Загальна кількість переглядів!

понеділок, 26 квітня 2021 р.

27 квітня 1941р. у Празі склав довічні обіти о. Патрило Ісидор Іван - монах-василіанин, майбутній Український католицький священик, протоархімандрит Василіянського Чину, історик церкви, бібліограф. Помер 27 жовтня 2008 р. Похований на монашому цвинтарі у с. Крехові.

Народився о. Ісидор Патрило 30 листопада 1919 р. в Судовій Вишні (нині Мостиський район) на Львівщині в родині Петра Патрила та Варвари, з дому Степаняк, на хрещенні 2 грудня 1919 р. отримав ім’я Іван (охрестив о. Євген Боднар місцевий завідатель), був першою дитиною в сім’ї.
Обидві родини, батькова і мамина, належали до заможніших селян. Батько працював ще з-перед Першої світової війни на залізниці, черговим на залізничному переїзді. Але після війни польська влада домагалася, щоб державні працівники міняли метрики і переходили до польського табору. Оскільки батько цього не зробив, його перевели в 1932 р. на інше місце роботи, аж за Сян, до Лежайська. Туди незабаром переїхала вся родина: мати, сини Іван, Володимир і Євген та донька Ольга.
Інші діти, сестри Романа і Маруся та брат Богдан, народилися вже в Лежайську, тож крім о. Ісидора, в родині було ще троє синів та три дочки.

У 1925 р. батько записав Івася до школи: по знайомству, бо до шести років не вистачало йому зо три місяці. Школа, єдина у місті, до якої треба було ходити пішки біля 3-х кілометрів щодня, була польською, українську мову починали вчити аж у третьому класі, всього три рази на тиждень, і то в свідоцтві записували як «руську». Але в передмісті, де проживала родина Івася, говорили всі українською, хоч трохи спольщеною, тож польську мову почав він вчити аж у школі. Іван був здібною дитиною, навчання йому давалося легко.

З осені 1929 р. Іван розпочав навчання у приватній василіянській гімназії, Місійному інституті св. Йосафата, у м. Бучачі на Тернопільщині. Була якась вагома причина, що Петро Патрило дав свого сина до школи в далекому Бучачі, де навчання було платним, бо діти там і проживали, а не до Львова, ні до перемишльської гімназії, куди щодня доїжджали школярі з Судової Вишні. Зробив він це, мабуть, не з якихось практичних міркувань, а, найвірогідніше, за порадою пароха. Так у Бучачі дев’ятилітній Івась вперше побачив василіян, про яких раніше навіть і не чув, і їхній монастир.

У той час у Місійному інституті в Бучачі навчалося коло 50 учнів, приймали сюди за рекомендацією священика, тож в основному були це хлопці добрі, дисципліновані, здібні. Більша частина з них вступала пізніше до Василіянського Чину. Мимо різних недоліків цього навчального закладу, було у ньому щось, за що учні його любили і відчували до нього глибоку симпатію. Сама атмосфера: старовинний монастир, підібране товариство, добре виховання, – сприяло цьому.

Після закінчення VI класу гімназії Іван разом з п’ятьма іншими учнями (третина класу) вступив 30 серпня 1933 р. до василіянського новіціяту у Крехові, під час облечин прийняв ім’я Ісидор. У той час маґістром новиків був о. Павло Теодорович, глибоко-духовна і мудра людина, добрий вихователь. Новики, яких було того року 39, ним просто захоплювалися, любили і поважали його.

Перші монаші обіти бр. Ісидор склав у Крехові 4 грудня 1935 р., після чого розпочав подальші гімназійні студії. Навчався у Лаврівському (1935-1936 рр.), а потім у Добромильському (1936-1938 рр.) монастирях, де в той час було 35 студентів. У 1938 р. переїхав, разом з 5-ма іншими братами, на філософські студії до Кристинополя (нині Червоноград). Там застала їх війна. Новий кордон проходив по річках Бугові і Солокії, так що господарство монастиря опинилося по інший бік кордону, а отже монастир, в якому проживало 30 монахів, – священиків і братів, з них 21 студент, – залишився без засобів на існування. І все-таки навчання продовжувалося, допомагали, чим могли, добрі люди.

25 серпня 1939 року почав писати щоденник… Запис про передчуття війни Польщі з Німеччиною.

У воєнних обставинах закінчили другий рік філософії у Кристинополі. Потім кількох студентів, у тому числі бр. Ісидора Патрила, вислано на дальші студії до м. Оломоуца в Моравії. Завдяки ініціативності о. Павла Миськова, ЧСВВ, який був навесні 1939 р. в цьому місті духівником семінаристів-богословів Мукачівської єпархії, від 17.10.1939 р. вдалося примістити в архиєпархіяльній семінарії Оломоуца 24-ох василіянських студентів богослов’я з Лаврова та 5-ох їхніх викладачів. Також вислано туди 5-ох студентів з Кристинополя. Після різних пригод подорожі брати приїхали до Оломоуца в неділю 10.11.1940 р. і розпочали дальше навчання. Проте вже через кілька місяців німецька влада Протекторату Чехії і Моравії замкнула чеські духовні семінарії. Довелося переїхати до Праги і до Відня.

Отож, 19.01.1941 р. 18 братів, серед них Ісидор, переїхали до Праги і поселилися в німецькій духовний семінарії. Там продовжили навчання на богословському факультеті Карлового університету. Оскільки не мали грошей на трамвай, 10 км до факультету і назад звичайно щодня долали пішки. У Празі 27 квітня 1941 р. бр. Ісидор склав Богові вічні обіти у Василіянському Чині. Одночасно з богословськими студіями він, як і багато його співбратів, вивчав історію та педагогіку в Українському Вільному Університеті, і закінчив його у 1944 р. докторатом з філософії, захистивши у професора монс. Августина Волошина дисертацію: «Педагогія Києво-Могилянської Академії (1631-1817)». Цю роботу почав писати у Празі, а закінчив в Моравській Остраві, завдяки тому, що бібліотека у Празі висилала книжки на його замовлення.

У німецькій семінарії василіянські студенти пробули тільки два роки, бо на початку листопада 1942 р. німецька поліція вигнала їх звідти, так що змушені були шукати помешкання в різних латинських монастирях, але навчання в семінарії продовжували. Та вже 15 лютого 1943 р. німецька поліція перервала їхні студії і через чеське Робітниче бюро праці вислала усіх, – 13 студентів та отців Павла Миськова і Арсенія Кулибабу, – на роботу у вугільній шахті в Остраві (Моравія). У Празі залишили тільки шістьох василіян, із-за їх стану здоров’я, але знайшли їм роботу на місці.

В Остраві проживали у різних монастирях і церковних будинках, а працювали як робітники у шахті, щоправда не під землею, а нагорі. Директор-німець ставився до них добре. Бр. Ісидор перебував з о. Анастасієм Ключиком при монастирі сестер св. Хреста й у ньому прийняв 2 травня 1943 року, разом з бр. Володимиром Сютиком, дияконські та священичі свячення з рук єпископа-помічника Оломоуцького Станіслава Зелі.

В Остраві семінаристи працювали до 20 травня (а частина – до 12 липня) 1943 р. Німецька поліція у Празі примусила їх до праць без відома властей з Берліна, і як тільки ті довідалися, було дано наказ повернути їх на навчання. Проте, знаючи ставлення поліції до них, усі василіяни, які вже закінчили навчання, негайно виїхали до Галичини. Залишилися лише кілька, серед них о. Ісидор Патрило. Але навчатися прийшлося недовго, бо 28.12.1943 р. дано наказ з’явитися всім наступного дня на залізничній станції. Відвезли усіх під конвоєм до кордону з Генерал-губернаторством (окупованою Польщею) і там відпустили, бо недалеко був фронт. Так новоієреї отримали можливість відвідати свої родини і відправити для них приміційну Св. Літургію. Якщо би просили про це в гестапо навіть на колінах, їм би, з певністю, не дозволили, а так ще самі й завезли ближче до дому. Дивні дороги Божого провидіння! Так о. Ісидор мав можливість відправити першу Службу Божу для найближчої родини в Лежайську на Різдво 7.01.1944 р., а потім для дальшої рідні в Судовій Вишні у неділю 16.01.1944 р.

Настоятелі призначили о. Ісидора до монастиря у Перемишлі, де він перебув до 30 травня 1944 р., а далі отримав як студент університету дозвіл від німецької влади на повернення на навчання до Праги. Приїхавши туди, о. Ісидор оселився в монастирі сестер-урсуланок, але ненадовго, бо гестапо, довідавшись про його повернення, пригрозило йому арештом. Хоч не мало підстав, бо повернення було легальним, все ж змусило його виїхати з Протекторату Чехії і Моравії.

