1 травня 1855р. народився Микола Феофанович Кащенко - Український біолог, один із перших українських академіків (1918).Засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві; разом із В. Караваєвим створив у Києві зоологічний музей і був його першим директором.

Ім'я Миколи Кащенка залишилося, закарбувалося. Завдяки досягненням ученого. Історія його життя складає частинку історії його Батьківщини. Визначний біолог, ембріолог, селекціонер, академік УАН, доктор медицини та зоології. Засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (з 1919 — Акліматизаційний сад АН України). З 1912 року — професор Київського політехнічного інституту. Разом в видатним ученим В. О. Караваєвим він створив Зоологічний музей і був першим його директором.

Народився Микола Феофанович на Катеринославщині. Генеалогія роду Кащенків сягає часів Запорізької Січі, пори її розквіту. Один з пращурів майбутнього вченого брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза.

Батько Миколи Феофан Гаврилович був небагатим поміщиком. Їхня родина була багатодітною — п’ятеро синів і чотири доньки. Меншеньким Адріану та старшому за нього на три роки Миколі судилося зробити значний вклад у культуру українського народу. Микола стане знаменитим ученим, а його брат обере письменницький шлях.

Вищу медичну освіту Микола Кащенко здобув у Московському університеті. Далі переводиться на медичний факультет імператорського Харківського університету, який закінчив у 1880 році і був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача». Талановитий юнак ще зі студентської лави займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вузу виходить його перша друкована праця. 30 квітня 1884 року Микола Феофанович захищає докторську дисертацію й отримує звання доктора медицини.

З 1881 року Кащенко працює асистентом ембріологічного кабінету Харківського університету, а також помічником директора у земській повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику. Тоді ж він видає наукову працю — результат своїх досліджень.

По поверненні Миколи Феофановича із закордонного відрядження до Німеччини та Італії, де провів два роки, його призначають екстраординарним професором імператорського Томського університету. Кащенко поринає у вивчення флори і фауни Сибіру. Тут він засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю, друкує десятки наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології. Також учений викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910 — 1911), у 1913 році бере участь у XIII з’їзді російських природознавців та лікарів.

Та клімат Сибіру згубно впливав на здоров’я Миколи Кащенка. Тож він з родиною переїздить до Києва. Київський період позначився викладанням у Київському політехнічному інституті, виступами з публічними лекціями у Київському товаристві сприяння початковій освіті. Займаючись акліматизацією рослин у чотирьох Київських розсадниках, які мали площу 12 га, Кащенко, як правило, вирощував і лікарські рослини. Він стає знаним фахівцем у цій сфері, вивчає вплив деяких народних засобів на організм людини. Учений навіть відкрив у Києві тримісячні курси з вивчення лікарських рослин.

14 листопада 1918 року — значна дата в календарі здобутків Миколи Феофановича. Він «закликаний в склад перших членів Української академії наук». Та це не стає для вченого тією вершиною, діставшись якої, складаєш руки. Невтомний дослідник знаходить у Києві на Лук’янівці заболочену ділянку і закладає новий акліматизаційний сад. До оселі академіка тягнуться хворі та немічні, яким Кащенко, блискучий знавець лікарських трав, дарує полегшення. Його мрією було, щоб медицина майбутнього не просто лікувала запущені хвороби, а запобігала їм, попереджала, нищила на самому початку.

Починання Миколи Кащенка знайшли відгук у його наступників. Ім’я визначного вченого продовжує жити в пам’яті співвітчизників, досягненнях і працях, а також у назві київської вулиці.

Джерело: arhiv.orthodoxy.org.ua

30 квітня 1980р. помер Кульчицький Олександр Юліанович - Український філософ, психолог, соціолог, організатор вищої школи й науки, педагог, публіцист, громадський та культурно-освітній діяч української діаспори.

Народився 8 лютого 1895 року в м. Скалат на Тернопільщині в сім'ї Юліана фон Кульчицького, який працював радником вищого провінційного суду Австро-Угорщини у м. Станіславі (нині — Івано-Франківськ).

Здобув класичну освіту: закінчив гімназію у Станіславі, вивчав германістику і французьку мову на філософському факультеті Львівського університету, а після Першої світової війни студіював філософію, психологію та романістику у Сорбоннському університеті (Париж).

Делегат Української Національної Ради ЗУНР, представляв студентство.

1924 р. повернув до Львівського університету для продовження вивчення філософії і германістики, успішно захистив докторську дисертацію «Релігія у вченні Ренана» (1930). Потім були стажування в Краківському університеті (1930—1932) і вимушена еміграція зі Львова у 1940 р.

В еміграції спочатку працював у Мюнхенському інституті психології та психотерапії, а з 1945 р. його наукова, педагогічна, культурно-освітня діяльність пов'язана з Українським Вільним Університетом. Спочатку працював на посаді професора психології, згодом філософії. В 1962—1963 рр. обраний ректором УВУ, потім проректором (1964), пізніше протягом тривалого часу обіймав посади декана і продекана філософічного факультету. Дійсний член НТШ, протягом тривалого часу — заступник голови НТШ в Європі, голова Західноєвропейського центру НТШ в м. Сарсель біля Парижа, який став найбільшим осередком української європейської науки. Засновник Українського Психологічного Інституту.

Олександр Кульчицький — автор концепції формування української психіки. Перу вченого належать майже 400 статей і монографій у галузі філософії, психології, антропології, характерології, етнографії, педагогіки, германістики та літературознавства, видрукуваних українською, англійською, німецькою, французькою мовами, які ще потребують ретельного наукового дослідження.

Помер Олександр Кульчицький 30 квітня 1980 року в Сарселі (Франція).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/30/30-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/ та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 30 квітня.

Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua

1944 рік

Біля містечка Вишнівець на Тернопільщині повстанці захопили двох працівників районного фінвідділу.

1946 рік

Відділ УПА наскочив на засідку загону МВД у селі Ясенів на Львівщині. Під час прориву повстанці знищили сержанта і важко поранили начальника райвідділу МГБ.

Загони УПА-Захід роззброїли сім дільниць винищувальних батальйонів у селах Куликівського району на Львівщині.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Гонятичі та Журавниця на Львівщині загинули троє підпільників.

У селі Стара Жадова на Чернівеччині підпільники знищили агента МГБ.

У селі Залужани на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений один боєць, двох захоплено в полон. Здобуто кулемет і 11 гвинтівок.

1947 рік

У бою з загоном МВД біля села Гниловоди на Тернопільщині повстанці знищили 5 військових, ще двох поранено.

Під час зіткнення з опер групою МВД у селі Уличне на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У засідці на шляху біля райцентру Яремче на Станіславщині підпільники знищили начальника відділу МГБ, начальника районного гарнізону МВД, лейтенанта і 5 військових МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Бистриця на Дрогобиччині повстанці знищили міліціонера, але двоє з них були захоплені у полон (у тому числі районний провідник ОУН Михайло Ткач – «Лис»).

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стара Мощаниця на Рівненщині. Вчинивши збройний опір, застрелились двоє підпільників.

У сутичках із загонами МВД у селах Кам’янка, Плав’є та Янів на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

Під час облави МВД на хуторі Маринка на Дрогобиччині загинули сестри Павліна і Євстахія Східницькі.

Троє повстанців загинули у зіткненнях із загонами МВД у селах Кип’ячка та Міжгір’я на Тернопільщині.

1949 рік

Двоє повстанців, оточених загоном МВД у хаті в селі Сеничів на Станіславщині, знищили військового і ще двох поранили. Не маючи шансів на прорив, обоє підірвалися гранатами.

У селі Горішнє Залуччя на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнення із загоном МВД у селі Гостинцеве на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Ріпнів на Львівщині підпільники знищили старшого винищувального батальйону.

1951 рік

У селі Вікторів на Станіславщині повстанці пострілом через вікно поранили дільничного МВД.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Рівне на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Замок у с. Токи. Збудований Янушем Збаразьким у 1590 -1600 рр. +11 Фото.

Твердиню в селі Токи збудував Януш Збаразький (Janusz Zbaraski) (1553-1608 р.), воєвода брацлавський, староста кременецький.

Замок височить на скельному півострові, оточений з трьох сторін водоймою. До замку веде дорога, що полого піднімається догори. Твердиня була потужна і неприступна. В 1631 році фортеця перейшла у власність

Вишневецьких (Wisniowiecki). В 1744 році, коли рід Вишнівецьких згас, замок-фортеця дісталася поміщикам Чарнецьким , а далі

Матковським . Споруда мала форму не правильного трикутника.

У вершинах трикутника знаходилися три оборонні вежі, між якими височіли високі мури товщиною у два метри.

Ворота в фортецю знаходилися з південної сторони мурів. Над воротами височіла надбрамна оборонна вежа. Вхід був обладнаний відкидним мостом, що опускався над глибоким оборонним ровом. Навкруги замку вибрали стільки землі і каменю, що води ставу підступили до самих скель. Кожна башта мала три яруси. На верхньому ярусі були облаштовані каземати, в нижніх двох ярусах знаходилися два оборонні яруси з стрільницями. Східна і західна башти мали напівкруглу форму, південна була трикутну.

Східну вежу розібрали в Першу світову війну , московити вирішила вимостити каменем з фортечних мурів дорогу між Волочиськом і Підволочиськом. Західна вежа зникла вже в

1950-х роках, розібрана напевне місцевими жителями для господарських потреб. На місці стін та фундаментів зосталися лише частин. Збереглася лише південна вежа. Вежа двоярусна, на перших двох ярусах розміщені стрільниці, вище добудована казематна надбудова. Башти були з’єднані між собою підземними ходами. Замок збудований на перетині Чорного та Кучманського татарських шляхів і довго вважався неприступним.

В 1648 році козацьке військо під проводом

Богдана Хмельницького , в час Визвольної війни, здобуло замок. В 1672 році фортецю захопили і зруйнували турки. В XIX столітті замок занепав, тоді і почали розбирати мури та вежі місцеві жителі на господарські потреби. Місце де стоїть замок дуже мальовниче, високе плато над ставом виглядає велично і романтично.

Хронологія подій

- 1590 -1600 рр. - зведений замок Яном Збаразьким,

- 1631-1744 рр. - замок переходить у власність Вишневецьких,

- 1648 р. - замок здобули війська Б.Хмельницького, під час Визвольної війни,

- 1675 р. - захоплення та руйнування замку турками,

- 1732 р. - замок і містечко переходить до Австро-Угорщини,

- кінець XVIII ст. замок втрачає оборонне значення і занепадає.

Джерело і більше...тутка:

https://castlesua.jimdofree.com/тернопільська-область/токи-замок/

29 квітня 1881р. в м. Чортків народилася Рубчакова Катерина Андріївна - визначна Українська галицька акторка і співачка.

З ім’ям Катерини Рубчакової пов’язані кращі здобутки української театральної культури кінця XIX – початку XX ст.

Народилася майбутня драматична артистка і співачка 29 квітня 1881 р. в м. Чортків у сім’ї Коссаків, яка дала Українському театрові ряд діячів.

У шістнадцять років Катерина Рубчакова вступила до мандрівного театру товариства “Руська Бесіда”, єдиного тоді професійного Українського театру на західноукраїнських землях. 

Після короткого періоду “проби сил” в епізодичних ролях молода актриса поступово ввійшла в основний репертуар. Перші три роки виступала під своїм дівочим прізвищем Коссаківна, а з 1899 р., коли стала дружиною актора Івана Рубчака, була відома як Рубчакова.

Катерина Рубчакова не мала спеціальної мистецької освіти. Як і багатьох інших митців, на сцену її привели потяг до мистецтва і віра у свій талант. Катерина Коссаківна ще підлітком співала в аматорському хорі, яким керував її батько.

Старший брат Михайло Коссак працював диригентом оркестру і хормейстером товариства “Руська Бесіда”. Він і став першим учителем співу молодої хористки, а згодом і оперної солістки. Далі були навчання в музично-драматичній студії при театрі, якою керував Й. Стадник, уроки співу у відомого педагога С. Козловської. Можливо, справжня фахова підготовка з вокалу, яку могли дати консерваторія, відкрила б К. Рубчаковій шлях на сцену оперних театрів світу, але доля розсудила інакше: вона залишилась артисткою мандрівного Українського театру.

Театр, в якому К. Рубчакова працювала двадцять років, мав яскраво виражений музично-драматичний характер. У ньому уживалися поряд з драмою оперета й опера. К. Рубчакова привертала увагу передусім як оперна співачка. Вже через два роки роботи в театрі, після вдалих виступів в опереткових виставах, вона у травні 1898 р. вперше виконала партію Оксани в “Запорожці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, зачарувавши слухачів красою і силою голосу. Ця партія стала постійною в її репертуарі протягом п’ятнадцяти років. А потім – інші партії: Оксана в “Різдвяній ночі” М. Лисенка, Катерина, Галька в однойменних операх М. Аркаса і С. Монюшка, Марійка в “Проданій нареченій” Б. Сметани, Маргарита у “Фаусті” Ш. Гуно, Євдокія в “Дочці кардинала” Ж. Ф. Галеві, Мікаєла в “Кармен” М. Бізе, три жіночі партії – Олімпія, Антонія і Стеллі – в “Казках Гофмана” Ж. Оффенбаха, Сантуца в “Сільській честі” П. Масканьї, Баттерфляй в ”Чіо-Чіо-Сан” Д. Пуччіні.

Успіх К. Рубчакової як оперної співачки загальновизнаний, однак справжнім її мистецьким покликанням була драма. Сценічними шедеврами К. Рубчакової критика визнала Галю в “Назарі Стодолі” Т. Шевченка, Марусю в “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького, Софію в “Безталанній” І. Карпенка-Карого, Анну в “Украденому щасті” І. Франка. Драматичний репертуар артистки – це головні ролі, переважно героїко-романтичні, в усіх виставах п’єс українських драматургів на сцені театру “Руська Бесіда”.

Із не меншим успіхом, ніж у національному репертуарі, грала К. Рубчакова й у виставах перекладених п’єс. Артистка створила високохудожні образи російських жінок – це Марина і Маша (“Влада темряви” та “Живий труп” Л. Толстого), Олена Андріївна і Ранєвська (“Дядя Ваня” та “Вишневий сад” А. Чехова), а також героїні п’єс Ф. Шіллера, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

К. Рубчакова зачарувала сучасників силою таланту, красою душі. Поет і театральний критик С. Чарнецький залишив нам проникливі слова про велику актрису: “Здається мені, що довго на нашій сцені ніхто не засміється так щиро, як вона, і ніхто так, як вона, не заридає… Довгі роки вона була найкращим явищем у нашому театрі, вона була його колоною, окрасою і душею. Вроджена сценічна інтелігентність, феноменальна інтуїція, дар відчувати та вживатися в особи і ситуації були основами її таланту. А при всьому вона вміла і любила працювати для мистецтва. Це була виняткова жінка на нашій сцені, яка розуміла: в театрі, крім таланту, треба ще й праці, тяжкої праці. Не раз і не два вона вмлівала на пробах із перевтоми і наснаги. Бо з часу, коли Рубчакова вибилася в першорядні ролі, вона не спочила ні днини. Так часто плакала на сцені правдивими сльозами, так часто здавалося, що кидала юрбі під ноги живий шматок свого скривавленого серця…”

Померла Катерина Рубчакова 22 листопада 1919 р. в с. Зіньківцях неподалік від Кам’янця-Подільського. Її ім’я сяє зорею першої величини серед тих, хто прославив український театр. З нагоди 110-ї річниці від дня народження артистки в її рідному місті Чорткові у 1991 р. було відкрито пам’ятник-погруддя, а районний Будинок культури перейменовано у Народний дім імені Катерини Рубчакової.

Джерело.https://tobm.org.ua/rubchakova-kateryna/

29 квітня 1648р. почалася Українсько - польська битва під Жовтими Водами.12-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними Козацько-татарськими 9-тисячними силами. Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців. Тоді почалася тривала позиційна боротьба, що завершилася перемогою Козаків 16 травня.

Покинувши під зиму Чигирин, Б. Хмельницький потайки вирушив на Січ. З ним були ще: його син Тиміш, реєстровий сотник Бурлай та охорона — усіх коло двох десятків кінних. 25 січня запорожці на чолі з Богданом Хмельницьким вдало нападають на урядову залогу біля острова Хортиця, більша частина реєстровців перейшла на бік запорожців. Полковник Гурський з драгунами втік до Крилова, втративши понад 30 чоловік убитими.

Незабаром Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорозького. З Січі новий гетьман звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи його повстати проти чужоземних гнобителів. Заручившись підтримкою Туреччини, в лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали угоду з Кримським ханом Іслам-Ґіреєм ІІІ про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. 22 квітня Хмельницький вирушив з Січі проти поляків, з-поміж старшин відомі тоді тільки два: Максим Кривоніс і Криса. Потоцькі посилали шпигунів «під'їздів» однак, всі вони не повертались. Про це подбав Тугай-Бей, від них Хмельницький дізнався про переділ війська польського, на 2 частини. Одна частина 12000 тисяч людей під проводом 26-річного Стефана повинні були розбити 9-тисячне козацьке військо. До них повинні були приєднатися 6000 реєстрових козаків.

Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани Микола Потоцький і Мартин Калиновський дізналися про повстанські задуми Богдана Хмельницького, то вирішили зараз же, як тільки розпочнеться весна, йти на Запорожжя і там задушити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на всю Україну.

У квітні 1648 р. М. Потоцький послав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків на байдаках Дніпром під проводом полковників Станіслава Кричевського, Вадовського й Гурського та військових осавулів Іляша Караїмовича й Івана Барабаша, а також відділ німецької піхоти (насправді навербованої з українців, але в обмундируванні та із зброєю німецького зразка). Вони мали з'єднатися біля Кодака з відділом, який рушив 21 квітня «полем» під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців — близько 2500 чоловік під проводом комісара Я. Шемберга й близько 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був авангард, слідом за яким рушило через кілька днів з-під Корсуня й головне військо, в якому було близько 11-12 тисяч людей.

