Говорять, що Микола Андрійович навчився читати та писати російською, французькою та німецькою у чотирирічному віці. Після закінчення початкової трирічної приватної школи Павла Білецького-Носенка Микола 3 роки навчався у Благородному пансіоні при Головному педагогічному інституті в Петербурзі. Там входив до кола Пушкіна, Пущина, Кюхельбекера, Дельвіга, Глінки, Рилєєва, Бестужева. Перший вірш 16-тирічного Маркевича був вміщений поетом Жуковським на сторінках журналу «Невскій зрітель» 1820 року. Тоді ж Микола Маркевич опановує гру на фортепіано у відомого піаніста Джона Філда.
З 1820 року Маркевич був юнкером Курляндського драгунського полку на військовій імператорській службі, і вже в 20 років, 1824 року вийшов у відставку в чині поручика. Повернувшись до сімейного маєтку в Україні, за винятком одноразової поїздки до Москви 1829 року, вже не залишав його до кінця життя. Одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Ракович.
Друкував вірші у російському журналі «Московский Тереграфъ». 1831 року з’явилась його перша книжка, надрукована в Москві під назвою «Украинские мелодии. Сочинения Николая Маркевича» (рос.) в яку ввійшло 36 віршів.
Все життя Маркевич збирав історичні документи Козацької Доби з метою створення українського енциклопедичного словника. Протягом 10 років створив більше 100 000 статей для словника. Обсяг роботи складав 11 томів по 600 сторінок кожний, але праця над ним була припинена зі складних причин, пов’язаних із видавництвом у Російській імперії. У журналі «Библиотека для чтения» його звинуватили в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії, в якій «…не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська». Російський літературний критик Вісаріон Бєлінський навіть виступив публічно проти важливої наукової діяльності Маркевича.
Для всіх своїх творів Маркевич писав ноти музики. Так 1840 р. у Москві була видана збірка «Народные украинские напевы, положенные для фортепиано Николаем Маркевичем» (рос.)
Маркевич товаришував з Тарасом Шевченком і 1847 року поклав на музику його вірш «Нащо меня чорні брови». Шевченко ж, в свою чергу, присвятив Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». У цьому богемній спілці Шевченко звертався до Маркевича за кваліфікованими порадами досвідченого історика під час створення поеми «Гайдамаки».
Після публікації історичної праці «История Малороссии» майже 15 років не з’явилося жодного друкованого твору Миколи Маркевича. Друкувати його почали знов після смерті імператора Миколи І.
За життя Маркевич встиг долучитись до укладання українського словника на 45 тис. слів з прислів’ями, приказками, казками, піснями, старовинними універсалами, листами, літописами, історичними актами.
Збираючи історичні документи, Микола Андрійович також колекціонував іх, створивши у Турівці історичний архів із рідкісних стародруків, історичних манускриптів, гетьманських універсалів, листів видатних діячів України та Росії, етнографічних конспектів. Цей провінційний архів налічував 12 000 рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з низ історик встиг класифікувати, систематизувати та ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи родича історика – Андрія Марковича (Маркевича), документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів, матеріали з книгозбірні Петра Рум’янцева, бібліотека Іполита Богдановича та інші старовинні рукописи. 1851 року у виданні журналу «Отечественные записки» була розміщена стаття Маркевича з проханням надати допомогу в опублікуванні історичних документів з його архіву. Згодом ця колекція опинилась в Пашковому домі Рум’янцевського музею м. Москви у фонді рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.
З 1850 р. історик багато хворів і помер 1860 року. Похований у родовому склепі. З дружиною вони мали п’ятьох синів, з яких відомо тільки про старшого, Андрія, що він прожив 77 років.
Джерело.https://www.kobu.kiev.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар