «Ромко» та санітарка Парасковія Саган – «Синиця».

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Коростенко на Дрогобиччині загинули командир кущової боївки Микола Курільчак – «Бір», зв’язкова Федунія Курільчак та ще троє повстанців.

1951 рік
Пошукова група внутрішніх військ захопила криївку в Чорному лісі біля села Лукавиця на Станіславщині. 7 підпільників запекло оборонялися і загинули після того, як бункер закидали гранатами.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

8 березня 1950 р. знищений перший секретар Бурштинського райкому КП(б)У Сидор Богданов с. Різдвяни Галицького р-ну Івано-Франківської обл. підпіллям ОУН


Атентат виконав місцевий хлопець Степан Янишин, 1931 р.н., який легально працював завідувачем клубу, був членом дільничної виборчої комісії на т.зв. “виборах” до Верховного Совєта СССР (“відбулися” під дулом автоматів 12.03.1950) і навіть належав до комсомолу. Після замаху перейшов у підпілля, де діяв під псевдонімом “Славко”.
МГБ у відповідь, традиційно, затримало кількох непричетних (дівчину Степана Янишина і секретаря сільради) та виселило на заслання 27 родин політично неблагонадійних чисельністю 62 особи.

За матеріалом Володимира Мороза (орфографія автора збережена)

Молитва за Україну в церкві св. Димитрія в Українському селі Явірнику-Руському (Польща). 07.03.20 р.

Дерев’яна церква в Явірнику Руському, де колись служив парохом батько Михайла Вербицького, збудована у ХІХ столітті. Вона довгий час служила українській громаді, але село спалили під час трагічних для українців Надсяння подій 1945 року.

Подяка Товариству "Надсяння" пані Соломії Риботицькій та всім причетним за організовану поїздку.

Вшанування 75-ї річниці трагедії в Українському селі Павлокомі (Польща). 07.03.20 р.


Трагедія в Павлокомі сталася 1-3 березня 1945 року. Тоді підрозділи армії крайової під керівництвом Юзефа Бісса розстріляли 366 українців-мешканців села разом із парохом Володимиром Лемцьом. Тодішня польська комуністична влада за цей злочин засудила Бісса до трьох років ув’язнення.

Подяка Товариству "Надсяння" пані Соломії Риботицькій та всім причетним за організовану поїздку.

субота, 7 березня 2020 р.

Вчора 6 березня на війні загинув.Фірсов Дмитро Борисович (позивний «Фірс»), 1980 р.н., командир взводу механізованого батальйону 93-ї ОМБр «Холодний Яр» лейтенант, (м. Донецьку).


 Спочатку був добровольцем у батальйоні «Донбас», а за кілька місяців перейшов у 93 бригаду.
Брав  участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve.
З війни Дмитра не дочекалася дружина та син...
Ховатимуть Героя 9 березня  у Вінниці, де нині живе його сім’я. Церемонія прощання розпочнеться об 11:00 у вінницькому Будинку офіцерів.
Царство Небесне, пам’ять і вічний спокій Герою в оселях праведників...

пʼятниця, 6 березня 2020 р.

«Тут була хата вашої родини. Зараз це інша хата»: історії нащадків переселених у «Віслі»

Пам'ятний знак жертвам операції «Вісла» у Польщі (Хотинець, Закерзоння)
Депортація українців у рамках акції "Вісла", квітень 1947 р.

Автор - Анастасія Косодій – драматург.

Свідчення людей, які у 1947 році пережили операцію «Вісла», лягли в основу вистави «Пісня» PostPlay театру. Це вистава про маленьке село Ульгівок, де до 1946 року жило 90% українців, а після операції не лишилось жодного. Нащадки переселених розповіли свої історії авторам вистави.

«Коли остання маршрутка з Ульгівка?» – запитуємо водія перед тим, як вийти. «Через сорок хвилин», – відповідає. Через сорок хвилин їду назад. Чекати? Ні. Чекати не треба. Ми виходимо в селі Ульгівок, гміна Ульговек, з драматургом Олею Мацюпою. Друга година дня. Від нас тридцять кілометрів до Рави-Руської. Ну що, кажу я Олі. Ходімо. Подивимось український цвинтар?
Історія одна і повторюється по колу:

Ми були в полі, прийшов солдат, сказав збиратись. У вас є година. Мама взяла хліб з печі, він нас потім врятував. Чекали довго на вокзалі. Два тижні їхали потягом. Вагони для худоби. Приїхали в село на півночі Польщі. Заселили нас в будинки без дверей і вікон. Якось вижили. Завіса.

