Загальна кількість переглядів!

неділю, 27 червня 2021 р.

Розповідь 3. "Акт відновлення Української Державності в Черемхові" Михайлина Стегній.

символічна Могила Борцям за Волю України.
у селі Черемхів.

«Особливо могутній сплеск Українського національного відродження відбувся з історичною подією – проголошенням Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941 року, - продовжує п. Михайлина. 

- У перших числах липня в нашому селі Черемхів провідними членами ОУН, активістами, молоддю з участю багатьох жителів села було насипано символічну пам’ятну могилу «Борцям, що полягли за волю України». Вона здіймалась вгору двома уступами та завершувалась березовим хрестом. Біля могили встановлено шток для підняття національного прапора. 

Територія пам’ятника була загороджена, на день освячення могила була щедро прикрашена квітами, які ми, дівчата, зносили з усього села, сам хрест був обвитий до вершини смугастим синє-жовтим вінком, сплетеним з барвінку та квітів. Урочистості відбувались у присутності багатьох гостей, які прибули з Ходорова та ближніх і дальніх сіл. Після недільного Богослужіння церковна процесія на чолі з о. Дерешем із хоругвами вирушила до місця святкування. Розпочались урочистості з молитви – Молебня за убієнних героїв, що полягли за Незалежність України. По завершенні молитви усі присутні заспівали Гімн України разом з підняттям національного синьо-жовтого прапора. 

Представник районного проводу ОУН Борик з Дуліб звернувся до присутніх: 

«Здійснилась віковічна мрія українців – у Львові з ініціативи провідника ОУН Степана Бандери та його однодумців з червня 1941 року проголошено про відновлення Української Держави» 

та зачитав сам Акт. Усі присутні радісно скандували патріотичні гасла: «Слава Україні!», «Героям Слава!». Після урочистої частини, на якій лунали палкі промови та поздоровлення українському народу, відбувся святковий концерт, де лунали українські пісні патріотичної тематики. І все це сприймалось на такому душевному піднесенні, яке важко описати словами. З цієї святкової події мені вдалось зберегти декілька фотографій. Непросто це було зробити за більшовиків, але я хотіла їх донести до сьогодення як історичний факт.

У роки німецької окупації патріотично настроєна молодь села проводила святкування біля могили. Активну участь у заходах брав сільський хор під керуванням Ярослава Сокирка. Ці святкування приурочувались роковинам убієнного провідника ОУН Євгена Коновальця в травні місяці. В цей день могилу прикрашали його портретом з вишитим синьо-жовтими нитками рушником на фоні червоно-чорного знамена. В ті пам’ятні дні ми усі перебували в патріотичному піднесенні, лунали все нові почини в колі наших друзів. Одне нашим керівником Григорієм Олійником було запропоноване таке починання – піти в похід в Карпати та відвідати місця перебування народного месника, легендарного опришка Олекси Довбуша. Багатьма ця пропозиція була підтримана, і ми почали збиратись в дорогу. Із села вийшли в обідню пору, ішли пішки, а було нас вісім чоловік, зокрема Казимир Іван, Петрів Марія, Грабницька Текля, Стегній Анна, Сафат Григорій, Стегній Михайло та я, Стегній Михайлина. До вечора ми дістались Володимирців, де і заночували, а вранці, поснідавши, знову вирушили в дорогу. В другій половині дня ми були в Гошеві, там зайшли до церкви та помолились за щасливу дорогу і продовжили похід. Як сонце сідало, ми прибули в село Паляниця, це неподалік Довбушевої гори, там попросились на нічліг. Ранком до нас приєднався юнак з того ж села, який став нашим провідником. Він добре знав ці місця та терени діяльності легендарних опришків, пам’ятав багато народних переказів про боротьбу Олекси Довбуша та його побратимів, якими щедро ділився з нами. Усі ми були вперше в цих місцях, тому з захопленням слухали його оповіді. Душевного трепету додавав і навколишній пейзаж, ми милувались красою наших славних Карпат. Щасливі повертались ми додому, і вдома розповідали почуті перекази та ділились враженнями від почутого та побаченого.

У той період всенародного піднесення в селі було організовано військовий вишкіл на основі створеної організації «Січ» ім. Ольги Басараб. Під вечір, щоденно, уся молодь села сходилась у призначений час на сільське пасовище, де проходили військову підготовку, засвоюючи військові стройові команди, ознайомлюючись з стрілецькою похідною зброєю. Було створено окремі дві групи. Одна з груп нараховувала до 20 дівчат, заняття з нами проводив Омелян Макар. Юнаки проходили більш складну навчальну військову програму, їхнім вишкільником був Говзер Михайло, а допомагав йому Михайло Дуда. Михайло Говзер мав уже набутий військовий досвід, пройшовши службу у польському війську. Та недовго тривав такий приємний душевний підйом. Три місяці українці жили турботами державотворення на Ходорівщині. Спохватившись, німецькі органи влади почали закривати українські урядові представництва, арештовувати та переслідувати керівників та членів ОУН – бандерівців. Багато наших провідників, остерігаючись арешту, почали переходити на нелегальне становище. Утворився так званий застій, але так тривало недовго.

Джерело
https://www.newtime.lviv.ua/

Розповідь 2. "Брати по духу та крові" - Михайлина Стегній.

