Загальна кількість переглядів!

середа, 19 серпня 2020 р.

19 серпня 1914р. створено керівний орган УСС - Українську бойову управу.

Голова Бойової управи УСС, член Національної Ради ЗУНР - Кирило Трильовський 
****
5 травня 1864 народився видатний український громадсько-політичний діяч, організатор українських парамілітарних сил у Галичині Кирило Трильовський (1864-1941), один з лідерів Української радикальної партії (створена в 1890 році Іваном Франкомі Михайлом Павликом під впливом Михайла Драгоманова), засновник січово-стрілецького руху на Гуцульщині та на Покутті(Західна Україна) перед Першою світовою війною, на базі якого згодом сформувалася організація Українських січових стрільців (військові формування в складі армії Австро-Угорської імперії, спочатку - легіон (бригада), сформований під час Першої світової війни з українців, що проживали на території Австро- Угорщини та дотримувалися українофільських поглядів, пізнішеувійшов до складу Галицької армії Західно-Української Народної Республіки). Голова Бойової управи УСС, член Національної Ради ЗУНР.

Походив з родини греко-католицького священика з села Богутин Золочівського повіту (Галичина). Згодом родина переїхала на Покуття. Ходивдо школив Золочеві і Бродах, а до гімназії - в Золочеві і Коломиї. Потім навчався на правничому факультеті в Чернівцях, згодом у Львівському і Віденському університетах. Докторатздав у Краківському університеті, а адвокатський екзамен - у Львові. Ще навчаючись в Коломийській гімназії створивспеціальну бібліотеку і проводив пропагандистську роботу з розповсюдження творів Т.Шевченка, Куліша та ін. Перший раз виступав на зборах у Кийданчі в 1884 році. З того часу постійно займався народними справами, засновував по селах читальні, кооперативи, вів передвиборну агітацію. В 1884 р. засновує разом з І. Кийваном та І. Сандулякомпершу читальню "Просвіти" в с.Карлів Снятинського повіту.

5 травня 1900 заснував у с. Завалля Снятинського повіту (нині, Снятинський район Івано-Франківської області) перше українське спортивно-пожежне товариство «Січ» («Січ»), за яким послідувало створення ще кількох подібних товариств.

Помер 16 жовтня 1941 (77 років)
Коломия , Дистрикт Галичина .

19 серпня 1943 р. відбувся напад УПА на окружний центр м. Камінь-Каширський, одну з найуспішніших операцій УПА.

м. Камінь-Каширський.
Тоді повстанці розгромили залогу, вбивгши до 100 німецьких солдатів і поліцаїв, захопили великі трофеї.
Перша сторінка звіту про напад УПА на м. Камінь-Каширський.

19 серпня 1942р. вояки Тараса Боровця-Бульби вчинили напад на Шепетівський залізничний вузол.

Тарас Бульба Боровець.
Вивантажили і вивезли до лісу чотири ешелони різноманітного майна та звільнили два ешелони людей, яких вивозили на примусові роботи до Німеччини.

вівторок, 18 серпня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 18 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Відділ УПА із Військової Округи 3 "Турів"

1944 рік
Сотні «Галайда» і «Крилачі» УПА-Захід вели бій із москалями біля села Нестаничі на Львівщині. За деякими даними, в сутичці знищено і поранено до 200 військових.!?

Біля села Божиків на Тернопільщині повстанці атакували батальйон зв’язку Червоної армії. Завдяки раптовості, батальйон оточили, знищили частину офіцерів і бійців. Здобуто 4 кулемета.

1945 рік
У бою з москалями на Волині загинули три воїни відділу УПА-Північ.

Під час прориву через польсько-радянський кордон загинули 4 воїни сотні «Перебийніс» УПА-Захід, ще 5 поранено, 14 потрапили в полон.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стегниківці на Тернопільщині. У перестрілці загинули 6 воїнів сотні «Бурлаки» УПА-Захід.

1947 рік
Відділ УПА-Захід на околиці райцентру Болехів на Станіславщині знищив 7 військових МВД. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стовпин на Львівщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, важко поранили двох військових і застрелились останніми матронами.

1948 рік
У бою з загонами МВД, що проводили масовану облаву біля села Стрілки на Львівщині, відділи УПА-Захід знищили 8 офіцерів, ще кількох поранили. Втрати УПА: 12 загиблих, 7 поранених.

У селах Барилів і Завидовичі на Львівщині повстанці знищили трьох військових МВД. Втрати повстанців: один загиблий, один поранений.

У селах Волиця, Котів і Литячі на Тернопільщини підпільники спалили клуби.

1949 рік
У сутичці в селі Лип’я на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Федір Удич – «Спартак».

1950 рік
Двоє повстанців захоплені опергрупою полку внутрішніх військ, що влаштував засідку в селі Шпетки на Чернівеччині.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

18 серпня 1881р. народився Клим Гутковський, комендант Гуцульської сотні УСС. Спелеолог-аматор.

Народився 18 серпня 1881-го у Тернополі. Навчався у Львівській політехніці.
Займався дослідженням печер. У 1908-му відкрив сталактитові печери на Тернопільщині. Зокрема, Кришталеву печеру на околиці села Кривче, яка сьогодні популярна серед туристів.

Гутковський склав топографічний план Кришталевої печери й уперше її сфотографував. «…удалось мені зовсім случаймо відкрити печери, яких нікому і не снилось. Печери ті своєю величиною та красою могуть рівнятись хіба з адельберськими, а є там навіть річки, яких і Адельсберг не має», – описував своє відкриття Клим Гутковський.

Деякий час мешкав у Бразилії, редагував часопис «Праця» (1910-1911). У 1913-му заснував організацію Українських січових стрільців у Бориславі.

З початком Першої світової війни – старшина Легіону УСС, у жовтні 1914-го сформував й очолив Гуцульську сотню. Брав участь у боях з армією Російської імперії під Вишколом. 

Учасник бою Степан Глушко писав у спогадах: «Сотник Гутковський одержав приказ заняти коту під Вишковом… Чути певний голос сотника: Вперед хлопці! і сам він стоїть просто, не шукає охорони перед кулями. Його постава додавала відваги молодим стрільцям, що перший раз почули воєнну музику… Москалі кинули кріси, піднесли руки вгору і просять пощади. Сотня Гутковського взяла в неволю около 300 москалів сибірського полку і відставила їх в запілля… 

Серед стрілецтва говорили, що його кулі не чіпаються, бо він в білий день ходив прямо перед позиціями, хоч кулі свистали попри вуха. І дійсно одчайдушна відвага сотника дивувала не тільки стрільців, але й страшила як своїх, так чужих».

