Безвісти не пропали - замордовані в МҐБ. Спогади - розповідь. Василь «Шагай» і Петро «Вільха» Столащуки. Це не родичі (хіба віддалені), а просто однофамільці.

"…їхні лики були опізнані практично відразу по віднайденню фотоархіву УПА в Яворові 20 років тому (у червні 1999-го), але всі ці роки була невідомою доля двох повстанців з цього ж таки села: і родичі, і старожили, котрі їх пам’ятали, стверджували — зникли безвісти. Чи то в 1948-му, чи на початку 50-х. Була навіть версія, що прорвалися на Захід і проживали в США або Канаді; звісток про себе не давали, аби не наражати на репресії рідню. Реальність, яка «випливла» щойно, виявилася абсолютно іншою і набагато трагічнішою…"

Мова йде про двох воїнів УПА із збройного підпілля революційної ОУН, народжених у Яворові: Василя (псевдо «Шагай») і Петра (псевдо «Вільха») Столащуків. Це не родичі (хіба віддалені), а просто однофамільці. Перший — з родини (по-вуличному) Зайдащукових, 1919 р.н., з присілка Петричів, а другий — з Петрушукових, 1913 р.н. — з Плоского. Обидва прилучилися до повстанців, мабуть, восени 1943-го — коли на наших теренах ще не було загонів УПА, а лише її попередник — Українська Національна Самооборона (УНС, котру перейменують в УПА-Захід у 1944-му). Обидва зафіксовані по декілька разів, як сказано вище, у

Яворівському фотоархіві . Автор цих знімків, правдоподібно, Дмитро Білінчук-«Хмара».

Цих двоє яворівчан не належали до підрозділів, у яких перебував «фотограф», але прикінцева доля звела їх докупи. Та й однакову гірку чашу випало пити всім трьом не десь по закутках-окраїнах, а в самому центрі України — золотоверхому Києві, за свободу й незалежність яких вони боролися майже 10 років.

Само собою зрозуміло, що за десятиліття боротьби на їхню долю припало багато чого, але деталі поки що майже невідомі — про них «мовчать» як документи підпілля (можливо, ще не знайдені?), так і — донедавна — архіви НКВД-МҐБ-КҐБ.

Особисто мені довелося почути спогад однієї жінки про те, що Василь Столащук-«Шагай» був уповноважений від ОУН розподіляти допомогу населенню після відходу з терену угорських військ восени 1944-го. За півроку тутешнього їхнього перебування були знищені практично всі кормові запаси для худоби, яку зимувати вже було нічим. Особливо постраждали придорожні господарства, тоді як розташовані в горах — менше. Провід розпорядився, аби «верхові» поділилися з «низинними» запасами сіна. В Межиріках родина цієї жінки отримала два центнери сіна від якихось тамтешніх господарів — до їхнього обійстя з потребуючими прийшов саме «Шагай» — він був ровесником оповідачки.

«Трансакція» пройшла без нарікань з боку тих, хто віддав своє кревне — без будь-якої платні. «Шагай» пояснив ситуацію просто й зрозуміло: «Ми — одна родина і один народ. Треба любити ближнього, як самого себе…». То була цитата з Біблії.

А ось про «Вільху» відомо, що був кущовим провідником. До його «куща» належали сусідні Яворів, Снідавка та Річка. Але про реальні дії Петра Столащука поки що не знаємо нічого. Чи не тому побутувала думка — «пропав безвісти»?

Реальна ж доля обох Столащуків вийшла на фінішну пряму тортур у червні 1952-го, коли групу надрайонного провідника збройного підпілля Косівщини Миколи Харука-«Вихора» викликав на зустріч «окружний провідник» Коломийщини Роман Тучак-«Кіров» через посланця — «референта СБ округи» Миколу Ільницького-«Ореста».

Її призначили на 23 червня у лісовому масиві на межі сіл Шешорів і Прокурави. Поручник «Вихор» мав прибути з райпровідником Дмитром Білінчуком-«Хмарою», кущовим провідником «Вільхою» і їхніми побратимами — керівниками різних ланок, охоронцями тощо — загалом майже десять осіб. Микола Харук знехтував двома письмовими попередженнями, які йому передав надрайонний провідник Надвірнянщини, а в 1946-49 рр. командир ТВ-21 «Гуцульщина» Петро Мельник-«Хмара» про те, що «Кіров» зрадив і працює на МҐБ, тож виходити з ним на контакт не слід. Аналогічне попередження «Вихору» хотів передати усно Михайло Ткачук-«Лебідь».

Але досвідчений зверхник підпілля Косівського надрайону чомусь ухилився від зустрічі з «Лебедем», а попередження Петра Мельника потрактував як «провокацію чекістів», та ще й довів до відома цю свою думку практично всім своїм підлеглим, звелівши «на провокацію не піддаватись». А реальність була такою, як про це застерігав «Хмара»-Мельник: і «окружний провідник» Коломийщини «Кіров», і «референт СБ» Микола Ільницький-«Орест» ще восени 1951-го погодились на співпрацю з ворогом і діяли як спецагенти МДБ під кличками «Тарас Степанович» і «Михаил Васильевич» (в чекістських документах їх позначено закодовано «ТС.» і «М.В.».

Останнього іноді згадують як «Кузнєца», й саме так цього перевертня, родом з Лючі, нині знають і підпільники, хто вижив, і ширший загал).

Про успішну акцію із захоплення частини прибулих на зустріч з «Кіровим» (інших просто розстріляли на місці) 23.06.1952р., як також про аналогічні операції того трагічного для збройного підпілля Коломийщини червня у розлогій (53 сторінки машинописного тексту) — цілком таємній — доповідній №2362-к, датованій 18.07.1952р., повідомляє «заместителю министра госбезопасности СССР, генерал-лейтенанту товарищу Рясному В.С.» його підлеглий з Києва — «министр госбезопасности УССР, генерал-лейтенант Н.Ковальчук» (документ розсекречено 17.06.2013р., № 24/2-2434); справа ліквідації підпілля Коломийської округи зусиллями «ТС. — М.В.» носила кодову назву «Перехват».

Захопити велику групу озброєних повстанців без цілком можливого застосування зброї з їхнього боку і, відповідно, втрати «ценной» агентури було важко, тож прибулих розділили: «Вихора» і «Хмару» Роман Тучак повів до «крайового провідника» в супроводі агентів «Жовтневого» (Остап Шкварило) і «Яра» (Ярослав Петраш), де їх було заарештовано, а після цього повернувся на постій і велів своєму напарникові «М.В.» повести до «представника крайового провідника» п’ятьох повстанців — «Вільху», «Шагая», «Дніпра» (Василь Медвідчук, родом зі Снідавки), «Грізного» (Іван Кіщук, теж зі Снідавки) та «Яворлика» (хто він, чекісти так і не з’ясували). В супроводі М.Ільницького та агентів «Сєдова» (Микола Данилів), «Михайла» (Андрій Шевчук) і «Жовтневого» їх відвели на «постій представника КП», де «Вільху» і «Шагая» заарештували, а «Дніпра», «Грізного» та «Яворлика» застрелили. Вбитих сфотографували і, як сказано в доповідній, «з метою конспірації закопано на місці». «Вільху» і «Шагая» оперативно перевели «в Станислав, где строго изолировали».

Всіх захоплених з подачі Романа Тучака і Миколи ільницького незабаром етапували до Києва, в Лук’янівську тюрму — центральний «офіс» республіканського МҐБ. Наступні півроку йшли інтенсивні допити заарештованих за участі як місцевих слідчих, так і спеціально прибулих з Москви. А в січні 1953-го відбулися закриті судилища на засіданнях «специального присутствия Верховного суда СССР», де абсолютно всім повстанцям винесли вирок — «высшая мера социальной защиты», що у перекладі на людську мову означало смертну кару через розстріл…

Розстріляли не всіх. Декого (зокрема наших земляків Володимира Яким’юка-«Аскольда», Михайла Симчича-«Байду» та Петра Підлетейчука-«Спартака») Верховна рада СССР вирішила «помилувати» на 25 років таборів (такий термін — замість розстрілу — отримав безпосередньо рішенням «присутствия» Юрій Паєвський-«Жук», оскільки був неповнолітнім). Але «Вільху» і «Шагая» Москва не помилувала, тож їх (як і «Вихора» та «Хмару»), очевидно, розстріляли.

Куди поділи тіла жертв цього свавілля 1953-го, документів про це в Україні не виявлено (їх або знищили на рубежі 90-х, чи відразу перевезли до Москви), але згідно з пошуками «Меморіалу» та Інституту національної пам’яті, їх, найімовірніше, зарили в Биківнянському лісі. Колись це обов’язково проясниться, але вже зараз — якби того побажали родичі Василя і Петра Столащуків чи історики з Яворова або краєзнавці, можна ознайомитися з кримінальними справами повстанців «Вільхи» і «Шагая», котрі, як бачимо, не «пропали безвісті», а були знищені московською імперією.

Джерело:

Василь Гуменюк, член правління Косівського РО «Просвіта». «Гуцульський край», №43, 25.10.2019 року