Ведучи мову про культурно-просвітницьке життя села, я б хотіла відзначити ім’я Йосафата Артима, орієнтовно з 1915 р.н. Він з братом Софроном зростали сиротами, проживаючи та виховуючись у своєї тітки разом з її дітьми. Їхня родина була заїжджою, бо тітки батько працював у нас лісником. Спочатку вони проживали у сім’ї Пахольчиків, а в подальшому збудували хату та осіли в нашому селі. Йосафат та Софрон, будучи сиротами, не мали змоги податись у науку, тому здобували її самотужки, але кожен з них був наділений Божим талантом. Йосафат був одним з організаторів театралізованого та хорового гуртків, добре грав на балалайці, мав здібності до музики, був режисером-постановником та музичним керівником. У час Різдвяних свят організовував колядки та вертепи, у Великодні свята – гаївки. Він проводив просвітницьку роботу не тільки у своєму селі, але і в багатьох селах Ходорівщини, про що згадує у своїх спогадах підпільниця «Орися» - Салій Марта із Залісок: «Йосафат Артим був невтомним трудівником на українській ниві, який поєднував культурно-просвітницьку роботу з поширенням національної ідеї серед молоді». В організацію українських націоналістів Йосафат вступив ще в першій половині 30-х років. У підпіллі працював з відомими провідниками ОУН на Ходорівщині: Богданом Прокопівим, Миколою Левицьким, Йосифом та Михайлом Баранами, Хомусяком Антіном, Василем Вишиваним та своїми друзями-односельчанами. В час відновлення Української Державності в 1941 році за рекомендацією проводу ОУН вступив у ряди української поліції в м. Ходорові, де служив з Хомусяком Павлом та Йосипом Гессом з Молодинча, Миколою Раком з Підлісок, Салієм Петром із Залісок, Володимиром Гапієм із Берездівець. В 1943 році, з початком формування збройних підрозділів УПА, разом зі своїми товаришами з поліції Йосафат відходить в Карпати.

Брат Йосафата – Софрон також був одним з активістів просвітницького життя села, але основним його захопленням була техніка, в яку був по-справжньому закоханий. Він був унікальною людиною на цілу округу, міг сісти за кермо будь-якого автомобіля, а при потребі його відремонтувати. В час збройної боротьби його, навики, виявились неоціненними: не було кращого знавця стрілецької зброї, ніж він. В 1944 році Софрон добровольцем пішов у повстанський відділ, слідом за старшим братом, воював під псевдо «Гонта». Де і коли загинув – поки що невідомо.

Не менш важливу роль у просвітянському житті села відіграв і товариш Йосафата Артима – Казимирів Григорій. Він виріс у селянській сім’ї, його батько Данило працював колійником на залізниці, а мати Марія поралась по господарству. На той час це була сім’я середнього достатку, яка виховувала трьох синів: Михайла, Григорія, Івана та дочку Параскевію. Григорій закінчив початкову школу та вдосконалював свої знання самоосвітою в хаті-читальні, допомагав батькам по господарству. Ще з юнацьких років почав цікавитись політичними процесами в суспільстві, тому з другої половини тридцятих років уже був в рядах ОУН. З приходом в 1939 році більшовиків, остерігаючись арешту, подався на Захід, а в 1941 році повернувся у рідні терени. Перебуваючи на Заході, він досконало вивчив німецьку мову, що в подальшому знадобилось для перекладацької роботи в період участі його в державотворчому процесі на Ходорівщині. Із створенням військових відділів Української Народної Самооборони влітку 1943 року Григорій відходить у Карпати. Про час відходу свідчить подароване мені фото на пам’ять, яке на сьогодні збереглось і датоване 05.05.1943 р. У повстанцях він воював під псевдонімом «Клим». Є очевидним, що час відходу Григорія співпадає із створенням сотні «Сіроманці», яка започаткувала своє формування 12 червня 1943 року на Ходорівщині біля села Молодинче. 20 червня 55 добровольців, після десятиденного вишколу під проводом Осипа Барана, уродженця с. Молодинче, вирушили в похід у Карпати», згадує співрозмовниця.

Ознайомлюючись з публікаціями про повстанців, слід навести спогади учасника визвольних змагань, воїна УПА Богдана Допіри, пс. «Цяпка», який у книзі «Сіроманці» - відділ особливого призначення», в епізодах повстанської боротьби від осені 1943 року до весни 1945 року неодноразово згадує повстанця, командира-вістуна з чоти важкої зброї «Клима». Сьогодні, мабуть, рано стверджувати, що вістун «Клим» у спогадах «Цяпка» - це наш герой, Казимирів Григорій, однак відкидати таке припущення не маємо права, надто багато співпадінь. Надіємось на історичну справедливість, останнє слово буде за науковцями-істориками, які повинні дослідити архівні документи відділу «Сіроманці» і внести ясність. Також достовірно відомо із спогадів підпільниці «Олі» - Данилів Анни, уродженки с. Черемхів, що Казимирів Григорій, пс. «Клим», загинув під час важких боїв з численними більшовицькими військами у Яворівських лісах. На той час «Оля» перебувала у згаданому відділі і була очевидцем смерті Казимиріва та учасницею поховання. Ще довго після його смерті більшовики продовжували пошук, розпитуючи рідних та односельчан про місце його перебування. При одному з таких обшуків була важко побита енкаведистами його мати Марія. (Авт. ремарка).

Джерело
https://www.newtime.lviv.ua/

Розповідь 1. Підпілля ОУН та УПА села Черемхів з розповіді Михайлини Стегній.

Чим глибше досліджуєш період визвольних змагань минулого століття, тим більше переконуєшся у непереможності духу наших краян, неперевершеному героїзмі, який проявляла українська молодь у досягненні найвищої мети – створення незалежної самостійної соборної Української Держави. 

Прикладом величі духу наших земляків може послужити південна частина Бібрецького повіту (сучасна Ходорівщина), вихідці з якої прославили наш край у період української революції як організатори та керівники ОУН-УПА. Одне з таких сіл, що славне своїми героями, - село Молодинче. Однак сьогодні моя розповідь про менш відомих широкому загалу героїв-революціонерів з села Черемхів, що розташоване поряд з Молодинчем, і в основу її лягли спогади однієї з останніх живих учасниць підпілля, члена ОУН з 1942 року Федорів (Стегній) Михайлини, в підпіллі «Галя». (На фото).