Хід битви

Ще напередодні козацькі розвідники затримали двох жовнірів, полонені розповіли, що С. Потоцький з військом вже перейшов Жовті Води. Хмельницький швидко вирушили йому назустріч.

29 квітня Поляки насамперед стали тут табором, окопавшись. С. Потоцький сподівався утримати свої позиції до приходу головних сил. Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох, та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців. Тоді розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день».

30 квітня 1648 року штурм польського табору розпочався наступом української піхоти при підтримці татарської кінноти. Питома вага татарської кінноти у штурмі польського табору була мінімальною, але перебування навколо табору її полків, готових до бою, стримувало проведення контратак польської кавалерії проти наступаючої козацької піхоти. Але поки що козацький штурм не мав успіху. У поляків на вежах було 10 гармат. Хмельницький мав на той час всього 3 гармати-фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня— 1 травня 1648 року показали, що такою силою польський табір не здобути.

8 — 9 травня татарська кіннота залишила Жовті Води і пішла в район зосередження на Інгульці (нині північна околиця міста П'ятихатки), де хан збирав усі сили для допомоги Богдану Хмельницькому.

Польський табір залишався в облозі козаків. Богдан Хмельницький знав, що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов'язані службою польському королеві. І запорозький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від поляків. Залишивши табір, Богдан Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Богдан Хмельницький зумів пробудити у реєстрових козаків таку ненависть до поляків, що вони повстали, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, перебили своїх начальників Барабаша, Вадовського, Ілляша та інших (полковнику Кричевському, як особистому другу Хмельницького, зберегли життя і свободу), вибрали наказним гетьманом Филона Джалалія і 4 травня об'єдналися з козаками, що стояли в таборі. До Жовтих Вод їх доставили на прохання Богдана Хмельницького, кіньми Тугай-бея.

14 травня під час переговорів Хмельницький і Потоцький-молодший домовилися, що поляки передають козакам всю артилерію з порохом та клейноди, і їм дають можливість відступити. Насправді в табір приїхав сотник Кривоніс. Домовившись про те, що він залишається в заручниках, а Стефан віддає всі гармати. Стефан розумів, що без підтримки батька, йому важко буде впоратись. Після цього, поляки почали пригощати козаків горілкою, в табір йшли козаки, і їх поїли, однак надвечір, вже не було ні козаків, ні заручників. Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення не «табором» з возовою рухомою обороною, а в інший похідно-бойовий порядок — так званого «старого польського шикування». Це шикування мало вигляд великого, порожнього всередині кінного чотирикутника, готового з кожного боку до негайної кавалерійської атаки. С. Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки.

Стефан навіть не здогадувався про те, що в його тилу проходить татарське військо. На шляху відходу, Кривоніс перекопав дорогу, і приготувався у засідці. Коли на світанку Стефан почав рух, позаду почувся дикий крик. І хмара стріл. По опису очевидця, стріли нищили і нівечили людей і коней. Почавши бігти вперед, Стефан потрапив на загін Кривоноса. Почалась битва, у якій «вода змішалась з кров'ю». Стефан загинув. Врятувався тільки один жовнір, який переодягнувшись в селянина, подав знак Миколі Потоцькому, про загибель сина.

Висновки

Битва мала велике політичне і воєнне значення. Перша перемога породила надії українського народу до виходу з-під польського ярма. Надбанням військового мистецтва Богдана Хмельницького є застосування загону, сформованого з татарської кінноти, що прикривала головні сили козацької армії, i розгрому ворога частинами.

Джерело.https://ukrainopedia.wikia.org/wiki/

Цей день в історії УПА - 29 квітня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Праворуч Федір Гірняк "Полин" родом з с.Бишки. Бережанський р-н. Тернопільська область. Ліворуч невідомий.

1944 рік

Курінь «Різуна» УПА відбив повторний наступ радянських партизанів на село Грабівка на Станіславщині, які спалили 17 хат і розстріляли 23 місцевих мешканця за допомогу повстанцям. Знищені 15 партизанів. Загинув командир чоти «Мороз».

Підрозділ УПА-Південь у бою з загонами НКВД у селі Залізниця на Тернопільщині знищив 240 військових.

1945 рік

Сотні тактичного відтинку «Чорний ліс» УПА-Захід здійснили напад на райцентр Солотвин Станіславської області.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Яблунівка на Львівщині загинули 4 повстанці.

1946 рік

У селі Верхостав на Волині підпільники знищили міліціонера, який очолював винищувальний батальйон.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Сихів на Дрогобиччині. Двоє повстанців зуміли знищити командира пошукової групи, зав’язали перестрілку, однак не змогли прорватися і застрелилися.

Двоє повстанців загинули у сутичці з загоном МВД у селі Добросин на Львівщині.

1948 рік

На Тернопільщині повстанці у селі Романівка знищили радянського активіста, а в засідці в селі Кудинівка – двох військових МВД, ще одного поранили.

Повстанець, якого загін МВД оточив у селі Княже на Львівщині, не маючи шансів на порятунок, застрелився.

У райцентрі Підбуж на Дрогобиччині підпільники знищили міліціонера, а в селі Лецівка на Станіславщині важко поранили районного уповноваженого МВД.

1949 рік

Біля села Спасів на Львівщині повстанці знищили голову сільської ради.

1950 рік

У селі Кривоброди на Станіславщині знищили дільничного МВД.

1952 рік

Під час сутички з загоном МВД у селі Майдан-Олександрівський на Кам’янець-Подільщині були захоплені в полон окружний провідник ОУН Петро Колісник – «Черник» і охоронець (засуджені до розстрілу).

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

29 квітня 1943 р. німці спалили с. Молотків розстріляно, замордовано, живцем згоріло у вогні 617 жителів, серед яких 92 дітей.

Меморіальний комплекс у селі Молотків.

Довідка

Моло́тків — село Лановецького району. Розташоване на річці Жердь, на сході району.

29 квітня у Молоткові щороку перегортають трагічну сторінку своєї історії. Саме того дня 1943 року село було оточене з усіх боків німцями і спалене (вціліли церква, школа, 6 хат), розстріляно, замордовано, живцем згоріло у вогні 617 жителів, серед яких 92 дітей.

За понад чотирьохсотлітню історію села Молоткова його спалювали двічі. В 1629 році — турецько-татарські орди, в 1943-му — німцями. Першого разу вціліли 29 хат, другого — церква, школа і п’ять будинків із 358-ми.

29 квітня 1918 р Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки.

29 квітня 1918р. Павла Скоропадського проголошено гетьманом України.

У період Української революції 1917-1921 рр. конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу. Була створена конституційна комісія на чолі з Михайлом Грушевським. Планувалося, що Конституцію буде ухвалено на Всеукраїнських установчих зборах, однак Жовтневий переворот 1917-го і військова агресія більшовицької Росії проти України сплутали всі карти.

«Статут про державний устрій, права і вільності УНР» (саме таку офіційну назву мав документ) був прийнятий на засіданні Малої ради 29 квітня, в останній день існування Центральної Ради. Першу редакцію прийняли одноголосно. Мінімальні редакційні правки мали місце при постатейному читанні.

Конституція УНР містила 83 статті, об’єднаних у 8 розділів. УНР проголошувалася суверенною державою, «самостійною і ні від кого незалежною». Конституція гарантувала рівність громадян (у тому числі прогресивну для того часу норму про рівність перед законом чоловіків та жінок) і містила широкий спектр гарантій прав особистості. Скасовувалася смертна кара, заборонялися тілесні покарання. Законодавча влада належала Всенародним зборам, виконавча – Раді народних міністрів, судову владу очолював Генеральний суд УНР. Закладалися і основи децентралізації: «не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

Разом з тим певна декларативність, відсутність положень про державні символи, основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади свідчать про тимчасовий характер конституції – її створено на перехідний період становлення української державності.

Як писала «Киевская мысль»: «Засідання носило нервовий, гарячковий характер. Навколо Ради розташований був караул січових стрільців, що оточив весь квартал». А невдовзі «у зал засідань донеслася рушнична і кулеметна стрілянина». О 9-й вечора депутати розійшлися, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Тож Центральна Рада не мала змоги втілити в життя прийняту Конституцію.

29 квітня 1918 р Молебень на Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України.

istoryk.in.ua

29 квітня 1918 р. Чорноморський флот підняв Українські Прапори.

Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті, 29 квітня 1918 р. Художник Леонід Перфецький.

29 квітня 1918 р. до 6-ої години вечора в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Штабний корабель «Георгій Побідоносець» стояв під сигналом «Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін».

Відповідно до IV Універсалу Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р. Українська Народна Республіка (УНР) ставала «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу ». Тимчасовим законом про флот УНР, прийнятим 14 (27) січня 1918 р., російський Чорноморський флот (як військовий, так і транспортний) оголошувався флотом УНР. Однак на початку 1918 р. практична реалізація цього закону і взагалі діяльність українського політичного руху в містах чорноморського узбережжя була неможливою через захоплення місцевої влади більшовиками.

