Загальна кількість переглядів!

середа, 21 липня 2021 р.

21 липня 1906р. народилася Олена Теліга (Шовгеніва), українська поетеса, літературний критик, громадська й політична діячка - активістка ОУН (вбита німцями).


Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. 22 липня минулого року ми відзначали 100-річчя з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії.

І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилось п’ять років, Шовгенови з трьома дітьми (дочкою і двома старшими братами Андрієм та Сергієм) 1911 року переїжджають до Санкт-Петербурга, а в 1918 році родина перебирається до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.

Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Варто зазначити лише, що в сім’ї Шовгенових молодший син Андрій також став поетом.
Після поразки української державності батько і старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію. Олена ж з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а 13-річна Оленка працювала за пайок на комуністичних городах, влаштувалась посильною в уже рідну Київську політехніку, де ще нещодавно працював батько. «З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – зізнається Олена в листі до подруги. – Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим». Так почалося її духовне гартування.

У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Поринувши у бурхливе студентське життя, Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н.Лівицькою-Холодною, Є.Маланюком, Ю.Дараганом, О.Ольжичем, Л.Мосендзом. Але з невідомих причин диплома вона з однокурсниками так і не отримала.

У студентські роки Олена Шовгенова зустріла й свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.

Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д.Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.
Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Є навіть відомості, що поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре чи навіть манекенницею, аж поки не вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів. У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи.

У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН.

На плечі поетеси відразу впала важка і відповідальна робота. Олена готує ідеологічні матеріали, які відправлялися на Україну, складає тексти листівок, відозв, летючок. Але, якщо спершу революціонери-підпільники поставилися з недовірою до молодої тендітної жінки, що, на їх думку, не годилась для складної революційної роботи, то пізніше, розгледівши в ній справжню патріотку, цілковито прийняли її у свої лави.

Хоч і бурхливим було життя Теліги в Польщі, якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно і вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія.
Та напівзруйнована столиця зустріла свою дочку зовсім нерадісно: «Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя – сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини – почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове… »
Не шкодуючи сил, Олена Теліга та сотні інших її побратимів беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя в Києві. У літературній сфері залишились самі згарища та руїна, але поетеса організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.

Жила в той час поетеса «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…» Але не дивлячись на такі умови, щоранку поетеса з’являлась акуратно вдягнена й з радісною посмішкою на устах.
Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М.Михалевичем О.Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»
Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. У гестапо О.Теліга перебувала в камері № 34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

вівторок, 20 липня 2021 р.

20 липня 1941 р. московити розстріляли 757 в’язнів Чортківської тюрми.

Чортків - Пам'ятник жертвам більшовицького терору.

20 липня 1941 року 757 в’язнів Чортківської тюрми, згідно з даними НКВС, були розстріляні в м. Умань на Черкащині. Встановлено прізвища 796 осіб так званого Чортківського етапу. У 2011 р. громадськість Тернопільщини долучилася до встановлення в Умані пам’ятника жертвам комуністичного режиму.
Джерело https://teren.in.ua/
******
Дорога до Умані
Після приходу радянської армії 954 в’язні місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. В дорозі було страчено майже двісті осіб. Лише одинадцятьом вдалося втекти.
Омелян Чернега був тим щасливцем, якому вдалося втекти від "енкаведистів". З міста Чорткова етап слідував через пункти
Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Тиврів,
Сутківці, Христинівку, Умань. Під час переходу через с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. В Гуштині чекісти заарештували та прилучили до колони двох хлопців, які виглядали з-за хати. 20 липня з етапного переходу Чортків-Умань 750 осіб були страчені в уманській в’язниці, їх тіла знесли в глибокі коридори підземель уманської тюрми, пересипали вапном та ретельно замурували. Німецькі війська віднайшли місце катувань та наказали перепоховати рештки на міському цвинтарі. Тоді було ідентифіковано близько 100 тіл загиблих.

Джерело:
Степаненко О. Чортківська трагедія.
Павлюк І. Уманська катівня 1941 року. Історії звичайних людей з Галичини.

20 липня 1918р. Іван Горбачевський став першим етнічним Українцем - міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини. Уродженець с.Зарубинці Збаразького району.

Іван Горбачевський народився 5 травня 1854 року в с. Зарубинцях, нині Збаразького району Тернопільської області, Україна (тоді
Королівство Галичини та Володимирії ,
Австрійська імперія ) у сім'ї священика УГКЦ.
пароха Збаража о. Якова Горбачевського (1817—14.7.1875, Збараж) гербу Корчак.
Закінчив Першу тернопільську класичну гімназію , під час навчання в якій став одним з перших членів гуртка «Громада», заснованого учнем 6 класу Іваном Пулюєм у січні 1863 року.

Вивчав медицину у Віденському університеті (закінчив 1877 року, отримав ступінь доктора медицини). Під час навчання голова
студентського товариства «Січ» ( 1875 —1877 роки).

У 1883—1917 роках упродовж 35-ти років був професором кафедри лікарської хімії
Карлового університету в Празі . 1902 —1903 роки (або 1903 —1904 роки) ректор
Карлового університету ; декан медичного факультету в 1889—1890, 1894—1895, 1904—1905, 1911—1912 роках.

Разом з Іваном Пулюєм організував товариство «Українська громада» у Празі, створив фонд допомоги студентам.
Протягом 1906—1917 років член Найвищої Державної Санітарної Ради в Чеському королівстві, з 1908 — радник цісарського двору [6] , член Палати панів австро-угорського парламенту, 1917—1918 рр. перший етнічний українець — міністр охорони здоров'я Австро-Угорщини . З 1910 року почесний президент Українського лікарського товариства. У 1918 брав участь у діяльності Укр. парламент. репрезентації, зокрема у нараді щодо нац. держ. самовизначення Сх. ГаличиниЗ 1919 року професор Українського вільного університету Відня , Праги (з 1921 р.). З 1924 року ректор Українського вільного університету.

У жовтні 1926 очолив оргкомітет Першого українського наукового з'їзду , який відбувся у Празі.

Помер 24 травня 1942 року у Празі, похований поблизу костелика св. Матея на празькому цвинтарі «Шарка».

20 липня 2012р. помер Василь Семенович Лісовий Український дисидент, правозахисник, філософ, організатор Українського самвидаву.

Василь Семенович Лісовий (1937-2012), Український дисидент, правозахисник, філософ, організатор українського самвидаву в 1960-1970-х роках. Він в у 1972 році виступи з відкритим листом на захист заарештованих шістдесятників і в знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними. Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Є. Пронюком почав видавати журнал «Український вісник», відновлений ними з метою надання громадськості інформації про заарештованих. За це був заарештований і провів понад 10 років у таборах і тюрмах Мордовії і Бурятії. Звільнений у липні 1983 року, в 1989 році був реабілітований, відновлений у званні кандидата філософських наук і на роботі в Інституті філософії НАН України.

Джерело
https://www.ukrinform.ua/

Цей день в історії УПА - 20 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Польський літак збитий під час сутичок з УПА.
***
"...Незабаром після акції на Новосілки та інші села ми знищили польське "летунство", що складалося з трьох літаків радянського виробу "кукурудзяників", як їх усі називали. Вони часто кружляли понад лісами та селами, і тоді нам треба було гасити вогні і ховатися від них. Літаки ті бомб не скидали, але, помітивши нас, обстрілювали або скидали гранати. Це нас дуже дратувало і ми постановили за всяку ціну їх знищити.
І от одного разу, коли наш рій переходив Хрещатою, "кукурудзяники" вперто кружляли над лісами. Наш кулеметник Вихор виліз на сухий стовбур зі своїм МҐ 42 і причіпивши мірничий приціл, націлився в літака. Але літак пролетів. Ми засміялися, але Вихор не здавався. Сидів на стовбурі і чекав. І дочекався. Літак надлетів. Вихор сипнув коротку серію з кулемета і ... літак закрутився, втратив рівновагу, зробив півколо та полетів додолу. В подібний спосіб інші сотні збили ще два літаки. Так перестала існувати польська "повітряна сила" на наших теренах."(с).

Іван Дмитрик "У лісах Лемківщини", видавництво "Сучасність", Нью-Йорк, 1976, с. 187.

**********
1945 рік
У бою з москалями у селі Ковбаєвичі на Львівщині загинули станичний ОУН Ілько Білик – «Комар» і ще двоє повстанців.

1946 рік
Відділ сотні «Басейн» УПА-Захід біля села Підзвіринець на Львівщині атакував винищувальний батальйон. Знищені начальник і 4 бійця, що їхали на двох підводах. Ще двох захоплено в полон (відпущені після допиту).

У засідці біля села Черхава на Дрогобиччині сотня «Басейн» УПА-Захід знищив старшого лейтенанта і чотирьох військових МВД.

У селі Ладанці на Львівщині підпільники за співпрацю з москалями знищили секретаря сільради і голову кооперативу.

1947 рік
Сотня «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Терло на Дрогобиччині знищив трьох москалів прикордонних військ, ще одного важко поранено.

Під час боїв з москалями у селах Бринці Церковні, Верхнячка, Долішній Лужок, Доброгостів і Поріччя на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

У селі Жабиня на Тернопільщині повстанці знищили начальника винищувального батальйону.

У бою з москалями у селі Куровичі на Львівщині загинули 5 повстанців.

1948 рік
Чота сотні «Басейн» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Зубриця на Дрогобиччині. Знищені командир, кулеметник і три бійця. Спалені будівлі гарнізону, здобуто 2 кулемети, гвинтівки і боєприпаси.

У селах Спас і Струтин на Станіславщині підпільники знищили сільради і будівлі колгоспів.

У селі Невір на Волині повстанці знищили секретаря райкому комсомолу і двох бійців винищувального батальйону.

1951 рік
У селі Дубівка на Тернопільщині потрапив у засідку москалів і загинув повстанець «Граб».

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

понеділок, 19 липня 2021 р.

Наш герої – Ілько Завадка, Юрій Лашин і Мирон Мончак (автор: Філь Ярослава). Спогади.