Помер після важкої хвороби 29 травня 1915-го у шпиталі в Будапешті (Угорщина).

Підготував Сергій Горобець.

Історія однієї родини. Галібеї - Українці з татарською кров’ю.

на фотографії с. Зелене Устя, та священик о. Іван Галібей.

Під час татарських нападів на наш край нерідко траплялися випадки, коли окремі із татарських воїнів, що були або поранені, або потрапляли у полон залишалися мешкати поміж галичанами. Останні, маючи доброзичливу вдачу, не забороняли чужинцям вкорінюватися на цій землі, котра у часи пізнього середньовіччя відчувала велику потребу людських рук. З часом їхні нащадки асимілювались і уже через кілька поколінь важко було у середовищі галицьких селян відрізнити іноплемінників. Нерідко, правда, окремі з них мали якісь східні риси, однак це було швидше винятком, аніж якоюсь загальною особливістю окремої родини. 

Часто їхні нащадки, що носили яскраво виражені чужинські прізвища, ставали справжніми патріотами рідної землі, лишаючи у цьому плані, далеко позаду корінних з діда-прадіда мешканців Галичини. Так зуміли проявити себе Катамаї із Ямниці, Салиги із Викторова, Дейдеї із Сільця, Шеремети із Кінашева, Магомети з Куничів та інші. Знаємо, що і на Великій Україні досить відомим був козацький рід Кочубеїв.

У селі Зелене Устя на Тернопільщині татарським за походженням вважався рід Галібеїв. Саме із цього роду вийшло кілька відомих патріотів, які лишили помітний слід в історії окремих галицьких сіл, зокрема, та й краю взагалі. В кінці XIX ст. мешкав у цьому селі Павло Галібей. Його головним заняттям було рибальство. Невідомо чому, але представники цього роду займалися даним промислом з діда-прадіда. У Павла було четверо синів, а тому він надіявся, що й вони, як виростуть, стануть йому надійною опорою і продовжать його нелегку працю. Діти виростали і поступово долучалися до ловлі риби, постійно допомагаючи батькові. Проте доля їм судилася інша.

Коли діти навчалися у місцевій школі, на їхні здібності звернув увагу директор Годалльо (він був австріяком, але, здається, французького походження). Він звернувся до батька, щоб той погодився продовжити навчання дітей. Проте на це були потрібні великі кошти, а їх у родині Галібеїв не було. Тоді директор школи знайшов вихід. Він звернувся до Митрополита Андрея Шептицького, щоб виділив для цих дітей матеріальну допомогу. Галицький Митрополит відгукнувся на дане прохання і всі сини працелюбного рибалки П. Галібея отримали освіту.

Найстаршим із Галібеїв був Степан -1881 року народження. Він вивчився на учителя, був інспектором шкіл. У 1918-1920 рр. служив в УГА. У ранзі поручника виконував обов’язки коменданта м. Коломиї. Пізніше дослужився до сотника. У 1922 - 1924 роках був директором Коломийської Приватної української жіночої гімназії УПТ «Рідна школа». Помер 1942 року.

Другим у сім’ї народився Адальберт-Юрій (1884 р. н.). Після закінчення польської гімназії у Станіславі він навчався у Львівській духовній семінарії, висвятився на священика. Працював у Монастириськах на Тернопільщині. Під час Першої світової війни став капеланом УГА. Деякий час був викладачем Станіславської духовної семінарії, був замордований польськими солдатами у с. Сороках 13 червня 1919 року.

Третій син Михайло здобув торгівельну освіту. Спочатку працював кахлярським майстром, а пізніше йому вдалося налагодити у Львові серійний випуск кахлів. Згодом він став власником місцевої фабрики. Брав активну участь у громадському життя міста. Як ремісник був делегований до УНР (адміністративного органу Львова) від УНДП. Підтримував діяльність «Рідної школи», був активним членом «Сокола». В роки Другої світової війни емігрував за кордон. Брав участь у з’їзді українських патріотів, який відбувся 22 червня 1941 року у Кракові, увійшов до складу Українського Національного комітету. Помер 1964 року в м. Овкленді (США). Дочка М.Галібея Галина була дружиною Осипа Мащака, крайового провідника ОУН на Львівщині.

Четвертий син Іван народився 1894 року. Після закінчення теологічних студій у 1917 році став священиком. Як і його брат Юрій брав участь у військових подіях як капелан. Під час чортківської офензиви потрапив у полон до поляків, однак залишився живим. З 1925 року повернувся на душпастирську працю, був парохом у Скоморохах (тут працював і раніше), Товстобабах та Русилові на Тернопільщині. Брав активну участь у громадському житті сіл та округи. У 1945 році о. І. Галібей був заарештований і засуджений за зв’язок з ОУН-УПА. В ув’язненні він і загинув.

Сином цього пароха, який народився у с. Скоморохах 1919 року, був Роман Галібей (Охрім, Вільгельм, Ернест) – відомий громадський діяч, активний учасник оунівського підпілля у Галичині. У 1938 році закінчив українську гімназію у Станиславові. Під час навчання був редактором стінного часопису «Голос молоді». Перед приходом «других совітів» виїхав за кордон. З червня 1942 року був провідником студентського сектора обласного проводу ОУН. У червні 1944 року Роман Галібей – людина, яка виконувала особливі доручення Романа Шухевича, дістав незвичне завдання: виїхати в передгір’я Карпат, щоб технічно забезпечити І великий збір Української Головної Визвольної Ради. Роман Галібей з’явився у закинутому лісництві під селом Сприня Самбірського району на Львівщині, щоб проконтролювати усе - від ліжок зі свіжою білизною до телефонного зв’язку між двома сотнями УПА, які мали допровадити сюди 30 делегатів УГВР і охороняти з’їзд.
Вибір Галібея для такого завдання був невипадковий. Роман Шухевич знав його ще із довоєнного періоду, коли Роман Галібей, тоді студент політехніки в Данцігу, проходив тактично-бойовий курс під керівництвом майбутнього командира УПА. Це був інтелігентний, енергійний,рішучий і відданий справі підпільник ОУН. За німецької окупації Роман Шухевич мав із Романом Галібеєм прямий зв’язок і час від часу давав йому окремі завдання.

У липні того ж року Р. Галібей залишив Україну і перейшов у Польщу. Звідти перебрався до Австрії, де здобув диплом інженера, а потім переїхав до США.

Ось так завдяки в першу чергу освіченості змогли проявити себе усі відомі представники із роду Галібеїв. Ми не виключаємо того, що саме домішок татарської крові їм також у цьому допоміг. Однак татарським було тільки їхнє далеке походження, а життя на Українській землі, яка була для них рідною, зробила їх справжніми її патріотами. За неї вони боролися і гинули, переживали і страждали. Такими і залишилися в пам’яті нащадків.

Джерело.
http://www.galslovo.if.ua/

18 серпня 1836р. народився Олександр Кониський, Український перекладач, письменник. Автор слів духовного гімну "Молитва за Україну" ("Боже великий, єдиний, нам Україну храни")

Біографія.
Народився в селі Переходівка (тепер Ніжинського району Чернігівської області). Походив із стародавнього чернігівського роду, який нараховував понад 400 років. Дитинство майбутнього письменника та поета пройшло в місті Ніжині, про яке він згадував у свої спогадах так: «Ніжин — місто невелике. 

Водночас воно було осередком просвітництва Чернігівщини та півночі Полтавщини. Тут красувався тоді Безбородьків ліцей. До того ж за Ніжином було славнозвісне минуле історичне, особливо торгашеське, тому серед людності було вдосталь людей із статками».
Друкуватися почав у «Черниговском Листке» (1858). Кониський вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. У пресі опублікував низку статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматка або перша читанка задля початку вченья» 1882).

Кониський налагоджував зв'язки з українськими діячами у Галичині. Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція. Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини. 1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва. Там працює у газеті «Кіевскій Телеграфъ». Кониський був одним із фундаторів Літературного Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності).

1897 ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, що мала об'єднати всі кола національно-свідомих українців. Для потреб організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книг українською мовою.

Помер 29 листопада (12 грудня) 1900
(64 роки) Київ , Київська губернія.

Творчість
Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях обстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою» ). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби став тим нектаром любові до України, який Олександр Кониський зібрав з квітів, що ростуть у саду творчості великого Кобзаря.

Від кінця 1920-х років твори Кониського в СРСР знаходились під забороною (за винятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-их роках ХХ ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».

Джерело
https://m.ukrclassic.com.ua/katalog/k/koniskij-oleksandr/1850-oleksandr-koniskij-biografiya

Село Королівка з давніх часів по сьогодення

На фото Село Королівка.

Село Королівка розташоване на правому березі р. Нічлави та її правого допливу безіменного потічка. За рельєфною структурою терторія села належить до хвилястоо-горбистої височини. Колишні назви: Каролівка (від польського імені Кароль), від 18 ст. – Корольовка (королівська земля), протягом 1945- 1989 рр., Коралівка (від слова "корали"), з 1989 р. - нинішня назва. За переказами найдавнішою назвою є все- таки Королівка - поселення короля Данила Галицького (1201-1264). До села належав хутір Бавки.

Розташоване на правому березі р. Нічлава (ліва притока Дністра), за 12 км від районного центру 15 км від найближчої залізничної станції Борщів. Через село проліг автошлях Борщів-Заліщики. Географічні координати: 48° 44' пн. ш. 26° 00' сх. д. Територія - 4,85 кв. км.). Околиці села багаті на вапняки і пісок. Вапняк м'який (його називають «малай»).

Ще на початку ХІХ ст. від річки Нічлава, яка проотікає територією села, було прокопано рів (млинівку), по якому вода подавалася до млина. На кадастровій карті 1826 року позначені два млини, один навпроти одного. На воді млин працював до початку 60 – х років ХХ ст. У лісі й на полях у багатьох місцях видніються карсові ями. На околицяз села знаходяться найбільші в світі гіпсові печери – «Оптимістична» і «Озерна».

Поблизу села виявлено поховання часів Київської Русі.
Відоме від 1445 р. як містечко Королівка, хоч археологічні знахідки свідчать, що люди проживали на території нинішнього населеного пункту ще з епохи мезоліту, тобто 9-10 тисяч років тому. За переказами, назва походить від належності цих земель до скарбниці короля.

На околиці села на початку 17 ст. збудовано монастир, який у 1672 р. спалили турки; відбудований монастир ліквідували в 1744 р.
Перші письмові відомості про кількість жителів - у документі "Інвентар містечка Королівка, 1766". Тоді тут проживала 151 родина.
Від 1785 р. Королівка - власність Дуніних-Борковських. У1787 р. населений пункт отримав офіційний статус містечка, від 1867 р. - волосний центр Борщівського повіту.
Частини села мали назви: Запоточчя, Мурованка, Долина, Місто, Килинці, Ґуральня.
1810 р. в селі було 196 дворів.

У 1819 р. ґрафиня Юліана Борковська заснувала в Королівці однокласну школу з польською мовою навчання; перший учитель - Адам Андрест. 1847 р. родина Борковських офірувала 80% коштів на будівництво церкви Івана Хрестителя; перший парох- о. Василь Іваницький.
18 серпня 1898 р. засновано читальню "Просвіти" під орудою о. Івана Любовича, до якої належали 118 осіб. При читальні діяли драматичний та хоровий гуртки.
Кількість населення: 1900 р. - 3769 осіб, 1910 р. - 3531, за станом на 30 вересня 1921 р. - 3130 (660 дворів), 1931 р. - 3046 осіб (619 дворів).
Унаслідок пожеж 1904 та 1926 рр. у Королівці згоріло відповідно ЗО і 36 будинків.
У серпні 1914 р. на території села відбулися бої між російськими й австрійськими військами. Протягом 1914- 1917 рр. Королівку окупували російські війська.

У липні 1919 р. містечко захопила Польща, а на початку серпня 1920 р. встановлено радянську владу і створено місцевий ревком (5 осіб); через два місяці польська влада поновлена.
В УГА й Армії УНР воював Михайло Блонський (1902- 1922); розстріляний за вироком "трійки" ВУМК у м. Харків).
На початку 1930-х рр., окрім читальні "Просвіти", діяли філії товариств "Луг", "Сільський господар" та інших; кооператива.
Відомо, що у 1925 р. працювали два млини (власники-Можем Бреттшейдер і Олександр Биковський).
За станом на 1 січня 1930 р. в Королівці діяли чотири бібліотеки: ТСЛ (120 книжок), товариства "Просвіта" (125 книжок), - "Огниська Товариського" (від 1922 р., 112 книжок) та єврейська ім. Переса (від 1927 р., 66 книжок).

У 1930-х рр. діяла польськомовна шестикласна школа.
Перед Другою світовою війною містечко Королівка було торговим центром; тут відбувалися три великих ярмарки на рік і щочетверга - місцеві торги.
До 1939 р. у власності поміщика було 920 га землі, у володінні церкви - 75, у селян - 780 га. 50 сімей залишалися безземельними.
У вересні 1939 р. в селі встановлена радянська влада, а в березні 1940 р. створено колгосп. Від 1941 р. діяла амбулаторія, яка обслуговувала жителів восьми сіл; працювали два лікарі й три медсестри.
20 липня 1941 р. енкаведисти розстріляли в тюрмі м. Умань уродженців Королівки Івана Головатого (1912 р. н.), Тараса Ковпака (1923 р. н.) і Марка Ружицько- го (1922 р.н.).
Від 6 липня 1941 до 6 квітня 1944 р. село - під німецькою окупацією.

На фронтах німецько-радянської війни загинув 21 житель Королівки, 28 - пропали безвісти. У боях за село з німецькими нацистами загинули чотири червоноармійці.
Підпільну діяльність ОУН і УПА очолював Прокіп Квітецький; лікарем УПА був Кость Боярський - син поетеси Клементини Попович-Боярської. Надрайоновим провідником ОУН був житель села Михайло Ярчук.

У період національно-визвольної боротьби загинули мешканці Королівки - члени й симпатики ОУН та вояки УПА: Іван Касараба (1921-1945), Прокіп Квітецький (1907-1946), Іван Куцмир (1910-1946), Роман Савчук (1926-1946 ), Іван Ярчук (1906 р. н.-дата см. невідома). Серед репресованих місцевий священик Володимир Малиновський (1912-2002).
Протягом 1945-1947 рр. у Королівку прибули переселенці з Польщі - жителі колишніх Кросненського, Любачівського, Сяніцького та Ярославського повітів; усього-понад 60 родин.
У1947 р. збудовано електростанцію, згодом відкрито: в 1948 р. - пологовий будинок, 1950 р. - ковбасний цех, 1954 р. - майстерню з ремонту взуття, у 1957 р. - швейну фабрику й засновано шкільний музей.

1944 р. в Королівці організовано колгосп, згодом приєднаний до укрупненого. У1990 р. жителі села відокремилися від цього колективного господарства, і був створений колгосп ім. Т. Шевченка, нині - TOB "Колос".
1990 р. розпочав діяльність місцевий осередок НРУ; співорганізатори - М. Бошко, Г. Ковпак, Д. Тихович та інші. У1991 р. відновлено демонтований у 1970-ті роки з центру села пам'ятник Т. Шевченку.
Є кам'яна церква Івана Хрестителя (19 ст.), три каплички, символічна Хресна Дорога (2009 р.); споруджено пам'ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям і Т. Шевченку (обидва - 1966 р), жертвам Другої світової війни (1990 р.), чотири пам'ятних хрести на місці Церков, хрест на честь скасування панщини (1848 р.), "фігури" Ісуса Христа та Божої Матері, пам'ятний знак жертвам депортації (всі - 2005 р.); встановлено меморіальну дошку І. Русенку (1991 р.).
Діють ЗОШ 1-3 ступенів, дитячий садок, клуб, бібліотека, Будинок культури, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, торгові заклади.

У Королівці народилися: письменник, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1998 р.) Роман Андріяшик (1933-2000), священик і меценат Іларій Врублевський (1898 р. н.-дата смерті невід.), педагог, свого часу найстарший учитель України Григорій Ковпак (1905- 2010), спортсмен, громадсько- політичний діяч Ігор Побер (1968 р. н.), педагог Олександра Рачкевич (з дому Ковпак; 1938 р. н.), скульптор-керамік Лілія Стасюк (1953 р. н.); проживали, переселені у 1945 р. з Польщі, скульптор, різьбяр і живописець Іван Мердак (1933-2007), його наставник - художник, поет, фольклорист та громадський діяч Іван Русенко (1890-1960), журналіст та літератор Володимир Шалайський (1939 р. н.).
Є пам'ятки природи - печери Вітрова й Оптимістична. Остання - найдовша у світі Гіпсова печера-лабіринт, нині її довжина - 238 000 м„ площа - 215 000 кв. м„ об'єм -500 000 куб. м.; характерна невеликими озерцями, Гіпсовими кристалами. Температура повітря - плюс 8° С поблизу входу в печеру й до плюс 10° С у центрі лабіринту. Печеру Оптимістичну відкрили у 1966 р. львівські спелеологи. 1971 р. в Гроті печери виявлено могильник із ґрунтовими похованнями. Біля кістяків знайдено срібний перстень, бронзові сережки, залізну сокиру, уламки кераміки. У 2013 р. на експозиційній базі печери відкрито перший в Україні Музей спелеології.

Б. МЕЛЬНИЧУК, Н. МИЗАК Б. ПЕТРАШ.
БАВКИ - хутір, приєднаний до с. Королівка; розташований за 750 м від нього. Назва походить, імовірно, від слова "забавка", тобто - невеличкий, акуратний, іграшковий.
У 19 ст. хутір був у власності єврея Блюма, який після Першої світової війни продав його родинам Ярчуків і Петрашів.
1950 р. на хуторі були 3 двори (18 осіб); у лютому 1952 р. вилучений із облікових даних у зв'язку з переселенням жителів у Королівку.
Г.ІВАХІВ, В.УНІЯТ

Джерело
https://borotg-tourism.org.ua/
PS: допис розмістив на прохання п. Андрія К.

Андрі́й Голуб - Український військовик, підполковник армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції). Лицар «Воєнного Хреста»

В історії галицького села Острів є цікавий факт із першої половини ХХ століття. Його ми відшукали у книзі «Міста і села Галицького району» (за редакцією П. Арсенича, Івано-Франківськ, 2001р). П.Арсенич пише про те, що «значну культурно-просвітницьку роботу проводив у селі полковник армії Української Народної Республіки Андрій Голуб, який одружився з Марією Гелемей...».
Звісно така скупа інформація тільки збудила наше зацікавлення і ми вирішили дізнатися, хто цей історичний діяч, яка його роль у нашій непростій історії та які обставини занесли його у це село. То ж пропонуємо читачам нашого часопису відомості, котрі нам вдалося відшукати.

Андрій Голуб народився у 17 травня 1887 року в місті Лохвиця на Полтавщині. Після закінчення Єлсаветградського кавалерійського училища йому було присвоєно чин ротмістра російської армії. З початком визвольних змагань на Україні А. Голуба призначають командиром кінної розвідки 18 кадрового Запорізького полку, який дислокувався тоді у Херсоні. Згодом бачимо його на чолі кінної сотні при херсонському комісарі під час повстання гетьмана Скоропадського. Коли місто Херсон захопили загони Добровольської армії спільно з військами Антанти, А. Голуб перебрався спочатку до Очакова, а пізніше до Одеси. Тут його було заарештовано контррозвідкою білогвардійців і тільки на початку квітня 1919 року звільнено з тюрми повстанцями отамана Григор’єва, який здібного військовика отаман взяв до себе і запропонував очолити кінний полк Херсонської повітової сотні.

В серпні 1919 року підрозділ А. Голуба об’єднався у м. Балті з загоном 2-го кінного Переяславського полку імені Максима Залізняка армії УНР. Згодом він очолив одну із сотень новоствореного полку, а на початку грудня 1919 року А. Голуб взяв участь у першому Зимовому поході. За тим він вступив до Переяславського полку, де став помічником командира полку, а з квітня 1920 року очолив його. Від 13 вересня 1920 року А. Голуба було призначено командиром 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії армії УНР.

У 1920 році Андрій Голуб одружився із вчителькою Марією Гелемей. Після поразки визвольних змагань з 1923 року він жив у Галичині. Поселився у маленькому селі Острів, де прожив майже двадцять літ. З 1939 по 1943 рік мешкав у м. Станиславові. Під час проживання у нашому краї не стояв осторонь громадсько-політичних подій, старався чим міг підтримати українську справу. Досить промовистим є факт із 1940 року. Коли після приходу перших совітів Організація Українських Націоналістів готувала повстання проти окупантів, то колишнього полковника армії УНР А.Голуба було включено до складу Головного штабу повстання з дивним псевдонімом «Антапка». Безперечно, що його великий досвід, був би пригодився у цьому народному виступі, однак з ряду причин повстання було відкладено.

У 1944 році А. Голуб із сім’єю виїхав спочатку до Західної Німеччини, а в 1950 році – до США. Подружжя Голубів народило і виховало двох дітей - дочку Лідію (у заміжжі Флюнт) та сина Юрія-Ростислава. Помер А. Голуб 30 березня 1966 року в місті Каламузі (штат Мічіган, США).

Доля сина А. Голуба Юрія-Ростислава, який, до речі, народився в Острові 1924 року, теж варта уваги. Після закінчення державної української гімназії у Станиславові у 1943 році він зголосився до Дивізії «Галичина», набір до якої якраз проводився у цьому місті. Влітку того року він виїхав з українськими новобранцями на військовий вишкіл, який успішно закінчив, отримавши чин поручника. У 1945 році він разом із відступаючими німецькими частинами подався на захід. За однією з версій, яка побутувала у родині, добре вишколений юнак вирішив не іти далі, а приєднався до одного із підрозділів Української Повстанської Армії і загинув у її лавах десь у Чорному лісі. Хоча у Списках полеглих вояків І-ої Української дивізії та українців інших військових формацій у Другій світовій війні (Видання Братства «Броди-Лев», Нью-Йорк, 1992 р.) знаходимо повідомлення: «хор. Голуб Юрій, дата й місце народження: 1923, Станиславів: загинув – 1945 в бою Горніце, Траутман (Австрія). Очевидно, це і є син полковника А. Голуба, а помилка з роком народження може бути звичайною неточністю.

Такими і героїчними, і трагічними були долі двох Українських діячів, Андрія і Юрія Голубів, які всі свої помисли і справи присвятили Українській ідеї. Відрадно, що їхнє життя було тісно пов’язано із Островом. Цікаво, а чи залишились у цьому селі старожили, які пам’ятають про цю родину? Гадаємо, що записані від них спогади могли б краще висвітлити «галицький період» життя українських патріотів – батька і сина Голубів.

Джерело
http://www.galslovo.if.ua/

понеділок, 17 серпня 2020 р.

Іванна Омелянівна Блажкевич - Українська дитяча письменниця, визнана культурно-громадська діячка, педагог, етнограф.

Народилася 9 жовтня 1886 р. в с. Денисів Козівського району у родині вчителя О.Бородієвича. Здобуває освіту в Денисівській початковій школі та Тернопільській виділовій школах (1896-1900 рр.) Потім екстерном склала екзамени у Львівській учительській семінарії.

Згодом працювала народною вчителькою, вихователькою дитячих садків на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.)
Тут її застала Перша світова війна, страхіття про яку розповіла у неопублікованому щоденнику «Жінка на бойовій лінії».

У 1920 – 1921 рр. письменниця працює у Станіславі у рідній школі ім. М.Шашкевича; у Товаристві охорони дітей та опіки над молоддю, а з 1922 р. і до останніх днів у рідному с. Денисові. Брала активну участь у таких громадських інституціях, як «Просвіта», «Рідна школа», «Жіноча громада».

Досить того, що вона в неймовірно важких умовах створила на терені Західної України 140 дитячих садків. Організувала курси для дівчат, крою та шиття, для неписьменних, читальні. Як напрацювалася Іванна Омелянівна над організацією народної торгівлі. Разом із чоловіком у Денисові започаткувала будівництво двоповерхової молочарні.

І.Блажкевич знали як завзятого пропагандиста ідей кооперативної співпраці. На цій ниві у неї було чимало здобутків-і з утворенням Подільського Союзу Кооператив вона ввійшла до складу його правління. А скільки часу забирали численні відчити, ювілеї українських діячів культури, було проведено понад 700 вечорів, зборів, мітингів.
Перші літературні спроби І.Блажкевич відносяться до 1908 р. Зокрема » Грудка на могилу Марка Каганця», «Жертвам лядської сваволі’» , «Над свіжою могилою», які малюють жорстоку розправу австрійської адміністрації над українцями в Галичині.
Свою пристрасну любов до рідної землі вона прагнула передати дітям, тому писала і публікувала для них цікаві твори. «3 1920 р.- пише 1. Блажкевич в автобіографії, – я всю свою діяльність віддала дітям». У Львівському видавництві «Світ дитини» вийшла низка моїх п’єс, збірок віршів, оповідань для дітей.

В 1922 р. виходить її п’єса » Святий Миколай у 1920 році «. Згодом , окрилена виходом першої своєї книжечки, І. Блажкевич випускає одну за другою п’єси для найменших, 2 твори присвячених Т.Шевченку «Тарас у дяка» і «Діло в честь Тараса » (1924 р.) «Івасик-характерник»(1936 р.), «Оповідання» (1937 р.), «Мила книжечка» , «Лис Микита», «Жарти Лиса Микити». У радянські роки вийшла збірка дитячих поезій «Подоляночка» (1958 р.), «Дитячі любистки» , «Прилетів лелека»(1971 р.), «Хто посіяв промінь» (1976 р.) Найбільш плідний період її творчої діяльності припадає на 20-30 роки XX ст. У цей час Іванна Блажкевич особливо активно підтримує творчі зв’язки з У. Кравченко. О. Кобилянською, К. Малицькою , Т.Бордуляком, О. Кульчицькою, П .Думкою. В. Стефаником, О. Вітошинським , І. Вільде.

Залишила про них цікаві спогади. Письменниця збирає народні пісні, думи, приказки ,легенди. Вона автор великої монографії про рідне село Денисів.
І. Блажкевич автор педагогічних посібників – «Дитячий садок в часі літніх робіт. Практичні поради».
Письменниця брала активну участь і в політичному житті краю. Була знана і як діяльний член Української соціалістично-радикальної партії, брала участь у виборчій кампанії 1928 р. У 1939 р. її обирають депутатом до Народних Зборів у Львові.

За пропаганду демократичних ідей її постійно переслідували представники всіх урядів: австрійського, польського, радянського. За часів панської Польщі за 12 днів серпня 1919 р. у неї було проведено 17 ревізій, 8 разів її арештовано. 
З «ласки» окупантів пережила трагедію про яку аж моторошно писати… польські шовіністи замучили її дітей. У своїх спогадах І.Блажкевич згадує: «В осені 1928 р. польська шовіністична боївка згладила зі світа 2 донечки. Одна - 4, друга - 6 років. До трьох днів поховали обидві. А нелюди ще тріумфуючого листа мені прислали…: «Смерть твоїх дітей - то початок нашої помсти. Правдоподібно, відтепер будеш вже тільки собою займатися і занехаєш пропаганду на користь вашої України котра для вас навіки пропала». Внизу підпис: «Ті, котрі помстяться» і це ще не все. Цього для непрошених зайд виявилося замало. Під час пацифікації 15 листопада 1938р. побили 52 – річну письменницю палками до втрати свідомості, зробивши її інвалідом. 
Ця звіряча розправа не залякала І.Блажкевич – вона знову продовжує пропагандистську діяльність.

У роки німецької окупації письменниця організувала в Денисові сільськогосподарську школу, ставши її директором, і сотні молодих українців Козівщиии таким чином врятувала від вивозу на роботи в Німеччину.

Ця жінка була небажаною всім окупаційним владам. І лише в Україні у 1993 р. засновано літературно-мистецьку премію її імені.

Померла вона 2 березня 1977 р.в с. Денисів, де й похована.

Джерело
https://ivanna-site.in.ua/ukrajinoznavstvo/vidomi-ukrajintsi/525-ivanna-blazhkevich-zhinka-nezlamnogo-dukhu

17 серпня 1914р. у Львові створено добровольчий легіон "Українські Січові Стрільці" — військове формування Українців

Українські Січові Стрільці. Чотар Каратницький зі своєю старшиною.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/08/17/52900/

Цей день в історії УПА - 17 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Семенюк Іван "Їжак" (18.09.1910 - 5.06.1993), охоронець кущового ОУН у Заставнівському р-ні Георгія Нуцуляка “Криворога”. Захоплений МГБ живим 31 травня 1947 р. При ньому знайдено нашивку для українців, робітників Організації Тодта.
*********
1944 рік
Відділ УПА-Захід у бою з москалями біля села Підгороддя на Станіславщині знищив лейтенанта і 19 військових. Спалено три вантажних автомашини.

Відділ УПА-Захід атакував райцентр Комарно на Дрогобиччині. Захоплено пошту, оточено райвідділ НКГБ, який підірвано гранатами. Звільнено 25 заарештованих. У результаті місто було на три дні позбавлено радянської влади.

Біля села Спасів на Львівщині повстанці вступили в бій з москалями, що проводили облаву. В перестрілці знищено 50 москалів. Втрати повстанців: 16 загиблих, один поранений.

1945 рік
Відділ УПА-Північ атакував дільницю винищувального батальйону в селі Копальні на Волині. Знищені дільничний МВД і два бійця батальйону, ще чотирьох захоплено в полон. Здобуто кулемет, автомат, 4 гвинтівки.

Сотня «Дружинники» УПА-Захід у бою з москалями біля села Гута Верхобузька на Львівщині знищила полковника, майора, трьох лейтенантів і 25 військових. Загинув один воїн УПА.

1947 рік
У селі Максимовичі на Дрогобиччині підпільники спалили будівлі колгоспу.

У селі Кропивник на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, одного поранили.

У сутичках із загонами МВД у селах Бабине, Гірське і Доброгостів на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Великий Ліс на Київщині повстанці роздавали антирадянські листівки.

1948 рік
Станичний ОУН Олекса Колчак – «Жвавий» був оточений москалями у селі Тростянець на Станіславщині і загинув під час спроби прорватися.

1949 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Звір на Дрогобиччині знищив бійця винищувального батальйону.

У бою з москалями біля села Витвиця на Станіславщині загинули брат і сестра Тишківські.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

17 серпня 1897р. у Києві народився Андріан Федорович Марущенко-Богдановський, підполковник Армії УНР.

17 серпня 1897р. у Києві народився Андріан Федорович Марущенко - Богдановський, підполковник Армії УНР.