Михайлина Федорів (Стегній) народилась у 1924 році в селянській сім’ї Михайла та Параскевії Стегніїв у селі Черемхів. Із трьох сестер та двох братів у сім’ї Михайлина була найстаршою. В рідному селі отримала початкову освіту, паралельно зі школою, як і багато її подруг, займалась самоосвітою у читальні «Просвіти», яку очолював Труш Йосип. Також була учасницею аматорського хорового гуртка. За польської та першої більшовицької окупацій, всупереч більшовицькій пропаганді, Михайлина зі своїми подругами та юнаками у час Різдвяних свят звеселяли колядою та вертепами своїх односельчан та жителів сусідніх сіл. З чотирнадцяти років вона навчалась у просвітницькому гуртку «Дорост». Це був первинний осередок ОУН, при якому проводилась підготовка молодих патріотів. 

Його вчителі та наставники прищеплювали юнакам і дівчатам глибоку повагу та любов до рідної землі на основі національної ідеї. «Мабуть, самотужки було б важко осягнути глибини українського патріотизму, - стверджує п. Михайлина, - якби Господь Бог не обдарував наше село Черемхів носіями духовного та культурного зерна, яке вони щедро засівали в молоді душі. Мабуть, друга половина мого життя була наповнена думками про моїх друзів-героїв. 

Неодноразово разом зі своєю подругою Теклею Гребницькою ми бажали через наші уста передати їхні імена та правду про жертовну працю, яку вони вкладали в культурно-просвітницьку діяльність та національне відродження села тй округи. А в період Української революції, як настав час захищати українську землю, багато з них стали провідниками ОУН та командирами УПА. І кожен з нас, моїх друзів, не засумнівався в правильності обраного шляху і став поряд з ними, допомагаючи своєму знедоленому народові. Мабуть, в числі перших хочеться назвати одного з організаторів осередку «Дорост» Івана Зем’яка, який нещодавно покинув нас. Велику працю п. Іван проводив ще за панської Польщі і перших совітів зі своїми друзями Дудою Михайлом, Олійником Григорієм, Макаром Омеляном, Артимом Йосафатом, Казимиром Григорієм і ін. Усі вони належали до підпільної організації, засновниками якої ще в тридцятих роках були Грабницький Михайло, Івахів Іван, Масловський Михайло, Казимир Григорій, Говзер Михайло, Артим Йосафат. Їхня наука вселяла в наші серця гордість, що ми українці, ми вірили, що зможемо здійснити віковічне прагнення наших дідів і прадідів із часів козацтва та січового стрілецтва до створення своєї держави. Для цього кожен з нас в стінах «Просвіти» отримував глибокі знання з історії України. В театралізованому гуртку розучували історичні п’єси відомих українських письменників, вивчали та співали патріотичних пісень з часів запорожців та січовиків. З цього багатющого народного спадку ми пізнавали невмирущу славу українського народу, його історію. А яке духовне піднесення відбулось у свідомості односельчан, коли на Зелені свята 1938 року у селі біля церкви, на вершині високої сосни, вранці замайорів національний синьо-жовтий прапор. Польська поліція, яка негайно прибула, звинуватила в організації акції Михайла Грабницького. В його батьків було вчинено тотальний обшук, конфісковано багато просвітницької літератури, а самого Михайла запроторено у тюрму м. Ходорова. Через декілька днів помирає батько Михайла – Василь. На похорон приїхала дочка Анна з чоловіком Мар’яном Пакулою, котрий на той час був начальником поліції у м. Сколе. Тільки з його допомогою Михайла вдалось звільнити з тюрми. Та незабаром розпочалась німецько-польська війна, Західну Україну захопили більшовики. Їхня антирелігійна комуністична пропаганда суперечила нашим національним переконанням, тому уже протягом першого півроку репресивна машина НКВД розпочала арешти свідомих українців, нашої інтелігенції. В січні 1940 року каральні органи піддали виселенню до Сибіру тринадцять черемхівських родин. І знову Михайло Грабницький був взятий під варту, тепер уже більшовиками, за те, що відмовився перевозити до станції Ходорів своїх односельчан. І на цей раз йому пощастило. Після звільнення Михайло, порадившись з товаришами по організації, відійшов на захід з Казимиром Григорієм, але з часом повернувся за нареченою і був схоплений більшовиками. 

Під час відступу більшовиків у 1941 році, його, як і сотні інших політичних в’язнів, енкаведисти в червні розстріляли. Його товариш Масловський Михайло загинув у німецькому концтаборі. Івахів Іван, крім підпільної діяльності, допомагав організації і матеріально, маючи свій магазин. Та з приходом других більшовиків у 1944 році був заарештований і пропав без вісті. У січні 1940 року було заарештовано під час занять в ходорівській школі нашого наставника, дев’ятнадцятирічного Івана Зім’яка, якого разом з батьками і рідними вислали у Сибіру. Та справа, яку вони започаткували, не погасла, її продовжили вірні друзі.

Джерело
https://www.newtime.lviv.ua/

Цей день в історії УПА - 27 червня.

“Алас”, “Боровик”, “Прокіп”

1943 рік
Між селами Брани і Стоянів на Львівщині повстанці розібрали колію, пустили під укіс поїзд і знищили полковника та 30 німецьких вояків, які вибігали з вагонів.

1945 рік
Сотня «Журби» УПА-Захід у селі Броди на Львівщині атакувала дільницю винищувального загону. Особовий склад розігнано, здобуто 4 гвинтівки, автомат та інше озброєння.

У сутичці з загоном НКВД у селі Хоростець на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1946 рік
Відділ сотні «Чорні чорти» УПА-Захід у селі Старий Лисець на Станіславщині знищив дільничного МВД.

1947 рік
Чота сотні «Опришки» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Іллінці на Станіславщині. Знищений начальник батальйону, особовий склад роззброєно і розігнано.

Сотня «Журавлі» УПА-Захід у селі Лисичево на Закарпатті знищила телефонну станцію і роззброїла двох бійців винищувального батальйону.

У райцентрі Яворів на Львівщині повстанці підірвали пам’ятник Леніну на ринковій площі.

Біля села Малий Кучурів на Чернівеччині підпільники знищили лейтенанта і двох військових МВД.