Хоча організований український рух в цей час фактично перебував у підпіллі, а всі кораблі Чорноморського флоту в ході конфлікту були захоплені чи опинилися під контролем більшовиків, моряки-українці, за виразом тодішнього Морського міністра УНР Д.Антоновича,трималися осібно і поводилися досить незалежно. На кораблях же ще наприкінці лютого знову почали лунати заклики про визнання влади УНР.

Після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами на початку 1918 р. розпочалося визволення України її військами у союзі з військами Німеччини та Австро-Угорщини. Поразки червоних військ в Україні у березні-квітні значно послабили більшовицьку владу на Кримському півострові. 22 квітня до Криму з боями прорвалася група полковника Армії УНР П.Болбочана. Члени Української Чорноморської Громади отримали змогу діяти сміливіше. В Севастополі з’явилася українська агітація, а деінде в місті та на кораблях знову були підняті українські прапори.

Як відзначав генерал О.Удовиченко, команди кораблів Чорноморського флоту, що складалися переважно з матросів української національності, змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя. Незважаючи на перешкоди і протести матросів-росіян, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України.

Ще в середині квітня 1918 р. до Севастополя прибула делегація УНР на чолі з Д.Сотником. Після довгих переговорів контр-адмірал М.Саблін, який обняв посаду командувача, офіційно оголосив Чорноморський флот флотом УНР та наказав урочисто підняти українські прапори. Це рішення було прийняте з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі «Воля» та настроїв української більшості команд. Проти виступили лише делегати мінної бригади, де зосереджувалося найбільше число прихильників більшовиків, які на знак протесту залишили зібрання.

Відтак 29 квітня 1918 р. до 6-ої години вечора в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Штабний корабель «Георгій Побідоносець» стояв під сигналом «Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін».

Після цього до Києва та німецького штабу було надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до Києва зазначалося: « Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін ». Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму М.Сабліна, в якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до 8-ої години 30 квітня.

Таким чином, 29 квітня 1918 р. переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла український прапор.

У той же час мінливість і нерішучість характеру М.Сабліна, який співчував прихильникам «єдиної та неподільної» Росії, призвела до того, що більшовики зберегли свій вплив над мінною бригадою. Необачним кроком командувача став дозвіл на евакуацію кораблів, які контролювали більшовики. Евакуація була прямим порушенням умов Берестейського мирного договору, тож коли командувач німецьких військ у Криму генерал Р.Кош дізнався про це, він наказав своїм військам захопити Севастополь.

30 квітня на кораблях, що залишилися в Севастополі, більшовики розгорнули боротьбу за відхід до Новоросійська. Збаламучені більшовиками команди дредноутів «Свободная Россия» та «Воля», тепер вже самі вимагали від командувача вивести весь флот. Контр-адмірал М.Саблін піддався на ці умовляння і в ніч з 30 квітня на 1 травня сам вивів ці кораблі під «нейтральним» Андріївським прапором. Тоді ж він наказав всьому флоту переміститися до Новоросійська.

Однак до Новоросійська на кораблях вирушила рівно половина наявного особового складу – 3500 чоловік.

В Севастополі під українським прапором залишилися: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 румунських допоміжних крейсери, велика кількість транспортних та допоміжних кораблів. Тверда відмова українських моряків підкорятися наказам М.Сабліна стала головним результатом українізації та півторарічної діяльності Української Чорноморської Громади.

День 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського руху на Чорноморському флоті.

У цій ситуації командування флотом перебрав на себе капітан 1-го рангу М.Остроградський. Він повідомив український уряд та німецьке командування, що кораблі, які не бажали українізуватися, вийшли в море, а всі інші підняли українські прапори та залишилися в Севастополі.

Та саме відхід більшовизованої частини флоту дозволив німцям на цілком законних підставах захопити кораблі, що залишилися в Севастополі. 3 травня 1918 р. генерал Р.Кош оголосив флот тимчасово полоненим. Німці виставили на кораблях озброєну варту та підняли свої воєнні прапори. Виняток становили тільки три пароплави: «Царь» («Посадник»), «Чатир-Даг» та «Алексей».

Не дивлячись на це, дата 29 квітня стала днем зародження Українського військового флоту.

Протягом другої половини 1918 р. урядом гетьмана П.Скоропадського були здійснені спроби вирішити проблему з приналежністю кораблів. Протягом літа 1918 р. цілий ряд військових кораблів було повернуто Українській Державі, а в листопаді 1918 р. в її руках опинився весь флот.

У квітні 1919 р. Морським Міністерством УНР було встановлено прийняти день 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту і разом з тим днем Свята Українського Чорного Моря та встановити бронзову медаль для всіх учасників того історичного моменту. 29 квітня 1919 р. в українських частинах морської піхоти, які тоді розміщувалися в Коломиї, відбулося перше святкування дня 29 квітня як дня Українського Державного Флоту.

У період між двома світовими війнами день 29 квітня як Свято Українського Моря активно популяризувався в Західній Україні та середовищі еміграції колишнім офіцером Морського міністерства УНР капітан-лейтенантом С.Шрамченком. У період 1928-1939 рр. це свято відзначалося в Західній Україні та майже по всіх осередках української еміграції Європи та Азії.

Наприклад, 21 травня 1936 р. у Львові, в «Театрі Ріжнородностей» відбулась урочиста свято-академія на честь Дня Українського Моря. Це було перше свято такого роду, влаштоване у Львові. 29 травня 1937 р. осередок «Ars Militans» при Українській Академічній Громаді в Празі улаштував Свято Українського моря, складене з двох циклів інсценізацій історичних подій українського моря.

29 квітня 1938 р. в Кракові студентське товариство «Сян» влаштувало Свято Українського Моря в місцевій «Просвіті». В рамках святкування було виголошено реферат про значення Чорного моря для України. З того часу в українській пресі з’явилася добра традиція розміщувати до дня 29 квітня на своїх сторінках військово-морські та історичні матеріали про морську справу.

Свято Українського Моря українці відзначали навіть під час Другої світової війни. Так, 29 квітня 1940 р. його провели в Сяноці силами місцевої «Просвіти».

Незважаючи на складні умови нових переселень після 1945 р., українська еміграція не забувала цього свята. Зокрема, 3 травня 1953 р. у Філадельфії (США) відбулась академія на честь Свята Українського Моря, влаштована Організацією Демократичної Української Молоді. Виключна важливість свята була означена присутністю представників Українського Конгресового Комітету, Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, Об’єднання бувших вояків-українців Америки та ін. Головну доповідь виголосив капітан-лейтенант С.Шрамченко. 29 квітня 1959 р. в Аргентині організація «Легіон ім. Симона Петлюри» відзначила Свято Українського Моря і Фльоти. Таким чином, свято 29 квітня відзначалося на всіх континентах, де існувала українська діаспора.

Крім статей в пресі, на відзначення Свята Українського Моря почали також з’являтися марки, листівки, інші витвори мистецтва. Так, 29 квітня 1951 р. Підпільна Пошта України випустила перший пам’ятний блок з чотирьох марок під назвою «Вітай, Чорне море!», присвячений 33-й річниці з дня підняття українських прапорів кораблями Чорноморського флоту. Проект розробив в Німеччині Л.Рихтицький. Кількатисячні тиражі марок були повторені протягом 1950-х рр. У 1958 р. вийшла пісня для чоловічого хору в супроводі фортепіано «Пісня про Чорне Море» (слова П.Колісник, музика Н.Фоменко). Ноти видала Спілка Визволення України.

Мабуть, найбільш пишним відзначенням стала 60-та річниця підйому українських прапорів на Чорноморському флоті. 29 квітня 1978 р. у Нью-Йорку на борту історичного вітрильника «Peking» відбулася урочиста посвята двох пластових українських морських прапорів. На час посвячення корабель було символічно перейменовано на «Святий Юрій Побідоносець» і передано до складу Чорноморського флоту УНР.

З огляду на історичне значення дня 29 квітня для української військово-морської історії, усталену традицію святкування цього дня українським громадянством, виглядає доцільним визначити його Днем військового флоту України.

Ігор Гриценко (м. Запоріжжя),

автор книги «Український Державний Флот в 1917–1919 рр.: історія його становлення, військово-політичної боротьби та занепаду».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

29 квітня 1944р. відділ УПА, під командуванням Дмитра Карпенка «Яструб», «Лютий», знищив біля 240 московитів поблизу с. Залізниця Кременецького району.

Дмитро Карпенко - Першим серед старшин УПА нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги I класу — найвищої нагороди УПА (посмертно).

Життєвий шлях:

На початку Другої світової війни — старший лейтенант Червоної Армії. Після втечі з німецько-гітлерівського полону в 1943 році приєднався до ОУН. 

У серпні 1943 р. закінчив вишкіл в Школі військових кадрів ОУН «Тигри» та став стрільцем у курені «Гайдамаки». З початком 1944 року командир сотні «Сіроманці» у складі «ВО-3 Лисоня».

Визначні бої:

29 квітня 1944 р. відділ під командуванням «Яструба» знищив близько 240 військовослужбовців НКВС поблизу с. Залізниця Кременецького району.

19 серпня 1944 р. сотня «Сіроманці» разом з куренем під командуванням «Ема» брала участь у бою з військами НКВС поблизу села Пирятин Жовківського району.

