Загальна кількість переглядів!

вівторок, 8 червня 2021 р.

8 червня 1951 р. с. Криве Козівського р-ну в бою з московитами загинув Осип Дяків “Черник”; нар. 21. 01. 1924 р. н., с. Олесине, нині Козівського р-ну).

Джерело 1.https://teren.in.ua/2016/06/08/8-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
******
Дяків Осип, син Миколи (псевд. «Черник»; 21 січня 1924, с. Олесине Козівського р-ну Тернопільської обл. 
За іншими даними: Загинув у бою з московитами 2 липня 1950, біля с. Краснопуща Бережанського р-ну Тернопільської обл.)

Член ВСУМ у Львові.

Навчався у Хімічній школі у Львові (1942—1943), член Юнацтва ОУН (1943), провідник «трійки».

Закінчив старшинську школу УПА ім. Г. Піпського «Олені».

Скерований у ВО «Лисоня» (07.1944), командир 1 чоти сотні «Голки» (08—09.1944), районової боївки на Бережанщині (1945— 1948). Член почту крайового провідника (1948—1950), хорунжий (14.10.1948).

Відзначений Похвалою командира ВО «Лисоня» (30.06.1948).

Джерела:
Сипа М. Погорільці та навколишні села. Славні сини свого народу // Матеріяли Музею-архіву Пластового руху;
Осип Дяків-«Горновий»: Документи і матеріали / Літопис УПА. Нова серія. — Т. 17. — Київ — Торонто, 2011. — С. 14—15.

Джерело 2.https://100krokiv.info/2017/07/dyakiv-osyp-chlen-vsum/
*****
Ред. Нажаль інформація відрізняється.

Цей день в історії УПА - 8 червня.

Фото із приватного альбому Івана Тупайла воїна УПА.
*****
1944 рік
Під час бою з московитами у селі Лука Велика на Тернопільщині були оточені і застрелились троє повстанців.

1945 рік
Дві чоти сотні «Рисі» УПА-Захід у засідці біля села Красне на Станіславщині знищили 12 військових НКВД.

У нічному бою з пошуковою групою НКВД біля села Пісочне на Волині загинули 3 повстанці, ще 5 поранено.

У засідці біля села Мала Лука на Тернопільщині підпільники знищили двох радянських активістів, ще двох захоплено в полон.

1946 рік
У селі Дроздовичі на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

У селі Сопачів на Волині підпільники обстріляли легковий автомобіль з радянськими активістами, знищений водій, чотирьох пасажирів поранено.

1947 рік
Рій сотні «Булава» УПА-Захід під час стрімкого наскоку в селі Кульчиці на Дрогобчичині знищив лейтенанта, сержанта і рядового МВД та працівника прокуратури. У перестрілці загинула зв’язкова УПА.

У селі Поруби на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД та командира винищувального батальйону.

У сутичці з загоном МВД у селі Четвертня на Волині повстанці знищили трьох військових.

1948 рік
Двоє повстанців наскочили на засідку загону МВД біля села Грицеволя на Львівщині. Один отримав важке поранення і застрелився, інший зміг прорватися.

У селі Залісся на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1949 рік
У селі Межиріччя на Дрогобиччині підпільники знищили двох бійців винищувального батальйону. Здобуто автомат і гвинтівку.

1950 рік
Під час бою з московитами у селі Уличне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік
У бою з московитами у селі Теньківка на Житомирщині загинув підпільник «Петро».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

8 червня 1946р. у бою з московитами загинув сотенний УПА Михайло Тарнавський «Гроза»

Околиці села Садки
****
Тарнавський Михайло Васильович (“Гроза”; 1922, с. Садки Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – 8.06.1946, с. Кінчаки Нові Галицького р-ну Івано-Франківської обл.).

Маленьке село Садки, яке підпорядковане Кінчаківській сільській раді, розташоване за 34 км від Галича. 

У давнину це поселення було присілком Старих Кінчак. Саме жителі цього села і заселили мальовничі землі з родючими ґрунтами та багатими лісами, що розкинулись недалеко. Невідомо, коли у селі поширилося прізвище Тарнавський. Із короткої історичної довідки про це село, поміщеної у книзі «Міста і села Галицького району» за редакцією Петра Арсенича (Івано-Франківськ, 2001р.), дізнаємося про те, що багато садківчан взяло участь у національно-визвольній боротьбі. Серед них був і сотенний УПА Михайло Тарнавський на псевдо «Гроза».

Маючи під рукою великий пласт матеріалів на повстанську тематику, варто виокремити із них відомості про цього командира. Однак, як виявилося, їх не так вже й багато. Михайло Тарнавський, син Василя, народився 1922 року. Є відомості, що він закінчив старшинську школу «Олені» влітку 1944 року, бо при формуванні сотні УПА «Звірі» отримав посаду чотового, на якій пробув рік (до літа 1945 року). 

Влітку того року його призначено сотенним цієї сотні замість командира «Чорного» - Дмитра Рудака, який став курінним. Наказом Головного військового штабу УПА ч.3/15 від 10 жовтня 1945 року отримав звання булавного. З 1 січня 1946 року М. Тарнавський - поручник УПА, хоча наказ було підписано аж 16 липня, уже після його смерті.

Очолюючи сотню, «Гроза» здійснив ряд успішних рейдів Станіславщиною. Після реорганізації Тактичного Відтинку «Чорний Ліс» у травні 1945 року сотня «Грози», що входила до куреня «Смертоносці», отримала номер «Відділ 75», хоча паралельно вживалася й назва «Звірі». Чотовими у цій сотні впродовж кількарічного її існування були повстанці: «Бистрооокий», «Кучерявий», «Садовий», «Соломка», «Ярко», «Стрілка» та «Крамаренко». З цих псевдонімів розшифрованими є два останніх: «Стрілка» – Чуйко Михайло, 1912 р.н. із с.Межигірці, «Крамаренко» - Ярицький Степан, 1922 р.н. із с. Семаківці (тепер у складі с. Тустань) Галицького району. До речі, «Крамаренко» очолив сотню після смерті «Грози» з 16 липня 1946 року. Уривок, поданий нижче, відображає ті непрості бойові дії, які велися 1946 року:

«Курінь «Смертоносні» під командуванням хорунжого «Чорного». Відділ під командуванням булавного «Грози».1.2.46р. - на табір наскочили большевики. Під час замішання і відступу відділу відлучилося 6 стрільців, які так і не повернулися. 6.2.46р. – большевики наскочили на відділ. Під час бою відбилося 4 стрільці. Тут впав кулеметник «Хмара». Большевики мали двох вбитих. 7.2.46р. – відділ звів бій з большевицькою сотнею у лісі між селами Рибно - Завій.