1948 рік
У селі Желдець на Львівщині троє повстанців були оточені пошуковою групою МВД і загинули в перестрілці.

У селі Козирщина на Рівненщині підпільники спалили будівлі колгоспу і клуб.

1949 рік
Два кур’єра сотні «Басейн» УПА-Захід наскочили на засідку опергрупи МВД біля села Топильниця на Дрогобиччині. У перестрілці знищили одного військового і змогли прорватися.

У селі Ременів на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

1950 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку біля хутора Манівщина на Тернопільщині. Загинули надрайонний провідник ОУН Сильвестр Цибалюк – «Крига», районний провідник ОУН «Ярошко» і ще шестеро повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

Лапунька Омелян Федорович «Чабан» учасник національно-визвольних змагань. Член Пласту та ОУН.

Лапунька Омелян Федорович (псевдо «Чабан», нар. 19 серпня 1914 , с. Потутори
Бережанського району Тернопільської області — пом. 27 листопада 1942 , Львів ) — учасник національно-визвольних змагань. Член Пласту та ОУН . Брат Стефанії Лапуньки .

Закінчив Бережанську гімназію (1932).
Від 1932 працював у читальні «Просвіти» в Потуторах: керівник театрального гуртка і хору; засновник руханкового товариства «Луг», співзасновник кооперативи, 1936 вивісив синьо-жовтий прапор на церкві, за що ув’язнений на 2 р. у Березі Картузькій.
Член окружного проводу ОУН Бережанщини (від 1934), представник Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ під час збройного повстання у вересні 1939 року. Референт Юнацтва у Бережанській повітовій екзекутиві (1938-1939), член управи «Комерцель-Банку» у Бережанах (1938-1939).

Заарештований польською поліцією восени 1936 у справі атентату на Копача. Засуджений у Львові 19 червня 1937 до 4 років ув'язнення. По амністії вийшов на волю у березні 1938 року.

Заарештований гестапо 19 серпня 1941 у Львові. Розстріляний на Пісковій горі разом з іншими 27 українцями.

Вікіпедія.

суботу, 26 червня 2021 р.

26 червня 1941 р. московити замордували о. Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму.

  о. М.Конрад та В.Прийма
Блаженний мученик о. Микола Конрад народився 16 травня 1876 р. у Струсові на Тернопільщині. Філософські та богословські студії закінчив у Римі. Став доктором філософії і доктором богослов’я. Був рукоположений на священика Львівської архиєпархії. Виконував обов’язки учителя в українській гімназії м. Тернополя. В часі Першої Світової війни о. Микола душпастирював в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Ґмінді. Учителював у Бережанській і Теребовлянській ґімназіях. Заснував у Львові в 1929 р. перше українське католицьке студентське товариство „Обнова”. Митрополит Андрей Шептицький запрошує о. Миколу викладати у Львівській богословській академії.

З приходом більшовиків до Галичини митрополит Андрей призначив о. Конрада парохом у селі Страдч біля Янова. Отець не лякався нічого – він виконував свої священичі обов’язки за будь-яких обставин, тому й користувався пошаною та авторитетом. Отець-парох особливу увагу звертав на молодь, дбав про те, щоб не губила себе на манівцях.

Блаженний мученик Володимир Прийма народився 17 липня 1906 р. в с. Страдч. Закінчив дяківську бурсу і був дяком та диригентом у церкві свого родинного села. Мав сім’ю. Взагалі його родина була взірцевою: батько – дяк, брати Мирон і Максим – священики. Володимир користувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину.

У четвер 26 червня 1941 р. отець-доктор Микола Конрад, ризикуючи життям, пішов уділити св. тайну сповіді хворій жінці. Його супроводжував дяк Володимир Прийма. Коли поверталися додому, їх наздогнали енкаведисти. Отця і дяка схопили і повели в ліс. Там їх по-звірячому замордували. Трохи пізніше були знайдені їхні тіла. Отець прожив 65 років, дяк – майже 35.

Христа у серці носить Страдч,
Він знає радість, знає плач –
І я любити Бога вчуся.
Воскреслі душі – неба знак,
В село вернувся рідний дяк,
І парох рідний повернувся.

26 червня 1941 р. московити заарештували монаха-василіянина о.Якима Івана Сеньківського.

о. Яким, священик - чернець Лаврів серпень 1929 рік.
Заарештований органами НКВС і загинув монах-василіянин, уродженець с.Великі Гаї Тернопільського району о.Яким Іван Сеньківський. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…
******

Іван Сеньківський народився 2 липня 1896 року в с.Великі Гаї поблизу Тернополя в родині заможних міщан.

«О.Яким походив із заможної, релігійної, працьовитої та ощадної родини тернопільських міщан. Його батько Семен і Антоніна з Кордубів, жили на передмісті Тернополя, Гаї Великі, що були відділені від міста на яких 2 кілометри, вони мали доволі велике господарство, понад 50 моргів ґрунту, великий сад і велику пасіку, коло 250 вуликів. Ця пасіка давала поважні доходи, але вимагала дуже багато праці та великої уваги. Кожного року п.Семен обдаровував сусідів горщиком меду до куті.

У родині Сеньківських було п’ятеро дітей – двох синів та три доньки. Обидва сини – Іван (о.Яким) та Володимир стали священиками, а дві молодші доньки – Марта та Марія вийшли заміж за священиків. Найстарша остала неодружена», - згадує Володимир Мацьків.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Цей день в історії УПА - 26 червня.

Експозиція криївки-музею біля с. Гавареччина Золочівського району Львівської області

1944 рік
Відділ УПА-Захід у селі Монастирок на Львівщині знищив двох радянських партизан, ще чотирьох захоплено в полон. Здобуто 4 автомата, 2 гвинтівки.

1945 рік
У засідці біля села Сілець на Львівщині повстанці знищили 12 військових НКВД, у тому числі – лейтенанта і старшого сержанта.

1946 рік
У сутичці з загоном МВД біля села Буданів на Тернопільщині загинула медсестра УПА Марія Батринчук – «Казка».

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку на околиці села Велика Лука на Тернопільщині. У бою, що зав’язався, троє підпільників знищили трьох військових і всі загинули.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Дережичі, Орішківці та Сулятичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Бистриця на Закарпатті знищив контору і магазин ліспромгоспу. Товари з магазину роздані населенню, проведено мітинг.

Відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід у бою з загоном МВД у селі Стара Сіль на Дрогобиччині знищив 5 військових, двох важко поранив. Загинули 2 воїни УПА.

У селі Шельпаки на Тернопільщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Санітарка Українського Червоного Хреста «Тирса» на шляху біля села Ліщанці на Тернопільщині наскочила на пошукову групу МВД. У перестрілці поранила двох військових, але сама загинула.

1949 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці біля села Волошиново на Дрогобиччині знищив двох дільничних МВД. Здобуто автомат, гвинтівку, пістолет, оперативні документи.

Між селами Майдан і Сливки на Станісдавщині повстанці підірвали вузькоколійну залізницю, щоб унеможливити вивезення деревини.

1951 рік
У сутичці з опергрупою МГБ у селі Нижній Вербіж на Станіславщині загинув станичний ОУН Дмитро Мацьків – «Грім».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

Із 2010 року 26 червня відзначається як День Кримськотатарського стягу (прапора).

Кок-байрак – блакитне полотно і герб тарах-тамга є національною символікою кримських татар.
До цьогорічного Дня кримськотатарського прапора Міністерство інформаційної політики підготувало тематичний ролик, що розповідає про значення цих символів.
Мави Кок – блакитний колір у тюркських народів – синонім чистоти і свободи. Він асоціюється з небом і морем. А також є одиним із символів стародавнього тюркського вірування – тенгріанства.
Тарах-тамга – символ державної влади зображався на печатках, монетах і документах Кримського ханства.

Прапор і тамга затверджені як державні символи на першому Курултаї кримськотатарського народу в листопаді 1917 року. 30 червня 1991 року на другому Курултаї їх затвердили як офіційну національну символіку.

"Кримські татари, що поверталися з депортації на свою історичну землю, продемонструвавши всьому світові незламність духу, відродили самобутню традицію самоврядування, національну символіку. Кримськотатарський прапор став невід'ємним символом єдності, наступності поколінь і багатовікової боротьби кримських татар за свою свободу".

У зв’язку з наступом поляків 26 червня 1919 р. до Гусятина прибула авіачастина УГА.

Для збільшення натисніть на зображення.
(командир авіачастини– сотник П. Франко) і госпіталь 1-го корпусу УГА (начальник медслужби – отаман, лікар Глянс, начальник військового шпиталю Гусятина – сотник, лікар Т. Яцик, начальник санітарного потяга УГА – сотник, лікар Е. Рибак)..
Джерело
https://teren.in.ua/
******

Довідково.
Хто такий Петро Франко і чому його шанують авіатори.
Нащадок всесвітньовідомого поета став легендою українських Повітряних сил і ворогом "совєтів".

Петро Франко, син великого поета Івана Франка - людина непростої долі.

Народився він 21 червня 1890 в Нагуєвичах біля Дрогобича. Закінчив Львівську політехніку. У 1911-1914 був учителем фізичного виховання у філії української Академічної гімназії у Львові. Восени 1911 організовував у своїй гімназії пластові гуртки та проводив з ними спортивно-військові заняття. У 1913 видав книжечку "Пластові ігри та забави".

З початком Першої Світової війни 24-річний Петро Франко добровільно вступив до легіону Українських Січових Стрільців, де закінчив школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадті та у чині поручника командував сотнею. Як дипломований інженер, в 1916 році він направляється в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. Після поверненні в Легіон воював під Кам'янцем-Подільським, Одесою, Чернівцями та у районі Львова.

У 1918 році після створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини - ЗУНР, "Державний секретаріат військових справ" почав формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії, яка офіційно була заснована розпорядженням секретаріату від 1 грудня того ж року. Цим документом командантом "летунського відділу", на який покладалося оперативне керівництво авіацією, призначався поручник Петро Франко, який перебував на цій посаді до 26 березня 1919 року.

Крім того, створювався окремий орган - референтура авіації, для вирішення переважно адміністративних питань, яким також керував Петро Франко на посаді референта до 10 квітня 1919 року.

На середину грудня на аеродромі вже були боєздатні чотири розвідники типу "Бранденбург" серій 27 і 64, передані Австрією, та три винищувачі "Ньюпор" типів 21 та 24, залишені ще російською армією і використовувані Директорією до її розпаду. Їх обслуговувала авіаційна сотня у складі 14 старшин та 140 підстаршин і стрільців.

Літаки Української Галицької армії отримали розпізнавальні знаки - сині та жовті квадрати на нижній поверхні крил, та на борту фюзеляжа - жовтий тризуб.
Те, що літаки були далеко не новими, призводило до оригінальних рішень при їх доведенні до льотного стану.

Перші навчальні вильоти здійснювалися ще у листопаді, а бойові провадилися з грудня 1918 р. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ.

Петро Франко, незважаючи на виконання керівних функцій, літав як спостерігач на розвідувальному літаку. Кваліфікація льотчика-спостерігача вимагала не тільки вивчення льотної справи, але і докладного знання структури частин армій супротивника, їх військової техніки та польової фортифікації.

За роботу щодо організації діяльності військової авіації, та власну участь у бойових польотах 1 січня 1919 року Франко отримав звання сотника.

Галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.

4 січня 1919, проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на 2-місному "Альбатросі", Петро Франко був збитий ворожим літаком. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута (Клатва), залишилися живими, але потрапили у полон до поляків, були інтерновані у табір Домб'є, де за золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій і втік із табору.

Випадок із Петром Франком і десятником Романом Кавутою на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною літака УГА.

Після втечі з полону командант "летунського відділу" був вщент завантажений організаційною працею.

Державний секретаріат військових справ ЗУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто він двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. розташовувався штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував Симону Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗУНР військово-повітряні сили.

Франко особисто здійснював бойові вильоти над окупованим Львовом, бомбардував польську артилерію та важливі залізниці. Його заслуги відзначила і Директорія - Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР.

14 квітня 1920 року за рішенням уряду ЗУНР Франко вирушив у Белград, як представник ЗУНР у Міжнародному Червоному Хресті, де займався питаннями звільнення військовополонених.

В Україну Франко зміг повернутися лише у 1922 році, де став працювати викладачем у Коломийській гімназії. У 1931 р. виїхав до СРСР, де став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. Він відомий як автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі переробки молока.

У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. Потому працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та директором музею Івана Франка.

Збирав фольклорно-етнографічні матеріали та писав оповідання. Автор підручника шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки; історичні оповідання; спогадів "Іван Франко зблизька" та кіносценарію за повістю "Борислав сміється" та ін.

У 1940 році був обраний депутатом Верховної ради УРСР, де під примусом зачитав рішення про включення Західної України до СРСР.

28 червня 1941 року, коли до Львова наближалися війська вермахту, Петро Франко отримує наказ на евакуацію на схід і під вартою був проваджений до потяга. За однією версією, у той же день він був вбитий конвоєм на станції Прошова під Тернополем при спробі втечі.

За іншими даними, загинув у те ж літо у тюрмі НКВС. За даними розшифрованої телеграми від 6 липня 1941 року, був арештований за вказівкою Микити Хрущова, тодішнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії України, і після погодження з Берією, Маленковим та Молотовим мав бути розстріляним.

Місце поховання Петра Франка досі не встановлене. Вписаний про пам'ять на гробівці Франків-Галущаків на Личаківському цвинтарі у Львові.

В 2005 році 7 бомбардувальна бригада Військово-Повітряних Сил України указом Президента України Віктора Ющенко отримала ім'я Петра Франка.

Джерело.
https://khm.depo.ua/ukr/khm/hto-takiy-petro-franko-i-chogo-yogo-shanuyut-aviatori-foto-20180129717163

Валентина Моісеєнко
Шеф-редактор регіональної редакції

26 червня 1941 р. у тюрмі м. Львова москалі замордували Теклю Бідулу зв’язкову Бережанського окружного Проводу ОУН.

Вигляд на південно-східну частину Лапшина в бік Бережан.

Народилась Текля 1922 р., с. Лапшин, нині Бережанського району). Тоді ж більшовики розстріляли ще двох дівчат з цього ж села Степанію Дулебу і Марія Ярему.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
*****
Бідула Текля – нар. 1921 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в селянській родині колишнього воїна УГА Степана Бідули та Анастасії. Освіта – шість класів сільської школи, окремо закінчила кравецьку школу. Була членом «Просвіти» й «Союзу Українок». Із 1937 р. в лавах ОУН. У вересні 1939 р. брала участь у збройному виступі проти польської поліції. 8 вересня 1940 р. у Львові разом із подругами заарештована органами НКВС. Навесні 1941 р. закатована. Місце поховання невідоме (реабілітаційний лист прокуратури Львова від 17 березня 1993 р. за № 13/4672-93).

Жінки свободи.https://zolotapektoral.te.ua/

пʼятницю, 25 червня 2021 р.

25 червня 1950р. під час облави московитів між селами Криволука і Палашівка Чортківського р-ну. з літака убитий Ігнатій Погорецький 26 р. "Витайло" - підпільник ОУН.

Братська могила воїнів Української Повстанської Армії, які загинули у бою з НКВС, село Палашівка, кладовище. автор: AndriiDydiuk https://uk.wikipedia.org/wiki/Файл:Палашівка,_кладовище.jpg
На літаках ПО-2 встановлювався кулемет, цілком можливо, шо з нього і вівся вогонь.

Джерело літопис УПА.
Довідково.
Під час пацифікації (1930) поляки знищили бібліотеку читальні й товар у кооперативі. У Палашівці діяли осередки УВО, згодом ОУН. В УПА воювали:

Іван, Михайлина, Михайло та Якуб Гошуляки,
Йосип і Михайло Госовичі,
Григорій Господин,
Антін Жиромський,
Йосип Іваськів,
Петро Кавчук,
Корнелій та Омелян Карабіни,
Микола Котик,
Омелян Кривий,
Антон і Михайло Пероги,
Іван Петращук,
Йосип Присунько,
Микола Слободян,
Микола Червоняк
та ін.

У жовтні 1944 року в селі відбувся бій між підрозділами УПА і московитами. Під час німецько-радянської війни загинув або пропав безвісти у Червоній армії 51 житель села:

Олексій Альтман (1912 р. н.),
Мар’ян Андріяш (1912 р. н.),
Степан Боднар (1919 р. н.),
Тимофій (1909 р. н.) і Юрій (1900 р. н.) Бурі,
Михайло Госович (1900 р. н.),
Федір (1913 р. н.), Яків Михайлович (1902 р. н.) та Яків Пилипович (1927 р. н.) Гошуляки,
Ілля Грицай (1903 р. н.),
Євген Грудзін (1921 р. н.),
Йосип Дяків (1908 р. н.),
Михайло (1907 р. н.) і Степан Іванчики,
Микола Іваськів (1911 р. н.),
ін.

Цей день в історії УПА - 25 червня.

Безкоровайний Василь Павлович,
1925 р. стрілець куреня "Бистрого", ОУН-УПА, загинув 1944 р. в Луб'янецькому бою.
****
1944 рік
У селі Монилівка на Тернопільщині під час облави загону НКВД загинула зв’язкова ОУН Анна Матвіїшин та її старша сестра Тетяна.

1945 рік
У сутичці з загоном НКВД у селі Настасів на Тернопільщині троє підпільників опинилися в оточенні і загинули під час прориву.

Під час зіткнень з пошуковими групами НКВД у селах Прошова і Монилівка на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1946 рік
Сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Рожанка на Дрогобиччині атакувала відділ МВД. Знищені 10 військових, ще 10 поранено.

У засідці на шляху біля села Водники сотня «Сірі» УПА-Захід затримала три вантажних автомобіля, що вивозили зерно.

Двоє повстанців загинули в селі Батьків на Львівщині у сутичці з загоном МВД.

Два воїни сотні «Месники» УПА-Захід у райцентрі Тисмениця на Станіславщині наскочили на загін МВД. Знищили одного військового, двох поранили і всі змогли прорватися.

1947 рік
Сотня «Булава» УПА-Захід у бою з загоном МВД біля села Велика Білина на Дрогобиччині знищила двох офіцерів, 23 військових, ще 30 поранено. Один воїн УПА отримав легке поранення.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

Біля села Гринівка на Станіславщині підпільники захопили в полон працівника обласного земельного відділу.

1948 рік
У селі Купичволя на Львівщині повстанці знищили лейтенанта МВД і поранили рядового.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Опака і Юсиптичі (нині Йосиповичі) на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Застав’я на Тернопільщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

1949 рік
У селі Літовище на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД, а біля села Мальчиці на Львівщині – поранили.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 червня 1919 р. Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину.

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року.

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання
українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина . В апеляції було відмовлено.

«Щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти, найвищий орган який мав вирішувати усі справи після закінчення Паризької мирної конференції, не погодилась на включення Галичини в склад Польщі.

Історія України.

25 червня 1944 р. бій УПА з німцями в урочищі Гутисько.

фото урочище Гутисько.

Поряд із с. Затурин Підгаєцького району, відбувся великий бій вояків УПА з німецькими загарбниками.
*****
Пам’яткою Затурина є урочище Гутисько, де відбулися два великих бої вояків УПА:

перший – 25 червня 1944 р. з німецькими загарбниками;
другий – 21 вересня 1944 р. з більшовицьким каральним загоном.

Довідково:
ЗАТУРИН — СЕЛО ПІДГАЄЦЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ. РОЗТАШОВАНЕ НА БЕРЕГАХ Р. ЗОЛОТА ЛИПА (ЛІВА ПРИТОКА ДНІСТРА), ЗА 20 КМ ВІД РАЙОННОГО ЦЕНТРУ І 35 КМ ВІД НАЙБЛИЖЧОЇ ЗАЛІЗНИЧНОЇ СТАНЦІЇ ПОТУТОРИ. ДО 1991 Р. НАЛЕЖАЛО ДО БЕРЕЖАНСЬКОГО РАЙОНУ. ТЕРИТОРІЯ – 1,45 КВ. КМ. ДВОРІВ – 74. НАСЕЛЕННЯ – 129 ОСІБ (2014). ПОБЛИЗУ СЕЛА ВИЯВЛЕНО АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ ПІЗНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ І ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.
ПЕРША ПИСЬМОВА ЗГАДКА – 1661 Р. ЗА ПЕРЕКАЗАМИ ПОБЛИЗУ МІСЦЯ, ДЕ НИНІ РОЗТАШОВАНЕ СЕЛО, БУЛА (9–13 СТ.) ФОРТЕЦЯ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗІВСТВА, НАЗВАНА ТУРИН. НАЗВА ПОХОДИТЬ ВІД ТУРА – ЗВІРА, ЯКИЙ ВОДИВСЯ ТУТ. СУЧАСНЕ СЕЛО РОЗТАШОВАНЕ “ЗА РУЇНАМИ ТУРИНА” – ЗАТУРИН. ВІДОМІ Й ІНШІ ВЕРСІЇ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА, ЗОКРЕМА ВІД СЛОВА “ТУЛИН” – ТУЛИТИСЯ ДО ВОДИ, ТОБТО ЗОЛОТОЇ ЛИПИ. ДОНИНІ ЗБЕРЕГЛАСЯ НАЗВА “ПАНСЬКИЙ САД”.
Село Затурин складається з трьох частин: За Рікою, Під Лисою Горою та Гута. Місцеві жителі вирощували, крім традиційних сільськогосподарських культур, тютюн, що давало їм певний прибуток. За Австро-Угорщини і Польщі функціонувала школа з українською та польською мовами навчання. Діяли філії “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Рідної школи” та інших українських товариств, а також кооператива.

1900 р. в селі було 95 дворів, 524 жителі;
1921 – 96 дворів, 571 житель;
1931 – 133 двори, 626 жителів;
1939 – 680 жителів.
Під час Першої світової війни мешканці Затурина були переселені у м. Самбір на Львівщині. У Леґіоні УСС служили: Федір Бобецький, Євген Бориславський, Василь Воробець, Володимир Гірняк, Григорій Калакура, Петро Козоріз, Михайло Лашта, Мартин Суканець, Василь Твардовський. 1930 р. село пострадало від польської пацифікації.

Від вересня 1939 р. Затурин – під радянською владою. На фронтах німецько-радянської війни загинули Євген Бобецький (1918 р. н.), Микола Студницький (1905 р. н.), Михайло Чабан (1911 р. н.); пропали безвісти Василь Дуркало (1910 р. н.), Юрій Жидачівський (1909 р. н.), Іван Карпінський (1896 р. н.), Тарас Косик (1912 р. н.), Павло Твардовський (1909 р. н.).

1941 р. в селі утворено місцеву самоуправу, яку очолив Микола Комар. Місцеві жителі брали участь у національно-визвольній боротьбі ОУН та УПА. Серед них: Михайло Бобецький (1926 р. н.), Василь Бориславський (1921 р. н.), Ганна Гнида (1922 р. н.), Микола Комар (“Змій”; р. н. невід.), Михайло Кудла (1923 р. н.), Євген Кузела (“Вій”; 1925 р. н.), Степан Курис (1925 р. н.), Богдан Куций (1928 р. н.), Омелян Михайлюк (1920 р. н.), Василь Сиваник (1921 р. н.), Євгенія Суканець (“Мотря”; 1921 р. н.), Тадей Топоровський (1930 р. н.).

ПАМ‘ЯТКИ:
церква Різдва Пресвятої Богородиці (1992; мурована),
молитовна каплиця УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці (2000; кам’яна),
хрест на честь скасування панщини (1850),
братська могила, в якій поховано близько 40 вояків УПА.
Діють фельдшерський пункт, клуб, бібліотека, торгові заклади.

Відомий уродженець села – публіцист, редактор, літературознавець У США Петро Твардовський (1930 р. н.).

Джерело
Колодницький, С. Затурин [Текст] / С. Колодницький, У. Коропецька, Б. Мельничук // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. Т. 3. — Тернопіль, 2014. — С. 183 : фот.

25 червня в історії Тернопільщини.

фото с. Настасів (з фейсбук сторінки села)

1945 р. – у с. Настасів, нині Тернопільського району, загинув діяч ОУН і УПА, референт СБ ОУН Микулинецького району Ярослав Жмурко (1924 р. н.).

1945 р. – в с. Козівка Тернопільського району організували станицю “істрєбітєльного батальйону” (“стрибків”).

1948 р. – поблизу с. Колодіївка, нині Підволочиського району, загинули вояки УПА: районний референт СБ Великобірківського району Степан Висоцький («Сірий»; 1920 р. н., с. Смиківці, нині Тернопільського району), а також «Довбуш», «Орест» і «Андрій».

Джерело
Терен.

25 червня 1941р. загін "боївки" ОУН(Б) зайняв райцентр Берестечко.

Центральна частина Берестечка у роки Другої світової війни.

Райцентр Берестечко утримувавли до приходу німецької армії.
Також бойові загони ОУН тричі за день штурмували тюрму в м. Бережани.

23 червня 1951р. у с. Довге у бою з московитами загинув Богдан Деленко "Чорний" - керівник технічної ланки Дрогобицького надрайонного проводу ОУН.

село Довге
****
Богдан Деленко – «Чорний», 1923 р.н., с. Раделичі, керівник технічного звена Дрогобицького над районного проводу ОУН. Відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1949 р.) Загинув 23 червня 1951 р. у с. Довге Дрогобицького району. Місце поховання невідоме.

Літопис УПА.
****
 В селі Довге є дві дерев’яні церкви. Одна з них, дерев’яна церква Святого Миколая, знаходиться на правому березі річки Стрий на невисокому підвищенні в центрі селища.

Перші відомості про церкву, що знаходилась на цьому місці, походять з 1507 року. У 1723 році була збудована нова дерев'яна церква на місці давнішої. У 1903 році поруч старої церкви, споруджено нову церкву Святого Миколая, яка збереглася до нині. Класично тридільна складається з трьох зрубів: бабинця, нави та вівтаря.

Зі сходу до вівтаря прибудовано ризницю. До бабинця прибудовано невеликий за розмірами рівноширокий притвір (нартикс). По всьому периметру храм оперізаний піддашя. Нава завершується великим восьмигранним куполом, який, в свою чергу, завершується маленьким куполом з хрестом у вершині. Над бабинцем та вівтарем також височать невеликі куполи з хрестами у вершині. Куполи покриті залізом. Поруч з храмом знаходиться дерев'яна дзвіниця у два яруси. На порозі, в нижній частині, вирізана дата: 1926 рік, дата спорудження дзвіниці.
Розпис храму виконав маляр та поет Корнило Устиянович (1839–1903), син відомого українського письменника Миколи Устияновича. Помер він під час виконання розпису вівтаря, похований поблизу храму. Церква належить греко-католицькій громаді села.
*Корнило Устиянович (1839–1903): український поет та художник, автор багатьох церковних монументальних розписів на релігійні теми («Христос перед Пилатом», «Мойсей», «Володимир Великий» та ін.). Він створив півтора десятки іконостасів у церквах, а також намалював велику кількість ікон для півсотні храмів, в тому числі 7 декоративних картин. Головні малярські роботи художника: «Козацька битва», «Мазепа на переправі», «Шевченко на засланні».

ДОВГЕ.
Довге знаходиться в Львівській області, в Дрогобицькому районі. Розташоване на обох берегах річки Стрий, в Карпатах. Засноване в 1450 році. Перша писемна згадка про поселення відноситься до 1507 року. В 1928 році загальна кількість мешканців села Довге, становила: 2097 осіб, з них 7 римо-католиків, 1947 греко-католиків та 144 євреї. За національним складом в селі проживало 23 поляки, 1965 українців, 109 євреїв . До 1939 року в селі проживало 2177 українців, 150 євреїв, 1 німець. В 2012 році в селі проживало 634 мешканці.

четвер, 24 червня 2021 р.

24 червня 1950р. у с. Пчани у бою з московитами загинули Василь Петриця 30р. "Орест", "Ігор" - референт СБ Жидачівського райпроводу та Володимир Таламар 26р. "Тур" - воїн СБ райпроводу.

Довідково в с. Пчани. Церква св.Петра і Павла
Церква (дерев.) розташована на околиці села. Вівтарем вона орієнтована на схід. Головний вхід на обійстя – з заходу. Дзвіниця розташована на південний захід від церкви (в позиції А3). Спостереження М.І.Жарких, 7.07.1989 р.

Дерев’яна церква св.Петра і Павла 1911 р. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 107].

Корженівський Микола Григорович “Коля” референт пропаганди Коломийського надрайонного проводу ОУН. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки".

Народився 1922 р. в с.Огіївка Ружинського р-ну Житомирської обл. Загинув 3 вересня 1952 року в с.Рунгури Печеніжинського (тепер Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. Загинув у бою з московитамив, відводячи вогонь від своєї дружини Мицько Марії Антонівни "Оришки" - двоюрідної сестри "Сталя" - окружного Буковини Григорія Легкого. В 1949 році в них народилась дочка, яку передала невідома жінка в дитбудинок м.Глибока Чернівецької обл. Дальше слід дитини було втрачено.

Джерело
http://forum.milua.org/