Повернутися на Галичину о. Ісидор не міг, бо там уже були радянські війська, тому дозволили йому виїхати до Німеччини. А йому якраз треба було туди, щоб здати екзамен в проф. Івана Мірчука, який проживав у Берліні. Чи ж не знак Божої опіки?! Так навчання було завершене, і після іспитів о. Ісидор звернувся до о. Петра Вергуна, Апостольського Адміністратора для українців-католиків у Німеччині, який проживав у Берліні, а той 29.07.1944 р. призначив його душпастирем для українців-католиків у єпархії Мюнстер та Падерборн (Західна Німеччина).

Під час перебування у Мюнстері о. Ісидор проживав у будинку духовної семінарії, де його тепло прийняв єпископ Мюнстера кардинал Фон Ґаллен, чи не єдиний, хто прилюдно на проповіді виступив проти тоді всемогутнього Гітлера. З Мюнстера о. Ісидор їздив правити Св. Літургію до багатьох українських осередків: до ближчих – на велосипеді, до дальших – поїздом. Праці було так багато, що постійно недосипав. Усюди о. Ісидор зустрічав доброзичливість і жертвенність людей: як німців (священиків і монахинь, які його приймали, хоч коли б він до них не приїхав, навіть по півночі), так і українців.

Після закінчення війни о. Ісидор перебував у таборі Батгорн для переселенців зі Східної Європи, а доїжджав до інших місць автомобілем, який виділила англійська влада, під якої контролем опинилася Західна Німеччина. Щоб могти без перешкод служити для українців, він вписався до числа капеланів першої танкової дивізії, з правом носити військовий одяг. У 1946 р. разом з англійськими військовими він відвідав головніші італійські міста (Мілан, Венецію, Неаполь), а також був у Римі, де зупинявся в монастирі Головної управи Чину, тоді напівпорожньому, на площі Мадонна деі Монті.

Переходячи від табору до табору, 19.02.1948 р. о. Ісидор переїхав до Англії, але як звичайний робітник, бо священиків тоді ще не приймали. Там працював як перекладач у поштовому відділенні в Гарроґейт та у великому таборі переселенців Фал Саттон, а пізніше на текстильній фабриці у м. Лідс. У неділі відправляв там, де не було жодного священика.

У 1949 р. о. Ісидор кораблем «Андес» переплив до Аргентини і 16 січня прибув до її столиці, Буенос-Айресу, де був василіянський монастир. Там він перебував три роки, обслуговував церкви у місцевостях Доксуд, Вероніка, Сан-Мартин, Валентин-Алсіна. Крім того, навчав в українських школах у Буенос-Айресі, Валентин-Алсіні, Доксуді.

На початку 1952 р. о. Ісидор переїжджає до Рима, оскільки о. Архимандрит Теодосій Галущинський призначає його своїм особистим секретарем. Того ж року здає загальні іспити з богослов’я в Папському університеті св. Томи «Анжелікум» у Римі та здобуває ліценціят, а наступного 1953 р. захищає там докторську дисертацію з богослов’я на тему: «Peter Mohyla und seine Akademie. Beitrag zum Studium über Kenntnis und Einfluss des hl. Thomas in der Ukraine» («Петро Могила і його Академія. Причинок до дослідження про знання і вплив св. Томи в Україні»), яка, проте, залишилася в рукописі, не була опублікована. Під час перебування о. Ісидора в Римі помирає під час візитації в Канаді о. Теодосій Галущинський, якого він був секретарем. Тож молодому священикові доручили очолювати Українську секцію Радіо Ватикану, і він виконував це завдання у період від 7.09.1952 р. до 10.07.1953 р., готуючи програми, які транслювалися на Україну.

Після Генеральної Капітули Василіянського Чину, яка відбулася в Римі 25.02-17.03.1953 р. о. Ісидор повертається до Буенос-Айреса, оскільки в Аргентині дуже бракувало священиків, а о. Володимира Ковалика, тодішнього Протоігумена в Аргентині, було обрано на становище Генерального економа і покликано до Рима. Але вже у 1955 р. о. В. Ковалик повернувся в Аргентину, і о. Ісидор, призначений 4.06.1955 р. на уряд Генерального економа, знову їде до Рима. Щоправда, цього разу їде через Бразилію, де з доручення Протоархимандрита о. Павла Миськова проводить економічну візитацію монастирів цієї Провінції (5.08-27.09.1955 р.). До Рима о. Ісидор прибув 8 жовтня 1955 р.

За порадою о. Протоархимандрита він записався на студії церковного права на Латеранському університеті, які закінчив у 1958 р., а в 1961 р. захистив там докторську дисертацію на тему: «Episcopi-Metropolitani Kievo-Halicienses; attentis praescriptis motu proprio «Cleri sanctitati» (видана друком у І секції «Записок ЧСВВ»). Від 1957 р. був він настоятелем Римської обителі та опікувався василіянськими студентами, яких тоді було понад 20.

Виконуючи обов’язки Генерального економа, о. Ісидор Патрило у 1957 і 1959 роках проводив економічні візитації у василіянських монастирях США і Канади. У 1958-1963 роках, під час праць ІІ Ватиканського собору, брав участь у комісії по виданні Святого Письма Старого і Нового Завіту українською мовою в перекладі з оригінальних текстів о. Івана Хоменка. Головою цієї комісії був спочатку о. Йосиф Мартинець, але коли його 7.06.1958 р. призначили єпископом, головування в комісії прийняв о. Атанасій Великий, а після нього – о. Тарас Олійник. Спочатку комісія збиралася два рази на тиждень, а згодом майже кожного дня. Завданням о. Ісидора було знайти мовних і стилістичних коректорів української мови і вести з ними листування. Також до його обов’язку як Генерального економа, а від 27.02.1962 р. і Прокуратора Чину, належало економічне забезпечення проекту, тобто збирання коштів і видання готової книги друком, з чим він достойно справився. У 1962-1963 роках о. Ісидор пробув більше у Мюнхені, як у Римі, бо там друкувалося Святе Письмо. Спочатку треба було допильнувати набирання шрифту, а потім коректи цілого Святого Письма. Це о. Ісидор робив особисто – надто відповідальним було завдання, надто дорогоцінною Книга, яка мала потрапити до рук українськомовного читача.

У 1962 р. о. Ісидор став директором Римського василіянського видавництва, знаного з його двох серій книг: «Записки Чину святого Василія Великого» та «Українська духовна бібліотека». У лютому 1963 р. Генеральна Капітула обрала Протоархимандритом Чину о. Атанасія Великого, а той, за згодою Консульторів, призначив о. Ісидора Патрила Генеральним секретарем, і цей обов’язок він виконував до червня 1975 р., а одночасно був економом василіянської Римської обителі.

У 1965 р., з доручення о. Протоархимандрита, о. Ісидор провів 26.06-9.07 першу канонічну візитацію у Варшаві. Крім монастиря у Варшаві він відвідав також отців у Перемишлі, де була греко-католицька парафія, у Старому Курові, де отці обслуговували латинську парафію. Також о. Патрило зустрівся з кардиналом Стефаном Вишинським, ординарієм для греко-католиків у Польщі, якому повідомив про мету свого приїзду, і який його прийняв дуже прихильно. Після зустрічі з усіма отцями і братами о. Патрило, з доручення о. Протоархимандрита, призначив протоархимандричим делагатом о. Йосафата Романика і повідомив про це кардинала С. Вишинського. Також ще тоді о. Ісидор познайомився з секретарем кард. Вишинського, пізнішим кардиналом Юзефом Ґлемпом, який, відвідуючи Рим, не раз бував пізніше у василіянському монастирі.

Того ж 1965 р. о. Ісидор вперше після війни відвідав свою родину в Україні. Приплив до Одеси кораблем, який курсував між Венецією і Кавказом, а щоб не викликати підозріння, щойно в Одесі повідомив про свій приїзд батька, а той розіслав телеграми родині. Не обійшлося і без прикрої зустрічі з представниками т. зв. Товариства зв’язків з українцями за кордоном, які мали за завдання зайняти час іноземного туриста та контролювати його дії.

Другий раз відвідав о. Ісидор свою родину в 1968 р. коли з о. Атанасієм Федюком їхав як турист через Варшаву, Вільнюс, Ленінград, Москву, Київ. Тоді у Львові мав також зустріч з деякими отцями-василіянами з України. Утретє відвідав Україну в 1971 р., на цей раз автомобілем з іншими двома отцями-василіянами: Климентієм Корчагіним та Тарасом Олійником.

У 1971 р. о. Ісидор як знавець східного канонічного права був запрошений Головною управою сестер-василіянок на їхню Генеральну капітулу, яка відбувалася в Албано біля Рима. Там від 21 червня до 10 серпня він щодня служив Святу Літургію і допомагав при усучасненні їх правил, згідно з розпорядженнями ІІ Ватиканського собору.

У 1974 р. о. Ісидор знову був на Україні разом з о. Романом Кравцем. Зустрівся в Одесі майже з усією родиною, крім батька, який помер у 1972 р., на 81 році життя. Ще перед тим відійшли у вічність два його брати, обидва були вояками УПА: Володимир загинув, Євгена засуджено на смерть, але замінено цю кару на довічне ув’язнення. Був у сибірських таборах, а через 15 років його звільнено по амністії і там, уже на пенсії, він помер у 1967 р.

Починаючи з 1973 р., о. Ісидор був членом Літургійної комісії Василіянського Чину, яка працювала над перекладом та виданням «Молитвослова», остаточна редакція якого вийшла друком у 1990 році. Також під час довголітнього перебування в Римі о. Ісидор завжди плідно співпрацював з Ватиканським Радіо, служив Святі Літургії, проповідував, готував тематичні доповіді. Його мелодійний голос, щире і глибоке, сповнене Божої правди слово западали в серце і душу слухачам, зміцнюючи їхню надію. Багато його проповідей вийшло друком у збірках радіопроповідей з Ватикану, як «Символ віри», «Заповіді Божі і церковні», «Апостольські повчання на неділі», «Нагірна проповідь Ісуса Христа», «Джерела Божих ласк», «Отче наш», «Свята місія» та ін.

Крім того, о. Ісидор був 14 років капеланом Сестер Служебниць у Римі, за цей час дав їм кілька серій реколекцій. Також був автором статей до журналів «Життя» (Аргентина), «Світло» (Торонто, Канада), «Записки ЧСВВ»; до енциклопедій: Енциклопедія Українознавства, Енциклопедія Української Еміграції та ін.

У 1976 р. Генеральна Капітула Василіянського Чину обрала о. Ісидора Патрила Протоархимандритом Чину на 12 років, а Генеральна Капітула 1988 р. переобрала його на це становище ще на один термін (цього разу, за зміненими Правилами, на 8 років, до 1996 р.). У цей час він був також консультором Священної Конгрегації для Східних Церков і брав участь у працях комісії, яка готувала до видання Кодекс Канонів Східних Церков. Крім того, о. Ісидор Патрило був членом Українського Богословського Наукового Товариства, дійсним членом Історично-Філософської Секції Наукового Товариства ім. Шевченка та Української Вільної Академії Наук у США. Брав участь в різних конференціях, де виголошував доповіді, дописував до різних наукових видань, зокрема відомі його статті з історії Василіянського Чину та Української Церкви, церковного законодавства. Але, мабуть, найбільш відома і шанована в колах науковців його трьох-томна праця: «Джерела і бібліографія історії Української Церкви», якій посвятив багато часу, і яка свідчить не тільки про ерудицію автора, а і про широту його наукових устремлінь (четвертий том залишається поки що не виданим).

Свій обов’язок Головного настоятеля Чину виконував о. Ісидор з великою старанністю і посвятою, відвідуючи монастирі і Провінції, зустрічаючись із поодинокими ченцями. Хотів передати іншим своє розуміння змісту Богові посвяченого життя, надихаючи їх не зупинятися на поверховному виконуванні монаших практик, а зростати у синівських почуттях до Бога, змагаючи до святості життя. Намагався підтримувати якнайкращі відносини з церковною ієрархією, зокрема з єпископами УГКЦ, засвідчуючи кожному, що Василіянський Чин не шукає для себе привілеїв чи визнання, але прагне передусім Божої слави і спасіння людських душ. Окремою турботою о. Ісидора як Протоархимандрита була справа виховання молодих ченців і священиків. Він намагався чи під час канонічних візитацій, чи в особистих розмовах підтримати і зміцнити бажання молодших ченців зростати у вірності Богові.

Особливо дбав про Українську Провінцію Чину, зокрема після того, як Церква в Україні отримала свободу, часто, по кілька разів на рік, сам приїжджав на Україну, надавав духовну, матеріальну допомогу, а також скеровував сюди кращих ченців з інших Провінцій. У своїх рішеннях, як Настоятель, відзначався о. Патрило далекоглядністю і проникливістю, у діях – виваженістю і мудрістю, у взаєминах з іншими – невимушеністю, щирістю і простотою. За скромним виглядом монаха вгадувалася сила духа, ніжність почуттів, мудрість вченого, розсудливість практика, рішучість діяча, дбайливість душпастиря, святість слуги Божого. А жив скромно, невибагливо, хоч міг чи то як настоятель, чи пізніше з огляду на вік шукати для себе винятків.

Після закінчення в 1996 році терміну протоархимандричого служіння о. Ісидор далі залишається в Римі, де, як і раніше, невтомно працює: і як науковець, і виконуючи різні обов’язки й доручення настоятелів. У літній період майже щороку приїжджає на Україну, де читає лекції на літніх катехитичних курсах і курсах постійної формації для священиків-василіян, виконує інші служіння, а також, при нагоді, відвідує свою родину, до якої завжди відчуває глибоку симпатію.

У другій половині липня 2001 р., під час перебування в Україні, о. Ісидор, можливо, внаслідок перенесеного мікроінсульту, почав швидко втрачати зір, консультації лікарів у Львові не дали бажаного результату. Спочатку поступово згасає праве око, пізніше ліве. До Рима на початку вересня о. Ісидор повернувся майже незрячим, трохи бачив тільки лівим оком, а потім зір зовсім згас. Однак, обмежений у своїх діях, залежний від послуг співбратів по Чину, які опікувалися ним, він не втрачав погоди духа і тверезості мислення. Не опускав ніколи молитви, звертаючись до Бога зі щирою і повною довір’я побожністю. Перебував далі у Римі, а від 2004 року на літо приїжджав звичайно до Крехова. У 2006 році він на постійно переїхав на Україну, до монастиря св. Йосифа у Брюховичах біля Львова, де і перебував останні роки під дбайливою опікою ченців Василіянського студійного дому. Відвідували його також рідні, зокрема сестри і брат Богдан.

У понеділок 27 жовтня 2008 р., в передобідній час, невдовзі після прийняття Святого Причастя, перестало битися серце славетного монаха-василіянина: так о. Ісидор передав Господеві свою благородну душу, освячену довгим життям у Божій службі і терпеливим перенесенням з любов’ю і довір’ям до Бога різноманітних невигод. Вдивляючись у його життя, бачимо о. Ісидора як такого, який цілковито віддав себе в Божі руки, а тому був спроможний побачити діла Господні таки у своєму житті.

Джерело.https://www.osbm.org.ua/index.php/2014-11-26-09-44-45/novyny-provintsii/4745-o-isydor-ivan-patrylo-chsvv-30-khi-1919-27-kh-2008
Автори життєпису:
о. Діонисій Заведюк, ЧСВВ
о. Єронім Грім, ЧСВВ

27 квітня 1948р. у с. Шили Лановецького р-ну на Тернопільщині у бою з московитами загинули районовий референт СБ ОУН Вишнивецького району Петро Швалінський "Максим" та ройовий УПА Яків Долинський "Борис".

На світлині: стрільці УПА сотні «Сокола» , третій зверху Долинський Яків "Борис". Світлина з сайту: www.poglyad.te.ua.
*****
Своє життя обидва повстанці віддали за Українську землю, мову, культуру традиції...
Петро Швалінський приєднався до ОУН у 1942 р., пройшов шлях від ройового до районового референта, брав участь в боях з ворогом і чотири рази був поранений. Проте цього дня вижити в бою не судилося. 

Його бойовий побратим Яків Долинський приєднався до руху Опору у 1943 р. Безстрашно виконував різноманітні завдання, вижив після поранення та страшної хвороби - туберкульозу кісток. І після цього не припинив свою боротьбу.

Напередодні загибелі повстанці заквартирували у с. Шили. Про це стало відомо недоброзичливцям - сексотам, які їх і видали. "Максима" та "Бориса" оточили озброєні енкаведисти. Вирватися з оточення було неможливо і в цьому нерівному бою вони загинули.

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__v_boyu_z_nkvd_zagynuly_povstantsi_maksym_ta_borys_286503.html

27 квітня 1933р. у м. Копичинці народилася Мстислава-Іванна Чорній - Українсько - Австралійська маляр-постімпресіоніст (акварелі, пастелі) і педагог .

Околиці містечка Копичинці
**** 
Після окупації Західної України московитами була на засланні в Сибіру, а в 1950 тікає до Австралії.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/27/27-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-4/

27 квітня 1950р. у с. Потоки на Чернівеччині три кущбоївки знищили голову колгоспу і дільничного МВД, спалили контору колгоспу.

Село Розтоки.
Джерело інформації Літопис УПА. Календар на 2020р.

27 квітня 1904р. помер Михайло Петрович Старицький - драматург один із засновників Українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями».

Народився 14 грудня 1840р. у селі Кліщинці на Полтавщині (нині – Черкащина) був одним із засновників Українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями», драматург.
З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр.

Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка).
Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Тут з Миколою Лисенком заснували Товариство українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони поставили більше десятка власних п’єс. Для розвитку театру були потрібні кошти, тому Старицький продав маєток на Поділлі і очолив першу українську професійну театральну трупу. «Склалося товариство, – писав Іван Франко,– якого Україна не бачила ні до, ні після». Протягом 1886-1887-го тривали успішні гастролі Москвою та Санкт-Петербургом, після чого тріумф чекав на українців у Варшаві, Вільнюсі, Тифлісі. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали найкращі декорації та костюми.

1893-го Старицький пішов з трупи, бо не мав більше коштів на її утримання, а також геть розхворівся.

Решту життя присвятив літературній діяльності. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші».

Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА 27 квітня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Підпис на звороті: "З революційно-визвольних змагань пам`ятка окружного проводу О.У.Н. та сотенного Білого із двома з країв стрільцями. Байда"

1944 рік
У масштабному бою з’єднань УПА-Північ проти прикордонних військ біля села Ленчин на Рівненщині знищено понад 300 військових, 150 поранено. Втрати повстанців – 40 загиблих і 15 поранених.

У селі Грабівка повстанці відбили атаку радянських партизанів. Знищено чотирьох партизанів.

1945 рік
Вночі сотні «Галайда-1», «Перебийніс», «Тигри», «Пролом», «Кочовики» УПА-Захід атакували райцентр Радехів на Львівщині, де містився концтабір для політичних в’язнів, яких мали вивезти на схід. Гранатами знищені будівлі райвідділів НКВД і НКГБ, знищені 20 і поранені 15 військових. Звільнено понад 200 в’язнів концтабору. Отримали поранення 5 воїнів УПА.
Під час відходу на підготовлені позиції, сотня «Кочовики» наскочила на загін НКВД. Прицільним вогнем знищено 15 військових.

У селі Библо на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД і двох прикордонників.

Сотня «Дружинники-3» УПА-Захід атакувала райцентр Заболотці на Львівщині. Обстріляні будинки райвідділів НКВД і НКГБ, знищені начальник райвідділу НКВД і 28 військових.

Під час сутички з загоном НКВД біля села Соколяни на Дрогобиччині загинули 7 підпільників.

На шляху біля села Верхня Рожанка на Дрогобиччині повстанці влаштували засідку і змогли захопити в полон дільничного НКВД і двох бійців винищувального батальйону.

1946 рік
У сутичці з загоном МВД загинув районний провідник ОЛУН «Омелян».

1947 рік
У селі Іспас на Чернівеччині підпільники спалили МТС і знищили інвентар.

У селі Свинюхи на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений командир батальйону, здобуто 12 гвинтівок, гранати.

У селі Тур’є на Дрогобиччині підпільники знищили секретаря сільради.

1948 рік
Під час сутички з загоном МВД у селі Шили на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

У селі Винники на Дрогобиччині повстанці здійснили напад на дільницю винищувального батальйону. Знищені троє бійців, здобуто 3 гвинтівки та інше озброєння.

1949 рік
У перестрілці з опергрупою МВД у селі Загір’я на Тернопільщині двоє підпільників знищили військового, ще двох поранили і змогли відійти без втрат.

У селі Побоч на Львівщині повстанці знищили командира винищувального батальйону.

1950 рік
У селі Ростоки на Чернівеччині повстанці знищили дільничного МВД і голову колгоспу, спалена контора колгоспу.

1957 рік
Під час зіткнення з опергрупою МГБ у селі Рогізно на Дрогобиччині загинув підпільник Микола Воробець – «Орел».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

27 квітня 1929р. московитами розстріляний Яків Опанасович Щириця «Мамай» - Холодноярський Отаман.

Народився 8 жовтня 1887-го у селі Боровиці на Черкащині.
Навчався в Головківській учительській школі, працював сільським учителем (1906-1914).
Учасник Першої світової війни, в 1917-му закінчив Київську військову школу, здобув чин прапорщика. Займався українізацією частин російської армії. У 1918-му повернувся додому, продовжив вчителювати. Став членом української партії есерів.

З приходом денікінців пішов у підпілля. В 1919-1920-х роках очолював Білоярський полк – загони самооборони ряду сіл рідного Чигиринського повіту. Брав участь у боях із денікінцями, червоними козаками анархо-комуніста Свирида Коцура, більшовиками, не давав останнім переправляти по Дніпру зброю і продовольство. «Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом «Білоярський полк» і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельно доходив один раз до 150 чоловік…, – розповідав пізніше Яків Щириця на допитах. – Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: «Хай живе Україна», здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух… для самозахисту».
18 березня 1920-го взяв участь у знаменитому з’їзді холодноярських отаманів. У 1921-му об’єднався із загонами Мефодія Голика-Залізняка та Герасима Несторенка-Орла, діяв у районі Холодного Яру.

У серпні, після проголошення амністії, здався більшовикам (за іншою версією, легалізувався завдяки підробленим документам). Працював учителем, навчався на історичному факультеті Катеринославського інституту народної освіти, познайомився з Дмитром Яворницьким. У 1926-му став кандидатом у члени ВКП(б), викладав у Дніпропетровському землевпорядному технікумі.

Як згадувала дочка Ніна: «Про батька знаю тільки зі слів матері… Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив книжки. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу додому. У нас була багата бібліотека… Батько був дуже чесною та культурною людиною, вірний козацьким законам. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній».

У 1928-му заарештований ГПУ за доносом першої дружини. Розстріляний 27 квітня 1929-го у Черкасах, похований на міському цвинтарі.

Підготував Сергій Горобець

Іван Франко та Українські Січові Стрільці

На фото всередині: Іван Франко у Щедрий вечір в притулку Українських Січових Стрільців у Львові. Праворуч від нього Стефанія Рибчак, яка доглядала за поетом у притулку (1916 р.). Стефанія Рибчак похована на кристинопільському цвинтарі.
На фото вгорі: Військова відзнака «Стрілецька Рада» колегії коменданта Січових Стрільців Євгена Коновальця 1918-1919 рр. Її автор – відомий український різьбяр так скульптур Михайло Бринський (1883-1856).

«Складаємо останній поклін і приречення виконати полишений поетом заповіт визвольної боротьби аж до остаточної побіди».
З промови сотника усусусів З. Носковського над могилою Івана Франка.
Організація Українських Січових Стрільців була елітарною військовою частиною, яка зібрала багато політично свідомих українських діячів, учених, літераторів, журналістів, митців.
Що ж об’єднувало Івана Яковича Франка, за плечима якого лишався сорокарічний досвід літературної діяльності, особисті гіркі втрати, тяжка хвороба, пересуди і критика з боку «своїх» і «чужих», з новоутвореними молодечими підрозділами Січових Стрільців, що сподівалися на постання самостійної держави України в буремні часи Першої світової війни?
Франко своїми творами й взірцевим прикла­дом особистого громадсько-політичного життя надихав борців за вільну, незалежну Україну. У лавах Українських Січових Стрільців був і його син Петро Франко, який спільно із своїми побратимами здійснював ту самостійницьку програму, яку проповідував і яку все життя від­стоював його батько. З перших днів війни син І. Франка Петро вступає добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців.

Та не тільки світоглядна, ідейна спорідненість, рідний син та історична доля України міцно по­в’язали І. Франка з товариством Українських Січових Стрільців, але й тяжка хвороба: з 13 листопада 1915 р. І. Франко потрапляє під опіку і захист стрілецької установи, до «Приюта для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові», що містився на вулиці П. Скарги, 2а.

Стрілецьке товариство поважно й прихильно ставилося до Франка як до духовного батька, старшого наставника, національного, громад­ського діяча. Найбільшим свідченням ідейної та духовної близькості і єдності І. Франка й Січового Стрілецтва є його поетичні твори 1914-1916 рр.: «Царські слова», «Інвазія», «А ми з чим?», «Усміх фортуни», «Дві чети», «Пригода в Підбужи», «Кінна команда» та інші. Франкові довелося «пережити найстрашніші години свого життя, коли, здавалося, валилось все, над чим він працював цілий вік, на що сподівався, що творив. Довелося на власні очі побачити окупацію Львова, руїну цілого краю, тріумф темної сили…»

Івана Франка й Українських Січових Стрільців об’єднувала та самостійницька державотворча програма, яку проповідував і за яку все своє життя боровся автор гімну «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» Духовна та ідейна спорідненість Українських Січових Стрільців та Франка, глибока істинна любов до України рухали їх до праці, до дій, до боротьби за Українську державу. Коли перестало битися серце Українського Мойсея, на сторінках стрі­лецького часопису «Шляхи» з’явилися слова, які свідчать про те, що стрільці сприймали Франка як рівного вояка, що мав замість зброї в руках силу слова.

Так склалася Франкова доля, що він не дожив кілька років до того часу, коли українці оголосили свою самостійну державу. Діяльність і опір січовиків у роки Першої світової війни не були даремними, як і Франкове слово, що спонукало до боротьби, гартувало дух і виховувало покоління істинних українців-патріотів.
Анжела ТЕРЕХ, викладач української мови та літератури СШ №5 м. Червоноград.

Автор Голос з-над Бугу - 8 Квітня, 2020

26 квітня 1921р. у с. Деренівка народився Йосип Поздик "Євген" - Тернопільський край. референт пропаганди

Село Деренівка
Село Дарахів.
26 квітня 1941р. у с. Дарахів московитами розстріляний Яків Гречин - Теребовлянський окружний провідник.

Джерело. Літопис УПА та календарі Літопису УПА на 2020, 2021 роки.

Зиновій Матла, крайовий провідник ОУН (Південно-східних Українських земель) у Дніпропетровську.

Зиновій (Зенон) Матла («Дніпровий», «Святослав Вовк», «О. Львівський», «Чорний») нар. 26 листопада 1910, с. Містки, Пустомитівського району, Королівство Галичини та Володимирії — пом. 23 вересня 1993, м. Філадельфія, США).

У 1930 році закінчив Академічну гімназію у Львові. Згодом навчається на математичному факультеті Львівського університету.
Під час навчання проводить активну діяльність у лавах ОУН, посідаючи протягом 1933–1934 посаду надобласного провідника ОУН.

В 1934 році заарештований польською поліцією за участь у вбивстві поліційного агента. 28 листопада цього року засуджений до смертної кари, яка була замінена у лютому 1935 президентом Польщі на довічне ув'язнення. Вийшов на волю у вересні 1939.

У 1941 представник Проводу ОУН при Південній похідній групі, крайовий провідник ОУН ПівдСУЗ (Південно-східних українських земель) у Дніпропетровську. Учасник II та III Конференцій ОУН, член Проводу ОУН у 1943 р.
У липні 1943 заарештований гестапо та відправлений у концтабір. Перебував в концтаборах Заксенгаузен та Освенцім. 

Звільнений німцями з ув'язнення разом з деякими іншими керівниками українського визвольного руху у 1944. Залишився в Німеччині, в 1952 переїхав у Францію, в тому ж році емігрував до США, жив в Філадельфії.
На еміграції, внаслідок розколу ОУН(б), обіймає посаду члена Проводу ЗЧ ОУН та теренового провідника ОУН(з) («двійкарів») у Франції. У США працював у часописі «Америка» членом редколегії та головним редактором протягом 1971–1981. Написав спогади «Південна похідна група» та кілька публіцистичних праць.

Помер 23 вересня 1993 року у Філадельфії.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

З 26 на 27 квітня 1945 р. відбувся бій УПА під Радеховом.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Вночі з 26 на 27 квітня 1945 року сотні УПА: «Галайда-1» під командою командира
Василяшка Василя — "Перемоги" , «Перебийніс» під командою сотника «Шумського», «Тигри» з командиром «Ромком», «Пролом» з командиром «Черником», «Кочовики» з командиром «Шпилем» та бойова група СБ під проводом
Дмитра Куп'яка — «Клея» виконали наскок на містечко Радехів , де більшовики організували концтабір для політв'язнів, призначених до депортації на схід. Повстанці знищили гранатами будинки МВД-МГБ, захопили концтабір і, знищивши більшовицьку залогу, звільнили понад 200 політв'язнів.

Після цього повстанські відділи відступили з міста і зайняли становище, окопавшись, на горі між селами Тишиця і Воля Радвенська . По дорозі відділ «Кочовики» наткнувся на групу більшовиків і прицільним вогнем знищив 15 енкаведистів, останні відступили, 28 квітня більшовики стягнули підкріплення і великими силами 2-го прикордонного загону НКВС пішли з усіх сторін в наступ на позиції повстанців. Протягом 10 годин повстанці відбивали всі атаки, а коли стемніло, сильним ударом прорвали ворожий стрій і перейшли в ліси.

Вікіпедія.

Цей день в історії УПА — 26 квітня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
25 - Іван Ковалевич "Мирон"
23 - Михайло Гупало "Степан"
29 - Іван Ліщинський "Матюшенко"
27 - Петро Гречух "Олег"
40 - "Маркіян"
42 - Михайло Пиріг "Сокіл"
51 - Володимир Паюк "Нечай"
Камянець-Подільська обл. літо 1951 р.
****
1946 рік
Під час перестрілки з червоноармійцями в селі Комарово на Волині повстанці знищили одного військового, ще одного поранили. Загинуло двоє підпільників.

У сутичці з загоном МВД у селі Великий Любинь на Львівщині загинули четверо повстанців.

Під час зіткнення з загоном МВД у лісовому масиві Любашівського району на Волині повстанці знищили старшого лейтенанта і понад 20 військових. Загинув один повстанець.

1947 рік
Сотня «Журавлі» у засідці в селі Вербівка на Станіславщині знищила трьох військових МВД, ще четверо поранені, а також секретар райвиконкому.

У селі Лісна Слобідка на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД, а в селі Яблониця на Станіславщині – двох радянських активістів.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку на горі Кольда на Тернопільщині. Двоє повстанців учинили збройний опір, але опісля здалися в полон.

У сутичці з загоном МВД у селі Буцнів на Тернопільщині підпільники знищили одного військового, ще одного поранили і відступили без втрат.

1949 рік
У селі Підпечери на Станіславщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Росохи на Дрогобиччині загинув один підпільник.

У перестрілці з опергрупою МВД у селі Кропивник на Станіславщині повстанці знищили двох військових і двох поранили.

1952 рік
Через зраду колишнього окружного провідника ОУН, у селі Кадіївка на Кам’янець-Подільщині загін МВД захопив двох повстанців. За кілька місяців обоє за рішенням суду були розстріляні.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 квітня 1950р. у с. Лопушанка Хомина Старосамбірського р-ну Львів. обл. у бою з московитами загинув Василь Кадобяк - воїн Стрілківської райбоївки СБ.

Село Лопушанка Хомина
****
25 квітня 1950р. у селі Воля Блажівська Самбірського р-ну. Львів. обл. у бою з московитами загинув Сидір Старушкевич "Явір" - кущовий.

Джерело. Літопис УПА. (Календар на 2020.)

26 квітня 1840р. у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

«Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», – писав Іван Франко.

Видання побачило світ за сприяння відомого письменника Євгена Гребінки. «Кобзар» надрукувало приватне видавництво Фішера в Санкт-Петербурзі коштом полтавського землевласника Петра Мартоса.

Останній приписував собі славу відкриття Шевченка-поета, оповідаючи, як замовив молодому і талановитому художнику свій портрет. І одного разу, коли Тарас Шевченко на хвилинку відлучився, знудьгований поміщик підняв із підлоги аркуш паперу з віршами. Прочитане вразило. Тарас Шевченко дістав із-під ліжка коробку, в якій зберігав свої твори, а Петро Мартос негайно відніс їх до Євгена Гребінки.

Насправді Шевченко ще в 1838-му віддав Євгену Гребінці п’ять своїх поезій для публікації в альманасі «Ластівка» (його видали лише в 1841-му), і той перебував у захваті від творчості Тараса.

До «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

Книга мала зручний формат і була видрукувана на якісному папері тиражем 1000 примірників. Кількість сторінок різнилася від 106 до 116-ти. Це пов’язано з тим, що в друкарні в деяких примірниках відновили вилучений цензором текст. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем».
Книга швидко розійшлася (згідно газетних оголошень, продавалася по карбованцю сріблом за примірник), виторг Петра Мартоса склав приблизно 400 карбованців сріблом.
«Багато праці коштувало мені умовити Шевченка», – згадував Мартос. Натомість Михайло Лазаревський наводив слова поета: «Шевченко розповідав мені, що перше видання вийшло майже проти його волі й що при розрахунках із видавцем він одержав непомірно малу вигоду».

Після виходу збірки Тараса Шевченка почали називати Кобзарем.

Арешт і заслання поета в 1847-му спричинили заборону й вилучення «Кобзаря» з книгосховищ, через що видання стало рідкісним ще в ті часи.
Сьогодні у світі збереглося лише кілька примірників книги.

Друге видання побачило світ у 1844-му, третє – в 1860-му. Вони доповнювалися новими творами, відтак «Кобзар» став головною книгою Тараса Шевченка.

Підготував Сергій Горобець.

неділя, 25 квітня 2021 р.

25 квітня 1900 р. народилася Вероніка Черняхівська, перекладачка з мов, поетеса.... Після другого арешту за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві для Німеччини, московити її розстріляли. (23 вересня 1938 року.)