Переважаюча кількість ворога змусила відділ відступити. У бою впало 4 бійці: кулеметник «Підкова», стрільці «Ластівка», «Дума» і «Никольцьо». Втрати большевиків: один – вбитий, кілька - поранених. Під час бою відлучався з підвідділом (новаків) чотовий «Рибак» - (Василь Гойсан з Вікторова). На умовне місце збору повернулося тільки 9 стрільців. Чотовий «Рибак» з рештою стрільців подався в свої сторони, де пізніше разом з ними зголосився до большевиків».

«Гроза» прийняв смерть поблизу села Нові Кінчаки. Сталося це 8 червня 1946 року. Разом з ним загинув стрілець «Вишня». Тіла героїв енкаведисти забрали до смт Жовтень (тепер Єзупіль Тисменицького району).

Джерело.
Іван Драбчук, співробітник Національного заповідника «Давній Галич»

Під церковною банею села Олесине знайшли світлини і звернення з 1937 року.

У селі Олесине Козівського району на Тернопільщині під куполом храму знайшли послання з 1937 року.
Усе почалося з того, що початку травня олесинські віряни із своїм парохом о. Олегом Марущаком вирішили перекрити сільську церкву Зіслання Святого Духа, освячену 1938 року.

При розбиранні покрівлі під куполом храму у сховку майстри виявили скляну посудину з пожовклими аркушами паперу. З посудини вийняли добре збережені три аркуші паперу і дві фотографії. Усе було загорнуте в пожовклу українську газету видання тих років.

На одному аркуші член тодішнього церковного комітету Василь Горохівський коротко описав історію Олесина різних періодів та будівництво церкви, яку звели у 1937 році на кошти сільської громади під керівництвом голови церковного комітету Івана Кусеня і членів комітету Івана Матвійовича Смачили, Івана Григоровича Смачили, Василя Дякова, Василя Горохівського, Григорія Куропатницького, Івана Горохівського, Томи Кужди, Томи Смачили.

На двох інших аркушах член місцевої ОУН Григорій Томович Смачило, 1919 р. н., написав патріотичне звернення до майбутнього покоління олесинців. У ньому розповідається про політично-економічне становище на західноукраїнських землях 30-их років та боротьбу українців проти польських поневолювачів.

У зверненні звучить заклик боротися за незалежність Вітчизни та заповідь наступним поколінням завжди зберігати пам’ять про полеглих борців у національно-визвольній боротьбі за волю України:
"Помстіться, наші наслідники, за кривди і знущання над нашим народом. Не дайте ніколи ворогам глумитися на нашій землі і на могилах наших героїв. Слава українській нації і героям!".

Текст датований 17 вереснем 1937 року.
На одній із світлин зображена молодь Олесина 1930-их років, серед яких і п’ять членів ОУН. На другій фотографії — сільська футбольна команда, яка в ті часи приносила спортивну славу Олесину.

Заснована вона сільчанином Осипом Дяковим (Горновим) , тодішнім студентом Бережанської гімназії, в майбутньому провідником Львівського краю і теоретиком та організатором боротьби УПА.

Церковна знахідка тепер знаходиться на видному місці у храмі, де кожний із мирян може її оглянути та прочитати написане.

http://www.istpravda.com.ua/
2018 р

8 червня 1919р. під час Чортківської офензиви об’єднанні сили 7-ї, 3-ї і 1-ї (УСС) бригад здобули м. Чортків. Цього ж дня 5-а Сокальська бригада зайняла Копичинці.

Отаман Юліан Шепарович (у центрі) з артилеристами 3-го гарматного полку.
Диктатор Євген Петрушевич та Начальний Вождь (Головнокомандувач) ЗОУНР генерал Олександр Греков на станції Заліщики вранці
9 червня 1919 року.

Джерело історична правда.

8 червня 1947р. в с. Лозова Тернопільського р-ну. московити допитали та побили учнів 4 класу, які, нібито, написали кличі проти Сталіна на залізничному мості.

Церква Святих верховних апостолів Петра і Павла (с. Лозова, Тернопільська область)
Село Лозова.
Перша письмова згадка – 1463 р. згідно з актом поділу володінь між князями Збаразькими – Василієм, Семеном, Солтаном; власність Василія. Назва походить, імовірно, від місця розташування – у лозах, верболозах.

У другій половині 16 ст. поселення – власність Олександра Збаразького. У 16 ст. поблизу села пролягав польсько-литовський кордон, до кінця 19 ст. біля Лозової і Шляхтинців зберігався прикордонний стовп, поділений на 4 частини:

* у верхній частині правої сторони було зображено голову вола, * в нижній частинні – однораменний хрест; * у верхній частині лівої сторони – двораменний хрест, * у нижній частині – будинок.

На початку 17 ст. у селі – 41 дим (будинок). 1656 р. в селі була дерев’яна церква, яку розібрали у 1917 р. 1862 р. споруджено костел св. Станіслава. До кінця 19 ст. велика земельна власність належала ґрафині О. Борковській; у 1910 р. – публіцисту ляків; функціонували однокласна школа, фільварок, млин, ставок та корчма.

Джерело.https://irp.te.ua/lozova-ternopilskyj-rajon-ternopilska-oblast/




понеділок, 7 червня 2021 р.

7 червня 1950р. загинув референт СБ УПА Роман Дячун. Застрелився щоб не здатись московитам.

Станом на весну 1943-го перебував у лавах УПА. З березня 1949 року по 7 червня 1950-го — на нелегальному становищі в Тернополі. Через підлеглих розповсюджував антирадянські листівки, провадив заходи для здобуття зброї.

7 червня 1950 року працівники радянських спецслужб вистежили криївку, вранці оточили будинок, почали викликати Романа, щоб здався.

«Перед тим будинком ( Бандери , 33), де розміщена дошка Роману Дячуну, був приватний дім. Хата була ще довоєнна. На його стриху була обладнана криївка. Помешкання належало Гіракам. Потім господарів виселили на заслання.

МДБ вислідили і одного ранку оточили будинок та почали його викликати, щоби здався. Той попалив всі документи, папери, порізав на собі одяг, чоботи, щоби нічого не дісталося їм, відстрілювався, доки мав кулі — ціляв по офіцерах. Останню кулю залишив для себе. Вистрілив собі під підборіддя.»

Роман Дячун — бабусин брат тернополянина Ігора Аркуші, який, власне, поділився описаними спогадами.

Вшанування
У Тернополі на вулиці Степана Бандери,33 встановлено пам'ятну дошку на місці, де відбулася перестрілка референта «Марка» з енкаведистами. 

Джерело Вікіпедія

7 червня 1916 р. народився Петро Дужий, Український письменник, член ОУН.

Уже в 4 роки знав напам’ять «Заповіт» та інші поезії Тараса Шевченка.

Разом із групою Дмитра Мирона планував проголосити акт відновлення української державності в Києві. Пізніше перейшов у підпілля, працював у Головній організаційній референтурі ОУН.

Організовував перші відділи УПА на Холодноярщині. Був засуджений німцями до страти, але зумів втекти. Учасник першої Конференції поневолених народів на Рівненщині. 1944-го увійшов до складу Головного проводу ОУН як референт пропаганди.

Його чотири рази арештовували поляки, двічі – німці, ще двічі – радянські спецслужби. 22 березня 1947-го засуджений до розстрілу. Його врятував травневий указ про скасування смертної кари. Пройшов через концтабори Колими, Сибіру, Мордовії.

Помер 24 жовтня 1997-го у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

7 червня 1887р. народився Федір Лисенко, геолог, який відкрив одне з найбільших родовищ нафти і газу на сході України.

7 червня 1887р. народився Федір Лисенко, геолог, який відкрив одне з найбільших родовищ нафти і газу на сході України, в Дніпровсько-донецькій западині. Жертва сталінського терору.

Народився у Бердянську (тоді місто входило до Таврійської губернії, зараз це Запорізька область). Закінчив місцеву гімназію, вступив до Петербурзького гірничого інституту. Після участі в студентських заворушеннях був змушений залишити Петербург i виїхати до Томська, де із відзнакою закінчив гірничий інститут. Працював сім років у копальнях Сибіру, Алтаю, Казахстану.
На початку Української революції 1917 -1921 років повернувся до України. Спочатку працював на рудниках Донбасу, згодом за дорученням Української Центральної Ради досліджував соляні копальні поблизу Бахмута. Викладав курс геології у Кам’янець-Подільському університеті й вивчав мінеральні ресурси Поділля.

З 1926-го на запрошення академіка Павла Тутковського працював у Інституті геології Академії наук радянської України. Водночас завідував розвідкою корисних копалин Укргеолкому, керував секцією гірничо-геологічної термінології Інституту української наукової мови, читав курс пластичних матеріалів у Київському художньому інституті. Паралельно вивчав силікати й фосфати Поділля, а згодом досліджував Роменську площу. Завдяки чому відкрив нову нафтогазову провінцію – Дніпровсько-донецьку западину.

Польові дослідження Роменської площі, які провів Федір Лисенко, засвідчили наявність значних покладів калійних солей. А свердловина №1, пробурена на початку 1930-х, дала підставити припускати нафтогазоносність площі.
“У 1934 р. Федір Остапович, зібравши всі свої звіти, їде на консультацію до провідних фахівців у Москву, а потім в Солікамськ з метою вивчення калієносності місцевого розрізу і зіставлення його з даними по Роменській свердловині. Всі дані говорили про наявність нафти, доводячи нафтогазоносність Дніпровсько-донецької западини, – пише Валентина Салогуб. – З цими висновками Лисенко домагається прийому в Серго Орджонікідзе, наркома важкої промисловості СРСР. Нарком дає команду про поновлення пошукових робіт і виділення додаткових коштів на потужніші бурильні установки. У Роменському краєзнавчому музеї зберігається групова фотографія, під якою підпис "Геологическая разведывательная партия во главе с профессором Лысенко на Роменщине (1934 г.)".

22 квітня 1936 року пробурили свердловину №2. Під час буріння виявили багаті нафтопрояви. Це була перша нафта в радянській Україні. Це була сенсація.
Пошукове буріння часто супроводжувалося аваріями через складність розрізу, недосвідченість бурових бригад і неякісне обладнання. У ті часи аварії сприймалися як шкідництво і саботаж.

Федора Лисенка арештували 22 травня 1937-го в лікарняній палаті. Накладено арешт на бібліотеку вченого, його наукові праці й розробки, особисте листування. 3 вересня Лисенка засудили до розстрілу. Згідно свідоцтва про смерть, що зберігається у Роменському краєзнавчому музеї, розстріляли його ще до оголошення вироку - 26 серпня. Реабілітували 28 листопада 1956-го.

У цей же час, влітку 1937-го, на Роменській площі пробурили нову свердловину й видобули майже дві тони нафти, що підтвердило правоту досліджень та розробок Федора Лисенка. Того ж року з Москви на відкрите родовище прибув новий керівник Куцев, який присвоїв результати 10-річної праці розстріляного геолога.

Підготувала Леся Бондарук.

Цей день в історії УПА - 7 червня.

Окружний провідник ОУН Буковини Юліан Матвіїв

1943 рік
У сутичці з німецьким загоном біля села Верба на Рівненщині загинув один повстанець.

1945 рік
Великий бій однієї із сотень УПА-Захід із загоном НКВД біля села Дернів на Львівщині. Загинули 33 повстанця, ще 25 захоплені в полон.

Відділ УПА-Північ у засідці на шляху біля села Любешів на Волині знищив 13 військових Червоної армії.

У сутичці з загоном НКВД під час облави біля села Дорожів на Дрогобиччині загинули четверо підпільників.

У засідці біля села Сихів на Дрогобиччині повстанці знищили капітана і 6 військових НКВД, що охороняли табір військовополонених.

1946 рік
У селі Нагірне не Дрогобиччині підпільники знищили районного суддю і інспектора районного фінвідділу.

Двоє колишніх бійців винищувального батальйону в селі Дроздовичі знищили начальника батальйону і його сім’ю та були затримані опергрупою МВД.

1947 рік
У засідці біля села Зелена на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта і 3 військових МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Зарічне на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У сутичці біля села Івашківці на Тернопільщині підпільники знищили двох військових МВД.

У селі Верхи на Волині повстанці знищили голову сільради і радянського активіста.

1948 рік
Під час нападу спецгрупи МВД на рій сотні «Басейн» УПА-Захід біля села Тисовиця на Дрогобиччині загинули 3 воїни УПА, ще одного поранено.

1949 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Нижня Ботивка на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових. У перестрілці загинув один повстанець.

1951 рік
Троє повстанців загинули біля села Ласківці на Тернопільщині, наскочивши на засідку МВД.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам'яті.

7 червня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну у бою з московитами загинув Петро Кузейків "Береза", "Ігор" - кущовий.

село Кам'янка.

Джерело літопис УПА та календар на 2020р.
******
Довідково.
Також у цьому селі 19 березня 1946р. загинув Бобанич Михайло Григорович — командир куреня УПА «Бойки» в ТВ-24 «Маківка», лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу. Загинув у селі.

Вікіпедія.

7 червня 1951р. біля с. Ласківці на Тернопільщині у бою з московитами загинули Почигайло Ярослав Остапович "Боярин" - командир сотні "Лісовики", Копичинецький надрайонний провідник.

На фото Почигайло Ярослав Остапович.
Народився у сім'ї селян-середняків. Освіта — середня спеціальна: закінчив учительську семінарію. Член Юнацтва ОУН із студентських років.

Керівник станичної сітки ОУН у рідному селі, а відтак — у Підгаєцькому р-ні. Член ОУН із 1939 р. Пройшов військовий вишкіл в УПА на Волині. Командир чоти у старшинській школі УПА «Олені» (весна-осінь 1944).

У листопаді 1944 р. після закінчення вишколу в школі скерований у ВО «Лисоня». Командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня» (01.1945 — літо 1946), співробітник осередку СБ Чортківсько-Бережанського окружного проводу ОУН, референт СБ (1947—1948), організаційний референт (08.1948-08.1949) та керівник (08.1949-06.1951) Копичинецького надрайонного проводу ОУН.

Загинув внаслідок зради разом із двома побратимами у бою з оперативно-військовою групою МДБ на пункті зв'язку. Тіло забране ворогом у райцентр Білобожницю. Місце поховання невідоме.

Старший булавний (?), хорунжий (1.10.1944), поручник (30.06.1950) УПА.

Вікіпедія.
******
Також у цьому бою загинув Антон Королюк - Буданівський райреферент СБ.
******
На фотографії село Ласківці
джерелр фотографії.
https://irp.te.ua/laskivtsi-terebovlianskyj-rajon-ternopilska-oblast/

неділю, 6 червня 2021 р.

Увіковічення пам’яті Петра Дмитришина (автор: Шпіцер Василь). Варто прочитати та пам'ятати.

У неділю, 26 травня 2013 року в селі Станкові, що на Стрийщині, було відкрито меморіальну дошку, присвячену пам’яті активного члена Стрийської ОУН Петра Дмитришина. На урочисту подію зібралися мешканці сіл Станкова і Фалиша, приїхали націоналісти з Моршина, Стрия, Львова. Молитву за упокій душі Петра Дмитришина і освячення меморіальної дошки провели отці Василь та Ігор – парохи сіл Станкова й Фалиша. 
Відкриття меморіальної дошки Петрові Дмитришину у Станкові. Спереду – ініціатор встановлення пам’ятної дошки Микола Ференц, зліва – багатолітній політв’язень, один із керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень

 Микола Ференц, ініціатор встановлення меморіальної дошки, виголосив вступне слово від Братства ОУН-УПА і Конгресу українських націоналістів. Зі спогадами про славного станківчанина виступив багатолітній політв’язень, один з керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень. Автор книги «Крайовий провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський», член Головного проводу КУН Василь Шпіцер розповів про життя, діяльність і трагічну загибель Петра Дмитришина. Перед присутніми виступили також львівський історик Всеволод Іськів, депутати Стрийської районної та Львівської обласної Рад, голова Станківської сільської Ради. Учні місцевої школи прочитали вірші, присвячені національно-визвольній боротьбі ОУН і українського народу.

Урочисте дійство супроводжував хор Народного дому села Станків, який виконав гімн ОУН «Зродились ми великої години», низку інших патріотичних пісень і на завершення – гімн України.

 ПЕТРО ДМИТРИШИН
(біографічна довідка)
Дитришин Петро, син Олекси і Розалії, з дому Шваб, народився 15. 06. 1910 р. в селі Станків на Стрийщині. Закінчив Стрийську гімназію, ще в гімназійні роки пробував писати вірші та оповідання. Після матури Дмитришин став постійним співробітником часопису «Стрийська Думка», до якого подавав передові статті на суспільні й політичні теми, оповідання та новели, навіть вірші. 
Петро був членом Юнацтва ОУН, а з 1931 року став членом ОУН. Увесь свій час, сили і здібності віддавав для національного і духовного піднесення Стрийського повіту і рідного села. Багато праці вкладав у роботу з дітьми і підлітками у Станкові. Окрім різноманітних культурних заходів, що проводилися під егідою «Просвіти», Дмитришин навчав дітей політичної грамоти. 

Вперше П. Дмитришина за націоналістичну діяльність заарештували 1934 року. Його звинуватили у складанні, переховуванні та розповсюдженні антидержавних відозв та виголошуванні рефератів антипольського змісту. Протримали під слідством неповний рік.

Вдруге П. Дмитришина арештували у липні 1936 року, після інциденту на горі Маківці. У матеріалах судової справи збереглося достатньо цікавої інформації про нього: «… В справі звинувачуваного Дмитришина Петра, який підозрюється в належності до Організації Українських Націоналістів, інформую, що він виявив свою діяльність в 1933 році, коли був арештований за звинуваченням в розповсюдженні листівок ОУН. Від того часу він постійно контактував з чільними членами ОУН, зокрема, на підставі достовірної інформації, в 1935 році він став комендантом відділу ОУН в Станкові. З часу, коли звинувачуваний Дмитришин став керівником Українського Студентського Товариства, як показує інформація, він почав більшою мірою виявляти свої націоналістичні погляди, які збігалися з програмою ОУН». За активну антидержавницьку діяльність польський уряд позбавив Петра Дмитришина волі на три роки. 
Повернувшись з тюрми, восени 1939 року П. Дмитришин одружився з сестрою Володимира Тимчія-«Лопатинського» Розалією. Можливо, цю українську сім’ю й оминули б політичні та воєнні буревії, якби не «благодійники» Галичини – комуністи. Один з них – Самуїл Самуїлович Калімєц – дав НКВД свідчення, що «Петро Дмитришин був керівником ОУН в Стрию з 1936 року. Тоді ж вони робили погроми комуністів з Козаком Дмитром, Гуневичем Михайлом, Гадяком Федем у с. Верчани 12 іюля».

Страшна машина, виконавчим механізмом якої був озвірілий плебс, люмпен-пролетаріат, що допався до влади у великій імперії, позбавлений елементарної порядності, культури і законослухняності, без християнської моралі і старозавітньої богобоязливості, поглинула і Петра Дмитришина.

25 липня 1940 року Розалія народила сина, а 26 липня 1940 року начальник Стрийського Управління державної безпеки НКВД УРСР видав ордер № 88 «на арешт і обшук громадянина Дмитришина Петра Олексійовича». Яка немислима жорстокість! Людину, що боролася проти ворожої СССР держави (Польщі), яка ще не встигла нічим завинити перед цією дикою владою, арештовують на другий день після народження сина-первістка. Дмитришина перевели до Дрогобицької тюрми, і дружина розривалася між Грабівцем і, залишаючи вдома своє немовля, Дрогобичем, де мучився чоловік. Вона сподівалася довести невинність свого чоловіка перед радянською владою, просила зглянутися над дитиною, намагалася передати Петрові бодай якісь харчі. Холодної осені через брак материнського молока син ослаб, захворів і помер. Це була перша невимовно важка втрата для Розалії.

Рішенням «Особого Совещания при Народном Комиссаре Внутренних Дел СССР» тл-4 від 29 березня 1941 року постановили: «Дмитришина Петра Алексеевича за активное содействие в борьбе против революционного движения заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет, считая срок с 30-го июля 1940 года».

Дорогою до табору, недалеко від Стрия, Петрові вдалося через щілинку у вагоні викинути записку. Завдяки щасливому випадку вона потрапила до його дружини, і Розалія дізналася, що чоловіка відправили у табір десь на Харківщину. Через багато років Розалію відшукав колишній в’язень, що мучився у таборі разом з Дмитришиним. Він розповів як їх там морили голодом. Петро дуже страждав, увесь розпух і помер. Його тіло кинули в яму з трупами інших в’язнів. Коли це сталося і де саме, нам, на жаль, невідомо. 

Є в справі Петра Дмитришина ще один документ – від 30 грудня 1989 року, підготований Слідчим відділом УКГБ УРСР по Львівській області і затверджений заступником прокурора Львівської області, в якому сказано: «29 марта 1941 года по постановлению Особого Совещания при НКВД СССР заключен в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет. Установить судьбу Дмитришина не представилось возможным. В деле отсутствуют материалы о проведении Дмитришиным П. А. антисоветской деятельности. Дмитришин Петр Алексеевич подпадает под действие ст.1 Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 1930-40-х и начала 50-х годов».

 Отже П. Дмитришина, безневинно і в жахливих тортурах замученого більшовицьким режимом, реабілітовано. Правда, ніхто в цьому документі не попросив пробачення ні в жертви, ані в її родичів. Вірна дружина Розалія, ніколи більше не вийшла заміж, дожила до часів Незалежної України, але її мало втішив факт реабілітації, бо антиукраїнська влада передчасно звела в могилу її єдиного синочка, брата, чоловіка і маму. Так вона й пішла з життя, не відаючи, коли загинули і де поховані коханий чоловік Петро та молодший брат Володимир.

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

6 червня 1940 р. загинув у виправно-трудовому таборі Юліан Бачинський - правник, публіцист, громадсько-політичний діяч, дипломат УНР.

Джерело 1.https://teren.in.ua/

1940 р. – у таборі в Карелії (Росія) загинув правник, публіцист, громадсько-політичний діяч, дипломат УНР, уродженець с.Новосілка Підгаєцького району Юліан Бачинський. Заарештований органами НКВС у м. Харкові в листопаді 1934 р.