Доброволець Першої світової війни. Був тричі поранений, за військові заслуги нагороджений сімома орденами, дослужився до звання прапорщика.

Під час Української революції – хорунжий полку імені Наливайка (1917), молодший старшина Гайдамацького коша Слобідської України (1918), помічник командира 1-го кінного Лубенського полку Дієвої армії УНР (1919). Брав участь у Першому Зимовому поході. Пізніше – ад’ютант командира і начальник штабу 1-ої бригади Окремої кінної дивізії (1920-1921). У 23 роки став підполковником.

«Тиф косив своє «жниво» серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону через заборону держав, які підтримували Денікіна, – писав у спогадах Андріан Марущенко-Богдановський про перебування Армії УНР у «трикутнику смерті» в листопаді 1919-го. – Треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти від рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах… Терен перебування армії щогодини зменшувався… Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплічники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян і робітників… Тільки незначний відсоток стояв на твердому грунті «битися за Україну, битися до загину».

Він відзначав високий моральний дух 2-го кінного Переяславського полку, в якому командував збірною сотнею і прикривав залишки армії в упертих ар’єргардних боях: «вони не могли знести ворожого панування і на загальному зібранні старшини одноголосно постановили: «Смерть фізична приємніша, ніж моральна». І вирушили у Зимовий похід по тилах Добровольчої армії.
В еміграції мешкав у Польщі. Навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, закінчив Гірничо-ливарну академію в Кракові. Працював на вугільних копальнях. Автор «Матеріалів до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку».

Помер у 1940-му в Польщі від сухот.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

17 серпня 1245р. в битві біля Галицького міста Ярослава князь Данило Галицький розгромив угорське військо й покінчив із боярським спротивом у Галицько-Волинському князівстві.

Данило Галицький

неділя, 16 серпня 2020 р.

Процюк Василь Яронович «Кропива». Діяч ОУН та УПА, керівник штабу куреня «Крука»

Процюк Василь Яронович «Кропива» народився 22 грудня 1914р, с. Городиловичі Сокальського району Львівської області  — діяч ОУН та УПА, керівник штабу куреня «Крука» (Климишин Іван) (1943р.), організатор і керівник старшинської та підстаршинської шкіл на Шумщині, командир сотні, куреня, начальник штабу групи УПА-Південь (1943 — 13.06.1944р). Учасник «Просвіти».

У 1930-х роках організував гурток «Просвіти» у своєму рідному селі.

У 1939 служив капралом у Війську Польському, брав участь у німецько-польській війні у вересні цього ж року.
Після переходу на територію Західної України, зайняту радянськими військами, ув'язнений в Луцькій тюрмі, звідки втік у 1941.

1943 року був керівником штабу куреня «Крука» (Климишин Іван ), організатором і керівником старшинської та підстаршинської шкіл на Шумщині, командир бойової сотні, куреня УПА-Північ і його табору біля с. Велика Іловиця Шумського району, начальник штабу групи УПА-Південь (1943 — 13.06.1944).

Застрелився зі своїм охоронцем у криївці, яку оточили москалі 13 червня 1944р. в с. Кордишів Шумського району. Похований разом з охоронцем та п'ятьма повстанцями на Старому Цвинтарі м. Шумськ.

Історія життя. Тупайло Іван Семенович - вояк УПА, в’язень сталінських таборів.

фото часів перебування в УПА.
Іван Тупайло (в центрі) разом з побратимами в засланні.

Він народився в с. Бережці Любомильського району у 1929 році.
В 1940 році його сім’ю, як і інших односельчан, було виселено в різні села Волині у зв’язку з тим, що їхнє село було в прикордонній зоні. Поселившись на колонії Глинище (тепер с. Ужова).

Іван вступив в молодіжну сітку ОУН «Юнаки». Вивчав з друзями історію України, програму ОУН, Декалог і Дванадцять заповідей націоналіста, які через десятки років, при зустрічах з молоддю, цитував без запинок.
У 1944 році, як освіченій людині, «совєти», доручили працювати у місцевому магазині. Отримавши псевдо «Роман» він став зв’язковим районного проводу ОУН-УПА. Передавав розвідувальну інформацію керівникам районного проводу «Буровому» - Архипчуку Степану та «Чумаку» - Пархомчуку Олексію. Мав повну довіру від них, бо з «Чумаком» мав родинні зв’язки.

Сестра Тупайла була одружена з ріднім братом дружини «Чумака». Допомагав придбавати через магазин необхідні товари для повстанців: сіль, сірники, гас і т. д. Іван відчував, що за ним слідкують «сексоти», і тому він просився в підпільні загони УПА. Його переконували, що не зважаючи на труднощі, він більше користі принесе як розвідник на легальному становищі.

Але біда прийшла звідки не чекав. 18 липня 1945 року в своєму будинку Іван читав брошури: «Політична пропаганда серед населення» та «Колгоспники в Україні». Раптово в хату увірвався сільський голова Ткачук Петро Васильович з села Башова, і вирвавши з рук брошури під загрозою зброї наказав Івану слідувати за ним.

Як свідчать архівні матеріали, мати розуміючи що чекає на сина, пропонувала голові корову, щоб він відпустив Івана. Та Ткачук вистрілив вгору і наказав Івану слідувати за ним. Сусідською підводою Івана доставили в НКВС м.Рожище. Почались тортури, знущання які Іван витримав не видавши побратимів. 

Більше того приспавши пильність охорони він тікає. Переходить на нелегальне положення у групі «Залізняка». Майже чотири роки підпілля. Обморозивши ноги повернувся додому на лікування. Спорудивши криївку і вже вилікувавшись був схоплений під час облави 25 березня 1949 року.

Іван Степанович розповідав, що першим з ним мав розмову начальник Рожищенського МДБ майор Лев Брюхань, який запропонував зі зброєю «искупить вину» воюючи проти своїх. На що Іван сказав: «Ви гражданин начальник присягу приймали, - той кивнув. - І я приймав!» Розмову було закінчено...

Вирок 25 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Згодом був заарештований і засуджений брат Івана Володимир. Далі були участь в табірному повстанні, розборки з «сексотами» у Рожищі після повернення з заслання.

Але Іван Степанович Тупайло залишився ВІРНИМ ПРИСЯЗІ. Саме таким він і залишиться в пам’яті нащадків.
Помер Іван Тупайло 24 квітня 2018 року...
Вічна пам'ять Герою України!