25 квітня 1900р. у Києві народилася Вероніка Черняхівська, перекладачка з п’яти європейських мов, поетеса, «зрубана гілка дерева Старицьких», – так назвав її дослідник біографії Юрій Хорунжий.

Трагічна доля Вероніки Черняхівської – представниці родини Старицьких-Лисенків, стала символом української інтелігенції молодшого покоління, вихованого на традиціях української еліти, яка формувала національну культуру кінця ХІХ – початку ХХ століття. Радянський сталінський режим у 1930-х роках завершував нищення таких представників.

Змалку Вероніка Черняхівська захоплювалася літературою, іноземними мовами, музикою, театром, мріяла про сцену.
Вчилася на юридичному факультеті, отримала вищу економічну освіту. Але творча натура вимагала реалізації в іншій сфері, тож працювала перекладачкою.

Їй належать переклади українською мовою творів Джека Лондона, Еміля Золя, Чарльза Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана, поезій а також наукової медичної літератури.
Її поезії сповнені ліризму, глибини емоцій, романтики.

Восени 1929 року Вероніку Черняхівську органи НКВД заарештували зі звинуваченням у причетності до «справи СВУ».

Після другого арешту за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві для Німеччини, її розстріляли 23 вересня 1938 року.

Про долю Вероніки Черняхівської стало відомо у 1990 році, коли на запит Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького була видана довідка КГБ УРСР про її реабілітацію.

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 25 квітня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Станичні з Коломийського р-ну Богдан Гураль "Їжак" та Іван Угорський "Грізний".

1944
Бригада «Імені Коновальця» УПА-Північ у масштабному бою з загонами НКВД біля сіл Городець і Антонівка на Рівненщині знищила понад 100 військових. Втрати повстанців – 4 загиблих, 12 поранених.

Курінь УПА-Південь у бою з загоном НКВД біля села Лисин на Рівненщині знищив 38 військових. Загинули командир куреня Юрій Чуйковський – «Юрко» і ще 11 воїнів УПА.

1945 рік
Завдяки провокаторам, загін НКВД атакував сотню «Чорні гайдамаки» УПА-Північ біля села Вирів на Рівненщині. Загинули 25 повстанців, 5 поранені.

У селі Вирів на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені два дільничних НКВД, особовий склад розігнано, здобуто кулемет, 2 автомата, 15 гвинтівок.

1946 рік
У селі Силець на Львівщині підпільники спалили спиртозавод і роззброїли 18 бійців винищувального батальйону.

1947 рік
У бою з пошуковою групою МВД у селі Бодаки на Тернопільщині троє повстанців знищили 5 військових, трьох поранили, але всі загинули.

У селі Слобода Банилівська на Чернівеччині підпільники знищили уповноваженого МВД, у селі Гериня на Станіславщині – капітана МВД, який влаштував засідку, у селі Ушня на Львівщині – організатора колгоспу.

Під час нічної сутички з загоном МВД у селі Бариш на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1948 рік
У селі Межигір’я на Тернопільщині підпільники у перестрілці поранили військового МВД.

Троє повстанців, оточених опергрупою МВД біля села Радванці на Львівщині, поранили трьох військових. Самі отримали поранення і, не маючи шансів прорватися, всі троє застрелилися.

1949 рік
Підпільники виявили засідку загону МВД у селі Пукасівці на Станіславщині. Знищений один військовий, двох поранено.

У сутичці з загоном МВД біля села Тур’є на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Маличкович – «Буйний».

1950 рік
Під час зіткнень з опергрупами МВД у селах Воля Блажівська і Лопушанка-Хомина на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Красне на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Богдан Ясульчак – «Генко».

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 квітня 1913р. помер Коцюбинський Михайло Михайлович - Український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові.

Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 р. у Вінниці в сім’ї дрібного службовця. Його вихованням займалася переважно мати. Саме завдяки її старанням майбутній письменник мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва ще з юних літ.

Початкову освіту Михайло здобув вдома. З 1875 р. навчався у Барській початковій школі, а наступних п’ять років — у Шаргородському духовному училищі. Під час навчання у духовному училищі Михайло Коцюбинський не обмежується вивченням лише обов’язкової програми. З особливим захопленням він знайомиться з творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Генріха Гейне, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна. Готується до вступу в університет. Але сувора проза дійсності по-своєму відкоригувала ті мрії. Хвороба матері, втрата роботи батьком, опікування меншими дітьми — все це змусило юнака рано стати до власного заробітку. Протягом 1882–1892 рр. Михайло Коцюбинський вчителює, дає приватні уроки, займається репетиторством для дітей із заможних родин Вінниці та навколишніх сіл. Пізнаючи народне життя, він відкривав і себе. Реалії життя й багата уява спонукали до творчості. Серед експонованих матеріалів є автограф оповідання «Звідки узялась панщина», що було записане Михайлом Коцюбинським у 1890 р. у с. Стадниці Подільської губернії (Ф. 170, № 1634). 

У 1890 р. у львівському часопису «Дзвінок» друкується його вірш «Наша хатка». А невдовзі побачили світ оповідання «Харитя», «Ялинка», що виразно свідчили про непересічний талант молодого автора.

З 1898 р. письменник оселяється в Чернігові, отримавши роботу в земській управі, про що також маємо документи (Ф. ІІ, №30361). Михайло Коцюбинський підтримував дружні стосунки з багатьма визначними українськими письменниками, громадськими і політичними діячами: Борисом Грінченком, Євгеном Чикаленком, Володимиром Антоновичем, Іваном Стешенком, Володимиром Страшкевичем та ін. (Ф. ІІІ, № 3720; Ф. І, № 35540; Ф. ІІІ, № 47331; Ф. ІІІ., 63687; Ф. 114, № 421 ).        

З 1900 по 1911 р. працює в статистичному бюро губернського земства. Цей період життя і творчості Михайла Коцюбинського особливий, позаяк навколо нього гуртується чернігівська інтелігенція. Михайло Коцюбинський був одним з ініціаторів створення товариства «Просвіта» в Чернігові. В експозиції виставки представлено листи чернігівської «Просвіти» за підписом Михайла Коцюбинського до київського відділення товариства (Ф. 114, № 35), до члена товариства Софії Русової (Ф. 159, № 142) та до Київського Наукового Товариства (Ф.1, № 46495). Поринувши з головою у громадську та просвітницьку діяльність Михайло Михайлович все ж знаходить час та натхнення для написання нових творів, відтак 1906 р. з’являється оповідання «Сміх» (Ф. І, № 7402).  

У 1903 р. як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії він побував у Полтаві на відкритті пам’ятника Івану Котляревському. Зустрічі з відомими діячами української культури справили на нього надзвичайне враження.

З 1899 р. у Львові починає виходити зібрання його творів, завершене сьомим томом у 1913 році. У 1905 році Михайло Коцюбинський подорожує країнами Центральної та Західної Європи, відвідує Австрію, Німеччину, Італію, Швейцарію. Після повернення він багато працює.

Останні роки життя великого письменника позначені різким погіршенням здоров’я, загостренням хвороби серця. З 1909 р. по 1912 р. Коцюбинський тричі відвідує Італію, куди виїжджає на лікування. Там близько знайомиться з Максимом Горьким, на віллі якого, на острові Капрі, він жив. Улітку 1910 року, повертаючись з-за кордону, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Враження, які охопили від знайомства з побутом, людьми, мовою, традиціями цієї землі, заворожили його. Згодом він ще двічі приїжджатиме у цей край, а свої враження увічнив чудовим твором «Тіні забутих предків» (1911 р.). Здається, це були останні світлі й щасливі миті життя, яке невпинно знесилювалося підступною недугою.

Йому не допомагає лікування в університетській клініці Києва, і 25 квітня 1913 р. талановитий письменник іде з життя. Поховано Михайла Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі. 

Після смерті Михайла Коцюбинського не було забуто. Для вшанування його пам’яті проводилися вечори, збиралися товариства. Брат письменника Хома у свої замітці «Кілька слів про мого брата» згадував: 

«Влаштований Комісією [Вінницька комісія увічнення пам’яті М. Коцюбинського] 16 травня в міському театрі вечір, присвячений пам’яти Коцюбинського, на якому було коло півтори тисячі народу, пройшов з великим піднесенням... А головне на вечорі помічалося, що в Винниці значно відбивається національний дух, який переважно виходить з чисто Українського осередку досвідної школи імені Коцюбинського».

Джерело.http://nbuv.gov.ua/node/1900

25 квітня 1951р. на Дрогобиччині у бою з московитами загинув Михайло Гук "Орленко" - воїн УПА, підпільник ОУН.

Верхні Гаї. Дрогобицький район. Львівська область
******
Ось що мені вдалося знайти про Михайла Гука. "Орленка"
******
.....Верхньогаївський самооборонний кущовий відділ формувався впродовж тривалого
часу – з серпня 1944 р. до квітня 1945 р. Першими вступили в кущ і творили його
ядро члени ОУН, вояки дивізії “Галичина” та Української поліції, які за наказом Про-
воду ОУН зі зброєю перейшли в підпілля: Іван Гук, Михайло Гук, Василь Гук, Іван
Почаївський, Василь Скоропад, Степан Скоропад, Ярослав Скоропад, Василь Щудло.
Першим командиром СКВ був Василь Скоропад.

...Теодор Тимчій “Аркас” провів реорганізацію куща, який тепер складався з чоти, тобто з трьох роїв та боївки СБ. До першого рою входили: Теодор Тимчій – “Аркас”, Ярослав Блауцяк – “Діброва”, Володимир Лесишин, Степан Скоропад – “Скригунець”, Петро Стецула – “Нечай”, Василь Щудло – “Горіх”. До другого належали: Йосип Божик – “Струк”,
Володимир Гук, Іван Лесишин, Ярослав Скоропад, Михайло Гук – “Орленко”, Іван
Почаївський. До третього – Іван Блауцяк, Ярослав Галелюка – “Лебідь”, Катерина
Гук – “Марушка”, Степан Гук, Василь Кравець – “Топір”, Михайло Почаївський – “Лазун”. У боївку СБ входили: Василь Гук, Іван Гук та Василь Скоропад – “Сомко”, командир.

....Вище керівництво підпілля дбало про відповідну підготовку своїх кадрів, зокрема
серед членів Служби Безпеки. Ними було запроваджено проведення курсів, вишколів,
інструктувань тощо. Так, упродовж 1947 – 1948 рр. відбулися вишкільні курси членів
СБ Дрогобицького окружного проводу ОУН різних рівнів. На одному з таких вишколів
для членів СБ Дрогобицького надрайонного Проводу ОУН був Михайла Гук – “Орленко” з Гаїв Верхніх. Після закінченні вишкільного курсу в характеристиці “Орленка” було зазначено: “Освіта 8 класів, оцінка роботи добра, може бути райреферентом.

....Від прибулої в село групи МГБ Трубач сховався, що дало привід підозрювати його
у вбивстві або співучасті в теракті над Стреблицьким. Тільки зранку 6 травня група
МГБ знайшла Трубача захованим в одній із хат села. Голову колгоспу затримали, і він
зізнався, що вбивство Стреблицького здійснив саме він за наказом референта Служби Безпеки районного проводу ОУН “Орленка” з пістолета, який отримав від нього.

26 травня 1951 р. біля села в полі “Ворона” відбувся бій референта СБ Гука Михайла
Павловича – “Орленка” та Павла Бойка – “Пчоли” проти енкаведистів. Після того,
як у повстанців закінчилися набої, щоб не потрапити в руки ворога, вони підірвалися
гранатою. Для їх затримання було залучено велику кількість солдатів Ходорівського,
Стрийського, Дрогобицького та Самбірського гарнізонів, які приїхали на 17 вантажних
машинах. 

...За іншими даними (оперсводка № 115 за 25 апреля 1951 г.), “Орленко”, 1922 р.н., уродженець с. Гаї Верхні, в підпіллі з 1944 р., слідчий Служби Безпеки “СБ” Дрогобицького надрайонного проводу ОУН (1951 р.) загинув 25 квітня 1951 р.61 в селі Доброгостів Дрогобицького району.

Джерело.
Володимир Ханас "БОРОТЬБА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПРОТИ ОКУПАНТІВ У ДРУГІЙ ПОЛ. 40-Х – 50-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ МЕШКАНЦІВ СЕЛА ВЕРХНІ ГАЇ НА ДРОГОБИЧЧИНІ)"
Символічна могила Борцям за волю України. Березовий хрест. с. Верхні Гаї.

24 квітня 1950р. у с. Воскресинці Коломийського р-ну. у бою з московитами загинув Михайло Левицький "Турист" - Букачівський райпровідник.

На фотографії Михайло Левицький "Турист"
Околиці села Воскресинці.
****
24 квітня 1950р. у с. Розгірче у бою з московитами загинув Федір Малицький "Кіт" - охоронець Стрийського райпроводу.
Село Розгірче та околиці
Джерело фотографії.http: //chvart.com/blog/podorozhi/rozgirche-2018.html
****
24 квітня 1950р. у селі Стебник у бою з московитами загинув Василь Трешнівський "Богданко" - референт СБ (Служби Безпеки) Нижньоустрицького райпроводу.
На фотографії с. Стебник.

Джерело. Літопис УПА.

Степан Пап: Хуст-Крива-Ворюлопош. Уривок з книги Степана Папа “Велика боротьба”. Спогади.

Степан Пап.
Половина березня 1939 року. Мадяри далі наступали на Карпатську Україну. Наступали мов орда. За військом зразу йшли терористи, які грабували, вбивали; за ними жандарми і знову терористи… В обсаджених ними околицях – тремтіння й плач. Багато людей ховається.
Мадярська військова комендатура видає на плакатах заклики, щоб кожний вернувся у свою хату, нікому нічого не станеться. Хоч арешти були й раніше, тепер продовжуються вдень-вночі.

Я – 22-річний студент. Багато нас, студентів, стало тоді на кордоні Карпатської України, щоб зупинити наступ мадярів. Були між нами й 16-річні. Багато їх загинуло в нерівнім бою. По їх трупах увійшли мадяри на вільну нашу землю…

Усі тюрми були переповнені арештантами. А далі заповнились і школи. І школи мадяри замінили на тюрми. Ув’язнені були тоді інтелігенти, студенти і свідомі селяни та робітники. Число заарештованих на окупованій мадярами Карпатській Україні досягало понад десять тисяч.

Уже два тижні, як я сиджу в Хустській тюрмі. Перші три дні ув’язнення мене нічого не питають. Ув’язнених багато і не встигають їх переслуховувати, ліпше сказано – перебивати. Через три дні мене кличуть на допит. Привели мене до тюремної канцелярії. Переді мною три терористи. Нічого не питають, нічого не записують. Один приступає і з боку несподівано вдаряє мене в обличчя.

Мені в голові гудить. Другий б’є куди попало і при тому говорить: «Ти чому ходив до чеської школи? Ти чому не чекав мадярів?»…
Я до чеської школи ніколи не ходив. Хоч мене з усіх боків б’ють, я намагаюсь сказати, що до чеської школи на Закарпатті ходили жиди й мадяри, ті мадяри, що тепер так гордо ходять по вулицях Хуста, б’ють нашу молодь по вулицях і водять мадярських терористів і жандармів по Хусті, вказуючи їм хати українців і кого треба арештувати. Але вони не дають мені говорити. Боронитись не можу, бо в куті стоять озброєні мадярські вояки. 

Терористи ловлять мої руки і гумовими палками починають бити по руках, руки напухли, посиніли, потім на них набігли червоно-сині смуги, спухли й стали, мов колоди, а далі я вже не відчуваю, що маю руки… Другий терорист скочив до мене, ричачи, мов звір, вхопив за волосся, почав бити моєю головою об стіну, потім руками по голові… Я ще все стояв на своїх ногах… Удари падали на голову, груди, боки… Зразу вчув я удар чимсь твердим під ліве око – і я вже лежав на землі… Я отямився, коли з підлоги стирали мою кров…

Мене ввели в камеру-одиночку. Я весь мокрий, а сорочку на мені можна б вижимати. Три дні я лежав на дошках у гарячці. Мої руки страшно важкі. Великі, напухлі, червоно-сині. Що діялось в тих днях, не знаю. Пам’ятаю, що я кілька разів важко піднімався з дощок, що на них я лежав. У куті стояв глечик з водою. Важко долонями рук підіймаю його і довго п’ю з нього воду…

Такі тортури пережив кожний ув’язнений, багато з нас – по кілька разів. Пробігали дні і тижні. Ходжу по довгій на чотири кроки камері: два-три кроки в одну сторону, два-три – в другу. Часом опруся на стіну і довго, хто знає в котрий вже раз, читаю імена на стінах. В’язні, не знаючи, що їх чекає, щоб дати за себе вістку, видовбують в стіні шпилькою своє ім’я, день ув’язнення, навіть дані про себе. Читаю їх, щоб запам’ятати і, якщо вийду на волю, повідомити їх рідних.

У такій камері перед кількома днями прощався Олександр Блистів. На стіні в куті при дверях його ім’я. По його відведенні на страту-розстріл в камеру ввели в’язня Кіштулинця. Розглядаючись по камері, він побачив, що з-між дошок стирчить шматок паперу. Підняв. Папір писаний кров’ю…

Коли я про це згадую, мною пробігає дрож. Олександр Блистів знав, що його вб’ють. Інших вивозили без слова й розстрілювали, а йому вирок смерті виголосили, хотячи тим збільшити його муки.

Через кілька місяців пізніше я кудись подорожував у поїзді. Підійшов до мене хустський православний священик Георгій Станканинець.

– Блистова не можна було врятувати. Його відсудила Мадярська Національна Рада на смерть.

Я йому нічого не відповів. Цей Станканинець знав Блистова, знав і те, що Блистів – мій побратим. Я подивився на нього і бачив, що його гризе сумління. Цей священик, син селянина, скінчив православну теологію, ведену російськими емігрантами-білогвардійцями, в Сербії, як і все православне священство, і він був великим москвофілом. З приходом мадярів він увійшов у т. зв. «Модьор Немзеті Токач» – Мадярську Національну Раду.

Головою тої Ради був хустський адвокат Стефан Будай, що жив з карпатоукраїнського народу, але його діти ніколи на вміли по-українськи, хоч він був чільним членом т. зв. «Автономної партії Куртяка-Бродія», що була утримувана мадярським урядом.

Дальшими членами Мадярської Національної Ради, що відсуджувала на смерть, ще були: кальвіністський мадярський священик, греко-католицький хустський парох Іван Бокшай, вчитель хустської кальвіністської мадярської школи Токач, колишній бібліотекар хустської бібліотеки Сабо, лікар Ерф, нотар Кравс, міщанин Шпраха, нотар Йосиф Біро, ще кілька хустських мадярів, радше змадяризованих швабів, селянин з Ізи Мигалка – це за партію Стефана Фенцика, за групу його «чорнорубашників» і один хустський селянин-русин, що хоч несвідомий, але не переніс свою участь в злочинах цієї Ради й пізніше скарав сам себе – підрізавши собі горло.

Ця Рада сходилася й засідала в тюремній залі завжди вночі. Але цілий Хуст і так знав про її злочини. Без слова відходжу від Станканинця. Мене не цікавить, чи він хотів, чи не хотів рятувати Блистова. Блистів – мій побратим. А ті інші, що їх мадярська Рада дала вбити, – це такі ж побратими, це мої брати!

У той період хустська в’язниця була труною. Довкола смертна тиша. Терористи по-своєму згрупували в’язнів. Важні й небезпечні є у камерах-одиночках. По-їхньому, менш важні – в більших камерах спільно по три-п’ять осіб. Хоч тюрма переповнена людьми, смертну тишу її порушують час від часу лише кроки виводжуваного сторожами в’язня в напрямі катівні. Коли виводять днем, значить, внедовзі, збитий до непізнання, повернеться. А коли відчинять камеру вночі – ідеш на смерть…

Минулої ночі добивався до моєї камери терорист Марко. Це хустський столяр. Сам походив з Верховини, по-мадярськи навчився як столярський учень і уважав себе мадяром. Чоловік – п’яниця, нечесний, мав на сумлінні багато вбивств українців, багатьох катував. При моєму допиті стояв поряд і оскаржував мене, а далі вдарив мене чимось твердим під око. Він катував і Блистова. Опівночі я пробудився на гук під дверима моєї камери. Пізнаю голос Марка. Він з револьвером у руках загрожує сторожеві-воякові, щоб мене той видав, мовляв, він хоче мене вбити. Сторож відмовляється відчинити камеру, просить папір від свого коменданта. Під дверима лайки і крик, збіглось більше вояків, зловили п’яного Марка й відвели.

Одного дня мали ми в тюрмі гостів. Мадярські пані прийшли подивитися на нас. Це були жінки мадярських офіцерів, що прийшли за своїми чоловіками на окуповану Карпатську Україну. Мадяри голосили по всьому світі, як хоробро вони бились і як скоро окупували Закарпаття, перемагаючи дуже сильний опір. Дали багатьом офіцерам високі відзначення за «перемогу» і хоробрість. Чую голос коменданта в’язниці та голос старшої пані й голос дівчини.

– Оце українські терористи, – говорить комендант. При тому від камери до камери проводить високих гостей. Двері не відчиняє, мовляв, ті люди в камерах дуже небезпечні. Мадяри взагалі дуже вміють звеличувати. Замість відчинення дверей він відхиляє мале віконечко, що на дверях, і через те віконечко пані дивляться на в’язнів.

– А оцей молодий кількох мадярів убив? – питає під моїми дверима голос дівчини.

– Гм, – ніяково стало комендантові, потім він викручується: – Так з пам’яті, вельможна панно, я сказати не можу…

– Ходи вже, дочко! – чую голос пані, й рука дівчини поволі спускає заслону віконечка.

По часі повертались назад.
– Подивлюся ще на того молодого тут, – чую під дверима голос дівчини.
– Ходи вже, доню, ходи!
– Дивіться, мамо, він такий сумний…
– Кажу тобі, дочко, ходи вже! – строгіше заговорила мати.
– Іду вже! – і дівчина знову спустила заслону віконця. – А він, мамо, взагалі не виглядав на… терориста…

Кроки дівчини гомоном пролетіли по цілій тюрмі.

А я роздумував над тим, що нас представляли як українських терористів. Нас не називали інакше, лише бандитами, січовими бандами, терористами. А ми чесно йшли. Ми боронили своє, свою волю, свою землю, свою честь, своє право на вільне життя… Нас називають терористами? А відповідь в мене лише одна: коли б мадярські юнаки й діти спромоглися на такий вчинок, як ми його поставили на Краснім Полі, я б схилив голову в пошані перед ними…

В одне полудне голосно назвали на коридорі моє ім’я й сторож відчинив двері камери. Я пішов, щоб узяти їжу, що її мені принесла сестра. Став я в дверях тюрми. Двері стоять високо, під ними сходи, а внизу, при сходах, багато жінок. Принесли їжу своїм чоловікам і синам.

– Чому ви його так побили?! – перервав тишу крик моєї сестри. – Говорите, що ви їх тут лише тимчасово тримаєте, а ви їх тут мучите, це кожний знає, от знаки на моєму братові…
Я дальші слова не чув, бо мене зразу схопили й відвели. Двері моєї камери гримнули й відрізали голос плачу й крику, що доходив з подвір’я.

– Чому ви вивели перед народ непогоєного в’язня?! – кричав комендант в’язниці на сторожів.
Як я виглядав по побоях, не знаю. Люстра, щоб подивитись на себе, не мав.

За весь час ув’язнення моя сестра вперше і востаннє пробилась з їжею аж до дверей тюрми, але відти мусила все віднести знову додому…

Я вже втратив рахунок і назви днів, їх числа. Одного дня, зранку, голосно називають імена в’язнів, потім чую кроки. Відводять названого. Вперше чую імена багатьох в’язнів. Радію, що ще живуть. Прочитали й ім’я мого молодшого брата. Між останніми читають і моє ім’я. Мадярський вояк, що відмикає двері, говорить, щоб забрав я всі свої речі, А мої всі речі – це: кусок хліба.
Виходжу на коридор і вже звідти бачу, що двір тюрми повний арештованими. Поміж ними стоять жандарми й вояки, щоб не розмовляли.

Один в’язень, що проходить переді мною, звертається до коменданта в’язниці, щоб повернули йому його годинник і шлюбний перстень, що від нього взяли, коли його привели в тюрму. Замість тих дістав удар в обличчя, що аж захитався.

– Що? Ти думаєш, що мадярський вояк украв твій годинник!? Брешеш, собако! Ніякого годинника ти не мав!
І, штовхаючи та копаючи, арештованого повели далі.

На тюремному дворі нас завантажили у криті автомашини. Звичайно тих, що їх вели на розстріл, погружали на автомашину, вивозили за місто, застрелювали і там застрелених лишали.

Хтось з боку шепче: «Везуть нас на розстріл…»
Трохи старший від мене Кіштулинець всміхається козацькою приказкою: «Раз мати родила, раз треба вмирати…»

Мого молодшого брата ув’язнили два тижні раніше, як мене. Я ховався в горах. Мій брат 19-річний. Ми взялися за руки й нас повели спільно. Автомашини рушили в невідомому нам напрямі.
Наші рідні якось довідались, що нас мають відвозити. І від рана вулиця навпроти тюрми була повна народу. А як автомашини з тюремного подвір’я вийшли на вулицю, в гуку автомашин ми вчули страшний плач. Не бачили ми нічого, лиш чули плач і викрики: «Сине!», «Тату!»…

Усім нам вперше текли сльози. Автомашини одна за другою пробігали вулицею плачу й крику… Я, хоч знав місто, не міг зорієнтуватися, куди нас везуть. В голові в мене ще все гучало. А той шепіт мого серця такий дивний: «І прийде час, коли за наші муки вас вивезуть, і ваші жінки лишаться вдовами, а діти – сиротами»…
Ще довго здоганяв нас вулицями Хуста плач матерів, жінок, дітей…

Джерело.https://1939.in.ua/memoirs/stepan-pap-khust-kryva-vorjuloposh/#comments