Джерело 2.http://buk-visnyk.cv.ua/

Ю. Бачинський – громадський та політичний діяч. Народився 28 березня 1870 року у селі Новосилка Підгаєцького району Тернопільської області в родині священика.
З 1880 по 1883 роки навчався у Львівській гімназії та Дрогобицькій реальній гімназії ім. Франца Йосифа. Закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1890 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету та навчався у Берлінському університеті. У 1905 р. Ю. Бачинський виїздить до США і Канади з метою дослідження життя української еміграції. З 1915 до 1918 року перебував на службі в австрійській армії. У 1919 р. Уряд Української Народної Республіки призначає його радником Дипломатичної місії у Вашінгтоні. Впродовж 1890–1907 рр.
Ю. Бачинський був одним з керівників Русько-української Радикальної партії (РУРП). У 1899 році разом з групою інших членів РУРП створив Українську соціал-демократичну партію (УСДП). 1918 – 1919 рр. є членом Української національної ради ЗУНР. З літа 1921 р. до осені 1923 р. Ю. Бачинський живе у Відні, а згодом переїздить до Берліна, де співпрацював з редакцією газети «Український прапор». У 1930 р. спробував виїхати до України, однак на кордоні був заарештований та рік відсидів у львівській в’язниці. Після звільнення оселився у Празі де працював в журналі «Вільна трибуна». У 1933 р. повертається в Україну, живе у Харкові та працює у редакції «Української радянської енциклопедії». Того ж року в Харкові був заарештований органами НКВС, які звинуватили його у приналежності до контрреволюційної терористичної організації.
28 березня 1935 р. Ю. Бачинський був засуджений Воєнною комісією верховного суду СССР на десять років ув’язнення, за спробу організувати підпільну мережу «Об’єднання українських націоналістів». Помер 6 червня 1940 р. у виправно-трудовому таборі.
Ю. Бачинський один із перших в історії української суспільно-політичної думки, хто розробив та обґрунтував цілісну наукову концепцію незалежної соборної України, розглядав ідею незалежної держави у поєднанні з проблемами національного і соціального звільнення. Основні погляди Ю. Бачинського щодо державного устрою та системи публічного управління викладені у його працях: «Поділ Галичини» (1897) – обґрунтовує необхідність поділу Галичини на Західну та Східну, об’єднання Східної Галичини з Буковиною; «Автономія України» (1906) – розглядає надання суверенітету Наддніпрянської України; «Взаємні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині» (1910) – обґрунтовує застосування «етнографічного» принципу у державотворенні.

Найбільш відомим твором Ю. Бачинського є «Ukraina Irredenta» (Україна поневолена), виданому у 1895 р. У своєму вченні Ю. Бачинський розглядав створення національних держав як результат їх соціально-економічного розвитку. Економічною основою держави повинна бути «усуспільнена» власність, а не власність, яка є джерелом експлуатації. Всі українські землі становлять економічну цілісність, тому економічній єдності мусить відповідати єдність політична. Відстоював позиції еволюційного розвитку нової держави, яка повинна піднятись над класовими інтересами і дбати про добробут всього населення. Політична самостійність України, як стверджував Ю. Бачинський, є необхідною умовою для забезпечення економічного і культурного розвитку народу. Боротьба за самостійність України стосується не лише українського народу, а взагалі до всіх людей різних національностей, хто проживає в Україні. Спільний інтерес та спільне вирішення суспільних проблем робить людей різних національностей українськими патріотами. Тільки в незалежній Україні можна здобути вільне і заможнє життя. Обґрунтовуючи право України на державно-політичну самостійність, Ю. Бачинський підкреслює, що центральні органи влади повинні передати певні повноваження місцевим органам управління і зокрема до національних сеймів. В цьому процесі українська буржуазія є виразником національного інтересу, провідником демократичних перетворень у суспільстві та самостійної національної держави.

У майбутньому, на думку Ю.Бачинського, Україна повинна стати соборною державою. Разом з тим, він вважав, що держави, які досягли свого високого суспільного розвитку будуть об’єднуватися. Тому і Україна може приєднатися до якогось федеративно-конфедеративного утворення, стати повноправним членом європейської чи всесвітньої федерації вільних народів. Народи, за Ю. Бачинським, домагаються самостійності не для того, щоб ізолюватися від решти світу, але щоб повніше розвинутися культурно й економічно, посісти гідне місце в майбутній «всесвітній людській родині». Разом з тим, держава, як суспільний інститут, завершить своє існування. Держава є лише засіб для вільного та культурного розвитку кожного народу. Замість державної системи правління виникнуть нові інтегровані системи правління. Нації асимілюються та зникне розшарування між соціальними класами. Національна єдність уступить місце інтернаціональній єдності, як найвища єдність людського роду. Виникне потреба у формуванні міжнародних інтернаціональних інституцій, які будуть функціонувати на нових управлінських засадах. Таким чином, Ю. Бачинський, розглядаючи концептуальні основи розвитку самостійності України, розробив теоретичні засади нової управлінської системи в рамках інтернаціональної єдності.

М. В. Ярмистий

6 червня 1972 р. суд Києва засудив на 5 років студента Володимира Рокецького - за “Проведення антирадянської агітації і пропаганди”.

РОКЕЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЮЛІАНОВИЧ (03.11. 1947, С. НОСІВ, НИНІ ПІДГАЄЦЬКОГО Р-НУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ. – П. 14.01 1999 Р., М. БЕРЕЖАНИ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ.), СТУДЕНТ-ЮРИСТ, ПОЕТ, АВТОР САМВИДАВУ, ПІДПРИЄМЕЦЬ, МЕЦЕНАТ. ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН МІСТА БЕРЕЖАНИ (2006).
Рокецькі ведуть свій родовід від Богдана Рокецького – полковника Бережанського часів Б.Хмельницького. Батько, Юліан Рокецький узяв шлюб з Ганною Клюбою. Її племінник, 20-річний Володимир Клюба, пішов в УПА, 1946 р. разом з трьома друзями-односельчаними прийняв бій з енкаведистами, і коли скінчилися набої, вони підірвалися в криївці ґранатами. Ганна і Юліан дали його ім’я своєму синові.
Змалечку Володимир вирізнявся серед однолітків милосердям, готовністю допомогти стражденному. Вчився добре, любив літературу й історію. Після закінчення Завалівської середньої школи його запросили викладати літературу у восьмирічці с. Поплави.

1964 р. призваний до війська, 3,5 р. прослужив на флоті в Сєвєрморську. Після демобілізації, у грудні 1969 р., став слухачем підготовчого відділення юридичного ф-ту Львівського державного університету ім. І.Франка.

