16 жовтня 1987р. групою національно свідомої молоді створена у Львові одна з найперших незалежних організацій в Україні - Товариство Лева (ТЛ).

Діяльність Товариства була спробою «скасувати радянську традицію як неавтентичну, сфальсифіковану; спробою взяти під сумнів її статус у культурі. Загалом можна говорити про стихійний рух, метою котрого було визначити тожсамість наново, створити нову модель українськости».

«Товариство Лева» мало на меті активну участь в процесах національного відродження і те, що згодом отримало назву «розвиток громадянського суспільства». Починало діяти в умовах комуністичної партійної монополії, вдало використовуючи «дах» Львівського міського комітету ЛКСМУ. Діяльність розпочалася від весни 1987 року добровільною працею на відновленні пам'яток Личаківського цвинтаря.

Згідно з тодішнім статутом ТЛ голова Товариства не міг бути обраним більше, ніж на один рік. Першим головою був Орест Шейка, наступними — Ігор Гринів, Левко Захарчишин, Ярослав Рибак та інші. Співавтор першого статуту і перший голова етнографічної секції — Мирослав Решетило.

Однією з перших публічних акцій ТЛ був вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка, який набув скандального резонансу через те, що на ньому чи не вперше після звільнення з ув'язнення виступили дисиденти В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь (на той час штучно ізольовані від суспільства).

Найпомітнішими акціями перших років діяльності ТЛ було відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо), впорядкування занедбаних пам'яток архітектури (Личаківський цвинтар, монастир Кармелітів Босих, костел Єлизавети у Львові), активізація молодіжної української музичної культури, проект «Історичний театр», Еколого-культурологічна експедиція «Дністер» (почалася 1988 року), перший в Україні концерт пам'яті Володимира Івасюка (1989, Львівський театр опери та балету), акції з відродження осередку димленої кераміки в селі Гавареччина (Львівська область), якими опікувалася передовсім відома режисерка Дарія Ткач, та інші.

Підсумком першого року діяльності ТЛ був резонансний скандал навколо заборони проведення звітно-виборної конференції Товариства (жовтень 1988).

Джерело:

Фейсбук

"Сторінками історії України"

16 жовтня 1978р. Іван Павло II (Кароль Юзеф Войтила) став 264-м Папою Римським - першим неіталійцем на папському престолі з 1523 р., одним із наймолодших понтифіків в історії і першим папою слов'янського походження

Щойно обраний Папою Кароль Войтила на балконі над площею Святого Петра у Ватикані

Джерело:

http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/16/59284/

16 жовтня 1917р. у Чигирині, за козацькою традицією литаври сповістили про початок ради – Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва.

Делегати з’їзду Вільного козацтва у Чигирині, жовтень 1917 року. Після ліквідації Катериною ІІ Запорізької Січі, козацькі клейноди зберігалися в Історичному музеї Петрограду. Щоб з’їзд відбувся під справжніми козацькими прапорами та хоругвами, група відчайдух на чолі з Іваном Полтавцем-Остряницею викрала їх з того музею. Зчинився галас. У ситуацію втрутився сам голова Тимчасового уряду Олександр Керенський і сторони начебто домовились про повернення козацьких артефактів на Україну. Фото: reibert.info

«В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, – писав свідок тих подій козак Демид Гулай у споминах «Відродження Вільного козацтва в Україні у 1917 р.», – а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись Рада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними майорів отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор…На поміст зійшли старі запорожці… Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового отамана».

Вільне козацтво почало формуватись навесні 1917-го на Звенигородщині, очолюване Никодимом Смоктієм із Гусакового. Їхній рух зародився як місцева самооборона, коли під кінець Першої світової війни, за влади Тимчасового уряду Росії, розвелося багато мародерів. Проти них - "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу" - по селах і почали об'єднуватися в загони місцеві чоловіки. Називали себе "вільним козацтвом", яке набуло популярності і охопило Південь України, Лівобережжя та Волинь.

Вступати сюди могли добровольці, яким виповнилося 18 років і які не мали за собою кримінальних злочинів. На кшталт запорізьких козаків об’єднувались у сотні, курені, полки та коші. Питання вирішувались Радою козацьких старшин. Представники Вільного козацтва були присутні на Всеукраїнських військових з’їздах і вимагали української державності, незалежної від Тимчасового уряду.

Наприкінці літа розгалужена мережа полків потребувала єдиного вищого Проводу. Для цього і був скликаний з’їзд. Протягом 16-20 жовтня Чигирин ряснів старокозацькими строями: жупани, шаблюки, шлики на шапках. Ці делегати представляли інтереси 40 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщни, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані.

Обрання Павла Скоропадського Головним отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату. Старшинська рада пропонувала обрати Головним отаманом Івана Полтавця-Остряницю, який організував з’їзд.

«Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. – Описує події Демид Гулай. – Пролунало гучне “Слава!” Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.

Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.

Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно».

Полтавця обрали Наказним військовим отаманом. У Білій Церкві мав розташовуватись штаб та Геральна рада, до якої увійшло 12 осіб.

Перебуваючи в цей час у Києві, Павло Скоропадський отримав вітальну телеграму з Чигирина. Для нього обрання «отаманом всіх Вільних Козаків» було несподіванкою. Дане питання з ним ніхто не узгоджував.

Зустрівшись з Іваном Полтавцем-Остряницею Павло Скоропадський зрозумів, що Вільне козацтво може «стати тим здоровим рухом, який врятує Україну». Керівництво Вільним козацтвом Скоропадський доручив Полтавцю, займаючись 1-м гвардійським корпусом.

Наступна зустріч у Білій Церкві, де знаходилася Генеральна старшинська рада вразила Скоропадського ще більше, про що він записав у «Споминах»: «Полтавец завел… полный внешний порядок, – згадував Скоропадський. –Организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая».

Почесна варта була гарно вбрана і вправно виконувала команди. Навесні 1918-го Павло Скоропадський, при підтримці Вільного козацтва прийде до влади на Україні.

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці із сотні Бурлаки захоплені в полон чехословацькими військами під час Акції "Б"

*********

1944 рік

Відділ УПА-Захід атакував роту НКВД біля села Яргорів на Тернопільщині. Автоматним вогнем знищені 15 військових.