Найбільший уславлений бій командир "Яструб" провів 30 вересня 1944 р. під с. Уневом (Львівська область) проти переважаючих сил московитів: «Сіроманці» відбили 22 ворожі атаки і вирвалися з ворожого оточення.

Смерть:

Вночі 17 грудня 1944 «Сіроманці» атакували райцентр Нові Стрілища. Спалено будинки НКГБ, НКВД, парткому, тюрми та ін. Звільнено 40 в'язнів, убито 45 ворогів. У повстанців 5 убитих. У цьому бою Дмитро Карпенко загинув геройською смертю.

Похований на цвинтарі присілка Кам'янка Рогатинського району Івано-Франківської області.

Джерело.

В боях зі спецвідділами МВД-МГБ (1944—1945).

Марш Сіроманців.

Наддніпрянський яструб // Український тиждень. — 2010. — № 51 (112, 18 грудня).

Лесів С., Коретчук Я. П. Хмара, сотник УПА. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного Лісу 1943—1945. Додатки. — Калуш : Карпатський акцент, 2014. — с. 20. — ISBN 978-966-2728-10-1. Та Вікіпедія.

28 квітня 1947 р.польський комуністичний режим розпочав акцію «Вісла» проти Українців Лемківщини, Підляшшя, Посяння та Холмщини (Закерзоння).

28 квітня 1947 р. о 4.00 годині ранку шість дивізій Війська Польського оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення за лінією Керзона. В цей самий час частини чехословацької армії (загалом 13 602 вояків) та війська СРСР (одна танкова дивізія, внутрішні війська та прикордонники, спеціальні контр-партизанські загони) щільно заблокували південний та східний кордони Польщі на відтинку від Бреста над Бугом до Нового Санча.

Оточивши місцевість, польські війська зганяли мешканців до центру села, де сповіщали про виселення. На збір найнеобхідніших речей та худоби давали 2-3 години, після чого під конвоєм колону переселенців пішки вели до збірного пункту. За спогадами свідків, у першій фазі акції «Вісла», виселення мало характер брутальної пацифікації, яка супроводжувалася спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами.

В листівці, поширюваній серед українського населення, польська влада погрожувала суворими наслідками тим, хто не послухається наказу про виселення та залишиться на місці: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно із законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом (…) Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядковується наказу і залишаються в околицях, охоплених переселенською акцією, будуть трактовані як бандити УПА».

На збірних пунктах депортованих утримували за колючим дротом разом з худобою протягом кількох днів або й тижнів. Ось як це виглядало очима очевидців трагедії: «Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторожею (...) Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці. Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги. Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара».

Із збірних пунктів українських переселенців відправляли на залізничні станції, звідки у перевантажених вагонах транспортували на захід та північ Польщі. «27 червня 1947 забрали нас до Грибова, там ми ночували на вокзалі, а потім ми їхали у вагонах, – пригадував Володимир Кохан із с. Фльоринка. – Як хтось попав до відкритого – то казка, як до закритого – то задихався, але як прийшла злива… З однієї сторони їхали кози, корови, вівці, з другої - люди. Ми, хлопці, над коровами нари мали і там ми розмістилися, але молоді ми були, то нам не було різниці. Старші люди плакали, бідували. …».

Депортація проходила в три етапи: перший – із 28 квітня до 15 червня 1947 р. виселяли українців із повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; другий – із 15 червня 1947 р. до 30 червня 1947 р. виселяли українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу, який тривав із початку липня 1947 р. до кінця жовтня 1947 р., було виселено населення з решти повітів Закерзоння.

Джерело. http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=680

Цей день в історії УПА - 28 квітня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанський Великдень на Холмщині. 21 квітня, 1946р.

Перший ліворуч, із вилогами польської старшини на комірі, Михайло Березинський.

1943 рік

У селі Мочулки на Львівщині загін повстанців знищив 12 німців, а після бою відійшов без втрат.

1944 рік

У селі Мала Іловиця на Тернопільщині повстанці знищили 8 червоноармійців.

Чота УПА в селі Новий Вербів на Тернопільщині знищили 5 німців, ще трьох захоплено в полон.

1945 рік

Біля сіл Тишиця і Воля Радвенська на Львівщині загони НКВД провели масштабну облаву на сотні «Галайда-1» і «Кочовики» УПА-Захід, що днем раніше атакували райцентр Радехів. Бій тривав протягом всього дня, повстанці витримали сім хвиль атак і мінометний обстріл, а з настанням темряви змогли прорватися у східному напрямку. Знищені понад 200, поранені 100 військових. Втрати УПА: 5 загиблих і 10 поранених.

У селі Раківці на Львівщині повстанця знищили радянський літак і трьох військових, що його охороняли.

1946 рік

Сотня «Рисі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Космач на Станіславщині. Знищені слідчий райвідділу НКВД і 5 бійців, захоплено в полон командира батальйону, здобуто 3 кулемета, 3 автомата, гвинтівку, патрони. Загинув один воїн УПА, ще одного поранено.

У селі Цитуля на Львівщині підпільники знищили оперуповноваженого райвідділу МВД.

Повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів у селах Зіболки і Кадлубиська (нині Лучківці) на Львівщині, знищено трьох бійців.

1947 рік

У селі Виженка на Чернівеччині підпільники знищили документи сільської ради і пошкодили телефонний зв’язок.

1948 рік

У селі Іванівка на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бандрів, Долішнє і Межиріччя на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Федорів – «Верба» та ще четверо повстанців.

У селі Капустинці на Київщині підпільники важко поранили голову колгоспу і бригадира.

1949 рік

У селі Шкло на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Станківці на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, одного поранили. В бою загинули двоє повстанців.

У селі Сілець на Львівщині підпільники спалили лісопильний завод.

1953 рік

Під час зіткнення з пошуковою групою МГБ біля села Грабовець на Станіславщині загинув колишній керівник розвідки УПА-Захід і окружний референт ОУН Костянтин Петров – «Сокіл».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

28 квітня 1915 р. розпочалися бої за гору Маківку між Українськими Січовими Стрільцями та москалями.

Відпочинок на Маківці. 1915. Фото: archive.is/kRLHZ.

Чотар Зенон Московський, хорунжа Олена Степанів, чотар Іван Чмола, чотар Йосиф Яримович, хорунжа Софія Галечко. 1915. Фото: archive.is/kRLHZ.

Стрілецькі могили на Маківці. 1915 рік. Фото: archive.is/kRLHZ.

28 квітня 1915 р. розпочалися бої за гору Маківку між українськими Січовими стрільцями (УСС), які входили до складу австро-угорської армії, та москалями.

Упродовж осені 1914 – зими 1915-го усусів використовували як партизан у тилу противника, а також як авангард регулярного війська у бойових діях у Карпатах. Навесні 1915-го австрійське командування оцінило січовиків й офіційно ввело його в склад війська. Легіон УСС направили в район гори Маківка, де очікувалися найзапекліші бої. Бо через Маківку відкривався шлях на Угорщину, чим і планувало скористатися російське військове командування. Відтак, битва за гору мала стратегічне значення.

Упродовж тижня, поки тривали бої, розташування сил змінювалося декілька разів. Чотар Гнатевич так описує бій 1 травня: «Десь біля 6-ї години ранку загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських горах. Валилися вікові смереки… На стрілецькі голови летіло олово, шрапнелі, галуззя дерев. На долині вже загнулася лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Ллє вже й туди, під прикриттям гарматного вогню напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилося ціле узбіччя гори. Москалі сунули з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть». До того ж ворог позакидав стрілецькі становища ручними гранатами – новим тоді видом зброї, проти якої стрільці не мали чим боронитися.

У денному звіті за 1 травня командування 55-ї дивізії австрійської армії відзначило вирішальну роль українських легіонерів у відбитті Маківки: «У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку. ...Із запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді українські хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рушили бій у нашу користь».

4 травня російським військам вдалося захопити Маківку, використавши усі резервні сили. Та продовжити наступ не змогли через величезні втрати й змушені були поспішно відступити. Після цього вирішального бою почався загальний відступ російських військ із території Галичини у 1915-му році.

«Маківка – це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, – написала у травні 1915-го львівська газета «Діло». – Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців встати самим активним чинником історії, творцями своєї будучини».

28 квітня 1941р. в Києві народилася Ірина Жиленко, поетка з кола шістдесятників, авторка більше 20 поетичних збірок, лауреат Шевченківської премії та премії Василя Стуса.

Дитинство Іраїди пройшло на Черкащині, у Звенигороді. Туди її віддали батьки до родичів, ховаючи від війни. Батьки загинули, а дівчинка виростала у прийомній родині.

Після війни Жиленко повернулася до Києва. Важко переживала несприйняття однокласниками її україномовності, горнулася до вчительки української мови та літератури Діни Іванівни Попель, яка її підтримувала і заохочувала до творчості. Перший вірш Ірина Жиленко написала у вісім років. А у вісімнадцять перші публікації з’явилися у газеті «Київська правда» – з передмовою Валентина Лагоди.

