Загальна кількість переглядів!

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

19 жовтня 1918р. на з’їзді мужів довір’я, який відбувався у будівлі Народного Дому Львова, Українська Національна Рада у «Прокламації» проголосила Українську державність.

«Прокламація Української Національної Ради» надрукована у львівській газеті «Діло» за 20 жовтня 1918-го. Фото: zbruc.eu

Зокрема говорилося: «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію. Ця українська територія уконституйовується як Українська держава».
На з’їзді були представники українськх політичних партій Галичини, Буковини, депутати австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та духовенства.

Про об’єднання з Наддніпрянщиною, де тривало гетьманське правління Павла Скоропадського, не було прийнято жодних рішень. Натомість вирішили проявити свою лояльність до агонізуючої Австро-Угорської монархії. Українська Національна Рада звернулась до Відня з пропозицією затвердити рішення Ради про проголошення української державності.
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 19 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці "Треф", "Тичина", "Мирон" та невідомий.
*********
1944 рік
Декілька загонів НКВД у селі Гільча на Львівщині атакували сотню «Кочовики» УПА-Захід. Повстанці відбили всі атаки, знищили біля 20-и військових і спалили вантажний автомобіль.

У селі Пізнанка на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого райвідділу НКВД.

1945 рік
Відділ НКВД здійснив напад на шпиталь УПА-Захід біля села Свидник на Львівщині. Загинули троє поранених воїнів УПА. Дві санітарки, захоплені в полон внаслідок важких поранень, спалені живцем на кухонній плиті.

1947 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Стара Ропа на Дрогобиччині. У перестрілці загинули четверо повстанців, серед них – районний провідник ОУН Євген Хаць – «Лука», станичний Василь Куць, керівниця Українського Червоного Хреста надрайонного поводу ОУН Ірина Білинська – «Оленка». Господарку хати, в якій знаходилась криївка, заарештовано.

Зв’язкова Парасковія Піль – «Рузя» загинула в бою з москалями біля хутора Лісові Гаї на Дрогобиччині.

1948 рік
У селі Сваричів на Станіславщині підпільники знищили радянського активіста. Здобуто автомат і гвинтівку.

Двоє повстанців загинули біля села Бліх на Тернопільщині, потрапивши у засідку загону МВД.

1950 рік
Через зрадника пошукова група МВД захопила криївку в селі Марковичі на Волині. Загинули районний провідник ОУН «Охрім» і двоє охоронців, що перебували всередині.

1951 рік
Біля села Новий Кропивник на Дрогобиччині опергрупа МГБ захопила в полон референта окружного проводу ОУН Ярослава Богдана (розстріляний за рішенням суду на початку 1953 р.).

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

Безвісти не пропали - замордовані в МҐБ. Спогади - розповідь. Василь «Шагай» і Петро «Вільха» Столащуки. Це не родичі (хіба віддалені), а просто однофамільці.

"…їхні лики були опізнані практично відразу по віднайденню фотоархіву УПА в Яворові 20 років тому (у червні 1999-го), але всі ці роки була невідомою доля двох повстанців з цього ж таки села: і родичі, і старожили, котрі їх пам’ятали, стверджували — зникли безвісти. Чи то в 1948-му, чи на початку 50-х. Була навіть версія, що прорвалися на Захід і проживали в США або Канаді; звісток про себе не давали, аби не наражати на репресії рідню. Реальність, яка «випливла» щойно, виявилася абсолютно іншою і набагато трагічнішою…"

Мова йде про двох воїнів УПА із збройного підпілля революційної ОУН, народжених у Яворові: Василя (псевдо «Шагай») і Петра (псевдо «Вільха») Столащуків. Це не родичі (хіба віддалені), а просто однофамільці. Перший — з родини (по-вуличному) Зайдащукових, 1919 р.н., з присілка Петричів, а другий — з Петрушукових, 1913 р.н. — з Плоского. Обидва прилучилися до повстанців, мабуть, восени 1943-го — коли на наших теренах ще не було загонів УПА, а лише її попередник — Українська Національна Самооборона (УНС, котру перейменують в УПА-Захід у 1944-му). Обидва зафіксовані по декілька разів, як сказано вище, у
Яворівському фотоархіві . Автор цих знімків, правдоподібно, Дмитро Білінчук-«Хмара».

Цих двоє яворівчан не належали до підрозділів, у яких перебував «фотограф», але прикінцева доля звела їх докупи. Та й однакову гірку чашу випало пити всім трьом не десь по закутках-окраїнах, а в самому центрі України — золотоверхому Києві, за свободу й незалежність яких вони боролися майже 10 років.

Само собою зрозуміло, що за десятиліття боротьби на їхню долю припало багато чого, але деталі поки що майже невідомі — про них «мовчать» як документи підпілля (можливо, ще не знайдені?), так і — донедавна — архіви НКВД-МҐБ-КҐБ.

Особисто мені довелося почути спогад однієї жінки про те, що Василь Столащук-«Шагай» був уповноважений від ОУН розподіляти допомогу населенню після відходу з терену угорських військ восени 1944-го. За півроку тутешнього їхнього перебування були знищені практично всі кормові запаси для худоби, яку зимувати вже було нічим. Особливо постраждали придорожні господарства, тоді як розташовані в горах — менше. Провід розпорядився, аби «верхові» поділилися з «низинними» запасами сіна. В Межиріках родина цієї жінки отримала два центнери сіна від якихось тамтешніх господарів — до їхнього обійстя з потребуючими прийшов саме «Шагай» — він був ровесником оповідачки.

«Трансакція» пройшла без нарікань з боку тих, хто віддав своє кревне — без будь-якої платні. «Шагай» пояснив ситуацію просто й зрозуміло: «Ми — одна родина і один народ. Треба любити ближнього, як самого себе…». То була цитата з Біблії.

А ось про «Вільху» відомо, що був кущовим провідником. До його «куща» належали сусідні Яворів, Снідавка та Річка. Але про реальні дії Петра Столащука поки що не знаємо нічого. Чи не тому побутувала думка — «пропав безвісти»?

Реальна ж доля обох Столащуків вийшла на фінішну пряму тортур у червні 1952-го, коли групу надрайонного провідника збройного підпілля Косівщини Миколи Харука-«Вихора» викликав на зустріч «окружний провідник» Коломийщини Роман Тучак-«Кіров» через посланця — «референта СБ округи» Миколу Ільницького-«Ореста».

Її призначили на 23 червня у лісовому масиві на межі сіл Шешорів і Прокурави. Поручник «Вихор» мав прибути з райпровідником Дмитром Білінчуком-«Хмарою», кущовим провідником «Вільхою» і їхніми побратимами — керівниками різних ланок, охоронцями тощо — загалом майже десять осіб. Микола Харук знехтував двома письмовими попередженнями, які йому передав надрайонний провідник Надвірнянщини, а в 1946-49 рр. командир ТВ-21 «Гуцульщина» Петро Мельник-«Хмара» про те, що «Кіров» зрадив і працює на МҐБ, тож виходити з ним на контакт не слід. Аналогічне попередження «Вихору» хотів передати усно Михайло Ткачук-«Лебідь».

Але досвідчений зверхник підпілля Косівського надрайону чомусь ухилився від зустрічі з «Лебедем», а попередження Петра Мельника потрактував як «провокацію чекістів», та ще й довів до відома цю свою думку практично всім своїм підлеглим, звелівши «на провокацію не піддаватись». А реальність була такою, як про це застерігав «Хмара»-Мельник: і «окружний провідник» Коломийщини «Кіров», і «референт СБ» Микола Ільницький-«Орест» ще восени 1951-го погодились на співпрацю з ворогом і діяли як спецагенти МДБ під кличками «Тарас Степанович» і «Михаил Васильевич» (в чекістських документах їх позначено закодовано «ТС.» і «М.В.».
Останнього іноді згадують як «Кузнєца», й саме так цього перевертня, родом з Лючі, нині знають і підпільники, хто вижив, і ширший загал).

Про успішну акцію із захоплення частини прибулих на зустріч з «Кіровим» (інших просто розстріляли на місці) 23.06.1952р., як також про аналогічні операції того трагічного для збройного підпілля Коломийщини червня у розлогій (53 сторінки машинописного тексту) — цілком таємній — доповідній №2362-к, датованій 18.07.1952р., повідомляє «заместителю министра госбезопасности СССР, генерал-лейтенанту товарищу Рясному В.С.» його підлеглий з Києва — «министр госбезопасности УССР, генерал-лейтенант Н.Ковальчук» (документ розсекречено 17.06.2013р., № 24/2-2434); справа ліквідації підпілля Коломийської округи зусиллями «ТС. — М.В.» носила кодову назву «Перехват».

Захопити велику групу озброєних повстанців без цілком можливого застосування зброї з їхнього боку і, відповідно, втрати «ценной» агентури було важко, тож прибулих розділили: «Вихора» і «Хмару» Роман Тучак повів до «крайового провідника» в супроводі агентів «Жовтневого» (Остап Шкварило) і «Яра» (Ярослав Петраш), де їх було заарештовано, а після цього повернувся на постій і велів своєму напарникові «М.В.» повести до «представника крайового провідника» п’ятьох повстанців — «Вільху», «Шагая», «Дніпра» (Василь Медвідчук, родом зі Снідавки), «Грізного» (Іван Кіщук, теж зі Снідавки) та «Яворлика» (хто він, чекісти так і не з’ясували). В супроводі М.Ільницького та агентів «Сєдова» (Микола Данилів), «Михайла» (Андрій Шевчук) і «Жовтневого» їх відвели на «постій представника КП», де «Вільху» і «Шагая» заарештували, а «Дніпра», «Грізного» та «Яворлика» застрелили. Вбитих сфотографували і, як сказано в доповідній, «з метою конспірації закопано на місці». «Вільху» і «Шагая» оперативно перевели «в Станислав, где строго изолировали».
Всіх захоплених з подачі Романа Тучака і Миколи ільницького незабаром етапували до Києва, в Лук’янівську тюрму — центральний «офіс» республіканського МҐБ. Наступні півроку йшли інтенсивні допити заарештованих за участі як місцевих слідчих, так і спеціально прибулих з Москви. А в січні 1953-го відбулися закриті судилища на засіданнях «специального присутствия Верховного суда СССР», де абсолютно всім повстанцям винесли вирок — «высшая мера социальной защиты», що у перекладі на людську мову означало смертну кару через розстріл…

Розстріляли не всіх. Декого (зокрема наших земляків Володимира Яким’юка-«Аскольда», Михайла Симчича-«Байду» та Петра Підлетейчука-«Спартака») Верховна рада СССР вирішила «помилувати» на 25 років таборів (такий термін — замість розстрілу — отримав безпосередньо рішенням «присутствия» Юрій Паєвський-«Жук», оскільки був неповнолітнім). Але «Вільху» і «Шагая» Москва не помилувала, тож їх (як і «Вихора» та «Хмару»), очевидно, розстріляли.
Куди поділи тіла жертв цього свавілля 1953-го, документів про це в Україні не виявлено (їх або знищили на рубежі 90-х, чи відразу перевезли до Москви), але згідно з пошуками «Меморіалу» та Інституту національної пам’яті, їх, найімовірніше, зарили в Биківнянському лісі. Колись це обов’язково проясниться, але вже зараз — якби того побажали родичі Василя і Петра Столащуків чи історики з Яворова або краєзнавці, можна ознайомитися з кримінальними справами повстанців «Вільхи» і «Шагая», котрі, як бачимо, не «пропали безвісті», а були знищені московською імперією.

Джерело:
Василь Гуменюк, член правління Косівського РО «Просвіта». «Гуцульський край», №43, 25.10.2019 року

19 жовтня 1879р. у місті Лубни на Полтавщині народився Микола Порш – політичний і державний діяч, учений-економіст, публіцист.

Учасник українського національного руху, член Центральної та Малої Рад, голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів, генеральний секретар праці та військових справ, посол Української народної республіки у Німеччині.
Він почав відокремлювати статистику України з-поміж загальних статистичних даних Росії. З 1905-го виходять друком праці Миколи Порша з економічної статистики України. Він обґрунтував стан залежності та експлуатації України Росією («Україна в державному бюджеті Росії», «Із статистики України», «Україна і Росія на робочому ринку», «Про автономію України»).

Як політик Микола Порш пройшов шлях від марксиста-ортодокса (переклав українською мовою перший том «Капіталу» Карла Маркса) до націонал-демократа. Але своїх соціалістичних поглядів не змінив, хоч завжди автономію України розглядав у рамках цілковитої політичної самостійності.
Під час навчання у Лубенській гімназії очолював нелегальний український молодіжний гурток. Навчаючись у київському університеті Святого Володимира став співзасновником Революційної української партії (РУП). Він був співредактором партійної газети «Праця» у Львові та місячника «Вільна Україна» у Петербурзі.

Під час революції 1905-го разом з В. Винниченком очолював Київський комітет
РУП. З його ініціативи наприкінці 1905-го РУП була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У вересні 1908-го Микола Порш став співзасновником Товариства Українських Поступовців. У 1910-ті роки був одним із організаторів українського кооперативного руху, який опікувався підтримкою української культури, театру, книговидання. На Всеукраїнському робітничому з’їзді у липні 1917-го обраний Головою Ради робітничих депутатів, кооптованої в Центральну Раду. Входив до Малої Ради репрезентантів Центральної Ради на Демократичній нараді в Петрограді.

12 листопада 1917-го Микола Порш став генеральним секретарем праці Української Народної Республіки. Із січня 1918-го — міністр праці і військових справ УНР.
За поданням Порша 16 січня 1918-го Мала Рада прийняла закон «Про народну армію», в основу якого лягла ідея про заміну регулярної армії на мобілізаційній основі добровільною народною міліцією.

Микола Порш очолював Державну комісію, яка підписала економічний договір з представниками Німеччини та Австро-Угорщини.

Перебував в опозиції до Павла Скоропадського і 27 червня 1918-го був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана.
За доби УНР Директорії Микола Порш був послом УНР у Берліні (1919-1920), а після поразки Української революції залишився в Німеччині, відійшов від політики, публікував праці із статистики та економіки.

Помер у німецькому місті Бізенталі 16 квітня 1944-го, похований у Берліні на православному цвинтарі в районі Тегель.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

неділя, 18 жовтня 2020 р.

18 жовтня 1900р. народилася Харитина Кононенко – громадська діячка, активістка Українського жіночого руху, письменниця.

Народилася у с. Миколаївка на Полтавщині, у родині громадського і політичного діяча, поета Мусія Кононенка.
У міжвоєнний період Харитина Кононенко жила в Галичині. Створила серед українок краю осередки жіночого руху «Просвіти». Займалася органiзацiєю жiночих гурткiв на Холмщинi, Посяннi, Лемкiвщинi. Друкувала етнографiчнi довiдки у львiвських виданнях – журналi «Нова хата» та газетi «Дiло», де вела сторiнку для жiнок.

1941-го Харитина їде до Рівного, де очолює «Жіночу службу України» і займається організацією Українського Червоного Хреста. Завдяки її зусиллям, вдалося врятувати тисячі людей, особливо в перші роки німецької окупації. «Харитя Кононенко, відома громадська діячка, стояла в той час на чолі нашого Допомогового комітету, що перед тим мав назву Український Червоний Хрест, – пише у спогадах Улас Самчук. – Німцям ця назва не подобалась, бо нагадувала на деяку державність і вони її заборонили. Але ця праця комітету була дуже велика. Пані Харитя, разом з іншими – Галиною Варваровою, Пашківською, доказували чудеса. Організували велику громадську їдальню, велику кухню Цілі валки возів з харчами стікалися зо всіх довколишних сіл із продуктами. Допомога голодуючому Києву, а особливо тим полоненим, яких було безліч і які гинули на очах від тифу і голоду і яким треба було допомогти. Харитя щодня відвідувала табори полонених, а їх було в Рівному три».

Після заборони німцями 1942-го діяльності Українського Червоного Хреста, Харитина Кононенко очолює його підпільну структуру, тісно пов’язану з формуваннями Української Повстанської Армії. Організовує медичне забезпечення для бійців УПА. Налагоджує роботу «Жіночої служби України» на Волині. Її робота – надання практичної медичної і соціальної допомоги, притулку звільненим з полону.

«Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок, − зазначає у спогадах Тарас Бульба-Боровець. – Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк."

Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріялів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка нога-в-ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко в нас були тоді сотні та тисячі».

За співпрацю з УПА Харитину Кононенко 16 липня 1943-го арештувало гестапо. 15 жовтня 1943-го її розстріляли, а тіло спалили. Перед смертю Харитина Кононенко залишила заповіт своїй співкамерниці Софії Степанюк: «Краще смерть, як такі зневаги та наруги. Якщо Господь вас збереже, розкажіть про страшні наші страждання. Хай всі українці знають, як гинули їхні брати і сестри. Хай ніколи не вірять ніяким визволителям, а самі здобувають свої права».

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
*******
15 жовтня 1943 у результаті чергової провокації штатного терориста москаля Кузнєцова, розстріляні в'язні Рівненської тюрми — в основному українська інтелігенція серед них і Харитина Кононенко — близько 500 арештованих — в яру, поблизу сучасної
вулиці Степана Бандери. Тіло її спалене.

Джерело:
Вікіпедія.

18 жовтня 1868р. у селі Чуньків на Чернівеччині народилася Євгенія Ярошинська, письменниця, етнограф, педагог.

Походила з сім’ї учителя. З відзнакою закінчила Чернівецьку гімназію. Учителювала в селах Буковини, записувала народні пісні. Активна учасниця товариства «Жіноча громада», організувала перші осередки жіночого руху в селах.

«Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої…, – писала їй видатна діячка феміністського руху в Галичині Наталія Кобринська. – Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики».

Літературну творчість починала німецькою мовою. У листі до Івана Левицького Євгенія Ярошинська пояснювала: «Моє образованє було виключно німецьке, бо хоть в нашім домі говорилось по-руськи, та, пішовши до шкіл в Чернівцях, не чула-м нічого про руськість, бо там все було німецьке».

На шлях української літератури стала під впливом першої україномовної газети «Буковина», навколо якої гуртувалися діячі української культури. У своїх творах (повісті «Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне», трьох десятках оповідань, новел, нарисів) порушувала проблеми життя простого люду. Видала збірку «Народні пісні з-над Дністра».

Як писала сама Євгенія Ярошинська: «Кілько раз мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичай. Но то мене не звело з дороги. Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа».

Померла 21 жовтня 1904-го в Чернівцях.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 18 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.
*********
1944 рік
Чота УПА-Захід у засідці біля села Дихтинець на Чернівеччині знищила начальників райвідділів НКВД та НКГБ, начальника санітарної служби обласного управління НКВД і захопила в полон завідувачку міським відділом охорони здоров’я.

У селі Кам’яний Брід на Львівщині підпільник пострілом через вікно знищив голову сільради.

1946 рік
Троє повстанців загинули в бою з москалями у селі Лукавець на Львівщині.

Москалі оточили хату на хуторі біля села Мушкатівка на Тернопільщині, де перебували троє повстанців. У бою, що зав’язався, загинули всі повстанці, а також господарка хати.

1947 рік
У селі Слобода Болехівська на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

Санітарка і зв’язкова УПА Ольга Карась – «Квітка» була поранена москалями у селі Товсте на Тернопільщині, захоплена в полон і померла у в’язниці.

1948 рік
Біля села Боляновичі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

На Станіславщині повстанці спалили міст на річці Урів у селі Новиця та клуб у селі Яворів.

1949 рік
Відділ ОУН атакував агентів МВД, що мінували криївку біля села Гошів на Станіславщині. У перестрілці один військовий знищений, ще одного поранено. Від вибуху замінованої криївки загинули двоє місцевих мешканців.

1950 рік
Станичний ОУН Микола Данилишин загинув у бою з москалями у селі Плав’є на Дрогобиччині.

У бою з москалями (30 чоловік) у селі Квасів на Волині загинув один повстанець, інший отримав важке поранення і був захоплений у полон.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

субота, 17 жовтня 2020 р.

Спогади - розповідь: Кущова боївка "Відважного" - Ласитчука Юрія.

Ласитчук Юрій, син Григорія, псевдо "Відважний" (1915–1949) ОУН. Народився 1.08.1915 року в селі Старому Косові, у багатодітній сім’ї (п’ятеро дітей) заможного господаря Григорія Ласитчука, який мав 40 моргів землі, кілька корів, вівці, коні, молотарку. Помер у молодому віці.

3-дитячих років любив історичну літературу, постійно відвідував просвітянські читальні у Косові і Старому Косові. Великий вплив на його світогляд мав Омелян Гнатківський, батько Дарії Гнатківської, священник Смоднянської греко-католицької церкви. Завдяки Д.Гнатківській познайомився з членом Проводу ОУН Миколою Лебедем.
Пройнятий національною ідеєю, Юрій Ласитчук влився до лав борців за волю України. За виняткову сміливість отримав псевдо Відважний. Був чотовим у сотні Морозенка (Юсипчука Василя Юрійовича зі Старих Кутів), правою рукою командира сотні польової жандармерії Довбуша — Михайла Хариняка (1913), теж зі Старих Кутів. 

Володимир Близнюк у книжці «Кривавими стежками…» повідомляє, що в 1945 році Довбуш був тяжко поранений від розриву міни і себе застрелив (це було недалеко від Кутів, 22.10.1945). Після цього "Відважний" очолив боївку кущового загону.

Відважний після розформування сотні Довбуша (літо 1945 року) організував у Старому Косові боївку, яка здійснювала постійні диверсії проти емгебістів, зривала ідеологічні акції радянських органів. Він мав майже всюди своїх людей, завдяки чому не раз були зірвані акції стовідсоткового призову місцевих хлопців на службу до радянської армії. Бувало, що хтось із заарештованих міг безслідно зникнути, скажімо, із Коломийської в’язниці чи хтось із поранених повстанців — із Косівської лікарні.
1944 року під проводом Відважного повстанці роззброїли групу угорських вояків у Старому Косові; у 1945 році — ліквідували стрибків у Черганівці; 9 січня 1949-го на розколяді в Рожнові — знищили майора Сибірцева і сержанта Бормотова.

В 1947 р. став кущовим І куща Косівського району. Старався якнайбільше піднести рівень національної свідомості населення, а рівночасно проводив бойові акції, які своєю відчайдушністю і успішністю наводили жах на большевиків і створили довкруги особи Відважного легенди.
Голова громадської організації Косівської районної управи Братства вояків УПА Петро Підлетейчук згадував, що у січні 1945 року відбувся великий бій під Кривобродами. Сотні Білого і Цигана (з куреня Скуби) після важкого рейду районами Городенки і Снятина зупинилися на перепочинок у Кривобродах. Розквартирувалися по хатах.

Проводу стало відомо, що ворог намагається оточити повстанців. Почався наступ. Крики, кулеметні черги, вибухи мінометних мін. Загорілися хати. Закружляли в небі літаки. А з Коломиї під’їхали нові машини із солдатами. Бій тривав цілий день. На допомогу викликали Косівський гарнізон, який мав ударити у «спину» куреню Скуби з боку Хімчина. Але командир куреня передбачив цей задум енкаведистів. У своїй книжці «За спалену хату, за зрубаний сад» П.Підлетейчук пише: «В районі гори Шпаєва (с.Хімчин) вони були зустрінуті боївками Відважного і Сокола, які змусили їх повернутися назад, прихопивши з собою поранених і побитих. І таким чином сотні куреня Скуби під вечір спокійно відійшли в бік Пістиня».

Покійний Михайло Лаюк (1928–1976) з Старого Косова розповів своєму синові Миколі теж дуже цікаву інформацію про Відважного: «Коли М.Лаюк втік з Донбасу, його в Старому Косові спіймали стрибки і категорично заявили: «Або ти йдеш у наш батальйон, або даємо тебе до суду!». «Від суду не втечеш, а від стрибків можна», — промайнуло в голові Михайла, тому й дав згоду. В короткому часі його задіяли в облаві на Відважного в селі Смодній, доручивши перевірити, чи немає того в оточеній стрибками хаті. Виявилось, що у хаті Відважного справді не було. Тоді Михайлові сказали перевірити горище. Ось там він і зустрівся поглядом з Відважним. Зліз із «поду» і сказав, що немає нікого.
Після цього на танцях у клубі Старого Косова переодягнуті підпільники сказали Михайлові, що треба їм допомагати. А згодом попросили, щоби посприяв у захопленні живим начальника стрибків, капітана Василя Бабчука. За словами Ласитчука Івана Васильовича (1936) — сина рідного брата Відважного — Василя, жителя села Вербовця, Василь Бабчук погрожував, що здере шкіру з живого Відважного.

У ніч на 15 червня 1947 року Михайло Лаюк, стоячи на посту в приміщенні розташування станиці в Старому Косові, на перехресті доріг біля Люльчука, пропустив повстанців усередину. Першим зайшов Відважний під виглядом молодиці разом із хлопчиком, який нібито дуже хотів напитися води, за ними — решта. Вони схопили на першому поверсі двох сонних вартових стрибків — Василя Борисяка і Петра Мицкана, забрали два автомати ППШ, одну десятизарядку, 12 крісів, гранати, набої і прапор батальйону. Капітан Василь Бабчук був на другому поверсі. Живим його взяти не змогли, бо він почав відстрілюватись. Напевно, що сам Відважний його і вбив. Крім того, був поранений ще один стрибок на ім’я Василь. Всім іншим стрибкам Відважний наказав: «Марште всі д’хаті!». Згодом Василя Борисяка і Петра Мицкана було засуджено до каторжних робіт.
Ковалюк Юрій Антонович (1949), житель села Смодної запам’ятав розповідь покійного сусіда Василя Девдюка, який у 1948 році літував від вербовецького колгоспу на полонині Альбин у Верховинському (тоді Жаб’євському) районі. В.Девдюк згадував, як у тому ж році Відважний підвів до кордону з Румунією групу з 30-ти підпільників для переходу за кордон.

Добре знаючи, що за ним наполегливо полюють емгебісти, у строї радянського офіцера, він міг зайти в Косівський відділ міліції і залишити після себе записку «Тут був Відважний». Про хоробрість Відважного розповідала своїй доньці Василині Сусак-Пасайлюк Параска Констянтинівна (1905–1.03.1966), жителька села Вербовця. Вона згадувала, як Юрій Ласитчук, загримувавшись, танцював із дружиною капітана-енкаведиста Касаткіна у «червоному домі» — нинішньому Будинку культури в м. Косові. Коли він вийшов, вона намацала в кишені жакета записку: «Дякую за танець. Відважний» і зчинила галас. А він у цей час у хаті своєї близької сусідки Параски Пасайлюк (псевдо Тета), що у селі Вербовці, на межі з Рожновом, відмивався від гриму. Тут, під стайнею, була його криївка, де зберігав зброю. Про це хтось із зрадників доніс стрибкам. Під час однієї із облав вони схопили Параску Пасайлюк і повісили на гак. Жінка витерпіла тяжкі муки, але не зізналась.
Федчак Ганна Михайлівна (1938), жителька села Старого Косова запам’ятала розповідь своєї односельчанки Анни Гринюк, яка була виселена, про зустріч Відважного в її хаті з начальником Косівського райвідділу міліції Дмитром Гатіловим. Один із зрадників доніс Гатілову, що Відважний є саме в цій хаті. Той приїхав у супроводі чотирьох стрибків, залишив їх надворі, а сам зайшов до хати, подав руку господарю, поглянув на піч, на якій юрмились четверо дітей, перевів погляд на ліжко. А на ньому Відважний, прикритий ліжником, з автоматом напоготові. Гатілов і здав йому зрадника, якого наступного дня боївкарі ліквідували.

Покійний політв’язень Рудий Микола Григорович (19.12.1927–10.09.2014), житель села Смодної (його город був неподалік від обійстя Відважного, на кутку Царині у селі Вербовці) розповідав, що бачив, як на цьому кутку зробили енкаведисти засаду. Здавалося, Відважному уже не вирватись з оточення, але він під виглядом молодого тата, який з прутиком у руці веде хлопчика і голосно картає його, що той не тримається хати, на очах облавників вийшов з оточення.
1 серпня 1949 року, як згадувала Абашин-Фесюк Марія Олексіївна (11.09.1932–26.08.2015), жителька села Вербовця один з вербовецьких зрадників поінформував радянські органи про те, що Відважний разом із Миколою Рабинюком, псевдо Тарас, переховуються у занедбаній господарській будівлі у селі Вербовці, що поруч з його хатою (нині тут початок нової дороги на Пістинь, звідси чудово проглядається уся місцевість). Оточений москалями, Відважний разом з Тарасом відстрілювалися, доки вистачило патронів. Останніми — вкоротили життя самі собі.

Катерина (6.12.1912–9.03.1988), рідна сестра Юрія Ласитчука, чула стрілянину, але навіть не здогадувалася, що то зайди прийшли по душу її брата. Коли їй дали знати, заголосила, вхопила на руки дитину і побігла до місця бою. У білу хустину, яку зняла з голови, збирала долонями ще теплу кров, щоби хоч її поховати в могилці: знала, що тіло брата, як і багатьох інших повстанців, заберуть і закопають хто-зна де. Так і було: тіло Відважного з табличкою «Дивіться, це Відважний» три дні пролежало під косівською в’язницею МҐБ. Де його москалі закопали — невідомо й донині.

Не збереглися і хата та господарські будівлі Відважного. Він їх спалив, а худобу та реманент роздав сусідам. У той період у Вербовці, Старому Косові, Смодній та інших селах створювали колгоспи, і він не хотів, щоби його майно колективізували. Юрій Ласитчук закликав жителів не вступати до колгоспів. Активістів, які агітували йти у колгосп, неодноразово попереджували, одного з них навіть знищили. Цей факт значно пригальмував процес колективізації у згаданих селах.

«Аби скомпрометувати» Відважного, — розповідав Павлюк Василь Юрійович (1929–2018), учитель з Рожнова —москалі під його іменем здійснювали криваві злочини: убивали та обкрадали невинних місцевих жителів. Але всі знали, що повстанці не грабували. У них була станиця. Станичні збирали хліб. Для багатших треба було здати продуктів більше, а для бідніших — менше.
Крім того, місцеві жителі знали, що Відважний був справедливим, ретельно перевіряв будь-яку інформацію. Коли йому доповіли, що треба знищити Миколу Люльчука, сусіда його сестри Катерини (той подав заяву до колгоспу), Відважний зустрівся з ним і сам про все випитав. З’ясувалося, що М.Люльчук не подавав заяви, хоча його три доби тримали у підвалі під колгоспною конторою і обіцяли дати багато землі, бо мав семеро дітей. Та він не погодився. Завдяки Відважному життя Люльчукові було врятовано, про це його родина пам’ятає і донині, зокрема донька Параска.

У серпні 1993 року на місці загибелі Відважного встановили пам’ятний хрест. Цю добру справу зробив Ковалюк Микола Антонович, син його сестри Катерини.
Маму Юрія Ласитчука, — Гафію (1856), по сільському Грицишину, у 89 років, разом з донькою Оленою (1924–19.04.1979) в 1945 році арештували і три місяці тримали під вартою, сподіваючись, що Відважний буде їх визволяти.

Коли втратили надію, обох виселили до Сибіру. Дорогою тіло померлої Гафії викинули з товарняка десь під Омськом. Олена лише встигла накрити тіло матері гілками хвої. Сама через два роки втекла додому. Добиралася три з половиною місяці, то ховаючись у вагонах у вугіллі, то пішки. У селі Вербовці переховувалася у бункері біля Івана Іванчука.

Видав її зрадник. Олену після Різдва Христового у 1949 році засудили на 25 років ув’язнення, відбувала його в Іркутській області. Там вийшла заміж за виселеного Володимира Пуганова із Пензи. Коли в 1978 році він помер, повернулася у Вербовець, жила разом із синами Іваном та Олександром у хаті, збудованій, за словами Марії (Олександрової дружини), за спільні кошти покійної Олени та родини Миколи Ковалюка (29.04.1938).

Джерело:
Оксана Швед, Парасковія Сусак-Курендаш,
Володимир Куриндаш.
«Гуцульський край», №4, 24.01.2020 року

Районна боївка СБ Солотвинського районного проводу ОУН ( тепер Богородчанський р-н).

Крайній ліворуч Найбекер Адам Рудольфович "Верховинець" батько німець, мати Українка.
Джерело:
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

«Там у лісі, у Дубині…» - Спогади - розповідь.

Василь Ганцяк-«Володимир» (зліва) та Микола Атаманюк-«Явір».
********
«Там у лісі, у Дубині…»
Є така народна пісня. Вона не про урочище «Дубина» (їх за назвою багато), що на межі Гуцулівки, Спаса і Микитинців (територіально приналежне саме до останнього), але її слова дуже точно передають суть того, що сталося саме в цій Дубині 24 вересня 1949-го (то була субота): «…стрільці спочивали. Презрів зрадник України, вни про це не знали…». Стрільців було двоє, обоє микитинецькі: Василь Ганцяк, син Юрія (псевдо «Володимир», 1914 р.н.) і Микола Атаманюк, син Василя (псевдо «Явір», 1923 р.н.; за іншими даними — 1921 р.н.). їхня криївка знаходилася неподалік потічка Сенківський (притока Пістиньки).
В глибокій таємниці родини борців зберігали їхні світлини — Василя Ганцяка з часу служби у лавах польської армії (30-ті роки), а Миколи Атаманкжа, судячи з постави, мабуть вже ближче до кінця його життєвого шляху, коли він провідав рідних у часі короткої відпустки і там його — в цивільному одязі — «клацнув» якийсь сільський фотограф.

Агент-зрадник з місцевих добре знав як місце розташування підземного прихистку підпільників, так і те, що в їхньому розпорядженні є ручний кулемет. І це не наші припущення, а документальне свідчення з доповідної (зверніть увагу на рівень!) аж «міністра держбезпеки УРСР», генерал-лейтенанта М.К. Ковальчука (українець-яничар із Закерзоння; у листопаді 1954-го позбавлений військових звань «як такий, що дискредитував себе за час роботи в «органах») міністрові держбезпеки СРСР, генерал-полковнику В.С.Абакумову (розстріляний 19.12.1954р. як висуванець Лаврентія Берії, хоча офіційно йому інкриміновапно інші «злочини проти радянської влади»).

Доповідна 2-ад, надіслана терміновою телеграмою № 5249 від 25.09.1949 під грифом «Цілком таємно» (розсекречено 28.11.2012р., акт № 24/2-3389) гласила: «Чекистко-войсковой группой Коломыйского РО МГБ Станиславской области в результате проведенных агентурно-оперативных меропрятий в лесу близ с.Гуцуливка были обнаруженьї в бункере и в перестрелке убиты 2 бандита. Изьяты ручной полемет, винтовка, 2 пистолета, граната, 150 патронов и оуновские документы» (так в оригіналі).
Зрадник, очевидно, не знав достеменно, прізвищ повстанців, бо як пригадує зі слів своєї матері Марія Кречко (внучата племінниця др.«Явора»), тіла везли підводою через село до Коломиї, розпитуючи людей, чи впізнають загиблих. Ніхто «не впізнавав»; їх викинули під будівлею Коломийського МДБ, а згодом, очевидно, зарили десь у невстановленому місці — аби ніхто не знав і не відав: український повстанець не мав права не лише жити, але й бути похованим належним чином.
Про трагедію у Дубині люди, однак, пам’ятали і в перші ж роки після здобуття Україною незалежності, на місці бою родина і небайдужі громадяни встановили дубовий хрест. А вже пізніше група працівників ДП «Кутське лісове господарство» з ініціативи лісничого Косівського району Петра Пліхтяка провела ретельне обстеження цієї території і виявила там цілу мережу підземних сховищ, споруджених підпільниками (дехто твердить, що це колишні військові бліндажі — чи то радянські, чи угорські або німецькі, але воно не витримує критики: бліндажі воюючих армій споруджували брустверами в напрямку противника, а їхні тилові входи не маскувалися; тут же явно проглядаються запасні входи-виходи, хаотична орієнтація, а головне — повне маскування підземних споруд, котрі вдалося помітити лише у середині 80-х, коли прогнили і впали перекриття; в деяких ямах відчувався запах йодоформу — очевидно там були шпитальки для лікування поранених. Ніяких лазаретів у бліндажах діючих армій ніхто ніколи не облаштовував — поранених етапували в тил і лікували у стаціонарних установах!).
Пошуковці вже багато років працюють над відновленням повстанських криївок, що добре відомо читачам. Достатньо назвати лише Пістинську криївку-музей на присілку Підбагна чи реконструйовану 2018-го криївку Юрія Долішняка-«Білого» у Микитинцях (перелік можна продовжити); цього ж року дійшла черга і до однієї з криївок Дубини. Її реконструкцію було приурочено до 70-річчя загибелі «Володимира» та «Явора», що схвалено на засіданні науково-технічної ради ДП «КЛГ» 31.08.2019 р.
Величезну роботу зі спорудження добротного, реконструйованого пристанища українських партизанів працівники ЛГ і їх помічники здійснили власними силами з «благословення» в.о.директора ДП «Кутське лісове господарство» Андрія Ониськіва. В їхніх планах планомірне перетворення урочища Дубина у Микитинцях на туристично-музейний комплекс пам’яті УПА і українського збройного підпілля.
24 вересня в Дубині було велелюдно: прибули реконструктори, родичі полеглих, небайдужі жителі сіл Микитинців, Спаса, Кривобродів та Гуцулівки, представники місцевої та районної рад — зокрема голова Косівської районної Павло Ванджурак, депутат районної ради Петро Іванишин, учасники бойових дій на Сході України. Панахиду за убієнних відправив парох церкви Воздвиження Чесного Хреста (УГКЦ) с.Микитинців о.Михайло.
Коли відправляли панахиду, з хрестом і патриціями стояли родичі полеглих — внучаті племінники «Явора» і «Володимира», а в центрі — син Василя Ганцяка, підполковник у відставці Василь Козлан, мешканець Коломиї. У своїй короткій промові він розповів, що наче крізь сон пам’ятає, як батько провідував їх з матір’ю Параскою Козлан, аби після кількох хвилин зникнути у пітьмі. Мати хворіла й навесні 1946-го померла, тож його виховала бабуся.

Оформивши документи на дівоче прізвище матері, чим вдалося приховати від недремного ока спецслужб червоної імперії той факт, що він — син воїна УПА, Василь Козлан після строкової служби в армії вступив до Васильківського військового училища й став професійним військовим. Служив у різних гарнізонах — від Естонії до Далекого Сходу, провів два роки в Афганістані, виконуючи, як тоді трубила пропаганда, «інтернаціональний борг». Але ніколи не забував ні про Україну, ні про те, ким був його батько — про що йому шепотіла на вухо бабуся, строго наказуючи, про це мовчати.

З докладною розповіддю про бій, в якому загинули «Явір» та «Володимир», виступив його очевидець — Ярослав Карп’як (1938 р.н.), внучатий племінник Василя Ганцяка.
Погожої осінньої днини 24 вересня 1949-го він, 11-річний хлопчик вирушив в Дубину по гриби. Поблукавши лісом і знайшовши кілька білих, він раптом помітив, що довкола за деревами крадькома наближаються озброєні військові. Відчуваючи недобре, позадкував, аж тут раптом його схопили міцні лапища і потягли до себе. Оглянувся і побачив солдата із зіркою на пілотці. Той тягнув його вглиб лісу і приволікши до якоїсь нори в землі, наказав лізти всередину: «Іди й скажи, аби здавалися, бо інакше всіх перестріляємо!». «Нікуди я не піду!» — закричав хлопець і в цю ж мить його вкинули до підземелля.

Відразу зчинилася стрілянина. Неподалік вибухнула граната, і її осколками хлопцеві пошматувало ногу. «Від нестерпного болю потемніло в очах, кров струменіла потоками, в голові затуманилось, а бій тим часом тривав. Повстанці відстрілювалися не менше півгодини і лише коли все стихло, солдати про мене згадали й перебинтували покалічену ногу.
З криївки витягли двох вбитих — хто це був, я не знав, і від болю мало що розумів. Лише через роки довідався, що одним з там полеглих був рідний брат моєї бабусі. Ні я, ні мої тато, мама гадки не мали, що в Дубині є повстанська криївка — хто б тоді мене туди відпустив по гриби! Ну, а «гуманні» радянські не хвилювалися, вкинувши безпорадну дитину в пекло стрілянини — моя вірогідна смерть їх не бентежила. Дякувати Богу, що хоча мене, пораненого, завезли до лікарні. Мені загрожувала ампутація ноги, та добрі лікарі змилосердилися. Але інвалідом я став на все життя».

На вшануванні полеглих 70 років тому були численні родичі Василя Ганцяка-«Володимира» — окрім сина Василя ще правнук, теж Василь, племінники Василь Миколайович Ганцяк і Дмитро Іванович Карп’як, котрий виступив з довгою промовою про свого родича, його можливі функції у підпіллі та характеристикою УПА загалом. Він побудував її на матеріалах книги «Ой там у лісі, у Дубині…», автором якої є його рідний брат Іван — вже, на жаль, покійний.
З озвученого Дмитром можна зрозуміти, що ця книжка скомпонована зі спогадів як колишніх учасників підпілля, так і переказів старожилів й не все у ній відповідає реальності, але може послужити орієнтиром для пошуку документальних відомостей. Пан Дмитро, наприклад, сказав, що Василь Ганцяк-«Володимир» був провідником рейдуючої групи повстанців, котра кілька місяців перед його загибеллю перейшла кордон з Румунією, аби пробиватися далі на Захід.
З одного боку це явна неточність: з документів і нашого підпілля, і закордонних архівів відомо — жодних спроб прорватися на Захід через Румунію наші партизани не здійснювали, бо таке було приречене на явну невдачу — окрім самої Румунії слід було перейти території комуністичних сателітів Москви, — Болгарії чи Югославії й шансів на успіх практично не було. Але почуте спонукало до роздуму, що можливо хтось із загиблих — Василь Ганцяк або Микола Атаманюк брав участь в пропагандивному рейді в Румунію у червні-липні 1949-го під керівництвом сотника Петра Мельника -«Хмари» («Гуцульський край» писав про це в номері за 26.07.2019).

В акції було задіяно 25 осіб, перетнувши радянсько-румунський кордон група два тижні рейдувала провінцією Тимішоаре і після цього благополучно без жодних втрат повернулася на постій у Космачі. На цей час залишаються неідентифікованими майже половина учасників цього резонансного рейду і уважний перегляд світлин, відзнятих на території сусідньої держави дозволяє припускати, що участь у ньому прийняв Микола Атаманюк-«Явір». На одній — до речі єдиній зі всього масиву відомих (28 сюжетів) зафіксовано повстанця з «дехтярем» (ручний кулемет російського виробництва «ДП-27»). Хоча фото і в профіль, схожість досі невідомого з Миколою Атаманкжом-«Явором» просто разюча.
Нам невідомо, чим був озброєний друг «Явір» у підпіллі, але той факт, що після загибелі двох наших вояків в урочищі Дубині був вилучений ручний кулемет явно російського виробництва (якби він був, скажімо, німецький, про це було би вказано у доповідній до Москви!) дає вагомі підстави вважати: в УПА Микола Атаманюк був кулеметником.
Ручні кулемети в якості індивідуальної зброї стрільцям не видавалися лише групі не менше 10–15 осіб (рій). Зброя, очевидно, залишилася йому вже після розформування великих підрозділів якраз у вересні 1949-го й трансформації УПА в Збройне підпілля революційної ОУН. На дійстві у Дубині від родини др.«Явора» були присутні внучатий племінник Дмитро Козлан і його дочка Мирослава Печеніщук (проживають у Пістині), а над відновленою криївкою стояв макет кулемета-«дехтяря» як максимальне надближення до реалій.

З подякою будівничим за відновлення повстанської криївки в Дубині і всім присутнім на вшануванні пам’яті полеглих виступила Микитинецький сільський голова Надія Гасюк, а після цього низку повстанських пісень виконала чоловіча вокальна група «Відлуння» зі Спаса.
Перед присутніми виступив учасник вокальної групи «Відлуння» Богдан Чукур. Відрадно, що серед присутніх було чимало молоді, а також учні молодших класів Пилипівської гімназії з вчителями Світланою Мироняк і Любою Куриляк (жителі Кропивища). Вони дізналися про цей захід від одного з батьків, який допомагав у відбудові криївки. Як наголосив у своїй промові Андрій Ониськів, що без освіченої молоді — немає майбутнього України.
Військові віддали салют полеглим трьома залпами — як це належить в таких випадках, і у підсумку реконструйована криївка у Дубині стала ще й символічною могилою Василя Ганцяка-«Володимира» та його побратима Миколи Атаманюка-«Явора», праведні тіла яких вороги зневажили наругою, намагаючись викреслити борців за волю України з пам’яті народу.

Джерело:
Василь ГУМЕНЮК, член правління Косівського РО «Просвіта».
Вікторія КУШНІРЧУК.
«Гуцульський край», №41, 11.10.2019 року

УПА на Тернопільщині - 17 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці з Тернопільщини. Лежить 1-ий праворуч Крайовий Провідник ОУН на Поділлі Осип Безпалко (“Остап”, “Андрій”, “Задорожний”).
Безпалко Осип (1914? в с. Бенів Золочівського р-ну Львівської обл. - 3 серпня 1947 в с. Теляче Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.). - майор УПА. Псевдо: Остап, Андрій, Задорожний.
Син селянина. Закінчив гімназію в Золочеві, член ОУН, працював секретарем місцевої Рідної школи, організатор нових клітин ОУН на Золочівщині, політв'язень пол. тюрем (1934-37) і концтабору Береза Картузька, заступник окружного провідника ОУН Золочівщини (1937-39). У вересні 1939 на своїх теренах зорганізував повстання проти поляків, переходить до Кракова.
Весною 1940 з Кракова повернувся на Золочівщину як окружний
провідник ОУН. В 1941 член похідних груп ОУН, призначений обласним провідником ОУН Кіровоградщини (1942-43). Восени 1943 організує відділи УПА на Уманщині, в Холодному яру; з початком 1944 повертається на Золочівщину, очолює тимчасово окружний провід ОУН.
В 1945 призначений політичним реф. ОУН Подільського краю, весною 1946 перебирає обов'язки крайового провідника. Загинув у криївці після одногодинного бою з спецгрупою НКВД.
**************
1931 – в Дичкові Тернопільського району арештовано гімназиста Василя Охримовича та М. Гаврилишина, у Семиківцях 7 хлопців, між ними В. Чаплинського й В. Козуба, закидаючи всім приналежність до УВО-ОУН.

1944 – у ніч на 17.10 близько 100 бійців УПА спалили 6 залізничних мостів, один з них 63-метровий у Лановецькому районі. Всі мости не охоронялися, в результаті припинився залізничний рух на ділянці Ізяслав-Ланівці.

1944 – У Підволочиському районі в селі Розшук бійці УПА напали на спиртзавод, розігнали робочих, вилили 4000 літрів спирту, підпалили завод і зникли.

1944 – У Коропецькому районі бійці ОУН перехопили групу мобілізованих в Червону армію з Лазаревської сільради і заборонили з’являтися до райвійськкомату.

1945 – у с.Товсте Гусятинського району заарештовано священика за відмову переходу на православ’я.

1947 – у с.Петрики під час ревізії місцевий гарнізон військ МВС понищив майно і зруйнував будівлі багатьох громадян, зокрема Наконечних, Савіцьких та ін.

Джерело:
https://teren.in.ua/2017/10/17/17-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

Цей день в історії УПА - 17 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці "Сава", "Галайда" та "Гамалія".
******
1943 рік
Відділ УПА у бою з німецьким гарнізоном у містечку Бараші на Житомирщині знищив 20 військових, 24 поранив. Втрати УПА: 4 загиблих.

1944 рік
Сотня УПА-Захід атакувала спецгрупу НКВД біля села Красна на Стаеіславщині. Знищені 45 військових.

У селі Великі Кусківці на Тернопільщині повстанці спалили залізничну станцію і казарму для робітників. Знищений начальник станції.

1946 рік
Під час боїв з москалями у селах Гірське і Сулятичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, одного захоплено в полон.

1947 рік
Рейдова група УПА-Захід у селі Данилівка на Київщині поширили антирадянські листівки та конфіскували продукти харчування на колгоспному складі.

У боях з москалями у селах Вовче, Сторона і Хишевичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Рудники на Дрогобиччині підпільники знищили бійця винищувального батальйону. Здобуто автомат.

1948 рік
У селі Бутин на Тернопільщині повстанці спалили документи сільради.

У бою з москалями біля села Братківці на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових і двох поранили. Під час бою Іван Дунець – «Буйний» і зв’язкова районного проводу ОУН Софія Костик – «Зоня» опинилися в оточенні і застрелилися.

1949 рік
Районний провідник ОУН «Рудий» і ще один повстанець загинули у бою з москалями у селах Гошів і Ятвяги на Дрогобиччині.

1950 рік
У бою з москалями у селі Хитар на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Олексій Арендич – «Левчук».

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятниця, 16 жовтня 2020 р.

17 жовтня 1937р. у місті Каліш (Польща) помер Гаврило Базильський, генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки.

Генерал Гаврило Базильський. 1920. Фото:io.ua.
******
Народився 25 березня 1880-го в селі Земзелівка (сучасна Соколівка) на Черкащині.
Командував ротою під час Першої світової війни, відзначався героїзмом і мужністю. Як згадував Варфоломій Євтимович, «на фронті він був знаний з того, що під час бою його можна було знайти тільки на передовій лінії – під ворожими кулями, перед якими він ніколи не бив поклонів. Поле бою залишав останнім».

1917-го ініціював українізацію 65-ї піхотної дивізії 258-го Кишинівського полку, яку через Румунію привів до Кам’янця-Подільського. В армії УНР очолював 65-ту піхотну дивізію, командував 42-м пішим Сумським полком, бригадою Південно-Східної групи.

З червня 1919-го – начальник 8-ї Запорізької дивізії. Звільняв Правобережжя і Київ від більшовиків. Відзначився в боях за Київ, під Проскуровом (сучасний Хмельницький) та Вінницею, на денікінському фронті.

Після важкої хвороби влітку 1920-го командував запасними військами армії УНР, восени очолив Ліву групу армії УНР. З 5 жовтня 1920-го – генерал-хорунжий. Наказував битися до останнього набою, і до останнього вірив у перемогу.

Після поразки визвольних змагань інтернований до Польщі. Співзасновник Українського військово-історичного товариства в Каліші. Опікувався українськими військовими цвинтарями.

Захворів на анемію і помер у шпиталі. Після Другої світової війни могила знищена поляками.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

17 жовтня 1814р. народився Яків Головацький – етнограф, поет, історик, громадсько-політичний діяч, один із засновників «Руської трійці».

Яків Головацький (1814 - 1888). Фото: litopys.org.ua
**********
Це було літературне угруповання, що розпочало на західноукраїнських землях національно-культурне відродження.

Літературну та наукову діяльність розпочинає із середини 1830-х років. Як етнограф досліджує Галичину, Буковину та Закарпаття. Результатом стали наукові праці, зокрема: «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь». Та найбільший його здобуток − 4-томна збірка «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Без неї досі годі обійтися українському фольклористові чи етнографові. Зусиллями Якова Головацького 1837-го побачив світ альманах «Русалка Дністрова». Його особливість полягала в тому, що це було перше видання українською мовою на західноукраїнських землях. На сторінках «Русалки Дністрової» Яків Головацький опублікував і свого першого вірша − «Два віночки».

1843-го Головацьки й оприлюднив статтю «Язик руський і його відміни», де вперше висунув тезу про окремішність української мови та її відмінність від інших слов’янських мов. Розвинув цю думку в доповіді «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях», яку виголосив на засіданні Галицько-Руської Матиці 1848-го. А наступного року опублікував «Грамматику руского языка». У ній розвиток української мови пов’язав із долею її народу-носія: «Малоруський народ найбільший по великоруським у Слов’янщині, в пай цілої слов’янщини – прекрасний край кожний, плодовиту землю подільську, українську, море Чорне і гори Карпатські заселяє, − язик красний, середину слов’янщини із всіма слов’янськими племенами сусідує».

Яків Головацький у 1848 – 1867 роках викладає «руську мову та словесність» − українську мову й літературу – у Львівському університеті. І починає стрімко скочуватися до москвофільства. «Вже в 1849 році при переході російських військ через Галичину новий професор стратив віру в самостійність руської народності і в потребу та рацію існування тої народності, значить стратив віру і в предмет, котрий мав викладати, − пише Іван Франко. − От тим-то й не диво, що викладав він як за напасть, без життя і запалу, після російських підручників, викладав тільки елементи старослов’янської граматики та староруську літературу дотатарської доби і, звісно, нікого не вмів загріти до своїх викладів. Слухаючі позівали, сам професор, очевидно, робив панщину і щохвилі поглядав на годинник. Не диво, що за цих 20 літ свого професорства Головацький нікого нічому не навчив, що ми не знаємо між галицько-руськими діячами ані одного, котрий би сказав про себе: «Я – ученик Головацького».

1867 року Яків Головацький взагалі перебирається до Російської імперії. Осів у Вільні – нинішній Вільнюс. Там до смерті – 13 травня 1888 року – був головою Археографічної комісії та директором Публічної бібліотеки.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.u

15 жовтня 1893 року народився Андрій Долуд - Український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу.

Під час польсько-радянської війни 1920 командував 5-ю Херсонською дивізією Армії УНР.

У 1942 році формально очолював Українське Визвольне Військо, що формувалось у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 року очолював Запорізький загін УВК (Ost-Nachschub-Bataillon 651) в складі Вермахту, який у 1945 р. увійшов до складу 2-ї Української дивізії УНР Українська Національна Армія.

У 1944 році — член Козацького штабу генерала Андрія Шкуро. Разом з полковником Дацківим були організаторами табору для українців в Ульмі. Після 1945 року емігрував до Латинської Америки.

Помер 6 вересня 1976 (82 роки)
м. Куритиба, Бразилія.

Джерело
Сторінками історії України (Фейсбук)

16 жовтня 1944р. відбувся атакуючий бій УПА-Захід з москалями в лісі біля села Яргора Монастириського району Тернопільської області (знищені 15 військовослужбовців)

село Яргора (Яргорів)
Церква Успіння Пр. Богородиці 1928 рік.
Фото 23. 08. 2016 р., Андрій Сенько.

четвер, 15 жовтня 2020 р.

16 жовтня 1987р. групою національно свідомої молоді створена у Львові одна з найперших незалежних організацій в Україні - Товариство Лева (ТЛ).

Діяльність Товариства була спробою «скасувати радянську традицію як неавтентичну, сфальсифіковану; спробою взяти під сумнів її статус у культурі. Загалом можна говорити про стихійний рух, метою котрого було визначити тожсамість наново, створити нову модель українськости».

«Товариство Лева» мало на меті активну участь в процесах національного відродження і те, що згодом отримало назву «розвиток громадянського суспільства». Починало діяти в умовах комуністичної партійної монополії, вдало використовуючи «дах» Львівського міського комітету ЛКСМУ. Діяльність розпочалася від весни 1987 року добровільною працею на відновленні пам'яток Личаківського цвинтаря.

Згідно з тодішнім статутом ТЛ голова Товариства не міг бути обраним більше, ніж на один рік. Першим головою був Орест Шейка, наступними — Ігор Гринів, Левко Захарчишин, Ярослав Рибак та інші. Співавтор першого статуту і перший голова етнографічної секції — Мирослав Решетило.
Однією з перших публічних акцій ТЛ був вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка, який набув скандального резонансу через те, що на ньому чи не вперше після звільнення з ув'язнення виступили дисиденти В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь (на той час штучно ізольовані від суспільства).

Найпомітнішими акціями перших років діяльності ТЛ було відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо), впорядкування занедбаних пам'яток архітектури (Личаківський цвинтар, монастир Кармелітів Босих, костел Єлизавети у Львові), активізація молодіжної української музичної культури, проект «Історичний театр», Еколого-культурологічна експедиція «Дністер» (почалася 1988 року), перший в Україні концерт пам'яті Володимира Івасюка (1989, Львівський театр опери та балету), акції з відродження осередку димленої кераміки в селі Гавареччина (Львівська область), якими опікувалася передовсім відома режисерка Дарія Ткач, та інші.

Підсумком першого року діяльності ТЛ був резонансний скандал навколо заборони проведення звітно-виборної конференції Товариства (жовтень 1988).

Джерело:
Фейсбук
"Сторінками історії України"

16 жовтня 1978р. Іван Павло II (Кароль Юзеф Войтила) став 264-м Папою Римським - першим неіталійцем на папському престолі з 1523 р., одним із наймолодших понтифіків в історії і першим папою слов'янського походження

Щойно обраний Папою Кароль Войтила на балконі над площею Святого Петра у Ватикані

Джерело:
http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/16/59284/

16 жовтня 1917р. у Чигирині, за козацькою традицією литаври сповістили про початок ради – Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва.

Делегати з’їзду Вільного козацтва у Чигирині, жовтень 1917 року. Після ліквідації Катериною ІІ Запорізької Січі, козацькі клейноди зберігалися в Історичному музеї Петрограду. Щоб з’їзд відбувся під справжніми козацькими прапорами та хоругвами, група відчайдух на чолі з Іваном Полтавцем-Остряницею викрала їх з того музею. Зчинився галас. У ситуацію втрутився сам голова Тимчасового уряду Олександр Керенський і сторони начебто домовились про повернення козацьких артефактів на Україну. Фото: reibert.info

«В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, – писав свідок тих подій козак Демид Гулай у споминах «Відродження Вільного козацтва в Україні у 1917 р.», – а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись Рада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними майорів отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор…На поміст зійшли старі запорожці… Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового отамана».
Вільне козацтво почало формуватись навесні 1917-го на Звенигородщині, очолюване Никодимом Смоктієм із Гусакового. Їхній рух зародився як місцева самооборона, коли під кінець Першої світової війни, за влади Тимчасового уряду Росії, розвелося багато мародерів. Проти них - "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу" - по селах і почали об'єднуватися в загони місцеві чоловіки. Називали себе "вільним козацтвом", яке набуло популярності і охопило Південь України, Лівобережжя та Волинь.

Вступати сюди могли добровольці, яким виповнилося 18 років і які не мали за собою кримінальних злочинів. На кшталт запорізьких козаків об’єднувались у сотні, курені, полки та коші. Питання вирішувались Радою козацьких старшин. Представники Вільного козацтва були присутні на Всеукраїнських військових з’їздах і вимагали української державності, незалежної від Тимчасового уряду.

Наприкінці літа розгалужена мережа полків потребувала єдиного вищого Проводу. Для цього і був скликаний з’їзд. Протягом 16-20 жовтня Чигирин ряснів старокозацькими строями: жупани, шаблюки, шлики на шапках. Ці делегати представляли інтереси 40 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщни, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані.

Обрання Павла Скоропадського Головним отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату. Старшинська рада пропонувала обрати Головним отаманом Івана Полтавця-Остряницю, який організував з’їзд.

«Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. – Описує події Демид Гулай. – Пролунало гучне “Слава!” Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.
Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.

Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно».
Полтавця обрали Наказним військовим отаманом. У Білій Церкві мав розташовуватись штаб та Геральна рада, до якої увійшло 12 осіб.

Перебуваючи в цей час у Києві, Павло Скоропадський отримав вітальну телеграму з Чигирина. Для нього обрання «отаманом всіх Вільних Козаків» було несподіванкою. Дане питання з ним ніхто не узгоджував.
Зустрівшись з Іваном Полтавцем-Остряницею Павло Скоропадський зрозумів, що Вільне козацтво може «стати тим здоровим рухом, який врятує Україну». Керівництво Вільним козацтвом Скоропадський доручив Полтавцю, займаючись 1-м гвардійським корпусом.

Наступна зустріч у Білій Церкві, де знаходилася Генеральна старшинська рада вразила Скоропадського ще більше, про що він записав у «Споминах»: «Полтавец завел… полный внешний порядок, – згадував Скоропадський. –Организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая».

Почесна варта була гарно вбрана і вправно виконувала команди. Навесні 1918-го Павло Скоропадський, при підтримці Вільного козацтва прийде до влади на Україні.

Джерело:
Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці із сотні Бурлаки захоплені в полон чехословацькими військами під час Акції "Б"
*********
1944 рік
Відділ УПА-Захід атакував роту НКВД біля села Яргорів на Тернопільщині. Автоматним вогнем знищені 15 військових.

У Скалатському районі Тернопільщини повстанці спалили спиртозавод.

У селі П’ятничани повстанці знищили дільничного НКВД, голову сільради та чотирьох бійців винищувального батальйону.

1945 рік
У бою з москалями у селі Білокриниця на Тернопільщині загинув командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Клим».

Відділ сотні «Рисі» УПА-Захід біля села Небилів на Станіславщині на вузькоколійній залізниці підірвав потяг з 20-ма охоронцями. Знищені паровоз і один вагон.

1946 рік
На міні, закладеній відділом УПА-Захід у Кутському районі Станіславщини, підірвався вантажний автомобіль. Отримали поранення 4 військових бригади внутрішніх військ.

1947 рік
Під час боїв з москалями у селах Макунів, Межиріччя і Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Жабинці на Кам’янець-Подільщині підпільники знищили документи сільради і пошкодили телефонний зв’язок.

1948 рік
У райцентрі Рожнятів на Станіславщині повстанці здійснили напад на двох бійців винищувального батальйону. Один знищений, інший захоплений у полон, але невдовзі відпущений. Здобуто два автомата.

1949 рік
У селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині у сутичці з загоном МВД загинув кур’єр обласного проводу ОУН Григорій Карпинець – «Вишня».

1950 рік
Референт районного проводу ОУН Микола Іванцюра – «Пушкар» загинув під час бою з москалями у селі Доброгостів на Дрогобиччині.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.