Хочу згадати тут про моїх товаришів, з якими доводилося вчитися у 8 і 9 класах в час прилучення частини Східної Галичини до Радянського Союзу. Про товаришів, які були добрими учнями у школі, розумними молодими хлопцями і патріотами, що любили Україну і вже у молодому віці присвятили своє життя боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

У вересні 1939 року почалася німецько-польська війна, чого деякі люди вже давно сподівалися, але для деяких громадян була це справді велика несподіванка. Війна тривала дуже коротко, тому що польська армія не змогла встояти, оборонити себе перед німецькою армією, відповідно вишколеною. Війна принесла зі собою людські втрати, але саме місто Любачів не потерпіло. Німецьке військо зайняло Любачів дуже скоро, бо польська армія не ставила німцям майже жодного опору. Німці зайняли частину Східної Галичину, але ненадовго. Вже у жовтні 1939 року в Москві підписали угоду про поділ Галичини між Німеччиною і Радянським Союзом. Місто Любачів перейшло до Союзу. Кордон визначили по ріці Сян, а там потягнули його далі селами, ділячи господарські маєтки, землю кордоном т. зв. Лінією Керзона. Це принесло зі собою для населення великі зміни. Погане враження і здивування справила на населення радянська армія. Ще восени ввійшла вона до міста, перейшла вулицями і примістилася у польських порожніх касарнях. Дотепер ми зустрічали в місті польську армію, яка була відповідно умундурована і взута. Потім коротко бачили німецьку армію, у відповідних уніформах, добре взуту, а совєтське військо перейшло вулицями у ватованих куфайках і взуті у валянки з кальошами. Це справило на населення негативне враження, такої армії ніхто не бачив. Також з часом прийшли зміни у школі. Приміщення Любачівської народної школи, яка містилася в ринку, перетворено було на десятилітку. Колись, за Польщі, це була семикласна школа. Нас, учнів з гімназії, перевели також до десятилітки і призначили до 8 класу. Прийшли нові учителі. До математики, географії і німецької мови прибули з Радянського Союзу учителі-євреї. Для навчання російської мови, яку ми почали вивчати щоденно, призначено учительку-жінку, яка приїхала також із Союзу і говорила лише російською мовою. Прийшло також до нашого класу з радянської школи троє учнів. Це була одна дівчина і двоє хлопців, з якими ми мало спілкувалися. Директор школи був також учителем, який приїхав з Радянського Союзу, але говорив з нами українською. Одна була радість у нас, що ці польські учні, які були в класі, мусіли говорити з учителями і з нами по-російськи, але вони цієї мови не знали, то спілкувалися українською.

Уже на початку навчання наш директор мав з нами розмову, тобто пояснював, які будуть зміни при введенні радянської школи. Він повідомив нас, щоб учні не ходили до церкви, не буде в школі навчання релігії, не буде ранішньої молитви, бо Бога нема, це лише видумки буржуазних країн. І справді, коли ми ще перед наукою на знак протесту вступали по дорозі до церкви, яка була недалеко, то вже пізніше стояли учителі біля церкви і питали нас, чому ми заходимо до церкви; ми все відповідали, що так нас навчили наші батьки і учителі, щоб перед наукою помолитися Богу. Наразі за це нас не карали. Це такий вступ про зміну умов життя нашого містечка з приходом нової, нам очевидно ворожої, влади.

До нашого класу потрапили також нові учні, які колись ходили до гімназії у Ярославі, а жили в селах, які опинилися під владою Радянського Союзу. Це був Володимир Шумський і Мирон Мончак, які стали нашими приятелями.

Хочу насамперед згадати Ілька Заваду, який народився у Сухій Волі, був сином тамтешнього дяка і ходив до гімназії у Любачеві. Він був гарний, цікавий хлопець, вчився добре у школі, і всі його цінували, бо часто допомагав нам вивчати деякі предмети, які ми мало розуміли.
Ми, українці, трималися у школі разом, – так, як колись у польській гімназії, так і тепер у 8-му класі. Ми від своїх батьків знали, що комуністична влада ставиться негативно до українських патріотів, до української мови, забороняє релігію, вимагає від населення не ходити до церкви, ворожо ставиться до українських греко-католицьких священиків, яких ми всі поважали і любили, тому ми трималися в школі більше разом, мали свої малі таємниці і під час перерви у своєму колі ділилися думками-вістками, які турбували наших батьків.

Однак я повернуся до життя Ілька Завади. 2 роки були ми всі під окупацією Радянською владою. Не були це легкі часи, особливо для нашого друга Завади. З харчуванням були труднощі, навіть по хліб треба було вже о 7-й годині ранку стояти в черзі у пекарні, бо давали лише пів хліба на особу. Ілько мусів жити в гуртожитку, де також було погане харчування. Йому треба було їхати до батьків у село Суховоля, щоб набрати собі трохи харчів на тиждень. Так за цих два роки закінчили ми у десятилітці 9-й клас. Опісля настала знову війна. Німеччина почала війну знову з Радянським Союзом, знову були труднощі. У школах перервалося навчання. Наш колишній учитель в гімназії став інспектором (Ярослав Мончаловський). У місті і по селах почали організовуватися початкові школи. Був брак учителів, бо в цілому любачівському повіті учителями шкіл були переважно поляки. За німців було дозволено відкривати школи українські, де навчання велося українською мовою. До нас, учнів, які закінчили 9 і 10 кл., звернувся інспектор Мончаловський, щоб ми на рік пішли учителювати по довколишніх селах, і ми радо погодилися зайнятися шкільництвом. Мене і мою товаришку Євгенію Вахняник призначили учительками у село Борова Гора. Ілько Завада залишився учителювати в Суховолі. У 1942 році відкрито було в Перемишлі і у Львові т. зв. матуральні курси, де ті, що не мали атестату зрілості, матури, могли її здобути. Майже всі ми поїхали знову до Львова вчитися, де за 6 місяців навчання склали іспити та отримали матуральне свідоцтво. У Львові ми з Ільком Завадою зустрічалися часто. Потім хлопці записалися на студії. Завада пішов студіювати в політехнічний відділ. Я поїхала додому, бо захворіла і мусіла лікуватися від запалення легенів, тому на студії не записалася.

Але мушу тут згадати, що в часі війни між Німеччиною і Радянським Союзом у Східній Галичині широко розгорнули працю молоді кадри ОУН (Організації Українських Націоналістів). Ми всі молоді, які поскладали матуру, пішли студіювати до Львова, інші вчили ще по селах в українських школах, стали членами юнацтва ОУН. В цей час відбувалися різні курси за ініціативою проводу ОУН, як військові для хлопців, так культурно-освітні для дівчат і хлопців, санітарні, інші. Всі свідомі українці, а особливо студентська молодь, зрозуміли, що війна між фашистською Німеччиною і комуністичною Росією може створити умови, сприятливі для українців, для створення Української Самостійної Держави і долучилися з повним захватом до праці, насамперед в юнацтві ОУН, а з часом і у мережі організаційній ОУН. Членом Юнацтва став також Ілько Завада, хоч студіював у Львові і виконував там певні функції, але також час від часу приїздив через Любачів до Суховолі, де мав зв'язки з членами ОУН. При цій нагоді забирав собі харчі з хати до Львова, бо в студентській кухні було за німців дуже скромне харчування. Треба було якось допомагати самому, щоб не захворіти у цих важких умовах. Коли він приїжджав зі Львова додому, мусів їхати через Любачів, і то в Любачеві треба було не раз заночувати. У нас в Любачеві було в сусідстві вільне мешкання одної родини, тобто панства Пачехів, які тимчасово виїхали до Львова. До цього мешкання мала ключі моя мати, і тому дехто з членів ОУН, очевидно через мене, як зв'язкову, міг в разі потреби заночувати у цьому мешканні.

Очевидно, хто пережив ці важкі воєнні часи знає, що фронтова лінія пересувалася то на користь радянської влади, то на користь німців. Літом 1943 року я в час шкільних канікул зголосилася на радіонадавчі курси у Равщину і вже більше до Любачева не повернулася. Зиму 1944-1945 року я пережила в підпіллю в Любачівщині, але це була дуже важка для підпільників зима. Не було добрих зв'язків між воюючими групами і мережею ОУН і я не мала жодного контакту зі своїми товаришами зі шкільної лави. Про Ілька Заваду довідалась, що його перекинули працювати в терен жовківщини і що там він загинув узимку 1944 року. Це були останні і непевні вістки про нього. Очевидно, я знала по те, що людей з мережі ОУН висилали на працю і дальші терени від рідної хати, бо жити недалеко, при родині, було небезпечно і для родини, і для самого підпільника, тому можу припускати, що Ілька Заваду перенесли в терен біля Жовкви. Можливим є, що в цю важку зиму він у підпіллі і загинув, не мав при собі жодних документів, бо такий був наказ, і його десь там поховали на полі бою, і ніхто про нього не знав і не міг розказати, чи написати. Тому я тепер звертаюся до всіх читачів «Вісника Любачівщини»: можливо, хтось знає про його долю. Тому подаю також знимку, може хтось зі знимки його пізнає. Знимка ця побільшена з табло, яке зробили ще у Львові після матуральних курсів, і яке заховалося через ці довгі роки у нашого товариша Мирона Мончака, який тепер живе в Канаді.

Юрій Лашин пережив в Любачівщині цю важку для підпілля зиму у своєму рідному селі, переховували його ближча і дальша родина в Новому Селі, у криївках.
Я зустрілася з ним у підпіллі в Любачівщині, коли прибула ранньою весною до Нового Села. На зв'язку я довідалася, що Лашин переховується дома і за його згодою я зустрілася з ним в їхній стодолі. Він там, у батьківській стодолі, мав свою криївку. Криївка була пробита глибоко в сіні. Він чекав на мене в стодолі і тримав при собі зброю і шолом. Дивувало мене, чому має шолом, але він пояснив, що часто, коли вороги роблять розшуки, то проколюють у соломі і сіні на стриху сильними грубими дротами. Шукають, чи хтось у соломі не ховається. З огляду на це він в разі облав і небезпеки закладає на голову шолом військовий, щоб в час таких розшуків не поранили йому голови.

Я відійшла з Любачівщини в Перемищину, а потім на довгі роки на Лемківщину, і не мала нагоди зустрітися з ним. Довідалась зі споминів у «Літописі УПА», що Лашин загинув десь біля села Гірча, переходив уночі, потрапив на польську засідку, і в бою загинув. На жаль, докладніше про цю подію ніхто не написав, тому звертаюся до переселенців з цих сторін, може хтось пережив це з його боївки, чи хтось з його рідні знає докладніше про ці події, про цей бій.

Третій на знимці - це інженер Мирон Мончак, який живе тепер у Канаді. В його родині наприкінці війни склались особливі умови.
Мати двох синів Мирона і Ігоря в час війни важко захворіла. Її відвезли лікувати до Львова, а сини з батьком залишилися в Любачеві. Батько до останнього часу, перед приходом радянської армії, рішався виїхати на еміграцію, та не міг цього зробити – хвора була його дружина, і до останніх днів чекали, що її здоров'я покращає. Сини не залишали батька у ці трагічні хвилини, і не могли йти в підпілля. Зрештою, молодший Ігор, (тепер він отець Ігор живе у Канаді), був ще молодий, а Мирон не залишив батька з молодшим від себе братом. Уже в останніх днях, коли підходив фронт до самого Любачева, таки на заклик добрих людей вони покинули Любачів, свою рідну хату, і виїхали в незнану дорогу, бо всі знали, що комуністична влада взяла би хлопців до війська, а батька до тюрми. Поїхали в незнану дорогу сумні без матері, бо вона таки була дуже хвора, і довгі роки опісля не мали про неї вістки.

Родина Мончаків дісталася щасливо до Німеччини. Коли після війни унормувалося дещо життя в Німеччині, обидва сини Мирон та Ігор вступили у політехніку у місті Мюнхен, і закінчили студії успішно. В Німеччині чужинці не могли у ті часи дістати працю, і багато українських родин робили старання, щоб виїхати до Америки чи Канади, бо там бачили можливості поселитися і отримати працю. Батько з синами поселились у Канаді в місті Монреаль. Син Мирон оженився в Канаді, заложив родину, прижили на світ двох синів, Андрія і Юрія. Допомагали їх виховувати і дідо Мончак, і отець Іван, батько пані Богдани.

Вже від дитинства хлопці належали до Пласту, вчилися в українській школі, і батьки старалися прищепити їм любов до України, любов до українського народу. Обидва брати працювали в Канаді архітекторами. Мирон уславився тим, що побудував в Америці і Канаді кільканадцять гуцульських дерев'яних каплиць. Одну з них мала нагоду оглядати у відпочинковій оселі біля Нью-Йорку, в Союзівці, оглядала я у альбомі, який цінують у цілій родині як велику пам'ятку, яку створив батько Мирон Мончак, і якою будуть гордитися сини, внуки і правнуки, бо ті каплиці – це неповторне українське мистецтво, в гуцульському стилі. Коли Мирон писав листи до товаришів, то переважно гуцульським діалектом – особливо святочні побажання.

Другий син – Ігор – мав мабуть від дитячих літ покликання служити Богові. Він попрацював два роки інженером, а опісля поїхав до Риму, закінчив теологічні студії і висвятився на священика. Якийсь час свого побуту в Римі працював канцлером нашого патріарха Йосифа Сліпого, їздив з ним у подорожі цілим світом, де жили українці, потім довгі роки працював парохом у парохії в Монреалі. Коли лише проголошено самостійну Українську Державу, він часто їздив на Україну, до Львова, Києва, інших міст. У Львові викладав в Українському Католицькому Університеті. Допомагав багато фінансово при побудові церков у Львові, загалом ніс поміч матеріальну і духовну нашому знедоленому народові.

Пишу це тому, щоб усі українці, а особливо Любачівці, знали про людей, знали про родини, які не тільки зберегли своє життя на чужині, але любили і працювали ціле життя для своєї церкви і свого народу, і в цьому дусі виховали своїх дітей і внуків.

Коли б хтось з читачів знав детальніше обставини смерті двох перших юнаків, нехай напише про це до «Вісника Любачівщини». 

Джерело. Автор: Ярослава Філь, 1924 р. н. у м. Любачеві. Вісник Любачівщини №14,
Львів – 2006. – 96 стор.

 

пʼятниця, 16 липня 2021 р.

16 липня 1916р. в с. Семиківцях закінчили насипати могилу-курган УСС за проектом підхорунжого Левка Лепкого.

Курган в с.Семиківці, Теребвлянський район, який весною 1916 р. насипали стрільці.
Сучасне фото Святослава Липовецького

16 липня 1916р. в с. Семиківцях Теребовлянського району над Стрипою на місці боїв УСС закінчили насипати могилу-курган за проектом підхорунжого Левка Лепкого. Сипали її всі стрілецькі сотні разом із командантом Леґіону отаманом Грицем Коссаком. Братську могилу повернули фронтом до Києва, до Дніпра. На її лицьовому камені викарбували шапку-мазепинку і два схрещених мечі, а під ними напис: «Лягли за народ свій, за волю України року Божого 1916».

https://www.istpravda.com.ua/ukr/articles/2016/09/29/149218/view_print/

четвер, 15 липня 2021 р.

Наш герой – Стефан Ступак із с. Плазів (автор: Давидко Василь). Спогади.

для збільшення натисніть на зображення.
для збільшення натисніть на зображення
****
Народився Стефан Ступак в 1918 р. в с.Плазів на Любачівщині. У сім'ї було 5 дітей. Село наше розташоване в мальовничому місці, довкола обсаджене лісами. Зі сходу ліс і поле називається «забедра», з півдня – «притеча», із заходу – «казьнева гора», з півночі – «малиня», «забучина», а дальше під м. Наріль – «мохната долина».

«Притечу» розділяла камінна дорога-гостинець, яка поділяла село на польську і українську частини, і з'єднувала міста Томашів, Наріль, Чесанів, Любачів, Ярослав. По правому боці дороги є ліс-корчунок. На початку цього корчунку батько Стефана Михайло мав поле. У поле і з поля Стефан часто ходив пішки і знав кожну стежину через ліс, сіножать, пасіки і пасовище.

На другій стороні «притечі» за 1 км. знаходиться село Гораєць, в якому він мав наречену, дівчину-однофамільницю, Ступак Єву, дочку Ілька, 1925 р. н. Стефан знав туди прекрасно дорогу через ліс ще з малих літ.

Після того, як в 1939 р. Німеччина і Росія розбили Польщу, в навколишніх лісах, а особливо в «Мохнатій долині», де роззброєно цілу польську дивізію, було багато зброї. Людей забирали, а зброю залишали. Наші свідомі хлопці під керівництвом Стефана забрали цю зброю і переправляли через ліс в с. Гораєць, де в навколишніх лісах формувалась сотня, подальше – курінь командира Залізняка.

Оскільки наше село було більше під впливом і наглядом польських банд Нароля і Руди Ружанецької, а також поляків нашого села, вони помітили цю операцію і виставили секретні пости і засідки коло пасовища і кругом української частини села. Але зброя в основному вже була перенесена, залишався один важкий кулемет. Стефан взявся перенести його через ліс в Гораєць, знаючи добре всі стежки, а також і те, що його може чекати на дорозі. Його підстрахував сусід-побратим і вірний товариш Давидко Теодор.

Був сильний туман і Стефан трохи схибив, попавши прямо в засідку. Через деякий час він повернувся, тримаючись за праву руку, але не випустив кулемета. Добігши до нашої хати, перебіг через подвір'я, де Теодор допоміг йому перелізти через браму на своє подвір'я. Він подався в повітку, де була полова і тут, як розказував його брат Гавриїл, він вперше застогнав. Нападники втратили його слід і, присвічуючи, пішли вулицею. Побратим Федьо, не маючи куди дітися, виліз на липу, яка росла біля брами, і перечекав, коли нападники пішли далі в село. Цілу ніч йому зупиняли кров. Вранці, на щастя, проїздила військова машина з німецькими солдатами зі сторони Нароля до Любачева. Сестра Ганя підбігла до них і сказала, що в селі є поранений, і вони згодились супроводжувати його до шпиталя в Любачеві. Кіньми згодився правити мій дід Павло.

Стефана довезли до шпиталю, а дід повернувся в село. Сестра Ганна навідувалась до нього в шпиталі, йшла з села під видом пастуха корів на пасовисько.

З села в цей час під таким видом повтікало багато людей, особливо молодих, очікуючи чогось страшного. У селі залишалися тільки старі люди, жінки та діти. Напруга зростала майже кожен день.

У шпиталі лікар, оглянувши пораненого Стефана, поставив діагноз: пробиті легені, розірвані і вирвані м'язи під правою рукою. Він запропонував відрізати руку, але Стефан не погодився. Проживши ще 10 днів, він помер.

Похорон відбувся на другий день Зелених свят, день Святого Духа – 4 червня 1944 р. На похорон прийшли і з'їхались декілька тисяч людей із Любачева і навколишніх сіл. Хоронили його, зі слів Петрунелії, чотири священики. З близької родини були дві сестри і швагер Ілько Климус і декілька односельчан, які втекли з села ранньою весною. Похоронна процесія йшла від шпиталю до церкви Миколая, а потім на міський цвинтар. Синьо-голубу труну несли молоді хлопці, щораз міняючись. Перед труною йшла повна горя і сліз його наречена Єва, несучи цей букет «молодого» йому в могилу на вічний спочинок. Похоронили його біля символічної могили січових стрільців.

Ватажки польських банд, взнавши, коли будуть хоронити Стефана, вирішили по-звірячому відзначити день похорону. Був даний наказ знищити всіх мешканців Плазова. Керував операцією доктор Валенчик з Нароля, який декілька літ лікував людей в Плазові.