Після закінчення вечірньої середньої школи працювала вихователькою дитсадка, паралельно вступивши на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

Брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х. Професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у «Веснянці», гарно малювала. Ірині Жиленко пропонували перейти з університету до консерваторії.

Тоді ж вона зблизилася з колом шістдесятників. Була членом Клубу Творчої молоді, Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. Товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими.

У 1962 році на літературному вечорі у Спілці письменників познайомилася з Володимиром Дроздом. Через три дні вони подали заяву – і прожили в любові і гармонії більше сорока років. Виховали двох дітей: Орися - кандидат богослов’я, історик, Павло – фахівець в ІТ-сфері. Ірина Жиленко пережила чоловіка на десять років.

У роки репресій над інакодумцями родина Дроздів-Жиленко зазнала утисків: Володимира Дрозда на три роки було мобілізовано в армію, Ірину Жиленко звільнили з роботи, позбавили житла, їхні твори ніхто не хотів брати до друку.

Працювала у редакціях газет та журналів (газети «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна»), дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка викликала гострі дискусії: від захоплення до звинувачення у «відірваності від життя» (у цьому Ірині Жиленко радянська критика дорікатиме весь час, бо замість оспівування трудових подвигів вона писала про просте життя, яке любила і яким його бачила). Натомість Євген Маланюк про збірку відгукувався так: «…вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону».

З-під пера І. Жиленко вийшло близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Ірина Жиленко все життя писала щоденники. Вони лягли в основу її книги спогадів про шістдесятників «Homo feriens», яка побачила світ у 2011 році. Наступного року за цю книгу письменниця була удостоєна премії імені Василя Стуса.

Померла Ірина Жиленко 3 серпня 2013 року. Похована на Байковому кладовищі поряд із чоловіком.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/28/1941-narodylasya-iryna-zhylenko-poetka-shistdesyatnycya

27 квітня 1941р. у Празі склав довічні обіти о. Патрило Ісидор Іван - монах-василіанин, майбутній Український католицький священик, протоархімандрит Василіянського Чину, історик церкви, бібліограф. Помер 27 жовтня 2008 р. Похований на монашому цвинтарі у с. Крехові.

Народився о. Ісидор Патрило 30 листопада 1919 р. в Судовій Вишні (нині Мостиський район) на Львівщині в родині Петра Патрила та Варвари, з дому Степаняк, на хрещенні 2 грудня 1919 р. отримав ім’я Іван (охрестив о. Євген Боднар місцевий завідатель), був першою дитиною в сім’ї.

Обидві родини, батькова і мамина, належали до заможніших селян. Батько працював ще з-перед Першої світової війни на залізниці, черговим на залізничному переїзді. Але після війни польська влада домагалася, щоб державні працівники міняли метрики і переходили до польського табору. Оскільки батько цього не зробив, його перевели в 1932 р. на інше місце роботи, аж за Сян, до Лежайська. Туди незабаром переїхала вся родина: мати, сини Іван, Володимир і Євген та донька Ольга.

Інші діти, сестри Романа і Маруся та брат Богдан, народилися вже в Лежайську, тож крім о. Ісидора, в родині було ще троє синів та три дочки.

У 1925 р. батько записав Івася до школи: по знайомству, бо до шести років не вистачало йому зо три місяці. Школа, єдина у місті, до якої треба було ходити пішки біля 3-х кілометрів щодня, була польською, українську мову починали вчити аж у третьому класі, всього три рази на тиждень, і то в свідоцтві записували як «руську». Але в передмісті, де проживала родина Івася, говорили всі українською, хоч трохи спольщеною, тож польську мову почав він вчити аж у школі. Іван був здібною дитиною, навчання йому давалося легко.

З осені 1929 р. Іван розпочав навчання у приватній василіянській гімназії, Місійному інституті св. Йосафата, у м. Бучачі на Тернопільщині. Була якась вагома причина, що Петро Патрило дав свого сина до школи в далекому Бучачі, де навчання було платним, бо діти там і проживали, а не до Львова, ні до перемишльської гімназії, куди щодня доїжджали школярі з Судової Вишні. Зробив він це, мабуть, не з якихось практичних міркувань, а, найвірогідніше, за порадою пароха. Так у Бучачі дев’ятилітній Івась вперше побачив василіян, про яких раніше навіть і не чув, і їхній монастир.

У той час у Місійному інституті в Бучачі навчалося коло 50 учнів, приймали сюди за рекомендацією священика, тож в основному були це хлопці добрі, дисципліновані, здібні. Більша частина з них вступала пізніше до Василіянського Чину. Мимо різних недоліків цього навчального закладу, було у ньому щось, за що учні його любили і відчували до нього глибоку симпатію. Сама атмосфера: старовинний монастир, підібране товариство, добре виховання, – сприяло цьому.

Після закінчення VI класу гімназії Іван разом з п’ятьма іншими учнями (третина класу) вступив 30 серпня 1933 р. до василіянського новіціяту у Крехові, під час облечин прийняв ім’я Ісидор. У той час маґістром новиків був о. Павло Теодорович, глибоко-духовна і мудра людина, добрий вихователь. Новики, яких було того року 39, ним просто захоплювалися, любили і поважали його.

Перші монаші обіти бр. Ісидор склав у Крехові 4 грудня 1935 р., після чого розпочав подальші гімназійні студії. Навчався у Лаврівському (1935-1936 рр.), а потім у Добромильському (1936-1938 рр.) монастирях, де в той час було 35 студентів. У 1938 р. переїхав, разом з 5-ма іншими братами, на філософські студії до Кристинополя (нині Червоноград). Там застала їх війна. Новий кордон проходив по річках Бугові і Солокії, так що господарство монастиря опинилося по інший бік кордону, а отже монастир, в якому проживало 30 монахів, – священиків і братів, з них 21 студент, – залишився без засобів на існування. І все-таки навчання продовжувалося, допомагали, чим могли, добрі люди.

25 серпня 1939 року почав писати щоденник… Запис про передчуття війни Польщі з Німеччиною.

У воєнних обставинах закінчили другий рік філософії у Кристинополі. Потім кількох студентів, у тому числі бр. Ісидора Патрила, вислано на дальші студії до м. Оломоуца в Моравії. Завдяки ініціативності о. Павла Миськова, ЧСВВ, який був навесні 1939 р. в цьому місті духівником семінаристів-богословів Мукачівської єпархії, від 17.10.1939 р. вдалося примістити в архиєпархіяльній семінарії Оломоуца 24-ох василіянських студентів богослов’я з Лаврова та 5-ох їхніх викладачів. Також вислано туди 5-ох студентів з Кристинополя. Після різних пригод подорожі брати приїхали до Оломоуца в неділю 10.11.1940 р. і розпочали дальше навчання. Проте вже через кілька місяців німецька влада Протекторату Чехії і Моравії замкнула чеські духовні семінарії. Довелося переїхати до Праги і до Відня.

Отож, 19.01.1941 р. 18 братів, серед них Ісидор, переїхали до Праги і поселилися в німецькій духовний семінарії. Там продовжили навчання на богословському факультеті Карлового університету. Оскільки не мали грошей на трамвай, 10 км до факультету і назад звичайно щодня долали пішки. У Празі 27 квітня 1941 р. бр. Ісидор склав Богові вічні обіти у Василіянському Чині. Одночасно з богословськими студіями він, як і багато його співбратів, вивчав історію та педагогіку в Українському Вільному Університеті, і закінчив його у 1944 р. докторатом з філософії, захистивши у професора монс. Августина Волошина дисертацію: «Педагогія Києво-Могилянської Академії (1631-1817)». Цю роботу почав писати у Празі, а закінчив в Моравській Остраві, завдяки тому, що бібліотека у Празі висилала книжки на його замовлення.

У німецькій семінарії василіянські студенти пробули тільки два роки, бо на початку листопада 1942 р. німецька поліція вигнала їх звідти, так що змушені були шукати помешкання в різних латинських монастирях, але навчання в семінарії продовжували. Та вже 15 лютого 1943 р. німецька поліція перервала їхні студії і через чеське Робітниче бюро праці вислала усіх, – 13 студентів та отців Павла Миськова і Арсенія Кулибабу, – на роботу у вугільній шахті в Остраві (Моравія). У Празі залишили тільки шістьох василіян, із-за їх стану здоров’я, але знайшли їм роботу на місці.

В Остраві проживали у різних монастирях і церковних будинках, а працювали як робітники у шахті, щоправда не під землею, а нагорі. Директор-німець ставився до них добре. Бр. Ісидор перебував з о. Анастасієм Ключиком при монастирі сестер св. Хреста й у ньому прийняв 2 травня 1943 року, разом з бр. Володимиром Сютиком, дияконські та священичі свячення з рук єпископа-помічника Оломоуцького Станіслава Зелі.

