****
Перше виселення:
*****
Першою трагедією села Дібча і його мешканців став новий кордон, встановлений по річці Любеня між СРСР і Німеччиною у1939 році. За радянськими нормами жодне цивільне населення не могло знаходитися ближче, ніж 800 метрів до кордону. За тією «нормою» вся лівобережна частина села, що була під москалями, в 1940 році була виселена в Радехівський район Львівської області та Тарутинський район Бесарабії. Їхні будівлі стали підручним матеріалом для спорудження захисних редутів прикордонниками. На Радехівщину в село Немилів переселено 22 родини, а в село Криве (Терпіння) – 27 родин. Сім родин 19 січня 1941 року виселено в Бесарабію. Шести родинам вдалося перейти кордон і поселитися по іншу сторону річки – в німецькій зоні окупації.
На початках кордон не був «щільним» (не було колючого дроту, сигнальних сіток, дротяних сильок з радянського боку). Сміливці, які хотіли заробити, переходили нелегально кордон і збували товар у місті Сінява. В більшості це була «кропля» і «сахарина». Але це був дуже ризикований заробіток, бо деякі гендлярі зникали безслідно або потрапляли в радянські в’язниці і концентраційні табори. Так зник Федак Олег, а Грицько Мирон був засуджений до 7 років ув’язнення. Потім шлях його проліг через Персію, польське військо, Англію і на кінець він поселився в Аргентині, де прожив до самої смерті (1993р.). Новак Анна пішла провідати в радянську зону родину, а повернулася через п’ять років, пройшовши концтабір Казахстану і була виселена в 1945 році на Тернопільщину.
З німецької зони окупації з 1940 року почали примусовим порядком забирати дівчат на роботу в Німеччину. В 1942 році забрали 13 дівчат, замість трьох неповнолітніх дівчат поїхали їх батьки – Дзюбан Андрій, Вовчко Іван, Макара Михайло. Весною 1942 року забрано п’ятеро дівчат, а в 1943 році – Дубляницю Анастасію. Декотрі з них після закінчення війни повернулися до своїх родин, інших доля закинула в різні країни. А Лиховід Катерину підневільна праця в Німеччині звела в могилу (1943р.). Загалом було вивезено на роботу в Німеччину з села Дібча 34 особи.
За час окупації села Німеччиною до 1944 року окремі селяни, що були виселені більшовиками в Радехівський район, повернулися на власні господарства, на яких жодних будівель не було. Серед них Лешак Олег, Дикий Дмитро, Піскор Михайло, Ситар Юрій, Рудянин Михайло, Станько Петро, Міц Михайло, Ваджалис Іван, Грицько Іван, Новак Леон та інші. На жаль, вони стали жертвами повторного виселення у 1945 році. Це просто жах, коли люди з насиджених місць протягом п’яти років двічі потрапляли на примусове виселення…
Друге виселення:
*****
Друга світова війна на теренах Закерзоння породила масу різних боївок, а попросту банд. Українцям допікали польські шовіністи і комуністичні боївки «з батальйонів хлопських», Армії Крайової і різних воєнізованих формувань. Тут, хто мав зброю, ставав господарем. Польська держава не тільки не побоювалась цих банд, а навіть заохочувала до винищення українського етнічного елементу і обезлюднення тих теренів. Польські шовіністи мріяли захопити не тільки Закерзоння, але й всю й Східну Галичину (теперішня Західна Україна). Зухвале прагнення бачити Львів, Станіслав, Дрогобицький нафтовий басейн та інші міста Галичини польськими настільки сліпило, що 5 січня 1945 року польський еміграційний уряд виступив із заявою про встановлення польської адміністрації у всіх західних областях України.
З відступом німців на захід, між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення 9 вересня 1944 року (Люблін) було встановлено кордон і прийнято рішення про взаємне переселення українського і польського населення. (Шановний читачу, вдумайся, чому російська влада була ініціатором такого поквапливого викорчовування українців з їх етнічних земель?)
Селяни села Дібча, що за 120 км на захід від Львова, залишившись (за новим розподілом) під польською владою, перенесли на собі всі знущання та наругу польського шовіністичного елементу.
Поляки утворювали свої місцеві владні структури – міліцію (МО), органи державної безпеки (UB). В селах, де поляки становили більшість, малих містах формувалися станиці міліції обивательської (МО).