Тут подружив з філологами Василем Ісайчиком та Богданом Рокетським – краянином і далеким родичем, з Данилом Кулиняком, який побував під арештом ще 16-річним за створення організації «Вісники свободи України».

Ставши студентом ЛДУ, Р. перевівся на юридичний факультет Київського університету. Часто приїздив до Львова. Стеження з боку КГБ відчував уже на І курсі. У Києві відвідував музей Івана Гончара, мав широкі знайомства з київськими шістдесятниками, поширював літературу самвидаву, вірші колег.

На річницю перепоховання Т. Шевченка, 22 травня 1971 р., Рокецький прочитав біля його пам’ятника в Києві вірш Данила Кулиняка «Ліс рубають», за що був виключений з університету. Влаштувався робітником Київського спеціального будівельно-монтажного управління зв’язку № 2, жив у робітничому гуртожитку.

З початком нової хвилі арештів, 14.01. 1972, Рокецький був заарештований на вулиці Києва. 18.01 у батьків у Носові слідчі КГБ провели ретельний обшук. Вилучили навіть дитячі записники Володимира.

Інкриміновані йому були вірші, зокрема, «Ліс рубають» Д.Кулиняка, авторство якого Рокецький узяв на себе, незакінчену повість «Память чистих джерел», політичний памфлет «Вітальна телеграма українському уряду з нагоди святкування 315-ї річниці кровопроводу «Україна – Москва» та ін.
На допитах Р. тримався мужньо, нікого не видав. 6.06. 1972 р. Київський обласний суд під головуванням Ю.І.Мацка виніс вирок: 5 р. таборів суворого режиму за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда». Відправлений етапом у табір ЖХ-385/3-5, сел. Барашево Мордовської АССР.

Тим часом навесні 1973 р. у Львові була викрита підпільна молодіжна організація “Український національно-визвольний фронт” (УНВФ, лідер Зорян Попадюк), студентські гуртки на історичному та філологічному факультетах.

Десятки студентів були виключені з вузів, хлопці рекрутовані до війська. Студент Григорій Хвостенко неправдиво свідчив проти багатьох, у тому числі проти Р., у зв’язку з чим у вересні 1973 р. Рокецького привозили з Мордовії у Львів, щоб дав свідчення, зокрема, проти Богдана Рокетського, заарештованого 28.03. 1973. Та Володимир нікого не видав, організація «Каменяр» ніколи не була викрита.

У таборі ЖХ-385/3-5 Р. карався разом з Василем Стусом, Василем Лісовим, Борисом Пенсоном. Після кількох покарань ШІЗО спроваджений судом 22.06. 1975 на тюремний режим у Владимирську тюрму. Там довелося бути в камерах з Левком Лук’яненком, Володимиром Буковським, Зоряном Попадюком.

Перед звільненням етапований до Тернополя. 14.01. 1977 повернувся до батьків у с. Носів тяжко виснаженим: перед ув’язненням важив 95 кг, а при звільненні – 46. Мав виразку шлунка. Лікувався народними методами. Ще в Мордовії Володимир Рокецький вивчив 50 віршів В.Стуса, після звільнення записав їх та передав Михайлині Коцюбинській.

Влітку 1977 одружився з Ганною Володимирівною, перебрався в м. Бережани, з труднощами влаштувався завскладом у ПМК. Народилися два сини. Нагляд КГБ ослаб лише в другій половині 80-х рр.

З ослабленням режиму одним із перших у краю, наприкінці 80-х рр., зайнявся підприємництвом: постачав нафту й нафтопродукти в область і райони. З прибутків допомагав школам і дитсадкам, ініціював і вкладав кошти у створення меморіалу з церквою на горі Лисоня, де січові стрільці здобули славні перемоги.

Найбільше його коштом збудована церква на хуторі Соколиця. Коли Рокецький дізнався, що на цвинтарі в Старому Місті (біля Підгаєць) поховані бійці УПА, які загинули в криївці, у т.ч. його двоюрідний брат Володимир Клюба, то ініціював відкриття символічної могили з пам’ятним знаком.
За добродійну діяльність та за забезпечення селян нафтопродуктами під час сівби 1994 р. Рокецький був визнаний Людиною року Тернопільської області. Він не був членом жодної партії, але його вважали еталоном честі й сумління, йому пропонували висуватися кандидатом у народні депутати і гарантували перемогу, та він казав: «Усюди повинні працювати професіонали. А «файний хлоп» – то не професія».

Помер 14.01. 1999. На похорон у Бережанах зійшлися тисячі людей. 3.11. 2007 р. в Бережанах відбувся пам’ятний вечір Володимира Рокецького, де виступили його численні друзі. Літературні твори його досі не зібрані й не видані.

Джерело
Володимир Рокецький, Дисиденти,
Меценати, Підприємці, Поети,
Почесні Громадяни М. Бережани

Цей день в історії УПА - 6 червня.

Олександр Білинський – третій зліва, лікар в УПА м. Ходорів.

1943 рік
Повстанці планувати закласти вибухівку на залізниці Клесів – Томашгород на Рівненщині, однак потрапили у поле зору німців. У перестрілці знищені двоє військових, повстанці змушені були відійти (одного поранено).

1944 рік
У сутичці з загоном НКВД у селі Мишковичі на Тернопільщині загинули троє повстанців.

1945 рік
На трасі біля Ковеля на Волині підпільники заклали міну, на якій підірвався легковий автомобіль. Знищений капітан, поранений майор Червоної армії.

У бою з загоном НКВД біля села Сопіт на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Мачук і ще троє повстанців.

У селі Вербичне на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений дільничний НКВД, захоплені в полон 13 бійців.

1947 рік
Чота сотні «Звірі» УПА-Захід у засідці біля райцентру Галич на Станіславщині знищила 4 військових МВД.

Біля села Лани на Львівщині двоє підпільників наскочили на засідку опергрупи МВД. У перестрілці знищили 4 військових, ще 5 поранили і змогли прорватися.

У сутичці з загоном МВД у селі Михальче на Станіславщині загинули троє повстанців.

У райцентрі Жидачів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1948 рік
На Львівщині повстанці знищили секретаря парторганізації у селі Скнилів, бійця винищувального батальйону в селі Ляшків та спалили клуб у селі Костеїв.

У сутичках із загонами МВД у селах Жданівка і Тейсарів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік
Біля села Клубівці на Станіславщині повстанці обстріляли легковий автомобіль. Знищені двоє радянських активістів, ще двох поранено.

1953 рік
Під час зіткнення з пошуковою групою МВД біля села Семаківка на Житомирщині загинули двоє підпільників.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам'яті.

Вимарш пластунів напередодні розвалу Австро-Угорської імперії. Львів, 19 жовтня 1918 року.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/
Цікаво. Історія Пласту.
Пласт постав із відчутної потреби організації молоді для служби українському народові. Взявши за основу скаутську організацію, засновник Пласту д-р. Олександр Тисовський розробив унікальну виховну систему, яка, хоч
і подібна до скаутської, все ж має цілий ряд своїх особливостей, які відрізняють її від більшості скаутських організацій світу.

Принципи пластування, розроблені Олександром Тисовським, знайшли своє відображення у книзі “Життя в Пласті” —
посібнику, яким уже впродовж більш як 70 років керуються пластуни.

Відповідником терміну “скаутинг” (англ. scouting, від scout — розвідник) став термін “пластування”. Самеж слово “пласт” походить від назви козаків-розвідників, які називались пластунами.

Джерело. https://www.plast.org.ua/about-history/

6 червня 1847р. народився Барвінський Олександр Григорович с. Шляхтинці, нині Тернопільський р-ну. - Український громадсько - політичний діяч Галичини, історик, педагог.

У 1891–1907 роках — посол до австрійського парламенту (Райхсрату). Заснував Християнсько-суспільну партію. У 1918 році був державним секретарем освіти й віровизнання в першому Державному секретаріаті (уряді) ЗУНР. 

Син Григорія Барвінського, брат Володимира, Івана, Іполита й Осипа, чоловік Євгенії, батько Богдана, Василя та Олександра Барвінських, Ольги Бачинської. Хрещений батько Ганни Крушельницької, оперної і концертної співачки, сестри Соломії Крушельницької.

Олександр Барвінський народився в селі Шляхтинцях (Тернопільський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Тернопільський район, Тернопільська область, Україна) в родині священика УГКЦ о. Григорія Барвінського. Шляхетський рід Барвінських гербу Ястшембець), до якого належав батько Олександра Григорій, згадується на Червоній Русі з початку XVI ст.

У 1857–1865 роках навчався у Першій Тернопільській класичній гімназії з німецькою мовою навчання. У 1865 році вступив до Львівського університету на філософський факультет, де навчався до 1869-го. Вивчав історію та українську мову та літературу. Добре знав німецьку та декілька слов'янських мов. У студентські роки очолював львівський осередок «Громади», співпрацював з українськими періодичними виданнями «Правда», «Мета», «Русь», «Русалка». 

Був знайомий з Миколою Лисенком (саме завдяки Барвінському Лисенко написав свій «Заповіт», що стало початком його грандіозної музичної «шевченкіани»).

З 1868 року Барвінський мав педагогічну діяльність: викладав у гімназіях Бережан (суплент, за даними Б. Мельничука, В. Ханаса, з 1869-го), Тернополя. Також від 1871 року — старший вчитель Тернопільської чоловічої учительської семінарії. З 1888 року — професор державної учительської семінарії у Львові (відтоді замешкав у Львові). 1878 року склав докторат у Віденському університеті. В 1889—1918 роках — член Крайової шкільної ради, в 1891—1896 роках голова Українського Педагогічного Товариства, заступник голови товариства «Просвіта» (1889—1895).

Ще будучи в Бережанах, концентрується на створенні українських підручників і видає «Виїмки з українсько-руської літератури», працює над впровадженням фонетичного правопису, у 1886 році розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку» (вийшло 24 томи). Поряд з Олександром Кониським і Володимиром Антоновичем став одним із ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, в 1892—1897 роках — очолював товариство.

Барвінський брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «нової ери», яка, однак, зазнала невдачі (див. також Народовці). Зокрема, 24 листопада 1890 р. разом з Омеляном Огоновським, Костем Левицьким, Костянтином Телішевським, Корнилом Мандичевським, митрополитом Сильвестром Сембратовичем брав участь у прес-конференції Казімєжа Бадені, на якій було підведено підсумки попередніх переговорів.

Депутат і маршалок Тернопільської повітової ради (1885-88 роки). У 1891—1907 роках входив до складу австрійського парламенту (з 1917 року — довічний член Ради Панів), в 1894−1904 роках — посол Галицького сейму:

6-го скликання: обраний від округу Броди (IV курія, входив до «Руського клубу», обраний після смерті попередника — москвофіла о. Івана Сірка)

7-го скликання: обраний від округу Броди, IV курія, входив до «Клубу руських послів соймових», обраний заступником голови «Клубу руських послів соймових»

8-го скликання: обраний від округу Броди, IV курія, входив до «Руського соймового клубу». Склав мандат 29 жовтня 1903 року; на перевиборах без підтримки крайової адміністрації, УНДП (на цьому наполіг родич — Евген Олесницький) програв вибори кандидату-москвофілу о. Еффиновичу Теодозію (здобув 43 голоси із 208).

В 1894 році створив у Львівському університеті кафедру української історії та запросив викладачем Михайла Грушевського.

У 1896 році виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 році перетворився на Християнсько-Суспільну Партію.

1906 року став урядовим радником, у 1910 році — радником двору.

В 1918–1919 роках — делегат Української Національної Ради ЗУНР, очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західно-Української Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини відійшов від політичної діяльності. Помер 25 грудня 1926 року у Львові.

Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі, на полі № 3.

У Барвінського в Тернополі й Шляхтинцях гостював письменик Пантелеймон Куліш (1869, 1872, 1879).

Джерело.https://www.trrada.te.ua/1591#top

суботу, 5 червня 2021 р.