Або так:
Ми були у полі, прийшов солдат, у вас є година. Сіли на підводу, взяли все, що встигли. Їхали два тижні потягом, вагони для худоби. Приїхали в Україну. Якось вижили. Завіса.

Перша історія – 1947 рік, операція «Вісла». Друга історія – 1946 рік, Обмін народами. Великі поствоєнні людські ріки. Великі держави впроваджують свою національну політику.

Моя родина з боку батька потрапила у другу історію, Обмін народами, і нині в пам’яті лише відголоси. Ми сиділи з батьком за комп’ютером, він відкрив гугл-мепс. «Введи Ульгівок. Таке село. Бабця Груня про нього розповідала». Я ввела. Сім, здається, років пройшло – і я поїхала в Ульгівку.

Це майже українське село, тільки з плиточкою на пішохідних доріжках. Є піцерія. Магазин секонд-хенду з Британії. До 1946 року 90% населення були українці. Після 1946-го – поляки.

Але око не обдуриш: цей степ, ці кольори, це вже не Польща. Польща сіра, а тут яскраво – небо, і трава, і сонце, і земля. Достатньо зійти з головної дороги, і от вже цілком українська грунтовка. Ходімо подивимось цвинтар, кажу я Олі. І ми йдемо дивитись цвинтар.
«Новий ксьондз, – каже нам місцевий історик, – не любить українців».

Місцевого історика ми зустрічаємо вже чотири години потому, обпікшись кропивою на цвинтарі, поївши польської піци, яку традиційно обмазують майонезом.
«Хотів поставити громадські вбиральні на цвинтарі, – розповідає. – Був скандал. Українці саме приїхали на гробки. Зателефонував мені, я кажу йому: ну не став туалети. Він каже, але ж так громада хоче. Я кажу, а якщо поліція прийде, очевидно, за неналежне ставлення до історичної пам’ятки – кого заарештує, тебе чи громаду? Він не став ставити. Поставив навпроти. Але заборонив прибирати цвинтар. Ви там ходили?»

Ми ходили. В місцевого історика прорвало трубу вдома, на зустріч він запізнився, тож ми з Олею провели на цвинтарі стільки, скільки в принципі можна проводити. Я шукала кістки прадіда. Жив тут. Був в ОУН. Був в УПА. Був одружений. Мав доньку. Загинув у вогні. Ніхто не знав, як. Далі – флешбек.

Люблінський священик виконує за нас з Олею дослідницьку роботу. Телефонний дзвінок. Гучний зв’язок:

«Молода пані має родину з Ульгівка… пані драматург, пише п’єсу… хотіла би дізнатись про свою родину… про прадіда… як прізвище у пані? Прізвище...»

Він називає прізвище. Мовчання.
«А, – каже адресат на тому боці. – А. Це знане прізвище». Далі – польською. Що, питаю я в Олі, що він далі сказав? Потім, каже Оля, нервово сміючись, потім скажу тобі. «Твій прадід, – каже, – здається, був досить високо в ієрархії УПА. Був поліцієм».

Флешбек закінчується.
У Малгожати Сікорської-Ніщук є така п’єса, «Бургомістр». Бургомістр невеликого польського міста, всі знають – це про Єдвадбне. Бургомістр невеликого польського міста дізнається, що у місті колись вбили багато євреїв. Намагається вмовити містян встановити їм пам’ятник. Та містяни запевняють: євреїв тут ніколи не було. Приходить Матка Боска і спалює місто. І там є ще такий персонаж, син нациста. Водночас б’є себе і мастурбує на фото батька. Я думаю про це, поки навколо мене ще є Ульгівок.
Місцевий історик, старий дід років семидесяти, певно, дуже хороша людина, показує нам: тут була українська школа до 1946-го. Зараз поле. Тут була «Просвіта». УПА підірвали, коли зрозуміли, що українці сюди вже повертатися не будуть. Зараз просто ростуть дерева. Тут була хата вашої родини. Зараз це інша хата.

З іншої хати вибігає собака іншої родини погавкати на нас.
«Мабуть, підем», – каже історик.
«Як світ надземний і підземний, – каже Оля. – Надземний – Польща, підземний – Україна».
Якою, питаюсь я в історика, якою людиною був мій прадід? Історик показує дім, де мій прадід загинув. У криївці поруч із домом. Сидів, накритий соломою. Впала сигнальна ракета «совєтів». Згорів.

«З польської точки зору, – каже історик, – ваш прадід був поганою людиною».
«Пісню» покажуть 12-13 лютого у Post Play театрі. Постановка була створена в рамках фестивалю швидкої драми «Мовчання не золото», спільного проекту «Театру за два тижні», «Театру Переселенця» та «PostPlay театру». За форматом проекту, лише за два тижні вистава проходить шлях від зародження ідеї до її втілення на сцені; у ній задіяні як професійні, так і непрофесійні актори. Поставив виставу режисер Пьотр Армяновський: він є переселенцем, був змушений залишити Донецьк у 2014-му через російську агресію.

Розкуркулені селяни, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки

Це не минуле це майбутнє України!!! після того коли продадуть землю приватизують державний аграрний комплекс (сотні підприємств і сотні елеваторів) і всі ресурси опиняться в руках жи₴омоскалоанглоїдів....
Розкуркулена сім'я біля свого будинку, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки.

Видача продуктів колгоспникам на трудодні, с. Вдале, Донецька область, 1933 рік.

http://incognita.day.kyiv.ua

Цей день в історії УПА 7 березня.

Члени Крем'янецького надрайонного проводу ОУН за столом у криївці, 1950 р. З фондів ГДА СБУ.

1943 рік.
7 березня –відділ УПА атакував загін німців, що проводив каральну акцію в селі Майків на Рівненщині. У бою, що тривав майже чотири години, знищено близько 50 німецьких вояків.

Уночі біля села Богуші на Рівненщині повстанці влаштували засідку на загін радянських партизан. Знищено 16 вояків, 8 поранено, кількох захоплено в полон. Загинули двоє підпільників, 4 поранено.

1944 рік
Загін повстанців здійснив напад на Рівненський районний сільський військкомат в селі Басів Кут. Знищені представник Київського військового округу (старший лейтенант), інструктор РВК (молодший лейтенант), частково спалено будівлю військкомату. За деякими даними, захоплені в полон 6 військових.

1945 рік
Під час зіткнень із загонами НКВД на Львівщині загинули сотенний УПА Ілько Кубряк (село Бунів) і районний провідник Володимир Голамага – «Бравий» (Поніковицький район).

1946 рік
Пошукові загони НКВД захопили криївки в селах Оліїв на Тернопільщині (після бою застрелились троє підпільників) та Бринці Церковні на Дрогобиччині (один повстанець загинув, один зумів прорватися, знищені 2 військових, ще одного поранено).

У сутичках із загонами НКВД у селах Грабниц, Гуменець, Мужиловичі і Черепин на Львівщині загинули 4 повстанці.

1947 рік
Опергрупа МГБ і полк внутрішніх військ у селі Нагірне на Дрогобиччині захопили в полон станичного «Беркута».

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Волосянка на Дрогобиччині загинув один підпільник.

1948 рік
У селі Добрівляни на Станіславщині повстанці знищили заступника директора МТС.

Великий загін МВД (понад 1000 військових), що проводив облаву в лісах біля сіл Лаврів, Нанчілка Велика і Нанчілка Мала на Дрогобиччині, наскочив на чоту сотні «Басейн» УПА-Захід. Відступаючи з боями протягом кількох кілометрів, повстанці змогли прорватися крізь застави емведистів. Знищені 19 військових. Втрати підпільників – 2 воїни.

У сутичці з опергрупою МВД у райцентрі Болехів на Станіславщині загинули двоє повстанців.

У селі Корналовичі на Дрогобиччині повстанці влаштували засідку на загін МВД. Знищені двоє військових.

Опергрупа МГБ захопила криївку на хуторі Пересопницькому на Рівненщині. В перестрілці загинули районний референт СБ Трифон Харчук – «Чад» і троє підпільників.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА 6 березня.

Жінка принесла повстанцям їжу й молоко. Рогатинський р-н Івано-Франківської обл. З фондів ГДА СБУ.

1945 рік
У сутичці з загоном НКВД у селі Кирилич на Львівщині загинули 4 повстанці.

1946 рік
Пошуковий загін НКВД захопив криївку в селі Танівці на Львівщині. Двоє підпільників підірвалися гранатами.

У селі Вибранівка на Дрогобиччині повстанець, якого переслідували працівники МВД і загін внутрішніх військ, поранив міліціонера і сховався в клуні. Клуню підпалили, підпільник згорів живцем.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Ляшки на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

1947 рік
У селі Цунів на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу міліції.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Шестаковичі на Рівненщині. Після 2-годинного бою двоє повстанців застрелились, ще двоє змогли прорватися.

У селі Станімір на Львівщині підпільники спалили клуб.

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Вижлів на Дрогобиччині повстанці знищили 4 військових та двох поранили.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила дві криївки в селі Сваричів на Станіславщині. Під час бою загинули 7 підпільників, у тому числі – крайовий референт СБ Богдан Яцків – «Софрон».

У сутичках із опергрупами МВД у селах Любша і Горішнє на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1950 рік
Пошукова група МВД наскочила на загін повстанців у райцентрі Славське на Дрогобиччині. Загинули станичний ОУН Іван Онаць – «Хміль», Параска Кираль – «Голубка» та ще двоє підпільників.

1952 рік
Під час зіткнення з опергрупою МГБ у райцентрі Хирів на Дрогобиччині загинули троє повстанців, зокрема референт надрайонного проводу ОУН «Шугай».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

6 березня 1944 року у селі Золоте на Рівненщині відбувся бій відділу курінного УПА Микити Скуби – «Лайдаки» із загоном внутрішніх військ.

Фото Галінфо.
Повстанці рапортували про знищення 50 військових та захоплення в полон ще 16-ти. Загинули 4 воїни УПА.
Микита Скуба (1916, с. Бичаль Костопільського районну Рівненської області - 11 березня 1944, Рівненська область) - сотник УПА, курінний загону ім.Колодзінського воєнної округи "Заграва".
На початку 1943 року був військовим референтом Сарненської округи ОУН (б) "Ворскла". Весною 1943 р. арештований німцями і деякий час перебував в Рівненській в'язниці, організував і здійснив втечу.
В серпні 1943 р. став командиром 2-х сотень рейдуючої бойової групи УПА "Бористена"; з вересня 1943 р. - командир загону УПА ім. Колодзінського ВО "Заграва".
Станом на січень 1944 р. виглядав наступним чином: "32-35 років, високого зросту, худий, лице видовжене, ніс прямий, волосся русяве, очі сірі, поранена ліва рука". Загинув в бою з підрозділом ВВ НКВД біля села Літвиця Дубровицького району 11 березня 1944 р., про що занотовано у відповідному звіті: "будучи раненим у ліве рам'я, стріляв ще одною рукою з коліна і командував боєм, доки не впав із другої кулі".
Посмертно отримав звання сотника УПА (17 березня 1944 р.). Восени 1944 р. на його честь було названо бригаду УПА.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

середа, 4 березня 2020 р.

Цей день в історії УПА 4 березня.

на фото Керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН 'Михайло' готує собі їсти. З фондів ГДА СБУ.

1944 рік.
Вночі загін повстанців напав на роту зв’язку НКВД, що розквартирувалася в школі села Карпилівка на Рівненщині. Знищений 1 військовий, одного поранено.

1945 рік
Курінь УПА-Захід вступив у бій із загоном НКВД біля села Рокитне на Львівщині. Знищено 17 військових, кілька десятків поранено. У перестрілці загинули 5 повстанців.

1946 рік
Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Антонівка на Тернопільщині загинув один підпільник.

1947 рік
У селі Сусідовичі на Дрогобиччині повстанці знищили майора і сержанта Червоної армії, поранений один військовий.

Пошуковий загін МГБ захопив криївку-госпіталь біля села Наконечне на Львівщині. Загинули командир надрайонної боївки СБ «Вергун», заступник надрайонного провідника Михайло Вахалович – «Зір», надрайонний референт «Кожем’яка» та ще троє повстанців.

У селі Гостинцеве на Львівщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

1948 рік
У бою з пошуковим загоном МВД у селі Корналовичі на Дрогобиччині загинули 12 повстанців, зокрема районний провідник Володимир Федик – «Береза».

У селі Сусідовичі на Дрогобиччині підпільники спалили будівлі колгоспу, знищили кіноустановку, поранили бійця винищувального батальйону.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Кульчиці на Дрогобиччині. У бою повстанці знищили 15 військових. Командир боївки СБ «Доля» застрелився, ще двоє повстанців загинули в перестрілці.

Під час облави загін МВД (500 чоловік) наскочив на рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у селі Волошинова на Дрогобиччині. Повстанці знищили 3 військових, ще трьох поранили. В бою загинули 2 воїни УПА, один потрапив у полон, решта прорвалися.

У селі Підгірки на Станіславщині повстанці знищили завідувача райвідділу будівництва.

1949 рік
У селі Ялинкувате на Дрогобиччині повстанці розігнали винищувальний батальйон, знищили одного бійця.

Під час облави МВД у селі Кобло на Дрогобиччині загинули двоє підпільників, у тому числі Катерина Кочерган – «Зірка».

1950 рік
У зіткненнях з пошуковими групами внутрішніх військ у селах Виців і Княжполь на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, один захоплений у полон.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

вівторок, 3 березня 2020 р.

3 березня 1918 року Брест -литовський мирний договір.