Договір про обмін цивільним населенням підштовхував і заохочував польських шовіністів і українофобів всіх мастей до швидкого виселення українців. Українці не бажали покидати рідну землю, тому вся озброєна орда створювала такі нелюдські умови життя українцям, що окремі готові були радше покинути рідну землю, ніж жити в пеклі. На захист українського населення виступила УПА. До операції переселення залучили відділи Війська Польського.
Віддаленість села Дібча від залізничної станції Ярослав ускладнювала виїзд, бо дорога пролягала через ліси і польські села, а там гарцювали польські озброєні банди, зустріч з якими могла призвести до втрати життя.
Окремі дібчани, ризикуючи життям, пробували перебратися до Ярослава в супроводі двох вояків Червоної Армії. В напрямку залізничної станції вирушили шестеро господарів з возами та майном: Бортник Олег, Дикий Іван, Новак Олег, Станько Іван, Ходань Дмитро, Шалева Іван. У лісі за селом Рудка польська озброєна банда пограбувала все майно з возами і кіньми,а господарів розстріляли. Врятувалися тільки Новак Олег і Ходань Дмитро.
Ця акція знову насторожила людей. Ніхто не хотів ризикувати, але й в селі залишатися було небезпечно. Поновилися напади польських банд.
Поляки, після встановлення у Варшаві прокомуністичного уряду, стали впевненими у своїх правах на наших теренах і почали частіше в денний час, під виглядом офіційної влади, навідуватися в село. Вони розглядали яка в кого господарка, а вночі ці ж поліцаї, солтиси чи їх сини з цією ж зброєю приходили до господарів, грабували майно, худобу і тікали в свої села. Найбільше люті банди були із сусіднього села Майдан Сінявський, що в шести кілометрах від села Дібча і села Красне. В Красному поляки назначили солтисом Лефка – знаного своїми синами – професійними бандитами, який своїми повноваженнями сягав села Дібча. Сини Лефка були наводчиками для інших не менш вправних злодюг.
Підрозділ УПА, що базувався у лісі під Лехманами, робив патрульні вилазки в село Красне та інші села, щоб дати зрозуміти полякам про близьку присутність УПА і застерегти нахабних грабіжників від охоти «відвідувати» село Дібча та інші українські села. Дати зрозуміти полякам, що УПА має більше прав на владу.
Поляки, своїми наскоками на село старалися забрати когось із молодих, інкримінуючи їм причетність до співпраці з німцями. Так, весною 1945 року забрали з подвір’я Новака Івана сина Олега. Намагання родичів заперечити і роз’яснити до уваги солтисом не бралися. Не повернувся більше Новак Олег додому, замучили його поляки в лісі, під Майданом.
Першими з дібчан, кому вдалося прорватися до Ярослава без людських жертв 14 березня 1945 року були родини: Гетьмана Василя; Заплави Василя; Кудлака Михайла (писар), з братом, мамою і сестрою; Міца Петра; Новака Івана; Цаплака Миколи; Кокошка Дмитра. Після переїзду кордону їх розселили в селі Єлиховичі Золочівського району, окремих у місті Золочеві на Львівщині.
Дібчан і далі не полишав панічний страх. Жодних владних структур. Суцільне свавілля польських банд. Кожен день ставав вічністю. Невизначеність хвилювала людей. Ніхто не міг передбачити, що буде завтра…
Польські нишпорки вишикували молодих патріотів, які були потенційними ворогами польських націонал-шовіністів. Українська молодь ховалась у криївках. За наведенням запроданця, були розкриті дві криївки в нашому селі, одна в присілку Ковалі на подвір’ї Нікеруя Івана, друга в стодолі Станька Івана (Крищишина). Недільного ранку 12 лютого 1945 року польські поліціянти приїхали на шести возах в присілок Ковалі. Вони арештували Нікеруя Ілька і Кудлака Івана. Загинув Кушнір Мирослав – «Лунь».У селі на подвір’ї Станька Івана підпалили стодолу і змусили вступити в нерівний бій патріотів, що були в криївці. Івану Семену і Василю Гроду (обидва з села Дібча) під прикриттям сумерків і диму вдалося вибратися з того пекла. А загинув Федак Михайло (Хасо) із Дібча і Зілінка Михайло із села Теплиці. В кінці травня 1945 року вояки підрозділу УПА із сотні Калиновича з почестями перезахоронили тіла М. Федака, М. Зілінки і М. Кушніра на цвинтарі в селі Дібча.
Безперервно приходила інформація про загибель українців в інших селах. Однієї ночі замордували трьох українців із села Красне у лісі біля села Дібча. Згодом бандитську акцію здійснили польські шовіністи в селі Добра (вбито семеро осіб, кращих господарів, свідомих українців).
Жахлива трагедія трапилася в селі Пискоровичі. Банда «Волиняка» оточила школу, коли люди зібралися для оформлення документів на виїзд в УРСР і розстріляли близько 700 безвинних селян. Ці факти глибоко зворушили наших односельців і українців сусідніх сіл. Люди із сіл Теплиці, Ядамівка, Красне, Рудка родинами перебиралися до села Дібча, що знаходилося ближче до Чорного лісу, який для поляків був межею застороги – там панували відділи УПА.
В котрий раз це страшне лихоліття прокотилося селами Закерзоння. Здається, всі нещастя й біди, які можна зібрати, зійшлися над людьми цього регіону. Польські людожери із банд «Радвана», яку очолювали підпоручик АК Броніслав Гліняк і Юзеф Задзєрський «Волиняк», тільки шукали нагоди, щоб напасти на українське село, аби спалити, пограбувати та вирізати людей.
Тепер вже люди шукали першої нагоди,аби вибратися із села на залізничну станцію м. Ярослава. Влітку 1945 року радянські війська, повертаючись з фронту, організували захист людей при переїзді з села Дібча до Ярослава. Було дано команду за півдня зібрати надбання, і потік дібчан хто возом, а хто пішки вирушили в напрямку Ярослава. Все нажите роками майно залишилося невідомо кому. А скільки можна було взяти з собою добра тому господарю, в якого не було коня? Або тому, в якого були малі діти і жодного транспортного засобу?
Люди їхали, бо рятували своє життя. Більше тижня сиділи на залізничній рампі станції Ярослава. Вагони в першу чергу подавали військовим для перевезення награбованих трофеїв у Німеччині. Голодних, виснажених, замучених страхом людей з дітьми відправляли в товарних вагонах останніми. Через кілька годин їзди перетяли кордон між комуністичною Польщею та більшовицькою імперією, що тепер відхилився від річки Сян на Схід.
Прибувши у Львів декілька днів маневрували між товарними станціями поки Львівська обласна влада визначилася, з яких сіл області виїхали поляки, щоби наші селяни зайняли їхні хати. 27 родин було скеровано в Комарнівський район (сьогодні Городоцький) в село Тулиголови. Частину дібчан скерували в Золочівський район. В селі Зозулі, що за чотири кілометри від Золочева, поселився Зілінка Микола (Луків). В селі Ушня, що за 10 км від Золочева, поселилися родини: Лиса Дмитра з братом Василем і сестрою Анастасією; Дубляниці Михайла (Вусядлий) з родиною; Дзюбана – Дмитро, Стефан, Марія і Василь. Пізніше до них приєднався настоятель церкви в селі Ушня Новак Іван Юрійович.
Третє село, в якому поселилися дібчани, Хмелева за 12 км від Золочева. Тут осіли: Ситар Юрій із сестрою і дітьми; Рудянин Михайло (Прус); Міц Михайло (Матіяс); Грицько Іван; Свинар Олег і Михайло; Ванджалис Іван (Ковалик); Павлівець Іван (Лотвин); Вигінний Микола (Денис); Зілінка Іван (Дзюма); Лиховід Федір (Ситарчин); Шалева Василь; Піскор Михайло (Галилуй). Приїхали в село Хмелеву дібчани, які в 1940 році були виселені в Бесарабію, а саме: Шуль Андрій з дітьми – Іван, Петро, Юрій, Михайло, Федір, Анна; Новак Василь з дітьми – Іван, Анна, Катерина, Степан. Також виселені із присілка Лехмани: Жук Іван, Дмитро, Павло, Василь; Колодчак Олег з сім’єю.
В 1946 році переїхали з села Хмелеви в Городоцький район село Переможне: Зілінка Іван; Лиховід Федір; Шалева Василь. А також сім’я Папаша Петра безпосередньо із села Дібча. Всього дібчан було депортовано за 1944-1946 роки на Львівщину 617 осіб, або 142 родини. Після цього в селі Дібча ще залишилося 48 родин.
Третє виселення, або операція «Вісла»
****"
Всі тяжкі переживання, наруги, знущання, позбавлення людських прав, беззахисність перед хижаками не могли зламати волі та бажання дібчан жити на своїй рідній землі. Але «народна» влада Польщі не тільки не захищала їх, а й посилала проти них свої озброєні регулярні війська, щоб знищити, вирвати із корінням з тої землі, за яку вони так твердо й до останнього зусилля, а деколи й до останнього подиху, трималися.
Родини, що ще залишилися в Дібчі після 1946 року спокійного життя не мали. Терпіли напади польських банд і регулярного війська. Не було видно кінця й краю тому пеклу.
Підрозділи УПА, що перебували в навколишніх лісах, допомагали селянам засівати землю і вселяли надію. Упівці були готові покласти свої голови за право проживання людей у рідному селі.
Польська влада, зворотньо, хотіла позбавити військ УПА підтримки з боку українського населення. Вона готувала вирішальний удар, в першу чергу, на мирних людей, задумавши антинародну людиноненависницьку акцію «Вісла». В 1947 році в результаті здійснення акції «Вісла», із Закерзоння було виселено понад 150 тисяч українців, на «землі одзискане». Ще до тієї акції, що завершилася примусовим вигнанням українців на землі Східної Пруссії, що вивільнені німецькими колоністами, польські бандити весною 18 травня 1946 року напали на село Дібча і зчинили жорстокий терор над мирними селянами, дітьми і літніми людьми – замордували 18 осіб.
Ось розповідь очевидців. «Це була одна із пересічних акцій польських банд, що відбувалися майже щотижня. Люди щоденно сиділи на приготовлених мішках з одягом і харчами. Перший почутий постріл був сигналом для втечі у Чорний ліс, де базувались війська УПА. На стороні села Дібча стояла сотня Калиновича. В цей трагічний день, 18 травня, польська банда «Волиняка» напала на село. Підпалили будівлі селян. Захоплених людей зібрали біля каплиці, на подвір’ї Ходаня Дмитра і безжалісно розстріляли 18 односельців. Чудом залишився живим 13 річний Іван Кудлак, який знепритомнів і вибрався із гори трупів, коли банди відступили від пострілів упівців, які бігли на допомогу людям. Поляки втікали, залишивши по собі людські жертви і згарище людських садиб та біля двадцяти дібчан, яких вели в другий кінець села на розстріл. Троє бандитів було вбито. Спалено їхню вантажівку, 15 бочок бензину. Люди впізнали серед бандитів В. Гарпака із села Тварди, Бриского із Майдану Сінявського й інших сіл Красного, Адамівки, Волі Ришкової. Всіх озброєних бандитів було близько 60 чоловік. (Repatriacja czy deportacja) том 2. Dokumenty 1946, ст. 145. Warszawa, 1999.) На другий день війська УПА виготовили домовини і у братній могилі біля каплиці, виклавши домовини в два яруси, захоронили безвинні жертви польських шовіністичних нелюдів. Насипали могилу. Поставили високий березовий хрест і повісили вінок із колючого дроту у вигляді тризуба.»
У шістдесятих роках родичі полеглих дали пожертви для спорудження надмогильного пам’ятника з написом всіх захоронених:
Загинули мученицькою смертю:
1. Кудлак Олександр, 9. Шегда Петро,
2. Кудлак Анастасія, 10. Дзюбан Анна,
3. Кудлак Андрій, 11. Федак Василь,
4. Ходань Дмитро, 12. Колодка Іван,
5. Ходань Іван, 13. Цаплап Марія,
6. Ходань Тетяна, 14. Цаплап Софія,
7. Пухта Андрій, 15. Павлівець Теодор,
8. Федак Дмитро, 16. Грабовський Юліан з батьком і мамою.
Надмогильний пам’ятник двічі обновлювався з того часу за рахунок родичів і односельчан, що живуть на теренах Східної Пруссії, а саме: Колодка Ілько, Пухта Мирон, Пухта Катерина, Пухта Анна, Дуда Катерина, Кудлак Стефан, Пирчак Стефанія, Кудлак Іван, Кулька Стефанія (з родини Кудлак).
Останнє обновлення відбулося 20 травня 2006 року. Зі Львова на двох автобусах прибули односельці – вихідці з села Дібча і хор «Осанна» з церкви Святої Трійці зі Львова. Поминальну панахиду відправив настоятель УГКЦ у Ярославі отець Василь Стойко. На урочистостях обмінялися враженнями живі свідки тих трагічних подій 40-их років минулого століття: Кудлак Іван, Пухта Мирон, Кулька Стефанія, Кудлак Василь. Із приїжджих з Львівщини спогадами поділилися Шуль Петро, Грицько Іван, Федірки з Комарного. Із старшими, з Львівщини приїхали діти і онуки. Старше покоління передає їм свою любов і пам'ять до рідної землі. Село заросло бур’янами, очеретами. Навіть ріка, яка колись була межею державного кордону, стала рівчаком, вирівняним меліораторами.
Після злочинної вилазки польських шовіністів 18 травня 1946 року на село Дібча трагедія занепокоїла всіх, хто залишився в селі. Люди були у відчаї, вбачаючи безвихідь.
Комуністичний уряд Польщі готувався до останнього знищення наслідків життя українців Холмщини, Підляшшю, Лемківщини, Надсянню.
Спогади Стефанії Кулько (Кудлак), яка сьогодні мешкає біля міста Решля на Ольштинщинні, а в той час (1947р.) з родиною залишалася в Дібчі.
«Після виселення основної частини дібчан в Україну нас залишилося в селі 48 родин. Життя стало нестерпним. Польські банди денно і ночно нападали на село – грабували, вбивали людей. Всі були готові в будь-яку хвилину тікати в сторону лісу під захист сотні УПА. Під час подібних нападів загинув Вигінний Іван. Створювалися важкі умови для існування, повна ізоляція навколишнього життя. В цей важкий для селян час сотня Калиновича подбала, щоб забезпечити людей зерном для посіву. Восени 1946 року повстанці організували господарів з кіньми із інших сіл, які обробили дібчанам по незначному клаптику землі та засіяли озиминою. Партизани були на сторожі цієї акції. До людей повернулася надія на хліб в наступному році.
Весною 1947 року кожна сім’я посадила картоплю, капусту, іншу городину з надією, що земля принесе поживу. Але не судилось людям зібрати урожай! В неділю, 3 червня 1947 року, прибуло в село Дібча машинами польське військо (ВП), а також кінна кавалерія (підрозділ). Вони переночували в селі, а в понеділок – 4 червня дали розпорядження селянам на протязі двох годин зібратися до виїзду. Всіх селян посадили у вантажівки і повезли під наглядом військових до станції Гродзіськ. Там у дощову погоду викинули під голе небо. У вівторок 5 червня в другій половині дня подали потяг з товарними вагонами. Була дана команда – по 3-4 сім’ї розміщатися у вагонах. Таку акцію геноциду польська офіційна влада провела одночасно по всіх селах, де ще жили українці. На рампі у Гродзіську ми зустріли людей із сіл Красне, Черча, Червона Воля, Старе Село та інших сіл. Після завантаження у вагони, опричники польської комуністичної влади ще довго винюхували серед виселенців осіб, які викликали у них підозру. Як правило, це були молоді дівчата і хлопці. З дібчанських зняли з вагонів Новак Анну та Кудлак Марію. А ще в сел., напередодні виселення, було затримано Шегду Івана, Дуду Миколу, Станько Катерину, Кудлака Михайла, Никеруй Анну. Затриманих заслали в концтабір Явожно, відомий своїми жорстокими, нелюдськими умовами. Там вони перенесли тяжкі муки і знущання польських державницьких служб під наставництвом радянського НКВД. Жертви без судового вироку були в Явожно цілий рік».
Зголодовані, вимучені, зморені, знівечені фізично і морально вони приєдналися до родин у 1948 році, які вже були переселенні в Ольштинське воєводство. Далі пані Стефанія Кулько продовжує: «Дорога, якою проїхали дібчани в товарних вагонах, тяглася з 5 по 14 червня 1947 року. За тих десять днів їзди людей привезли до станції Сатопи – Самолово. На нас вже чекали вантажівки, в які посадили по 2-3 сім’ї в одну машину, і розвезли по різних селах, щоб якомога більше розпорошити односельців, ізолювати одних від інших. Польський уряд хотів таким чином швидше ополячити українців. Отже, 40 сімей дібчан осіли на Прусській території у напівзруйнованих будівлях, що були залишені німецькими колоністами».
Після третього виселення дібчан за горезвісною акцією «Вісла» в селі залишилося вісім змішаних польсько-українських сімей: Гронського Михайла, Вуса Юлія, Вуса Ярослава, Дудзінського Романа, Новака Леона, Зигманка, Фрончка, Фрончка.
На цьому ніби закінчується (?) історія українського села Дібча на Ярославщині. Але дібчани не хочуть ставити на цьому крапку. Вони щороку поодинці і групами приїжджають в село, щоб поклонитися рідній землі, могилам своїх рідних, що залишилися тут навіки.
Джерело.
Автор Теодор Павлівець. Ярославщина.
Історико-мемуарний збірник. Вип. 1. Львів –2009.
http://www.vox-populi.com.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар