Загальна кількість переглядів!

субота, 31 липня 2021 р.

31 липня 1947р., під час операції «Вісла» переселено 140 575 Українців.

Концтабір Явожно.

До 31 липня 1947 р., за польськими даними, під час операції «Вісла» переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 учасників українського руху Опору у т. ч. з території Тернопільщини.
*******
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3936 осіб (з них: 823 жінки, 27 священники. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців), убито 655 осіб, заарештовано 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок.

четвер, 29 липня 2021 р.

"По дорозі у Сибір народила сина…" Розповідь - спогади Миколи Кардаша, 1933 р. н., жителя с. Черниці.

Микола Кардаш.
******
Про те, що нашу сім’ю можуть вивезти на спецпоселення у Сибір, ми знали. В список «неблаґонадійних» нас внесли через брата Степана, який був партизаном УПА. Надіялись, що лихо нас омине, але чуда не сталося.

У кінці жовтня 1947 року радянська влада провела спеціальну операцію «Захід». Протягом однієї доби з Пісочної та Черниці було депортовано більше десятка сімей. Приблизно о 3 годині ночі нашу хату обступили облавці, серед них були і місцеві «стрибки» Василь Хомин та Степан Швед. Постукали у вікно, батько запитав у них: «Хто такі і що вам потрібно?». Почулося: «Відкривайте, прийшли забирати вас на висилку». У хату зайшло троє чужинців зі Степаном Шведом. Підняли усіх. Дали команду одягтися і за півгодини вийти у двір. З собою не дозволили брати нічого зайвого. Не дали навіть добре по-зимовому одягтися і повели до сільської ради. З нашої хати забрали шістьох осіб – батька, Василя Кардаша, 1896 р. н., маму, Ганну Кардаш, 1893 р. н., брата, Григорія Кардаша, 1921 р. н. з дружиною Марією та дочкою Лідою, якій було п’ять років, а також мене. До десятої години серед нас були сім’ї Василя Овсяника, Федора Струка, Федора Бінаса, Івана Овсяника, Григорія Косового, Степана Кучминди, родина Грици, Воютицького та інші. О 10 годині приїхала вантажна машина «студебекер», нас погрузили в кузов і повезли до села Розвадова на залізничну станцію, де уже стояв ешелон. До вечора усі вагони були повністю заповнені людьми. У кожен вагон поселяли не менше як 60 чоловік. Вагони-телятники були обладнані двоярусними нарами, по середині стояла буржуйка, в якій палили вугіллям. Стояла велика бочка з водою. Пізно ввечері поїзд рушив зі станції. Того дня, пам’ятаю, було уже холодно, пролітав мокрий сніг.

Наша подорож у Сибір тривала три тижні. Годували у дорозі дуже погано – раз на день для цілого вагону приносили два відра по 15 літрів якоїсь баланди. Вона була така противна, що, напевно, і свині не захотіли б їсти. Але ми змушені були її споживати, бо в іншому випадку чекала голодна смерть. Тим більше, з дому нам не дали взяти з їжі нічого.

Пам’ятаю, прямо у вагоні під час виселення дружина Федора Бінаса народила сина. Немовля у цих страшних умовах зуміло вижити, згодом повернулося додому – назвали його Іваном.

Нас завезли у Кемеровську область, у шахтарське поселення Байдаєвка. Людей похилого віку забрали обслуговувати підсобне господарство. Нас поселили у барак, в якому раніше утримували тюремників. Барак був обладнаний триповерховими ліжками. Групу людей, яких привезли декілька днів пізніше з Тернопільської області, поселили в конюшню, до якої через діри задувало снігом.

У нас не було такого суворого режиму, як в інших таборах. У бараку був староста, через якого передавали усі вказівки до поселенців. Він також нагадував про обов’язкову відмітку через кожні 10 днів у штабі поселення.

У шахті працював мій брат Григорій. Коли мені виповнилося 16 років, я теж пішов туди на роботу, бо не хотів сидіти на шиї у батьків…

На одну людину давали по 300 грамів чорного хліба, шахтарям діставалося його по 400 грамів. Черги за хлібом були страшенно великими і такими тісними, що неможливо було у тисняві підняти руки. Деколи доводилося займати чергу о 3 годині ночі.

Коли нас вивозили, ніякого обвинувачення не пред’явили. Тільки 26 березня 1948 року видали постанову особового відділу КГБ СРСР про депортацію у Сибір. Усе майно було конфісковане, хату та господарські будівлі розібрали. Незадовго до виселення один родич порадив батькові зарізати свиню, щоб мати законсервовані м’ясні збереження, а ми не послухалися. Після депортації велика свиня пропала...

Брат Григорій за німців був вивезений у Німеччину на примусові роботи. Коли закінчилась війна, через фільтраційний табір його забрали в радянську армію. Їхню військову частину вирішили перекинути на Далекий Схід, щоб воювати з Японією. Коли ешелоном прибули до Москви, прийшла інформація, що Японія капітулювала. Солдати надіялись, що їх відпустять додому, але цього не сталося. Верховне командування видало наказ: залишити всіх на відбудову Москви.

Поселили солдатів у казарми, працювати треба було тяжко від ранку до вечора. Годували дуже погано. Пробувши на цих роботах два місяці, брат вирішив утікати. Попутними поїздами, на товарняках та іншим транспортом він добрався додому. Батьки були дуже раді поверненню сина. Однак ця радість була недовгою – прийшли з воєнкомату і як «дезертира» посадили у тюрму.

Через прокурора Гребінова батькові удалося Григорія викупити. Але і ця свобода для брата теж виявилась ненадовго. Коли восени 1947 року проводили масову депортацію у Сибір, його сім’ю теж забрали туди, незважаючи на те, що був учасником війни.
Життя у нашому шахтарському поселенні Байдаєвка стало налагоджуватися. У новому мікрорайоні поселення почали будувати фінські будиночки для шахтарів. У 1952 році нашій сім’ї та ще тридцятьом таким, як ми, виділили окремі фінські будиночки загальною площею 40 кв. метрів.

У 1956 році, з приходом до влади Маленкова, нам видали паспорти. За роботу у шахті платили невеликі суми грошей, їх уже вистачало для покупки продуктів. Брат Григорій із сім’ю отримав окремий фінський будинок від шахти. Його дочка Лідія померла у Сибіру в семирічному віці від сибірки.

У 1953 році я оженився на дівчині із Черниці. У Сибірі в нашій сім’ї народилося троє діточок. У 1960 році я з ними повернувся у рідне село. Нам дали земельну ділянку за костелом, де побудували будинок.

Після приїзду до села нас не захотіли прописати. У Жидачеві сказали, щоб я записався до колгоспу, а я цього не хотів. Тоді звернувся до голови сільської ради Степана Шведа (Гиляка), він подзвонив у район, аж тоді прописали мене. У 1962 році повернувся і наш батько з матір’ю.

Нас вивезли через брата, Степана Кардаша, 1927 р. н. З приходом москалів проводилась масова демобілізація в радянську армію, і Степана у кінці 1944 року забрали до Миколаєва у воєнкомат. Не знаю, як і чому, але він і ще 12 чоловік утекли звідти. На другий день до нас прийшов за братом НКВДист з секретарем сільської ради Олексою Кіндієм. Брат у цей час був у хаті. Коли вони відкрили другу кімнату, він заховався за відчинені двері, тож його не побачили. Пересвідчившись, що брата немає, пішли назад. Через декілька днів Степан пішов у партизани.

У Степана з вигляду було дуже дівоче лице, він деколи переодягався у жіночий одяг і міг ходити непомітним по селі серед людей. У селі було чимало сексотників, які у будь-який момент могли його «здати». Сексотники таки вирішили його судьбу. У 1946 році, на саме свята Петра, партизани зупинилися у Петра Котового. Для охорони на посту стояв брат Степан та ще один партизан. Серед партизанів у цей час був агент-сексотник КГБ Василь Коваль. У селі підлі справи робили ще два його брати. Знаючи про перебування у селі партизанів, один з них подзвонив у Миколаїв. Дуже скоро прибули облавці. Першим у поле зору попав брат Степан. Він хотів заховатися у кукурудзу, але при спробі втечі через перелаз автоматною чергою йому перебило ноги. Почувши постріли, партизани вибігли із хати. Пораненого Степана хотіли забрати із собою, але він відмовився, бо і вони могли попасти під обстріл ворожих куль. Залишившись на самоті, при підході облавців Степан підірвав себе гранатою.
Партизана Василя Коваля тричі ловили облавці, але всі три рази йому удавалось утекти. Це було дивно. Пізніше, переконавшись у зрадницькій роботі трьох братів Ковальових, партизани забрали їх до лісу і партизанським польовим судом зробили над ними відповідну розправу. 

Записав Іван Кахнич 04.12. 2010 року
Джерело: 
http://www.vox-populi.com.ua/

29 липня 1917р. Гуцульська сотня УСС перемогла московитів в бою за переправу та міст через р. Збруч біля с. Збриж (нині Борщівського району).

Збриж.
Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок автор спогадів Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами. І вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Іґнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі. Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту. Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть “першою” у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців.

“Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пі­знав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів”. Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що “таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...

Джерело.https://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulska-sotnya-uss

29 липня 1865р. внаслідок пожежі вигоріла центральна частина Бучача.

Згоріли 220 будинків, Покровська церква, ратуша, синагога, монастир о. Василіян і частина костелу.

середа, 28 липня 2021 р.

28 липня 1918р. народився Олександр Скоцень, Український футболіст, нападник.

Олександр Скоцень (праворуч).

Починав кар'єру за Польщі в командах "Тризуб" і "Україна" (Львів), грав за київське й московське "Динамо". Під час німецької окупації виступав у Льовові.
Після війни - на еміграції в Європі, де виступав за "Олімпік" (Шарлеруа) та "Ніццу"; згодом - у Канаді, там грав у команді "Україна" з Едмонтона. Надалі - спортивний журналіст

28-30 липня 1941р. у м. Кременець відбулося вбивство інтеліґенції німцями (Кременецька трагедія).

м.Кременець.

28–30 липня 1941 р. у м. Кременець відбулося планове знищення інтеліґенції німцями (Кременецька трагедія). Місцевих професорів, викладачів, лікарів, наукових працівників німці викликали у Дім зв’язку громадських організацій (нині Центр дитячої творчості) під приводом співбесіди для працевлаштування.

Там ув’язнювали, катували, розстрілювали. Хоронити тіла на Хрестовій горі змушували кременецьких євреїв, яких через рік чекала така сама доля. Вбили під час каральної акції 2,5 тис. кременчан, серед яких науковці З. Опольський та Ф. Мончак, педагог С. Павловський.