Микола Вавренчук та редакція інтернет-видання «Район Рожище» 

Джерело
http://www.hroniky.com/

16 серпня 1919 - Армія УНР зайняла Умань, Христинівку, Хмільник, Немирів.

Січові стрільці. Шепетівка, 1919 р. Фото: geomap.com.ua

16 серпня 1884р. у селі Костобобрів на Чернігівщині народився Ісаак Прохорович Мазепа, керівник уряду УНР часів Директорії, політичний і державний діяч.

16 серпня 1884р. у селі Костобобрів на Чернігівщині народився Ісаак Прохорович Мазепа, керівник уряду УНР часів Директорії, політичний і державний діяч.

Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті. Сучасники описували його як людину вище середнього зросту, в окулярах, із козацькими вусами і сірими очима, які він часто заплющував під час розмови.
Член Революційної української партії, один із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Працював у Катеринославському земстві.

За часів УНР – міністр внутрішніх справ (квітень – травень 1919), прем’єр-міністр (серпень 1919 – травень 1920), міністр земельних справ (травень – червень 1920). Брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР. Вважав, що радянські настрої в народних масах – це ілюзії, які зникнуть при зустрічі з режимом більшовицької диктатури й терору.
Від 1920-го жив в еміграції – спершу у Львові, пізніше – в Чехословаччині, Австрії, Німеччині.

Відстоював думку, що невирішення національної проблеми на Сході Європи стане постійним джерелом нестабільності усього континенту. І лише утворення незалежної і демократичної України стане запорукою мирного розвитку Європи.

Співзасновник Української національної ради і голова уряду УНР в еміграції (1948-1952). Лідер Української соціалістичної партії, заснованої 1950 р.

Автор історичних нарисів про часи Визвольних змагань «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр.» (1942-1943).
У передмові до останньої Ісаак Мазепа зазначав: «Взагалі мені здається, що наші мемуаристи чомусь занадто вже віддаються гіперкритиці й за дрібним повсякденним намулом тих бурхливих часів не бачать величі самих змагань пробудженого українського народу».

Помер 8 березня 1952-го в Аугсбурзі (Німеччина).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 серпня.

Буковинський підпільник Іван Вакарюк "Пугач" (1914-11.01.1948).

1944 рік
У Яворівських лісах на Львівщині повстанці знищили командира прикордонного загону (полковника) і 5 військових, що його супроводжували.

Сотня «Сіроманці» УПА-Захід під час рейду вступила в бій із загоном НКВД біля райцентру Магерів на Львівщині. У перестрілці знищені 12 військових. Здобуто легкий танк, кулемет, гвинтівки та боєприпаси.

У селі Пійло на Станіславщині підпільники знищили голову та секретаря сільради і трьох бійців винищувального батальйону, що проводили мобілізацію молоді.

У бою з москалями у селі Монастирок на Львівщині повстанці знищили 5 військових. Здобуто кулемет, дві гвинтівки, пістолет.

1945 рік
Дві сотні військової округи-4 УПА-Захід у бою з двома батальйонами НКВД біля села Колінці на Станіславщині знищили 80 військових, кілька десятків поранено. Втрати УПА: 3 загиблих і один поранений.

1946 рік
Сотня «Бистриця» УПА-Захід у селі Закерничне на Станіславщині підірвала залізничний міст.

У селі Тужилів на Станіславщині відділ сотні «Хорти» УПА-Захід знищив районного начальника гарнізонів МВД.

У селі Поляни на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік
Пошукова група МГБ оточила хату в селі Більче Золоте на Тернопільщині, де переховувався повстанець Чокан – «Гай». Останній знищив двох оперативників, ще трьох поранив і застрелився останнім патроном. Загинули також господарка хати та її дочка.

У райцентрі Радивилів на Рівненщині повстанці знищили двох військових МВД і обстріляли робочий потяг, пошкодивши паровоз.

1948 рік
У селі Терентіїв на Рівненщині відділ УПА-Північ підірвав сільську раду і спалив будинок дільничного МВД.

Біля хутора Гаї Ходорівські на Тернопільщині повстанці з двох сторін атакували загін МВД, що влаштував засідку. Знищені 6 військових, ще двох поранено. У перестрілці загинув повстанець «Шаша».

1949 рік
Під час бою з москалями у селі Волостків на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Михайло Демський.

У райцентрі Богородчани на Станіславщині пізно ввечері повстанці через чорний хід проникли в приміщення райлікарні і знищили першого секретаря райкому комсомолу, який перебував там на лікуванні.

Джерело
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

субота, 15 серпня 2020 р.

15 серпня 1919р. народився Ярослав-Василь Григорович Косарчин «Байрак», «Козак», сотник УПА, крайовий провідник ОУН «Карпати»

Народився 15 серпня 1919 року в селі Нагірянці (нині в межах м. Бучача Тернопільської області) у священичій родині.
Середню освіту здобув у державній польськомовній гімназії Бучачa, яку закінчив у 1937р. Навчався у Львівському ветеринарному інституті (1939-1941рр.), на ветеринарному факультеті Львівської медичної академії (1941-1944 рр.).

Працював на посаді організатора-люстратора Бучацького відділення «Українського кооперативного банку» (або «Українбанку») перед Другою світовою війною.

У 1939 році вступив до ОУН, у 1940—1942 роках очолював студентську референтуру ОУН.

З 1944 року в лавах УПА, до середини липня пройшов вишкіл у старшинській школі «Олені-І», закінчив навчання зі ступенем старшого булавного. Після навчання працював наставником у старшинській школі.

У вересні 1944 року призначений ад'ютантом командира 5-ї Дрогобицької військової округи ВО-5 «Маківка». З весни 1945 року по 1949 рік — командир ТВ-23 «Магура».

Влітку 1946 року, за мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, УГВР нагородила Ярослава Косарчина Срібним Хрестом бойової заслуги УПА 2-го класу й підвищила до звання сотника.
З 1949 по 1951 рік крайовий провідник ОУН «Карпати».

Загинув Ярослав Косарчин 13 грудня 1951 року поблизу с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Місце поховання невідоме. 4 вересня 1996 р.відкрита й освячена символічна могила на Нагірянському цвинтарі Бучача поряд з могилами інших учасників визвольних змагань.