Спогади: П'ятеро з однієї сім'ї (автор: Кучабський Нестор).

Про поразку куреня «Бистрого» у бою 23 травня 1944 року коршилівська людність взнала від тих, кому вдалося вийти з тої м'ясорубки. Рідня полеглих, та й взагалі все село дуже важко переживали за цю трагедію. Йде, приміром, мама шукати сина до того лісу, стрічні люди розказують детально про дорогу, бо то шлях не близький та й не відомий, але й попереджують, що у лісі можуть чатувати карателі. Так у лісі й зустріла вона солдата. А на його запитання відверто сказала чого тут шукає. Солдат подивився на неї та й сказав, що б шукала, а як знайде, то нехай поховає, та без «истерик». А мати – Домка Кучабська мала ж кого там шукати – сина Петра і братів – Степана, Харитона та Михайла...  Ходила довго по тому лісі, знайшла найпершого синочка. Впізнала його по одежині, потім познаходила й братів, також по одягу. Бо посіпаки порозбивали обличчя прикладами до невпізнання. Пішла в хутір, до людей та з допомогою якоїсь жінки постягали їх до одної ями та позакидали землею...  Тоді дала волю сльозам. Скільки там пробула не пам'ятала. Помолилася за упокій їх душ і, не тямлячи себе від горя, аж за три доби ледве допленталася до рідного порогу. Майже посивіла, що там казати, можна було і зійти з розуму взагалі, так, частково, потім й сталося...  Мати доньці про те все розповіла лише згодом, коли час трохи покрив душевні рани. Та лиха доля й надалі не обминала цю сім'ю. Не мали спокою у час лютих облав та вивозів на Сибір. Голова сільради Ілько Галка заказав підводи для вивозу людей до станції, в тім числі і підводу її чоловіка Степана. Оскільки всі мужчини ховалися від енкаведистів, то Домка взялась коні поганяти сама. Облавники посадили на фіру маму, братову Ганну Кучабську з хлопчиком Петрусем. Голова сільради, коли чекісти відійшли на якийсь момент, прошепотів їй аби вона не дуже то до рідні признавалася, бо ті як почують, то ще й саму відправлять на білі ведмеді. Матері Домка поки що нічого не говорила про те, що поховала її синів.  Сама з чоловіком весь час переховувалася.  Тим часом Кучабських опричники вивезли у Хабаровський край, де провели роки в біді та злиднях у важкій каторжній праці, треба ж було прогодувати стареньку матір та синочка, померла невістка Ганна. Вона вже була п'ята з сім'ї Кучабських. У Михайла дітей не було, а син Харитона народився восени 1944-го, коли на татовій могилі вже й трава поросла. Його дружина Олена переховувалася поміж добрими людьми від арешту з маленьким Зеновієм, а коли хвиля арештів трохи перейшла, то поселилася у самім глухім куточку села, у пустій оселі Івана Луб'янецького. Син Зеновій помер у 1984 році — ще одне горе на неї, та вона, як патріотка мужньо переносила ту свою гірку долю.  Вона приходила на всі заходи у Підволочиську з клунком за плечима, а вже був їй восьмий десяток літ, та ще й яких ...  Жалілася мені не раз, що не за таку Україну помер її чоловік. Упокоїлась у Бозі в 1997 році, її поховано громадою Підволочиська, до того причинилася і двоюрідна сестра Марія Слободян. Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»  Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор. Степан Гринчишин

Цей день в історії УПА 9 лютого.

фото. Лісництво в селі Сприня у дні проведення 1-го збору УГВР. Прогулюються майбутні віце-президенти отець Іван Гриньох і Василь Мудрий. Фото: wikipedia.org. 

1944 рік – в Тульчинському районі (Рівненщина) 20 повстанців розігнали колону мобілізованих до Червоної армії. Наступного дня цей же загін розігнав ще одну групу мобілізованих (75 осіб).

1945 рік – в ніч з 9 на 10 лютого відбувся бій куреня «Перемога» (командир «Недобитий») із загоном НКВС біля села Гринява на Станіславщині: загинуло 104 енкаведисти та 7 повстанців.

1946 рік – напад сотні ВО-4 УПА-Захід «Журавлі» (командир Петро Борис–«Малина») на райцентр Перегінськ на Станіславщині.

Сотня ВО-4 УПА-Захід «Літуни» (командир Євген Музичка–«Середній») напала на гарнізони НКВС у селах Станькова, Чертіж, Корчівка, Збора, Кулинка, Волохів, Лиськів (знищені командир гарнізону лейтенант Павліченко і 3 військових), Завадка Верхня, Степанівка, Тур’я Велика на Станіславщині.

У селі Велике Колодне загинув Іван Янишин–«Бігун», райреферент молодіжної сітки

1947 рік – у райцентрі Вишнівчик на Тернопільщині зв’язковий ОУН Богдан Дідуник–«Сокіл» під час допиту захопив автомат, розстріляв начальника райвідділу МВС Агєєва і важко поранив оперпрацівника. При спробі втечі блокований в окопах, важко поранений гранатами і залишений помирати біля райвідділу без надання медичної допомоги.

У селі Ясень на Станиславщині підпільники обстріляли групу солдат 215-го полку внутрішніх військ.

1948 рік – зіткнення повстанців із загонами МВС в селах Орів та Нижня Лукавиця на Дрогобиччині. В бою біля села Верхнє Синьовидне загинули окружний референт СБ Зенон-Лещинський–«Сайгор», заступник окружного референта Михайло Химчак–«Влодко» та 7 бійців.

Внаслідок диверсій на Тернопільщині спалено контору колгоспу в селі Костянтинівка та клуб в селі Котюжинці. В останньому при зіткненні з винищувальним батальйоном знищено секретаря комсомольської організації.

1949 рік – потрапивши до засідки загону МВС біля села Увин на Львівщині загинув Степан Співак–«Явір» та застрелився тяжко поранений Василь Бербелюк–«Зелений».

1950 рік – у зіткненні із загоном МВС у селі Баранівці на Дрогобиччині загинули 4 повстанці кущової боївки Євстафія Касія–«Залізного».

Підготував Сергій Горобець. 

9 лютого 1937р. помер Український письменник, уродженець Тернополя Юліан Опільський (Рудницький Юрій Львович). Автор творів «Іду на вас. Історичне оповідання з часів Святослава (960—972)» «Ідоли падуть», «Опирі» («Упирі «Сумерк», «Танечниця з Пібасту» («нарис з староєгипецького побуту»). та інших.

Майбутній письменник народився у Тернополі 1884 року. Енциклопедії подають як дату його народження 8 грудня, але насправді він народився 8 жовтня. Родина Рудницьких була багатодітною. 1896 року від туберкульозу померла мати Емілія, а два роки по тому після інсульту — батько. Батько, Лев Денисович Рудницький, викладав географію та історію в Першій Тернопільській державній гімназії і жив неподалік від навчального закладу в ошатному будинку, що зберігся й досі (вулиця Камінна, 2).

1891 року сім'я переїхала до Львова, де батько продовжував учителювати, а син навчався спершу в польськомовній, потім, з 2-го класу, — в українській Академічній гімназії. Серед його вчителів були Іван Верхратський, І. Левицький, Іван Копач, Петро Огоновський. Вчився добре: з географії, історії рідного краю, всесвітньої історії виявив успіхи «відзначаючі», з латини, рідної і німецької мов, історії природи — «дуже добрі», лише з математики, грецької і польської мов — «добрі».

1898 року в родині осиротіло четверо дітей: старшому з синів, Левку, на той час було 23 роки, згодом він стане відомим юристом. Степанові —22, він був студентом Львівського університету, згодом професор, академік ВУАН — фундатор української географії. Сестрі Софії — 14, після навчання у Львівській консерваторії та Віденській музичній академії вона вийде заміж за професора Станіслава Дністрянського, здобуде славу відомої піаністки-педегога і музичного критика. Молодшому Юркові на той час було 13. Допомагала здібному учневі шкільна рада, опікувалася ним старша сестра. Гімназію закінчив 1902 року.

4 семестри студіював філософію, німецьку і класичну філологію у Львівському університеті, де слухав лекції Олександра Колесси і Кирила Студинського. Завершив студії у Ґраці (Австрія), де в 1907 році здобув вищу освіту.

У студентські роки Рудницький подорожував по Італії, Греції, Єгипту. Музеї, історичні місця неодмінно привертали його увагу; збирав картосхеми міст, робив записи. Живі враження накладалися на багаті знання — все знадобилося згодом, коли писав історичну прозу, а поки що віршував українською та німецькою. Володіючи німецькою, італійською та слов'янськими мовами, знаючи латинську і старогрецьку, Рудницький вільно читав твори зарубіжних авторів, робив переклади з англійської мови.

Після закінчення університету 1907 року повернувся до рідної гімназії, в якій викладав німецьку мову й історію.

Під час Першої світової війни перебував на селі в Карпатах, активно працюючи як письменник та педагог.

Від 1917 року працював референтом шкільної крайової ради, редагував шкільні підручники, очолював педагогічний журнал «Українська школа».

Помер письменник 9 лютого 1937 року у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі, поле № 69.

Джерело сайт терен та Вікіпедія.

9 лютого 1945р. “дільничний уповноважений В-Дедеркальського РВ НКВС Петрушевський, будучи напідпитку, на хуторі Тури розстріляв ні в чому не повинних 6 чоловік селян, забрав їх майно й спалив два будинки”.

фото село Дедеркали та околиці.

******

А ще один дільничний його “колега” зі Зборівського р/в НКВС “Бєлофостов, супроводжуючи заарештованих, напився п’яним і розстріляв п’ятьох із них…” 

Джерело. https://teren.in.ua/2018/02/09/9-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

"...... свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви не дуже великі».

«Можливо, хтось із майбутніх критиків нашої боротьби засудить її, мовляв, дуже багато жертв вона з собою принесла. Але цим критикам я відповім коротко: свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви не дуже великі».

Михайло Дяченко -"Гомін". на фото. 

джерело ФБ Український Визвольний Рух - ОУН і УПА.

Цей день в історії УПА Тернопільщини 8 лютого.

Імовірно, сотня "Сіроманці". На передньому плані Дмитро Карпенко-"Яструб". Джерело: Архів ЦДВР. Фото з Історичної правди.

8 лютого 1945 року 

– засідка чоти сотні ВО-3 УПА-Захід «Бурлаки» (командир Іван Семчишин-Чорний, 20 воїнів) на шосе Теребовля-Буданів Тернопільської області знищила 18 військовослужбовців. Цього ж дня стався напад УПА-Захід на райцентр Буданів Тернопільської області.

8 лютого 1945 року 

– у с.Яблунів повстанці (бл. 50 осіб) напали на сільраду, в якій НКВД проводило роботу з перепису населення. Захоплено уповноваженого райвідділу НКВД Ушакова.

8 лютого 1946 року 

– Українська Головна Визвольна Рада посмертно надала військове звання “полковник УПА” і нагородила Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу уродженцю Збаража, організатору і першому командиру УПА на Волині, командиру УПА-Північ Дмитру Клячківському («Клим Савур»).

8 лютого 1951 року 

– у Вінниці схоплений надрайоновий провідник Вінницької округи ОУН, уродженець с.Петриків Тернопільської області Йосип Демчик «Луговий». При обшуку у нього знайшли пістолет ТТ із двома запасними обоймами, гранату та згорток з отрутою. З 8 лютого 1951 року до 18 червня 1952 року Йосип Демчук пережив близько ста допитів. Загинув 22 жовтня 1952 року в катівнях НКВД. У незалежній Україні не реабілітований.

8 лютого 1958 року 

– помер український історик, бібліограф, архівіст, педагог, доктор філософії, уродженець Тернополя Богдан Барвінський. Досліджував історію шляхти, освіти та церкви в Україні. Зібрав матеріали до генеалогії роду Барвінських. Готував до видання збірку документів «До історії греко-католицького сільського духовенства і сільських парафій в Галичині XVI–XVIII ст.». Автор значної кількості наукових праць, статей та рецензій українською, німецькою та польською мовами.

джерело: сайт ТЕРЕН (Тернопільщина) 

8 лютого 1949р. в бою зі спецгрупою МДБ загинув Микола Козак (псевдо «Смок», «Богдан», «Вівчар», «Кучма», «Лука», «Петро», «Сергій Хортиця»).

Народився в 1914-му в селі Рахиня на Івано-Франківщині. Закінчив гімназію, навчався в Львівській політехніці.

В ОУН із 1934-го. Заарештований поляками за революційну діяльність у 1937-му, засуджений на 3 роки ув’язнення. Звільнився після окупації Польщі Німеччиною.

Повітовий провідник ОУН на Лемківщині (1940-1941), член похідних груп ОУН влітку 1941-го. Обласний провідник Кам’янець-Подільської (1941-1942) та Вінницької областей (1942-1943), крайовий референт СБ ОСУЗ із 1944-го. У березні-грудні 1945-го виконував обов’язки командира УПА-Північ, провідник ОУН північно-західних українських земель (1945-1948).

Нагороджений Золотим Хрестом Заслуги (1945).

Виніс на своїх плечах увесь тягар боротьби з агентурою НКВС. За допомогою підпільниці Людмили Фої ліквідував трьох високопрофесійних агентів радянських спецслужб.

Як згадував Василь Галаса: «У криївці «Уліяна» працювала друкарка Людмила Фоя – «Оксана»… З приходом большевиків НКВД заарештувало «Оксану» й вирішило використати для агентурної роботи. Дізнавшись на допитах, що вона контактувала з підпіллям на Волині, її послали до Луцька начебто від керівника ОУН в Києві, щоб установити зв’язок. Насправді МГБ хотіло проникнути в оточення «Смока» і «Дубового» та знищити їх. «Смок» зустрівся з «Оксаною», вислухав її розповідь і відверто сказав, що за всіма ознаками її прислало МГБ з агентурним завданням. Вона відразу розкрила всю правду. «Смок» відправив «Оксану» до Києва по цього т.зв. керівника ОУН у столиці. Йшлося про провокатора, який видав МГБ багато патріотичної молоді. «Оксані» вдалося його привезти, і він дав багато інформації про агентурну мережу в Києві».

Володимир В’ятрович: «Людмилі пощастило – її переслуховував особисто керівник СБ на Волині Микола Козак, якого вона знала ще з часів перебування в Києві. Жорстокий есбіст, якого деякі підпільники звинувачували у патологічній підозрілості, повірив дівчині. Більше того, в її зізнаннях він побачив можливість завдати удар у відповідь радянській спецслужбі…».

У результаті операції були схоплені чекістські агенти Михайло Захаржевський–«Таран» та Катерина Міньковська.

8 лютого 1949-го, потрапивши у засідку біля села Пітушків на Рівненщині, покінчив життя самогубством.

Джерело.

© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Сволочі - манкурти яких є багато, знаю ви то читати будете. Ось що Жюль Верн писав - передбачив про купівлю - продаж Землі та про жидів більше як 100 років тому.... "Історія" "Замок у Карпатах" ст. 27-28.

* * * * * * * * * * * Хто активно ПІДТРИМУЄ ПРОДАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ і хоче референдуму з цього питання - ВИ просто сволочі манкурти...ви перші вороги України.

7 лютого 1943р. напад сотні під командуванням Григорія Перегіняка («Довбешки/Довбенка», «Коробки») на містечко Володимирець Рівненської обл. вважається в Українській історіографії початком антинімецького фронту у боротьбі УПА.

Григорій Перегіняк («Довбенко, Коробка») – командир першої сотні УПА. Фото з польської кримінальної справи 1935 року. Фото: istpravda.com.ua

Восени 1942-го терор нацистської окупаційної влади і жорсткі вимоги українського населення дати збройний опір загарбникам змусив керівництво ОУН(б) відмовитись від підготовки всенародного повстання у зручний час (теж саме планувала і польська Армія Крайова) проти окупантів і щільно зайнятися розгортанням власної партизанської армії. На той час українці розпочали самостійно об’єднуватися у самооборонні відділи й поодинокими акціями давати відсіч окупантам. Важливо було об’єднати їхні зусилля задля ефективної та стратегічно виваженої національно-визвольної боротьби.

Розгорталися повстанські структури, створювалися перші партизанські загони, що стали основою майбутньої армії. Серед них – відділ референта Крайового проводу ОУН Сергія Качинського (Остапа) на Берестейщині, Григорія Перегіняка поблизу Луцька, хорунжого Яреми в районі Колки-Степань, Ворона в Пустомитських лісах і Крука на Крем’янеччині (Тернопільщина). За п’ять років по тому керівництво національним підпіллям назвало символічним днем заснування УПА 14 жовтня 1942-го.

Ще 20 січня 1943-го боївка Григорія Перегіняка (8 чоловік) здійснила напад на німецьку поліційну колону неподалік села Городець Володимирецького району (деякі дослідники саме цю акцію називають першим зіткненням УПА з німецькими військовими частинами). Були знищені четверо німців, а три десятки власовців, що входили до німецького загону, розбіглися. У відповідь німці за два тижні заарештували провідного діяча ОУН на Сарненщині «Діброву».

Для порятунку товариша сотня Григорія Перегіняка в ніч з 7 на 8 лютого 1943-го здійснила зухвалий напад на райцентр.

«Було відомо, що його утримують у підвалі будинку німецької жандармерії у Володимирці. На той момент у Володимирці основні окупаційні сили складалися із 30 німецьких жандармів, 70 російських козаків (колишніх військовополонених Червоної армії) та 80 узбеків (також колишніх радянських бранців). Попри те, що ні козаки, ні узбеки не визначалися особливо високим рівнем боєздатності, все ж операція була доволі ризикованою з огляду на достатньо численний гарнізон. Цілком очевидно, що на боці повстанців мали бути несподіванка і нічна пора.

Незважаючи на те, що сотня Г. Перегіняка складалася з людей не завжди добре навчених і не надто гарних озброєних, завдяки блискавичності нападу операція вдалася. Під час наскоку було захоплено казарми козаків і приміщення жандармерії. Убито 7 осіб, в тому числі 3-х козаків і 4-х німців (серед них і коменданта жандармерії), 6 козаків було виведено із собою і після допиту страчено в лісі неподалік Володимирця. Визволено з ув’язнення «Діброву», захоплено 20 карабінів, 65 ковдр і доволі багато амуніції. Втрати сотні складали одного убитого і двох поранених. Після блискавичної атаки, користуючись безладом, що запанував у містечку, сотня швидко відійшла з райцентру».

(Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. 2010).

Звільнення Володимирця від німців, які тривалий час не наважувалися повертатися в містечко, стало початком широкої антинацистської боротьби Української повстанської армії.

Символічно, що за 10 днів після цієї збройної акції, а саме 17 лютого 1943 року, почалася 3-я конференція ОУН (б), яка прийняла рішення про негайне створення партизанської армії та початок відкритої збройної боротьби проти нацистських і більшовицьких поневолювачів.

Отже, це перша легальна збройна акція проти нацистських загарбників.

Джерело.© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 7 лютого.

фото: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА.

1946 рік

Бійій куреня «Смертоносці» (командир Данило Рудак–«Чорний») із батальйоном НКВС у Чорному лісі на Станіславщині (сучасна Івано-Франківщина); загинуло 12 енкаведистів і 4 повстанці.

В засідці на шосе Львів-Радехів знищені уповноважений НКВС СРСР, підполковник Крижанівський та 4 енкаведисти. 

1947 рік

В оборонному бою з опергрупою районного відділу МВС біля села Росоховач на Дрогобиччині (відступ із виявленого бункеру, оточення), знищивши 9 і поранивши 5 енкаведистів, загинули кущовий провідник Сидір Данькович–«Толька», командир боївки Служби Безпеки «Хмара», підпільники «Павук», «Морозенко», «Пригбіс».

Дві роти МВС захопили криївку в селі Старі Кути на Станіславщині. Закладеними мінами знищено 3 і поранено 4 військовослужбовці, бійці УПА прорвалися на волю без втрат. 

1948 рік 

Внаслідок зіткнення боївки з пошуковою групою МВС у селі Орвяниці на Ровенщині радянська сторона втратила трьох військових. 

1949 рік 

У бою із московитами у селах Нижня Вовча та Блажів на Дрогобиччині загинули кущовий провідник Ярослав Бережницький–«Сокіл» та підпільник Осип Крижанівський.

У селі Радохівці (Дрогобиччина) важко поранено дільничного, а в селі Морги на Львівщині знищено бійця винищувального батальйону, що тероризував Українське населення.

 Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті. 

Чота Ярослава Коцьолка - "Крилача" , Закерзоння , весна 1945 р.

фото ФБ. Український Визвольний Рух - ОУН і УПА

7 лютого 1804р. народився Микола Маркевич, Український історик, етнограф, письменник, фольклорист, композитор.Тарас Шевченко присвятив Маркевичу вірш "Бандуристе, орле сизий".

Микола Андрійович Маркевич походив з поміщицької родини, що мала родовий маєток в с. Дунаєць, Сумської області, маєток в с. Турівці, Прилуцького полку і будинок у Москві. Батько історика був дипломатом у м. Дрезден та м. Константинополь. Родина мала коріння з гетьманської вищої адміністрації та володіла близько 700 душами кріпаків. Прабабкою історика, у якої він жив у дитинстві, була тітка П. І. Скоропадського.

Говорять, що Микола Андрійович навчився читати та писати російською, французькою та німецькою у чотирирічному віці. Після закінчення початкової трирічної приватної школи Павла Білецького-Носенка Микола 3 роки навчався у Благородному пансіоні при Головному педагогічному інституті в Петербурзі. Там входив до кола Пушкіна, Пущина, Кюхельбекера, Дельвіга, Глінки, Рилєєва, Бестужева. Перший вірш 16-тирічного Маркевича був вміщений поетом Жуковським на сторінках журналу «Невскій зрітель» 1820 року. Тоді ж Микола Маркевич опановує гру на фортепіано у відомого піаніста Джона Філда.

З 1820 року Маркевич був юнкером Курляндського драгунського полку на військовій імператорській службі, і вже в 20 років, 1824 року вийшов у відставку в чині поручика. Повернувшись до сімейного маєтку в Україні, за винятком одноразової поїздки до Москви 1829 року, вже не залишав його до кінця життя. Одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Ракович.

Друкував вірші у російському журналі «Московский Тереграфъ». 1831 року з’явилась його перша книжка, надрукована в Москві під назвою «Украинские мелодии. Сочинения Николая Маркевича» (рос.) в яку ввійшло 36 віршів.

Все життя Маркевич збирав історичні документи Козацької Доби з метою створення українського енциклопедичного словника. Протягом 10 років створив більше 100 000 статей для словника. Обсяг роботи складав 11 томів по 600 сторінок кожний, але праця над ним була припинена зі складних причин, пов’язаних із видавництвом у Російській імперії. У журналі «Библиотека для чтения» його звинуватили в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії, в якій «…не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська». Російський літературний критик Вісаріон Бєлінський навіть виступив публічно проти важливої наукової діяльності Маркевича.

Для всіх своїх творів Маркевич писав ноти музики. Так 1840 р. у Москві була видана збірка «Народные украинские напевы, положенные для фортепиано Николаем Маркевичем» (рос.)

Маркевич товаришував з Тарасом Шевченком і 1847 року поклав на музику його вірш «Нащо меня чорні брови». Шевченко ж, в свою чергу, присвятив Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». У цьому богемній спілці Шевченко звертався до Маркевича за кваліфікованими порадами досвідченого історика під час створення поеми «Гайдамаки».

Після публікації історичної праці «История Малороссии» майже 15 років не з’явилося жодного друкованого твору Миколи Маркевича. Друкувати його почали знов після смерті імператора Миколи І.

За життя Маркевич встиг долучитись до укладання українського словника на 45 тис. слів з прислів’ями, приказками, казками, піснями, старовинними універсалами, листами, літописами, історичними актами.

Збираючи історичні документи, Микола Андрійович також колекціонував іх, створивши у Турівці історичний архів із рідкісних стародруків, історичних манускриптів, гетьманських універсалів, листів видатних діячів України та Росії, етнографічних конспектів. Цей провінційний архів налічував 12 000 рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з низ історик встиг класифікувати, систематизувати та ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи родича історика – Андрія Марковича (Маркевича), документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів, матеріали з книгозбірні Петра Рум’янцева, бібліотека Іполита Богдановича та інші старовинні рукописи. 1851 року у виданні журналу «Отечественные записки» була розміщена стаття Маркевича з проханням надати допомогу в опублікуванні історичних документів з його архіву. Згодом ця колекція опинилась в Пашковому домі Рум’янцевського музею м. Москви у фонді рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.

З 1850 р. історик багато хворів і помер 1860 року. Похований у родовому склепі. З дружиною вони мали п’ятьох синів, з яких відомо тільки про старшого, Андрія, що він прожив 77 років. 

Джерело.https://www.kobu.kiev.ua/

Боєць УПА - Данило Шумук ("Боремський"). Відсидів за ідею 43 роки і не зламався: історія легендарного дисидента, похованого на Донеччині

Один з організаторів Норильського повстання. І це все про Данила Шумука, який давно вже став легендою серед дисидентів і закінчив свій життєвий шлях в Покровську Донецької області. Історію надзвичайної людини зі Сходу розповіла Марина. 

Йому тиснув руку сам Рональд Рейган. (на фото). 

Шумук став єдиним українцем, який в числі найвидатніших дисидентів світу потрапив в Овальний кабінет Білого дому, де руку йому тиснув президент США Рональд Рейган.

Останні роки життя Данило Лаврентійович прожив в Покровську Донецької області, де про таку особистість і зараз практично нічого не знають місцеві жителі.

«Ти не уявляєш, яка це видатна людина! — розповідає про життя Шумука краєзнавець, керівник громадської організації „Бахмат“ Володимир Березін. — Він зробив чимало для популяризації відомих дисидентів. Свого часу мені вдалося поспілкуватися з його дочкою. Останні півтора року свого життя найвідоміший політв'язень радянських концтаборів жив у місті Красноармійськ (зараз Покровськ), на вулиці Соціалістичній, у звичайній двоповерховій „сталінці“. Віра Данилівна згадувала, що в свої 90 років він практично нічого не бачив і вже погано чув — роки в таборах давали про себе знати! Але, тим не менше, Данило Лаврентійович все ж кожен день проводив один і той же ритуал — виходив з дому, йшов до місцевого військкомату (благо, той розташований практично по сусідству), підходив до воріт і торкався тризубів, які були вироблені на воротах, і повертався додому. Це для нього було святе, за це він і віддав своє життя! Я після його смерті пропонував місцевій владі ці ворота включити в який-небудь туристичний маршрут пам'яті Шумука. Але поки що нічого немає».

Відсидів за ідею 43 роки і не зламався

Два роки тому автору вдалося побувати в Луцьку, де в Волинському краєзнавчому музеї Шумуку присвячена ціла виставка. З експонатів можна коротко дізнатися про життя легендарного борця за незалежність України.

Народився Данил Шумук 17 грудня (30 грудня по старому стилю) 1914 року в селі Боремщина Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Ще під час навчання в школі усвідомив необхідність боротьби за право українців на незалежність від II Речі Посполитої, під владу якої потрапила тоді Західна Волинь і Галичина (1920 рік).

Влітку 1932 року створив у Любомльському повіті підпільний райком Комуністичної партії Західної України. У травні 1935 року Данилу Шумука за участь в комуністичному підпіллі засудили на 8 років ув'язнення. У травні 1939 року був звільнений за амністією. На свободу вийшов вже безпартійним.

У вересні 1939 року Червона Армія зайняла Волинь. Маховик сталінських репресій не оминув ідейного українця. У травні 1941 року його заарештували, але відразу з в'язниці призвали до армії. Далі був німецький полон і ув'язнення в сумнозвісному концтаборі «Хорольська яма» на Полтавщині, звідки він втік.

У березні 1943 року вступив до лав Української Повстанської Армії, щоб боротися проти гітлерівського окупаційного режиму. Пройшов ідейно-політичне навчання і був призначений інструктором УПА під псевдонімом «Боремський». Зі своєю групою діяв проти сталінського режиму на Житомирщині, став провідником округу.

28 лютого 1945 у час облави «Боремського» на Київщині його схопили радянські солдати. За участь в УПА і «за зраду батьківщини» Військовий трибунал засудив Данила Шумука до розстрілу. Згодом, з огляду на те, що за засудженим не було вбивств, смертний вирок замінили двадцятьма роками каторги. Весною 1946 р його перевели в Норильський табір. Там він став активним учасником підпільного руху політв'язнів.

У 1953 році, після смерті Сталіна, в'язні Норильського Гірського табору, в знак протесту проти незаконного з ними ставлення, підняли повстання і на кілька місяців вигнали табірну адміністрацію. Серед керівників повсталих був і Данило Шумук. Тому після кривавого придушення виступу політв'язнів піддали жорстоким тортурам (за даними заступника прокурора Норильлагу Павловського, який брав участь в розслідуванні обставин повстання, в його ході було вбито близько 100 чоловік і поранено більше 200. За іншими відомостями, вбито близько 200 осіб, поранено 400. Згідно із записом в цвинтарній книзі Норильська 1953 року, влітку в загальній могилі поховані безіменними 150 чоловік. Керівників опору і активістів табірного самоврядування помістили в центральний СІЗО, прозваний ув'язненим «М'ясокомбінатом»).

У серпні 1956 року спеціальна комісія при Президії Верховної Ради СРСР переглянула справу Данила Шумука і достроково звільнила його. Він повернувся в Україну, хоча проживати йому дозволили тільки на Дніпропетровщині. Однак, коли він категорично відмовився співпрацювати з КДБ, в листопаді 1957 року його знову заарештували і посадили на 10 років «за антирадянську агітацію». Термін він відбував у Воркуті, потім у таборі Озерлаг на станції Віхорівка Іркутської області. У 1962 році перевезено до мордовських таборів.

У 1968 році Данило Шумук нарешті вийшов на свободу. Він отримав посвідку на проживання в місті Богуславі Київської області. 12 січня 1972 КДБ знову заарештувало Данила Шумука — за написання спогадів, поширення «антирадянської літератури» і «антирадянську агітацію і пропаганду».

7 липня 1972 Київський обласний суд засудив Данила Шумука до 10 років в таборах особливо суворого режиму і 5 років заслання. Він відбував покарання в Мордовії, в таборі Соснівка. У 1972−1974 роках тричі звертався до Президії Верховної Ради СРСР з відмовою від радянського громадянства, однак його прохання не було задоволене.

Незважаючи на знищене здоров'я, Данило Шумук в таборі постійно брав участь в різних акціях протесту, голодовках.

Парламент Канади 10 вересня 1978 одноголосно прийняв резолюцію: клопотати перед урядом СРСР про звільнення ув'язненого. На захист Шумука виступило багато міжнародних організацій, представники влади та громадськості ряду демократичних країн світу. Всесвітньо відома правозахисна організація «Amnesty International» (Міжнародна амністія) в 1980-х роках визнала його «найстаршим політичним каторжником».

У 1979 році Данило Шумук вступив в Українську Гельсінську групу, яка займалася правозахисною діяльністю, і одночасно став членом-засновником УГГ в місцях позбавлення волі.

4 січня 1987 року по запросу парламентаріїв Канади і США Данилу Шумуку дозволили виїхати в місто Торонто в Канаді.

Там його приймали як справжнього героя. У тому ж 1987 році його запросив до Білого дому на особистий прийом тодішній президент США Рональд Рейган.

Як вільна людина Данило Шумук трохи подорожує, виступає з правозахисними доповідями в Канаді, США, Франції, Аргентині. Після проголошення незалежності України в 1991 році він неодноразово приїжджав в рідну країну. І, нарешті, в 2002 році остаточно повернувся в Україну й оселився у дочки в донецькому регіоні — у місті Красноармійськ (Покровськ).

Данило Шумук залишив три книги своїх спогадів, які були опубліковані українською діаспорою в США і Канаді: «За східнім обрієм. Спомини «Пережите й передумане. Спогади й роздуми українського дисидента-політв'язня з років блукання і боротьби під трьома окупаціямі України (1921−1981)» та «Із ГУЛАГу — у вільний світ».

А вже посмертно, 8 листопада 2006 року, за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення УГГ, Данило Шумук був нагороджений орденом «За мужність» I ступеня.

Особистість, про яку мало знають на Донбасі

Під час підготовки публікації автору вдалося поспілкуватися з багатьма краєзнавцями Донецької області, і всі вони із захопленням висловлювалися про стійкість духу Данила Шумука.

Його біографією цікавляться і іноземці. Француз Серж Гьотс навіть переклав його мемуари для публікації у Франції.

Серж Гьотс — син гастербайтерші з Полтавської області і військовополоненого з Франції. Свого часу Серж добре вивчив російську і українську мови, працював викладачем в Харківському університеті. Зараз він — відомий меценат. Часто гостює в Костянтинівці Донецької області. Тут встиг зробити переклад книги Данила Лаврентійовича.

Як він зізнався, така особистість не може не вразити. Шумук увійшов у світову історію як політв'язень, який відбув найбільший термін покарання в'язницями і табором — 43 роки!

Одну з вулиць Покровська зараз назвали на честь дисидента.

Останнім часом в місті проходять різні заходи, присвячені самому відомому борцю з радянською владою. Хоча вони носять, скоріше, формальний характер. Багато жителів Покровська не знають, хто це такий Данило Шумук і чому на його честь названо вулицю.

Про це говорять результати експерименту, який ми вирішили провести. На однойменній вулиці у Покровську питали перехожих, на честь кого вона названа. З 20 опитаних ніхто не дав правильної відповіді. «Якийсь український герой» — таким був найпоширеніший відповідь.

«Така реакція місцевих жителів не є дивною! — каже Володимир Березін. — Я був на зустрічі з Вятровичем у Покровську, там був присутній мер. Вятрович привіз сильну виставку „Український Донбас“, де не було ні слова про Шумука. Таврував їх ганьбою, що Данилу Лаврентійовича забули. Хоча про таку відому особистість тільки і пам'ятають нечисленні активісти і громадські працівники. Про це красномовно свідчить той факт, що на могилу до борця за незалежність України ніхто не приходить в пам'ятні дати. Та й місце поховання мало хто знає … Хоча для нас, жителів Донеччини, це унікальний випадок — на нашій землі спочиває така особистість! Але народна стежка до нього давно заросла».

7 лютого 1483р. Український учений Юрій Дрогобич у Римі, у Ехуаріуса Зільбера, видав книгу "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка стала першою відомою друкованою книгою Українського автора (дата приблизна).

Серед значної плеяди українських вчених XV століття помітно виділяється персона одного з них, можливо, не найвидатнішого, але, безумовно, найвідомішого. Ця людина прославилася не тільки як талановитий вчений, поет і викладач. Він увійшов в історію як автор першої української друкованої книги, вчитель Миколи Коперника і ректор знаменитого Болонського університету. Ніколи до нього вихідці з України не досягали таких висот на науковому і освітньому терені Західної Європи.

Головні заслуги Юрія Дрогобича.

Ректор Болонського університету.

У 1481 році виходець зі Львівщини Юрій Дрогобич зайняв посаду ректора найстарішого європейського університету. Це була справжня альма-матер (лат. ніжна мати) – один з п'яти університетів, які стали зразком і моделлю для всіх інших середньовічних навчальних закладів, що відкрилися пізніше.

Юрій Дрогобич закінчив Ягеллонський університет у Кракові в 1471 році, отримавши ступінь бакалавра, через два роки успішно здав іспит на магістра. У 1476 році українець отримав в Болон'ї ступінь доктора мистецтва, а з 1478 по 1482 рік читав там лекції з астрономії і одночасно вивчав медицину. Незабаром він отримав ступінь доктора медицини.

У 1481 році 31-річний (!) Юрій Дрогобич став ректором Болонського університету. Ця посада тоді не була точним аналогом сучасної. Ректор був скоріше головою студентського та викладацького самоврядування університетської корпорації певного міста, який захищав її права перед місцевим єпископом і мером.

Хоча і навчально-адміністративної роботи теж вистачало: ректор стежив за дотриманням університетських статутів, готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їх роботу, розподіляв лектури і організовував диспути. До того ж глава університету мав цивільну і кримінальну юрисдикцію над усіма співробітниками і учнями університету.

Юрій Дрогобич очолював найстаріший в Європі університет лише один рік – з 1481 по 1482. Але одного цього вже було достатньо, щоб вписати ім'я українця в історію.

Знаменитий астроном. 

В епоху Ренесансу, на яку, власне, і припадають роки життя Юрія Дрогобича, астрономія мала величезне значення. До речі, астрономію і астрологію тоді особливо не розділяли.

Вся культура того часу, на відміну від класичної середньовічної, була орієнтована на індивіда з його особистими переживаннями про власну долю, тому наукам про небесні світила надавалося таке велике значення. Цими дисциплінами цікавилися всі відомі вчені епохи Відродження: Джордано Бруно, Джіроламо Кардано, Френсіс Бекон, Йоганн Кеплер.

Юрій Дрогобич по праву вважався одним з корифеїв в цій області знань. Наприклад, в Болонському університеті щорічно складався Календар-альманах і прогностика про рух планет, і український професор займався цією відповідальною справою.

На жаль, до нас дійшло мало його наукових праць, але в Паризькій бібліотеці збереглося два астрологічних трактати, складених Юрієм Дрогобичем, а в Баварській бібліотеці – його астрологічний прогноз на 1478 рік. Книги Юрія Дрогобича переписували і використовували такі авторитетні європейські вчені того часу, як Гартман Шедель, автор знаменитої «Всесвітньої хроніки» (1493 р.), Йоганн Глогер і інші.

Автор першої друкованої української книги.

7 лютого 1483 року в римській друкарні Зильбера вийшла в світ книга «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі – доктора мистецтв і медицини Болонського університету» (Iudicium pronosticon Anni MCCCCLXXXIII).

Книга була написана, зрозуміло, на латині, але це була перша друкована праця українського автора. І примітно, що вийшла робота Дрогобича буквально через кілька років після винаходу друкарського верстата.

За своїм оформленням книга Дрогобича нічим не поступалася найкращим виданням, що вийшли в той час в Західній Європі.

Вона починається з оди Папі Римському Сиксту IV, що свідчила про чималий поетичний дар Юрія Дрогобича. По суті, знаменитий українець став першим латиномовним поетом східного слов'янства.

Незважаючи на суто астрологічний (прогностичний) характер трактату, в ньому є чимало свідчень про широке коло наукових інтересів болонського професора. Юрій Дрогобич демонструє великі знання з області інших наук, зокрема, визначено з точністю до годин і хвилин час двох майбутніх місячних затемнень і фаз Місяця впродовж усього року, представлені певні вказівки про рух планет, наводяться також метеорологічні відомості, наприклад, прогноз погоди на весь рік.

Крім того, автор демонструє чудове знання географії, прекрасно визначаючи координати Львова, Вільно, Дрогобича, багатьох міст Італії і Німеччини.

Зміст книги свідчить про те, що український вчений був чудово знайомий з працями Аристотеля, Птолемея і особливо Альбумазара, арабського астронома, який жив у Багдаді у 885-886 рр. Оригінали книг Дрогобича зберігаються в бібліотеках Кракова і Мюнхена.

Біографія Юрія Дрогобича.

1450 р. – Юрій Михайлович Донат-Котермак народився в м. Дрогобич в родині солевара. Початкову освіту здобув при церкві Св. Юра.

1468 р. – вступив до Ягеллонського університету в Кракові.

1470 р. – отримав ступінь бакалавра.

1473 р. – отримав ступінь магістра.

1478 р. – отримав ступінь доктора філософії в Болонському університеті.

1482 р. – став доктором медицини.

1478-1482 рр. – читає в Болонському університеті лекції з астрології й астрономії.

1481-1482 рр. – ректор Болонського університету.

1483 р. – видає в Римі свою книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі – доктора мистецтв і медицини Болонського університету».

1487 р. – професор в Ягеллонському університеті. Особистий лікар польських королів Казимира Ягеллончика і Яна Ольбрахта.

1492 р. – декан медичного факультету в Ягеллонському університеті.

4 лютого 1494 р. – Юрій Дрогобич помер і з почестями похований у м. Кракові.

Цікаві факти з життя Юрія Дрогобича.

- Назватися Дрогобичем Юрія Котермака, мабуть, змусила традиція того часу. Багато хто з українських вчених, живучи за кордоном, записувалися в документах ім'ям міста, з якого вони прибули. Так, наприклад, той же Юрій Дрогобич на посаді ректора Болонського університету іменувався як Джорджо да Леополі, тобто Юрій зі Львова.

- В Ягеллонському університеті Юрій Дрогобич став одним з 9 бакалаврів свого випуску, які здали іспит і отримали ступінь магістра. Всього у випуску було 66 студентів.

- Коли Юрій Дрогобич читав лекції з астрономії в Болонському університеті, він отримував подвійну оплату – 200 лір замість 100. Це був дуже рідкісний випадок, котрий свідчив про надзвичайну цінність такого викладача для університету.

- У своїй знаменитій книзі в розділі «Про становище Польщі» Юрій Дрогобич підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою він розумів «Королівство Руське», тобто колишні володіння галицько-волинського короля Данила Романовича.

- Довгий час Юрій Дрогобич служив приватним астрологом маркіза Монтарату в місті Касале, а також перебував у Фессарі при дворі герцога Ерколе д'Есте.

- Серед студентів Юрія Дрогобича був молодий Микола Коперник.

- Юрій Дрогобич був одним з ініціаторів друку перших книжок давньоруською мовою в друкарні краківського міщанина Швайпольта Фіоля – «Тріодь Пісна», «Тріодь Цвітна», «Осьмогласник», «Часословець».

- Отримавши від ради професорів Краківського університету ділянку землі, Юрій Дрогобич спорудив на ній гуртожиток для викладачів медицини.

 

Джерело.

За матеріалами: http://heroes.profi-forex.org/ua/ - Герої України.

Фото з відкритих джерел.

Провідний фахівець відділу комунікацій Катерина Бовсуновська.

6 лютого 1920р. в с. Старий Люблинець (сучасна Польща) народився Василь Левкович (псевдо «Вороний»), військовий діяч, полковник УПА.

Звання полковника Василю Левовичу присвоїли посмертно – після захоплення гебістами 17 грудня 1946-го криївки, в якій він перебував, командування УПА вважало його загиблим.

Того дня тіло непритомного від отруєння димом командира витягли з криївки і відвезли в тюрму «на Лонцького» у Львові. Згодом була в’язниця МГБ у Києві, а слідство затягнулося майже на рік. 

«До 24-го квітня, здається, мене не били. А тоді мені зв’язали руки, зв’язали ноги, – згадував Василь Михайлович в одному з телевізійних інтерв’ю. – Тоді, коли вже рішили, що будуть бити, вибрали день спеціально під неділю. І там мене били. Спочатку я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ні ходити, ні нічого. В камеру мене вже заволікли». 

Батьки померли, коли Василю щойно виповнилося 4 роки. Згодом померла й бабуся Катерина, надалі виховувався в сім’ї хрещеного Костянтина Білого (брата матері).

У 1939-му приєднався до ОУН, про яку багато чув ще в школі. 

Учасник похідної групи ОУН на Рівненщині. Для легалізації вступив у народну міліцію в Дубно. А після її розформування, виконуючи завдання ОУН, перебував у «Шуцманшафті» (відділ, що виконував функції поліції під керівництвом німецької жандармерії).

У березні 1943-го за наказом ОУН прийшов в УПА. Почалася відкрита боротьба з окупантами. Дві чоти, які очолив «Вороний», вже за кілька днів провели переможний бій проти німецького гарнізону Цумані. 

«По короткій перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ, зовсім «смаркаті». Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандивного характеру, хто ми і за що боремося, відпустили в Цумань», – згадував Василь Левкович. 

А далі були все нові й нові зіткнення – з нацистами, червоними, польськими партизанами. Отримав поранення в плече у бою з радянськими партизанами. За короткий час пройшов шлях від чотового до керівника воєнної округи «Буг», створеної навесні 1944-го. В лютому 1946-го отримав звання майора, був нагороджений Золотим хрестом Бойової заслуги 2-го класу (який йому вручили лише в 2008-му). А далі був той самий грудень…

«Вороного» спершу ламали морально, згодом – фізично. Він оголошував голодування, опирався. 

«Коли привели мене на допит у кабінет полковника Івакіна, туди зайшов з другого кабінету капітан МГБ і помітив у мене на руці перстень, а коли побачив на перстені тризуб, то аж ахнув і кинувся зривати, так що мало з пальцем не вирвав, бо перстень досить туго знімався з пальця. Так цей перстень і остався десь в МГБ, але тут я побачив, як МГБістів дратує вигляд тризуба, вони аж тряслись у своїй ненависті до всього українського… Дальше в ході слідства Терентієв доказував мені, що, мовляв, ми даремно ведемо боротьбу, бо Україна є Радянська держава і недавно пройшли вибори до Верховної Ради СРСР (в лютому 1946 р.). Я тільки відповів, що добра мені Україна, якщо я в центрі західних земель України не можу по-українськи говорити. А скільки арештів, вивозів і тому подібне». 

Зрештою засуджений Військовим трибуналом військ МВД Київської області на 25 років таборів у Воркуті.

«Тут слід сказати, що до суду я постійно був такої думки, що мене розстріляють, так що одне завдання я ставив перед собою: щоб якнайменше правдивої інформації їм подати, а якнайбільше дезінформувати. Про Указ від 26 травня 1947 р., яким у Радянському Союзі відмінено смертну кару та введено строк 25 років ув’язнення, я нічого не знав… В обвинувачення входило все, мало не те, що я на світ народився. А про те, що я з 1939 року був членом ОУН, то і говорити нема чого, хоч я ставив запитання: як бути з тим, що я вів проти німців ідеологічну, а відтак і збройну боротьбу? Вони відповіли, що їх це не цікавить. Вони у всьому бачили тільки антирадянщину».

Відбув увесь термін покарання, звільнений в грудні 1971-го. Під амністії 1956 та 1961 років не попав. Займався самоосвітою, мріяв вступити в університет, однак публічно «каятися» не збирався.

Єдиний просвіт – це коли на початку 1956-го майже всіх в’язнів вивели на поселення, з правом проживання поза зоною, в гуртожитку. «Я перейшов працювати у другий район Воркути, отримав однокімнатну квартиру. Зустрів я там дівчину – Романину Ярославу, яку знав з підпілля, а тепер вона була тут також на поселенні. І ми побралися».  

Світлина з весілля Василя Левовича та Ярослави Романини. Воркута 17.02.1957. Фото: incognita.day.kyiv.ua.

Про «зустрів дівчину» окрема історія. Бо спершу дістав адресу, але двічі не заставав її вдома. «Врешті на третій прихід застав мене Левкович вдома, – згадувала Ярослава. – Був це хлопець середнього зросту, хороший з лиця, кучерявий, серйозний. При розмові зрозуміла я, що він доволі скромний, але не простий повстанець, бо знає дуже багато таких речей з підпілля, яких і я не знала. Хоч я порівняно знала багато».

Про що розмовляли на першому побаченні? Ярослава:

«Він цікавився відділами УПА, їхніми командирами, боями та ін. Після його відходу зробила я собі висновок і сказала Ростикові, що це, мабуть, командир Львівської ВО УПА «Буг» Вороний. Ростик відповів, що «Вороний» убитий, його немає. Проте я пригадала, що при якійсь нагоді слідчий сказав мені, що ще, може, і стрінеш «Вороного» в лагерях… Якийсь час ми ще стрічалися багато разів, а через деякий час Левкович мені освідчився».

Але в квітні 1958-го всіх повернули в зону, Василь Левкович змушений був полишити дружину з 4-місячною дитиною. Аби повернутися за довгих 13 років.

«Врешті настав грудень 1971 року. 17-го чоловік звільнився, так що ми чекали його коло 20-го. А діти тільки прокинуться і питають, де ж той тато? Я вже думала, що не приїде. Дітям нічого не говорила, а сама чекала телеграми зі Східної України, але 27-го він приїхав, коло 7-ї години ранку. Скільки було радості, сліз, обіймів, поцілунків. Діти не відходили, в школу не хотіли йти».

Вийшовши на волю, вимагав визнання себе військовополоненим, а не злочинцем. Мешкав у Червонограді на Львівщині, працював на виробництві. Не визнавав громадянства СРСР, лише із здобуттям Україною незалежності отримав український паспорт. 

У 1997-му домігся реабілітації. Автор спогадів «Сторінки з пережитого комбатантом УПА». Почесний громадянин Червонограда (2007).

Останні роки мешкав у Львові, де й помер 13 грудня 2012-го.  

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/6/1920-narodyvsya-vasyl-levkovych-polkovnyk-upa

Віце-президент УГВР о.Іван Гриньох (попереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА.

Віце-президент УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) о.Іван Гриньох (попереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА («Олені»), що прийняти присягу старшинської школи біля села Рожанка Скільського повіту в літі 1944 року. 

Зліва від нього – сотник Андрій Кисіль-Дольницький ("Сірий", "Голубенко"), справа – сот. Ярослав Струтинський («Яспар»), позаду – їхня охорона.

фото FB: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. 

Спогади Миколи Самійленка (1917-2001) – члена ОУН («Лисого») та бійця УПА («Колеси»)

Оригінальні спогади, датовані 12 січня 1994 року. Зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (м. Дніпро). Підготовка до друку Юрія Щура.

З початком війни Київський державний університет, у якому я навчався на факультеті української філології, був евакуйований у Харків. Там, у Харкові, я склав іспити і після цього наші дороги з КДУ розминулися – університет далі евакуювався на Урал, а я вирушив у с. Спаське Дніпропетровської області до батьків. 5 листопада 1941 р. я був вже дома.

Вперше про організованих українських націоналістів я почув у Дніпропетровську від свого троюрідного брата. Його ім’я – Казанець Нікіфор. Він був визволений українськими націоналістами із німецького полону на Вінничині. На той час я мав якесь уявлення про український націоналізм з літератури. Справа в тому, що в 1937-38 рр. я користувався особливою прихильністю в КДУ. Професор Маслов Сергій Іванович виписав мені перепустку до закритого відділу бібліотеки АН. Там я міг знайомитись з будь-якою літературою, але без права користування олівцем і папером. Там я вперше прочитав і про С. Петлюру і про Є. Коновальця та ін. Але тоді далі інформативної зацікавленості не пішло.

Як виявилося, знав я в КДУ і «живих» націоналістів. У перший місяць війни, начебто за зв’язки з українськими націоналістами за кордоном, НКВД заарештував професора факультету української філології Русанівського (батька академіка Русанівського); латиніста Субача, який часто розповідав на своїх лекціях про Хвильового, Скрипника, Затонського.

В червні 1942 року я познайомився безпосередньо з самою ОУН. До нас у село прийшли Баранник Марія і Орися (дві сестри, родом з Спаського, але до того розкуркулені і вивезені). Марія принесла деяку пропагандистську літературу ОУН. Вона звернулася до мене і до Лубинця Василя – мого товариша – з пропозицією включитися в діяльність ОУН. Ми одразу ж дали згоду. Марія познайомила мене з провідником – «Романом» (Як я довідався на слідстві – то був Макух). Коли Роман довідався про мою вищу освіту і нахил до літератури, то сказав мені, що зброї я не носитиму ніколи, бо потрібен Організації як освічена людина, як пропагандист.

Таким чином, я став пропагандистом і співробітником преси ОУН. Окрім Романа, моїми зверхниками були:

- «Маруся» – красива, міцна дівчина, «дуже селянка»,

- «Півторак» (Кость Білик – ред.).

Переважно, завдання я отримував від Романа, але також по Організації спілкувався і з «Марусею» і з «Півтораком».

Приблизно через 1,5 місяця моєї роботи в ОУН, у липні 1942, я прийняв присягу ОУН. Сталося це так: в парку ім.. Шевченка я зустрівся з «Марусею» і «Півтораком», які притнесли мені прочитати книжки Ю. Яніва «Поезії» і Б. Лепкого «Мазепа». Після розмови на загальні теми, сказали, що прийшов час брати присягу. Я погодився і зачитав текст. Після цього як очистився, на душі стало легко, спокійно і світло, ніякого страху і ніяких думок про небезпеку, що чекатимуть мене попереду. Дотепер, як згадую собі той день, завжди піднімається настрій.

Із початком моєї діяльності в ОУН я переселився із Спаського в Нижньо-Дніпровськ до своєї рідної сестри Самійленко Дуні (зараз її прізвище – Кримська). Сам я був оформлений у Нижньо-Дніпровській управі інспектором відділу освіти. Впродовж двох місяців влітку 1942 року рахувався її співробітником, але фактично там не працював, лише використовував її посвідчення.

До моїх організаційних функцій належали:

І) Написання різного роду листівок, як наприклад, закликаючи до вступу в ОУН – із поміткою «З рук в руки!»; розрахованих для окремих регіонів області – Дніпропетровська, Павлограду… Запам’ятав, що кілька листівок було х характеристикою голови міської управи Соколовського як зрадника українських інтересів.

Теми для листівок, як правило, давали провідники, а я писав тексти і віддавав написане Романові, або «Марусі». Мені ж мої листівки повертали вже віддрукованими для розповсюдження.

У вересні 1942 р. до мене прийшов мій однокурсник по КДУ – Нофенко Володимир, він був у німецькій формі. Зустріч наша відбулася у Спаському, знайшов він мене через Грицан Віру (зараз – Чередниченко), також нашу однокурсницю, яка в той час мешкала в Дніпродзержинську. Тепер живе у Києві. Ще за часів навчання в університеті Нофенка підозрювали у «стукачестві». В перші тижні війни його і ще кількох студентів призвали в армію і пішла чутка, що їх мають закинути в Західну Україну як парашутистів для боротьби з націоналістами. Під час зустрічі Нофенко підтвердив, що його разом із ще двома хлопцями скинули на парашутах десь у Західній Україні, але вони швидко розібралися у ситуації і т.ч. Володимир нав’язав зв’язки з ОУН і став її членом. Як він мені розповідав, попри інші справи, займався «перекладом» журналу повстанців «Український перець» з галицького діалекту на наддніпрянський, для місцевого населення. Один номер він вже обробив і показав мені. Друге ж число журналу він попрохав, щоб «переклав» я, бо в нього не вистачає часу. Так і домовилися, а він дві ночі переночував у мене та поїхав. Я той номер переробив та передав Нофенкові. Третій журнал я отримав по паролю у якоїсь жінки в Дніпродзержинську. Але так ту справу і не закінчив, бо виїхав у Кіровоградську область.

Про Нофенка ходили чутки, що він дістався Холодного Яру і там, у сутичці з червоними військами, перекинувся на совєцький бік. Були й версії, що його застрелили ОУНівці, запідозривши в провокаторстві. Зі свого боку, я, перебуваючи після звільнення з таборів у Військовій прокуратурі СССР (домагався повернення диплому), давав розписку про нерозголошення інформації про Нофенка і думаю, що він, вірогідно, використовувався для агентурної роботи КГБ.

2) Займався розповсюдженням листівок, моїм тереном були переважно с. Спаське, с. Очеретувате, м. Новомосковськ, де ми працювали разом з В. Лубинцем;

3) Вів пропаганду серед молоді. Як правило, приходив ввечері на Амурський ринок. Там до мене підходив чоловік, зголошувався по паролю. Після, за 10-15 хв. підходили хлопці, переважно юнаки 16-25 років, було їх до 10 чоловік. Ми розлягалися на лавах ринку, закурювали і я розповідав їм про ОУН, роздавав листівки, а вони їх розповсюджували. Отаких зустрічей було в мене 35-45. Хто х хлопців уважно слухав, хто взагалі не сприймав моїх розповідей, але всі вони не знали мене, а я не знав жодного з них ні по імені, ні по прізвищу;

4) Окрім постійної своєї роботи я виконував і доручення своїх провідників. Запам’ятався наш похід за маршрутом Полтава-Охтирка-Харків в липні-серпні 1942 року. Нас було 4-и чоловіки. Один з нас, місцевий лікар з Дніпропетровська «Арсен» був завжди озброєний двома пістолетами. Сам похід зайняв 11-12 днів. Німецьким ешелоном ми доїхали до Харкова. Там передали місцевим ОУНівцям 5 німецьких печаток, націоналістичну літературу. Я також мав і окремі завдання від Романа – підшукати і перевірити нову конспіративну квартиру, що я і зробив. Відвідав квартиру біля річки Лопань, господаркою якої була вдова років 50-и. Через три доби ми вирушили на Охтирку. В Охтирці, біля колишньої управи, ми провели зустріч з молоддю міста, що нагадувала мітинг. Нашу агітацію сприймали по-різному – кричали, навіть «Чудаки!». Наприкінці я заспівав пісню «Ішов по лісу гайовий» і навчив ній місцевих хлопців. Перед тим ми домовились із місцевими членами ОУН, що вони участі в нашій акції не братимуть, щоб не «засвітити» себе.

Ночували ми в колишніх військових казармах. Вони були порожніми, двері відчинені, тому й ми вирішили зупинитися там. Через якусь годину хтось постукав до нас у віконце. Відчинили. Зайшов високий, худорлявий чоловік у гумових чоботях і похідному одязі. Розговорилися. Той назвався: «Іван Багряний».

Я вже чув це ім’я, але творів його не читав. Тоді мені соромно було признатися йому, що також, начебто, причетний до літератури. Він сказав нам, що збирається вирушати на Рівненщину, де створюється українська армія і що там його місце. Через 2-3 години ми розсталися.

У Полтаві, здається, ми ніяких доручень не мали. Переночували у матері мого товариша – Гаріна Федора (нині він український поет), і вирушили додому;

5) Як виявилося, пізніше ми мали контакти із представником більшовицького підпілля. Я з Лубинцем агітували до ОУН старшого брата Лисюк Марії в Спаському. Тоді він не погодився на нашу пропозицію, але й не видав нас. А в 1943 р. його розстріляли німці начебто за причетність до більшовицького підпілля.

Мені відомі такі члени ОУН в терені:

1. «Півторак»

2. «Маруся»

3. «Роман» – вірогідно, провідник району. З ним я безпосередньо мав організаційні контакти, як із зверхником. Співпрацював також з Лубинцем Василем, Баранник Марією. Постачанням харчами в ОУН займався Макаренко Юхим, який згодом виїжджав зі мною в Кіровоградську обл. і ще 1-1,5 міс. Був зі мною в лісі. Так само займався забезпеченням і Тополь Василь, зараз живий. Вони набирали на заводі ім. К. Лібкнехта різних дрібниць для сільського господарства (ланцюги, цепи … ) і вимінювали їх на харчі в селах. Назад поверталися з підводами борошна, сала, яєць.

До функцій Макаренка і Тополя входило і виконання інших доручень. Як сам Макаренко розповідав мені, він наприкінці 1941 року забив 3-4 працівників СД, зокрема такого собі Федулова і його колегу. Показував і місце, де сховав тіла вбитих – на Солончаковій вул., на Боржомі – в тереконі шлаку.

Тополь був людиною малоосвіченою, жорстокою, прислуговувався Макаренкові. Сам Макаренко також був жорстоким, але в розмовах зі мною він казав, що може не витримати катувань і зрадити.

До ОУН також належали:

- Коржі, ціла родина. Вони за завданням ОУН працювали в СД. Користувалися у німців довірою, але із-за цього їх боялися сусіди;

- Струк, який працював зав. Відділом освіти в районовій управі Нижньо-Дніпровська. Виїхав з родиною на Захід;

- Старченко, який працював у системі кооперації. Струк від нього отримував харчі для Організації;

- родина Красильникових (чи Красильних). Були люди освічені, одного разу мені вдалося побувати в них вночі. Жили на вулиці Грінченка.

У Спаському ми мали групу симпатиків. Вони не брали участі в Організації, але знали про наше існування і читали літературу. Їх, власне, за це і засудили: це були –

- Ялова Дуня – запила і померла після таборів;

- Ялова Тетяна – втікла, під час хрущовської «відлиги» повернулася з Криму;

- Волох Марія – живе у Спаському,

- Лисюк Марія – там же,

- Дробітько Марія – там же,

- Терновський Михайло – помер 3-4 роки тому.

Мала Організація і зв’язки з селами. Через лікаря з Підгороднього – Мирошниченка – який мав рідню в Очеретуватому, підтримували там контакти з Редченко та Івашиною. До речі, хоча Струк і Мирошниченко діяли в структурі ОУН-Бандери, але признавалися мені, що поділяють погляди мельниківців. Певно, що ні «Роман», ні «Півторак» про те не знали.

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року, перед останнім відступом німців, мені, які іншим членам ОУН, від «Романа» був наказ залишати Дніпропетровськ і організовано їхати в кіровоградську область формувати в лісах боївки УПА.

За 3-4 дні я і ще 2 хлопці з Амуру, прийшли в умовлене місце в пушкінський парк. За деякий час підійшов «Арсен» – лікар, інші. Усього було чи то 22, чи то 32 чоловіка. Очолив групу «Арсен». Біля 11-ї години вечора ми з Пушкінського парку дісталися залізничного вокзалу, посідали на німецькі платформи і за ніч доїхали до Знам’янки (чи Олександрії, вже не пам’ятаю точно). Там ми, дочекавшись вечора, на чолі з місцевим провідником пішли до лісу. Тиждень ночували в селах Голики та Болтишка, що розташовувалися поблизу від лісу, а надалі вирушили до місць постійної дислокації в Голованівському лісі (Хмельовський та Мало-Висківський райони). Нашу групу очолював вже (як я довідався пізніше) Петро Дужий, який раніше перебував в с. Ново-Українка. Група складалася з 6-и боївок. 7-а лоївка була нестабільною, до неї скеровували переважно новачків. Лоївки розташовувалися в районах сіл: Лозуватка-Очеретяне-Бурти, с. Кіровка, с. Хмельове та ін.

Двома лоївками керував колишній командир Червоної Армії – майор «Божко» – 32-35 років. Він мав ад’ютанта під кличкою «Дубок», вісімнадцятирічного хлопця з Західної України. Головним завданням боївок було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього ми – 1) намагалися привернути на свій бік місцевих поліцаїв чи, принаймні, нейтралізувати їх. Запрошували їх в ліс, проводили бесіди. Був випадок в с. Кіровка, коли наші хлопці вбили двох поліцаїв з с. Очеретяне. Це налякало інших поліцейських і вони почали шукати контактів з нами. Велика їх кількість кидала службу у німців і переходила до нас в ліс;

2) Організовували напади на комори з продуктами, зброєю. Але німців не вбивали, аби не викликати репресій. Продукти і зброю забирали собі, ховали їх для потреб майбутньої війни з більшовиками. Часто роздавали продукти селянам.

Восени 1943 р. дві наші лоївки зробили вдалий напад на німецький обоз. Боїв карі несподівано оточили німецькі підводи у лісі. Німці були напоготові, але, коли ми зкомандували відійти на 10 метрів, залишивши зброю, виконали наказ. Ми забрали з підвод зброю, амуніцію і, навіть, два мотоцикли, які, правда, виявилися поламаними.

Окрім того, лоївки зупиняли німецькі ешелони (таких акцій було не менше 7), що проходили через терен нашої дії. Всі акції, як правило, проводилися вночі, а вдень ми сиділи по хатах.

У такий спосіб наша група паралізувала діяльність німецької адміністрації в цих районах.

Лоївки поповнювалися за рахунок:

- поліцаїв з місцевих сіл;

- військовополонених (близько 1/5 кількості), серед них були і росіяни. Було, навіть, і два єврея, один з них Федір Швець. Серед поліцаїв траплялися і заслані більшовиками агенти. Вірогідно, таким був Таровіков, місцевий росіянин.

3) В районі нашої дії діяв і загін червоних партизан під проводом «Гриші». Я, навіть, сам, разом з «Божком» приймав участь у переговорах з ними, в результаті яких ми домовилися про нейтралітет і обмін інформацією. Це було в селі, в якому свого часу Махно застрелив Григорьєва. Завдяки такій співпраці ні ми, ні вони не потрапляли під німецькі облави чи прочісування лісу, яких на моїй пам’яті було дві. Одна з німецьких облав була викликана нашим нападом на німецький обоз, про який я казав вище. Було приходили і ми, і червоні в якусь хатину в селі – ставили пляшку, вечерю і цілу ніч до самого ранку ділилися оперативними даними. Навіть інколи і ночували на одній з ними вулиці.

4) Сам я участі в акціях не брав, адже був пропагандистом. Одним із моїх завдань було стежити за настроями населення, вивчати його ставлення до нас, червоних партизанів і взагалі до ситуації. Для цього я ходив на евакуаційні пункти на залізничних станціях і прислухався до того, що говорили між собою люди. У свою чергу розповідав про існування загонів українських націоналістів. Переважна більшість людей взагалі не розуміла, про що йдеться. Альтернативою німцям були тільки більшовики. Але ми мали, звичайно, і прихильників. Такі люди і надавали нам притулок в селах. Наприклад, сильно захворівши на ангіну, я лежав у хаті сусіда одного з членів ОУН – поліцейського Мотузки (Мотузкіна) і за мною доглядала його дружина.

Коли прийшли радянські війська, я лише один день встиг побути вільним на знову станувшій радянської території.

З Щетиниці Мало-Висківського району я дійшов до Лозуватки, де на ніч лишився у вчителя музики Тищенка. Ранком мене розбудили працівники контррозвідки. Зробили обшук: під матрацом знайшли пістолет без набоїв (я досі не знаю чий, я ж зброї не мав). Хата була конспіративною, тому, мабуть, хтось з моїх багаточисельних попередників його там лишив. Так чи інакше, той пістолет «пришили» мені.

Здали мене, мабуть, ті самі Тищенки.

Спробував втекти, але мене впіймали. На слідстві прикидувався дурником. Згадував різних совєцьких діячів і вигадував псевдо начебто ОУНівців, подібні їх прізвищам. Так же давав і описи міфічних підпільників, з запам’ятавшихся ще зі школи портретів Тичини, Чубаря, Постишева. І називав їх: «Тича», «Чуб», «Посний».

Слідчі мене не били. Страху я не відчував, бо так чи інакше, а смерті мені вже не бачити – бо я не на фронті і не в лісі…

6 лютого 1908р. у с. Коропець на Тернопільщині, протестуючи проти фальсифікації передвиборчої кампанії, був заколотий багнетами активний громадський діяч Марко Каганець. "Забирайтеся, зайди, геть з України!", - кричала вдова Каганця стоячи в калюжі крові.

Народився він у сім'ї Василя та Катерини Каганців у 1881 р. У 18 років пішов служити до австрійського війська, там вивчив німецьку мову.

Повернувшись через три роки додому, Марко Каганець разом з однодумцями ініціює створення читальні "Просвіти" та філії кредитової кооперативної спілки, а також неодноразово стає учасником повітових, крайових громадських організацій, народних віче у Львові. У час підготовки виборів 1907 р. до австрійського парламенту українська громада висуває його кандидатуру в посли до Відня. Це й не дивно, адже протягом своєї діяльності Марко Каганець здобув значну підтримку серед простого люду, допомагаючи та захищаючи селян. 

В той же час граф Станіслав Бадені, який також мріяв бути послом до парламенту, розуміючи, що не отримає підтримки від української громади, намагається відмовити Каганця балотуватися. Він пропонує йому велику кількість землі. Але отримує відмову. Після цього Марко Каганець сказав дружині, що за даровані гроші краще б купив шнурок і повісився, чим зрадити громаду. Невдовзі він також отримав два листи від намісника Галичини графа Анджея Потоцького з вимогою не брати участь у виборах. 

Через певний час після різдвяних свят 1908 р., місцева влада зобов'язала Марка Каганця з'явитися 6 лютого на постерунок. Біля постерунку на нього уже чекали троє жандармів: Токарський, Родзінський і Ябчинський, які несподівано прискочили до чоловіка і прокололи багнетами його груди. Марко мужньо вимовив: "За вас я кров пролляв". Тоді один із жандармів встромив йому багнета в живіт і зі злоби й ненависті ще й перекрутив його, роздираючи рану. Ця розправа була привселюдною, прямо на очах дружини Марка Каганця вбили... 

На похороні героя було багато людей, він буквально перетворився у велику народну маніфестацію. По закінченні учасники похорону на всі груди заспівали пісню Івана Франка "Не пора, не пора москалеві, ляхові служить".

З 1908 по 1939 рр. 6 лютого у всіх церквах округи дзвонили дзвони на згадку про смерть Марка Каганця. Ці трагічні події стали основою для створення народних пісень, для написання оповідання "Троє" Гната Хоткевича, створення вірша "Грудка на могилу Марка Каганця" Іванни Блажкевич, також відомо, що Іван Франко після вбивства героя написав у Львові гнівну статтю з цього приводу. 

На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, зокрема вбивство Марка Каганця та фальсифікація виборів до австрійського парламенту 12 квітня 1908 р. Мирослав Січинський застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького.

Своїй жертві Січинській предметно пояснив, що поліція не має права колоти багнетами беззбройних селян. Він заявив, що вчиняє атентат за кривди українського народу, зокрема, за вбивство Марка Каганця та фальсифікацію виборів до австрійського парламенту.

«Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»— вигукнув Січинський.

Перша куля потрапила в ліве вухо намісника та зачепила мозок. Наступні кулі пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.

Січинський не робив спроб утекти. Він сів у передпокої та чекав прибуття поліції. 

Нині у селищі Коропець Марку Каганцю встановлено пам'ятник, його ім'ям назвали школу і центральну вулицю. Могила Марка Каганця у селищі Коропець Тернопільської області належить до пам'яток історії України. 

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/zabyraytesya_zaydy_get_z_ukrainy__krychala_vdova_kagantsya_stoyachy_v_kalyuzhi_krovi_307632.html

Цей день в історії УПА 6 лютого.

фото: Командири УПА воєнної округи "Лисоня" (Тернопільщина): Василь Шепета - "Чорний", Володимир Якубовський - "Бондаренко", Михайло Хома - "Юрко", Богдан Федик - "Крук", Іван Юхнович - "Кок".

джерело. ФБ Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. 

1945 рік

Відділ УПА-Захід відбив атаку загону НКВД у селі Рокитне на Львівщині. В ході бою загинули четверо воїнів УПА.

Під час боїв з московитами у селах Дорожів і Тейсарів на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Мар’ян Заєць – «Цяпка» та ще один повстанець.

У селі Карпилівка на Рівненщині повстанці влаштували засідку на офіцерів районного військкомату. Знищено одного військового, трьох поранено, ще одного захоплено в полон. Здобуто ручний кулемет. У ході перестрілки троє повстанців отримали поранення.

1946 рік

Під час нападу на гарнізон НКВД у селі Полоничі на Львівщині повстанці знищили 9 військових.

У передмісті райцентру Яворів на Львівщині повстанці підірвали приміщення виборчої дільниці.

У селі Драчинці на Чернівеччині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

1947 рік

Відділ УПА-Захід у селі Нивочин на Станіславщині зруйнував виборчу дільницю.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Белелуя на Станіславщині. Двоє повстанців (станичний ОУН «Вітер» і його заступник) вчинили збройний опір, знищили двох військових та ще двох поранили, і загинули в перестрілці.

1948 рік

У селі Лучиця на Львівщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель.

1949 рік

У бою з загоном МВД біля села Волосянка на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Рожков – «Вершок» та ще 9 повстанців.

У селах Нижчі Луб’янки і Нетерпинці на Тернопільщині повстанці спалили сільські ради і клуби.

1951 рікП

Пошуковагрупа МВД захопила криївку біля села Зелена на Тернопільщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і застрелилися.

Підготував Сергій Горобець.

6 лютого 1958р. у Мюнхені розбився літак з англійською футбольною командою "Манчестер юнайтед" на борту.

Англійці поверталися в Англію з Белграда, де зіграли внічию з "Црвеною звездою" (3:3) і забезпечили собі вихід до півфіналу Кубка чемпіонів. У Мюнхені літак зробив проміжну посадку. Під час третьої спроби злетіти в умовах снігопаду в літака не спрацювали гальма, він на повному ходу протаранив розташований на шляху будинок, розвалився на дві частини і спалахнув. В уламках загинули 23 особи, серед них вісім футболістів, вісім журналістів, три співробітника клубу.

Шістнадцять днів перебував між життям і смертю тренер "МЮ" Метт Басбі. Двоє з гравців, які вижили, більше ніколи не виходили на поле, але троє повернулися, в тому числі захисник Білл Фоулкс та 20-річний Боббі Чарльтон, якого знайшли за 60 метрів від літака.

У 1965 р. команда знову виграла чемпіонат Англії, а в 1968-му Басбі виконав свою обіцянку виграти Кубок чемпіонів. На шляху до фіналу "МЮ" обіграв мадридський "Реал", причому вирішальний гол забив Фоулкс. А у фіналі манкуніанці з рахунком 4:1 перемогли португальську "Бенфіку" на чолі з легендарним Еусебіо. Два голи забив Чарльтон.

Після фінального свистка троє гравців, які вижили в Мюнхені, взялися за руки в центрі поля, і весь стадіон (гра проходила в Лондоні) наслідував їх приклад.

Джерело. Сайт. Історична правда.