28 липня 1945р. поблизу с. Мишковичі, Тернопільського району під час бою з московитами загинули вояки УПА:

с. Мишковтчі.
Загинули у бою з москалями:
Володимир Муран, Ярослав Зіньків, Павло Білоган, Степан Пастух, Богдан Юзьків.

Літопис УПА.

вівторок, 27 липня 2021 р.

Пантелеймон Сак «Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль» діяч Українського підпілля, провідник ОУН Київщини і суміжних обл.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Пантелеймон Сак з дружиною Параскою і дочкою Ларисою.

Пантелеймон Сак (псевда: «Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль») ( нар. 1905р,
Бишівська волость, нині Макарівський район,
Київщина — пом. травень 1943р., Київ ) — діяч Українського підпілля, провідник ОУН Київщини і суміжних областей (25.07.1942р.-05.1943р.)

Життєпис
Пантелеймон Сак народився у 1905 році на Київщині в Макарівському районі.
Був членом КП(б)У , за фахом учитель. В 1939 направлений в Західну Україну.
Працював директором школи у Львові 1939–1941. З 1940 року член ОУН.

З початком німецько-радянської війни учасник похідної групи ОУН влітку 1941.
Широкомасштабна агітаційно-пропагандистська діяльність ОУН на теренах Східної України потребувала розгалуженої мережі друкарень. Пантелеймон Сак разом з
Йосипом Позичанюком шефствували над друкарнею бандерівського Крайового Проводу Осередньо-Східних Українських Земель у Вінниці, яка вже в серпні 1941 р. розпочала свою діяльність.

Разом із членами похідної групи був заарештований німецькою поліцією ( СД) 31 серпня 1941 у Василькові , але зумів втекти з-під арешту.

Член Крайового проводу ОУН на північно-східних українських землях (Київ) у 1942–1943, а після загибелі Дмитра Мирона-Орлика від рук німців 25 липня 1942 року став провідником ОУН Київщини і суміжних областей.

Викладав історію в інституті в Києві. Редактор підпільного видання «За самостійну Україну», автор брошур, статей, відозв, книжки «Україна, якою є і якою буде».

Арештований гестапо весною 1943, розстріляний у травні 1943р

Праці
Коваль П., « Україна, якою була, якою є, якою буде ». Брошура, автор — Пантелеймон Сак. «Київ», 1942, 31 стор. друком кишенькового формату; два наклади. Видання ОУН Подільського краю, 1949, 2-е змінене видання.

неділя, 25 липня 2021 р.

25 липня 1708р. за наказом гетьмана І.Мазепи страчено зрадників які продалися московитам. (страту за зраду Української держави відновити б...).

25 липня 1708р. страчені за наказом гетьмана Івана Мазепи через відрубування голів полтавський полковник Іван Іскра, що доніс російському царю на Мазепу, та Василь Кочубей , генеральний суддя гетьманської України, співучасник Іскри в передачі Петру І відомостей про зближення Мазепи зі шведами.

25 липня 1920 р. переможний бій 1-го кінного полку чорних запорожців Армії УНР над московитами.

прапор Чорних Запорожців.

25 липня 1920 р. у с. Товстеньке, нині Чортківського району, відбувся переможний бій 1-го кінного полку чорних запорожців Армії УНР та Донського козачого полку з більшовиками, в результаті якого взято в полон понад 200 червоноармійців.

субота, 24 липня 2021 р.

24 липня 1990р. у Києві біля будинку міської ради вперше підняли синьо-жовтий прапор. Знамено вітав багатотисячний мітинг.

Підняття над Київрадою українського національного прапора стало реакцією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Це рішення не було спонтанним: у президії Київради підготували проект рішення, ініційований «Демократичним блоком», свої пропозиції внесли у Секретаріаті Народного руху України. Хоча до останнього не було гарантії, що його проголосують: були спроби комуністів переключити увагу депутатів Київради на питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства, питання про символіку постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. На голосування його поставили лише тоді, коли з’явилася інформація, що багатотисячний натовп з прапором рухається до будівні Київради, розповідають свідки тих подій.

Шили стяг на Західній Україні і напередодні перевезли до Києва. Увечері блакитно-жовте полотнище на Софіївській площі, де зібралося біля 100 тисяч людей, освятили священики Української автокефальної та Української греко-католицької церков, церемонію посвяти здійснив архімандрит УПЦ Володимир (Романюк). Після освячення прапор винесли до людей і урочистою ходою понесли до будівлі Київради.
«Попереду йшли хлопці-кияни в гарних козацьких строях із шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці. Рух Хрещатиком зупинили, і ми підійшли до Київради. Наші люди організовано розступилися, і ми без проблем підійшли до флагштока і міцно прив'язали освячений прапор до металевої линви. Рівно о 19:00 під спів гімну «Ще не вмерла України…» вже 200-тисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся під чистим синім небом Києва, символізуючи могутній поступ молодої держави України», – згадує про ті події у своїй книзі «Прапори над Україною» Олег Карелін.
Деякий час після цього кияни чергували біля флагштока, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати і знищити. Варто зазначити, що востаннє до цього блакитно-жовтий стяг майорів над столицею України 12 червня 1920 року, коли війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишали Київ.

Київ став дев’ятим містом України, де у 1990 році був піднятий блакитно-жовтий прапор. Найпершим 14 березня національний стяг з’явився над міськрадою в Стрию на Львівщині. Пізніше він замайорів над офіційними установами Дрогобича, Львова, Тернополя, Житомира та ін.

Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України.

Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/24/1990-nad-kyyivradoyu-vpershe-bulo-pidnyato-blakytno-zhovtyy-prapor

24 липня 1942 р. у Верхньоуральській в’язниці московії загинув Ілярій Брикович. У роки національно-визвольних змагань у складі УГА брав участь в Українсько-польській війні 1918-1919 рр.

24 липня (є також інформація що лютий) 1942 р. у Верхньоуральській в’язниці московії загинув відомий громадський діяч Галичини, сокільсько-спортивний діяч, уродженець Тернополя Ілярій Брикович. 
У роки національно-визвольних змагань у складі УГА брав участь в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Був управителем Тернопільської гімназії. Тривалий час очолював Тернопільську філію “Просвіти”, “Рідної школи”, “Міщанського братства”, при якому заснував гурток “Сільського господаря”, різні курси, щоб піднести культурний і освітній рівень міщан. Симпатик ОУН.

Джерело сайт терен.

Цей день в історії УПА — 24 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
"Мічиганські" карпато-русини, Чикаго 1937р.
Lake Michigan Rusyns: The Carpatho-Rusyn "Old Country" reconstructed in Chicago in 1937

1943 рік
Відділ УПА «Турів» атакував каральний німецький загін, який спалив село Туличів, половину села Літин і розпочав палити село Радовичі на Волині. (загинули понад 100 українців). У великому бою знищено приблизно 100 військових, стільки ж поранено. Спалено кільканадцять автомобілів. Втрати УПА: 27 загиблих.

1945 рік
Чота сотні «Лебеді» УПА-Захід у селі Добрівляни на Станіславщині знищила лейтенанта і сержанта НКВД.

У бою з москалями біля села Замочок на Львівщині загинув станичний ОУН Петро Когут.

У засідці на шляху біля села Кричка на Станіславщині чота сотні «Бистрі» УПА-Захід знищила двох конвоїрів НКВД і звільнила заарештованих.

1947 рік
У селі Торчиновичі на Дрогобиччині підпільники вбили дільничного москаля.

Під час бою з москалями у селі Верхній Лужок на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Василь Сенчишин – «Гайовий».

У селі Букове на Дрогобиччині повстанці знищили інспектора державного страхування.

У бою з москалями у селі Колпець на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Дрищів на Тернопільщині повстанці знищили москаля.

1948 рік
На Дрогобиччині рій сотні «Лемківська» УПА-Захід на шляху біля села Фельштин знищив двох москалів, ще чотирьох поранено. Здобуто 2 кулемета та інше озброєння. А в селі Криниця – знищив організатора колгоспу і спалив сільську раду. Виведено з ладу телефонний зв’язок.

У селах Гошивчик, Корчин та Урич на Дрогобиччині підпільники знищили 4 москалів, ще одного поранили.

1949 рік
Під час бою з москалями на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

24 липня 1941р. у Львові рада сеньйорів проголосила себе Українською національною радою.

Левицький Кость Антонович
Митрополит Андрей Шептицький.

Головною національною організацією, правонаступницею Української національної ради 1918 р.

Президентом УНради обраний митрополит Андрей Шептицький, головою - Кость Левицький. Робочим органом ради на території Галичини став Український крайовий комітет (УКК) на чолі з Костем Паньківським

24 липня 1918р. гетьман Павло Скоропадський затвердив закон про загальну військову повинність.

Гетьман Скоропадський зі штабом оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року

У законі підкреслювалося, що військову повинність мусять виконувати в свій час усі громадяни України.

24 липня 1941р. професора Луку Турчина обрано заступником Президента Української національної ради М. Грушевського.

24 липня 1941р. заступником Президента Української національної ради Михайла Грушевського обрано уродженця с. Великий Глибочок Тернопільського району професора Луку Турчина. Під час 1-ої світової війни служив у австрійській армії; згодом — сотник УГА. 1939–1941 – викладач Львівського торгівельно-економічного інституту, професор, 1942–1944 – в агрономічній школі у м. Дубляни (нині Жовківського району Львівської області).

Джерело сайт терен.
**********
Народився 27 жовтня 1881 року в с. Великий Глибочок (Тернопільський повіт , Королівство Галичини та Володимирії , Австро-Угорщина , нині Тернопільського району Тернопільської області, Україна ).
Навчався в гімназії у Тернополі та
українській у Перемишлі (нині місто в
Польщі ), в університетах міст Відень і Ґрац (обидва — Австрія ) студіював німецьку і
класичні мови.
У 1908—1909 н.р. почав викладати польську та німецьку мови в академічної гімназії у м.
Львів.

Під час Першої світової війни служив у австрійській армії; згодом — сотник УГА .
Працював викладачем польськомовної та 2-ї української гімназії у Львові.

1939—1941р. викладач Львівського торговельно-економічного інституту, професор, 1942—1944р. в агрономічній школі у с. Дубляни (нині Львівський національний аграрний університет, Дубляни — місто Жовківського району
Львівської області).

24 липня 1941 року Львові Рада сеньйорів проголошує себе Українською національною радою — головною національною організацією. Президентом Української національної ради обраний митрополит
Андрей Шептицький, головою — Кость Левицький, його заступниками — Юліян Дзерович та професор Лука Турчин.

Помер 15 грудня 1951 року у Львові.
Джерело Вікіпедія.

пʼятниця, 23 липня 2021 р.

Отець Гура - священик-патріот (автор: отець Каспришин Роман). Пам'ятаємо.

Отець Теодор ГУРА

Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне. Цими словами Тараса Шевченка століттями керувались українські батьки і гріли добром, релігійною і національною свідомістю своїх дітей, щоб під гнітом окупантів не холонули, а горіли любов'ю до Бога і своєї знедоленої Батьківщини – України. В трудних умовах такі українські селянські сини і дочки стреміли до освіти, закінчували чужі студії і працювали для добра свого народу. Одним із них був священик Української Греко-Католицької Церкви Теодор Гура.

Народився о. Теодор Гура 1892року в селі Гута, Сокальського повіту в багатодітній селянській родині, в якій було шестеро братів і сестер. Хлопцем він любив господарську працю, але завжди мріяв здобути освіту. Починає він вчитися в Сокальській гімназії, а в 1910 році закінчує Львівську гімназію. Під впливом братів свого батька (отців Дем'яна та Пилипа) поступає до Львівської Духовної Семінарії. Одночасно навчається у Львівському університеті на теологічному факультеті. Через воєнне лихоліття закінчив студії в Перемиській семінарії. В 1917 році одружується із випускницею Перемиської гімназії-ліцею Марією Карпяк, народженою 1897 року в селі Порожник, Ярославського повіту.

Після висвячення в 1911 році отець Теодор був направлений в Дрогобич. Одночасно працює катехитом в гімназії і священиком в селі Далява. В 1918 році народжується дочка Леся. За активну участь у визвольних змаганнях польський уряд переводить отця Гуру в глухе село Курилівку Лежайського повіту. При нелегких для молодого подружжя умовах, отець із дружиною відроджують в селі духовну і національну свідомість. Організовують вистави, концерти, виступи церковного і дитячих хорів. В селі Курилівка народжуються Оксана, Дарця, Надя. Духовне і національне відродження не подобалось полякам і місцева світська влада постаралась усунути отця Теодора з цього села. Після душпастирської праці в селах Синява і Пралківці в 1932 році отець Гура став парохом села Торки (14 кілометрів від Перемишля). Тут теж не бракувало праці. Діяли різні секти, комуністичні агітатори, ширилося пияцтво. Для релігійного і національного відродження села запросив отець-парох отців редемптористів. Вони провели десятиденну місію. Закінчив будову церкви з банею. В селі стали працювати такі різні товариства, як «Сільський господар», «Луг», «Сокіл», «Кооператива», «Союз українок».

Релігійне і національне відроджена не перервала в 1939 році Друга cвітова війна. Перемиська єпархія була розділена на дві частини: до Сяну і за Сяном. Польські шовіністи за Сяном стали переслідувати українців і жахливими нічними акціями старалися вигнати українців з їх етнічних батьківських земель. Українці йдуть в повстанці, організовують самооборону. Проти повстанців були кинуті регулярні війська двох держав: Польщі і Совєтського Союзу.

Отець Гура зі своєю родиною зазнає переслідувань і змушений виїхати на так звану Радянську Україну. Зять отця, лікар Степан Головід, в 1948 році замешкав в селі Годин Мостиського району, а о. Теодор зупинився недалеко від кордону в с. Балич. Отець відмовився перейти на Московське «казьонне» православ'я та змушений був працювати підпільно. Легально і підпільно працювали зять, лікар Степан і його дружина Оксана. Релігійно і національно свідома родина о. Гури лікувала духовно і фізично воїнів УПА. Отець сповідав, причащав, оливопомазував. Він виконував обов'язки душпастиря і, разом зі зятем лікарем та дочкою, ще медбрата.

Підпільна душпастирсько-лікарська праця родини о. Гури сягала багатьох сіл як: Хоросниця, Арламівська Воля, Малнів, Судова Вишня й інші. Його часто викликували в НКВД до Мостиська, тричі був у Дрогобичі в єпископа Московської Церкви Мельника, де вислуховував різні докори, але завжди відкидав пропозиції перейти до Московської Церкви.

В липні 1951 року в селі Гостинцеве був запеклий бій між повстанцями і чекістами. Ворогам вдалось захопити деякі повстанські документи. Після цього була заарештована і засуджена на 25 років дочка отця Гури Оксана. Про це ширше треба писати в іншому дописі.

Виховавши 4 дочки і дочекавшись 11 онуків, які мешкали у Львові, Дрогобичі і Вроцлаві, о. Теодор Гура в 1973 році відійшов у Божі засвіти. Отець Євстахій Смаль з вісьмома греко-католицькими священиками поховав співбрата-ісповідника, патріота України, на Янівському цвинтарі у Львові біля могил Українських Січових.

Спочив отець Теодор Гура біля тих, які, як і він, мріяли і боролися за кращу долю українського народу – за Самостійну Україну.

Так боронив українське слово великий син українського народу – Тарас Шевченко. Ці слова молода відважна українська художниця Алла Горська в 60-х роках написала у вестибюлі Київського університету і невдовзі загинула за загадкових обставин.

Різні окупанти хотіли панувати в Україні, але їм на перешкоді був український народ і його солов'їна мова. «Відберіть у народу все – і він зможе повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше її не створить... Нову батьківщину можна створити, але мови – ніколи; вмерла мова в устах народу – вмер і народ» (К.Д. Ушинський «Рідне слово»).

Українську мову забороняли вивчати, вживати, заміняли окупаційною. Мадяри в Закарпатті і Пряшівщині вводили примусово мадярську в школах і церкві, румуни – румунську, словаки – словацьку, а москалі назвали себе старшими братами українців і теж старшували – старалися століттями відібрати в молодого брата українця його рідну українську мову. Твердили, ще й тепер деякі твердять, мовляв, такої мови не було, нема, а стільки «малорускоє нарєчіє». В «імперії зла» вчителям російської мови платили більше, ніж вчителям української. Різні окупанти використовували різні засоби та методи: виганяли з рідної землі, карали тюрмами і концтаборами, пацифікацією українців в Західній Україні.

Ганебну роль відіграло духовенство польського римо-католицького Костьолу, яке дуже часто пропонувало українцям перенести метрику із церкви в костел, щоб одержати працю. Польські окупанти заводили примусове навчання польською мовою в українських школах, забороняли відкриття у Львові українського університету. Так виконували обіцянку надати автономію українцям поляки. Ганебна операція «Вісла» – це геноцид проти українського народу на його історичних землях, це ще одна спроба позбавити наш український нарід його рідної мови.

Та наш нарід, понісши великі жертви, таки вистояв, зберіг рідну мову, хоча й розпорошений примусово серед окупантів-гнобителів. Боляче читати, як порядні «роrzadni rusiny» беруть інтерв'ю у Львівського польського кардинала, запитуючи його, як він чується у відданих Львівською владою митрополичих палатах. А чому б не запитати львівським кореспондентам, як чуються українці в Перемишлі біля загарбаних поляками українських єпископських палат, коли поляки думають їх віддавати?

Час від часу чуємо заклик від проводу УГКЦ про примирення. Але справжнє примирення є там, де кривдники просять пробачення у покривджених, а не стараються принизити їх величавими цвинтарями і образливими надписами на українській землі. З Божою поміччю ми вистояли, зберегли рідну мову і як писав Василь Симоненко: «Народ мій є, в його гарячих жилах козацька кров клекоче і гуде». 

Джерело.
Автор: отець Роман Каспришин –парох Руднівської УГКЦ.
Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

Яку провину могло мати дворічне дитя? Розповідь - спогади Степанії Панчак (Синишин), жительки с. Надітичів Миколаївського району, 1922 р.н.

Мене арештували у 1946 році. Причиною мого арешту було те, що мій чоловік, Василь Панчак, 1919 р. н., був у загоні «Нахтігаль», а після повернення з Німеччини – сотником УПА та керував підпіллям у селі Надітичах. Його псевдо було «Берзон».
Серед конвоїрів при моєму арешті був «стрибок», троюрідний брат Ярослав Синенько, родом із села Дроговижа. Після арешту мене завезли у Миколаїв, там брали на допити, розпитували про чоловіка. Я відповідала, що про нього нічого не знаю, бо пишуся – Синишин, а до чоловіка, мовляв, ніякого відношення не маю. Десь через дві неділі мене відпустили додому на два дні – при умові, що повернуся назад. Я зрозуміла, що це була їхня хитра уловка, що за мною будуть слідкувати.

У мене у цей час була дворічна дочка Оля. Коли мене арештували, тато заховав її у сусідів, пізніше її переховували у цьотки. Коли прийшли мене забирати вдруге, забрали і дочку. Яку провину могло мати дворічне дитя?

Тато мав непогану господарку. Через мій арешт продав корову, а за виручені гроші, які дав голові району Гуцалюку, викупив мою дочку.

Не почувши від мене нічого конкретного, перевели у Стрийську тюрму. З Миколаєва у Стрий мене возили два рази – аж на третій прийняли туди, бо тюрма була переповнена людьми.

Другого разу, коли ми поверталися зі Стрийської тюрми, сильно горіла бурова свердловина в Угерську – аж гаряче каміння кидало на машину. Коли ми проїжджали біля нашого села Надітичів, конвоїр звернув увагу, що горить дуже багато свічок на цвинтарі (це відбувалося на Святий Вечір).

У Стрийській тюрмі мене тримали декілька днів і перевели у Дрогобич, у тюрму «Бригідки» . На допитах я продовжувала говорити, що моє прізвище – Синишин. Тоді вислали двох МГБістів у Надітичі, які в церковній книзі знайшли записи про те, що я з Василем Панчаком у шлюбі з 1940 року. Після цього явного доказу мені присудили 5 років тюрми – як дружині «зрадника Батьківщини».

Під час мого перебування у Дрогобицькій тюрмі до мене приходив декілька разів батько, приносив передачі. Але їх не приймали. Казали, що Степанії Синишин у тюрмі немає.

Зі мною сиділа жінка-татарка, яка жила у Дрогобичі. Її посадили за те, що на одну годину запізнилася на роботу (працювала на пошті). Через три місяці її випустили, і я попросила її поїхати у Надітичі та дати знати про мене родичам. Після цього мій батько приїхав з передачею. Попросив конвоїра, щоб той передав продукти мені. Конвоїр зайшовши у камеру та назвав прізвище Панчишин-Синишин. З острахом я взяла цю передачу, відрізала кусок «пательника» і угостила конвоїра. Деякі конвоїри були не погані люди, їхнє харчування було не важне, тому він і взяв від мене гостинця. Його начальник знайшов у нього цей гостинець, зайшов у камеру і запитав: «Хто дав цей кусок «пательника»?». Нас у камері було 13 дівчат, ніхто з них не зізнався. За це усіх посадили на декілька днів у карцер.

Одного разу до тюрми приїхала комісія з Москви. Подивившись мої судові документи, один з енкаведистів сказав: «Да ты еще здесь? А мы думали, что ты уже дышишь сибирским воздухом!».

21 листопада 1947 року мене з дівчатами привезли у Львівську тюрму. Цілий день тримали у дворику тюрми. Ввечері повели в баню, заставили роздягнутися, а виявилося, що у бані немає води. Від холоду усі тряслися, зуб на зуб не попадав…

У нашій камері не було скла на вікнах, сніг попадав усередину, було дуже холодно. Я перестудилася, отримала запалення легенів. Незважаючи на хворобу, мене разом з дівчатами повезли у Київську тюрму. Там лікар мене перевірив і поклав у лікарню. Там я в’язала шерстяні шкарпетки санітаркам, а вони мені за те в дорогу насушили трохи сухарів.

Пробула я у цій лікарні більше місяця, далі мене разом з іншими дівчатами привезли у Куйбишев. Було це на Новий рік. Місцеві жителі, коли нас побачили при вигрузці з вагону, говорили: «Смотри, привезли бандеровцев. Да они такие ж как мы... ».

У Куйбишевській тюрмі наша камера була вся покрита грубим шаром інею. Годували замерзлою капустою та тюлькою. Пробули там декілька тижнів, а на самий Йордан нас перевезли у Казахстан, у поселення Борове Щученського району Кокчетавської області. Поселили усіх у барак, де раніше була тюрма. Нашим обов’язком було обслуговувати підсобне господарство курорту, директором якого був Хомінський. Робила я там швачкою, а пізніше – санітаркою у рентгенкабінеті.

Відбула я там 5 років. Звільнили від ув’язнення у 1951 році. Приїхала додому на саму Вербну неділю. Дочка мене навіть не упізнала.

Мого чоловіка, Василя Панчака, не знаю при яких обставинах, разом з такими як він однодумцями, у 1941 році направили для вишколу у Німеччину – у школу «Нахтігаль». Ця назва у перекладі на українську означає «соловей». Школа була у місті Франкфурті. Разом з моїм Василем був Микола Кіндій і Михайло Мамчур зі села Черниці. Коли чоловік був у Німеччині, родичам у районі видавали документ на отримання допомоги, яку називали «бецугшайн». В цій школі був і командир УПА Роман Шухевич. Василь декілька разів, коли приїжджав додому у відпустку, привозив передачі від Шухевича його дружині, яка проживала у той час у Львові.

У Німеччині Василь був до 1943 року. За цей час він отримав такий вишкіл, що йому нічого не було страшно. Розповідали, що він мав таке відчуття, що попадав з пістолета у ціль позаду себе на відстані до 30 метрів.

У 1942 році «Нахтігаль» послали в Білорусію у бій з радянськими партизанами. Після переговорів з німецьким керівництвом українські командири зрозуміли, що німці не планували виконувати свої обіцянки щодо надання Україні незалежності, а тільки хотіли використати українських патріотів-націоналістів для війни з радянською армією. Тоді німці їх роззброїли і вони повернулися додому.

Повернувшись у село Надітичі, Василь з однодумцями почав готувати підпілля до боротьби. В окрузі села підготували декілька законспірованих криївок, набрали станичних та бійців бойового загону УПА.

У свій час Василь добре освоїв професію коваля. Тому після повернення у село відкрив свою кузню, появилась відповідна клієнтура. Все це тривало трохи більше року. У кінці 1944 року в село машиною приїхали невідомі воєнні. Запитали у місцевого жителя Ходзінського, де тут живе коваль, він і показав. Приїхали до нас на подвір’я, наклали кайданки Василеві на руки і вивезли в село Рудники. Разом з ним із села забрали Настю Брінь, Настю П’ясецьку, Василя Березу, Івана Грицу та Миколу Федіва. Ці воєнні привели для упізнання затриманих, невідомо родом звідкіля підлітка, який наймитував у Михайла Сколоздри. Цей наймит підійшов до затриманих і сказав, що нікого не знає, крім Василя Панчака. Наголосив, що він є сотником у бандерівців. Всіх затриманих відвезли у село Рудники, у ту його частину, що називали Лісничівкою. Усіх затриманих на слідуючий день випустили, а Василя арештували. Утримували його в стодолі Андрія Жибета (недалеко від повороту на село Раделичі). Привозили Василя один раз додому у село Надітичі в супроводі декількох воєнних. Яка ціль того повернення в село, нам і дотепер невідома. У селі він поїв, помився, поголився. Знову забрали в Рудники. Через декілька днів вивезли у Дрогобич – і більше ми його не бачили...

У 1992 році моя дочка Оля зверталася у Львівський архів, де знаходиться справа Василя. У цій справі багато записів та документів. Навіть оригінал нашого свідоцтва про шлюб. У вироку суду записано: вища міра покарання. За що і де виконано вирок суду, нам і досі невідомо... 
Знаю, що у 1948 році у миколаївських лісах відбулися наради проводу ОУН в Україні і головного командування УПА. Одним із рішень наради Проводу ОУН було вислати спеціальну кур’єрську групу до Німеччини, яка мала передати особливі секретні документи для закордонного представництва українського визвольного руху, зокрема для Степана Бандери. До складу цієї групи входив хорунжий Микола Мельничин (псевдо «Кіров») зі села Надітичі. Ця група понесла деякі втрати по дорозі. 29 вересня 1948 року група з чотирьох чоловік, в тому числі Микола Мельничин, добралася до кінцевої мети і передала ці секретні документи Степану Бандері. За успішне виконання завдання командир УПА Роман Шухевич нагородив усіх Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу. 