В Остраві семінаристи працювали до 20 травня (а частина – до 12 липня) 1943 р. Німецька поліція у Празі примусила їх до праць без відома властей з Берліна, і як тільки ті довідалися, було дано наказ повернути їх на навчання. Проте, знаючи ставлення поліції до них, усі василіяни, які вже закінчили навчання, негайно виїхали до Галичини. Залишилися лише кілька, серед них о. Ісидор Патрило. Але навчатися прийшлося недовго, бо 28.12.1943 р. дано наказ з’явитися всім наступного дня на залізничній станції. Відвезли усіх під конвоєм до кордону з Генерал-губернаторством (окупованою Польщею) і там відпустили, бо недалеко був фронт. Так новоієреї отримали можливість відвідати свої родини і відправити для них приміційну Св. Літургію. Якщо би просили про це в гестапо навіть на колінах, їм би, з певністю, не дозволили, а так ще самі й завезли ближче до дому. Дивні дороги Божого провидіння! Так о. Ісидор мав можливість відправити першу Службу Божу для найближчої родини в Лежайську на Різдво 7.01.1944 р., а потім для дальшої рідні в Судовій Вишні у неділю 16.01.1944 р.

Настоятелі призначили о. Ісидора до монастиря у Перемишлі, де він перебув до 30 травня 1944 р., а далі отримав як студент університету дозвіл від німецької влади на повернення на навчання до Праги. Приїхавши туди, о. Ісидор оселився в монастирі сестер-урсуланок, але ненадовго, бо гестапо, довідавшись про його повернення, пригрозило йому арештом. Хоч не мало підстав, бо повернення було легальним, все ж змусило його виїхати з Протекторату Чехії і Моравії.

Повернутися на Галичину о. Ісидор не міг, бо там уже були радянські війська, тому дозволили йому виїхати до Німеччини. А йому якраз треба було туди, щоб здати екзамен в проф. Івана Мірчука, який проживав у Берліні. Чи ж не знак Божої опіки?! Так навчання було завершене, і після іспитів о. Ісидор звернувся до о. Петра Вергуна, Апостольського Адміністратора для українців-католиків у Німеччині, який проживав у Берліні, а той 29.07.1944 р. призначив його душпастирем для українців-католиків у єпархії Мюнстер та Падерборн (Західна Німеччина).

Під час перебування у Мюнстері о. Ісидор проживав у будинку духовної семінарії, де його тепло прийняв єпископ Мюнстера кардинал Фон Ґаллен, чи не єдиний, хто прилюдно на проповіді виступив проти тоді всемогутнього Гітлера. З Мюнстера о. Ісидор їздив правити Св. Літургію до багатьох українських осередків: до ближчих – на велосипеді, до дальших – поїздом. Праці було так багато, що постійно недосипав. Усюди о. Ісидор зустрічав доброзичливість і жертвенність людей: як німців (священиків і монахинь, які його приймали, хоч коли б він до них не приїхав, навіть по півночі), так і українців.

Після закінчення війни о. Ісидор перебував у таборі Батгорн для переселенців зі Східної Європи, а доїжджав до інших місць автомобілем, який виділила англійська влада, під якої контролем опинилася Західна Німеччина. Щоб могти без перешкод служити для українців, він вписався до числа капеланів першої танкової дивізії, з правом носити військовий одяг. У 1946 р. разом з англійськими військовими він відвідав головніші італійські міста (Мілан, Венецію, Неаполь), а також був у Римі, де зупинявся в монастирі Головної управи Чину, тоді напівпорожньому, на площі Мадонна деі Монті.

Переходячи від табору до табору, 19.02.1948 р. о. Ісидор переїхав до Англії, але як звичайний робітник, бо священиків тоді ще не приймали. Там працював як перекладач у поштовому відділенні в Гарроґейт та у великому таборі переселенців Фал Саттон, а пізніше на текстильній фабриці у м. Лідс. У неділі відправляв там, де не було жодного священика.

У 1949 р. о. Ісидор кораблем «Андес» переплив до Аргентини і 16 січня прибув до її столиці, Буенос-Айресу, де був василіянський монастир. Там він перебував три роки, обслуговував церкви у місцевостях Доксуд, Вероніка, Сан-Мартин, Валентин-Алсіна. Крім того, навчав в українських школах у Буенос-Айресі, Валентин-Алсіні, Доксуді.

На початку 1952 р. о. Ісидор переїжджає до Рима, оскільки о. Архимандрит Теодосій Галущинський призначає його своїм особистим секретарем. Того ж року здає загальні іспити з богослов’я в Папському університеті св. Томи «Анжелікум» у Римі та здобуває ліценціят, а наступного 1953 р. захищає там докторську дисертацію з богослов’я на тему: «Peter Mohyla und seine Akademie. Beitrag zum Studium über Kenntnis und Einfluss des hl. Thomas in der Ukraine» («Петро Могила і його Академія. Причинок до дослідження про знання і вплив св. Томи в Україні»), яка, проте, залишилася в рукописі, не була опублікована. Під час перебування о. Ісидора в Римі помирає під час візитації в Канаді о. Теодосій Галущинський, якого він був секретарем. Тож молодому священикові доручили очолювати Українську секцію Радіо Ватикану, і він виконував це завдання у період від 7.09.1952 р. до 10.07.1953 р., готуючи програми, які транслювалися на Україну.

Після Генеральної Капітули Василіянського Чину, яка відбулася в Римі 25.02-17.03.1953 р. о. Ісидор повертається до Буенос-Айреса, оскільки в Аргентині дуже бракувало священиків, а о. Володимира Ковалика, тодішнього Протоігумена в Аргентині, було обрано на становище Генерального економа і покликано до Рима. Але вже у 1955 р. о. В. Ковалик повернувся в Аргентину, і о. Ісидор, призначений 4.06.1955 р. на уряд Генерального економа, знову їде до Рима. Щоправда, цього разу їде через Бразилію, де з доручення Протоархимандрита о. Павла Миськова проводить економічну візитацію монастирів цієї Провінції (5.08-27.09.1955 р.). До Рима о. Ісидор прибув 8 жовтня 1955 р.

За порадою о. Протоархимандрита він записався на студії церковного права на Латеранському університеті, які закінчив у 1958 р., а в 1961 р. захистив там докторську дисертацію на тему: «Episcopi-Metropolitani Kievo-Halicienses; attentis praescriptis motu proprio «Cleri sanctitati» (видана друком у І секції «Записок ЧСВВ»). Від 1957 р. був він настоятелем Римської обителі та опікувався василіянськими студентами, яких тоді було понад 20.

Виконуючи обов’язки Генерального економа, о. Ісидор Патрило у 1957 і 1959 роках проводив економічні візитації у василіянських монастирях США і Канади. У 1958-1963 роках, під час праць ІІ Ватиканського собору, брав участь у комісії по виданні Святого Письма Старого і Нового Завіту українською мовою в перекладі з оригінальних текстів о. Івана Хоменка. Головою цієї комісії був спочатку о. Йосиф Мартинець, але коли його 7.06.1958 р. призначили єпископом, головування в комісії прийняв о. Атанасій Великий, а після нього – о. Тарас Олійник. Спочатку комісія збиралася два рази на тиждень, а згодом майже кожного дня. Завданням о. Ісидора було знайти мовних і стилістичних коректорів української мови і вести з ними листування. Також до його обов’язку як Генерального економа, а від 27.02.1962 р. і Прокуратора Чину, належало економічне забезпечення проекту, тобто збирання коштів і видання готової книги друком, з чим він достойно справився. У 1962-1963 роках о. Ісидор пробув більше у Мюнхені, як у Римі, бо там друкувалося Святе Письмо. Спочатку треба було допильнувати набирання шрифту, а потім коректи цілого Святого Письма. Це о. Ісидор робив особисто – надто відповідальним було завдання, надто дорогоцінною Книга, яка мала потрапити до рук українськомовного читача.

У 1962 р. о. Ісидор став директором Римського василіянського видавництва, знаного з його двох серій книг: «Записки Чину святого Василія Великого» та «Українська духовна бібліотека». У лютому 1963 р. Генеральна Капітула обрала Протоархимандритом Чину о. Атанасія Великого, а той, за згодою Консульторів, призначив о. Ісидора Патрила Генеральним секретарем, і цей обов’язок він виконував до червня 1975 р., а одночасно був економом василіянської Римської обителі.

У 1965 р., з доручення о. Протоархимандрита, о. Ісидор провів 26.06-9.07 першу канонічну візитацію у Варшаві. Крім монастиря у Варшаві він відвідав також отців у Перемишлі, де була греко-католицька парафія, у Старому Курові, де отці обслуговували латинську парафію. Також о. Патрило зустрівся з кардиналом Стефаном Вишинським, ординарієм для греко-католиків у Польщі, якому повідомив про мету свого приїзду, і який його прийняв дуже прихильно. Після зустрічі з усіма отцями і братами о. Патрило, з доручення о. Протоархимандрита, призначив протоархимандричим делагатом о. Йосафата Романика і повідомив про це кардинала С. Вишинського. Також ще тоді о. Ісидор познайомився з секретарем кард. Вишинського, пізнішим кардиналом Юзефом Ґлемпом, який, відвідуючи Рим, не раз бував пізніше у василіянському монастирі.

Того ж 1965 р. о. Ісидор вперше після війни відвідав свою родину в Україні. Приплив до Одеси кораблем, який курсував між Венецією і Кавказом, а щоб не викликати підозріння, щойно в Одесі повідомив про свій приїзд батька, а той розіслав телеграми родині. Не обійшлося і без прикрої зустрічі з представниками т. зв. Товариства зв’язків з українцями за кордоном, які мали за завдання зайняти час іноземного туриста та контролювати його дії.

Другий раз відвідав о. Ісидор свою родину в 1968 р. коли з о. Атанасієм Федюком їхав як турист через Варшаву, Вільнюс, Ленінград, Москву, Київ. Тоді у Львові мав також зустріч з деякими отцями-василіянами з України. Утретє відвідав Україну в 1971 р., на цей раз автомобілем з іншими двома отцями-василіянами: Климентієм Корчагіним та Тарасом Олійником.

У 1971 р. о. Ісидор як знавець східного канонічного права був запрошений Головною управою сестер-василіянок на їхню Генеральну капітулу, яка відбувалася в Албано біля Рима. Там від 21 червня до 10 серпня він щодня служив Святу Літургію і допомагав при усучасненні їх правил, згідно з розпорядженнями ІІ Ватиканського собору.

У 1974 р. о. Ісидор знову був на Україні разом з о. Романом Кравцем. Зустрівся в Одесі майже з усією родиною, крім батька, який помер у 1972 р., на 81 році життя. Ще перед тим відійшли у вічність два його брати, обидва були вояками УПА: Володимир загинув, Євгена засуджено на смерть, але замінено цю кару на довічне ув’язнення. Був у сибірських таборах, а через 15 років його звільнено по амністії і там, уже на пенсії, він помер у 1967 р.

Починаючи з 1973 р., о. Ісидор був членом Літургійної комісії Василіянського Чину, яка працювала над перекладом та виданням «Молитвослова», остаточна редакція якого вийшла друком у 1990 році. Також під час довголітнього перебування в Римі о. Ісидор завжди плідно співпрацював з Ватиканським Радіо, служив Святі Літургії, проповідував, готував тематичні доповіді. Його мелодійний голос, щире і глибоке, сповнене Божої правди слово западали в серце і душу слухачам, зміцнюючи їхню надію. Багато його проповідей вийшло друком у збірках радіопроповідей з Ватикану, як «Символ віри», «Заповіді Божі і церковні», «Апостольські повчання на неділі», «Нагірна проповідь Ісуса Христа», «Джерела Божих ласк», «Отче наш», «Свята місія» та ін.

Крім того, о. Ісидор був 14 років капеланом Сестер Служебниць у Римі, за цей час дав їм кілька серій реколекцій. Також був автором статей до журналів «Життя» (Аргентина), «Світло» (Торонто, Канада), «Записки ЧСВВ»; до енциклопедій: Енциклопедія Українознавства, Енциклопедія Української Еміграції та ін.

У 1976 р. Генеральна Капітула Василіянського Чину обрала о. Ісидора Патрила Протоархимандритом Чину на 12 років, а Генеральна Капітула 1988 р. переобрала його на це становище ще на один термін (цього разу, за зміненими Правилами, на 8 років, до 1996 р.). У цей час він був також консультором Священної Конгрегації для Східних Церков і брав участь у працях комісії, яка готувала до видання Кодекс Канонів Східних Церков. Крім того, о. Ісидор Патрило був членом Українського Богословського Наукового Товариства, дійсним членом Історично-Філософської Секції Наукового Товариства ім. Шевченка та Української Вільної Академії Наук у США. Брав участь в різних конференціях, де виголошував доповіді, дописував до різних наукових видань, зокрема відомі його статті з історії Василіянського Чину та Української Церкви, церковного законодавства. Але, мабуть, найбільш відома і шанована в колах науковців його трьох-томна праця: «Джерела і бібліографія історії Української Церкви», якій посвятив багато часу, і яка свідчить не тільки про ерудицію автора, а і про широту його наукових устремлінь (четвертий том залишається поки що не виданим).

Свій обов’язок Головного настоятеля Чину виконував о. Ісидор з великою старанністю і посвятою, відвідуючи монастирі і Провінції, зустрічаючись із поодинокими ченцями. Хотів передати іншим своє розуміння змісту Богові посвяченого життя, надихаючи їх не зупинятися на поверховному виконуванні монаших практик, а зростати у синівських почуттях до Бога, змагаючи до святості життя. Намагався підтримувати якнайкращі відносини з церковною ієрархією, зокрема з єпископами УГКЦ, засвідчуючи кожному, що Василіянський Чин не шукає для себе привілеїв чи визнання, але прагне передусім Божої слави і спасіння людських душ. Окремою турботою о. Ісидора як Протоархимандрита була справа виховання молодих ченців і священиків. Він намагався чи під час канонічних візитацій, чи в особистих розмовах підтримати і зміцнити бажання молодших ченців зростати у вірності Богові.

Особливо дбав про Українську Провінцію Чину, зокрема після того, як Церква в Україні отримала свободу, часто, по кілька разів на рік, сам приїжджав на Україну, надавав духовну, матеріальну допомогу, а також скеровував сюди кращих ченців з інших Провінцій. У своїх рішеннях, як Настоятель, відзначався о. Патрило далекоглядністю і проникливістю, у діях – виваженістю і мудрістю, у взаєминах з іншими – невимушеністю, щирістю і простотою. За скромним виглядом монаха вгадувалася сила духа, ніжність почуттів, мудрість вченого, розсудливість практика, рішучість діяча, дбайливість душпастиря, святість слуги Божого. А жив скромно, невибагливо, хоч міг чи то як настоятель, чи пізніше з огляду на вік шукати для себе винятків.

Після закінчення в 1996 році терміну протоархимандричого служіння о. Ісидор далі залишається в Римі, де, як і раніше, невтомно працює: і як науковець, і виконуючи різні обов’язки й доручення настоятелів. У літній період майже щороку приїжджає на Україну, де читає лекції на літніх катехитичних курсах і курсах постійної формації для священиків-василіян, виконує інші служіння, а також, при нагоді, відвідує свою родину, до якої завжди відчуває глибоку симпатію.

У другій половині липня 2001 р., під час перебування в Україні, о. Ісидор, можливо, внаслідок перенесеного мікроінсульту, почав швидко втрачати зір, консультації лікарів у Львові не дали бажаного результату. Спочатку поступово згасає праве око, пізніше ліве. До Рима на початку вересня о. Ісидор повернувся майже незрячим, трохи бачив тільки лівим оком, а потім зір зовсім згас. Однак, обмежений у своїх діях, залежний від послуг співбратів по Чину, які опікувалися ним, він не втрачав погоди духа і тверезості мислення. Не опускав ніколи молитви, звертаючись до Бога зі щирою і повною довір’я побожністю. Перебував далі у Римі, а від 2004 року на літо приїжджав звичайно до Крехова. У 2006 році він на постійно переїхав на Україну, до монастиря св. Йосифа у Брюховичах біля Львова, де і перебував останні роки під дбайливою опікою ченців Василіянського студійного дому. Відвідували його також рідні, зокрема сестри і брат Богдан.

У понеділок 27 жовтня 2008 р., в передобідній час, невдовзі після прийняття Святого Причастя, перестало битися серце славетного монаха-василіянина: так о. Ісидор передав Господеві свою благородну душу, освячену довгим життям у Божій службі і терпеливим перенесенням з любов’ю і довір’ям до Бога різноманітних невигод. Вдивляючись у його життя, бачимо о. Ісидора як такого, який цілковито віддав себе в Божі руки, а тому був спроможний побачити діла Господні таки у своєму житті.

Джерело.https://www.osbm.org.ua/index.php/2014-11-26-09-44-45/novyny-provintsii/4745-o-isydor-ivan-patrylo-chsvv-30-khi-1919-27-kh-2008

Автори життєпису:

о. Діонисій Заведюк, ЧСВВ

о. Єронім Грім, ЧСВВ

27 квітня 1948р. у с. Шили Лановецького р-ну на Тернопільщині у бою з московитами загинули районовий референт СБ ОУН Вишнивецького району Петро Швалінський "Максим" та ройовий УПА Яків Долинський "Борис".

На світлині: стрільці УПА сотні «Сокола» , третій зверху Долинський Яків "Борис". Світлина з сайту: www.poglyad.te.ua.

*****

Своє життя обидва повстанці віддали за Українську землю, мову, культуру традиції...

Петро Швалінський приєднався до ОУН у 1942 р., пройшов шлях від ройового до районового референта, брав участь в боях з ворогом і чотири рази був поранений. Проте цього дня вижити в бою не судилося. 

Його бойовий побратим Яків Долинський приєднався до руху Опору у 1943 р. Безстрашно виконував різноманітні завдання, вижив після поранення та страшної хвороби - туберкульозу кісток. І після цього не припинив свою боротьбу.

Напередодні загибелі повстанці заквартирували у с. Шили. Про це стало відомо недоброзичливцям - сексотам, які їх і видали. "Максима" та "Бориса" оточили озброєні енкаведисти. Вирватися з оточення було неможливо і в цьому нерівному бою вони загинули.

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__v_boyu_z_nkvd_zagynuly_povstantsi_maksym_ta_borys_286503.html