Загальна кількість переглядів!

субота, 14 серпня 2021 р.

14 серпня 1937р. московити частково підірвали собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, збудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславичем.

Руїни Михайлівського Золотоверхого монастиря. Фото: kievpost.org

Монастир було закрито ще в 1922 р. Руйнування його споруд (Золотоверхого собору, дзвіниці, монастирських будівель) розпочалося в 1934 р., після повернення столиці України в Київ – задля розчистки місця під амбітний урядовий центр (дві гігантські споруди з колонами та 34-метровий пам’ятник Леніну посередині).

Археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко (1877-1938) – єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря – невдовзі був репресований саме за свою принциповість. На основі організованої владою «експертизи» за участі інших «дослідників» було зроблено висновок, що собор збудований переважно у барокові часи, а не в ХІІ ст., а тому пам’ятка культури світового значення «не становить ні історичної, ні культурної, а ні архітектурної цінності».

Виконання злочину було спеціально приурочене до великого православного свята – Медового Спаса або Маковія. Рішення приймалося на рівні ЦК КП(б)У. Більшість функціонерів, що вчинили цей злочин – Постишев, Балицький, Затонський, – незабаром були замордовані своїми ж кремлівськими господарями.

Потворний урядовий центр так і не збудували. Через незадовільний вигляд єдиної зведеної споруди (будівля нинішнього Міністерства закордонних справ) будівництво зупинили.

Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття. До 2000-річчя Різдва Христового храм було відновлено в барокових формах ХVІІІ ст. Під час подій Євромайдану 2013-2014 рр. у Михайлівському соборі знайшли притулок активісти Майдану і було влаштовано польовий шпиталь, пізніше при монастирі діяв пункт допомоги переселенцям зі сходу.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

четвер, 12 серпня 2021 р.

12 серпня 1916р. біля Бережан почалися запеклі бої УСС з московитами за гору Лисоню, які тривали до кінця вересня

Позиції 35. піхотного полку Крайової оборони (ландверу) "Золочів" над Золотою Липою

Бої за гору Лисоня — запеклі бої між москалями з одного боку та полком Українських Січових Мтрільців і австро-угорськими бойовими загонами — з іншого, що відбулись у серпні-вересні 1916 року.

У червні 1916 року на Східному фронті Першої Світової війни розпочалась масова наступальна операція москалів, відома як Брусиловський прорив. У той же час на Західному фронті французькі війська завдали поразки австро-німецькій армії на річці Соммі. Ініціатива повністю перейшла на бік Антанти. У паніці австрійське і німецьке командування кидає в бій усі свої сили, навіть турецькі дивізії з Салонікського фронту. 

За таких обставин ближче до фронту, під Бережан, був переведений і 1-й полк УСС під командуванням Антіна Вариводи. На початку серпня розпочався наступ Південно-Західного Фронту російської армії у сторони Львова, Бродів та Ковеля. Одна із збройних угруповань — 55 дивізія під командуванням генерала Фляйшмана наступала у сторону Бережан. УСС отримало наказ захистити місто і зупинити ворожий наступ під Потуторами. Головним плацдармом було обрано гору Лисоня за 4 км на південний-схід від Бережан.

Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного 12 серпня відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС. Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку.

Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Осипа Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани.

У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність.

Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16 вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку, але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго.

Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.

У ході битви полк УСС втратив більшість свого складу, проте виконав своє завдання — зупинив наступ російських військ на Бережани, завдавши їм важких втрат.

Джерело
https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__pochatok_boiv_na_gori_lysonya_266904.html

понеділок, 9 серпня 2021 р.

9 серпня 1946р. бій УПА з московитами у печерах біля Кривче.

9 серпня 1945р.  москалі викрили повстанців у печері Глинка-1 поблизу с. Верхнє Кривче Борщівського району  і наказали здатися. Тоді біля входу до печери розпалили вогонь, сподіваючись, що дим викурить українських вояків. Уночі з 9 на 10 серпня обложені закидали вихід із печери гранатами і почали прориватися з оточення. Живими вибралися Петро Олексин (“Гонта” (1926–1946), згодом загинув у перестрілці) і “Шелест” (прізвище невідоме). Дмитро Головатий (“Гала”) і Степан Чарнецький (“Твердий”) – обидва з Гермаківки.

Джерело сайт терен.

неділя, 8 серпня 2021 р.

Марія Шудрава – Лицар Бронзового Хреста заслуги УПА. "У безвихідній ситуації вона підірвалася гранатою на господарстві Єфросини Дутко на хуторі Ставки села Арламівська Воля". (Автор Горін Зіновій).

Її ім’я до сьогоднішнього дня було невідоме нашим краянам, і тільки завдяки ветеранам УПА, історикам, краєзнавцям, автору вдалось зібрати ряд документів, які засвідчують героїчний життєвий шлях цієї мужньої, неперевершеної у своїй любові до України жінки.

Марія Шудрава народилася 15 жовтня 1921 року у місті Ходорові Бібрецького повіту в сім’ї міщанина українця Михайла та Теодозії Шудравих. Батько Марії, Михайло, 1985 р.н., був родом з Станіслава (м. Івано-Франківськ), в юнацькі роки належав до організації «Сокіл». У Відні закінчив вищі студії, отримавши диплом інженера будівництва мостів. Після закінчення навчання працював у Станіславі, в 1915 році як залізничний службовець був направлений в м. Ходорів, де працював заступником начальника залізничного депо.

В період листопадового чину 1918-19 рр., в час постою начальної команди штабу УГА в м. Ходорові, надавав активну допомогу у формуванні та відправці поїздів з добровольцями та стрільцями Галицької армії на передову лінію фронту, за що по приходу поляків був арештований і перебував під слідством. Тільки завдяки клопотанню керівництва залізниці був звільнений як фахівець високої кваліфікації.

Працюючи у м. Ходорові, Михайло познайомився з Теодозією Дубоньовською, уродженкою с. Вовчатичі, з якою обвінчався в 1919 році. В 1921 році в них народилась донька Марія, наша майбутня героїня, в 1930 та 1933 роках народились, відповідно, Любомира та Мирослава.

Мати, Теодозія Антонівна, 1900 р.н., походила з української патріотичної сім’ї, багато років приймала участь в роботі товариства «Союз Українок». В час будівництва в м. Ходорові нової греко-католицької церкви св. Косьми та Дем’яна (1922 –1937 рр.) сім’я Шудравих активно прислужила, як жертводавці, офіруючи не тільки кошти на будову храму, але і роблячи доброчинні покупки церковного інвентаря, вітражних вікон та дверей.

Марія та її сестри з дитячих років виховувались батьками в Божих чеснотах, в любові до свого народу, краю, до української землі. У 1928 р., як тільки сповнилось Марії сім років, батьки її направили до нововідкритої початкової української «Рідної школи». Після її закінчення Марія продовжує навчання в державній (повшехній) семикласній школі в м. Ходорові. Завершивши шкільне навчання в 1935 р., вона вступає у польську гімназію м. Львова.
Родина Шудравих

Із розповідей Надії Ковалишин, 1926 р.н., уродженки м. Ходорів, та Миколи Гулея, політв’язня більшовицьких таборів, дізнаємось про сім’ю Шудравих наступне: «Батьки та діти Шудравих були глибоко віруючою та патріотично настроєною українською родиною. Їхня донька Марія в час гімназійного навчання товаришувала з гімназистом Ходорівської гімназії, співучнем по початковій школі Миколою Балуком, 1922 р.н., уродженцем с. Городище Королівське. Це був юнак з нової генерації молодих українських патріотів, який в той час організував та проводив рухункове спортивне товариство «Сокіл», а в 1941р., в час відновлення Української Державності, проводив з юнацтвом військові вишколи. Та, на жаль, він загинув в час переслідування німцями членів ОУН в 1944 році. Тому можна стверджувати, що уже в той час, в період гімназійного навчання, близьке оточення друзів Марії формувало її революційний світогляд.

Близькими товаришками її в той час були Калинець Рома, Любинецька Ольга, Геваницька Ірина, в майбутньому дружина провідника ОУН Львівського краю Дмитра Слюзаря, «Золотаря», які в майбутньому стали учасниками української революції.

З приходом перших совітів в 1939 р. Марія поступає в учительську семінарію в м. Стрий. В 1940 р. вона отримує направлення на вчительську роботу в с. Молодинче Ходорівського району. На той час директором даної школи працював її добрий знайомий, уродженець м. Ходорова Юрій Севілло. Він походив з інтелігентної сім’ї, його батько за польського правління працював начальником пошти в м. Ходорів. Зустрічаючись з Марією в щоденній роботі, Юрій глибоко пізнав її характер та за короткий час щиро покохав, а в другій половині 1940-го року запропонував стати його дружиною. Марія дала згоду. Провівши державну реєстрацію одруження, молодята, незважаючи на свою учительську роботу при правлінні більшовиків, бажали отримати і Боже благословення у шлюбі, тому батьки через знайомого дяка у м. Жидачеві домовились зі священиком, який таємно провів обряд вінчання молодих. Не було там на нареченій білої вінчальної сукні, але була гаряча молитва і обітниця перед Богом жити в мирі та любові, яку Марія виконала до кінця свого короткого життя.

В квітні 1941 р. Юрія призвали до Червоної армії, як призовника. З початком Другої світової війни Юрій воює на передовій лінії фронту і вже незабаром родина отримала повідомлення, що Юрій Севілло був контужений, а згодом пропав безвісти. А 26 листопада 1941 р. Марія народила сина, якого в честь батька назвала Юрієм.

За німецької окупації Марія працює перекладачем в німецькій управі залізничного управління в м. Ходорові. Мабуть її робота на той час неабияк зацікавила керівників підпілля ОУН, оскільки мати свою людину в німецькому оточенні на такій важливій станції було великою вдачею служби безпеки. Хто залучив Марію в ряди ОУН, сьогодні достеменно невідомо, але зі слів живої учасниці визвольних змагань Гулей (Вернер) Анни, 1925 р.н., члена ОУН з 1940р., жительки с. Городище Королівське, дізнаємось наступне:
Внизу третя зліва – Марія Шудрава

«Після закінчення торгівельної школи в Рогатині в 1943 році я повернулась у рідне село Отиневичі, ось тоді в кінці літа 1943 р. і познайомив мене з Марією провідник ОУН Василь Костик, «Дніпровий». Він сказав, що я буду працювати з цією товаришкою, її підпільна кличка «Женя». Після того ми «Дніпровим» були направлені в с. Калинівка, де протягом місяця часу в числі тридцяти дівчат проходили фахові курси медсестер. Викладачів лікарів було декілька, між якими була дочка священика з Ліщина Ірина Козак, пс. «Лада». Дівчата на курсах були не тільки з наших околиць, одна, з якою мені довелось працювати на Бібреччині, була з Романіва на пс. «Стефа». Після закінчення медичних курсів нас з Марією направили в Новострілищанський район. Дислокувались ми у с. Жабокруки (Квітневе). Я підпорядковувалась «Жені», через неї проходило дуже багато естафет. Зі Львова до нас надходили медикаменти і нижня білизна, які ми відправляли, в основному, в Станіславську область. (Імовірно в той період саме «Женя» була референтом Українського Червоного хреста в Бібрецькому повіті). Але в цей час уже і в наших теренах були поранені повстанці, яких розміщали в с. Любешка. Ми з Марією часто перебували там, допомагаючи пораненим. Лікували повстанців лікарі євреї, які працювали в підпіллі. Пам’ятаю, восени 1943 року я з «Женею» перебувала в Старих Стрілищах, де ми були учасниками велелюдного похорону одного з повстанців, що загинув від німецької кулі. Ми з «Женею» несли вінок. Українського воїна було поховано, як героя, з усіма почестями. На час похорону були виставлені застави зі сторони Нових Стрілищ, щоби запобігти наїзду німців.
В першому ряді крайня справа – Марія Шудрава.

Ранньою весною, в березні 1944 р., я отримала нове призначення і відійшла на Бібреччину в с. Підгородище, де в подальшому працювала із підпільницею «Стефою», а «Женю» було переведено в невідомі мені терени. Тоді наші повстанські дороги розійшлися. Я знала, що вона з Ходорова, проживала по вулиці Стрийській. «Женя» була високого зросту, струнка, гарна на вроду, русява, з короткою стрижкою, по характеру наполеглива та принципова».

Згідно повстанських документів, в березні 1944 р. в Яворівському повіті почала творитись сотня «Переяслави», яка на літо розрослася до однойменного куреня. В серпні 1944 р. цей курінь мав 5 сотень, загальною чисельністю 900 стрільців. В той час, ймовірно, з рекомендації окружного провідника Городоцької округи (Львівської сільської) «Дніпрового» – Василя Костика «Женю» було призначено провідницею жіночої сітки і українського Червоного Хреста Яворівського повіту. «Женя» при відділі «Переяслави» організувала шпиталь, де працювала з підпільницями «Лідою», «Чорною», «Оксаною», «Іскрою», з лікарями – «Ігорем» та «Дем’яном», а також з видатним повстанським лікарем Юрієм Липою, який в той час проживав у с. Іваниках на Яворівщині.

Із спогадів Олімпії Шалини (Падовської), в підпіллі «Чорна», 1924 р.н., уродженки м. Яворова: «Коли ми з дівчатами пройшли вишкіл санітарок, тоді каже мені Іванка Пікор, яка залучила мене до організації: «Чи ти би пішла в шпитальку?». Я кажу: «Піду». І пішла, прямо на Іваники. Там зустріла «Женю», з якою разом варили їсти пораненим. Вона називалась Марія Шудрава, була з Ходорова. Вона була така бойова, гарна, білява. Я навіть була в неї вдома і був в неї тоді синок маленький, два-три роки. Як вже нас на Гуках розбили, тоді хлопці кажуть, що треба десь іти, хто де може най ся розпорошує. Тому що немає сенсу вже нам сидіти. Марія каже: «Їдь зі мною до Ходорова», і ми поїхали. Вона пішла до проводу ОУН в с. Десятники, чи якось, мене залишила вдома. Я кажу: «Що я буду тут робити?» – і повернулась до дому, в Яворів та пішла вчителювати. А «Женя» потім знову повернулась на Яворівщину, де загинула в с. Селиськах».

Про повстанські будні «Жені» згадує стрілець відділу «Петренка» куреня «Переяслави» Микола Кунанець, «Тріска», що описано в т.1 «Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців»: «Наша сотня була шпитальна, в нас були санітарки і лікарі, санітарні фіри, якщо хтось з інших сотень був поранений, то передавали його до нас. Санітарками були «Женя», «Ліда», яка потім загинула в криївці. Одну санітарку чи лікарку вбило в Коровицькім лісі, не пам’ятаю, як називалася, по-моєму, була з Любинь, гарна була з лиця, говорили, що їй міна голову відірвала. «Женю» я знав ще з сотні «Дністра», вона тоді в него була медсестрою. Говорили, ніби вона була з Волині. Там декотрі хлопці до неї підбивалися, то вона говорила, що вже замужем і що чоловік є у відділі. Говорила так, щоб не приставали. Вона була гарна, трохи нижча від «Ліди». «Ліда» була, можна сказати, ніби мужського вигляду, хоча теж фігурна, і спокійніша. А «Женя» більш така живіша, зграбніша, співати любила. З них «Оксана» загинула найскоріше, сама застрілилась. Її там десь окружили, і вона з пістолета впустила в себе кулю. Була худорлява, делікатна, мала тоненький, дуже ніжний голос. Спочатку дівчата ходили по-військовому. «Ліда» літом мала таку зелену блюзку, ремінь, пістолет на ремені. І ті так подібно вдягалися. А потім – усе більше конспіровано, по-сільському. Бо жінка, то є жінка. Треба було кудись перейти, десь перебратися – то їм було легше: іде жінка чи дві жінки – хто його там знає, що за жінки. Були то ідейні жінки. Робили велику працю: ранених лікували, інші завдання виконували». На час бою у Липовецькому лісі в шпиталі перебувало близько 10 поранених. З ними перебували медсестри «Женя», «Чорна» і Ганна Бик, лікарі «Ігор» та «Дем’ян». Коли почався обстріл, «Женя» спакувала ліки та приладдя на віз, куди поклали важко поранених Андрія Циганка – «Лисенятка» і Остапа Хархаліса – «Карого». Проте між коней попала міна, вони були покалічені, а тому «Женя» взяла одного пораненого на плечі, легкопоранений візник – іншого. Згодом їх підмінили інші повстанці. Обох поранених занесли до висохлого рову, де заховали, а самі пішли пробиватися з оточення. Ворог сховку не знайшов, і наступного дня «Лисенятка», «Карого» та ще одного місцеві люди вивезли з лісу возом до одного з присілків Вільки Зміївської, а за кілька днів ще далі від місця бою. Тут ними заопікувалася «Женя». Всіх важко – і легкопоранених тоді було близько восьми. Відтак їх через Вовчу Гору перевезли до Гуків і Наконечного. Тут далі за пораненими, для яких облаштували кілька спеціальних криївок, доглядали лікар «Дем’ян» і санітарка «Женя».

Із розповіді сестри Мирослави: «Батькам було добре відомо про підпільну діяльність їхньої дочки Марії. Вони важко переносили розлуку, переживаючи за її життя та здоров’я, бо усвідомлювали наскільки був небезпечним шлях, обраний Марією. З трьох років вони виховували її сина Юрасика, а в 1944 р. через сусідку паспортистку-росіянку, з якою були в добрих стосунках, виробили метрику і усиновили його, як свою дитину. Батькам також було відоме одне з місць перебування Марії в підпіллі, тому по відповідних зв’язках було домовлено про декілька зустрічей, куди сестра Любомира возила до Марії на побачення її синочка Юрія. Ці зустрічі відбувались в селі Годиня Мостиського району, що межувало з Яворівщиною, в сім’ї Вовка, де Марія перебувала на підпільній квартирі. Чоловік був тутешній, а дружина родом з Югославії, вони мали велику пасіку. Іноді, при крайній необхідності, Марія приїздила до батьків у Ходорів, але це було вкрай рідко, бо на кожному кроці їй загрожувала небезпека. Так сталося, що одна з поїздок ледь не коштувала Марії якщо не життя, то тюремного ув’язнення, – продовжує п. Мирослава. Поїзд, в якому зі Львова до Ходорова виїхала Марія, був зупинений та оточений бійцями внутрішніх військ і почалась перевірка документів, яких в неї не було. Ситуація була вкрай складна, та Марія не розгубилась, спрацювали її розум, освіченість і холоднокровність і це допомогло оминути небезпеку. Вона запримітила військового, який сидів на плацкарті, не вагаючись підійшла до нього і сіла поряд, почавши розмову, співрозмовник привітно відізвався. Та і як можна було відмовитись від спілкування з такою вродливою і привітною співрозмовницею. Виявилось, що співрозмовника звати Дмитро, він теж їде в Ходорів, а служить в гарнізоні внутрішніх військ, що дислокується по вулиці Стрийській, неподалік від дому її батьків. Коли прийшла черга перевірки документів, військовий пред’явив свої, а Марію назвав своєю нареченою і вона слідує з ним. Так на цей раз небезпека оминула Марію. Приїхавши додому, вона розповіла про пригоду батькам, після цього мати не один раз носила у гарнізон їжу Дмитрові, який виявився по національності білорусом. Декілька разів він заходив до батьків та цікавився Марією. Їхні доброзичливі стосунки зберігались і після демобілізації Дмитра, коли він повернувся на батьківщину і навіть одружився. Декілька разів він приїздив до батьків Марії та привозив в дарунок вишивки своєї дружини. Про діяльність Марії йому нічого не було відомо, батьки стверджували, що вона працює і проживає у Львові. А тим часом Марія – «Женя», продовжувала діяти в підпіллі на території Яворівщини до 1947 року».

8 липня 1947р. під час облави Судовишнянського і Краковецького райвідділів МГБ спільно з солдатами 332 стрілецького полку внутрішніх військ МГБ «Женя» загинула. У безвихідній ситуації вона підірвалася гранатою на господарстві Єфросини Дутко на хуторі Ставки села Арламівська Воля. Тоді загинув ще один підпільник і двадцятирічний син господині Іван Дутко. Тіла вбитих підпалили в хаті. Облавники здобули два ручних кулемети, пістолет, друкарську машинку та листування. З боку ворога загинув сержант 332 полку Платонов.

Невдовзі полягла і її подруга Анеля Мокляк – «Іскра». Це сталося 22 липня 1947 р. біля с. Наконечне-1, на цвинтарі якого вона і похована.

Що стосується батьків Марії, то, мабуть при усіх окупаційних властях вони через свою проукраїнську позицію вважались неблагонадійними. Чи це було в 19-ому році за Польщі, чи як прийшли перші совіти, які відверто заявили: «Гражданін Шудравий, ми б вас давно вислали на білі ведмеді, та ваша праця і ваш розум необхідні тут радянській владі».

В 1945 році по доносу «доброзичливців» викликали в НКВД щоби з’ясувати, як в такого старшого віку чоловіка може бути п’ятирічне дитя? В 1947 році органи МГБ арештовують молодшу дочку Любомиру, студентку університету ім. Івана Франка. Якимось чином було перехоплено чи виявлено лист Марії до сестри Любомири. Любомира перебувала в слідчому ізоляторі у Львові, її жорстоко допитували, поламавши пальці на руках. Та як не старались емгебісти, їм не вдалось встановити, що Марія це «Женя» і вона сестра Любомири. Любомира витримала все, ні в чому не признавшись. Вийшовши на волю з під слідства, вона протягом року переховувалась то в Івано-Франківську в родини, то в Мостиському районі в сім’ї Вовк, де раніше переховувалась і Марія, то в добрих знайомих в Стрию. Як тільки все заспокоїлось, Любомира поновилась в університеті і закінчивши його, працювала на викладацькій роботі в поліграфічному інституті у м. Львові.
Мостиський район. Родина Вовків, в яких переховувались Марія та Любомира

Син Марії – Юрій виховувався дідусем та бабусею до повноліття, як рідний син. Після закінчення десятирічки вчився в Стрийському сільськогосподарському технікумі, по закінченні якого продовжив навчання у Львівському поліграфічному інституті і, як фахівець, був направлений в м. Уфу. Деякий час працював керівником башкирського видавництва, потім переїхав до Львова, де працював інженером на заводі «Райдуга». 31 липня 2000 року Юрій Шудравий передчасно помер від важкої хвороби.

Батько Марії відійшов із життя на 83-му році, 1967 року, мати – на дев’яностому році, 1989 року. Усе своє життя батьки тримали в таємниці інформацію про те, що їхня дочка Марія перебувала в підпіллі ОУН – УПА. Про її смерть батьків було повідомлено в 1947 році. Мати оплакувала смерть дочки так, щоби ніхто не бачив, навіть чорну хустину одягала хіба що вночі, під час сну.

Після тих буремних днів виросло не одне покоління і навіть тепер, на 24-му році Української незалежності, на жаль, багато справжніх героїв є безіменними, залишаються невідомими їхні звитяжні діла та прагнення. Сьогодні відкрита ще одна героїчна сторінка боротьби наших земляків за право вільно жити на своїй землі. Символічним є те, що героїнею оповіді є жінка, одна з небагатьох активних підпільниць, які ще за життя були представлені до високих нагород. Наказом ВО «Буг» ч.21 від 5 вересня 1946 р. «Женя» і «Оксана» відзначені Бронзовим Хрестом заслуги УПА. Героїзм і самовідданість, готовність до самопожертви є актуальними і для наших сучасників, які з 2014 року продовжують захищати незалежність і цілісність нашої Батьківщини.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

8 серпня 1834р. народився Юрій Федькович, письменник, почесний член НТШ, редактор видавництва товариства «Просвіта» у Львові

Народився у селі Сторонець-Путилів на Буковині.
Справжнє ім’я письменника – Осип Домінік Гординський де Федькович. Ім'я Юрій він отримав у зрілому віці, прийнявши православ'я.
Народився в родині небагатого спольщеного шляхтича-службовця Адальберта Федьковича. Мати походила з сім’ї українського священика. Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі, пізніше працював у Ясах і Нямці.

Понад 10 років прослужив у війську. Повернувся звідти з підірваним здоров'ям. «Гірко йому служилося, він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук пострілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли і мусили служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці», - писав про нього Максим Рильський. По звільненні з військової служби працював у рідному містечку (війтом), був шкільним інспектором Вижницького повіту.

Починав писати німецькою мовою, якою послуговувався до смерті, але згодом перейшов на українську. Автор багатьох романтичних балад, писав оповідання, драми, дитячі твори. Він став передвісником українського національного відродження Буковини. За заслуги на літературному полі був обраний почесним членом НТШ.
У 1872—1873 працював у Львові редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда», а в 1885—1888 був редактором газети «Буковина».

Помер 11 січня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.

«Такі поети як Шевченко, Федькович, мислили піснею, і то піснею в народному стилі», - так оцінював творчість Юрія Федьковича Максим Рильський.

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/

четвер, 5 серпня 2021 р.

5 серпня 1937р. символічний день початку «Великого московитського терору». У цей день наказом НКВД № 00447 вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи».

Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від реальних та потенційних опонентів владі, від елементів, які «не годилися для будівництва комунізму». 

Теоретичне обґрунтування цих заходів здійснив новий нарком НКВД Ніколай Єжов, а вдосконалив особисто Сталін.

Ретельно проводилася «чистка» партійних лав та органів безпеки. Політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження.

Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів.

Лише в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорська в Карелії у період 27 жовтня – 4 листопада 1937 року з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, із них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною. Серед них - Лесь Курбас, Микола Куліш, Марко Вороний, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний та інші яскраві постаті українського відродження 20-х років ХХ століття.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

субота, 31 липня 2021 р.

31 липня 1947р., під час операції «Вісла» переселено 140 575 Українців.

Концтабір Явожно.

До 31 липня 1947 р., за польськими даними, під час операції «Вісла» переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 учасників українського руху Опору у т. ч. з території Тернопільщини.
*******
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3936 осіб (з них: 823 жінки, 27 священники. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців), убито 655 осіб, заарештовано 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок.

четвер, 29 липня 2021 р.

"По дорозі у Сибір народила сина…" Розповідь - спогади Миколи Кардаша, 1933 р. н., жителя с. Черниці.

Микола Кардаш.
******
Про те, що нашу сім’ю можуть вивезти на спецпоселення у Сибір, ми знали. В список «неблаґонадійних» нас внесли через брата Степана, який був партизаном УПА. Надіялись, що лихо нас омине, але чуда не сталося.

У кінці жовтня 1947 року радянська влада провела спеціальну операцію «Захід». Протягом однієї доби з Пісочної та Черниці було депортовано більше десятка сімей. Приблизно о 3 годині ночі нашу хату обступили облавці, серед них були і місцеві «стрибки» Василь Хомин та Степан Швед. Постукали у вікно, батько запитав у них: «Хто такі і що вам потрібно?». Почулося: «Відкривайте, прийшли забирати вас на висилку». У хату зайшло троє чужинців зі Степаном Шведом. Підняли усіх. Дали команду одягтися і за півгодини вийти у двір. З собою не дозволили брати нічого зайвого. Не дали навіть добре по-зимовому одягтися і повели до сільської ради. З нашої хати забрали шістьох осіб – батька, Василя Кардаша, 1896 р. н., маму, Ганну Кардаш, 1893 р. н., брата, Григорія Кардаша, 1921 р. н. з дружиною Марією та дочкою Лідою, якій було п’ять років, а також мене. До десятої години серед нас були сім’ї Василя Овсяника, Федора Струка, Федора Бінаса, Івана Овсяника, Григорія Косового, Степана Кучминди, родина Грици, Воютицького та інші. О 10 годині приїхала вантажна машина «студебекер», нас погрузили в кузов і повезли до села Розвадова на залізничну станцію, де уже стояв ешелон. До вечора усі вагони були повністю заповнені людьми. У кожен вагон поселяли не менше як 60 чоловік. Вагони-телятники були обладнані двоярусними нарами, по середині стояла буржуйка, в якій палили вугіллям. Стояла велика бочка з водою. Пізно ввечері поїзд рушив зі станції. Того дня, пам’ятаю, було уже холодно, пролітав мокрий сніг.

Наша подорож у Сибір тривала три тижні. Годували у дорозі дуже погано – раз на день для цілого вагону приносили два відра по 15 літрів якоїсь баланди. Вона була така противна, що, напевно, і свині не захотіли б їсти. Але ми змушені були її споживати, бо в іншому випадку чекала голодна смерть. Тим більше, з дому нам не дали взяти з їжі нічого.

Пам’ятаю, прямо у вагоні під час виселення дружина Федора Бінаса народила сина. Немовля у цих страшних умовах зуміло вижити, згодом повернулося додому – назвали його Іваном.

Нас завезли у Кемеровську область, у шахтарське поселення Байдаєвка. Людей похилого віку забрали обслуговувати підсобне господарство. Нас поселили у барак, в якому раніше утримували тюремників. Барак був обладнаний триповерховими ліжками. Групу людей, яких привезли декілька днів пізніше з Тернопільської області, поселили в конюшню, до якої через діри задувало снігом.

У нас не було такого суворого режиму, як в інших таборах. У бараку був староста, через якого передавали усі вказівки до поселенців. Він також нагадував про обов’язкову відмітку через кожні 10 днів у штабі поселення.

У шахті працював мій брат Григорій. Коли мені виповнилося 16 років, я теж пішов туди на роботу, бо не хотів сидіти на шиї у батьків…

На одну людину давали по 300 грамів чорного хліба, шахтарям діставалося його по 400 грамів. Черги за хлібом були страшенно великими і такими тісними, що неможливо було у тисняві підняти руки. Деколи доводилося займати чергу о 3 годині ночі.

Коли нас вивозили, ніякого обвинувачення не пред’явили. Тільки 26 березня 1948 року видали постанову особового відділу КГБ СРСР про депортацію у Сибір. Усе майно було конфісковане, хату та господарські будівлі розібрали. Незадовго до виселення один родич порадив батькові зарізати свиню, щоб мати законсервовані м’ясні збереження, а ми не послухалися. Після депортації велика свиня пропала...

Брат Григорій за німців був вивезений у Німеччину на примусові роботи. Коли закінчилась війна, через фільтраційний табір його забрали в радянську армію. Їхню військову частину вирішили перекинути на Далекий Схід, щоб воювати з Японією. Коли ешелоном прибули до Москви, прийшла інформація, що Японія капітулювала. Солдати надіялись, що їх відпустять додому, але цього не сталося. Верховне командування видало наказ: залишити всіх на відбудову Москви.

Поселили солдатів у казарми, працювати треба було тяжко від ранку до вечора. Годували дуже погано. Пробувши на цих роботах два місяці, брат вирішив утікати. Попутними поїздами, на товарняках та іншим транспортом він добрався додому. Батьки були дуже раді поверненню сина. Однак ця радість була недовгою – прийшли з воєнкомату і як «дезертира» посадили у тюрму.

Через прокурора Гребінова батькові удалося Григорія викупити. Але і ця свобода для брата теж виявилась ненадовго. Коли восени 1947 року проводили масову депортацію у Сибір, його сім’ю теж забрали туди, незважаючи на те, що був учасником війни.
Життя у нашому шахтарському поселенні Байдаєвка стало налагоджуватися. У новому мікрорайоні поселення почали будувати фінські будиночки для шахтарів. У 1952 році нашій сім’ї та ще тридцятьом таким, як ми, виділили окремі фінські будиночки загальною площею 40 кв. метрів.

У 1956 році, з приходом до влади Маленкова, нам видали паспорти. За роботу у шахті платили невеликі суми грошей, їх уже вистачало для покупки продуктів. Брат Григорій із сім’ю отримав окремий фінський будинок від шахти. Його дочка Лідія померла у Сибіру в семирічному віці від сибірки.

У 1953 році я оженився на дівчині із Черниці. У Сибірі в нашій сім’ї народилося троє діточок. У 1960 році я з ними повернувся у рідне село. Нам дали земельну ділянку за костелом, де побудували будинок.

Після приїзду до села нас не захотіли прописати. У Жидачеві сказали, щоб я записався до колгоспу, а я цього не хотів. Тоді звернувся до голови сільської ради Степана Шведа (Гиляка), він подзвонив у район, аж тоді прописали мене. У 1962 році повернувся і наш батько з матір’ю.

Нас вивезли через брата, Степана Кардаша, 1927 р. н. З приходом москалів проводилась масова демобілізація в радянську армію, і Степана у кінці 1944 року забрали до Миколаєва у воєнкомат. Не знаю, як і чому, але він і ще 12 чоловік утекли звідти. На другий день до нас прийшов за братом НКВДист з секретарем сільської ради Олексою Кіндієм. Брат у цей час був у хаті. Коли вони відкрили другу кімнату, він заховався за відчинені двері, тож його не побачили. Пересвідчившись, що брата немає, пішли назад. Через декілька днів Степан пішов у партизани.

У Степана з вигляду було дуже дівоче лице, він деколи переодягався у жіночий одяг і міг ходити непомітним по селі серед людей. У селі було чимало сексотників, які у будь-який момент могли його «здати». Сексотники таки вирішили його судьбу. У 1946 році, на саме свята Петра, партизани зупинилися у Петра Котового. Для охорони на посту стояв брат Степан та ще один партизан. Серед партизанів у цей час був агент-сексотник КГБ Василь Коваль. У селі підлі справи робили ще два його брати. Знаючи про перебування у селі партизанів, один з них подзвонив у Миколаїв. Дуже скоро прибули облавці. Першим у поле зору попав брат Степан. Він хотів заховатися у кукурудзу, але при спробі втечі через перелаз автоматною чергою йому перебило ноги. Почувши постріли, партизани вибігли із хати. Пораненого Степана хотіли забрати із собою, але він відмовився, бо і вони могли попасти під обстріл ворожих куль. Залишившись на самоті, при підході облавців Степан підірвав себе гранатою.
Партизана Василя Коваля тричі ловили облавці, але всі три рази йому удавалось утекти. Це було дивно. Пізніше, переконавшись у зрадницькій роботі трьох братів Ковальових, партизани забрали їх до лісу і партизанським польовим судом зробили над ними відповідну розправу. 

Записав Іван Кахнич 04.12. 2010 року
Джерело: 
http://www.vox-populi.com.ua/

29 липня 1917р. Гуцульська сотня УСС перемогла московитів в бою за переправу та міст через р. Збруч біля с. Збриж (нині Борщівського району).

Збриж.
Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок автор спогадів Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами. І вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Іґнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі. Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту. Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть “першою” у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців.

“Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пі­знав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів”. Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що “таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...

Джерело.https://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulska-sotnya-uss

29 липня 1865р. внаслідок пожежі вигоріла центральна частина Бучача.

Згоріли 220 будинків, Покровська церква, ратуша, синагога, монастир о. Василіян і частина костелу.

середа, 28 липня 2021 р.

28 липня 1918р. народився Олександр Скоцень, Український футболіст, нападник.

Олександр Скоцень (праворуч).

Починав кар'єру за Польщі в командах "Тризуб" і "Україна" (Львів), грав за київське й московське "Динамо". Під час німецької окупації виступав у Льовові.
Після війни - на еміграції в Європі, де виступав за "Олімпік" (Шарлеруа) та "Ніццу"; згодом - у Канаді, там грав у команді "Україна" з Едмонтона. Надалі - спортивний журналіст

28-30 липня 1941р. у м. Кременець відбулося вбивство інтеліґенції німцями (Кременецька трагедія).

м.Кременець.

28–30 липня 1941 р. у м. Кременець відбулося планове знищення інтеліґенції німцями (Кременецька трагедія). Місцевих професорів, викладачів, лікарів, наукових працівників німці викликали у Дім зв’язку громадських організацій (нині Центр дитячої творчості) під приводом співбесіди для працевлаштування.

Там ув’язнювали, катували, розстрілювали. Хоронити тіла на Хрестовій горі змушували кременецьких євреїв, яких через рік чекала така сама доля. Вбили під час каральної акції 2,5 тис. кременчан, серед яких науковці З. Опольський та Ф. Мончак, педагог С. Павловський.

28 липня 1945р. поблизу с. Мишковичі, Тернопільського району під час бою з московитами загинули вояки УПА:

с. Мишковтчі.
Загинули у бою з москалями:
Володимир Муран, Ярослав Зіньків, Павло Білоган, Степан Пастух, Богдан Юзьків.

Літопис УПА.

вівторок, 27 липня 2021 р.

Пантелеймон Сак «Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль» діяч Українського підпілля, провідник ОУН Київщини і суміжних обл.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Пантелеймон Сак з дружиною Параскою і дочкою Ларисою.

Пантелеймон Сак (псевда: «Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль») ( нар. 1905р,
Бишівська волость, нині Макарівський район,
Київщина — пом. травень 1943р., Київ ) — діяч Українського підпілля, провідник ОУН Київщини і суміжних областей (25.07.1942р.-05.1943р.)

Життєпис
Пантелеймон Сак народився у 1905 році на Київщині в Макарівському районі.
Був членом КП(б)У , за фахом учитель. В 1939 направлений в Західну Україну.
Працював директором школи у Львові 1939–1941. З 1940 року член ОУН.

З початком німецько-радянської війни учасник похідної групи ОУН влітку 1941.
Широкомасштабна агітаційно-пропагандистська діяльність ОУН на теренах Східної України потребувала розгалуженої мережі друкарень. Пантелеймон Сак разом з
Йосипом Позичанюком шефствували над друкарнею бандерівського Крайового Проводу Осередньо-Східних Українських Земель у Вінниці, яка вже в серпні 1941 р. розпочала свою діяльність.

Разом із членами похідної групи був заарештований німецькою поліцією ( СД) 31 серпня 1941 у Василькові , але зумів втекти з-під арешту.

Член Крайового проводу ОУН на північно-східних українських землях (Київ) у 1942–1943, а після загибелі Дмитра Мирона-Орлика від рук німців 25 липня 1942 року став провідником ОУН Київщини і суміжних областей.

Викладав історію в інституті в Києві. Редактор підпільного видання «За самостійну Україну», автор брошур, статей, відозв, книжки «Україна, якою є і якою буде».

Арештований гестапо весною 1943, розстріляний у травні 1943р

Праці
Коваль П., « Україна, якою була, якою є, якою буде ». Брошура, автор — Пантелеймон Сак. «Київ», 1942, 31 стор. друком кишенькового формату; два наклади. Видання ОУН Подільського краю, 1949, 2-е змінене видання.

неділя, 25 липня 2021 р.

25 липня 1708р. за наказом гетьмана І.Мазепи страчено зрадників які продалися московитам. (страту за зраду Української держави відновити б...).

25 липня 1708р. страчені за наказом гетьмана Івана Мазепи через відрубування голів полтавський полковник Іван Іскра, що доніс російському царю на Мазепу, та Василь Кочубей , генеральний суддя гетьманської України, співучасник Іскри в передачі Петру І відомостей про зближення Мазепи зі шведами.

25 липня 1920 р. переможний бій 1-го кінного полку чорних запорожців Армії УНР над московитами.

прапор Чорних Запорожців.

25 липня 1920 р. у с. Товстеньке, нині Чортківського району, відбувся переможний бій 1-го кінного полку чорних запорожців Армії УНР та Донського козачого полку з більшовиками, в результаті якого взято в полон понад 200 червоноармійців.

субота, 24 липня 2021 р.

24 липня 1990р. у Києві біля будинку міської ради вперше підняли синьо-жовтий прапор. Знамено вітав багатотисячний мітинг.

Підняття над Київрадою українського національного прапора стало реакцією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Це рішення не було спонтанним: у президії Київради підготували проект рішення, ініційований «Демократичним блоком», свої пропозиції внесли у Секретаріаті Народного руху України. Хоча до останнього не було гарантії, що його проголосують: були спроби комуністів переключити увагу депутатів Київради на питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства, питання про символіку постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. На голосування його поставили лише тоді, коли з’явилася інформація, що багатотисячний натовп з прапором рухається до будівні Київради, розповідають свідки тих подій.

Шили стяг на Західній Україні і напередодні перевезли до Києва. Увечері блакитно-жовте полотнище на Софіївській площі, де зібралося біля 100 тисяч людей, освятили священики Української автокефальної та Української греко-католицької церков, церемонію посвяти здійснив архімандрит УПЦ Володимир (Романюк). Після освячення прапор винесли до людей і урочистою ходою понесли до будівлі Київради.
«Попереду йшли хлопці-кияни в гарних козацьких строях із шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці. Рух Хрещатиком зупинили, і ми підійшли до Київради. Наші люди організовано розступилися, і ми без проблем підійшли до флагштока і міцно прив'язали освячений прапор до металевої линви. Рівно о 19:00 під спів гімну «Ще не вмерла України…» вже 200-тисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся під чистим синім небом Києва, символізуючи могутній поступ молодої держави України», – згадує про ті події у своїй книзі «Прапори над Україною» Олег Карелін.
Деякий час після цього кияни чергували біля флагштока, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати і знищити. Варто зазначити, що востаннє до цього блакитно-жовтий стяг майорів над столицею України 12 червня 1920 року, коли війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишали Київ.

Київ став дев’ятим містом України, де у 1990 році був піднятий блакитно-жовтий прапор. Найпершим 14 березня національний стяг з’явився над міськрадою в Стрию на Львівщині. Пізніше він замайорів над офіційними установами Дрогобича, Львова, Тернополя, Житомира та ін.

Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України.

Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/24/1990-nad-kyyivradoyu-vpershe-bulo-pidnyato-blakytno-zhovtyy-prapor

24 липня 1942 р. у Верхньоуральській в’язниці московії загинув Ілярій Брикович. У роки національно-визвольних змагань у складі УГА брав участь в Українсько-польській війні 1918-1919 рр.

24 липня (є також інформація що лютий) 1942 р. у Верхньоуральській в’язниці московії загинув відомий громадський діяч Галичини, сокільсько-спортивний діяч, уродженець Тернополя Ілярій Брикович. 
У роки національно-визвольних змагань у складі УГА брав участь в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Був управителем Тернопільської гімназії. Тривалий час очолював Тернопільську філію “Просвіти”, “Рідної школи”, “Міщанського братства”, при якому заснував гурток “Сільського господаря”, різні курси, щоб піднести культурний і освітній рівень міщан. Симпатик ОУН.

Джерело сайт терен.

Цей день в історії УПА — 24 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
"Мічиганські" карпато-русини, Чикаго 1937р.
Lake Michigan Rusyns: The Carpatho-Rusyn "Old Country" reconstructed in Chicago in 1937

1943 рік
Відділ УПА «Турів» атакував каральний німецький загін, який спалив село Туличів, половину села Літин і розпочав палити село Радовичі на Волині. (загинули понад 100 українців). У великому бою знищено приблизно 100 військових, стільки ж поранено. Спалено кільканадцять автомобілів. Втрати УПА: 27 загиблих.

1945 рік
Чота сотні «Лебеді» УПА-Захід у селі Добрівляни на Станіславщині знищила лейтенанта і сержанта НКВД.

У бою з москалями біля села Замочок на Львівщині загинув станичний ОУН Петро Когут.

У засідці на шляху біля села Кричка на Станіславщині чота сотні «Бистрі» УПА-Захід знищила двох конвоїрів НКВД і звільнила заарештованих.

1947 рік
У селі Торчиновичі на Дрогобиччині підпільники вбили дільничного москаля.

Під час бою з москалями у селі Верхній Лужок на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Василь Сенчишин – «Гайовий».

У селі Букове на Дрогобиччині повстанці знищили інспектора державного страхування.

У бою з москалями у селі Колпець на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Дрищів на Тернопільщині повстанці знищили москаля.

1948 рік
На Дрогобиччині рій сотні «Лемківська» УПА-Захід на шляху біля села Фельштин знищив двох москалів, ще чотирьох поранено. Здобуто 2 кулемета та інше озброєння. А в селі Криниця – знищив організатора колгоспу і спалив сільську раду. Виведено з ладу телефонний зв’язок.

У селах Гошивчик, Корчин та Урич на Дрогобиччині підпільники знищили 4 москалів, ще одного поранили.

1949 рік
Під час бою з москалями на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

24 липня 1941р. у Львові рада сеньйорів проголосила себе Українською національною радою.

Левицький Кость Антонович
Митрополит Андрей Шептицький.

Головною національною організацією, правонаступницею Української національної ради 1918 р.

Президентом УНради обраний митрополит Андрей Шептицький, головою - Кость Левицький. Робочим органом ради на території Галичини став Український крайовий комітет (УКК) на чолі з Костем Паньківським