Записав Іван Кахнич 15.01.2011 року.
Джерело.
http://www.vox-populi.com.ua/

Один з останніх боїв УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району.

Для збільшення натисніть на зображення
Одмн з останніх боїв УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району (Тепер Бережанський район) за кілька сот метрів від хутора Лози. Його дала партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного - члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марійки Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 1943 році, та молодого 22-річного повстанця Олега Цетнарського.
Останньою акцією цієї боївки УПА була ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ 11 жовтня 1959 року. Дотепер вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Кагебісти полювали за групою не один рік, але не могли вистежити місце її перебування, заховане густим бережанським лісом і непрохідними дорогами... 

Лише 14 квітня 1960 року, у страсний четвер, оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки. Туди прибули аж 45 авт та понад півтисячі солдатів - трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, яка оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, рухалися у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку кагебістів. І хоча солдати мали завдання схопити підпільників живими, ті завзято боронилися. Військові почали зазнавати людських втрат й отримали команду стріляти.

Олег Цетнарський та Петро Пасічний загинули, а Марійку Пальчак поранили у руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, і пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі. Згодом Марійку схопили й вилікували в тюрмі, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення, враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів. Після повного відбуття присуду в мордовських таборах Пальчак повернулася до рідного села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежності.

Жертвами репресій стали й родичі М. Пальчак. А вагітня дружина Олега Цетнарського - Ольга (молоде подружжя прожило разом тільки один рік), яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина, змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом навіть поміняла прізвище.

Де знаходиться криївка, в якій так довго переховувалися останні упівці, досі невідомо...

21 жовтня 2007 року на місці їхнього бою, знайденому за допомогою очевидців, встановлено пам'ятний дубовий хрест й відбулися урочисті заходи за участю ветеранів УПА, представників райдержадмінстрацій та патріотичної громадськості. Учасників останнього бою нагороджено відзнакою Президента - медаллю "До 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича". Посмертно.

Джерело
http://wikimapia.org/19517118/uk/Памятний-хрест-на-місці-останнього-бою-членів-ОУН-з-органами-КДБ

********
mykola_m

Останній бій УПА на Тернопільщині. 1960 рік Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН.В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві – до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв.

Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув – легалізувався в УРСР. “Воюючої України” фактично вже не було.Закінчувалася нетривала хрущовська “відлига”. Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя.Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич.Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні. 

Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців.За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник – жінка – останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства.Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська – ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села. Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи “Петра”. 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року – спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо “Стефа” (22.07.1922 – 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда “Чорний”, “Петро” (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області – 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 – 14.04.1960р.).З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області.В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: “В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні”.Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, “посторонні” – цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!Хутір Кубань – маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п’ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата.Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс “Кізлики”, опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області.Зиму 1952-1953 років Пальчак та “Петро” зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові – так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб.Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби – Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав – родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років. 

Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно.До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем “Білим”, деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами.Криївка була викопана за п’ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів – Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали – переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у “Кізликах” є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв’язків із групою не шукали.До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам’ятний знак.З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади.Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з’являлися. Тоді група ховалася у криївці.З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що – за спогадами жителів Малинівки – навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради – Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі.Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно “Іваном молодим” та “Іваном”. 

Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань. На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах).Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена – у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває.З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались – в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі. Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького. 

Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, “Тютьків”, тобто Цюцьків. 

Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені “Петро”, сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих.Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися.Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року.Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та “Петром”. 

При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому.Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив – швидше волею випадку – лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс. Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям.За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: “Стой! Кто идет!”.Група кинулась тікати, а “Петро” подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, “Петро” вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали.На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів. 

Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.За спогадами Ярослава Клюби, “Петро” обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців. 

Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з’явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак. Ярослав Клюба – двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині Однак незабаром у стані алкогольного сп’яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно. 

Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано – в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно. Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв’язка – в Божиківський, Тростянецький та Слав’ятинський ліси наїхало багато війська.Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв’ю Д. Нискоклон (“Визвольний шлях” у кн. №3 (588) за 1997 рік – с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв’юером): “Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим. Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити.Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев’язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам’ятаю”.Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області.Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися.Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання.Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. 

Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині.За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув’язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула – в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади.Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М.,“… знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники – Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської областіі шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу…”.Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України. 

Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися – тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави – Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо “Сталін”), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави.Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було.Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.Нам варто пам’ятати і про них – не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками. Роман Москаль. 

Джерело. RedTram

Бій УПА з московитами біля с.Бабинці Борщівського району, під час бою щоб не здатись застрелився районний референт СБ ОУН.

14 жовтня 2014 року на фасаді Бабинецької ЗОШ І-ІІ ступенів було встановлено меморіальну дошку Лукію Михайлу Васильовичу («Нечаю»).

23 липня 1950 р. (за іншими даними 24 серпня) – поблизу с. Бабинці Борщівського району під час бою з москалями застрелився районний референт СБ ОУН Михайло Лукій, підірвався гранатою вояк УПА Василь Гаврилюк. Цього ж дня у с. Осташівці Зборівського району загинув бойовик надрайонового проводу ОУН «Арсен» також МДБ захопили в полон члена проводу «Дзвона».

Джерело
https://teren.in.ua/