У Скалатському районі Тернопільщини повстанці спалили спиртозавод.

У селі П’ятничани повстанці знищили дільничного НКВД, голову сільради та чотирьох бійців винищувального батальйону.

1945 рік

У бою з москалями у селі Білокриниця на Тернопільщині загинув командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Клим».

Відділ сотні «Рисі» УПА-Захід біля села Небилів на Станіславщині на вузькоколійній залізниці підірвав потяг з 20-ма охоронцями. Знищені паровоз і один вагон.

1946 рік

На міні, закладеній відділом УПА-Захід у Кутському районі Станіславщини, підірвався вантажний автомобіль. Отримали поранення 4 військових бригади внутрішніх військ.

1947 рік

Під час боїв з москалями у селах Макунів, Межиріччя і Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Жабинці на Кам’янець-Подільщині підпільники знищили документи сільради і пошкодили телефонний зв’язок.

1948 рік

У райцентрі Рожнятів на Станіславщині повстанці здійснили напад на двох бійців винищувального батальйону. Один знищений, інший захоплений у полон, але невдовзі відпущений. Здобуто два автомата.

1949 рік

У селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині у сутичці з загоном МВД загинув кур’єр обласного проводу ОУН Григорій Карпинець – «Вишня».

1950 рік

Референт районного проводу ОУН Микола Іванцюра – «Пушкар» загинув під час бою з москалями у селі Доброгостів на Дрогобиччині.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Останній подвиг Івана Дебенюка - «Непорадного».

"Їдучи дорогою на Пістинь — на спуску до павільйону відпочинку «Світанок» справа є дорога в ліс, перекрита шлагбаумом. Кілька метрів поруч, на пагорбі, серед кущів можна розгледіти хрест з табличкою. Він встановлений на пам’ять про загибель тут 1945-го року повстанця на псевдо «Скорокрик» (Федір Кіцелюк зі с.Акришорів) в бою, як написано, «з визволителями - окупантами». Через сім років, 1952-го майже на тому самому місці була ще одна збройна сутичка, про яку дуже добре знали в Косові, але з перебігом часу про неї забули, а дарма: таке у пам’яті народній забуттю не підлягає!..."

Бо саме тут у серпні 52-го року свій останній бій з облавною колоною Косівського МҐБ звів одинокий повстанець Іван Дебринюк - «Непорадний», свідомо обравши неминучу загибель перед імовірністю бути захопленим, катованим і — або розстріляним, або засудженим на тривалий термін сибірських таборів.

Іван народився 1927-го року в родині Дебринюків, яка походила з Яворова, але оселилася в с.Трійця (нині Снятинського району). Рано осиротів: коли йому виповнилося два роки, померла мама. Виховував хлопця батько, прищепивши честь, гідність і любов до України. У 1944-му Іван вступив до лав повстанців, пройшов належний вишкіл, прийняв присягу і псевдо «Непорадний». Є переказ, що хотів взяти інший — «Безталанний», — на пам’ять про дитинство без маминої ласки, але Провід його пропозицію відхилив — у лавах повстанців «плаксивих» позивних уникали.

Разом з псевдонімом отримав Іван і зброю: трофейний російський ручний кулемет Дехтярьова (ДП-27). Він служив йому вірою й правдою у боях — спочатку з угорськими й німецькими, а згодом і радянськими окупантами, про що згадується у численних звітах підпілля. Зокрема заступник командира рейду в Румунію 1949-го року, поручник «Перебийніс» (Назарій Данилюк з Буковини) доповідав Головнокомандуючому УПА, що успішний і без втрат перетин кордону в районі вершин Реґеска-Стіг рейдуючій групі вдалося здійснити завдяки умілим діям кулеметника «Непорадного», котрий влучним вогнем зі свого «дехтяря» розігнав прикордонний наряд і той мусів панічно втекти, залишивши напризволяще вбитого і пораненого, як також амуніцію — автомат, гвинтівку і гранати.

Починаючи з 1950-го року «Непорадний» перебував у складі боївки «Хмари» (Дмитра Білінчука), яка начислювала 9 осіб. Вони оперували на теренах нинішніх

Косівського і Верховинського районів, періодично виходячи на зв’язок з іншими групами для координації дій. Остання така зустріч мала відбутися в червні 1952-го десь у лісах між Лючею і Космачем. Підпільники не знали, що там їх очікує пастка, оскільки місце зустрічі «всипав» хтось із зрадників — «Кордуб» або «Кіров».

На зустріч ішли «в розстрільну», останнім був «Непорадний». Він мав «прикрити» товаришів кулеметним вогнем на випадок непередбачуваних обставин, але все відбувалося зовні «гладко». Командира зустріли, на пароль відповіли й повели «на переговори». Якимось шостим відчуттям «Непорадний» не приєднався до групи, очікуючи на повернення «Хмари» з «переговорів», коли раптом почув окрик «веселий!», після якого на його побратимів накинулися з усіх сторін ті, хто зустрічав. Дехто з повстанців встиг застосувати зброю, розпочалася стрілянина й рукопашні єдиноборства, але наших було втричі менше… Застосувати свій кулемет «Непорадний» не міг — це означало перестріляти і своїх, і ворогів. Через декілька хвилин все було закінчено: повстанців кого вбили, більшість поранили, а з лісу на поляну вигулькнули десятки «червонопагонників» у формі, захоплених пов’язали і через якусь мить всі позникали в хащах.

Зрозумівши, що ситуація трагічна, Іван кинувся бігти в протилежний бік. Через якихось півгодини почали злітати червоні ракети й тріщати автоматні черги: це вже шукали його. Хтось із поранених, під тортурами признався, що захоплено не всіх.

Протиснувшись у щілині якоїсь скелі і перебрівши потічок, «Непорадний» відірвався від погоні, а потім кілька тижнів бродив лісами в пошуках інших груп, але не зустрів нікого. Того літа МҐБ, скориставшись зі зради окружного референта СБ Романа Тучака «Кірова», по суті завершило ліквідацію централізованої сітки підпілля у Коломийській окрузі — на волі залишалися тільки окремі запільники, що діяли, як казали «на власну руку»…

Грозової липневої ночі Іван Дебринюк провідав свою тету — Емілію Рибчук, яка проживала у Яворові і розповів про все, що сталося. Поїв, чим тета могла пригостити і пішов геть у грозову пітьму. Старший син Емілії, школяр Василь, який лежав на печі й вдавав сплячого, все те чув і розповів нам, а далі сталося таке: очевидно зрозумівши, що підпілля на Гуцульщині знищене, вирішив ціною власного життя помститися окупантам за смерть своїх побратимів.