Коли польський солтис Плазова Сікора отримав наказ, прийшов до церкви цього дня під час відправи і сказав: «Люди, за дві години щоб вже нікого не було в селі, бо село приречене». Люди розбіглися по домівках, позбирали на вози одяг, продукти, худобу, птицю, і залишили село через коридор, який він вказав, перетинаючи польську сторону села на Лівчу, де він познімав пости. Втікали всі, залишились деякі старі люди. Коли доктор дізнався про масову втечу плазівців, прийшов у лють і хотів вбити солтиса. Коли він йому погрожував, ззаду стали два його сини. Солтис сказав: «Стріляй, ти – в мене, вони – в тебе». Доктор відступив. Його банда почала грабувати все, що залишалось в селі.

Жертв, порівняно з тим, що могло би бути, було небагато. З дороги взяли двох чоловік – Горошка Івана і мого стрийка Андрія. Їх повели у сторону Руди і невідомо, що з ними сталося. Тоді постраждав і наш дід Павло.

Чим керувався солтис Сікора – невідомо, але його вчинок був християнський. Правда, перед тим, як почала зростати напруга між поляками і українцями, люди молились цілими вулицями в кожній хаті по черзі, звертаючись до Бога.

А Юлія Горошко, що часто їздила до Любачева, мала зустріч зі стегматиком Настею Волошин, яка тоді була в Любачеві, і брала в неї настанови на молитву.

Відомо, що солтис Сікора мав недалеке українське коріння свого роду, як це бувало у змішаних родинах. Можливо, всі ті чинники спрацювали разом і Господь його устами, його вчинком зберіг наших людей Плазова від такого великого і страшного побоїща.

Одного разу мій батько взяв мене з собою до Любачева і ми зайшли до односельчанина, який декілька місяців тому покинув Плазів і жив у домі навпроти цвинтаря. Ми пішли разом на цвинтар, до могили Стефана. Я побачив велику гору вінків, неподалік була стрілецька могила, росли смереки. Видно, бачив це останній раз, і не думав, що колись прийдеться нагадувати собі по пам'яті.

Після того, як фронт перейшов на Захід, ми повернулись до Плазова. Багато людей не вертались, боячись за свою безпеку. Життя в селі ставало нестерпним. П'яні «скельці», роблять що хочуть. Про доктора Воленчика нічого не чути. Цим військом командують два брати, однофамільці Волянчики, сини Марека Волянчика з Нароля. При одному з відвідин рідних країв я зустрічався з їх двоюрідним братом Яном Воленчиком, який сказав, що їх розстріляли в 1948 р. (свої – своїх).

Одного разу восени "счельці" разом з НКВД зробили облаву на молодих чоловіків і забрали їх на фронт. Піймали і побратима Стефана Федора Давидка.

Життя стало зовсім нестерпне і довелось їхати на висилку в Совєтський Союз. У другій половині березня 1945 р. нас, плазівчан привезли до Любачева, і ми тулилися хто де міг на Дахнівській вулиці, чекаючи на відправку. Родині Ступаків попрощатися з могилою Стефана не дозволили.

У той час тим «скельцям» десь там під Люблинцем наші хлопці-захисники «всипали доброго перцю», і вони носилися по Любачеві, як рій скажених ос. Людей на вулицях майже не було, тільки ми, дітвора трохи сміливіша, бо були під охороною переселенської влади. Ми добре бачили, як кілька днів підряд їх небіжчиків везли ритуально, щопівгодини від костела по Дахнівській вулиці на цвинтар біля шпиталю.

Ми виїздили з Любачева на Благовіщення, здалека було видно як горів Гораєць.

Коротко про родину Ілька Ступака з Горайця.

У сім'ї було шість дівчат. Це була дуже працьовита сім'я. Батько Ілько мав ткацький верстат і ткав дуже гарні тонкі лляні полотна Дівчата були прядильниці і вишивальниці, одна краща за другу Наречена Єва вишила і подарувала Стефану дві вишиті сорочки Одна з них на ньому, як це видно на світлині. Хоронили його вже в третій вишитій сорочці, яка була приготована до шлюбу. Не судилося…

Після того, як фронт відійшов на Захід, «скельці» дуже ретельно шукали її, хотіли поглумитися над нею через Стефана, але вона завжди уникала загрози.

На запитання, як їхня родина уціліла в цей трагічний квітневий день перед Благовіщенням, була відповідь: «А ми мали свою криївку».

Коли горайчан виселяли зі села навесні в СРСР 1946 р Єва з сестрою Катериною ще залишались в Горайці, бо ще не була певна у своїй безпеці. Аж по переселенню основної маси людей, коли спала трохи напруга, вони останнім ешелоном з Любачева приїхали до своїх на ст. Озерна під Тернополем, знавши наперед по пошті УПА, де знаходяться люди з Горайця.

Недовго прийшлось їй радіти білим світом. Вічні тривоги гоніння, туга за своїм нареченим зробили свою справу. Вона померла і похована в Озерні у 1946 р. Не зазнала вона подружнього щастя, не з’єднав Господь їхні серця тут, на землі, то, може, з'єднає їх душі там, на небесах...

З фронту повернувся побратим Федьо, але, не заставши нас у Плазові, пішов до своєї нареченої Палчинської Марії в Чесанів і, коли переселяли чесанівців, вона записала його для більшої конспірації під прізвищем Оситовський Ф. Їх переселили в с. Родатичі Городоцького р-ну Львівської області, де вони побралися, жили до старості і там поховані.

Це були двоє великих життєрадісних друзів. Їхнім патріотичним гаслом і натхненником були слова з популярної тоді пісні: «І в хвилину грізну пом'янем Вітчизну, щоб за неї вмерти з любові...» І Стефан загинув, поклавши своє молоде життя на благо перемоги нашої Вітчизни. Після його похорону багато молодих хлопців вступили в ряди УПА, боронячи рідний край від посягань недругів.

Та не так сталося, як гадалося. Відібрали в нас наші споконвічні землі, наших дідів і прадідів, а нам дістався вічний біль і смуток за рідним краєм, политим потом, кров'ю і сльозами. Пам'ять про них буде жити віками і нагадувати про їх подвиги, як ці дві вишиті сорочки, трохи вже пожовклі з плином часу і портрет-світлина на стіні теперішньої батьківської хати Стефана в м. Буськ, про те що був у них ще рідний брат, дітям – стрийко, який прожив коротке життя і не звернув з дороги в цей смертельний для Вітчизни час.

У роки становлення нашої держави, ми, члени цього т-ва «Любачівщина», зробили декілька поїздок на свої давні терени.

Приїхавши до Плазова, у першу чергу зайшли до церкви Успіння Богородиці, побачили в той час великий безлад. Там були залишки всякого бруду, міндобрив, порозкидані дерев'яні щити, розбиті двері і стіни Захристії церкви. Місцеві жителі казали, що вони так зробили, щоб в розгул атеїзму і комунізму церкву не розібрали.

Ми трохи прибрали, повісили на стінах дві ікони, запросили священика з Любачева, і він відправив нам Святу Літургію. На цвинтарі відновили і поставили хрест на могилі побитих людей, священик опечатав гріб. До підніжжя хреста прикріпили таблички з іменами не тільки тих, хто там лежить, але всіх побитих і замордованих людей, вихідців з Плазова і похоронених невідомо де. Викарбували і ім'я Стефана Ступака. Відвідали ми, я і мій брат Іван, і племінник Михайло цвинтар в Любачеві, хотіли відшукати могилу Стефана, але так і не знайшли. Місцевість дуже змінилася, стрілецької могили немає, там нові поховання. Хрест на могилі не зберігся.

При від'їзді додому ми взяли з собою три цеглини з розбитої Захристії нашої церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Плазові і майстер-муляр, виходець з Плазова В. Крупа, вмурував їх в одну із колон церкви святих апостолів Петра і Павла в м. Буськ, символізуючи тим перенесення і соборне поєднання тієї святині, від якої нас вигнали, і до цієї, яку ми побудували, живучи в м. Буськ.

На зборах нашого осередку «Любачівщина» було вирішено вважати другий день Зелених свят як один із перших днів масового знищення і гоніння українців з наших споконвічних земель. Цього дня ми відправляємо всією громадою заупокійну літургію за списками всіх тих, хто живе в м. Буськ і його околицях та пам'ятають родичів, сусідів, знайомих, всіх тих, хто загинув за теперішнім кордоном, відомо і невідомо де похований, а їх невинні душі просять про молитви і добре слово пам'яті про них.

Вічна їм шана і пам'ять про них.

Джерело.Автор: Василь Давидко, 1937р. н. с.Плазів Любачівського повіту. Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.

Святкування 10-річного ювілею товариства «Великий Луг» у Мостиськах 1935 року.

****
Відбудова національного та суспільно-економічного життя українців Галичини у міжвоєнне десятиріччя було пов’язане зі створенням громадських організацій різного типу. Серед них руханково-пожежні були покликані виховувати молоде покоління українців. Мостищина була одним із тих галицьких повітів, де українські організації, зокрема, «Луг» (про який ідеться у цій статті), діяли активно і з успіхом. 

В неділю 25 серпня 1935 року на Мостищині святкували 10-літній ювілей руханково-пожежного товариства «Луг». Опис святкування поміщений в 227-му номері «Діла» з підписом І.Ю. ¹. Очевидно, це гість, ймовірно – з видних членів товариства, оскільки починає розповідь з того, що приїхав у Мостиська потягом. 
За вікном потяга, що під’їжджав до станції, видно було натовпи селян, які поспішали на повітове свято. До місця святкування добиратись довелося близько 20 хвилин.

Делегацію, до якої входив автор допису, стрінули біля входу на майдан дві чети – з молодих луговиків і луговичок. Голова «Великого Лугу» д-р Роман Дашкевич ² й інші гості зі Львова пройшли поміж двома колонами, що на команду «Позір!» стояли, немов закам’янілі. Атмосфера була винятково піднесеною: 

«Сотні очей лугової родини та зібраних гостей споглядали з симпатією і пошаною на струнку постать незломного провідника Лугової Організації. Дивно. На лиці цієї стоїчної людини, що найспокійніше споглядала в пащі панцирних гармат під Мотовилівкою ³, заграло хвилеве зворушення. Так, святе зворушення на вид тих молодечих серденят, струнких лав, що служать тій самій великій ідеї, якій він присвячує всі хвилини свого життя. Станув на середині: – "Здорові були, Товариство!" – "Слава Лугові, Батьківщині слава!" – загреміла жваво весела відповідь, а орхестра відіграла луговий гімн "Ой, у лузі червона калина". На цьому скінчилося привітання делегації Головної Старшини "Великого Лугу" зі Львова.
«…Навіть молитись ворог не дасть».

Руханковий майдан у мостиських луговиків був чималий. Тут, за спостереженням автора, могли «свобідно станути навіть тисяча руховиків до вправ». А довкола нього – лавочки, де могли присісти глядачі. Члени делегації чи не найперше звернули увагу на вівтар, майстерно збудований і не менш вишукано оздоблений народними вишивками. На афішах до свята зазначалось, що тут мала правитись польова Служба Божа. Проте майже в останню хвилину прийшло повідомлення, що перемишльський владика видав заборону своєму духовенству служити польові Служби Божі на лугових та подібних святах. Чимало учасників та гостей свята обурювалися таким рішенням, як пише автор допису: 
Ця заборона вгризлася ржою в усі серця особливо у хвилині, коли ніжні голосочки луговичок посилали благальну лугову молитву до неба..."Там у Совітах край у руїні, навіть молитись ворог не дасть..." 

Замість Служби Божої був лише молебень і акафіст. Їх провели чотири священики: о. декан Куціль із Мостиськ, о. Пшепюрський із Старяви, о. Гамерський із Годинь та о. Гринишин із Черневи.

Стаття - опис події тутка
https://zbruc.eu/node/70115

середа, 14 липня 2021 р.

Дітям роки визначали за кількістю зубів. Спогади: Грендиш Ярослави Дмитрівни.

Фото. Ольга Заремба. Околиці с. Чемеринці.
*****
Грендиш Ярослава Дмитрівна, народилася 7 липня 1932 р. в с. Чемеринці Перемишлянського району Львівської області, українка, греко-католичка, селянка, безпартійна, репресована і депортована 13 жовтня 1947 р., повернулась на Україну в 1956 р.

Мій батько Грендиш Дмитро Іванович, 1896 року народження, був сотником петлюрівської армії. Вернувся на Україну після розгрому цієї армії з м. Маріуполя. Ішов додому пішки протягом місяця.

У 1922 р. був арештований польською поліцією і сидів у львівській тюрмі Бригідки, звідки утік. За панування Польщі працював у молодіжних організаціях «Сокіл», «Луг», «Пласт», був членом ревізійної комісії одного українського кооперативу, займався працевлаштуванням безробітних українців. Був знайомий з докторами Надрагою і Панчишиним. Під час німецької і совєтської окупації в 1939-1944 рр. батько належав до проводу УПА. У 1944 р., з поверненням більшовиків, його арештували і відправили у Воркуту. На допитах вибили йому майже всі зуби. Сильної фізичної будови людина, він у тюрмі став інвалідом.

У 1956 р. був висланий в Красноярськ, а потім у Джезказган до сім'ї. Помер 1964 р. на рідній землі.

Батько ніколи не міг розповідати про тюремні тортури спокійно. Він говорив, що у Джезказгані сидів з такими в'язнями, які були засуджені на вічно. Розповідав, що 80% політв'язнів з Івано-Франківської обл. мали 25 років каторги, носили букву «К» і номер. Наглядачі жорстоко знущалися над гуцулами. З болем в душі згадував священика з Тернопільської обл. Косака, якого засудили на довічне ув'язнення.

У нашій родині зазнали більшовицьких репресій мої сестри Надія (1925 р. н., сиділа у Воркуті) та Марія (1926 р. н., Молотов, Тайшет), а брат Степан (1921 р. н.), вояк УПА, у лютому 1943 р. загинув у бою з німцями.

Мою маму Софію Дмитрівну (1900 р. н.) вивезли 14 жовтня 1947 р., на саму Покрову, разом з дітьми у Прокоп'євськ Кемеровської області. Крім мене, з мамою поїхали Зеновія (1928 р. н.), Петро (1934 р. н.), Остап (1936 р. н., згодом помер з голоду), Катерина (1939 р. н.) та Ольга (1942 р. н.).

Перед страшною бідою людина завжди має передчуття. Після страшного голоду в 1947 р. у наступному році був великий урожай. Ми, малі діти, збирали все, щоб нічого не пропало в полі. Скрізь були вінки з кукурудзи. Ми накопали 300 ц картоплі, вирубали капусту і перед Покровою 12 числа почали квасити її і, як завжди, увечері співали. Якось до нашої хати зайшов начальник облави, присів на лавці і каже: «Как хорошо украинские соловьи поют! Долго ли они будут петь?» Мати глянула на нас усіх і каже: «Діти, збираймося, нас будуть вивозити в Сибір». Цього вечора нас ще не вивезли. З 13 на 14 жовтня о 2 год. ночі нашу господарку окружили і наказали: «Собирайтесь, вы поедете в Сибирь».

У першу чергу мама поодягала нас у новий одяг і взяла все, що можна було з їжі. Мама попросила зарубати на дорогу декілька гусей. Ми жили в центрі села і на наше подвір'я звозили інших репресованих людей. Підігнали машини і о 6 год. ранку почали вантажити на машини. Падав мокрий сніг. З Чемеринець нас повезли через Поморяни до Золочева. Тоді почалася масова депортація людей Західної України. Ми всі намокли. Нас запхали у товарний вагон без будь-яких санітарних умов. У ньому ми їхали місяць до Прокоп'євська. Було холодно. Волосся на головах примерзало до стін. Вирубали у кутку вагона в підлозі діру для туалету. Дуже вмирали люди, особливо діти. Трупи доводилося викидати через вікна.

У Прокоп'євську нас загнали у санпункт. Від пропарювання одяг знищився. Отже, ми, галичани, залишилися босими та роздягнутими на 50-градусному морозі серед зими. Місцеві жителі ходили у кожухах і валянках. Нас поселили у бараках, збудованих військовополоненими. Барак нагадував хлів з довгим земляним коридором, поділеним на секції, серед кожної стояло 4 плити для приготування їжі. Коли запалювали ці плити, у барак заповзали вужі і висіли на стінах, грілися. Спочатку люди їх боялися, а потім звикли.

Комендант бараку переписав всіх. Комісія відібрала робочу силу. Дітям роки визначали за кількістю зубів. Усім підліткам ставили 14 років.

Після переселення нам постійно говорили таке: «Ви виселені навічно. Тут вам і помирати. Ви вбивали наших батьків і братів. Прощення вам не буде!» Моя мама всіх потішала, мовляв, нічого вічного нема, казала: «Головний люципер (Сталін) буде з деревиском бігати». Її слова виповнилися, настав час погибелі цього ката.

Багато чоловіків і навіть підлітків працювало на шахті, де досить часто траплялися обвали, гинули люди. Після кожного трагічного випадку відправлялася панахида.

Тим, хто працював у шахті, видавали по 1 кг хліба на день, іншим тільки 200 г. Щоб одержати пайку, доводилося вистоювати чергу. Дуже зухвало і нахабно поводили себе в чергах татари з Криму, нерідко вони влаштовували бійки.

Як мали вижити в таких умовах сім'ї, де не було «робочої сили» і дужих захисників? Моя мати пішла якось у комендатуру і занесла заяву, щоб нас переселили у колгосп. Лише там можна було врятуватися від голодної смерті. Нам дозволили. Ми продали дещо з майна, щоб купити квитки, і під наглядом представника комендатури поїхали до станції Іжеморка. З цієї станції на санях в хуртовину нас повезли у глухий і відсталий колгосп. В дорозі діти захворіли тифом. Заночували в якійсь мечеті. Я вийшла, щоб попросити у людей хоч чого-небудь з харчів для хворих. Але в селі всі ворота були закриті, вікна завішані ряднами. Енкаведисти настроювали місцевих людей проти нас. Їм говорили, щоб нас не жаліли, не помагали нам, що везуть вони не людей, а людоїдів, розбійників. Мені відкрили в одній хаті. Не вміючи просити милостиню, мовчки стала біля порогу. Спочатку господиня почала на мене кричати, обзивати, але, побачивши, що перед нею немічна дитина, вийняла з казана кілька картоплин і дала мені. Я швидко понесла їх хворим.

Нас привезли у с. Новослов'янівку, поселили в якісь холодні комори. Німці, вивезені з Поволжя, жили тут у землянках. Пам'ятаю, родина Шнайдерів, змилосердившись, потіснилася і впустила наших людей у землянку. Решту залишилось у коморі. Щоб не замерзнути від холоду, почали будувати і собі землянку.

У Сибіру землянки робили без покрівель, тому весною вода затікала туди.

Я і мама виявилися найсильнішими в нашій родині, бо не захворіли тифом. Коли землянки були готові, ми пішли в тайгу, нарубали дров, покрили гіллям землянку, поставили піч і пішли видовбувати замерзлу ще з осені колгоспну картоплю. Напекли паляниць і майже всі отруїлися. Зайшла до нас сусідка з місцевих, і, побачивши, що ми майже напівмертві, побігла додому за молоком. Так вона нас врятувала.

Через деякий час голова колгоспу Овчинников змусив нашу сім’ю пасти колгоспних свиней. Ці свині були такі худі і голодні, що коли їх вигнали пастись на луг, вони, наївшись молодої трави, здихали. Ми ж повинні були увечері всіх свиней доставляти у кошару. Здохлих здавали завідуючому фермою.

У тому селі люди їли тільки капусту і картоплю. На трудодень видавали 100 г хліба. На все село було тільки 3 чоловіки, решту загинули на фронті. Восени нам доручили пасти корів. Раз у день ми могли видоїти корову і принести меншим дітям молока.

Гірко згадувати, як ми відзначали там наші свята. На Великдень йшли на цвинтар і там плакали за покійними.

Займалися деяким промислом. За вив'язану пухову хустку, наприклад, давали відро картоплі. Потім нам дали город. Ми почувалися найщасливішими тоді, коли з того городу зібрали перший урожай.

У тій далекій чужій стороні туга за Україною була велика і гірка, що може зрозуміти тільки той, хто пережив таке.

У 1953 р. з Воркути була звільнена найстарша моя сестра Надія і вивезена на поселення в Акмолінську обл. (станція Шортанди). У той час діяв указ про з'єднання родин. На клопотання Надії ми мали переїхати з Сибіру в Казахстан. Комендант НКВД на прощання зробив нам ще одну прикрість. Він заявив, що можемо їхати в Казахстан за свій рахунок, хоч повинні були видати гроші.

У Казахстані всі влаштувалися на роботу в мебельний комбінат і відразу. ж почали будувати хату. У 1953 р. до нас прибув батько (уже інвалідом) і сестра Марія. У 1955 р. три старші сестри вийшли заміж за звільнених політв'язнів: Зеновія за Петра Кащука з Волині (вояка УПА), Марія – за Ореста Прокопчука (вояка УПА), Надія – за Петра Качулу.
 
У 1956 р. в один день ми продали все майно і виїхали додому. Мама цілувала землю, поріг своєї хати. Мої батьки-страдальці навіки спочили на рідній землі.

На прикладі моєї родини добре видно, як ставилися окупанти-зайди до нас, українців. Польські поліцаї три рази обливали бензином нашу хату, щоб спалити «вороже гніздо». Батька запроторили німці у Золочівський концтабір, брат поліг в нерівному бою з фашистами, боронячи наш край. Жорстоко розправилися з нами і більшовики-загарбники.

Вижила, зазнавши серйозних втрат, наша велика родина. Чужою волею розметані по далеких краях мої сестри Надія і Зеновія живуть у Цілинограді зі своїми родинами, але хочуть повернутися на Україну. Марія – у Джанкої, також чекає тої нагоди, щоб прибути додому. Чотири сестри і брат живуть на Львівщині.

Нелегкою була і моя доля. Після закінчення університету (українська філологія) чотири роки жила у Львові без прописки, будувала львівський музей під відкритим небом. Згодом переїхала в Київ. У 1976 р. звільнили мене з роботи, як неблагонадійну. Після довгих митарств влаштувалася у Львівський музей етнографії. Щиро працюю на народній ниві.

Джерело.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №290

14 липня 1897р. народився Андрій Дмитрович Баб`юк - Український поет, прозаїк, публіцист, перекладач, журналіст, історик.

14 липня 1897 року в селі П`ядики Івано-Франківської області в селянській сім’ї народився Андрій Дмитрович Баб`юк, майбутній український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик, жертва сталінського терору. Андрій Баб`юк творив під псевдонімом Мирослав Ірчан.

Після закінчення сільської школи і шести класів Коломийської гімназії в 1914 році займається вчительською діяльністю у Львові. У Першу Світову Війну Ірчана відправили на фронт, де він служив підхорунжим в Легіоні Січових Стрільців і був літературним редактором газети «Стрілець».

У лютому 1920 року в складі Першої Галицької бригади Українських Січових Стрільців перейшов на бік Червоної Армії. Більшовики дозволили Ірчану редагувати газету «Більшовик» для галицьких селян.

Навесні 1921 року Ірчан перебрався до Києва і протягом двох років працював лектором в школі червоних старшин і одним з редакторів журналу «Галицький комуніст». Його активно друкують в пресі.

З 1922 по 1923 роки Мирослав Ірчан жив в Празі, де здобував освіту в Карловому університеті. У жовтні 1923 року з Праги письменник виїжджає до Канади, де займається самоосвітою і письменницькою діяльністю. Його твори передаються в Україну, де їх активно публікують. Це «Бунтівник», «Їх біль», «Трагедія першого травня», «Карпатська ніч», «Дванадцять», «Безробітні».

Влітку 1932 року Ірчан повертається до Харкова, де очолює літературну організацію «Західна Україна». 28 грудня 1933 року в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої бесіди з Павлом Постишевим письменника заарештовують. Його звинуватили в націоналістичній контрреволюційній діяльності. 

28 березня 1934 року письменникові дають 10 років виправної колонії в Карелії. Там він знайомиться з Лесем Курбасом. Їм вдається брати участь у театральних постановах на території Соловецьких таборів.

9 жовтня 1937 року москалі "переглянули" справу Мирослава Ірчана та прийняли рішення розстріляти письменника, звинувативши його в організації контрреволюційної осередки в Соловках. 

Вирок було приведено 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тільки в Хрущовську відлигу його ім`я було реабілітовано посмертно, а можливість познайомитися з його творчістю в українців з`явилася тільки після розпаду мокші.

Джерело
http://www.calendarium.com.ua/ua/

Кушнір Мирослав Андрійович - "Лунь". - поет, член ОУН, учасник Визвольних змагань. Щоб не здатись живим останні набій залишив собі...

Кушнір Мирослав Андрійович "Лунь"  народився 12.09. 1922р. с. Божиків, Тернопільська область. 

Загинув вересень 1944 – лютий 1945, с. Дібча побл. м-ка Сєнява, нині Підкарпатського воєводства, Польща) – поет, член ОУН, учасник Визвольних змагань.
Закінчив Бережанську гімназію (1940), навчався заочно у Вищій Школі політичних наук та українознавства м. Подєбради (нині Чехія; 1942–1943).

збірки:
«Слова із книги бою» (1994),
«Невкоєне серце» (2005; обидві – Львів).

Як член ОУН від 1943 перебував у підпіллі на Закерзонні (псевд. – Лунь). Потрапивши у засідку НКВС, покінчив життя самогубством. Переклав окремі твори Й.-В. Ґете, Г. Гайне, П. Верлена, Сапфо, А. Моруа, А. Міцкевича, І. Красіцького.

Ім’я поета-воїна УПА Мирослава Кушніра повернулося до нас разом з єдиним рукописним примірником його творів, що впродовж півстоліття зберігала його кохана Дарця Вергун. Тоді їй було лише 15. 

Із листа...

„Я вірю у Твій гарт, але в житті замало боронитися; не датись; в житті треба атакувати, іти пробоєм. Я хотів защепити Тобі цього Духа боротьби, але наші дні були такі короткі”,

писав Мирослав у листі до юної дівчини. Ці настанови не пропали марно. Вона йшла крізь життя з його „Духа печаттю”.

Першовідкриття поета Мирослава Кушніра започатковане у 1989 році добіркою поезій в альманасі „Вітрила”. У 1994 році видана збірка „Слова із книги бою” (Львів: Поклик сумління), упорядниками якої були І.Калинець та М.Дубас.

Після появи цієї книги у Бережанах, на батьківщині М.Кушніра, було знайдено ще три рукописні зошити оригінальних віршів, перекладів, прози, а також щоденник. Так у 2005 році з’явилася збірка „Невкоєне серце”, доповнена ново віднайденими творами. У цілому поетична спадщина М.Кушніра ще чекає на дослідження літературознавців.

Джерело:
Неврлий, М. Я. КУШНІР Мирослав Андрійович [Електронний ресурс] / М. Я. Неврлий// Енциклопедія Сучасної України / Ін-т енцикл. дослдж. НАН України. – Київ, 2014-2020. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=52552, вільний. – Дата ост. пер.: 25.10.2020.

вівторок, 13 липня 2021 р.

Три виселення Українців села Дібча (автор: Павлівець Теодор). Спогади.

Село Дібча - околиці.
****
Перше виселення:
*****
Першою трагедією села Дібча і його мешканців став новий кордон, встановлений по річці Любеня між СРСР і Німеччиною у1939 році. За радянськими нормами жодне цивільне населення не могло знаходитися ближче, ніж 800 метрів до кордону. За тією «нормою» вся лівобережна частина села, що була під москалями, в 1940 році була виселена в Радехівський район Львівської області та Тарутинський район Бесарабії. Їхні будівлі стали підручним матеріалом для спорудження захисних редутів прикордонниками. На Радехівщину в село Немилів переселено 22 родини, а в село Криве (Терпіння) – 27 родин. Сім родин 19 січня 1941 року виселено в Бесарабію. Шести родинам вдалося перейти кордон і поселитися по іншу сторону річки – в німецькій зоні окупації.

На початках кордон не був «щільним» (не було колючого дроту, сигнальних сіток, дротяних сильок з радянського боку). Сміливці, які хотіли заробити, переходили нелегально кордон і збували товар у місті Сінява. В більшості це була «кропля» і «сахарина». Але це був дуже ризикований заробіток, бо деякі гендлярі зникали безслідно або потрапляли в радянські в’язниці і концентраційні табори. Так зник Федак Олег, а Грицько Мирон був засуджений до 7 років ув’язнення. Потім шлях його проліг через Персію, польське військо, Англію і на кінець він поселився в Аргентині, де прожив до самої смерті (1993р.). Новак Анна пішла провідати в радянську зону родину, а повернулася через п’ять років, пройшовши концтабір Казахстану і була виселена в 1945 році на Тернопільщину.

З німецької зони окупації з 1940 року почали примусовим порядком забирати дівчат на роботу в Німеччину. В 1942 році забрали 13 дівчат, замість трьох неповнолітніх дівчат поїхали їх батьки – Дзюбан Андрій, Вовчко Іван, Макара Михайло. Весною 1942 року забрано п’ятеро дівчат, а в 1943 році – Дубляницю Анастасію. Декотрі з них після закінчення війни повернулися до своїх родин, інших доля закинула в різні країни. А Лиховід Катерину підневільна праця в Німеччині звела в могилу (1943р.). Загалом було вивезено на роботу в Німеччину з села Дібча 34 особи.

За час окупації села Німеччиною до 1944 року окремі селяни, що були виселені більшовиками в Радехівський район, повернулися на власні господарства, на яких жодних будівель не було. Серед них Лешак Олег, Дикий Дмитро, Піскор Михайло, Ситар Юрій, Рудянин Михайло, Станько Петро, Міц Михайло, Ваджалис Іван, Грицько Іван, Новак Леон та інші. На жаль, вони стали жертвами повторного виселення у 1945 році. Це просто жах, коли люди з насиджених місць протягом п’яти років двічі потрапляли на примусове виселення…

Друге виселення:
*****
Друга світова війна на теренах Закерзоння породила масу різних боївок, а попросту банд. Українцям допікали польські шовіністи і комуністичні боївки «з батальйонів хлопських», Армії Крайової і різних воєнізованих формувань. Тут, хто мав зброю, ставав господарем. Польська держава не тільки не побоювалась цих банд, а навіть заохочувала до винищення українського етнічного елементу і обезлюднення тих теренів. Польські шовіністи мріяли захопити не тільки Закерзоння, але й всю й Східну Галичину (теперішня Західна Україна). Зухвале прагнення бачити Львів, Станіслав, Дрогобицький нафтовий басейн та інші міста Галичини польськими настільки сліпило, що 5 січня 1945 року польський еміграційний уряд виступив із заявою про встановлення польської адміністрації у всіх західних областях України.

З відступом німців на захід, між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення 9 вересня 1944 року (Люблін) було встановлено кордон і прийнято рішення про взаємне переселення українського і польського населення. (Шановний читачу, вдумайся, чому російська влада була ініціатором такого поквапливого викорчовування українців з їх етнічних земель?)

Селяни села Дібча, що за 120 км на захід від Львова, залишившись (за новим розподілом) під польською владою, перенесли на собі всі знущання та наругу польського шовіністичного елементу.

Поляки утворювали свої місцеві владні структури – міліцію (МО), органи державної безпеки (UB). В селах, де поляки становили більшість, малих містах формувалися станиці міліції обивательської (МО).

Договір про обмін цивільним населенням підштовхував і заохочував польських шовіністів і українофобів всіх мастей до швидкого виселення українців. Українці не бажали покидати рідну землю, тому вся озброєна орда створювала такі нелюдські умови життя українцям, що окремі готові були радше покинути рідну землю, ніж жити в пеклі. На захист українського населення виступила УПА. До операції переселення залучили відділи Війська Польського.

Віддаленість села Дібча від залізничної станції Ярослав ускладнювала виїзд, бо дорога пролягала через ліси і польські села, а там гарцювали польські озброєні банди, зустріч з якими могла призвести до втрати життя.

Окремі дібчани, ризикуючи життям, пробували перебратися до Ярослава в супроводі двох вояків Червоної Армії. В напрямку залізничної станції вирушили шестеро господарів з возами та майном: Бортник Олег, Дикий Іван, Новак Олег, Станько Іван, Ходань Дмитро, Шалева Іван. У лісі за селом Рудка польська озброєна банда пограбувала все майно з возами і кіньми,а господарів розстріляли. Врятувалися тільки Новак Олег і Ходань Дмитро.

Ця акція знову насторожила людей. Ніхто не хотів ризикувати, але й в селі залишатися було небезпечно. Поновилися напади польських банд.

Поляки, після встановлення у Варшаві прокомуністичного уряду, стали впевненими у своїх правах на наших теренах і почали частіше в денний час, під виглядом офіційної влади, навідуватися в село. Вони розглядали яка в кого господарка, а вночі ці ж поліцаї, солтиси чи їх сини з цією ж зброєю приходили до господарів, грабували майно, худобу і тікали в свої села. Найбільше люті банди були із сусіднього села Майдан Сінявський, що в шести кілометрах від села Дібча і села Красне. В Красному поляки назначили солтисом Лефка – знаного своїми синами – професійними бандитами, який своїми повноваженнями сягав села Дібча. Сини Лефка були наводчиками для інших не менш вправних злодюг.

Підрозділ УПА, що базувався у лісі під Лехманами, робив патрульні вилазки в село Красне та інші села, щоб дати зрозуміти полякам про близьку присутність УПА і застерегти нахабних грабіжників від охоти «відвідувати» село Дібча та інші українські села. Дати зрозуміти полякам, що УПА має більше прав на владу.

Поляки, своїми наскоками на село старалися забрати когось із молодих, інкримінуючи їм причетність до співпраці з німцями. Так, весною 1945 року забрали з подвір’я Новака Івана сина Олега. Намагання родичів заперечити і роз’яснити до уваги солтисом не бралися. Не повернувся більше Новак Олег додому, замучили його поляки в лісі, під Майданом.

Першими з дібчан, кому вдалося прорватися до Ярослава без людських жертв 14 березня 1945 року були родини: Гетьмана Василя; Заплави Василя; Кудлака Михайла (писар), з братом, мамою і сестрою; Міца Петра; Новака Івана; Цаплака Миколи; Кокошка Дмитра. Після переїзду кордону їх розселили в селі Єлиховичі Золочівського району, окремих у місті Золочеві на Львівщині.

Дібчан і далі не полишав панічний страх. Жодних владних структур. Суцільне свавілля польських банд. Кожен день ставав вічністю. Невизначеність хвилювала людей. Ніхто не міг передбачити, що буде завтра…

Польські нишпорки вишикували молодих патріотів, які були потенційними ворогами польських націонал-шовіністів. Українська молодь ховалась у криївках. За наведенням запроданця, були розкриті дві криївки в нашому селі, одна в присілку Ковалі на подвір’ї Нікеруя Івана, друга в стодолі Станька Івана (Крищишина). Недільного ранку 12 лютого 1945 року польські поліціянти приїхали на шести возах в присілок Ковалі. Вони арештували Нікеруя Ілька і Кудлака Івана. Загинув Кушнір Мирослав – «Лунь».У селі на подвір’ї Станька Івана підпалили стодолу і змусили вступити в нерівний бій патріотів, що були в криївці. Івану Семену і Василю Гроду (обидва з села Дібча) під прикриттям сумерків і диму вдалося вибратися з того пекла. А загинув Федак Михайло (Хасо) із Дібча і Зілінка Михайло із села Теплиці. В кінці травня 1945 року вояки підрозділу УПА із сотні Калиновича з почестями перезахоронили тіла М. Федака, М. Зілінки і М. Кушніра на цвинтарі в селі Дібча.

Безперервно приходила інформація про загибель українців в інших селах. Однієї ночі замордували трьох українців із села Красне у лісі біля села Дібча. Згодом бандитську акцію здійснили польські шовіністи в селі Добра (вбито семеро осіб, кращих господарів, свідомих українців).

Жахлива трагедія трапилася в селі Пискоровичі. Банда «Волиняка» оточила школу, коли люди зібралися для оформлення документів на виїзд в УРСР і розстріляли близько 700 безвинних селян. Ці факти глибоко зворушили наших односельців і українців сусідніх сіл. Люди із сіл Теплиці, Ядамівка, Красне, Рудка родинами перебиралися до села Дібча, що знаходилося ближче до Чорного лісу, який для поляків був межею застороги – там панували відділи УПА.

В котрий раз це страшне лихоліття прокотилося селами Закерзоння. Здається, всі нещастя й біди, які можна зібрати, зійшлися над людьми цього регіону. Польські людожери із банд «Радвана», яку очолювали підпоручик АК Броніслав Гліняк і Юзеф Задзєрський «Волиняк», тільки шукали нагоди, щоб напасти на українське село, аби спалити, пограбувати та вирізати людей.

Тепер вже люди шукали першої нагоди,аби вибратися із села на залізничну станцію м. Ярослава. Влітку 1945 року радянські війська, повертаючись з фронту, організували захист людей при переїзді з села Дібча до Ярослава. Було дано команду за півдня зібрати надбання, і потік дібчан хто возом, а хто пішки вирушили в напрямку Ярослава. Все нажите роками майно залишилося невідомо кому. А скільки можна було взяти з собою добра тому господарю, в якого не було коня? Або тому, в якого були малі діти і жодного транспортного засобу?

Люди їхали, бо рятували своє життя. Більше тижня сиділи на залізничній рампі станції Ярослава. Вагони в першу чергу подавали військовим для перевезення награбованих трофеїв у Німеччині. Голодних, виснажених, замучених страхом людей з дітьми відправляли в товарних вагонах останніми. Через кілька годин їзди перетяли кордон між комуністичною Польщею та більшовицькою імперією, що тепер відхилився від річки Сян на Схід.

Прибувши у Львів декілька днів маневрували між товарними станціями поки Львівська обласна влада визначилася, з яких сіл області виїхали поляки, щоби наші селяни зайняли їхні хати. 27 родин було скеровано в Комарнівський район (сьогодні Городоцький) в село Тулиголови. Частину дібчан скерували в Золочівський район. В селі Зозулі, що за чотири кілометри від Золочева, поселився Зілінка Микола (Луків). В селі Ушня, що за 10 км від Золочева, поселилися родини: Лиса Дмитра з братом Василем і сестрою Анастасією; Дубляниці Михайла (Вусядлий) з родиною; Дзюбана – Дмитро, Стефан, Марія і Василь. Пізніше до них приєднався настоятель церкви в селі Ушня Новак Іван Юрійович.

Третє село, в якому поселилися дібчани, Хмелева за 12 км від Золочева. Тут осіли: Ситар Юрій із сестрою і дітьми; Рудянин Михайло (Прус); Міц Михайло (Матіяс); Грицько Іван; Свинар Олег і Михайло; Ванджалис Іван (Ковалик); Павлівець Іван (Лотвин); Вигінний Микола (Денис); Зілінка Іван (Дзюма); Лиховід Федір (Ситарчин); Шалева Василь; Піскор Михайло (Галилуй). Приїхали в село Хмелеву дібчани, які в 1940 році були виселені в Бесарабію, а саме: Шуль Андрій з дітьми – Іван, Петро, Юрій, Михайло, Федір, Анна; Новак Василь з дітьми – Іван, Анна, Катерина, Степан. Також виселені із присілка Лехмани: Жук Іван, Дмитро, Павло, Василь; Колодчак Олег з сім’єю.

В 1946 році переїхали з села Хмелеви в Городоцький район село Переможне: Зілінка Іван; Лиховід Федір; Шалева Василь. А також сім’я Папаша Петра безпосередньо із села Дібча. Всього дібчан було депортовано за 1944-1946 роки на Львівщину 617 осіб, або 142 родини. Після цього в селі Дібча ще залишилося 48 родин.  

Третє виселення, або операція «Вісла»
****"
Всі тяжкі переживання, наруги, знущання, позбавлення людських прав, беззахисність перед хижаками не могли зламати волі та бажання дібчан жити на своїй рідній землі. Але «народна» влада Польщі не тільки не захищала їх, а й посилала проти них свої озброєні регулярні війська, щоб знищити, вирвати із корінням з тої землі, за яку вони так твердо й до останнього зусилля, а деколи й до останнього подиху, трималися.

Родини, що ще залишилися в Дібчі після 1946 року спокійного життя не мали. Терпіли напади польських банд і регулярного війська. Не було видно кінця й краю тому пеклу.

Підрозділи УПА, що перебували в навколишніх лісах, допомагали селянам засівати землю і вселяли надію. Упівці були готові покласти свої голови за право проживання людей у рідному селі.  

Польська влада, зворотньо, хотіла позбавити військ УПА підтримки з боку українського населення. Вона готувала вирішальний удар, в першу чергу, на мирних людей, задумавши антинародну людиноненависницьку акцію «Вісла». В 1947 році в результаті здійснення акції «Вісла», із Закерзоння було виселено понад 150 тисяч українців, на «землі одзискане». Ще до тієї акції, що завершилася примусовим вигнанням українців на землі Східної Пруссії, що вивільнені німецькими колоністами, польські бандити весною 18 травня 1946 року напали на село Дібча і зчинили жорстокий терор над мирними селянами, дітьми і літніми людьми – замордували 18 осіб.

Ось розповідь очевидців. «Це була одна із пересічних акцій польських банд, що відбувалися майже щотижня. Люди щоденно сиділи на приготовлених мішках з одягом і харчами. Перший почутий постріл був сигналом для втечі у Чорний ліс, де базувались війська УПА. На стороні села Дібча стояла сотня Калиновича. В цей трагічний день, 18 травня, польська банда «Волиняка» напала на село. Підпалили будівлі селян. Захоплених людей зібрали біля каплиці, на подвір’ї Ходаня Дмитра і безжалісно розстріляли 18 односельців. Чудом залишився живим 13 річний Іван Кудлак, який знепритомнів і вибрався із гори трупів, коли банди відступили від пострілів упівців, які бігли на допомогу людям. Поляки втікали, залишивши по собі людські жертви і згарище людських садиб та біля двадцяти дібчан, яких вели в другий кінець села на розстріл. Троє бандитів було вбито. Спалено їхню вантажівку, 15 бочок бензину. Люди впізнали серед бандитів В. Гарпака із села Тварди, Бриского із Майдану Сінявського й інших сіл Красного, Адамівки, Волі Ришкової. Всіх озброєних бандитів було близько 60 чоловік. (Repatriacja czy deportacja) том 2. Dokumenty 1946, ст. 145. Warszawa, 1999.) На другий день війська УПА виготовили домовини і у братній могилі біля каплиці, виклавши домовини в два яруси, захоронили безвинні жертви польських шовіністичних нелюдів. Насипали могилу. Поставили високий березовий хрест і повісили вінок із колючого дроту у вигляді тризуба.»

У шістдесятих роках родичі полеглих дали пожертви для спорудження надмогильного пам’ятника з написом всіх захоронених:

Загинули мученицькою смертю:

1. Кудлак Олександр, 9. Шегда Петро,
2. Кудлак Анастасія, 10. Дзюбан Анна,
3. Кудлак Андрій, 11. Федак Василь,
4. Ходань Дмитро, 12. Колодка Іван,
5. Ходань Іван, 13. Цаплап Марія,
6. Ходань Тетяна, 14. Цаплап Софія,
7. Пухта Андрій, 15. Павлівець Теодор,
8. Федак Дмитро, 16. Грабовський Юліан з батьком і мамою.

Надмогильний пам’ятник двічі обновлювався з того часу за рахунок родичів і односельчан, що живуть на теренах Східної Пруссії, а саме: Колодка Ілько, Пухта Мирон, Пухта Катерина, Пухта Анна, Дуда Катерина, Кудлак Стефан, Пирчак Стефанія, Кудлак Іван, Кулька Стефанія (з родини Кудлак).

Останнє обновлення відбулося 20 травня 2006 року. Зі Львова на двох автобусах прибули односельці – вихідці з села Дібча і хор «Осанна» з церкви Святої Трійці зі Львова. Поминальну панахиду відправив настоятель УГКЦ у Ярославі отець Василь Стойко. На урочистостях обмінялися враженнями живі свідки тих трагічних подій 40-их років минулого століття: Кудлак Іван, Пухта Мирон, Кулька Стефанія, Кудлак Василь. Із приїжджих з Львівщини спогадами поділилися Шуль Петро, Грицько Іван, Федірки з Комарного. Із старшими, з Львівщини приїхали діти і онуки. Старше покоління передає їм свою любов і пам'ять до рідної землі. Село заросло бур’янами, очеретами. Навіть ріка, яка колись була межею державного кордону, стала рівчаком, вирівняним меліораторами.

Після злочинної вилазки польських шовіністів 18 травня 1946 року на село Дібча трагедія занепокоїла всіх, хто залишився в селі. Люди були у відчаї, вбачаючи безвихідь.

Комуністичний уряд Польщі готувався до останнього знищення наслідків життя українців Холмщини, Підляшшю, Лемківщини, Надсянню.

Спогади Стефанії Кулько (Кудлак), яка сьогодні мешкає біля міста Решля на Ольштинщинні, а в той час (1947р.) з родиною залишалася в Дібчі.

«Після виселення основної частини дібчан в Україну нас залишилося в селі 48 родин. Життя стало нестерпним. Польські банди денно і ночно нападали на село – грабували, вбивали людей. Всі були готові в будь-яку хвилину тікати в сторону лісу під захист сотні УПА. Під час подібних нападів загинув Вигінний Іван. Створювалися важкі умови для існування, повна ізоляція навколишнього життя. В цей важкий для селян час сотня Калиновича подбала, щоб забезпечити людей зерном для посіву. Восени 1946 року повстанці організували господарів з кіньми із інших сіл, які обробили дібчанам по незначному клаптику землі та засіяли озиминою. Партизани були на сторожі цієї акції. До людей повернулася надія на хліб в наступному році.

Весною 1947 року кожна сім’я посадила картоплю, капусту, іншу городину з надією, що земля принесе поживу. Але не судилось людям зібрати урожай! В неділю, 3 червня 1947 року, прибуло в село Дібча машинами польське військо (ВП), а також кінна кавалерія (підрозділ). Вони переночували в селі, а в понеділок – 4 червня дали розпорядження селянам на протязі двох годин зібратися до виїзду. Всіх селян посадили у вантажівки і повезли під наглядом військових до станції Гродзіськ. Там у дощову погоду викинули під голе небо. У вівторок 5 червня в другій половині дня подали потяг з товарними вагонами. Була дана команда – по 3-4 сім’ї розміщатися у вагонах. Таку акцію геноциду польська офіційна влада провела одночасно по всіх селах, де ще жили українці. На рампі у Гродзіську ми зустріли людей із сіл Красне, Черча, Червона Воля, Старе Село та інших сіл. Після завантаження у вагони, опричники польської комуністичної влади ще довго винюхували серед виселенців осіб, які викликали у них підозру. Як правило, це були молоді дівчата і хлопці. З дібчанських зняли з вагонів Новак Анну та Кудлак Марію. А ще в сел., напередодні виселення, було затримано Шегду Івана, Дуду Миколу, Станько Катерину, Кудлака Михайла, Никеруй Анну. Затриманих заслали в концтабір Явожно, відомий своїми жорстокими, нелюдськими умовами. Там вони перенесли тяжкі муки і знущання польських державницьких служб під наставництвом радянського НКВД. Жертви без судового вироку були в Явожно цілий рік».

Зголодовані, вимучені, зморені, знівечені фізично і морально вони приєдналися до родин у 1948 році, які вже були переселенні в Ольштинське воєводство. Далі пані Стефанія Кулько продовжує: «Дорога, якою проїхали дібчани в товарних вагонах, тяглася з 5 по 14 червня 1947 року. За тих десять днів їзди людей привезли до станції Сатопи – Самолово. На нас вже чекали вантажівки, в які посадили по 2-3 сім’ї в одну машину, і розвезли по різних селах, щоб якомога більше розпорошити односельців, ізолювати одних від інших. Польський уряд хотів таким чином швидше ополячити українців. Отже, 40 сімей дібчан осіли на Прусській території у напівзруйнованих будівлях, що були залишені німецькими колоністами».

Після третього виселення дібчан за горезвісною акцією «Вісла» в селі залишилося вісім змішаних польсько-українських сімей: Гронського Михайла, Вуса Юлія, Вуса Ярослава, Дудзінського Романа, Новака Леона, Зигманка, Фрончка, Фрончка.

На цьому ніби закінчується (?) історія українського села Дібча на Ярославщині. Але дібчани не хочуть ставити на цьому крапку. Вони щороку поодинці і групами приїжджають в село, щоб поклонитися рідній землі, могилам своїх рідних, що залишилися тут навіки.

Джерело. 
Автор Теодор Павлівець. Ярославщина.
Історико-мемуарний збірник. Вип. 1. Львів –2009.

http://www.vox-populi.com.ua/

13 липня 1937р. московити у Києві розстріляли трьох Українських художників.

Михайло Львович Бойчук (учитель)
Трагічний фінал
У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук , учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до
Німецької держави, Французької республіки ,
Королівства Італія. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».
25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а
13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та
Василем Седляром розстріляли.
Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.
Учні:
Іван Падалко.
Василь Седляр.