Фото Підписання мирного договору в Берес

Після активізації військових дій країн Четверного союзу 3 березня 1918 року у Брест-Литовську радянська москалі вимушено уклала з ними сепаратний мирний договір, зобов'язавшись визнати незалежність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, України і Фінляндії.

В
Перша сторінка Брест-литовського договору
#Австро-Угорщина #Болгарія
#ПершаСвітоваВійна #Німеччина #РРФСР
#ОсманськаІмперія
Твіт
 Друк 3
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 9 грудня 2013, востаннє оновлено 3 березня 2018. Текст статті поширюється за ліцензією « Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0) » і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.
• Перша Світова війна, 1914
• Перша російсько-українська війна , 1917
• Проголошення IV Універсалу , 1918
• Берестейський мирний договір, 1918
• Незалежність радянської УНР , 1918
• Попередній мирний договір України з РСФРР , 1918
• Листопадова революція у Німеччині, 1918
• Комп'єнське перемир'я , 1918
• Друга російсько-українська війна , 1919 ійськові невдачі Росії на фронтах Першої світової війни стали одним із вирішальних факторів, що привели до
падіння монархії і приходу до влади більшовиків під час Жовтневого перевороту 1917 року. 8 листопада Другий всеросійський з'їзд Рад прийняв "Декрет про мир", в якому запропонував усім воюючим державам негайно укласти перемир'я і почати мирні переговори. 21 листопада припис «невідкладно зробити формальну пропозицію перемир'я всім воюючим країнам, як союзним, так і тим, що перебувають з нами у ворожих діях» Рада Народних Комісарів (Раднарком) надіслала в. о. верховного головнокомандувача російської армії генералу Ніколаю Духоніну. Того ж, 21 листопада, ноту із закликом оголосити перемир'я і почати мирні переговори отримали посли союзних держав, а через два дні Раднарком звернувся до послів нейтральних держав з пропозицією взяти на себе посередництво в організації переговорів про мир.
На ініціативу Радянського уряду відгукнулись лише країни Четверного союзу, зацікавлені у ліквідації фронту на Сході, і 3 грудня до Брест-Литовська для переговорів з Німеччиною була російська делегація на чолі з Адольфом Йоффе, яка уклала угоду про тимчасове перемир'я з можливістю його продовження, а 22 грудня до переговорів приєднались Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. Після кількаденного обговорення радянської пропозиції укладення миру «без анексій і контрибуцій» німецька та австро-угорська делегації заявили про необхідність «взяти до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їх прагнення до повної державної самостійності і до виділення з Російської республіки».
28 грудня радянська делегація виїхала в Петроград, де в надії на швидку революцію в самій Німеччині було прийнято рішення затягувати мирні переговори якомога довше й ініціатор стратегії «ні війни, ні миру» народний комісар закордонних справ Лев Троцький очолив російську делегацію на другому етапі переговорів. Однак його дії не принесли успіху — 9 січня 1918 року глава німецької делегації Ріхард фон Кюльман заявив про відмову від радянської формули миру «без анексій і контрибуцій» та про приєднання до переговорів делегації Української Центральної Ради, з якою 9 лютого 1918 року країнами Четверного союзу був укладений мирний договір. Це значно ослабило позиції Радянської Росії — хоча військова конвенція між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, що стала правовою основою для вступу австро-німецьких військ на територію України, була офіційно оформлена пізніше, німецьке командування в той же день дало свою попередню згоду на вступ у війну проти більшовиків, а кайзер Вільгельм II категорично зажадав негайно пред'явити радянської делегації ультиматум про прийняття німецьких умов миру з відмовою Росії від прибалтійських областей до лінії Нарва-Псков-Двінськ. Віхилення ультиматуму Троцьким привело до припинення переговорів, і 18 лютого військові дії на Східному фронті поновились.
Німецькі та австрійські війська зайняли Прибалтику і Україну, наблизилась до Петрограда, що поставило більшовицьку партію на грань розколу — Володимир Ленін, погрожуючи відставкою, зажадав укладення миру на німецьких умовах, його опонент лідер «лівих комуністів» Ніколай Бухарін оголосив про свій вихід зі складу ЦК партії і склав із себе обов'язки редактора «Правди». Це змусило Троцького і Фелікса Дзержинського змінити свою позицію, що, фактично, і забезпечило Леніну більшість під час голосування 23 лютого 1918 року за прийняття нових, ще більш жорстких, німецьких ультимативних вимог.
1 березня до Брест-Литовська відбула радянська делегація на чолі з членом політбюро ЦК РСДРП(б) Григорієм Сокольниковим, яка 3 березня 1918 року в Білому палаці Брестської фортеці підписала з країнами Четверного союзу мирний договір. За його умовами демобілізовувались російська армія і флот, який виводився з баз у Фінляндії та Прибалтиці, Росія зобовязувалась виплатити 6 мільярдів марок репарацій і збитків, понесених Німеччиною, втрачала майже 800 тисяч кв. км території з населенням 56 млн чоловік (третиною населення) — Польщу, Естляндську, Курляндску і Ліфляндську губернії, які відходили під протекторат Німеччини, Велике князівство Фінляндське , Україну, зобов'язуючись визнати її незалежність в особі уряду УНР і укласти з ним мирний договір, та Карську і Батумські області, які відходили Туреччині.

Володимир Лук'янюк
https://www.jnsm.com.ua/h/0303M/

понеділок, 2 березня 2020 р.

Посвячені ікони Святої Покрови 2-го кінного полку ім. І. Мазепи, 1922 рік.

Посередині — протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський, навколо нього — інші українські військові священики (фото з приватної колекції)

https://history.wikireading.ru/367010

ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКИХ СЛУГ БОЖИХ О. МИХАЙЛА ВОВЧИКА ТА О. ЯРОСЛАВА ЧЕМЕРИНСЬКОГО.

На фото о. Михайло Вовчик.

Народився Михайло Вовчик 5 червня 1892 р. у незаможній сім’ї у Старому Самборі на Львівщині. Завдячуючи живому від природи розуму, здобув добру освіту. Після висвячення о. Михайло душпастирював у гірських селах, ревно утверджуючи духовні й національні цінності.

Сільський священик активно дописував до «Нової зорі». Взагалі, на католицьку пресу покладав величезні надії. «Добра преса - то великий орудник в провадженню вірних», - вважав він.

Сучасники запам’ятали його ревним, милосердним, легким у спілкуванні. Відвідував стареньких парафіян, особливо ж любив молодь, розумів її потреби й інтереси. Втім, як людина високоморальна, вкрай вимоглива до себе, о. Михайло сподівався бачити такими ж і інших, а передусім - душпастирів. Глибоко розчаровувався, коли зустрічав серед них людей із іншими цінностями. Повертаючись із сільських празників, скаржився рідним: мав враження, що опинився серед заробітчан, а не священиків.

Перед приходом радянських військ священик відправив дружину із дітьми на Захід, а сам залишився, хоча парафіяни слізно просили його виїхати теж. Через рік рідні повернулись і ледве впізнали його: згорблений, посивілий… Замість радості, питання: «Для чого вернулися? Що буде з вами?» Своє ставлення до української Церкви нова влада не приховувала; видно, уже зазнав тиску. До того ж, пережив дуже важко загибель сина Іларіона, який пішов без його згоди в УПА і пропав безвісти.

Коли у Галичині почались масові переслідування греко-католицького духовенства, отець став частим «гостем» у відділі НКВС у Дрогобичі. Спочатку переконували «по-доброму», обіцяючи «прощення всіх гріхів» і матеріальні блага - лиш би «перейшов на православ’я». «Я присягав Католицькій Церкві і готовий покласти за це життя», - була відповідь отця.
У 1946 р., після псевдособору УГКЦ, о. Вовчика заарештовують. На суді двоє селян свідчать проти свого пароха. Священик отримав термін - 10 років позбавлення волі. Невдовзі після суду «хлопці з лісу» просили рідних назвати імена неправдивих свідків. Мати й доньки змовчали: не хотіли помсти.
Стосунки о. Михайла із його дітьми (мав двоє доньок і двох синів) - драматичні й зворушливі. Сини, виховані у дусі любові до України, віддали за неї свої молоді життя. Іларіон пропав безвісти; Ореста заарештували за участь в УПА невдовзі після батька, і він помер на засланні у 1952 р. Доньки ж самовіддано підтримували тата після арешту. Старша, Стефанія, заробляла, підліток-Ірина возила передачі батькові і братові, через що часто пропускала заняття. Часто дивувався: «Де ви, діти, берете гроші, на передачі?»

Важкі часи отець переносив мужньо, терпляче. Для багатьох промінчиком у темряві ставали його слова, які часто промовляв до співтоваришів: як є кінець добру, так є і кінець терпінням. А болю й принижень було дуже багато. Навіть тортури над ним були витончено принизливими: годували в’язня соленим оселедцем, що викликав безперервну спрагу, і тримали годинами на допитах, потішаючись над немічною літньою людиною.
Волі о. Михайло так і не побачив. Про його відхід до вічності (4 листопада 1953 р.) рідні дізнались із листа співв’язня, надісланого із Донецької тюрми: «У дорогу, котра й кожного з нас чекає, вибув із чистою совістю, попрощавшись із товаришами, нікому нічого не довжний. Сам розпорядився своїм «майном», роздавши його приятелям… Через мене попрощався зі всіма Вами, здаючи вас під покров Матері Божої і поручаючи мені переслати для всьої Рідні посліднє, прощальне уціловання» …


Отець Ярослав Чемеринський: Людина, яку «не зломить ні залізо, ні вогонь…»

Біографічних даних про о. Чемеринського не так уже й багато. З доволі розрізнених, але промовистих спогадів сучасників, документів простежується драматична доля душпастиря, його великий душевний біль за страждання народу та чітке розуміння священичого обов’язку, що його не припиняв виконувати і в найважчі хвилини.
Батько о. Ярослава був директором школи у с. Товсте на Тернопільщині. Хлопчик народився там у 1906 році. У цій сім’ї дітей виховували дітей добрими християнами і палкими патріотами. Одна із сестер о. Чемеринського, Ольга, загинула у в’язниці на Лонцького у той же час, коли і він. Інша, Ганна, була однією з найвідважніших та найідейніших учасниць українського опору. Виконувала найбільш ризиковані завдання Проводу ОУН. Саме вона, Ганна Чемеринська, була великим і нерозділеним коханням Степана Бандери.
На торжественній Літургій, коли відбувався чин рукоположення у священичий сан, о. Ярослав роздав присутнім пам’ятні образочки із написом на зворотньому боці «Хто не любить України – той не любить Бога». Декому ці слова видались націоналістичними, більшість – були захоплені ідейністю та патріотизмом свяшеника.
Душпастирське служіння отця в основному пов’язане із храмом Петра і Павла у Львові. Його дуже любили парафіяни і йшли до нього з усіма своїми потребами й проблемами. Відомо, що мешкав у надзвичайно скромній кімнатці при церкві, багато там було лише книг.
Польські власті не були прихильними до священика з огляду на його патріотичні настрої, але відверто не чіпали. А серце о. Ярослава боліло при вигляді принижень та утисків його народу. У час пацифікації, у 1930 р., єпископ Бучко разом із о. Чемеринським об’їздили місця погромів. Священик написав про це у листі до друга-священика, і згодом той лист був передрукований за океаном. Детально описує жахливі картини: «поламані образи, канапи з обдертим покриттям, конфітурами обмазані стіни…» «Це Голгофту перевищує, що терпить наш нарід. … Подай це до відома світові. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і єпископ» . А ще отець Ярослав тоді збирав списки потерпілих.

Сучасники описують священика як дуже м’яку людину «ангельської доброти», віддану душпастирській праці. Не мав міцного здоров’я, через проблеми із ногою трохи накульгував, але це не надто кидалось в очі.
Розумів людський біль, співчував тим, кого мучили фізичні недуги. У 1937 р. о. Ярослав написав молитву для «Апостольства хворих». Він переслав її до митрополита: «…осмілюся запитати, чи вона чого варта», - покірно запитував. Не знаємо відповіді митрополита Андрея, але із слів молитви можемо судити про глибину віри о. Чемеринського, його смиренність, здатність співпереживати, розуміння сенсу терпіння, любов до свого народу й землі. Ось невеличкі уривки з того чудового тексту: «…Дозволь же Господи, коли вже не буду здібний взяти на свої рамена ніякого обов’язку, нічим придатися, коли не зможу вже нікому помогти, нікого потішити, дозволь прийняти всі мої терпіння за всіх, за Церкву нашу, за наших ієрархів, за нарід мій, за найдорожчу мою рідню… за тих, що по тюрмах на чужині, і на чужій службі, за знайомих і чужих, за грішників, кривдників і ворогів… Вислухай мене, Господи, благаю Тебе, хай ця скромна жертва моєї немочі буде моїм уділом у ділі відродження нашого народу» …

Із приходом радянської влади для о. Чемеринського залишатись у Львові стає небезпечно, адже був активним членом ОУН. На початку 30-их навіть виконував функції крайового провідника. Звісно, жодних бойових акцій він не організовував, але саме завдяки йому організація збереглась структурно. Був навіть наказ проводу ОУН, що о. Чемеринському слід виїхати з України. Відповів, що для організації робив завжди, що міг завжди, що «…вона розвинулась, зміцніла і дасть собі раду, а Церква – у потребі, бо йдуть важкі часи». І саме тому залишився.
Схопили його улітку 1940-ого. А через рік, у тюрмі на Лонцького у Львові, закатували. Як саме – не знаємо. За однією із версій, отця розіп’яли на в’язничній стіні. Точна дата смерті отця, місце його поховання теж залишились невідомими. Знаємо, що одного із співв’язнів просив, як той вийде на волю, передати два усних послання. Одне адресувалось його матері – благав прощення за все. А друге – митрополитові Шептицькому. Йому о. Ярослав Чемеринський просив переказати, що не зганьбив душпастирського сану на допитах.

Катерина Лабінська - Снігур.

Цей день в історії УПА 2 березня.

Фото:Бійці сотні УПА Петра Мельника-'Хмари' (п'ятий зліва) обідають у родини в Румунії під час рейду, 1949 рік. З фотоальбому "Армія безсмертних" (Львів, 2006)

2 березня 1944 року – у селі Мечищів на Тернопільщині повстанці знищили двох німців. 

Кущовий загін самооборони в селі Пирятин на Львівщині знищив четверо радянських партизан.

1945 рік
Чота УПА-Захід біля села Колодруби на Львівщині влаштували засідку на каральний загін НКВД. Знищено 20 військових, 10 захоплено в полон.

Пошуковий загін НКВД захопив криївку в селі Генріхівка на Дрогобиччині. Загинули суддя обласного проводу ОУН «Яструб» та ще 8 підпільників, троє важкопоранених (при спробі самогубства) потрапили в полон.

Під час облави військ НКВД у селі Загір’я на Тернопільщині сотня УПА-Захід вступила в бій. Загинув один повстанець. Важко поранений ройовий Дмитро Слотюк потрапив у полон, де після знущань йому відрізали голову.

У селі Нагірне на Дрогобиччині повстанці знищили оперуповноваженого райвідділу НКГБ.

1946 рік
У бою з загоном НКВД у селі Новосілки на Львівщині загинули начальник штабу сотні «Переяслави-1» УПА-Захід «Певний», командир кущової боївки Пилип Радюк – «Хрущ» та ще троє повстанців.

Сотня «Опришки» УПА-Захід відбила напад пошукової групи НКВД біля селища Кам’янець на Станіславщині і відступила двома частинами. При цьому чота «Довбуша» влаштувала засідку на переслідувачів, знищила 10 військових, поранила 16, двох захопила в полон, здобула кулемет. Втрати повстанців: чотовий Павло Витвицький – «Мрія» та двоє поранених.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Туринка, Купичволя, Руденко, Лівчиці та хуторі Равилка на Львівщині загинули 10 підпільників.

1947 рік
Загін повстанців, вступивши в бій із загоном МВД у селі Покропивна на Тернопільщині, знищив начальника райвідділу МГБ і одного військового, чотирьох важко поранено. В перестрілці загинув кущовий провідник Василь Ветрів – «Сибір».

У зіткненнях із загонами МВД у селах Грушів та Бабина на Дрогобиччині загинув один підпільник, захоплена станична ОУН «Луна».

1948 рік
У селі Городище на Рівненщині повстанці знищили завідувача райвідділу сільського господарства, одного військового МВД і спалили контору тваринницького господарства.

1949 рік
Група повстанців у селі Михалківці на Рівненщині знищила голову сільради і поранила дільничного міліції.

1951 рік
У бою з опергрупою МВД у селі Верхнячка на Дрогобиччині загинули двоє підпільників (зокрема Поліна Бобруйська, яка народилася в 1912-му в селі Куряниця на Вінничині).

Двоє повстанців зіткнулися з пошуковою групою внутрішніх військ у селі Альбанівка на Тернопільщині. Знищили одного військового і змогли прорватися.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

неділя, 1 березня 2020 р.

3 березня 1951 року загинули окружний референт СБ Євстахій Пацевко – «Смерека», районний провідник ОУН Василь Краївський – «Легінь» ( на фото).

3 березня –загін МГБ у селі Тужанівцях на Дрогобиччині після довгих пошуків виявив ретельно замаскований бункер. 6 повстанців (зокрема, окружний референт СБ Євстахій Пацевко – «Смерека», районний провідник ОУН Василь Краївський – «Легінь» ( на фото) чинили відчайдушний опір і загинули під час спроби вирватися з оточення.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Сьогодні 1 березня 2020 р. на війні загинув Руських Сергій Миколайович, народився 31 січня 1979 року.

Родом з Маріуполя боронив рідний Донбас з 2018 року. Вдома на нього чекали батьки, дружина та маленька дитина. 

Військовослужбовці 46 окремої десантно-штурмової бригади висловлюють щирі співчуття родині та близьким Героя. 

Вічна слава полеглому бійцю!

Ми зробимо все можливе, аби його жертва не була марною!