Вивідавши якимось чином, що того серпневого дня в Брустури й Космач їхатиме облавна колона, «Непорадний» влаштував засідку на вже вказаному місці Пістинської дороги. Вилізши на густу розлогу ялину, він приладнав свій «дехтяр» і став чекати на появу ворога. Колона складалася з двох вантажівок, напакованих солдатами, а за ними слідував легковик з офіцерами.

Вантажівки повстанець пропустив (згодом цей жест оцінять солдати з гарнізону і саме від них розповсюдиться реальна картина бою!), а коли в прицілі з’явився офіцерський легковик — відкрив ураганний вогонь. 

У підсумку було вбито на місці чотирьох очільників колони, а вогнем у відповідь (стріляли вже солдати) — і героїчного повстанця. Тіло загиблого героя привезли до приміщення Косівського МҐБ (нині це гімназія) і кинули на пагорбі для опізнання (на цьому місці зараз знаходиться капличка і пам’ятний хрест). Вбитого «Непорадного» бачив Василь Рибчук — мати послала його у Косів на базар — але вдав, що не пізнає. Лише повернувшись назад і минувши Банський міст, дав волю дитячим сльозам…

Оскільки ніхто «не впізнав» загиблого, тіло Івана Дебринюка чекісти по двох днях забрали і, очевидно, зарили в якомусь невідомому місці. А вбитих ним чотирьох офіцерів помпезно поховали там, де колись горів «вічний вогонь» — на «прощання і вшанування» силою зігнали всіх, хто проходив у той час вулицями Косова.

Джерело:

Богдан Глібчук, голова Косівського РО «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.

Василь ГУМЕНЮК, дослідник історії УПА на Гуцульщині, член правління РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №38, 30.09.2016 року

Цей день в історії УПА - 14 жовтня.

Яворівський фотоархів УПА. Частина 26. (Автор: Гуменюк Василь).

7-АВР. Група повстанців перед зимівлею на полонині Копілаш (див. фото №7-а-АВР). Жовтень 1949 р. Фото «Перебийноса».

**********

1942 рік

Восени 1942-го терор нацистської окупаційної влади і жорсткі вимоги українського населення дати збройний опір загарбникам змусив керівництво ОУН(б) відмовитись від підготовки всенародного повстання у зручний час (теж саме планувала і польська Армія Крайова) проти окупантів і щільно зайнятися розгортанням власної партизанської армії. На той час українці розпочали самостійно об’єднуватися у самооборонні відділи й поодинокими акціями давати відсіч окупантам. Важливо було об’єднати їхні зусилля задля ефективної та стратегічно виваженої національно-визвольної боротьби.

Розгорталися повстанські структури, створювалися перші партизанські загони, що стали основою майбутньої армії. Серед них – відділ референта Крайового проводу ОУН Сергія Качинського (Остапа) на Берестейщині, Григорія Перегіняка поблизу Луцька, хорунжого Яреми в районі Колки-Степань, Ворона в Пустомитських лісах і Крука на Крем’янеччині (Тернопільщина). За п’ять років по тому керівництво національним підпіллям назвало символічним днем заснування УПА 14 жовтня 1942-го.

1943 рік

Відділ УПА був атакований загоном німецької поліції в селі Семидуби на Кіровоградщині. У перестрілці вбито одного поліцая, 14 поранено. Захоплені в полон і замучені до смерті двоє повстанців.

1944 рік

Два воїни УПА-Захід загинули в бою з москалями у Яворівському районі і селі Гологори на Львівщині.

1945 рік

Відділ повстанців атакував МТС у селі Низьколизи на Тернопільщині. Підірвана будівля МТС, захоплені в полон дільничний райвідділу НКВД та 11 бійців охорони.

У бою з москалями у селі Добротвір на Львівщині загинули кущовий провідник ОУН Михайло Давидович – «Дунай» і ще троє повстанців.

У селі Пісочне на Львівщині підпільники важко поранили дільничного райвідділу НКВД.

1947 рік

Відділ сотні «Басейн» УПА-Захід зазнав нападу під час будівництва криївки біля села Рогізно на Дрогобиччині. У перестрілці знищений військовий МВД, ще одного поранено. Повстанці прорвалися без втрат.

Під боїв з москалями у селах Кам’янка, Орів і Черемхів на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі зв’язкова Олена Полянська.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Башуки на Тернопільщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, зазнали поранень і застрелились.

У селі Кальна на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД і ще двох поранили.

1949 рік

Троє повстанців загинули в сутичках із загонами МВД у селах Нижня Вовча і Топільниця на Дрогобиччині.

1951 рік

На території Рівненщини від вибуху міни, замаскованої у поштовому пакеті, загинув окружний провідник ОУН Максим Ат, ще двоє повстанців зазнали важких поранень.

1953 рік

У бою з москалями у Скала-Подільському районі Тернопільщини загинув районний референт ОУН Іван Ліщинський – «Матвій».

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Загинула в Норільску: Марія Гуменюк — зв’язкова УПА «Калина».

"…Оповідають, що в неї були великі голубі очі, та й сама вона була гарною, можливо, навіть «першою дівчиною» в гуцульському селі Яворові..."

Розказують також — Марія Гуменюк, 1926 р.н., дочка Федора і Гафії, росла талановитим дівчам, змалку опанувала художню вишивку, ткацтво, гарно співала, малювала і навіть грала на мандоліні — інструмент часів Першої світової війни приніс батько. У родині Гуменюків було шестеро дітей, жили в середньому достатку, політикою цікавилися мало, але брали активну участь у роботі сільського осередку «Просвіти». Коли в 1942 році на Гуцульщині започаткувався національно-визвольний рух, старший син Іван і молодша дочка Марія вступили до лав підпілля.

