Загальна кількість переглядів!

субота, 12 грудня 2020 р.

12 грудня 1928р. у селі Знамянське на Донеччині народився Леонід Биков, актор, режисер, сценарист.

Середню освіту здобув у Краматорську. Із дитинства мріяв стати льотчиком, двічі намагався вступити до льотного училища, але невдало.

1947-го року він здав іспити і був зарахований до Харківського театрального інституту. Після закінчення навчання у 1951-му році, Биков прийнятий в трупу Харківського академічного театру, на сцені якого грав протягом наступних 9 років. Паралельно він розпочав зйомки в кіно. Головна роль у картині «Максим Перепелиця» на студії «Ленфільм» відкрила двері у великий кінематограф. Його почали запрошувати зніматися у багатьох інших фільмах.

1960-го разом із сім’єю Леонід Биков переїхав до Ленінграда, де розпочав режисерську діяльність. Із 1969-го і до кінця життя він працював на київській кіностудії імені Олександра Довженка.

Найпопулярнішою роботою Леоніда Бикова стала кінокартина «У бій ідуть одні старики». Знімати фільм партійне керівництво не дозволяло. Чиновники і КГБ вважали, що фільм є «недостатньо героїчним». На противагу всюдисущому офіціозу і помпезності, властивим післявоєнному часу, Биков оспівував своїми ролями, роботами сценариста і режисера простих бійців. Він показував, що на війні звичайні люди, які захищають свою країну, практично щодня здійснюють подвиги. Прагнучи довести, що сюжет фільму гідний постановки, Леонід Биков зробив «обкатку» сценарію зі сцени. 

Він читав уривки з майбутнього фільму перед слухачами в різних містах СРСР. Ці виступи мали успіх, слухачам подобався сюжет, тож невдовзі партійна номенклатура дала дозвіл.
Зйомки почалися 1972-го року. Через 2 роки кінокартина вийшла на екрани, її побачили понад 40 мільйонів глядачів. Невдовзі Биков отримав звання народного артиста України.

У приватних розмовах режисер розповідав, що йому огидно дивитися, як колеги по кіношному цеху вислужуються перед різного роду начальством, принижуються в прагненні виторгувати для себе якісь пільги, поїздки за кордон, квартири.

За 3 роки перед смертю, після перенесеного інфаркту, Биков написав листа своїм близьким друзям Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. В листі йшлося про те, щоб нікому не вірили, що він покінчить життя самогубством. 

Леонід Биков також «зрежисував» свій похорон – просив церемонію прощання на студії не проводити, обійтися без музики і промов. Єдиною піснею, яку вважав доречною на своїх похоронах, була «Смуглянка».

1978-го Леонід Биков розпочав роботу над сатиричною картиною під назвою «Пришелец». Зйомки проходили в складних умовах ідеологічного тиску з боку партноменклатури. Завершити роботу над фільмом він так і не зміг.

Леонід Биков трагічно загинув 11 квітня 1979 року в автокатастрофі на трасі Мінськ – Київ неподалік від населеного пункту Димер. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Джерело: 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
********
Джерело: 2
http://na skryzhalyah.blogspot.cоm

«Жодних оркестрів, Будинку кіно і надгробних промов, бо я встану і піду - вийде конфуз. Нехай хтось один скаже слово «прощай», і все. Не треба цирку, який називають почестями. . Хай хлопці заспівають «Журавлі», «Сірьожку з Малої Бронної...», «Бери шинель» і «Цей День Перемоги». І все. Вони не відмовлять. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку й до кінця...
Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликом? Навіть власний похорон режисирую. Спасибі й прощайте»
Фото з місця автокатастрофи.

Була ця смерть випадковою, чи ні – досі існують різні думки. Єдиним фактом лишається те, що режисер Леонід Биков був «незручним» для радянських чиновників – як від кіно, так і від влади. Його природна щирість і намагання відстоювати правду розхитували владні «табурети» і здоров’я самого режисера. Влада завжди намагалася знайти важелі впливу на «незручного» режисера.

«1976 року Биков знімав «Ати-бати, йшли солдати...», - розповідає редактор картини «У бій ідуть лише «старики» Емілія Косничук. - Зима, мороз, студія не надіслала техніки, зарплату затримали... Леонід Федорович приїхав у Київ, і в нього стався інфаркт... Коли я прийшла його відвідати, він передав мені запечатаний сірий пакет з написом: «Іванові Миколайчуку і Миколі Мащенкові». «Передай, - каже, - коли захочеш». Ну, думаю, написав якісь новели і знову соромиться своєї творчості. 

Поклала конверт у стіл і забула... Минуло три роки. Ввечері у п’ятницю збиралася у відрядження, шукала в столі документи і натрапила на той сірий конверт. Вискакую в коридор - іде Іван Миколайчук. Я віддала конверт у п’ятницю, а в неділю Льоня розбився. Виявилося, у ньому був заповіт...»

12 грудня 1905р. народився Степан Михайлович Новицький - псевдо «Вій», «Вадим», «В'юн», «Спец», «Степ». Військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ, шеф військового штабу крайового проводу ОУН ЗУЗ, військовий інспектор крайового штабу УПА-Захід.

на фото М. Новицький. Село Равщина де він загинув.
********
Народився 12 грудня 1905 в місті Тернополі, за іншими даними у селі Григорів, тепер
Рогатинського району Івано-Франківської області. Був членом Пласту, курінь
«Червона Калина».

Навчався у Стрийській та Яворівській гімназіях, закінчив навчання у 1927р. Згодом студент Львівської політехніки.

Член УВО, а згодом ОУН. Неодноразово перебував у польських в'язницях.

У 1940 році військовий референт та заступник провідника КЕ ОУН ЗУЗ, а також керівник повстанського штабу у Львові. Протягом 1940—1941р. військовий референт КЕ ОУН в Кракові, паралельно викладає на старшинських курсах ОУН.

У 1941—1942 військовий референт
Дрогобицької області, заступник військового референта і керівник військового штабу Крайового Проводу ОУН ЗУЗ. У 1943р. заступник командира УНС, а через рік військовий інспектор КВШ УПА-Захід.

Загинув маючи 38 років у бою з московитами 15 жовтня 1944р. З цього числа йому посмертно присвоєно звання сотник.

Джерело:
Мірчук П. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3

12 грудня 1892р. народився Свідерський Микола Олексійович - Український військовик, видавець, громадський діяч, член Української Центральної Ради.

********
Народився 12 грудня 1892р. (є різні дати народження 10, 12 і 18 грудня). в Почаєві на Волині. У 1917 році закінчив Київську Військову Академію і був одним із перших, хто зголосився до українського війська. 

Займався створенням українських частин і від них був посланцем на 2-му Всеукраїнському Військовому З’їзді. Член Української Центральної Ради (1917—1918).
У серпні 1917 Центральна Рада призначила Свідерського у Трапезунді, Туреччина, на пост комісара із завданням підготовляти українізацію військових з’єднань російської армії (1917—1918).

У січні 1918 року там зазвучало “Слава Україні!”. Зокрема з уст поляків, грузин і вірмен. Коли до міста приїхав Микола Свідерський – представник української влади з Києва із метою українізувати місцеву залогу колишньої царської армії, то першим ділом організував демонстарційний парад-мініфестацію, яку суворо заборонила російською корпусна команда.

“Мені довелося стояти в товаристві почоту М.Свідерського, коли він, під звуки військової оркестри, яка ввесь час грала українські марші, вітав відділи української піхоти Карського полку, потім гармашів з Платани, кубанських пластунів та інших, ще неоформлених українських вояків, що всі переходили перед ним і вітали його окликом “Слава Україні!”…

Українські вояки йшли та йшли… За нашим підрахунком, їх мало бути, приблизно, півтори тисячі”.

“Скінчилися лави з українськими прапорами, а військо все йшло й ішло. Це йшли такі самі сірі лави, бо всі були в російських уніформах і нічим між собою не різнилися, але — під польськими прапорами! Вони так само вітали Свідерського окликом “Слава Україні!”. 

(Биковський Лев. Українці в Трапезунді в ХХ-у столітті // Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 11-12 (191). – Листопад-грудень. – С. 1280.
джерело).

Далі йшли шереги під грузинськими прапорами, а там — під вірменськими… Вся ця кількатисячна маса в струнких шерегах дефілювала перед комісарем України, музика безупинно грала, всі кричали “Слава Україні”. М. О. Свідерському рука заніміла від безупинного салютування”.

Повернувшись до Києва, став урядовцем спеціальних доручень у міністерстві закордонних справ.

Разом з Директорією УНР залишив Київ і 1920 опинився в Польші. У 1930-х pp. — посадник Почаєва на Волині, культурний, громадський, кооперативний і церковний діяч. Після ІІ Світової війни перебував у Німеччині, до Австралії приїхав 1949. Помер 29 жовтня 1951 року в м. Сідней, Австралія. Похований на православній секції цвинтаря Руквуд.

Джерело:
СВІДЕРСЬКИЙ Микола Олексійович [Текст] // Енциклопедія Української діяспори : у 4 т. / Наукове т-во ім. Шевченка в Америці, НАН України ; редкол.: В. Маркусь, П. Толочко, В. Євтух [та ін.]. — Київ – Нью-Йорк – Чікаґо – Мельборн, 1995. — Т. 4 : (Австралія – Азія – Африка). — С. 174 : фот.


Цей день в історії УПА - 12 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Будівництво криївки.
В чорному одязі - Дмитро Білінчук "Хмара"
*********
1944 рік
У селі Лісна Слобідка повстанці захопили в полог голову сільради і двох бійців винищувального батальйону.

1945 рік
Відділ сотні «Непоборні» УПА-Захід у бою з московитами у селі Поляна на Львівщині смертельно поранив старшого лейтенанта.

1946 рік
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у селі Розтоки на Чернівеччині знищила бійця винищувального батальйону. Здобуто гвинтівку.

1947 рік
У бою з загоном МВД у селі Михайлевичі на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Федорців – «Зимній», зв’язкова Анастасія Ніколяк – «Оксана» та ще четверо повстанців.

У бою з московитами у селах Кривка і Любча на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Йосип Недоступ – «Підкова».

Двоє повстанців вступили в бій з опергрупою МВД, що проводила облаву в селі Більче Золоте на Тернопільщині. У перестрілці один загинув, інший зміг прорватися.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золота Слобода на Теронопільщині. Один із повстанців загинув у перестрілці, інший – у підпаленій хаті.

У селі Трефанівка на Станіславщині підпільники знищили агента МВД.

1949 рік
Ольга Жидачин і ще двоє повстанців загинули в у бою з московитами у селі Тур’є на Дрогобиччині.

1950 рік
У бою з московитами біля села Сукіль на Станіславщині загинули районний провідник ОУН Степан Диркавець – «Шум», зв’язковий від закордонних частин ОУН «Ромко-Михась» і ще троє повстанців.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятниця, 11 грудня 2020 р.

11 грудня 1951р. у бою з московитами загинув Троцюк Григорій (псевдо: «Верховинець», «Віталій», «Дем'ян», «Іван», «4860») командир бригади «6-а бригада «Помста Крут»», «ім. Назара» (Західна ВО «Завихост»).

На фотографії Троцюк Григорій та село Радомишль де загинув воїн.
********
Троцюк Григорій народився 1917 або 1920р., с. Яблунне, Березнівський район,
Рівненська область - помер (загинув) 11 грудня 1951р., с. Радомишль, Луцький район, Волинська область) — командир бригади «6-а бригада «Помста Крут»», «ім. Назара» (Західна ВО «Завихост»)

Працював перекладачем у поліції під час німецької окупації. З весни 1943 в УПА . Цього ж року восени пройшов навчання у
підстаршинській школі УПА «Дружинники» , 6 грудня 1943 отримав звання хорунжого. Призначений командиром сотні у ВО-3 «Турів». На початку 1944 сотні у курені «Назара» (Климук-Крига) ВО-3 «Турів».

З листопада 1944 командир 6-ї бригади «Помста Крут» (зустрічається назва «Помста Полісся») Західна ВО «Завихост» . З 1945 дана бригада називається «імені Назара». Бойові операції проводили на півночі Волині та на території Берестейської області
Білорусі.

З 1946р. заступник крайового провідника ОУН Північно-Західного краю Івана Литвинчука та організаційний референт.

Загинув 11 грудня 1951 року у селі
Радомишль Луцького району від вибуху бомби, що була вмонтована МГБ в батерею для радіо і передана повстанцям через агентів.

Нагороди: 23 жовтня 1948р. Срібним Хрестом Бойової Заслуги I класу.

Джерело
Вікіпедія

Цей день в історії УПА - 11 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ліворуч окружний провідник ОУН Луччини Олександр Савира "Ярош"
**********
1944 рік
У селах Плоске і Сергії на Чернівеччині повстанці підірвали дерев’яні мости, ще один замінували.

1945 рік
У бою з московитами у селі Шнирів на Львівщині загинули 6 повстанців, у тому числі 4 воїни сотні «Дружинники» УПА-Захід. 

Відділ УПА-Захід був оточений московитами у селі Білоголови на Тернопільщині. Під час прориву загинули командир сотні «Рубачі» Ярослав Горчик – «Гамалія» та ще троє повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Камінь на Станіславщині. Двоє повстанців вчинили збройний опір, однак не мали шансів прорватися і застрелилися.

1948 рік
Воїн УПА Степан Саган – «Сумний» загинув у бою з московитами в селі Липа на Станіславщині. 

У селі Струсів на Тернопільщині повстанці спалили клуб і знищили пересувну кіноустановку.

1949 рік
У бою з московитами у селі Розвадів на Дрогобиччині загинув референт районного проводу ОУН Михайло Дидишин – «Крук».

1950 рік
Двоє повстанців загинули під час бою з московитами у селі Головецько на Дрогобиччині.

1951 рік
Від вибуху радіокерованої міни, закладеної спецвідділом МГБ у селі Радомишль на Волині, загинули заступник крайового провідника ОУН Андрій Троцюк – «Верховинець» і троє охоронців. 

Джерело:
Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті

11 грудня 1882р. на Львівщині народився Андрій Бандера, священик УГКЦ, капелан УГА, делегат Української Національної Ради ЗУНР. Батько Степана Бандери.

********
Родина Бандер мала сімох дітей. В сорок років Андрій Бандера вратив дружину (померла від хвороби) і сам опікувався малими. Папа Римський дозволив йому одружитися вдруге. Та Бандера і надалі сам виховував дітей.

У травні 1941-го його заарештували НКВДисти і кинули до Станіславської в’язниці. За те, що «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок».

Протягом п’яти днів тривали допити. Потім серед ув’язнених поповзли чутки про те, що Бандеру розіп’яли на хресті. Якщо вірити матеріалам кримінальної справи, його перевезли до Києва і після катувань засудили до розстрілу. 10 липня 1941-го вирок було виконано. Даних про місце розстрілу немає, ймовірно Андрій Бандера зустрів смерть у Биківнянському лісі.

Джерело: 1:
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/11/narodyvsya-andriy-bandera
********

Народився 1882 року у місті Стрий на Львівщині. Батько — Михайло, мати — Євфрозина.

Андрій закінчив Стрийську гімназію в 1901 році, також богословський факультет Львівського університету в 1906 році. Висвячений у 1906 р. Згодом одружився із донькою священика Мирославою Глодзінською.

Мав активну політичну позицію ще під час свого навчання у гімназії — вступив до лав УНДП. Під час виборів займався політичною роз'яснювальною роботою серед селян. Член Наукового товариства Тараса Шевченка з 1910 р. Вдома Бандери часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, зокрема: Павло Ґлодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря», Ярослав Весоловський — посол до Віденського парламенту, скульптор Михайло Гаврилко та інші.

У жовтні — листопаді 1918 року о. Андрій Бандера належав до організаторів української влади в Калуському повіті. Формував з селян довколишніх сіл військові відділи, озброєнні захованою в 1917 році зброєю.

У 1919 р. делегат Української Національної Ради ЗУНР у Станіславі від Калуського повіту, голосував за Акт злуки. Під час українсько-польської війни добровільно вступив в Українську Галицьку Армію. В армії служив капеланом 9-го полку Третьої Бережанської бригади УГА 2-го корпусу (у 1919–1920 роках).
Від 28 травня до 8 червня 1919 р. разом із сім'єю проживав у Бучачі, згодом переїхав до с. Ягільниця (нині Чортківського району Тернопільської області).

Влітку 1920 р. повернувся до Галичини. Деякий час переховуватися від польських офіційних органів, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів. У 1922 р. від туберкульозу горла померла дружина Андрія Мирослава.

У 1920–1930 — парох Старого Угринова, співпрацював у Калуській філії «Сільського господаря».

1930–1936 — парох у с. Воля-Задеревацька.
1936–1941 — парох с. Тростянець Долинського повіту.

В ніч з 22 на 23 травня або 23 травня 1941 був заарештований як батько «руководителя краковского центра ОУН Степана Андреевича Бандери». 5 днів перебував у Станіславській тюрмі і місяць і 13 днів — у Київській.

2 липня 1941 слідство у справі отця Андрія Бандери завершилося. В обвинувальному висновку, складеному слідчими, йшлося про переховування нелегала, наявність націоналістичної літератури, націоналістичні переконання підслідного. Проте першим, отже — головним — звинуваченням священика, було те, що він, «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок». 7 липня відбувся «суд», який тривав менше двох годин. Відповідаючи на питання суддів про своїх дітей, отець Андрій Бандера гордо відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові».
Після численних катувань був засуджений до розстрілу 8 липня і через три дні розстріляний. Перед смертю написав «Мої особисті зізнання» (кримінальна справа № 61112) — сповідь про себе, свою родину і суспільно-політичне життя в Західній Україні 40-х pp. XX ст. Жодної інформації про місце його поховання справа не містить. Ймовірно, він знайшов останній спочинок у Биківні, де протягом 1937–1941 років ховали розстріляних НКВС у Києві. За іншими версіями, отець Андрій був розіп'ятий у Станіславській тюрмі або помер у Сибіру.
Реабілітований 8 листопада 1992 року.

Джерело: 2:
http://www.geroi.if.ua/content&content_id=225

11 грудня 1872р. народився Андрiй Яковлiв, Український учений, громадсько-політичний дiяч, юрист, педагог, член НТШ.

*******
Андрій Яковлів — визначний український історик права, автор численних праць зі звичаєвого, цивільного, карного, морського права, громадський та політичний діяч.

Народився Андрій Яковлів 28 листопада (11 грудня) 1872р. у Чигирині. По закінченні початкової школи навчався у Київській духовній семінарії (1890 — 1894 рр.), а затим на юридичному факультеті Дерптського та Київського університетів. У Києві Яковлів став членом Українського наукового товариства та членом управи київської «Просвіти». Певний час (з 1913 р.) працював адвокатом округи Київської судової палати.

Ще зі студентських років Яковлів захопився науковою діяльністю і почав досліджувати київські архіви. Перша його наукова праця з’явилася 1901 року. Однак постійні наукові студії стали предметом занять Яковліва з 1907 р., коли він став членом УНТ, в органі якого — часописі «Україна» (кн. 3) були опубліковані дві статті: «Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського у XV — XVI ст». та «З історії регістрації українських козаків». Перша ж капітальна праця «Засечная черга Московского государства» вийшла у Києві в 1916 р.
Революція 1917 р. активізувала громадсько-політичну діяльність української інтелігенції. Це торкнулося і Андрія Яковліва, який організував Товариство українських адвокатів у Києві та був у числі фундаторів Українського правничого товариства.
У квітні 1917 р. Яковлів був обраний членом Української Центральної Ради. З березня 1918 р. він виконував обов’язки директора канцелярії УЦР. А наприкінці квітня Яковлів як надзвичайний посол України відбув до Австро-Угорщини. Після встановлення гетьманату Павла Скоропадського Яковліва відкликали до Києва і призначили директором департаменту чужоземних зносин Міністерства закордонних справ. Коли ж до влади прийшов уряд Директорії; Яковлів став надзвичайним міністром і головою дипломатичної місії в Голландії та Бельгії. Ці обов’язки він виконував аж до ліквідації місії у 1923 р. Зокрема Яковлів мав завдання укласти фінансово-економічну угоду від імені уряду УНР з Амстердамським банком та добиватися включення Українського товариства Ліги Націй у всесвітню Лігу Націй.

У 1923 р. Яковлів отримав статус емігранта і оселився у Празі, зайнявши посаду доцента Українського вільного університету. У 1928 р. він був вбраний професором УВУ і викладав тут цивільне право. Десять років (1935 — 1945) Яковлів очолював кафедру цивільного права УВУ. Двічі (1930 і 1944 рр.) його обирали ректором університету. Одночасно Яковлів був професором права Української господарської академії у Подєбрадах, а у 1939 р. виконував обов’язки директора Українського наукового інституту у Варшаві. Із створенням у 1938 р. Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук у Варшаві Яковлів був обраний її генеральним секретарем.

У празький період Яковлів був активним членом різних наукових і громадських установ. 1926 року його обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Яковлів був фундатором і головою Українського академічного комітету при Міжнародній комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй у Женеві (1930 — 1931 рр.), а також головою і постійним представником Українського товариства Ліги Націй. Яковлів став одним із засновників, членом управи, заступником голови, а затим головою Музею визвольної боротьби України та членом Історично-філософічного товариства у Празі. Саме до Яковліва як відомого представника української науки на еміграції та видатного громадського діяча зверталося у 1933 — 1934 рр. лондонське Прес-бюро з проханням надіслати статті до збірника «Україна і український народ» 2 . З огляду на великий авторитет Яковліва його часто запрошували посередником у суперечках українських емігрантських кіл (зокрема у справі про звільнення з УВУ Д. Антоновича, В. Щербаківського та С. Наріжного через «відсутність професорських кваліфікацій»).

До 30-х років Яковлів не поривав зв’язків з Україною. Збереглися, зокрема, листи до нього проф. В. Щербини з Києва 1927 p. 3 Того ж року у збірнику на пошану Д. Багалія у Києві вийшла стаття вченого про договір 1654 р. Однак із початком сталінських репресій і голодомору ці зв’язки перервалися.

У Празі Яковлів плідно працював на науковому терені. Були видані його підручники та загальні курси: «Теорія доказів у цивільному процесі», «Торговельне право», «Цивільне право», «Цивільний процес» тощо. Тут з’явилося чимало статей про копні суди на Україні, про українське звичаєве право, про історичні традиції української державності. Вчений спеціально розробляв питання юридичних відносин (договірної системи) України і Росії у XVII — XVIII ст., впливу старочеського права на литовсько-українське, досліджував проблеми кодифікації українського права у XVIII ст., конспіративного листування у XVII ст. Виступав Яковлів і з мемуарно-публіцистичними статтями (про Симона Петлюру, конституцію УНР, українську студентську громаду в Дерпті).

Цікавою сторінкою у житті Яковліва є його діяльність під час другої світової війни. У 1942 р. він установив наукові контакти з директором Інституту досліджень Магдебурзького права проф. Гьорлітцом щодо видання збірника грамот і привілеїв на Магдебурзьке право містам України. З цією метою Яковлів відновив зв’язки у Києві і почав жваве листування з директором Архіву давніх актів (затим — Центрархіву) Н. Полонською-Василенко. Остання вибрала 46 грамот на магдебургію з актових книг та збірки покійного чоловіка — академіка М. Василенка. Яковлів очолив колектив по підготовці видання. Його співпрацівниками були: Н. Полонська-Василенко, Л. Окиншевич, О. Оглоблин, В. Геппнер (директор Київської центральної бібліотеки), В. Міяковський (директор Головного історичного архіву) та В. Дубровський (співробітник Харківського архіву). Збірник був закінчений і відправлений у Магдебург. На жаль, доля цієї унікальної праці до цього часу не з’ясована. У Національному архіві Чехо-Словаччини збереглося лише листування Яковліва з цього приводу та чернеткові матеріали.
Одночасно вчений випускає серію фундаментальних праць, найціннішою з яких є монографія «Німецьке право на Україні і його вплив на українське право з 16 по 19 століття», яка була видана у 1942 р. німецькою мовою.

Наприкінці квітня 1945 р. Яковлів покинув Прагу і виїхав до Західної Німеччини, а пізніше — до Бельгії, де продовжував займатися історією українського права.
У 1952 р. вчений переїхав до США і оселився у Нью-Йорку. Будучи дійсним членом і керівником правничої секції Української вільної Академії наук, він брав участь в усіх її засіданнях. Учений виголошував і власні доповіді («Спомини про службу у міністерстві закордонних справ за гетьманату», «Про автора історії Русів» та ін.), які затим публікувалися у «Аналах УВАН». У числі останніх капітальних праць Яковліва була книга 1954 р. «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року».

Наукова спадщина Андрія Яковліва досить значна. Його праці виходили українською, російською, французькою, німецькою, англійською мовами. Найважливішою ділянкою досліджень ученого були україно-московські договори часів Хмельницького, Виговського і пізніше. У першу чергу слід назвати праці: «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Ювіл. збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. К., 1927. Т. 1); «Статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 р.» (Ювіл. збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. К., 1928. Т. 1); «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Зап, НТШ, 1933. Т. 127); «Українсько-Московські договори в XVII — XVIII віках» (Праці УНІ у Варшаві. 1934. Т. 19); «Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р.» (Нью-Йорк, 1954) та ін.

Цілий ряд праць Яковлів присвятив копним судам на Україні. Вчений ретельно розробляв також проблеми історико-теоретичних підвалин українського права та впливів на нього чеського і німецького права. На цьому терені значну наукову цінність становлять його праці: «Впливи старочеського права на українське Литовської доби XV — XVI в.» (Прага, 1929), «Українське звичаєве процесуальне право» (Прага, 1931), «До Історії кодифікації українського права XVIII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1937. Т. 2), «Німецьке право в працях українських правників XVIII ст.» (Наук, збірник УВУ. Прага, 1942. Т. 3), «Нові джерела кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ» (Прага, 1944) та ін.
Кілька робіт Яковліва присвячено українському законодавству та судовому процесу новітньої доби: «Історичні традиції української державности» (Париж; Софія, 1937), «Основи Конституції УНР» (Париж, 1937) та ін. Окрема розвідка Яковліва стосується процесу над вбивцею Симона Петлюри — «Паризька трагедія» (Збірник памяти Симона Петлюри. Прага, 1930). Яковлів спробував наново дослідити питання про автора «Історії Русів» (Istoriya Rusov and its Author // The Annais of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. 1953. VoJ. 3, № 2/8). Цікавими є також його розвідка «Конспіративне листування в Україні в 2-й пол. XVII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1941. Т. 3) та спогади «Українська студентська громада в Дорпаті» (З минулого. Варшава, 1939. Т. 2).

Даний короткий огляд основних напрямків наукової діяльності та перелік праць ученого не є вичерпними. Однак сказане підтверджує прийняту в зарубіжному українознавстві оцінку Яковліва як одного з кращих українських правників та істориків права.
Помер Андрій Яковлів 14 травня 1955 р. у Нью-Йорку, де і похований.

Архів. Частина особистого архіву Яковліва, що знаходилася у Празі і була здана ним для зберігання до Музею визвольної боротьби України, у 1945 р. була вивезена до СРСР. Лише вісім рукописів збереглися у ЦДАВО України (ф. 4438). Поки що архів Яковліва у Києві недоступний для дослідників. Частина листування та документів науково-громадської діяльності вченого залишилася у Празі і нещодавно віднайдена у Національному архіві Чехо-Словаччини. Рукописи рефератів Яковліва знаходяться в архіві Української вільної Академії наук (Нью-Йорк).

Особистий архів Яковліва останніх років життя зберігала його дочка Галина Тимошенко. Згідно з конфіденційними даними, після смерті батька вона втратила розум і спалила папери Яковліва, зокрема надзвичайно цінні його спомини.

Бібліографія. Повна бібліографія праць А. Яковліва досі не складена і опублікована не була.

Джерело:
http://litopys.org.ua/

четвер, 10 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 10 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
*********
1944 рік
У селі Черганівка на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

У селі Мокротин на Львівщині повстанці роззброїли бійців винищувального батальйону і спалили документи сільради. Здобуто 6 гвинтівок.

У селі Юнашків на Станіславщині підпільники знищили секретаря сільради.

1945 рік
Сотня «Хорти» УПА-Захід у бою з московитами біля райцентру Вигода на Станіславщині знищила 11 військових, ще 7 поранено.

1946 рік
Рейдові групи УПА-Північ у селі Синичино на Житомирщині спалили сільраду, роззброїли «робочий» батальйон, роздали населенню товари з кооперативу.

Станичний ОУН Петро Періх – «Славко» і ще двоє повстанців загинули під час бою з московитами у селі Гніздичів на Дрогобиччині.

1947 рік
У селі Спас на Львівщині повстанці знищили заступника начальника винищувального батальйону.

У бою з московитами у селі Станиля на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Турик – «Чумак».

1948 рік
Під час боїв з московитами у селах Берлоги і Липа на Станіславщині загинули четверо повстанців.

Аби перешкодити депортації Українського населення, повстанці підірвали залізничний міст на ділянці Львів – Перемишль.

1949 рік
Троє повстанців загинули в боях з московитами у селах Бориничі та Верхній Лужок на Дрогобиччині.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

10 грудня 1898р. народився Залєський Микола – лікар, громадський діяч. У складі УГА брав участь у Визвольних змаганнях.

Джерело: 1
https://teren.in.ua/2019/12/10/10-grudnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Залєський Микола (1898, с. Слобідка, нині Козіського р-ну – 04. 08. 1970, м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада) – лікар, громадський діяч. У складі УГА брав участь у Визвольних змаганнях 1917–21, зокрема в Чортківській офензиві; потрапив у польський полон, звідки втік до Чехо-Словаччини.
************

Джерело: 2.
http://esu.com.ua/search_articles.php?id=14736

ЗАЛЕ́СЬКИЙ Микола (10. 12. 1898, с. Слобідка, нині Козів. р-ну Терноп. обл. – 04. 08. 1970, м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада) – лікар, громадський діяч. У складі УГА брав участь у Визв. змаганнях 1917–21, зокрема в Чортків. офензиві; потрапив у польс. полон, звідки втік до Чехо-Словаччини. Навч. у г-зіях Тернополя та Львова; мед. студії розпочав у Львові, закін. Карлів ун-т у Празі (1926). Після нострифікації диплома та практики у Львів. заг. шпиталі працював лікарем у Луцьку. Під час 2-ї світ. війни очолював шпиталь і Укр. допомог. ком-т, опікувався укр. полоненими. 1943 заарешт. нім. владою. Від 1944 – в Австрії, працював у туберкульоз. санаторії в Іннсбруці, дир. табор. шпиталю в Куфштайні. Від 1948 – у Канаді, викл. Альберт. ун-ту в Едмонтоні. Засн. і голова відділу Укр. лікар. т-ва Пн. Америки в Едмонтоні, голова Пласту, Централі українців-католиків місц. єпархії (1956–60).

Література:
Літ.: Кейван М. Доктор Микола Залеський (Некролог) // ЛВ. Чикаґо, 1971. Ч. 60; Марунчак М. Г. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986; Пундій.
Статтю оновлено: 2010 П. Пундій, Я. В. Ганіткевич

10 грудня 1637р. козацько-селянські війська під проводом Павла Бута зазнали поразки від поляків біля містечка Боровиця.

********
Ой як зачистили наші вороженьки українську історію! Навіть дата народження козака залишається невідомою. Кажуть, що він народився в Чигирині і по батькові його було Михнович. У 1620 р. молодий Павло Бут допомагав кримському хану у військових операціях чи то проти османів, чи то проти буджацьких татар. Тоді ж він потрапив у полон і опинився в неприступній Ізмаїльській фортеці, проте йому вдалася втеча. І Павло з’явився на Січі.

У 1630 р. Павло Бут брав участь у козацькій раді на Масловому ставу і переконав значну частину запорожців продовжувати повстання. Через п’ять років Павло взяв участь у повстанні гетьмана Івана Сулими і в знаменитому нічному штурмі польської фортеці Кодак. Був заарештований поляками, судимий у Варшаві, але потім був помилуваний завдяки заступництву чи то великого канцлера Речі Посполитої Томаша Замойського, чи турецького посла.
Повернувшись з Варшави, Павло Бут (Павлюк) зайнявся організацією антипольського повстання. Почав Павлюк з продуманої пі-ар акції: оприлюднив маніфест, у якому фактично скасовував поміщицьке землеволодіння польських магнатів, оголосив вільними всіх простих селян, які «захочуть стати козаками», завдяки чому «не можуть більше вважатися підданими панів».

У травні 1637 р. обрано гетьманом замість Василя Томиленка, ставленика Польщі Саву Кононовича.

Наприкінці травня 1637 у Правобережній Україні вибухнуло повстання під проводом Павла Бута (Павлюка), проти польського панування. На Лівобережній Україні діяли повстанські загони на чолі з полковниками Карпом Скиданом і Степаном Биховцем.
Павло Бут очолив групу козаків, незадоволених усуненням з гетьманської посади Василя Томіленка й у серпні того самого року повстанці Павлюка стратили Саву Кононовича як зрадника. Під керівництвом Павлюка нереєстрові козаки здійснили несподівану вилазку у Корсунь (за іншими даними, у Черкаси або навіть у Чигирин) і захопили там усю артилерію. Так почалося повстання Павлюка. Цікаво, що заступником Павла Бута став екс-гетьман Василь Томиленко. Вони не перетягували ковдру на себе, а спільно робили справу; згодом вони разом потрапили в полон і разом їх катували і стратили у Варшаві.

На придушення повстання польський уряд кинув значні військові сили (у тому числі 15 тисяч угорських і німецьких найманців) під командуванням польського коронного гетьмана Миколая Потоцького. Крім того, існувала й п’ята колона – старшина реєстрових козаків, яка отримувала гроші від польської корони, тому не підтримувала чернь. Тисячі простих козаків, селян у голодний рік продали останнє, споряджаючись на війну, які не шкодували свого життя в битвах. На жаль, із 23 тисяч повстанців 17 тисяч взагалі не мали ніякого бойового досвіду, так само як і серйозної зброї, крім кіс і вил.

Словом, як Майдан 2014-го: дерев’яні щити аматорів проти упакованих до зубів професійних убивць.

Ранок 16 грудня 1637 р. почався спеціальним підпалом села. О десятій біля села Кумейки розпочався бій між козацьким військом під проводом Павла Бута і польською армією. Польські війська оточили повстанців. Козаки цілий день відбивали запеклі атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Військо повстанців було гірше озброєне ніж польське: очевидець писав, що «…не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокири»; але йшли «дуже сміло і сердито». Як свідчить Потоцький, козаки билися затято. «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів «миру!» кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати…».
16 грудня 1637 року козаки випустили по ворогу близько 50 тисяч куль. Повстанці втратили вбитими близько 6 тисяч осіб, серед яких понад 1500 реєстрових козаків. Втрати коронного війська були значно менші – приблизно 2000 бійців загинули або отримали поранення. Потоцькому все ж не вдалося повністю знищити козацьке військо.

Отаман Гуня за ніч відновив порядок у таборі і на ранок 17 грудня розпочав відступ. Польний гетьман вирішив вдатися до хитрощів. Миколай Потоцький на прізвисько «Ведмежа лапа» запропонував розпочати переговори, Адам Кисіль гарантував безпеку. Під час переговорів Павла Павлюка, Василя Томиленка було схоплено та відправлено до Варшави. За спогадами сучасників, вся дорога від Дніпра до Ніжина була заставлена кілками з посадженими на них козаками та селянами.

Козаків змусили написати принизливого «покаянного» листа (писарем був Богдан Хмельницький, що саме тоді перебував на службі у Станіслава Конецпольського). Через 10 років Богдан Хмельницький очолив нове антипольське повстання.

У Варшаві Павла Бута стратили дуже жорстоко. Згідно з деякими даними, його четвертували, за іншими – здерли з нього шкіру живцем. Повстання Павлюка і його смерть описані в поемі Євгена Гребінки «Богдан».

Чи задумувалися Ви, чому депутати дозволили нам співати тільки два куплети Гімну України? Чи не через ці слова: «Наливайко і Павлюк, ще й Тарас Трясило, із могили, кличуть нас, на святеє діло…»?

Джерело.
https://uahistory.com/topics/famous_people/13715

середа, 9 грудня 2020 р.

9 грудня 1863р. народився Грінченко Борис Дмитрович - Український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч.

*******
Доля відміряла йому короткий шевченківський вік – 47 років. У його житті і творчості, у тій напруженій роботі на ниві рідної культури, звичайно ж, були й окремі помилки, але жодного кроку, не освяченого любов’ю до рідного народу, не було. Він мав кілька псевдонімів – Василь Чайченко, Іван Перекотиполе, Борис Вільхівський, Л.Яворенко, М.Гримач, Немірич Ю, криптоніми В-ий, М-р С. та ін. З-поміж цих прибраних імен, якими користувався письменник у своїй літературній праці, найбільш вдалим визнають його псевдонім П.Вартовий. На сторожі рідного слова, історії, культури він, справді, стояв вартовим. І був першим не в одній її царині.

У родині було п’ятеро дітей (Борис, Петро, Ганна, Любов, Аполлінарія). Борис був першою дитиною в сім’ї. Народився він 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (звідси його псевдонім Вільхівський). Невдовзі (1876) батьки переїхали в Кути (Долбіно, Долбин Кут) під Харковом. Сюди Борис приїжджав на канікули, а потім щоліта відпочивав зі своєю родиною. Батько Грінченка, Дмитро Якович, нащадок козака, вибився у штабс-ротмістри. Був людиною працьовитою та чесною і дуже пишався своїм потомственним дворянством. Мати Поліксенія Миколаївна – щира, гуманна та добра жінка, за походженням росіянка, донька полковника Літарєва, поміщика села Великі Проходи Харківського повіту. Вона зовсім не володіла українською мовою, пізніше твори сина спонукали її вивчити мову, щоб читати написане ним.

Хлопчик уже з п’яти років читав, його не можна було відтягнути від книжки. У семирічному віці захопився „Тарасом Бульбою” М.Гоголя. Тарас та Остап, які самовіддано захищали рідну землю, стали улюбленими героями малого Бориса. Йому теж захотілося бути письменником, і він почав складати вірші та оповідання і видавати рукописний журнал. Хлопчик змушував дорослих читати свій журнал, писав навіть статті у ньому. І хоч у сім’ї не розмовляли українською мовою, Борис ще дитиною вбирав її чари, спілкуючись зі своїми ровесниками – селянськими дітьми – та їхніми батьками. А на весіллях, хрестинах і похоронах переймався народними звичаями, заслуховувався піснями й казками, легендами й переказами. Батько забороняв говорити українською мовою, а хлопець не зважав на ту заборону, його приваблювала фольклорна творчість рідного народу. Ще тоді в дитячі свої літа Борис почав складати словник української мови, не підозрюючи, що використає цей матеріал у справжньому Словнику, виконуючи замовлення «Киевской старины».

Тринадцятирічному Борисові потрапив до рук „Кобзар” Т.Шевченка. Якраз тоді він, учень реальної школи, прибув до батьків на канікули і на горищі, в старій скрині серед закинутих речей, побачив Шевченкову книгу. Вона його так вразила, що Борис після цього почав писати і вірші, й оповідання, і свій журнал тільки українською. За його словами, Шевченко здавався йому пророком, який „торкається головою неба”.

1875 року Борис вступив до Харківського реального училища, але тільки в 1 клас, оскільки вакансій в гімназії не було. Це був єдиний навчальний заклад, куди зміг потрапити хлопець, і який він так і не закінчив: на п’ятому році навчання Бориса звідти виключили без права продовжувати навчання. Освіту Борис здобув самостійно, працюючи над собою. Річ у тім, що в Харкові Б.Грінченко зустрічається зі своїм колишнім репетитором студентом-народником К. Філіп’євим, який дає йому читати й розповсюджувати заборонену літературу. У Бориса під час обшуку знайшли заборонені книги, після чого його вкинули у в’язницю. Жандарми планували через Грінченка вийти на слід керівників народницького гуртка, які готували замах на Олександра ІІ. Але їхні сподівання виявилися надаремними.

П’ятнадцятирічний юнак поводився мужньо, не зламали його ні допити, ні жорстокі умови ув’язнення: камера, у якій він сидів, була холодним і мокрим підвалом. Одягнений в арештантський халат, він мерз, та й годували хлопця (спеціально, як вид тортур) солоною їжею, а води не давали. У розслідуванні справи брав участь генерал-губернатор Лоріс-Меліков, що невдовзі займе посаду міністра внутрішніх справ.

Діяли і через батька, якому поставили умову або „показать свою отцовскую власть над сыном”, або – заслання всієї родини Грінченків у Сибір протягом 24 годин. Батька пускали в камеру, щоб він дізнався, у кого Борис брав заборонену літературу, але той, навіть побитий батьком, не зізнався. Сказав хлопець про це тоді, коли довідався, що К.Філіп’єв у безпеці. Про мужність Бориса у в’язниці поширювалися легенди серед молоді, він став її героєм. За словами Сергія Єфремова, ім’я Б.Грінченка стало стягом для цілого покоління.

Та півторамісячне ув’язнення було фатальним для юнака. Окрім того, що його виключили з училища, він позбавлявся права здобути не то вищу освіту, а й середню. У жахливих умовах ув’язнення Б.Грінченко захворів на туберкульоз, який, зрештою, і вкоротив йому віку.

Після в’язниці майбутній письменник рік перебував на поруках у батька на хуторі Кути, займаючись самоосвітою. Вивчав німецьку та французьку мови. Згодом досконало оволодів чеською та польською, вивчав норвезьку та італійську.

Матеріальне становище сім’ї погіршало, і Борис відправляється на власний хліб. Він пішки добирається до Харкова. Тут йому вдалося знайти житло у передмісті Журавлівці в чоботаря. Жив у кімнатці з маленьким віконечком із родиною господаря.
Брат матері М. Літарєв (генерал, член військового суду) допоміг влаштуватися дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Аж через 4 місяці Борисові почали платити 10 крб. щомісячно. Тож довелося вчити дочок свого дядька ще за 10 крб. Зароблених коштів вистачало на хліб із чаєм, та ще інколи мати з дому передавала молока. Робота ж була пов’язана із справами селян, і Борис саме тоді побачив невміння неосвічених людей відстоювати свої права, і в нього з’явилося бажання стати народним учителем.

Самотужки підготувавши і склавши при Харківському університеті екстерном іспити на звання народного вчителя, Борис Дмитрович домігся, що його „якимось чудом пущено вчителем на село”. Понад десять років свого життя письменник віддав учительській праці, бо був твердо переконаний, що саме тут принесе велику користь рідному народові. Ішов за німецьким філософом Лейбніцом, який твердив: „Той, хто держить у руках просвіту, може змінити обличчя землі”. А Борисові так хотілося змінити духовне „обличчя” свого народу!
Тернистим видався учительський шлях вісімнадцятирічного педагога, що розпочався з 1881 року на Харківщині в селі Введенське Зміївського повіту. Наступного року він працював в російськомовній школі с. Єфремівка (Тройчатій), але мешкав у сусідньому українському селі Чунишине (зараз Семенівка). Тож вранці йшов на роботу в Харківщину, а ввечері повертався в Полтавщину, де жив „в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах”, але був задоволений, бо того, чого шукав (українського лексичного і фольклорного багатства), мав досить. Молодий учитель компонував для дітей популярні книжки, брошури. Найвизначніші з них „Про грім та блискавку”, читанка „Од снігу до снігу” (створені в Єфремівці) не втратили своєї актуальності в читанні сучасної дитини.
1883 року Б.Грінченко перебував на літніх учительських курсах у Змієві. Тут він познайомився із духовно близькою йому людиною, зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою Марією Гладиліною, письменницею, яка виступатиме в літературі під псевдонімом М.Загірня. Все життя їх об’єднувало не тільки взаєморозуміння і велике кохання, а й важка праця. Запальний молодий учитель був відомим серед педагогів. Його поважали за відданість учительській праці, за гострий розум і любов до дітей. У статті „Якої нам треба школи” письменник відстоював ідеї навчання рідною мовою. Учитель Б.Грінченко переконував своїх сучасників, що „з чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку” – цей постулат покладено і в основу оповідання „Дзвоник” (1897).
З 1884 року письменник вчителює в с. Нижня Сироватка на Сумщині. Саме тут створені оповідання „Без хліба” (1884), „ Сестриця Галя” (1885), „Сама, зовсім сама” (1885). Але й у цій школі він затримався ненадовго – всього рік.

Найдовше (1887–1893 рр.) Б.Грінченко працював у приватній школі відомої просвітительки Христини Алчевської – в селі Олексіївка на Луганщині (тоді Катеринославщина). Христина Данилівна взяла Бориса під свій захист, коли його звинувачували за зв’язки з В.Самійленком, який якраз перебував під жандармським розслідуванням. Але і в школі Х.Алчевської учитель відчував пригнічення: навчання велося не українською мовою. Не було книжок, підручників. Та всупереч офіційним заборонам, Борис навчав дітей української грамоти. Він сам переписував друкованими літерами доступні дітям українські твори, впорядковуючи саморобні книжечки для читання. Хоч школа була російською, завдяки старанням подружжя Грінченків, діти знали, що вони українці, вивчали свою історію і географію, цікавилися літературою, читали твори кращих українських письменників, а вечірнє читання книжок для дорослих стало гарною традицією в Олексіївці. Педагогічна праця спонукала Б.Грінченка написати для дітей підручники „Рідне слово” (1889) та «Українська граматка » (1907).

Непрості взаємини склалися в письменника з Х.Алчевською. „Я поважаю її як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань, – так відповів на запросини взяти участь у святкуванні 30-річного ювілею діяльності Христини Алчевської. – Я вважаю, що українці повинні служити Україні і українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність”. І він не приїхав на ювілейні урочистості і навіть не дозволив прочитати на вечорі свого попереднього вітання Х.Алчевській.
Наприкінці 1893 року Грінченки виїхали з Олексіївки, –– письменник пішов з учительської праці.

З 1894 року родина Грінченків оселилася в Чернігові. Тут він отримав посаду в земстві завідувача оціночним відділом, пізніше – відділом народної просвіти, далі– секретаря земської управи. Тож долею учителів письменник опікувався й у Чернігівському земстві: дбав про покращення умов життя і праці вчителя, про створення бібліотек, клопотався відкриттям шкіл.

Працюючи в земстві, Б.Грінченко віддався літературній творчості, зокрема драматургії, хоч не мав на це стільки часу, скільки йому хотілося б. Саме літературу Борис Дмитрович вважав своїм покликанням – високим і гідним його людського Я . Він мріяв про два роки творчої праці, але… Письменник саможертовно зрікався насолоди вільної творчості в ім’я громадянського обов’язку перед рідним краєм: ”Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської”.
Як педагог він розумів роль казки в дитячому вихованні. Тож активно виступив у жанрі віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел черпав сюжети для цих творів. «Книга казок віршем» з’явилася 1894 року у Львові. Сюди ввійшло майже двадцять казок. Збірка мала велику популярність серед дітей, вона неодноразово перевидавалася. Разом із казками І.Я. Франка, його збіркою «Коли ще звірі говорили» «Книга казок віршем» Б.Грінченка розпочинала жанр української літературної казки.

У Чернігові письменник організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу. Коштів не вистачало. Щоб здешевити вартість книг, Борис та Марія і коректуру, і редагування рукописів взяли на себе. Вони випустили у світ більше 45 видань загальним тиражем більше 180 тис. примірників, закладаючи на них кошти мецената Івана Череватенка, а незрідка й свої власні, хоч самі жили, заощаджуючи на елементарних побутових потребах.

Чимало сил і здоров’я Б.Грінченко віддав музейній справі. Письменник і його дружина упорядкували каталог музею старожитностей В.Тарновського. Вони врятували для нащадків ту частину колекції, що пліснявіла від вогкості в одному з київських підвалів. Півроку праці пішло на «Каталог музея украинских древностей». Тільки Шевченкових експонатів аж 758 пройшло через їхні руки. І ці врятовані ними Шевченкові твори, картини й речі зараз містяться в Державному національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві.

У Чернігові Б.Грінченко багато праці доклав як фольклорист і етнограф. Він був першим, хто так грунтовно зібрав фольклорні скарби Чернігівщини, видавши їх тритомною працею „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях”. Четвертим томом цієї праці письменник вважав фольклорну збірку «Из уст народа».
На початку літа 1902 р. Грінченки переїхали до Києва, на запросини редакції «Київської старовини». Грінченко мав довершити працю кількох поколінь інтелігенції над українським словником, матеріали до якого знаходилися в редакції.

Завдяки надлюдській енергії Грінченка чотири томи „Словаря української мови” побачили світ за два роки (1907-1909). „ Думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складання нового словаря з того матеріалу, який дала „Киевская старина” та зі свого ...” . Разом із Марією Загірньою він здійснив працю, яка стала рубіжною в українському словникарстві. За словами О.Гончара, тільки любов здатна була звершити цей подвиг. І звичайно ж то була любов до України, та ще небачена працездатність подружжя Грінченків, що по 10 – 12 годин, закинувши всяку іншу роботу, трудилися над словником. „Словарь української мови” був відзначений Російською імператорською академією наук другою премією Миколи Костомарова (срібною медаллю).

На словнику Б.Грінченка ґрунтувався український правопис, прийнятий у 20-их роках ХХ століття і з певними змінами чинний і нині.

У Києві Борис Грінченко видавав першу українську періодичну пресу: щомісячний журнал „Нова Громада” і щоденну газету „Громадська Думка” (пізніше «Рада»). Чимало здоров’я і часу вклав письменник у створення київської „Просвіти”, яку очолював та керував у ній роботою видавничої комісії (було опубліковано багато науково-популярних книжок, організовано лекцій і проведено літературно-музичних вечорів, зібрано значні кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві).

Членами товариства були відомі діячі української культури: Олена Пчілка, Леся Українка, М.Лисенко, Л.Яновська, Марія Загірня, М.Грушевський, Іван Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський та ін.
У Києві письменник створив першу публічну бібліотеку, (її книжковий фонд нині в ЦНБ АН України імені Вернадського). Те укомплектування «Просвітою» змістовної народної бібліотеки стало для Б. Грінченка його улюбленою важливою справою. До книг мав святе ставлення. Все життя родина письменника збирала книги і насамперед ті, що стосувалися України. Тож у заповіті просив нащадків, щоб його бібліотека збереглася як ціле, просив не змішувати її книги з загальним фондом, мати окремий каталог і окремі шафи, називати „Бібліотекою Марії і Бориса Грінченків”. Книги не видавати додому, а дозволяти (безкоштовно) працювати з ними в читальному залі. Марія Миколаївна після смерті Б.Грінченка намагалася виконати цей заповіт свого чоловіка, для цого вона навіть купила приміщення на Бульварно-Кудрявській вулиці для бібліотеки.

Тут, у Києві, Б.Грінченко зазнав не тільки радощів натхненної праці, а й невимовного горя втрати своїх рідних: матері, доньки і внука. Тяжка сімейна драма спричинила в Грінченка спалах пригаслого туберкульозу. Він влітку 1909 року лікується в Будаївці під Києвом (нині Боярка). Тут хворому не допомогло, сподівалися на теплий клімат Італії, тож батько позичив грошей.

У серпні 1909 року в Києві Б.Грінченко складає свій духовний заповіт, а в вересні із дружиною приїздить на лікування в невелике італійське містечко Оспедалетті. Та Італія зустріла непривітно: та зима була холодною, вітряною…

6 травня 1910 року в будинку №2 на вулиці Віа Вітторіо Еммануеле (зараз район Колді Роді, провінція Сан-Ремо) письменник помер.
В останню подорож на Україну Б.Грінченка проводжали українці-емігранти, що перебували тоді в Оспедалетті, та італійці, які високо цінували особистість українського патріота. В Італії знали про нього, як про велику людину, яка все життя працювала для рідного краю, віддала йому свою єдину доньку й померла серед їхньої вічнозеленої, вічно заквітчаної природи (саме такими словами відгукнулася італійська преса на смерть Б.Грінченка).

Поклавши домовину й два вінки у вагон, прибраний пальмовим гіллям і трояндами, один із італійців сказав промову, яку закінчив словами: «Прощай, робітнику, що стільки зробив для свого краю, стільки страждав за його. Ми, італійці, складаємо тобі останню пошану».

Поховали Б.Грінченка в Києві. Кілька тисяч людей проводжали домовину письменника на Байкове кладовище. Такого похорону з Шевченкових, мабуть, часів не зазнала Україна. В перші після похорону дні багато людей приходило одвідати могилу, квітчаючи її свіжими щодня квітками. Між небіжчиком та громадянством повстали міцні зв’язки, що найкраще показували, кого ховала того дня Україна.

Кого втратила Україна в особі Б.Грінченка, сказав у прощальній промові С.Єфремов: «Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя».

Джерело:
http://grinchenko.kubg.edu.ua/index.php/zhyttiepys/biohrafiia

9 грудня 1861р. народився Євген Чикаленко, Український громадський діяч, меценат культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист.

Родина Чикаленків, поруч з Євгеном дружина Марія.
********
Євген Харлампійович Чикаленко – видатний громадський діяч і меценат. Свого часу його ім’я було відоме не тільки в Україні, а й за її межами. Та за часів радянщини його навмисно забули, адже ідеї публіциста ніяк не вписувалися в межі тодішньої політики. Як зазначила донька Євгена Ганна: “українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям”. Сам же в листі до Михайла Грушевського писав: “Захопився українським національним рухом не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені”.

Народився Євген 9 грудня 1861 року в селі Перешори на Херсонщині (нині село Куяльницької сільської громади в Подільському районі Одеської області). Там минало й дитинство хлопця. Зростав разом зі звичайними селянами, в атмосфері народних традицій. Коли йому виповнилося дев’ять – батьки відправили на навчання до пансіону Рандаля в Одесі.

Цей пансіон був для великопанських дітей, де навчали італійської, французької, німецької, англійської. Євген, окрім української, а вірніше сказати народної, селянської, інших мов не знав, це спричинило глузування та цькування зі сторони не тільки учнів, а й викладачів. Утім, ці нападки лише допомогли загартувати характер, та сформувати власний світогляд. За три роки Чикаленко перевівся до іншої гімназії.

У 1875 році Євген вступив до реального училища в Єлисаветграді. Тут він заприязнився з Панасом Тобілевичем (відомий актор Панас Саксаганський), а згодом із усією славетною родиною Тобілевичів. Завдяки їм, захопився театром.
Завершивши навчання, Чикаленко подався до Києва, щоб отримати вищу освіту, але вступ провалився. Право навчатися у виші мали лише випускники класичних гімназій. Але доля звела молодого Євгена з професором історії Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком та Дмитром Багалієм (ще студент, у майбутньому – ректор Харківського університету). Разом із товаришами долучився до роботи словарної комісії, яка згодом дістане вигляду відомого “Словаря української мови” за редакцією Бориса Грінченка.

У 1883-му Євген поїхав до Харкова, адже думки про вищу освіту не покидали хлопця. Зрештою, сподівання справдилися, його зарахували вільним слухачем природничого факультету Харківського університету на агрономічне відділення. Тоді ж одружився з Марією Садик (українська громадська діячка, голова Бестужевських курсів у Києві та “Жіночої громади”).

Окрім навчання, до якого Чикаленко підходив із усією відповідальністю, поринув у громадське життя. Став членом української організації “Громади”. Незабаром за приналежність до цього гуртка Чикаленка заарештували й виключили з вишу. П’ять років під наглядом поліції та заборона проживати в Києві, Харкові, Москві й Петербурзі – такий вирок отримав Євген. Місцем заслання стали рідні Перешори, де чоловік провів понад 10 років.

Там, у родовому маєтку, Чикаленко займався сільськогосподарськими справами. Зокрема запровадив сучасну культуру землеробських робіт – використовує машини, селекціонує худобу. Маючи значний досвід у цій царині, Чикаленко почав популяризувати агрономічні знання – У Перешорах облаштував для селян школу й домігся того, щоб викладання, читання творів та співання пісень тут проводилося українською.

У 1894-му Чикаленко їде до Одеси. Одразу по приїзді став членом української “Громади”, фінансово допомагає видавати часопис “По морю й по суше”. Власним коштом видав збірку українських пісень, які він збирав ще в юнацтві. За три роки Євген опублікував свою першу книгу “Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни й сіяна трава”, яка мала чималий успіх у хліборобів. Після вийшло ще шість книг агрономічного змісту: “Худоба: коні, скотина, свині, вівці”, “Розмова”, “Сіяні трави, кукурудза і бур’яни”, “Виноград”, “Сад”, “Лад у полі”.

У 1895-му нагло померла його восьмирічна донька. Згорьований батько вирішив усі кошти, які він готував на її майбутній посаг, пожертвувати на громадські потреби, тим самим вшанувати пам’ять дитини. Пожертвував тисячу рублів до редакції журналу, узяв на себе фінансове зобов’язання виплати гонорарів авторам “Києвской старини”. У такий спосіб він підтримав Бориса Грінченка, Дмитра Яворницького ,
Михайла Коцюбинського та інших.

До Києва Євген перебрався в 1900 році. Його прийняли до “Старої громади” (організація української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю). 

Сам Чикаленко згадував той період так:

“В той час треба було мати багато мужності, віри в справу відродження української надії, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до “незаконного сообщества”, за яке загрожувало “поселення в Сибіру”.

Чикаленко переймався не лише проблемами Наддніпрянщини, він чимало жертвував на функціонування Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, виділяв кошти на будівництво Академічного дому у Львові тощо.

У 1905 році, коли Російську імперію лихоманило від революції, українці організували видання газети “Громадська думка”, видавцем якої став Євген Чикаленко: “се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість і смерть його була б для нас другим Берестечком”.
З початком Першої світової війни газету закрили, а поліція стала надто пильно придивлятися до постаті Чикаленка. Побоюючись потрапити до в’язниці, Євген перебрався до Фінляндії. Та туга за Батьківщиною змусила вертати до України. Як тільки-но меценат переступив поріг дому в Києві, до нього завітали поліціянти. Але нічого не знайшли.

Окупація більшовиків після Жовтневого перевороту в Петербурзі змусила Євгена Чикаленка виїхав до Галичини. Згодом він перебрався до Варшави. Там йому пощастило зустріти Симона Петлюру , і той посприяв меценату переїхати до Чехословаччини, а звідти – до Австрії. За три роки Чикаленки перебралися до Праги. Там Євген Харлампійович став очільником Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах.
Але хвороба знесилила чоловіка. Болі в шлунку ставали нестерпними, не допомогли й дві операції. До того ж, колишній меценат, який не шкодував коштів на національне відродження, доживав віку в злиденності.
У 1929 році хвороба загострилася, лікуватися не було за що, тому його відправили до загального шпиталю в Празі. Там він скінчив своє земне життя 20 червня того ж року.
Перед смертю він заповів кремувати тіло й розвіяти попіл над Україною. Урна з його прахом зберігалася в музеї Визвольної Боротьби України в Празі. Та в 1948-му чеські комуністи подарували експонати музею Академії Наук УРСР. Відтоді урна вважається втраченою. Скоріше за все, її знищили більшовики.

1998 року Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за благодійницьку діяльність. Її девізом є слова Євгена Чикаленка: “Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені”.
Іменем Чикаленка названо вулиці в кількох населених пунктах України, зокрема у Львові та Кропивницькому.

Джерело:
https://uain.press/blogs/yevgen-chykalenko-tilky-prosvita-na-ridnij-movi-budyt-narod-od-vikovichnogo-snu-1127614

Цей день в історії УПА - 9 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці в Карпатах. Світлина з Яворівського архіву УПА
*********
1944 рік
Вночі в селі Домашів на Волині підпільники написали на стінах будинків антирадянські гасла.

У райцентрі Снятин на Станіславщині повстанці підірвали 100 метрів залізничної колії, спалили міст і державний спиртозавод.

У бою з московитами у селах Мокротин і Побич на Львівщині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Володимир Яццнів – «Чабан».

Один із бійців винищувального батальйону на території Сарненського району Рівненщини знищив часового, кинув гранату у землянку, де відпочивали решта бійців (двоє загинули, дев’ятьох поранено).

1945 рік
Московити захопила криївку сотні «Холодноярці» УПА-Захід у селі Потік на Тернопільщині. У бою загинули троє воїнів УПА, ще одного пораненим захоплено в полон.

Вартовий сотні «Хорти» УПА-Захід у бою з московитами у селі Солуків на Станіславщині знищив трьох військових і трьох поранив.

1947 рік
Московити захопила криївку в селищі Руда на Львівщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелилися останніми патронами.

1948 рік
Надрайонний референт ОУН Богдан Ваврів – «Гомін» застрелився після кількагодинного бою з московитами у селі Кам’янки на Тернопільщині.

У селі Рогізно повстанці знищили члена райкому КП(б)У – організатора колгоспів і завідувача клубом.

Під час боїв з московитами у селах Кам’янка і Тернівка на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1953 рік
У бою з пошуковою групою МВД повстанці знищили молодшого лейтенанта і поранили рядового. У перестрілці загинули двоє підпільників.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

вівторок, 8 грудня 2020 р.

8 грудня 1878р. народився Омелянович - Павленко Михайло Володимирович Український військовик, історик, мемуарист, генерал-полковник Армії УНР.

Огляд війська Симоном Петлюрою (ліворуч). Іван Омелянович-Павленко (в центрі), травень 1920
Михайло Омелянович-Павленко серед старшин 14 Дивізії військ СС «Галичина» на першому курсі в Лешанах (Чехія ), 26 вересня 1943 р.
*********
Народився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, московія) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника
Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до
Російської імперії . Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Початок військової служби:
Закінчив Омський кадетський корпус,
Павловське військове училище . В чині
підпоручника 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних українців та дислокувався у Варшаві.

Участь у російсько-японській війні:
Під час російсько-японської війни 1904 –
1905 рр. поручник Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях під Мукденом. Цзаарну, Баотайцзи. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави. У 1905 р. Михайло Павленко написав посібник для старшин. Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки, які підписував «Омелянович-Павленко». Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака. У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу. Перед Першою світовою війною керував Другою Одеською школою прапорщиків.

Перша світова війна
Початок Першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко зустрів як командир роти Лейб-гвардії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня
1914 р. на фронт. Справжня війна для них почалася 28 вересня 1914 р., коли полк зайняв позиції навколо селища Ґура Кальварія на Віслі. Разом з полком брав участь у боях під містами Ловеч та Турек. Бився відмінно: за бій на переправі у Гурі Кальварії командир першого батальйону волинців отримав орден Святого Володимира III ступеня, а в листопаді 1914 р., піднявши своїх солдатів у багнетну атаку в районі Лодзь — Торуні , Омелянович-Павленко «заробив» поранення і офіцерський орден Святого Георгія IV ступеня. Поранення в плече, яке отримав Омелянович-Павленко 1 листопада у цьому бою виявилося важким (проблеми з рукою далися взнаки все життя). Переніс операцію, довго лікувався у шпиталі. Після боїв у Польщі підвищили до звання полковника та призначили черговим штаб-офіцером штабу 2-го Гвардійського корпусу. Він повернувся на фронт, але під час боїв на річці Стохід навесні-влітку 1916 р. захворів на тиф і був евакуйований. Перенесена хвороба допоможе йому через три роки, коли українська армія згоратиме від епідемії, організм Михайла вже матиме імунітет. Одужавши, Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу спочатку у
Петрограді , а з листопада 1916р. начальником 2-ї Одеської школи
прапорщиків. На цій посаді і застала полковника Михайла Омеляновича-Павленка
Лютнева революція 1917 р.

Створення Українських Збройних сил:
В Одесі став керівником гуртка юнкерів -українців. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав
української мови, щиро й назавжди пов'язав свою долю з Україною.

У червні 1917 року ще ненадовго відряджений на фронт, але вже восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним з організаторів Вільного козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців - українців російської армії.

Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — у розпорядження Військового міністерства
Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.
У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у
Полтаву на посаду начальника 11-ї пішої
дивізії. Щоправда, дивізією це з'єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 000 вояків генералові підпорядковувалося трохи понад 200 старшин та підстаршин. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

Коли наприкінці 1918 року вибухнуло
антигетьманське повстання , не бажаючи брати участі в протистоянні між Павлом Скоропадським та Директорією УНР , виїхав до ЗУНР і 10 грудня 1918 року очолив
Галицьку армію.

Кінцем квітня — початком травня 1919 року Головнокомандувач Галицької армії М. Омелянович-Павленко та начальник штабу Віктор Курманович подали рапорти про свою відставку, одначе Президент ЗУНР Є.Петрушевич її не прийняв.
На службі ЗУНР перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною . Генерал повернувся в розпорядження штабу
Дієвої армії УНР .
Об'єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний
переможний похід на Київ — Одесу. Зламавши спротив російських більшовицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією російською армією —
білогвардійцями генерала А. Денікіна , які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт.
8 вересня 1919 року він став командувачем
Запорізької групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.
29 вересня 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР. Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва Галицька армія та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних , білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на мирну угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті» — на невеличкому клаптику території поблизу містечок Чуднів та Любар (нині
Житомирська область ). Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та
інтернуватися , або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. Головний отаман Симон Петлюра та більшість політичного проводу обрали перший шлях і виїхали до Польщі . Дехто пішов на співпрацю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник , тоді — командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з'єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання . В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду
командарма Армії УНР.
Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався
6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Діставшись до Київщини , Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.

Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, яка передбачала створити польсько-український військовий союз проти Радянської Росії. Поблизу Кам'янця-Подільського та в Бересті почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З'єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту — в районі Кам'янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.

31 травня 1920 року був підвищений до звання Генерал-поручника.

Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир'я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир'я сплив у ніч проти 11 листопада — й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли.

Наприкінці 1921 року генерал Омелянович-Павленко, на вимогу уряду Польщі, на яку тиснуло керівництво Радянського Союзу, виїхав до Праги.

Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Омелянович-Павленко — автор праць «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» ( 1929 ), «Зимовий похід» (1934 ) і спогадів «На Україні» (1930, 1935). Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів ).

З початком Другої світової війни виникли сподівання на реалізацію українського державного проекту за підтримки
Німеччини — ворога СРСР.

29 червня 1941 року М.Омелянович-Павленко взяв участь у з'їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично — генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв'язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. Згодом Омелянович-Павленко очолив Українське Визвольне Військо. Коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав.

З 1942 по 1944 рр. М.Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво.
Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із
Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР.

16 листопада 1945 р. стараннями М.Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) —
ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською
окупацією . Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

У 1945 р. Михайло Володимирович переїхав до м. Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі.

У 1947 р. був підвищений до звання Генерал-полковник.

У 1950 році — переїздить до Франції — через досі не з'ясовані політичні обставини.
Помер 29 травня 1952 року у Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.

8 грудня 1944р. у бою з московитами загинув Свистун Микола - Український військовик, майор УПА, начальник штабу УПА-Південь. Був поранений щоб не потрапити у полон підірвав себе гранатою.

Церква Св. Ап. Євангелиста Луки
1845р. село Орлів де народився Микола Свистун.
********
Микола Свистун (псевдо: «Ясен», «Ворон», «Ярбей»; народився 1912р. с. Ордів, нині Радехівського району, Львівська область — загинув у бою з московитами 8 грудня 1944р., біля с. Обгів (тепер Соснівка), Дубенський район, Рівненська область) — Український військовик, майор УПА, начальник штабу
УПА-Південь.

У 1928 стає членом УВО, а з 1929 ОУН . У вересні 1933 заарештований польською поліцією та засуджений окружним судом у
Золочеві навесні 1934 до 4 років ув'язнення. Вийшов на волю 3 січня 1936.
Протягом 1936 – 1939 років Свистун- «Ясен» — військовий референт повітового проводу
ОУН Радехівщини, член бойової групи «Вовки».

20 березня 1939 важко поранений у перестрілці з польською поліцією біля рідного села Ордів , стрілявся, щоб не попастися живим, однак не загинув. Засуджений у серпні 1939 до довічного ув'язнення, вийшов на волю з початком війни у вересні 1939.

З 1940 по 1941 окружний провідник Сокальщини, учасник II-го Великиго Збору ОУН в Кракові, окружний провідник Берестейщини (1941—1942).

Наприкінці 1943 року курінний Здолбунівського куреня Групи УПА «Богун» на півдні Волині, з травня 1944 заступник командира та шеф штабу УПА-Південь. У січні 1944 року цей курінь на 1.5 доби зайняв м. Острог. Був військовим комендантом Здолбунівського надрайону у 1943 -1944 роках.

У квітні 1944 року очолив рейд «східних відділів» УПА у Кам'янець-Подільську, Вінницьку, Київську області.  Підготовка до рейду тривала до березня 1944 року, коли на базі куреня «Ясена» та «Чорноморця» було розгорнуто з'єднання «Холодний Яр» чисельністю близько 1500—1800 вояків. 23 квітня 1944 року Микола Свистун очолив з'єднання УПА-Південь «Холодний Яр».

Командир бою під Гурбами. Підрозділи Миколи Свистуна та Семена Котика потрапили в оточення але 25 квітня 1944 року вирвалися з нього і добралися до Клеваньських лісів.

Учасник установчого з'їзду «Народно-визвольна революційна організація» (НВРО) 17-18 липня 1944 року біля с. Дермань
Мізоцького району Рівненської області.
Підрозділи «Ясеня» (сотні «Вира», «Панька», «Короткого») з 29 липня по 15 листопада
1944 року перебували у рейді по Вінницькій області. Був призначений повідником 1 Київської округи.

Був поранений в бою з московитами 8 грудня 1944 року в лісі біля села Обгів (тепер
Соснівка ) Дубенського району Рівненської області. Щоб не потрапити у полон підірвав себе гранатою.

Першу могилу Миколи Свистуна зруйнували працівники НКВС , тоді повстанці вдруге її насипали і замінували. При повторній спробі зруйнувати могилу спрацювала міна і загинуло декілька працівників НКВС. Підвищений до рангу майора (посмертно).

Джерело:
Мірчук Петро . Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1008 с. — ISBN 966-410-001-3.
Вікіпедія.

Цей день в історії УПА — 8 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Світлина: повстанці з околиці с. Боринь Турківського району на Львівщині
*********
1944 рік
Пошукова група НКВД через зраду вийшла на групу воїнів УПА в Здолбунівському районі Рівненщини. У бою отримав важке поранення і підірвався гранатою начальник штабу УПА-Північ Микола Свистун – «Ясень».

У бою з московитами біля села Монастирок на Львівщині загинув станичний ОУН Андрій Пукас.

1945 рік
Відділ УПА біля села Горожанка на Тернопільщині знищив двох військових НКВД, ще трьох поранено.

Троє воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід загинули в бою з московитами у Жовківському районі Львівщини.

1946 рік
Пошукова група МВД атакувала табір чоти сотні «Сурма» УПА-Захід біля села Іванівці на Станіславщині. У перестрілці повстанці знищили двох військових і без втрат прорвалися в ліс.

Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Глушин на Львівщині.

1947 рік
У бою з московитами у селі Гориславичі на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН «Мирон» і ще один повстанець.

1948 рік
У бою з пошуковою групою МВД у селі Лісна Слобідка на Станіславщині загинули троє повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Михайло Григорчук – «Шрам».

1949 рік
Під час облави полку внутрішніх військ біля села Міжріччя на Станіславщині повстанці знищили одного військового, ще одного поранили і відійшли без втрат.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Солуків на Станіславщині. Кущовий провідник ОУН Петро Коран – «Ластівка» і ще один повстанець, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.