Повстанські дороги зв’язкової УПА Марії-«Калини» пролягали Гуцульщиною і Буковиною. Її старша сестра оповідала: «Дисципліна там була залізною. Коли надходив наказ перенести «штефету» (зашифроване письмове повідомлення), то це могла бути морозна ніч, хуртовина чи дощі з громами — байдуже. Він мав бути виконаним належним чином і в обумовлений строк.

Не раз і не два Марія виходила з хати опівночі, а поверталася на другий-третій день — змучена, вся в болоті, з промоклими постолами. Де була і з ким зустрічалася — про це нікому ні слова не говорила. Ми, домашні, й не намагались вивідати, лише дєдя (тато) дивився на сестру співчутливо й неоднократно повторював: «Дитино-дитино, що тебе чекає? Як у воду дивився…».

«Калину» захопили 29 жовтня 1945-го і понад півроку катували на допитах — спочатку в Косові, а згодом в Коломиї. Трималася стійко і, як твердять, називала зв’язки лише з тими, хто на той час загинув, — в усякому разі нікого з її «подачі» не було ні заарештовано, ні переслідувано.

Аж у другій половині травня 1946-го її судив військовий трибунал МВС Станіславської області (хоча й не була військово -зобов’язаною СРСР і не приймала відповідної присяги — така ось казуїстика радянської судової системи!). Як членкиня революційної ОУН (чого не заперечувала!) отримала «стандартний» термін покарання: 10 років таборів і ще 5 обмеження в правах. Відбути присуджене і залишитися живою їй не судилось…

«Суверенна УРСР» (аякже — повноправний член ООН!), як відомо, не мала на своїй території мережі тюрем, де б відбували терміни засуджені за статтею 58 тодішнього карного кодексу («Контрреволюційна діяльність»), тож БУКВАЛЬНО ВСІХ таких «зеків» везли в «братню» РСФСР. Марія потрапила до Комі АРСР — поселення Кочмес неподалік Інти і Воркути. Це був суто табірний «посьолок», бо після згортання «архіпелагу ГУЛАГ» від нього залишився тільки… цвинтар з одним-єдиним меморіальним Хрестом, а за назвою «Кочмес» нині не знайдеш нічого — ні на карті, ні в Інтернеті.

Із табірної зони Л.К. 274/3-Т Марія писала листи, прикрашаючи кожен з них малюнками квітів. Чудом збереглися дві її листівки, зроблені з кори тамтешньої берези, напис на звороті гласить: «Дорога сестричко, посилаю Тобі щирі побажання на цій скромній корі з сибірської берізки; ця берізка оповість Тобі про наше горе та пережиття. Вона рівно ж з нами терпить цей острий клімат та вразливі північні вітри. Марія, 8/ХІ 46».

В іншому листі Марія виклично писала, що їх заставляли «святкувати» річницю більшовицької жовтневої революції, а «ми — пише — при тій оказії відсвяткували Дмитрія». 

Така поведінка спричинила численні переслідування тюремників і врешті-решт найбільш «невиправних зеків» етапували до Норильська — «міста, спорудженого на кістках осуджених». По дорозі їх нещадно пограбували, так що в першому листі з нового місця нескорена зв’язкова УПА повідомляла: «Привезли нас на холод і на голод — доведеться погибати».

Але творча натура дівчини навіть у цих нелюдських умовах нуртувала діяльністю, несумісною з ідеологією «правильної радянської людини» — вона починає вишивати, використовуючи доступні підручні матеріали й надсилає своїй мамі (до речі, виселеній в Караганду) хустинку з крамольним написом — «На спомин мамці з ляґру 1947 р.». Невсипуща цензура з «Чорного кабінету», описаного Леопольдом Авзеґером, котра займалася перлюстрацією поштових пересилань «проморгала» цей явно «антирадянський твір» і він зберігся донині…

За «порушення правил поведінки» Марію дуже часто карали то «штрафним ізолятором», то БУРом («барак усиленного режиму»), що не могло не відбитися на здоров’ї — особливо в умовах напівголодного утримання та суворого клімату Заполяр’я, й 13 листопада 1950-го її не стало. 

Не виключено, що смерть була насильною, але в кримінальній справі 9729 П про це нічого не сказано. Як і про те, що було вчинено з тілом померлої, і, якби не свідчення Дарії Кошак -«Христі», — добре знаної підпільниці в Косові, то ніхто б і не довідався: померлу Марію Гуменюк -«Калину», як і тисячі інших закатованих, було викинуто у відпрацьовану шахту з добування нікелевої руди неподалік гори Шмідта. Там спочивають сотні борців за волю України. Вічная їм пам’ять!

Джерело:

Василь Павлів.

«Гуцульський край», №34, 23.08.2019 року

Остання акція "Яворівських просвітян": Ця розповідь не спогади учасника, не мемуари очевидця. Це переказ почутого з уст колишніх просвітян; більшості яких уже немає нині в живих.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Іван Мицканюк «Кукол» (сотенний УПА, родом з с. Яворів) складає Присягу на вірність Україні.

Іван Мицканюк–«Кукол» (у першому ряду другий зліва) зі стрільцями своєї сотні. 1945 рік.

******

Дія відбувалася у Яворові , де знайдено фотоархів УПА. 

Розповідали про неї голова сільської «Просвіти» 1930-х років Петро Мицканюк і просвітянин Іван Гуменюк (обоє вже померли), а дещо уточнила Параска Гуменюк акторка-аматорка і також активна просвітянка.

«Просвіту» в Яворові наприкінці 1920-х років відродили прості сільські хлопці вже названий Петро Мицканюк, напівсирота з багатодітної родини (його батько загинув на фронтах Першої світової війни) та круглий сирота Кирило Копильчук, родом з села Шешорів , який проживав у родині своєї старшої сестри Корнелії. Упродовж короткого часу Петро і Кирило організували хор, аматорський драмгурток, домоглися організованого відзначення релігійних свят і пам’ятних дат з української історії. За найскромнішими підрахунками через яворівську «Просвіту» перейшло щонайменше 60–70 осіб, більшість з яких згодом стали членами ОУН, зв’язковими, станичними і вояками УПА.

Коли у вересні 1939-го в Галичину прийшли більшовики, всі структури «Просвіти» були розгромлені, осередки закриті. Нікого з яворівчан-просвітян, правда, тоді не репресували (не встигли!), але делікатно «пояснили», що таке мистецтво народу не потрібне. Все замінить соціалістичне мистецтво, головним чином, кіно.

Не краще поводили себе й німецькі окупанти, що прийшли на заміну більшовикам у червні 1941-го. Українські мистецтво і культура з їхньої точки зору теж були «непотрібні», тому про відродження «Просвіти» не могло бути й мови. Отож, не дивно, що коли в 1942–43 роках почали організовувати структури УНС–УПА, активні просвітяни влилися до їх лав. Просвітянський дух витав у цій «армії без держави», де крім військової науки, шанували книги, а політвиховники розповідали на постоях про письменників, поетів та історію України.

…Березневої ночі 1944-го у вікно Петра Мицканюка обережно постукали. «Хто?!» — здригнувся господар. Яворів був тоді прифронтовим селом, у якому урядували угорські війська. Гонведи (так називали угорських солдат) під приводом боротьби з партизанами займалися відвертим грабунком цивільного населення.

«Завтра о п’ятій під вечір вам належить бути під Буківцем, — пролунало знадвору. — Так — наказав «Кукол», — додав тихіше невідомий і пішов геть.

«Кукола» командира запасної сотні УПА Івана Мицканюка (Кривишиного), колишнього актора-аматора, Петро знав добре. Іван мав горбкуватого носа і вдало грав ролі єврея. «Чому б це кликав «Кукол» губився в думках Петро, але вирішив піти, як звеліли.

В умовленому місці на нього чекав озброєний стрілець. «Йдіть за мною», — мовив коротко, і вони рушили ніби назад, у бік дому Петра, оминули його і опинились під Сокільським хребтом. Виходило, що Петро зробив зайву «петлю» довжиною понад 6 кілометрів. Для чого?! В душі кипіла злість, що його водять за носа.

А у лісі під Сокільським їх зустрічали стійкові. Стрілець називав умовлені гасла (паролі), і їх пропускали. Нарешті вийшли на невелику галявину. Петро не повірив власним очам: там була облаштована сцена, обрамлена імпровізованим дахом і оплетена ялиновими вінками. Вгорі висів портрет Тараса Шевченка, огорнутий вишиваним рушником. Озброєні повстанці облаштовували лави зі стовбурів дерев справжній тобі зал просто неба!

«Друже сотенний, зголошую прихід!» — чітко відкарбував Петрів провідник. «Петре, — звернувся «Кукол» до прибулого, — вибачте за клопіт і незручності. Мусимо дотримуватись конспірації. Але сьогодні — 130-ті роковини від дня народження Тараса Шевченка. Колись ви прочитали гарний реферат про його творчість. Маєте годину; зберіться з думками, пригадайте і перекажіть той реферат нашим стрільцям!».

Петро Мицканюк почав пригадувати свою доповідь. На очі йому навертались сльози від того, що повстанці пам’ятають про Шевченків ювілей, а він, голова «Просвіти», за турботами часу геть чисто забув!..

Година промайнула, як одна мить. З лісу виходили й виходили озброєні вояки і займали місця на імпровізованих лавах. Незабаром уся галявина була заповнена «глядачами». «Кукол» вийшов на сцену і, оголосивши свято 130-х роковин від дня народження Шевченка відкритим, надав слово Петрові Мицканюку.

Голова «Просвіти» розповідав про важку долю українського генія, про випробування, які тому довелось пройти, про незламність духу, засвідчену життям і творчістю. Цитував по пам’яті рядки з Шевченкових поезій. 

Розповідь тривала хвилин 40, і увесь час аудиторія сиділа тихо-тихо, чутно було, як вітер хитає вершечки дерев. Коли він завершив, «Кукол» скомандував: «Встати!».

Стрільці дружно крикнули трикратне «Слава!» — аж луна пішла лісом. Після того читали «Кавказ», «Розриту могилу», «Якби то ти, Богдане, п’яний…» і навіть зіграли сцену з «Назара Стодолі». Не все вдавалось акторам-повстанцям, які, виходячи на сцену, клали поруч зброю, — адже щомиті могли заалярмувати стійкові. Та ніхто з «глядачів» не підсміювався, і вартові стояли тихо: здавалося, сам Господь оберігав це незвичайне дійство, яке завершилось злагодженим співом «Заповіту».

…Це була остання акція яворівських просвітян напередодні десятиліть заборон і переслідувань. Десятки їх загинули, були депортовані в Сибір та Казахстан. Але згадка про 9 березня 1944-го року збереглася у серцях яворівчан.

Сотенний «Кукол» загинув навесні 1948-го року разом з вагітною дружиною неподалік місця, на якому святкувалися Шевченкові уродини. Червонопогонники роздягнули вбитих догола, прив’язали до жердин і так принесли до центру села на опізнання. Вночі хтось закопав понівечені тіла неподалік дороги. Аж у липні 1995-го року сотенного «Кукола» — Івана Мицканюка і його дружину урочисто перепоховали на цвинтарі біля церкви у Яворові , а на місці їхньої загибелі поставили хрест.

Джерело:

Василь Гуменюк,

дослідник боротьби УПА на Гуцульщині, член правління Косівського РО «Просвіта» їм. Т.Шевченка.

«Гуцульський край», №10, 8.03.2019 року

Повстанці "Горобець", "Вибух", "Бор" та невідомий.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 13 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Новобранці УПА

*********

1944 рік

У селі Зарубинці на Тернопільщині відділ повстанців розгромив будівлю сільради. Знищені директор школи і 4 радянських активісти.

У бою з москалями у селі Унів на Львівщині загинули 9 повстанців, серед них – надрайонний провідник ОУН Петро Пилипчик – «Білий».

У селів Завадів на Львівщині підпільники знищили старшину Червоної армії.

1945 рік

Відбиваючи напад розвідгрупи НКВД у селі Ясень на Станіславщині, чота сотні «Хорти» УПА-Захід знищила лейтенанта і поранила двох військових.

У селі Вишеньки на Волині повстанці атакували відділ винищувального батальйону. Здобуто 6 гвинтівок, особовий склад розігнано.

У бою чоти сотні «Бистриця» УПА-Захід із москалями у селі Бабин на Станіславщині загинув кулеметник і зазнав поранення один воїн УПА.

1946 рік

Четверо повстанців змушені були прийняти бій із загоном МВД біля села Корчунок на Дрогобиччині і загинули в перестрілці.

1947 рік

Відділ УПА-Захід спалив міст вузькоколійної залізниці в Перегінському районі Станіславщини.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Новиця на Станіславщині. У перестрілці двоє повстанців знищили військового і змогли прорватися в ліс.

Зв’язкова районного проводу ОУН Катерина Гринців загинула під час облави загонів МВД у селі Гірське на Дрогобиччині.

У селі Росоховатець на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

1948 рік

У селі Касперівці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД.

У селі Канафости на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

13 жовтня 1923р. організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна із найбільш жахливих фабрик смерті у світовій історії.

Прокладання залізниці на Соловках. Фото: territoryterror.org.ua.

13 жовтня 1923-го рішенням Ради Народних Комісарів організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна із найбільш жахливих фабрик смерті у світовій історії.

Соловки – група островів у південно-західній частині Білого моря (сучасна Архангельська область Росії). В 1430-х роках монахи заснували на островах Соловецький монастир. Його територія відзначалася географічною ізольованістю і суворими природними арктичними умовами, адже до Полярного кола звідси якихось 150 кілометрів. В ярах сніг тримався до середини літа, а навколишнє море утримувало холодні температури і унеможливлювало втечу.

Тривалий час монастир використовувався як в’язниця. Тут утримували учасників антицерковного руху нестяжателів, повстанців Степана Разіна, опальних політичних діячів. З-поміж українців на Соловках перебували недоброзичливці і (після Полтавської битви) прихильники гетьмана Івана Мазепи, архімандрит Гедеон Одорський, останній кошовий отаман запорізької Січі Петро Калнишевський. Монастир ліквідували в 1920-му, а його будівлі використовували для утримання ув’язнених.

Лише за офіційними даними, заниженими в кілька разів, за перші 10 років існування в таборі загинуло понад 7 тисяч осіб. Хоча, за деякими даними, у перші роки кількість ув’язнених становила 15-25 тисяч, з яких кожної зими від цинги, туберкульозу та виснаження помирали щонайменше третина.

Значний відсоток ув’язнених становили українці, особливо в 1930-х роках. Уряд «найдемократичнішої в світі держави трудящих» направляв на Соловки діячів УНР, духівництво, представників старої інтелігенції (так званих «спеців»), науковців і митців. У подальшому Соловецька фабрика смерті лише нарощувала оберти. Сучасники називали соловецьку каторгу «Радянським Союзом у мініатюрі». А особливістю табору стало те, що в одному бараці могли знаходитися кримінальники, інтелігенти, священики, інтелектуали.

Втекти звідси було неможливо, всі спроби втечі закінчувалися невдало. Лише одиницям вдалося втекти з кемського пересильного табору, бо той знаходився на материку.

В’язні в нелюдських умовах працювали на торфорозробках і лісозаготівлях, прокладали залізничні колії, будували Біломорсько-Балтійський канал. Власне, переважну більшість тих, хто потрапляв на Соловки, чекала загибель.

Наприкінці 1930-х відбулося три масових розстріли арештантів.

Перший і найбільш масовий стався 27 жовтня – 4 листопада в Карелії, в урочищі Сандармох. Як встановив російських дослідник Олександр Черкасов, смертників «готували» до страти в трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. В першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною «колотушкою», аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. 

Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову. Так за кілька днів загинули 1111 соловецьких в’язнів (ще один помер до екзекуції), серед них – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі (Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський та інші).

В грудні 1937 – січні 1938 рр. було розстріляно ще 509 смертників, імовірно – на Ржевському полігоні Ленінградської області.

198 осіб, у більшості українців, розстріляно 17 лютого 1938 р. Місце розстрілу невідоме, дослідники вважають, що злочин був вчинений безпосередньо на території Соловецького архіпелагу.

Табір на Соловках – країна мук і відчаю – проіснував до листопада 1939 р. Радянський Союз готувався до війни з Фінляндією, тож в’язнів на всяк випадок вивезли на материк, а сам табір ліквідували.

Джерело:

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

7–12 жовтня 1915р. сотня Осипа Будзиновського і три чети сотень Андрія Мельника й Дмитра Вітовського разом із австрійськими та німецькими військами боронили переправу через Стрипу

На фото Мирон Заклинський. Підхорунжий, чотар УСС.

Незважаючи на кількаденний майже безперестанний ураганний вогонь російської артилерії, який, за словами одного з учасників оборони Мирона Заклинського, виявився “найсильнішим з усіх, під яким досі бували стрільці”, противникові так і не вдалося пробитися за річку.

12 жовтня 1871р. відчинила двері для перших учнів колегія Павла Галагана в Києві.

Її засновником був нащадок козацької старшини з Лівобережної України Григорій Галаган. Меценат, громадський діяч, пропагандист кобзарського мистецтва. Він створив навчальний заклад на честь єдиного сина, який помер у 15-річному віці.

Талановиту молодь шукали по маленьких містах. Колегіальна рада щороку їздила по державних гімназіях для відбору юнаків. Відбирали дітей переважно українського походження. Головним критерієм була успішність у навчанні.

Джерело

Наталя Слобожаніна та Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

12 жовтня 1892р. у селі Човниця на Волині народився Михайло Кравчук. математик та громадський діяч. Завдяки його розробкам американський вчений Джон Атанасов створив перший у світі комп’ютер.

12 жовтня 1892р. у селі Човниця на Волині народився математик та громадський діяч Михайло Кравчук. Завдяки його розробкам американський вчений Джон Атанасов створив перший у світі комп’ютер. 

«Моя любов – Україна і математика», – говорив Михайло Кавчук своїм друзям.

«Жодне явище у створенні математичної науки в Україні не сталося без його участи: перші українські школи, перші курси, перші університети, українська математична термінологія та наукова мова — все це творилося за активної участи Михайла Кравчука» (з характеристики на звання академіка). 1929-го понад 100 організацій запропонували його кандидатуру у дійсні члени ВУАН. Невдовзі він став наймолодшим академіком.

Радянська влада не пробачила Кравчуку відмову бути громадським обвинувачем у справі «голови Спілки Визволення України» Сергія Єфремова, який був віце-президентом ВУАН.

Активне наукове життя та закордонні відрядження стали приводом для переслідувань. У вересні 1937-го пролунала перша критика на його адресу. З’вляються погромні статті проти Михайла Кравчука у пресі. На псевдосудилищах в Інституті математики (який був створений завдяки Кравчуку), Київській політехніці та Київському університеті учорашні товариші гнівно засудили вченого. На початку 1938-го його заарештували.

Кравчуку інкримінували шпигунство на користь капіталістичних держав, бо знав іноземні мови. Бо листувався з «польськими запроданцями» - українськими математиками, які жили у Львові та й сам був членом Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка. Він підписав фальшиві звинувачення на свою адресу. «Я був приголомшений цими дикими обвинуваченнями, розбитий фізично нічними допитами, зокрема повним позбавленням сну протягом 11 діб, морально на мене впливали криками, стогонами катованих у сусідніх кімнатах людей. – свідчення Кравчука зі слідчої справи № 817. – Зламали остаточно погрози – у випадку відмови взяти на себе злочини – заарештувати та знищити мою сім’ю». 23 вересня протягом 30-хвилинного засідання суду вирішено долю Михайла Кравчука. 

Його засудили до 20 років позбавлення волі та позбавлення політичних прав на 5 років. В останньому слові він попросив дати можливість закінчити розпочату роботу з математики.

У таборі Кравчук перебував разом зі своїм учнем Сергієм Корольовим. Після повернення з табору інженер-ракетобудівник втілить ідею вчителя про пакетований ракетний двигун.

Помер 9 березня 1942-го в Магадані. «Вже мертвого Кравчука вранці тричі бив наглядач металевою палицею, щоб той ставав до роботи», – свідчив сусід по нарах. Місце поховання математика невідомо. Лише запис у акті поховання:«Зек Кравчук М.Ф., зарыт на глубине 1,5 метра головой на запад от командировки 1250 метров на север».

До арешту вчений написав понад 180 робіт з різних галузей математики. Розробляв українську математичну термінологію. Був членом математичних товариств Німеччини, Франції, Італії. Сучасна наука послуговується формулами, політонами та осциляторами Кравчука. ЮНЕСКО визнала Михайла Кравчука видатним науковим діячем.

Джерело:

Ппідготували Наталя Слобожаніна 

та Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Перша валка із зерном радгоспу «Каховка» Херсонської округи. Херсонська обл., 1930р.– ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. 2-125421.

План хлібозаготівель – форма натурально - продуктової повинності селян перед державою. Плани з урожаїв 1931-1932 років, розмір яких встановлювало керівництво Союзу, були знаряддям створення життєвих умов (голод), направлених на фізичне знищення частини української нації. План 1930 року Україна виконала завдяки високому урожаю. Проте селян було позбавлено звичайних запасів, які традиційно робилися ними для забезпечення своєї життєдіяльності. Обсяг плану хлібоздачі з урожаю 1931 року становив 39% валового збору, що критично підірвало хлібофуражний баланс України (план був виконаний лише на 90%). І вже протягом першої половини 1932 року голод охопив третину районів України.

Заборонивши 23 червня 1932 року завезення зернових в Україну, ЦК ВКП(б) встановив для України нереальний до виконання план хлібоздачі. Розуміючи загрозу смерті від голоду в разі виконання цього плану, частина керівників колгоспів висловили незгоду і протест. План здавання збіжжя (в тому числі картоплі, м'ясо-молочних продуктів), що охоплював колективні і приватні господарства, здійснювався за допомогою репресивних заходів. У 1932 році обсяги вилучення збіжжя сягали 53% валового збору, що значно погіршило продовольчу ситуацію селян. Окрім цього, на селян накладалися додаткові податки, особливо це стосувалося заможних, приватних господарів.

Для вилучення збіжжя на місцях діяли спеціальні групи («буксирні бригади»), які більше нагадували розбійників ніж представників влади. Групи складались з сільських партійців, місцевих активістів, комсомольців, комітету незаможних селян, з числа сільських люмпенів. «Буксирні бригади» здійснювали обшуки селян, що часто супроводжувались насильством, приниженням і терором, з метою вилучення продуктів.

Відповідно до міжнародного права, участь представників української нації у вчиненні геноциду жодним чином не заперечує геноцидного характеру Голодомору.

Джерело

Національний музей Голодомору-геноциду

(Фейсбук)

11 жовтня 1887р. народився Січинський Мирослав Миколайович Український громадсько-політичний діяч, редактор, публіцист.

Народився 11 жовтня 1887 року в с.

Чернихівці (Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Збаразький район, Тернопільська область, Україна) в сім'ї греко-католицького

священика, громадського діяча, посла до

Галицького сейму о. Миколи та Олени Січинських. Двоюрідний брат Володимира Темницького , голови Української соціал-демократичної партії (УСДП) Галичини , міністра закордонних справ УНР (1919).

Навчався у Коломийській українській гімназії. 1905 року закінчив Перемишльську українську гімназію. Навчався на філософських факультетах Львівського та

Віденського університетів.

Належав до УСДП Галичини, брав активну участь у її діяльності, зокрема у виборчих кампаніях.

Пам'ятна дошка на вшанування чину М. Січинського на будинку колишнього австро-угорського намісництва у Львові.

На знак помсти за кривди, заподіяні українцям (вбивство Марка Каганця та фальсифікація виборів до австрійського парламенту) місцевою (де-факто польською) адміністрацією, 12 квітня 1908 застрелив у

Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті (існують й інші версії мотивів його вчинку). Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, його схвально сприйняли радикальні українські партії та діячі, переважна більшість галицьких українців. Митрополит Андрей Шептицький, духовенство та лідери Національно-демократичної партії суворо засудили вчинок М. Січинського як прояв політичного терору.

Але цей осуд підживив неприхильне ставлення українців до польського панування в Галичині та поміркованої позиції деяких українських політичних кіл. Широкий загал українського громадянства підтримав М. Січинського. Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!» , дітям масово почали давати ім'я Мирослав. Водночас після 12 квітня містами Галичини прокотилася хвиля антиукраїнських погромів.

Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув'язнення. 1911 року Дмитро Вітовський і Микола Цеглинський організували його втечу. За допомогою двох наглядачів-українців 10 листопада він утік із в'язниці у Станіславові і разом з ними нелегально виїхав до Норвегії, згодом — до

Швеції, звідти — до США (1914).

Був одним із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки, редагував її тижневики «Робітник» (1914 –

1917) і «Народ» (1917), входив до проводу

Федерації українців США (1915—1918).

1920 — став співзасновником організації

«Оборона України» та редактором її часопису

«Українська громада».

1933 – 1941 — президент Українського Робітничого Союзу (нині Український Братський Союз). 

У 1930-х роках приїздив до Полтави, а 1959 та 1968 — до Львова (до сім'ї свого гімназійного й університетського товариша Федора (Теодора) Замори).

До кінця життя не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим.

*********

Лідер Української партії соціалістів-революціонерів Микита Шаповал згодом так напише про цю подію:

«12 квітня 1908 року назавжди записане в історію України як початок сучасної української революції. Початок великої боротьби, що вимагає жертв. Вже давно визнано цінність лише тих ідеалів, во ім’я яких приносяться жертви життям. Героєм дня 12 квітня виступив молодий Січинський, поставивши свою голову на чергу жертовності во ім’я гідності і свободи свого народу.

Ім’я Січинського належить до ряду тих, що щось починали в українському житті нове, відкривали нову сторінку відродження народу у царині думки чи дії.

Котляревський – розпочав українське письменство.

Шевченко – розпочав творення національності і соціальної революції.

Куліш – розпочав творення інтелектуальної культури України.

Драгоманов – основоположник українського соціалізму і соціальний реформатор.

Грушевський – створив наукову історію України.

Франко – вивів Галичину на всеукраїнський шлях.

Січинський – дав гасло розпочати революцію».

Цей день в історії УПА - 11 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Голова проводу ОУН(б) Ярослав Стецько на зустрічі з 43-ім віце-президентом США Джорджем Бушем, 1983 р.

Позаду ліворуч Гнат Білинський 1-й провідник Теренового Проводу ОУН(б) у США.

*********

1944 рік

Сотня УПА-Захід на шляху біля села Мединя на Станіславщині атакувала каральний батальйон НКВД. Під час кількагодинного бою знищено 60 військових, решту розпорошено. Захоплено дві гармати, міномет, 5 кулеметів.

У бою з загоном НКВД біля села Великі Підліски на Львівщині загинули 57 воїнів УПА.

У селі Труханів на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.

Підрайонний провідник ОУН Михайло Цап – «Чорний» загинув у бою з москалями у селі Гошів на Львівщині.

1945 рік

Бригада «Імені Мазепи» УПА-Північ атакувала гарнізон НКВД у селі Озерце на Волині. Знищені 8 військових. Потрапив у полон чотовий УПА.

У селі Ярушичі на Дрогобиччині підпільники поранили дільничного НКВД.

1947 рік

У боях з москалями у селах Бринці Церковні та Стриганці на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік

У селі Тростянець на Станіславщині повстанці спалили сільраду і молочарню.

Під час боїв з москалями у селах Буянів, Гвоздець і Росохач на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Матійцьо і ще троє повстанців.

У селі Глибочок на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

1949 рік

Четверо повстанців загинули в боях з москалями у селах Воля, Лавочне, Погар і Смільниця на Дрогобиччині.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Макети криївок воїнів - підпільників ОУН - УПА.

джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

(Фейсбук)

Спогади Заливчої Софії Яківної (1919 р.н.), яка пережила Голодомор в рідному селі Остап'є, Великобагачанського району Полтавської області.

«Батьки мої Заливчий Яків Сидорович та Одарка Калинівна мали десятеро дітей. Троє дітей умерло від голоду, а старші навесні тридцять третього порозлазились, як руді миші. Дві сестри поїхали в ялосавецький радгосп, а я, чотирнадцятирічна, слідом за ними. Садили висадки цукрових буряків та моркву, потім картоплю. Обробляли плантації. Для нас варили ріденький суп і давали пайки хліба по 200 грамів. Нас було три сестри, одержували три пайки, хліб економили. Від суботи до суботи, бувало, наскладаємо кілька пайок. Щосуботи виділяли автомашину, возили нас у село, з нас трьох одна неодмінно їхала. Так ми підтримували батьків, менших братів і сестер.

Якось приїхала додому, мати посилає до сусідки Палажки, каже, віднеси їй хоч пайку хліба, довідайся, чи жива вона там. Підходжу до сусідчиних дверей — не зачинені. Палажка лежить на печі за комином, голосу не чути. Стаю на припічок, подаю їй пайку хліба, кварту молока. Та що їй та пайка, коли вона лежить пухла, безмовна і нечисть лазить по ній. Так вимирали мої односельці.

Мій старший брат Заливчий Роман Якович, 1915 року народження. рятуючись від голоду, поїхав на завод, там працював, учився заочно. Він був здібний хлопець, писав вірші про наше життя. Я їх знаю напам’ять. 

«В тридцять третьому у город не з розкошів я попав, тяжке горе, холод, голод із села мене прогнав. Замість хліба їли кору та кропиву й лободу. Все село пішло в могилу в цьому згубному году». 

Отакі слова писав мій брат Роман. Після він закінчив авіаційне училище, воював, загинув під Ленінградом у 1942 році.»

На фото Роман Заливчий (ліворуч).

Джерело

Національний музей Голодомору-геноциду

33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л. Б. Коваленко, В.А. Маняк. – Київ : Радянський письменник, 1991 . – С. 472.

11 жовтня 1672р. народився Пилип Орлик, гетьман України в 1710-1742 рр., автор першої писаної конституція у світі - «Конституція Пилипа Орлика» (Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького).

Прихильник і наступник Івана Мазепи.

Інша ймовірна дата народження - 21 жовтня 1672р.

*******

16 квітня 1710 року на козацьких зборах біля містечка Тягина (сучасні Бендери, Молдова) була прийнята перша писана конституція в світі - «Конституція Пилипа Орлика» (Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького).