Загальна кількість переглядів!

субота, 21 серпня 2021 р.

21 серпня 1946р. захоплення московитами через зраду колишньої зв’язкової "Доні", криївки ОУН біля с. Слов’ятин.

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА
Сильвестр Скоробогатий - («Арсен», «Граб», «Іскра», «Сивий», «Ярослав»).
*****
21 серпня 1946 р. захоплення москалями через зраду колишньої зв’язкової Доні, криївки ОУН біля села Слов’ятин Підгаєцького району Тернопільської області.
(захоплені контуженими начальник радіозв’язку ЦП ОУН Сильвестр Скоробогатий (Арсен), 33 роки, Михайло Середа (Довбня), 28 років, вилучені радіопередавач, 2 радіоприймачі, зброя).

Джерело
https://teren.in.ua/2016/08/21/21-serpnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

четвер, 19 серпня 2021 р.

Фортуна Ольга «Хортиця», народилася 1920р. в родині Михайла і Марії в с. Нараїв. Закатована в Бережанській в’язниці в 1941 р.

Фортуна Ольга – «Хортиця», нар. 1920 р. в родині Михайла і Марії в с. Нараїв Бережанського р-ну. Батько був головою «Просвіти», мати – акушеркою. Мала сестру Мирославу. Ольга навчалась у Бережанах на педагогічних курсах, була членом ОУН. Арештована разом із подругами в 1940 р. Закатована в Бережанській в’язниці в 1941 р. Похована разом з Іванною Різник та Емілією Фігурською на цвинтарі в Нараєві.

Джерело.https://zolotapektoral.te.ua/

середа, 18 серпня 2021 р.

Наші герої – мешканці села Підгороддя. Спогади записав: Лялька Ярослав. Розповів: Зелененький Іван Михайлович, народився в 1912 р. у с. Підгороддя.

Зліва зверху Тарас Дзюбатий, Володимир Гаврилів і Йосип Гудзій;
Внизу Михайло Воробець, Василь Гудзій (Стражник) і Василь Ліщик.
****
Розповів: Зелененький Іван Михайлович, народився в 1912 р. у с. Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківської області, селянин, греко-католик, член ОУН з 1938 р.

Сталося то 7 квітня 1948 р., якраз на саме Благовіщення. Земля тільки-но прокидалася від зимової сплячки, та зелень вже була всюди. Якраз тоді енкаведисти-облавники із спеціально навченими собаками прочісували села та ліси, їм допомагали «стрибки», в число яких входили місцеві сексоти. Розповідали люди, що більшовики за Смиком (псевдо «Вій») полюють. У Жовчеві, Пукові, Месниках, Данильчу та інших навколишніх селах порозвішували листівки з обіцянками: якщо хтось наведе на Смика, дістане 50 тисяч карбованців.

Родом Смик був з Жовчева, син тамтешнього священика. Любили його жовчани, він у них вчителем за німців був. Смик керував боївкою есбістів, що налічувала 18 чоловік. В сорок четвертому чи сорок п'ятому році, коли в Липівських лісах на Рогатинщині був штаб крайового проводу і тут перебував командуючий УПА Роман Шухевич, то Смик із своїми хлопцями охороняв його.

Криївку наші партизани мали в лісі, недалеко від сусіднього села і Голодівка. В ту ніч з середи на четвер в бою з енкаведистами в Голодівському лісі загинули надрайоновий провідник есбістів Євген Смик («Вій»), охоронник Бережанського окружного проводу служби безпеки Яким Дзюбатий («Грек»), член референтури СБ надрайонового проводу Стах Михаськів («Орел»), стрілець СБ Антін Гладун («Антось»),

Підгороддя з давніх давен відзначалося своїм патріотизмом. Жило тут багато національно свідомих людей. А ще традиції попередніх поколінь свято береглися.

У селі народилася наша національна героїня Ольга Левицька (по чоловікові Басараб), отця Михайла Левицького донька. Вона брала активну участь у боротьбі за відновлення української державності в 1914-1920 рр., була членом Української Військової Організації, яку створив Євген Коновалець. Ольга Басараб-Левицька героїчно загинула в 1924 р. від рук польських тюремних катів. На її чеснім життю і подвизі виростало ціле покоління української молоді. Зрештою, Басараб-Левицька не одна з підгородян, що стали на захист рідного краю від чужинців. З Підгороддя і сусідньої Голодівки ще протягом 1914-1920 рр. пішли будувати українську державу сімдесят шість хлопців і одна дівчина. Деякі з них стали старшинами УСС і УГА.

Наприклад, Петро Бігус був сотником в Українській Галицькій Армії (потім став директором нашої школи), сотнею командував і священик Василь Максимець, хорунжими були Осип Грицай, Василь Михаськів, а його брат Степан був поручником. Марія Копцюх мала чин старшого десятника, а Семен Матусяк і Василь Воробець були десятниками. В рядах УГА воювали також Василь Євстахович Шпакович, Зиновій Кінасевич, Богдан Бігус, Яків Василів, Степан Ліщик, Федір Кристина, Василь Лісовий, Михайло Пащин, Степан Малецький, Василь, Володимир та Григорій Копцюхи, Степан Муращик, Дмитро Готра та інші. Дванадцять мешканців Підгороддя і Голодівки загинули в боротьбі за волю і незалежність України: Василь Григорович Воронка, Іван Готра (Люльків), Іван Федорович Воробець, Федір Степанович Воробець, Степан Михайлович Малецький, Степан Іванович Матвійців, Григорій Степанович Стрілець, Іван Степанович Синах, Іван Михайлович Снігур, Василь Іванович Рекшинський, Михайло Степанович Синах. Хоч не вернулися вони до рідних сіл, та слід у пам'яті народній по собі лишили.

Справу Ольги Басараб-Левицької, січових стрільців підтримували і розвивали священики місцевої парафії, які, заступаючи один одного, сіяли в душах своїх парафіян зерна любові до рідної землі, до Батьківщини.

Підгородяни любили своїх пан-отців і віддячували їм добром за добро, розуміли, що «без Бога ані до порога». Про ті взаємини говорить той факт, що коли в 1915 р. москалі в час фронтових дій спалили церкву Івана Хрестителя (що була при монастирі коло Перенівки), а нову недобудовану церкву страшно пошкодили, то, незважаючи на свої власні біди і негаразди (в Підгороддю тоді згоріло 150 господарств), люди всі разом взялися ремонтувати і добудовувати свій Божий Дім.

Для цього був спеціально утворений комітет. Ініціативу взяли на себе Гаврило Михаськів (син Степана) і дяк Гринь Воронка. Помагали їм Андрій Дзера, Василь Скоробач, Михайло Снігур, Михайло Муращик, сини Антона Воронки – Михайло, Степан і Федір, Євстахій Шпакович, Степан Малецький, Осип Грицай, Дмитро Муращик, Федь Гаврилів, Іван Гладун, Федь Гудзій (Стражник), Петро та Йосип Дзюбаті, Михайло Воскобойник, Андрій Бойкевич, Євстахій Копцюх, Степан Лісовий, Филимон Малецький, Петро Бігус (директор школи), Теодозій Кінасевич (парох), Василь Шпакович, Ольга Веселовська (вчителька). Вони були членами комітету. Деякі з них були стрільцями УГА.

Цілком зрозуміло, що їх діти і внуки, виховані в любові до Бога, церкви, до рідного краю, пішли батьківськими стежками в життя.

Велике значення в патріотичному вихованні підгородян мала та обставина, що після Першої світової війни по селах і містах Західної України масово почали виникати осередки культури і освіти, громадсько-політичні організації. Вони будили народ, кликали до нової боротьби. В селах основну виховну місію виконували читальні «Просвіти». В Підгородді також була читальня. В ній збиралися і молоді і старі мешканці, найбільше в осінні і зимові вечори, коли в основному закінчувалися польові роботи. Часом і влітку у негоду. Тут читали книжки про минуле України, газети, журнали, мріяли про відновлення своєї держави, розучували пісні, такі, наприклад, як: «Йшли діди на муки», «Там, де Дніпро наш котить хвилі», «Вставай, Україно, вставай», «Не пора, не пора...», готували вистави.

Діяла в нашім селі також «Рідна школа», яку вели вчителі П. Бігус, О. Веселовська, М. Копцюх, А. Лісовий.

У Підгородді тоді був священиком отець Теодозій Кінасевич, близький родич Ольги Басараб-Левицької. Про неї, власне, точилися різні розмови.

Збирав до гурту хлопців і дівчат Підгороддя Василь Муращик, син колишнього січового стрільця Степана Муращика. Василь був добрим організатором і промовцем. Він дружив з сином священика Зиновієм Кінасевичем, колишнім січовиком. Часто Василь запрошував Зиновія в читальню, коли збиралася молодь, щоб послухати його, бо був він вченою людиною. Розповідав Зиновій Кінасевич, а також вчителі Петро Бігус, Ольга Веселовська, Андрій Лісовий, Марія Копцюх про далеку минувшину України, про Київську Русь, про походи козаків на Крим, про козацьку вольницю, про кріпацтво, про українських гетьманів, про підлість і підступи московських царів, які після Переяславської Ради знищили залишки державності України, жорстоко переслідували українців.

Зиновій Кінасевич познайомив Василя Муращика із Степаном Мосорою з Рогатина, який обіймав якийсь чин в ОУН. Він, власне, і залучив Василя до підпільної роботи серед населення. Василь вступив в ОУН. Було це у середині 30-х рр., мав тоді хлопець лише 19 років. Через деякий час у Підгородді виник осередок ОУН. В нього увійшли Яким Васильович Дзюбатий, Зиновій Михайлович Хлівінський, Іван Михайлович Зелененький, Зиновій Михайлович Їдак, Василь Дмитрович Муращик, Роман Синах, Володимир Кузь і Йосафат Білоус. З того часу і почалося активне життя у Підгородді.

З ініціативи Андрія Лісового, Василя Муращика та їх товаришів у селі виникають спортивні і громадські гуртки. До їх участі підключаються старші авторитетні люди. Аматорський гурток, наприклад, взявся вести вчитель Андрій Лісовий. Хором сільським керували спочатку Зиновій і Наталка Кінасевичі, а пізніше Володимир Грицай.

Поголос про громадсько-освітну і патріотично-виховну роботу в Підгородді, що проводилася під впливом ОУН, рознісся по селах Рогатинського повіту. Не дивно, що Підгороддям зацікавилася поліція. Скоро Василь був заарештований і кинутий у Бережанську тюрму. Було то в 1936 р. Покарання Василь відбував у Березі Картузькій. Тривале катування не пройшло безслідно. У 1938 р. Василь захворів, через деякий час помер.

Після Василя Муращика керівником осередку ОУН в нашому селі обрали Якима Дзюбатого. Організація поповнилася новими членами. До неї вступили Андрій Матвійців, Северин Жихович, Зиновій Грицай, Степан Семенович Лялька, Іван Куп'як і Василь Дзера із сусіднього села Залип'я. Створеним був також осередок ОУН-юнацтво, до якого увійшли Володимир Дзюбатий, Василь Миколайович Гудзій (Стражник), Михайло Воробець, Йосип Гудзій, Іван Васильович Воробець, Володимир Гаврилів.

Коли в 1939 р. почалася польсько-німецька війна, керівництво ОУН дало наказ роззброювати розрізнені групи польських жовнірів, що втікали через Рогатин до Румунії і робити для себе склади зброї.

Підгородський осередок ОУН для цього створив бойову групу, в яку увійшли Зиновій Степанович Малецький, Василь Дмитрович Муращик, Роман Синах, Василь Дзера, Степан Лялька, Зиновій Хлівінський, Василь Зарубний і Володимир Пиріг із сусіднього села Перенівка. В сутичці з поляками загинули двоє сміливців Володимир Пиріг і Степан Лялька.

Потім впало на нашу нужденну землю велике горе. Прийшли більшовицькі «визволителі» і відразу почалося масове катування нашого народу: кидали в тюрми, грабували майно, вивозили в Сибір.

За першою пошестю прийшла друга, не менше кривава чума – німецькі фашисти. Вони також не церемонились з ніким, наводили свій порядок: забирали примусово молодь до роботи у «фатерлянд», наклали великі контингенти.

Цілком зрозуміло, що народ не хотів терпіти такої нужди, чинив опір. У Підгородді Яким Дзюбатий і Василь Дзера організували з хлопців навколишніх сіл бойовий загін.

З Підгороддя і Голодівки на боротьбу з чужинцями йшли так само дружно, як колись у січові стрільці. Колишній стрілець УГА Дмитро Муращик, приміром, до партизанського війська відразу післав трьох синів: Василя, Володимира і Петра. На захист краю відправили своїх синів також колишні січові стрільці Степан Ліщак, Федір Кристина, Степан Матвіїв, Йосип Богдан, Василь Воробець та інші.

Загони УПА утворювалися і в інших селах. Партизани нападали на склади з зерном, продуктами, що відправлялися до Німеччини, палили «лігеншафти», які поробили німці на місці колишніх фільварків і колгоспів, визволяли молодь, яку забирали німці і везли в рейх на примусові роботи.

Фашисти люто розправлялися з народними месниками. В 1943 р. коло церкви в Рогатині вони розстріляли 25 молодих хлопців. Був в тім числі і Володимир Гаврилів з Підгороддя.

Коли ж фронт покотився на захід і прийшли совєти та карателі-енкаведисти, то повстанці виступили проти цих «визволителів». Тепер, правда, вони вже були більше організовані, мали вишколених командирів, досить зброї.

Багато боїв провели партизанські загони УПА з більшовицькими військами, спеціально присланими на Західну Україну. Особливо ж 1944-1945 рр.

Широкого розголосу на Рогатинщині набув бій загонів УПА між селами Конюшки, Довге і Васючин в серпні 1944 р., що тривав цілу добу, а також бій близько села Гербутів із московсько-більшовицькими окупантами. Із Підгороддя і Голодівки в УПА вступили близько 30 хлопців і дівчат. Серед них – Катерина Степанівна Окрепка (Малецька), Іван Степанович Белей, Михайло Васильович Воробець, Ярослав Гордій, Михайло Васильович Лісовий, Марія Дзюбата (Лісова), Катерина Матвійців, Ольга Василівна Воробець (Скробач), Стефанія Шмігель (Малецька), Марія Соломовська (Малецька), Катерина Степанівна Конопада, Олександра Степанівна Муращик, Марія Федюк (Соколовська), Ганна Дмитрівна Гудзій (Снігур), Йосип Михайлович Гудзій, Володимир Ількович Грицай, Володимир Дмитрович Снігур та інші. Вони були воїнами, зв'язковими, медсестрами.

Пізніше, коли проти УПА окупаційні власті почали використовувати регулярні війська, повстанці змушені були по-іншому чинити опір. Курені і сотні дрібнились на менші групи по декілька чоловік, які легко просочувались у такий спосіб через ворожі заслони.

У нерівній боротьбі з енкаведистами-карателями полягли із сіл Підгороддя і Голодівка у післявоєнний час Володимир Йосипович Богдан, Йосип Благий, Софрон Благий (загинув у 1946 р.) , Михайло Борецький (у 1945 р.), Іван Готра (у 1947 р.), Тарас Дарміць, Тарас Васильович Дзюбатий (у 1948 р.) Мирон Кіржецький (у 1945 р.), Микола Костра (у 1945 р.), Володимир Конопка, Василь Кристина (у 1946 р.), Василь Степанович Ліщак, Федір Люлька (у 1946 р.), Петро Матвіїв (у 1947 р.), Петро Муращик, Богдан Снігур, Софрон Хлівінський, Василь Шеремета (у 1949 р.), Михайло Шеремета (у 1947 р.), Микола Шеремета (у 1945 р.).

Трагічна доля спіткала Володимира Дмитровича Муращика. В селі Лопушня 1946 р. його разом з товаришем енкаведисти оточили в будинку. «Сдавайтесь, бандиты!» – кричали москалі. Хлопці відстрілювалися, не підпускали карателів близько до себе. Тоді в хату кинули кілька гранат. У цей час якраз група повстанців атакувала енкаведистів і вони відступили. Тяжко пораненого Володимира партизани забрали з собою, і хоч він став калікою (осліп і лишився руки), але вижив.

Багато повстанців потрапило до рук катів з НКВД. Їх після тортур судили і вислали в сибірські концтабори. Серед них були і Роман Борецький, Володимир Васильович Дзюбатий, Богдан Клим, Іван Куп'як та інші. Михайла Васильовича Воробця закатували більшовики у Станіславській тюрмі.

Були репресовані Катерина Конопада, Дмитро Стіжак, Катерина Петришин, Зиновій Хлівінський, Василь Якимів, Григорій Чубатий, Катерина Люлька, Григорій Іванович Благий, Петро та Богдан Стеки, Павліна Воробець, Зиновій Їдак, Кирило Воробець, Прокіп Патрун, Василь Зелінський, Василь Вергун, Яким Вергун, Андрій Матвійців, священик Адам Яновський, Ярослав Бурачок, Михайло Ошитко, Михайло Степанович Ліщак, Макар Ліщак, Яким Хлівінський та інші. Ряд мешканців Підгороддя і Голодівки загинули від рук переодягнутих у форму УПА енкаведистів.

З гордістю згадуємо нині імена героїв тих літ. Тих, хто боровся і поліг на полі бою, і тих, хто, пройшовши крізь пекло концтаборів, вернувся і зараз включився у виховання молоді, закликає до єдності.

Лише в єдності – наша сила і міць держави. Так заповідали нам діди й батьки. «Прийміть у серця свої нашу пересторогу, – читаємо в листі-зверненні до потомків, знайденому в куполі Підгородської церкви під час ремонту, – в єдності силу майте і не давайте роз'єднати, бо це власне хвилево нас побідили, і ми звинули бойовий прапор. Однак сильні вірою, що піднявшись по світовій завірюсі, пірвемо кайдани, як не собі, то вам зготуємо кращу долю. Згадайте ж Ви, діти наші, нас Каменярів, не злим тихим словом і не забувайте, яких ви батьків сини і за що кого замучено». 

Джерело:
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №307


18 серпня 1941р. близько 20:00 год. московити підірвали греблю Дніпрогес у Запоріжжі.

Внаслідок руйнації частини греблі довжиною 165 метрів 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до міст Марганця та Нікополя, розташованих майже за 80 кілометрів вниз за течією Дніпра.

Наказ на знищення Дніпрогесу віддав особисто Сталін, а вибухівку доставили літаками з Москви. Місцеве населення ніхто не попереджав про майбутній вибух.
Як згадував один із очевидців трагедії на острові Хортиця: “Ніяк не второпати…, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились у плавнях острова… Вода, що ринулася із верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти й неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвилі, що прокотилася Новим Дніпром, обрушилась на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишились висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни… Відразу ж окупанти позганяли із селищ жінок і наказали зібрати тіла загиблих червоноармійців. А вони лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях”.

Акція пояснювалась наступом військ Третього Рейху. Хоча основні сили нацистів підійшли сюди лише на початку жовтня.
Радянська влада, аби приховати свій черговий злочин, сформувала міф про те, що Дніпрогес зруйнували нацисти.

Кількість жертв трагедії складає за приблиними підрахунками 100 тис.: 80 тис. жителів Запоріжжя та його околиць, біженців із сусідніх регіонів та близько 20 тис. радянських солдатів, які не встигли покинути місто. Серед інших під водою опинилися і поранені місцевого госпіталя та весь медичний персонал.

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

вівторок, 17 серпня 2021 р.

Наші герої – Мирон Терновий «Борун» (автор: Горін Зіновій). Пам'ятаємо...

Упродовж 65 років були утаємничені імена двох воїнів УПА, які загинули 15 лютого 1947 року у Гранках-Кутах. Очевидцям та учасникам тих подій були відомі лише їхні військові псевдоніми – «Борун» і «Ворон». Від початку 90-х років автор цієї публікації вів активні дослідження, щоб встановити їхні справжні імена і місця народження. За період пошукової роботи вдалося лише вияснити, що «Боруна» звати Мироном і родом він із Бережанщини. Звернення у Бережанський часопис, братство УПА та особисті поїздки селами Бережанщини результату не дали. І тільки тепер завдяки зусиллям київського історика-дослідника визвольних змагань Володимира Мороза і краєзнавця з Бережанщини Василя Савчука вдалося зібрати достатньо інформації про особи загиблих воїнів на основі опрацювання архівних матеріалів.

Народився 23 вересня 1919 р. у селі Куропатниках Бережанського району Тернопільської області у сім’ї Варвари і Миколи, був третьою дитиною. Його сестра Розалія (1911 р.н.) і брат Михайло (1912 р.н.) народилися ще до відходу батька на Першу світову війну. Батько на фронті перебував 4 роки, а у грудні 1918 р. повернувся додому. Через рік народився Мирон, у 1922 р. – брат Ілько, у 1924 р. – сестра Ксенія, у 1928 р. – наймолодший Іван. Діти жили у злагоді, допомагаючи батькам по господарству.

Мирон закінчив 7 класів народної школи, брав активну участь у громадському і культурному житті села. Від 1936 р. належав до Організації Українських Націоналістів, про що стверджує нині 90-річний брат Ілько. А ще пригадує, що якось у 1937 р. Мирон показав йому книжечку із Тризубом на обкладинці – це був «Декалог українського націоналіста». Через рік вже й Ілько поповнив ряди ОУН. А Мирон у той час був підрайоновим Провідником юнацтва ОУН.  

Напередодні Другої світової війни (26 травня 1941 р.) Мирон був мобілізований до лав Червоної Армії. Служив за Москвою у м. Ідерця (Калінінська область). Не бажаючи проливати кров за Сталіна і радянську владу, 15 грудня цього ж року разом зі своїм товаришем із сусіднього села Шибалина – Василем Пітьком – дезертирували і пішки подалися додому. Йшли в Україну переважно ночами. Мирон добре читав карту і знав географію. Через ріку Дніпро, на якій крига ще не була міцною, перебиралися по-пластунськи. Потім дорогою зустріли ще одного колишнього червоноармійця із Білорусі. Він теж пристав до товариства українських утікачів. Благополучно діставшись білоруської землі, зморені ходьбою, а особливо голодом, вирішили перепочити у нового товариша. Найперше досхочу попоїли, від чого мало не похворіли. А через декілька днів почали збиратися у дорогу. Білорус просив залишитися, хвилювався за їхню долю, адже тутешні ліси кишіли червоними партизанами. Мирон і Василь відмовилися від такої пропозиції і, подякувавши за гостинність, знову вирушили у дорогу. За три місяці подолали приблизно 1200 км, чимало небезпек, але у рідні Куропатники таки потрапили. Радості не було меж, коли зустрілися із рідними і близькими.

А вже через декілька днів після повернення Мирон був у товаристві своїх друзів з ОУН і включився у підпільну роботу. 12 лютого 1943 року відійшов у збройні формування повстанців у Карпати, не зважаючи на умовляння і застереження матері. Вона побоювалася, що син загине і прохала не покидати домівки. Але Мирон був невблаганними. «Як загину, то за українську Державу» – відповів на прощання.

З того часу рідні більше його не побачили. (Батько помер у 1944 р., мати – у 1975 р.). Брат Ілько за підпільну діяльність був арештований НКВД у 1945 р. та ув’язнений як член ОУН на 15 років таборів. Відбував покарання у Норильську. Єдину письмову вісточку від Мирона рідні отримали у 1946 р. Про це повідала нещодавно дочка Миронової сестри Ксенії – Розалія. Лист повстанця надійшов із Бориничів (тодішнього Новострілищанського, а нині Жидачівського району) від Івана Пундора на адресу Ілька Ліпка – далекого родича Тернових. У звістці Мирон заспокоює батьків, що у нього все добре, що він живий, здоровий, що покохав дівчину (нею була підпільниця Стефанія Дребут). Пізніше, уже за радянських часів, Варвара Тернова (мати «Боруна») написала листа у Бориницьку сільську раду із проханням розшукати Івана Пундора, але відповіді так і не отримала. Лише нещодавно мені вдалося вияснити, що такий чоловік жив у Бориничах, очевидно, був освіченим, бо написав не одного листа вдовам та родичам повстанців. Зрозуміло, що мав зв'язок із підпільниками, але й був поза підозрою у радянської влади.

Із віднайдених архівних документів про підпільну діяльність Мирона Тернового «Боруна» дізнаємося, що в УПА він перебував від 28 лютого 1944 р. Навчався у підстаршинській школі «Олені» на Долинщині, яку закінчив у червні цього ж року із ступенем старшого вістуна. У листопаді був скерований до сотні «Жубри-2», сформованої у лісах між Львовом і Миколаєвом, відповідно до вказівок командування Львівської військової округи «Буг». Командиром цього підрозділу був Петро Лагода «Громовий» (до квітня 1945 р.), його заступником і політвиховником – Степан Стешин «Січовик». Від весни до осені 1945 р. сотня була розділена на дві самостійні чоти, а у жовтні знову об’єднана під керівництвом нового сотенного Мирона Браницького «Бурі». Замість “Жубри-2” вона отримала назву «Сурмачі» і номер 42а та надалі діяла у лісах тодішніх Бібрецького, Винниківського, Новострілищанського і Ходорівського районів, територія яких входила до тактичного відтинку УПА «Яструб» у складі ВО «Буг».

«Борун» був бунчужним сотні (старшина роти), в обов’язки якого входило: ведення канцелярії та господарки, нагляд над внутрішньою службою та порядком. Командуванням він характеризувався як ідейний, точний та відважний повстанець, мав добрий стан здоров’я, не був одружений. За сумлінну службу «Борун» був підвищений до ступеня старшого булавного з датою 22.01.1946 р. (наказ штабу ВО «Буг» ч. 20).

Після розформування сотні восени 1946 р. був скерований на працю у підпільну мережу ОУН. За деякими відомостями, працював у Службі безпеки. Загинув 15 лютого 1947 р. у Гранках-Кутах разом із старшим вістуном Миколою Левком «Вороном» (народився 8.05.1925 р. в с. Новосілках (нині Підгаєцький район Тернопільщини), член ОУН від 1942 р., в УПА від 28.07.1944 р., де був у складі почту сотні «Сурмачі»).

Перші згадки очевидців про діяльність «Боруна» на наших теренах – це осінь 1944 р. Єдиний нині живий учасник тих подій Михайло Поглод «Точний» (1927 р.н., уродженець с. Юшківців (Жидачівщина, а тоді Новострілищанський район), кулеметник першого рою чоти «Гайдука» сотні «Жубри-2») розповідає: «З «Боруном» я вперше зустрівся у Миколаївських лісах, перебуваючи у сотні «Січовика». Це було восени 1944 року. Ми проходили бойовий шлях у сотні «Жубри-2» і «Сурмачі». «Борун» був третьою особою у відділі, особливе значення він надавав питанням забезпечення бійців всім необхідним для життєдіяльності у важких умовах воєнного часу. Основною нашою базою були Миколаївські ліси з осередком в Ілові. На перших порах мали достатньо запасів продовольства та військової амуніції, які зберігалися на спеціальних базах. З часом усе вичерпувалося, особливо бракувало боєприпасів до німецької зброї. З продовольством також стало важче. Ще у 1945 р. виручало те, що у довколишніх лісах було чимало дичини, особливо кабанів. Та з часом вони перекочували в інші місця. Діяльність бунчужного «Боруна» охоплювала багато напрямків. Він часто разом з охороною відлучався на зустрічі із членами теренової сітки ОУН та кущовими СКВ, щоб вирішити проблему забезпечення відділу усім необхідним».

Стефанія Дребут, нині Газда, «Зірка», «Богданка» – із Бориничів (1925р.н., політв’язень, зв’язкова УПА, член ОУН з 1942 р., уродженка Бориничів) пригадує, що вперше побачила «Боруна» навесні 1945 року, коли він у числі чотирьох повстанців приходив до її батьків на вечерю. Потім бував декілька разів у Бориничах разом із Степаном Денишиним «Тучею», двоюрідним братом Стефанії, котрий був у відділі. Ще одну зустріч добре пам’ятає вона, як ходила на зв’язок до Ілова, маючи завдання знайти сотенного, передати естафету і взяти відповідь. Там на краю села було багато повстанців (може із півсотні), вони покликали «Боруна». Він узяв естафету і повернув відповідь. Спогади Стефанії говорять і про тепле й шанобливе ставлення «Боруна» до своєї матері Варвари: «Якось під час Різдвяних свят, гостюючи із моїм братом у Бориничах, Мирон сказав: «Якби моя матір знала, де зараз перебуваю, вона б горлицею прилетіла сюди»… Востаннє я зустрічала «Боруна» із групою повстанців у грудні 1946 року у Лучанах (Жидачівщина)».

Багато очевидців бачили «Боруна» і у Горішному (Ляшки Горішні). Один із них Іван Мрук (1925 р.н., нині покійний, ройовий СКВ ч.6 «Сергій», колишній політв’язень) особисто був знайомий із ним, оскільки їхні шляхи пересікалися у повстанському підпіллі. На початку 90-х років Іван Мрук активно долучився до пошуків зі встановлення прізвищ та імен відважного командира «Боруна» і його побратима «Ворона».

Але особливою довірою у «Боруна» користувалися жителі Гранок-Кутів. Він підтримував зв’язок і співпрацював із десятками місцевих родин. Так, у сім’ях Стефанії Шпак, Розалії Шпак, Катерини Верес, Григорія Колодія та інших випікався хліб для повстанців. Швець Григорій Вітровий шив для хлопців чоботи. Іван Корецький, працюючи заготівельником сировини для Берездівецького спиртзаводу, разом з Іваном Шпаком займалися придбанням шинелей, шапок, рукавиць та іншого одягу. На Гранках-Кутах «Борун» встановив тісний зв’язок з лісником Михайлом Годованим, який довозив продукти на Ілівську базу повстанців. Були й інші селяни, які допомагали воякам. Більшість із них за таку співпрацю радянська влада репресувала і засудила.

Саме у Гранках-Кутах востаннє бачили «Боруна» живим. Про обставини його загибелі розповім детальніше. Зима 1946-47 рр. була суворою. Повстанцям не вистачало теплого одягу. Місяць лютий відзначався сніговіями з відлигою, після якої снігове покриття ставало твердою кригою. На Трьох Святих у Гранки-Кути знову завітали бійці «Борун», «Ворон» та ще один їхній побратим. Придбання зимової одежі Іваном Корецьким затримувалося. «Знову даремно прийшли» – констатували. Щоб не марнувати часу, вирішили зайти до Григорія Демчишина і підстригтися. Привівши себе у порядок, тихо розмовляли у хаті, сидячи біля стола. Хтось із присутніх побачив через вікно на вулиці людей у білих халатах. У хаті заметушилися, але повстанці швидко зорієнтувалися і зайняли оборонні позиції: один – у сінях, двоє інших – біля вікна. Завмерли. Через декілька хвилин за дверима почувся голос: «Не стріляти, свої!». Усі зраділи, кожен відчув велике душевне полегшення…

Через три дні, ввечері на Стрітення, (між 19-20-ю годинами) до Григорія Демчишина зайшов Іван Шпак, щоб купити сигарет, які син господаря обіцяв привезти зі Львова, куди їздив на навчання. Удома були лише дві дочки Григорія – Надія і Стефанія, та син Микола. Іван забрав покупку і попрямував вулицею додому. Проходячи повз криницю, впізнав двох чоловіків, привітався. Це були «Борун» і «Ворон» – бійці УПА, яких давно знав. Вони попросили у нього закурити, розпитали, де можна придбати сигарети. Іван повідомив, що у тій хаті, де світиться. Вони подякували. На цьому і розійшлися. Дійшовши до мосту біля Володимира Корецького, Іван зустрів групу військових. Вони зупинили його і запитали: «З ким вів розмову біля криниці?». Чоловік одразу здогадався, що це – облавники, тому відповів, що розмовляв з сільськими хлопцями. Івана відпустили. Коли відійшов трохи далі, обернувся і побачив, що облавники попрямували у центр села до криниці, тому додав ходу і, забігши за поворот, свиснув кілька разів, а тоді дав ногам знати поміж хатами. Облавники ж тим часом наблизилися до криниці. «Борун» і «Ворон», помітивши їх, кинулися навтьоки у вулицю між хатами. Їм услід пролунали постріли. Розпочався нічний бій, який тривав приблизно п'ятнадцять хвилин. Гарнізонники НКВД випускали освітлювальні ракети, тому довкола стало видно як удень. Із сусідніх домівок за боєм спостерігали перелякані місцеві жителі. «Борун» і «Ворон», відстрілюючись, відступали поміж хатами попри городи у сторону лісу, не сподіваючись нападу із протилежної сторони. Але облавники розділилися на дві групи, одна з яких пішла в обхід, перекривши повстанцям відступ. Автоматна черга із-за рогу стодоли вразила підпільників і обірвала їхнє життя.

Коли постріли затихли, у віконну шибку хатини Григорія Демчишина постукали. На запитання «Хто?» почулася відбірна лайка. Доньки та син господаря з острахом засвітили лампу і відчинили двері. У хату ввійшли декілька чоловіків у військовій формі. Один із них (мабуть, старший) почав перебирати і розглядати якісь папери, інший – долоню своєї руки, з якої текла кров. Сестри принишкли у кутку, чекаючи, що буде далі. Через декілька хвилин один з військових наказав принести їм поїсти. Принесли глечик молока і хліб. Поївши та перев'язавши рану, облавники наказали Миколі одягатися, щоби відвезти до Ходорова убитих. Брат відмовився, мовляв, удосвіта їде до Львова на навчання. Військові вийшли із хати. Один із них почав знімати з убитих одежу, інші пішли до сусіда Білоуса і примусили його запрягти коней та везти вбитих. До ранку багато людей у селі так і не заплющили очей.     

Джерело. Автор: Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань

17 березня 1924р. народилася Островська Марія. с. Вербів, нині Бережанського р-н – учасниця національно-визвольних змагань. Зв’язкова районного проводу, станична провідниця ОУН і УПА.

Островська Марія. 

Померла 25. 03. 2003р. У селі Вербів

понеділок, 16 серпня 2021 р.

Одне із зібрань "мужів довіри", яких скликав владика, відбулося 29 жовтня 1896 року. На світлині у часописі "Богословія" за 1926 р., Т4, кн. 1-2 збереглися відображення її учасників.

До фотографії молодий (31 рік) ігумен Андрій Шептицький став поряд з митратом Андрієм Білецьким.
******
На горі (від лів. руки до прав.): митрат Туркевич, митрат А. Білецький, ігумен А. Шептицький, крилошанин Чапельський.

В ІІ ряді – совітник А. Торонський, крил. Т. Цюрко, декан Винтоняк, совітник Лепкий.

Внизу – прелат Бачинський, канонік Білинський, прелат Дольницький. 

Іван Климів ”Легенда” – велетень духу.

У селі Сілець, над річкою Болотнею, потопаючи у вишневому цвіті і в заростях бузку, стояла велика простора хата війта Климіва. Саме у цій родині 1909 року народився хлопчик, третій у сім’ї. Йому дали ім’я Іван. Батько його був національно свідомою людиною і війтом села. Загалом у родині було 6 дітей: 4 сини та 2 дочки.

Ще юнаком у Сокальській гімназії він стає дисциплінованим членом молодіжної сітки ОУН і з того часу беззупинно перебуває в підпільній боротьбі на різних організаційних постах, щоразу все більш відповідальних і небезпечних. На юридичному факультеті Львівського університету Іван вчиться відмінно. У 1932 році Львівський суд засудив Івана Климіва на 6 місяців ув’язнення за анти-польську промову. Після відбуття покарання його заарештовують знову на 15 місяців за приналежність до ОУН і розповсюдження нелегальної літератури.

Від серпня 1937 р. до січня 1938 р. Івану довелося картатися у горезвісному концентраційному таборі у Березі Картузькій. Після виходу провідник Климів кинувся у вир організаційної праці, відбудовуючи вишколи для молоді, створюючи загони для ОУН. У 1939 році отримав нове ув’язнення на 10 років, проте з початком німецько-польської війни звільнений.

На початку 1940 року Іван Климів стає крайовим провідником ОУН, підтримує зв’язок з митрополитом А. Шептицьким. 30 червня 1941 року, коли відбулось проголошення відновлення державності України стає міністром політичної координації в уряді тимчасового правління на чолі з Я. Стецьком. В цілях конспірації вибрав собі псевдонім “Легенда”. Він так йому підходив, що багато хто вважав це справжнім родовим прізвищем. А втім, Іван Климів і справді став легендою, бо увіяна легендами була вся його революційна діяльність.

Попри всі старання гестапівці не змогли добитися від Климіва нічого. Останніми його словами були: «Я вже вам сказав, що називаюся Климів-Легенда і нічого більше не скажу. Ви, бандити, окупували Україну і грабуєте – тому з вами говорити не буду», після яких був забитий до смерті.

На початку грудня 1942 року гітлерівці натрапляють на слід “Легенди”, а невдовзі його життя згасає при допитах та тортурах в гестапівській катівні Львова.

11 липня 1992 р. у рідному селі Климіва йому поставлено пам’ятник, який знаходиться під охороною держави (ох.№1701). Також у Сільці є вулиця Климіва «Легенди».

Джерело.
Інформацію взято з інформаційного стенду Народного дому у с. Сілець, Червоноградського району. Автор стенду Петро Турко.
Автор. Юрій Гринів 

16 серпня 1852р. у селі Бежів на Житомирщині народився Микола Дашкевич, літературознавець, фольклорист та історик, професор Київського університету, дійсний член академії наук.

За інформацією Українського інституту національної пам’яті, батько Дашкевича був священиком. Після закінчення Житомирської гімназії, Микола у 1868 р. вступає на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира. На останньому курсі публікує свою першу наукову працю ʺКняжение Данила Галицкого по русским и иностранным известиямʺ, за яку йому присуджують золоту університетську медаль. Здібного випускника залишили на кафедрі стипендіатом для підготовки професорського звання.

Крім історії захоплювався літературою. Цікавився творчістю Байрона, Шекспіра. Починаючи з середини 60-х років, велику увагу приділяв українській літературі, зокрема аналізував витоки творчості Івана Котляревського, вивчав зв'язок українського фольклору з південно-слов'янським, досліджував також творчість Миколи Гоголя, Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна, Василя Жуковського. Творчий доробок вченого становить понад 70 праць.

Був головою Історичного товариства Нестора-літописця, представник ʺКиївської історичної школиʺ. Знав декілька іноземних мов.
ʺМикола Дашкевич був Українцем з роду, Українцем з виховання, Українцем своїми науковими інтересами і без сумніву – Українцем своїми симпатіямиʺ - писав про нього Михайло Грушевський.

Помер Микола Дашкевич 2 лютого 1908 р. у Києві. Похований у с. Бежеві.

неділя, 15 серпня 2021 р.

Воїни УПА Линда Остап «Ярема» та Кобилинець Іван «Козак». Обоє загинули в бою з московитами.

Остап Линда -«Ярема» у СШ “Олені” (ліворуч)
Линда Остап -«Ярема». Народився 17.03.1913 в с. Наконечне Яворівського району Львівської області. Закінчив гімназію в Яворові . Член ОУН. У 1932 р. був ув’язнений поляками. Служив у польській армії. В 1939-1941 рр. перебував за кордоном.
Проходив вишкіл у Ногаймері. Служив у ДУН, батальйон «Нахтігаль», 201-й шуцманшафт-батальйон (1941-1942). Командував чотою, мав звання поручника . На початку 1943 р. був ув’язнений у німецькій тюрмі у Львові. Після звільнення перейшов у підпілля. У травні 1943 р. став військовим референтом Львівського обласного проводу ОУН та одним із командирів УНС на Львівщині . У грудні 1943 – червні 1944 рр. був командиром ВО «Буг». У 1944 р. перейшов у Карпати, де був заступником командира старшинської школи УПА «Олені», а з жовтня 1944 р. командиром цієї школи . Мав звання поручника. 

Загинув 24.11.1944 р. біля с. Красне Рожнятівського району Івано-Франківської області у бою з москалями. Посмертно удостоєний звання майора УПА.
Кобилинець Іван – «Козак». Народився 1909 р. в с. Козаківка (колишня назва – Бряза) Долинського району Івано-Франківської області . Служив у ДУН, мав ранг підстаршини. У 1943 р. перейшов у підпілля. В 1943-1944 рр. був організаційно-мобілізаційним референтом Калуської округи ОУН. Навесні 1944 р. став командиром куреня «Промінь» групи “Магура” УПА-Захід, воював проти німців та мадярів. Із серпня 1944 р. начальник ІV відділу ШВО «Говерля». З 1.10.1944 отримав звання хорунжого УПА. 

Загинув 24.11.1944 в с. Красне Рожнятівського району Івано-Франківської області у бою з москалями.
Посмертно підвищений до поручника УПА.

Джерело
https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=375

субота, 14 серпня 2021 р.

14 серпня 1937р. московити частково підірвали собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, збудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславичем.

Руїни Михайлівського Золотоверхого монастиря. Фото: kievpost.org

Монастир було закрито ще в 1922 р. Руйнування його споруд (Золотоверхого собору, дзвіниці, монастирських будівель) розпочалося в 1934 р., після повернення столиці України в Київ – задля розчистки місця під амбітний урядовий центр (дві гігантські споруди з колонами та 34-метровий пам’ятник Леніну посередині).

Археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко (1877-1938) – єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря – невдовзі був репресований саме за свою принциповість. На основі організованої владою «експертизи» за участі інших «дослідників» було зроблено висновок, що собор збудований переважно у барокові часи, а не в ХІІ ст., а тому пам’ятка культури світового значення «не становить ні історичної, ні культурної, а ні архітектурної цінності».

Виконання злочину було спеціально приурочене до великого православного свята – Медового Спаса або Маковія. Рішення приймалося на рівні ЦК КП(б)У. Більшість функціонерів, що вчинили цей злочин – Постишев, Балицький, Затонський, – незабаром були замордовані своїми ж кремлівськими господарями.

Потворний урядовий центр так і не збудували. Через незадовільний вигляд єдиної зведеної споруди (будівля нинішнього Міністерства закордонних справ) будівництво зупинили.

Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття. До 2000-річчя Різдва Христового храм було відновлено в барокових формах ХVІІІ ст. Під час подій Євромайдану 2013-2014 рр. у Михайлівському соборі знайшли притулок активісти Майдану і було влаштовано польовий шпиталь, пізніше при монастирі діяв пункт допомоги переселенцям зі сходу.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

четвер, 12 серпня 2021 р.

12 серпня 1916р. біля Бережан почалися запеклі бої УСС з московитами за гору Лисоню, які тривали до кінця вересня

Позиції 35. піхотного полку Крайової оборони (ландверу) "Золочів" над Золотою Липою

Бої за гору Лисоня — запеклі бої між москалями з одного боку та полком Українських Січових Мтрільців і австро-угорськими бойовими загонами — з іншого, що відбулись у серпні-вересні 1916 року.

У червні 1916 року на Східному фронті Першої Світової війни розпочалась масова наступальна операція москалів, відома як Брусиловський прорив. У той же час на Західному фронті французькі війська завдали поразки австро-німецькій армії на річці Соммі. Ініціатива повністю перейшла на бік Антанти. У паніці австрійське і німецьке командування кидає в бій усі свої сили, навіть турецькі дивізії з Салонікського фронту. 

За таких обставин ближче до фронту, під Бережан, був переведений і 1-й полк УСС під командуванням Антіна Вариводи. На початку серпня розпочався наступ Південно-Західного Фронту російської армії у сторони Львова, Бродів та Ковеля. Одна із збройних угруповань — 55 дивізія під командуванням генерала Фляйшмана наступала у сторону Бережан. УСС отримало наказ захистити місто і зупинити ворожий наступ під Потуторами. Головним плацдармом було обрано гору Лисоня за 4 км на південний-схід від Бережан.

Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного 12 серпня відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС. Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку.

Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Осипа Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани.

У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність.

Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16 вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку, але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго.

Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.

У ході битви полк УСС втратив більшість свого складу, проте виконав своє завдання — зупинив наступ російських військ на Бережани, завдавши їм важких втрат.

Джерело
https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__pochatok_boiv_na_gori_lysonya_266904.html

понеділок, 9 серпня 2021 р.

9 серпня 1946р. бій УПА з московитами у печерах біля Кривче.

9 серпня 1945р.  москалі викрили повстанців у печері Глинка-1 поблизу с. Верхнє Кривче Борщівського району  і наказали здатися. Тоді біля входу до печери розпалили вогонь, сподіваючись, що дим викурить українських вояків. Уночі з 9 на 10 серпня обложені закидали вихід із печери гранатами і почали прориватися з оточення. Живими вибралися Петро Олексин (“Гонта” (1926–1946), згодом загинув у перестрілці) і “Шелест” (прізвище невідоме). Дмитро Головатий (“Гала”) і Степан Чарнецький (“Твердий”) – обидва з Гермаківки.

Джерело сайт терен.

неділя, 8 серпня 2021 р.

Марія Шудрава – Лицар Бронзового Хреста заслуги УПА. "У безвихідній ситуації вона підірвалася гранатою на господарстві Єфросини Дутко на хуторі Ставки села Арламівська Воля". (Автор Горін Зіновій).

Її ім’я до сьогоднішнього дня було невідоме нашим краянам, і тільки завдяки ветеранам УПА, історикам, краєзнавцям, автору вдалось зібрати ряд документів, які засвідчують героїчний життєвий шлях цієї мужньої, неперевершеної у своїй любові до України жінки.

Марія Шудрава народилася 15 жовтня 1921 року у місті Ходорові Бібрецького повіту в сім’ї міщанина українця Михайла та Теодозії Шудравих. Батько Марії, Михайло, 1985 р.н., був родом з Станіслава (м. Івано-Франківськ), в юнацькі роки належав до організації «Сокіл». У Відні закінчив вищі студії, отримавши диплом інженера будівництва мостів. Після закінчення навчання працював у Станіславі, в 1915 році як залізничний службовець був направлений в м. Ходорів, де працював заступником начальника залізничного депо.

В період листопадового чину 1918-19 рр., в час постою начальної команди штабу УГА в м. Ходорові, надавав активну допомогу у формуванні та відправці поїздів з добровольцями та стрільцями Галицької армії на передову лінію фронту, за що по приходу поляків був арештований і перебував під слідством. Тільки завдяки клопотанню керівництва залізниці був звільнений як фахівець високої кваліфікації.

Працюючи у м. Ходорові, Михайло познайомився з Теодозією Дубоньовською, уродженкою с. Вовчатичі, з якою обвінчався в 1919 році. В 1921 році в них народилась донька Марія, наша майбутня героїня, в 1930 та 1933 роках народились, відповідно, Любомира та Мирослава.

Мати, Теодозія Антонівна, 1900 р.н., походила з української патріотичної сім’ї, багато років приймала участь в роботі товариства «Союз Українок». В час будівництва в м. Ходорові нової греко-католицької церкви св. Косьми та Дем’яна (1922 –1937 рр.) сім’я Шудравих активно прислужила, як жертводавці, офіруючи не тільки кошти на будову храму, але і роблячи доброчинні покупки церковного інвентаря, вітражних вікон та дверей.

Марія та її сестри з дитячих років виховувались батьками в Божих чеснотах, в любові до свого народу, краю, до української землі. У 1928 р., як тільки сповнилось Марії сім років, батьки її направили до нововідкритої початкової української «Рідної школи». Після її закінчення Марія продовжує навчання в державній (повшехній) семикласній школі в м. Ходорові. Завершивши шкільне навчання в 1935 р., вона вступає у польську гімназію м. Львова.
Родина Шудравих

Із розповідей Надії Ковалишин, 1926 р.н., уродженки м. Ходорів, та Миколи Гулея, політв’язня більшовицьких таборів, дізнаємось про сім’ю Шудравих наступне: «Батьки та діти Шудравих були глибоко віруючою та патріотично настроєною українською родиною. Їхня донька Марія в час гімназійного навчання товаришувала з гімназистом Ходорівської гімназії, співучнем по початковій школі Миколою Балуком, 1922 р.н., уродженцем с. Городище Королівське. Це був юнак з нової генерації молодих українських патріотів, який в той час організував та проводив рухункове спортивне товариство «Сокіл», а в 1941р., в час відновлення Української Державності, проводив з юнацтвом військові вишколи. Та, на жаль, він загинув в час переслідування німцями членів ОУН в 1944 році. Тому можна стверджувати, що уже в той час, в період гімназійного навчання, близьке оточення друзів Марії формувало її революційний світогляд.

Близькими товаришками її в той час були Калинець Рома, Любинецька Ольга, Геваницька Ірина, в майбутньому дружина провідника ОУН Львівського краю Дмитра Слюзаря, «Золотаря», які в майбутньому стали учасниками української революції.

З приходом перших совітів в 1939 р. Марія поступає в учительську семінарію в м. Стрий. В 1940 р. вона отримує направлення на вчительську роботу в с. Молодинче Ходорівського району. На той час директором даної школи працював її добрий знайомий, уродженець м. Ходорова Юрій Севілло. Він походив з інтелігентної сім’ї, його батько за польського правління працював начальником пошти в м. Ходорів. Зустрічаючись з Марією в щоденній роботі, Юрій глибоко пізнав її характер та за короткий час щиро покохав, а в другій половині 1940-го року запропонував стати його дружиною. Марія дала згоду. Провівши державну реєстрацію одруження, молодята, незважаючи на свою учительську роботу при правлінні більшовиків, бажали отримати і Боже благословення у шлюбі, тому батьки через знайомого дяка у м. Жидачеві домовились зі священиком, який таємно провів обряд вінчання молодих. Не було там на нареченій білої вінчальної сукні, але була гаряча молитва і обітниця перед Богом жити в мирі та любові, яку Марія виконала до кінця свого короткого життя.

В квітні 1941 р. Юрія призвали до Червоної армії, як призовника. З початком Другої світової війни Юрій воює на передовій лінії фронту і вже незабаром родина отримала повідомлення, що Юрій Севілло був контужений, а згодом пропав безвісти. А 26 листопада 1941 р. Марія народила сина, якого в честь батька назвала Юрієм.

За німецької окупації Марія працює перекладачем в німецькій управі залізничного управління в м. Ходорові. Мабуть її робота на той час неабияк зацікавила керівників підпілля ОУН, оскільки мати свою людину в німецькому оточенні на такій важливій станції було великою вдачею служби безпеки. Хто залучив Марію в ряди ОУН, сьогодні достеменно невідомо, але зі слів живої учасниці визвольних змагань Гулей (Вернер) Анни, 1925 р.н., члена ОУН з 1940р., жительки с. Городище Королівське, дізнаємось наступне:
Внизу третя зліва – Марія Шудрава

«Після закінчення торгівельної школи в Рогатині в 1943 році я повернулась у рідне село Отиневичі, ось тоді в кінці літа 1943 р. і познайомив мене з Марією провідник ОУН Василь Костик, «Дніпровий». Він сказав, що я буду працювати з цією товаришкою, її підпільна кличка «Женя». Після того ми «Дніпровим» були направлені в с. Калинівка, де протягом місяця часу в числі тридцяти дівчат проходили фахові курси медсестер. Викладачів лікарів було декілька, між якими була дочка священика з Ліщина Ірина Козак, пс. «Лада». Дівчата на курсах були не тільки з наших околиць, одна, з якою мені довелось працювати на Бібреччині, була з Романіва на пс. «Стефа». Після закінчення медичних курсів нас з Марією направили в Новострілищанський район. Дислокувались ми у с. Жабокруки (Квітневе). Я підпорядковувалась «Жені», через неї проходило дуже багато естафет. Зі Львова до нас надходили медикаменти і нижня білизна, які ми відправляли, в основному, в Станіславську область. (Імовірно в той період саме «Женя» була референтом Українського Червоного хреста в Бібрецькому повіті). Але в цей час уже і в наших теренах були поранені повстанці, яких розміщали в с. Любешка. Ми з Марією часто перебували там, допомагаючи пораненим. Лікували повстанців лікарі євреї, які працювали в підпіллі. Пам’ятаю, восени 1943 року я з «Женею» перебувала в Старих Стрілищах, де ми були учасниками велелюдного похорону одного з повстанців, що загинув від німецької кулі. Ми з «Женею» несли вінок. Українського воїна було поховано, як героя, з усіма почестями. На час похорону були виставлені застави зі сторони Нових Стрілищ, щоби запобігти наїзду німців.
В першому ряді крайня справа – Марія Шудрава.

Ранньою весною, в березні 1944 р., я отримала нове призначення і відійшла на Бібреччину в с. Підгородище, де в подальшому працювала із підпільницею «Стефою», а «Женю» було переведено в невідомі мені терени. Тоді наші повстанські дороги розійшлися. Я знала, що вона з Ходорова, проживала по вулиці Стрийській. «Женя» була високого зросту, струнка, гарна на вроду, русява, з короткою стрижкою, по характеру наполеглива та принципова».

Згідно повстанських документів, в березні 1944 р. в Яворівському повіті почала творитись сотня «Переяслави», яка на літо розрослася до однойменного куреня. В серпні 1944 р. цей курінь мав 5 сотень, загальною чисельністю 900 стрільців. В той час, ймовірно, з рекомендації окружного провідника Городоцької округи (Львівської сільської) «Дніпрового» – Василя Костика «Женю» було призначено провідницею жіночої сітки і українського Червоного Хреста Яворівського повіту. «Женя» при відділі «Переяслави» організувала шпиталь, де працювала з підпільницями «Лідою», «Чорною», «Оксаною», «Іскрою», з лікарями – «Ігорем» та «Дем’яном», а також з видатним повстанським лікарем Юрієм Липою, який в той час проживав у с. Іваниках на Яворівщині.

Із спогадів Олімпії Шалини (Падовської), в підпіллі «Чорна», 1924 р.н., уродженки м. Яворова: «Коли ми з дівчатами пройшли вишкіл санітарок, тоді каже мені Іванка Пікор, яка залучила мене до організації: «Чи ти би пішла в шпитальку?». Я кажу: «Піду». І пішла, прямо на Іваники. Там зустріла «Женю», з якою разом варили їсти пораненим. Вона називалась Марія Шудрава, була з Ходорова. Вона була така бойова, гарна, білява. Я навіть була в неї вдома і був в неї тоді синок маленький, два-три роки. Як вже нас на Гуках розбили, тоді хлопці кажуть, що треба десь іти, хто де може най ся розпорошує. Тому що немає сенсу вже нам сидіти. Марія каже: «Їдь зі мною до Ходорова», і ми поїхали. Вона пішла до проводу ОУН в с. Десятники, чи якось, мене залишила вдома. Я кажу: «Що я буду тут робити?» – і повернулась до дому, в Яворів та пішла вчителювати. А «Женя» потім знову повернулась на Яворівщину, де загинула в с. Селиськах».

Про повстанські будні «Жені» згадує стрілець відділу «Петренка» куреня «Переяслави» Микола Кунанець, «Тріска», що описано в т.1 «Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців»: «Наша сотня була шпитальна, в нас були санітарки і лікарі, санітарні фіри, якщо хтось з інших сотень був поранений, то передавали його до нас. Санітарками були «Женя», «Ліда», яка потім загинула в криївці. Одну санітарку чи лікарку вбило в Коровицькім лісі, не пам’ятаю, як називалася, по-моєму, була з Любинь, гарна була з лиця, говорили, що їй міна голову відірвала. «Женю» я знав ще з сотні «Дністра», вона тоді в него була медсестрою. Говорили, ніби вона була з Волині. Там декотрі хлопці до неї підбивалися, то вона говорила, що вже замужем і що чоловік є у відділі. Говорила так, щоб не приставали. Вона була гарна, трохи нижча від «Ліди». «Ліда» була, можна сказати, ніби мужського вигляду, хоча теж фігурна, і спокійніша. А «Женя» більш така живіша, зграбніша, співати любила. З них «Оксана» загинула найскоріше, сама застрілилась. Її там десь окружили, і вона з пістолета впустила в себе кулю. Була худорлява, делікатна, мала тоненький, дуже ніжний голос. Спочатку дівчата ходили по-військовому. «Ліда» літом мала таку зелену блюзку, ремінь, пістолет на ремені. І ті так подібно вдягалися. А потім – усе більше конспіровано, по-сільському. Бо жінка, то є жінка. Треба було кудись перейти, десь перебратися – то їм було легше: іде жінка чи дві жінки – хто його там знає, що за жінки. Були то ідейні жінки. Робили велику працю: ранених лікували, інші завдання виконували». На час бою у Липовецькому лісі в шпиталі перебувало близько 10 поранених. З ними перебували медсестри «Женя», «Чорна» і Ганна Бик, лікарі «Ігор» та «Дем’ян». Коли почався обстріл, «Женя» спакувала ліки та приладдя на віз, куди поклали важко поранених Андрія Циганка – «Лисенятка» і Остапа Хархаліса – «Карого». Проте між коней попала міна, вони були покалічені, а тому «Женя» взяла одного пораненого на плечі, легкопоранений візник – іншого. Згодом їх підмінили інші повстанці. Обох поранених занесли до висохлого рову, де заховали, а самі пішли пробиватися з оточення. Ворог сховку не знайшов, і наступного дня «Лисенятка», «Карого» та ще одного місцеві люди вивезли з лісу возом до одного з присілків Вільки Зміївської, а за кілька днів ще далі від місця бою. Тут ними заопікувалася «Женя». Всіх важко – і легкопоранених тоді було близько восьми. Відтак їх через Вовчу Гору перевезли до Гуків і Наконечного. Тут далі за пораненими, для яких облаштували кілька спеціальних криївок, доглядали лікар «Дем’ян» і санітарка «Женя».

Із розповіді сестри Мирослави: «Батькам було добре відомо про підпільну діяльність їхньої дочки Марії. Вони важко переносили розлуку, переживаючи за її життя та здоров’я, бо усвідомлювали наскільки був небезпечним шлях, обраний Марією. З трьох років вони виховували її сина Юрасика, а в 1944 р. через сусідку паспортистку-росіянку, з якою були в добрих стосунках, виробили метрику і усиновили його, як свою дитину. Батькам також було відоме одне з місць перебування Марії в підпіллі, тому по відповідних зв’язках було домовлено про декілька зустрічей, куди сестра Любомира возила до Марії на побачення її синочка Юрія. Ці зустрічі відбувались в селі Годиня Мостиського району, що межувало з Яворівщиною, в сім’ї Вовка, де Марія перебувала на підпільній квартирі. Чоловік був тутешній, а дружина родом з Югославії, вони мали велику пасіку. Іноді, при крайній необхідності, Марія приїздила до батьків у Ходорів, але це було вкрай рідко, бо на кожному кроці їй загрожувала небезпека. Так сталося, що одна з поїздок ледь не коштувала Марії якщо не життя, то тюремного ув’язнення, – продовжує п. Мирослава. Поїзд, в якому зі Львова до Ходорова виїхала Марія, був зупинений та оточений бійцями внутрішніх військ і почалась перевірка документів, яких в неї не було. Ситуація була вкрай складна, та Марія не розгубилась, спрацювали її розум, освіченість і холоднокровність і це допомогло оминути небезпеку. Вона запримітила військового, який сидів на плацкарті, не вагаючись підійшла до нього і сіла поряд, почавши розмову, співрозмовник привітно відізвався. Та і як можна було відмовитись від спілкування з такою вродливою і привітною співрозмовницею. Виявилось, що співрозмовника звати Дмитро, він теж їде в Ходорів, а служить в гарнізоні внутрішніх військ, що дислокується по вулиці Стрийській, неподалік від дому її батьків. Коли прийшла черга перевірки документів, військовий пред’явив свої, а Марію назвав своєю нареченою і вона слідує з ним. Так на цей раз небезпека оминула Марію. Приїхавши додому, вона розповіла про пригоду батькам, після цього мати не один раз носила у гарнізон їжу Дмитрові, який виявився по національності білорусом. Декілька разів він заходив до батьків та цікавився Марією. Їхні доброзичливі стосунки зберігались і після демобілізації Дмитра, коли він повернувся на батьківщину і навіть одружився. Декілька разів він приїздив до батьків Марії та привозив в дарунок вишивки своєї дружини. Про діяльність Марії йому нічого не було відомо, батьки стверджували, що вона працює і проживає у Львові. А тим часом Марія – «Женя», продовжувала діяти в підпіллі на території Яворівщини до 1947 року».

8 липня 1947р. під час облави Судовишнянського і Краковецького райвідділів МГБ спільно з солдатами 332 стрілецького полку внутрішніх військ МГБ «Женя» загинула. У безвихідній ситуації вона підірвалася гранатою на господарстві Єфросини Дутко на хуторі Ставки села Арламівська Воля. Тоді загинув ще один підпільник і двадцятирічний син господині Іван Дутко. Тіла вбитих підпалили в хаті. Облавники здобули два ручних кулемети, пістолет, друкарську машинку та листування. З боку ворога загинув сержант 332 полку Платонов.

Невдовзі полягла і її подруга Анеля Мокляк – «Іскра». Це сталося 22 липня 1947 р. біля с. Наконечне-1, на цвинтарі якого вона і похована.

Що стосується батьків Марії, то, мабуть при усіх окупаційних властях вони через свою проукраїнську позицію вважались неблагонадійними. Чи це було в 19-ому році за Польщі, чи як прийшли перші совіти, які відверто заявили: «Гражданін Шудравий, ми б вас давно вислали на білі ведмеді, та ваша праця і ваш розум необхідні тут радянській владі».

В 1945 році по доносу «доброзичливців» викликали в НКВД щоби з’ясувати, як в такого старшого віку чоловіка може бути п’ятирічне дитя? В 1947 році органи МГБ арештовують молодшу дочку Любомиру, студентку університету ім. Івана Франка. Якимось чином було перехоплено чи виявлено лист Марії до сестри Любомири. Любомира перебувала в слідчому ізоляторі у Львові, її жорстоко допитували, поламавши пальці на руках. Та як не старались емгебісти, їм не вдалось встановити, що Марія це «Женя» і вона сестра Любомири. Любомира витримала все, ні в чому не признавшись. Вийшовши на волю з під слідства, вона протягом року переховувалась то в Івано-Франківську в родини, то в Мостиському районі в сім’ї Вовк, де раніше переховувалась і Марія, то в добрих знайомих в Стрию. Як тільки все заспокоїлось, Любомира поновилась в університеті і закінчивши його, працювала на викладацькій роботі в поліграфічному інституті у м. Львові.
Мостиський район. Родина Вовків, в яких переховувались Марія та Любомира

Син Марії – Юрій виховувався дідусем та бабусею до повноліття, як рідний син. Після закінчення десятирічки вчився в Стрийському сільськогосподарському технікумі, по закінченні якого продовжив навчання у Львівському поліграфічному інституті і, як фахівець, був направлений в м. Уфу. Деякий час працював керівником башкирського видавництва, потім переїхав до Львова, де працював інженером на заводі «Райдуга». 31 липня 2000 року Юрій Шудравий передчасно помер від важкої хвороби.

Батько Марії відійшов із життя на 83-му році, 1967 року, мати – на дев’яностому році, 1989 року. Усе своє життя батьки тримали в таємниці інформацію про те, що їхня дочка Марія перебувала в підпіллі ОУН – УПА. Про її смерть батьків було повідомлено в 1947 році. Мати оплакувала смерть дочки так, щоби ніхто не бачив, навіть чорну хустину одягала хіба що вночі, під час сну.

Після тих буремних днів виросло не одне покоління і навіть тепер, на 24-му році Української незалежності, на жаль, багато справжніх героїв є безіменними, залишаються невідомими їхні звитяжні діла та прагнення. Сьогодні відкрита ще одна героїчна сторінка боротьби наших земляків за право вільно жити на своїй землі. Символічним є те, що героїнею оповіді є жінка, одна з небагатьох активних підпільниць, які ще за життя були представлені до високих нагород. Наказом ВО «Буг» ч.21 від 5 вересня 1946 р. «Женя» і «Оксана» відзначені Бронзовим Хрестом заслуги УПА. Героїзм і самовідданість, готовність до самопожертви є актуальними і для наших сучасників, які з 2014 року продовжують захищати незалежність і цілісність нашої Батьківщини.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

8 серпня 1834р. народився Юрій Федькович, письменник, почесний член НТШ, редактор видавництва товариства «Просвіта» у Львові

Народився у селі Сторонець-Путилів на Буковині.
Справжнє ім’я письменника – Осип Домінік Гординський де Федькович. Ім'я Юрій він отримав у зрілому віці, прийнявши православ'я.
Народився в родині небагатого спольщеного шляхтича-службовця Адальберта Федьковича. Мати походила з сім’ї українського священика. Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі, пізніше працював у Ясах і Нямці.

Понад 10 років прослужив у війську. Повернувся звідти з підірваним здоров'ям. «Гірко йому служилося, він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук пострілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли і мусили служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці», - писав про нього Максим Рильський. По звільненні з військової служби працював у рідному містечку (війтом), був шкільним інспектором Вижницького повіту.

Починав писати німецькою мовою, якою послуговувався до смерті, але згодом перейшов на українську. Автор багатьох романтичних балад, писав оповідання, драми, дитячі твори. Він став передвісником українського національного відродження Буковини. За заслуги на літературному полі був обраний почесним членом НТШ.
У 1872—1873 працював у Львові редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда», а в 1885—1888 був редактором газети «Буковина».

Помер 11 січня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.

«Такі поети як Шевченко, Федькович, мислили піснею, і то піснею в народному стилі», - так оцінював творчість Юрія Федьковича Максим Рильський.

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/

четвер, 5 серпня 2021 р.

5 серпня 1937р. символічний день початку «Великого московитського терору». У цей день наказом НКВД № 00447 вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи».

Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від реальних та потенційних опонентів владі, від елементів, які «не годилися для будівництва комунізму». 

Теоретичне обґрунтування цих заходів здійснив новий нарком НКВД Ніколай Єжов, а вдосконалив особисто Сталін.

Ретельно проводилася «чистка» партійних лав та органів безпеки. Політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження.

Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів.

Лише в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорська в Карелії у період 27 жовтня – 4 листопада 1937 року з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, із них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною. Серед них - Лесь Курбас, Микола Куліш, Марко Вороний, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний та інші яскраві постаті українського відродження 20-х років ХХ століття.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

субота, 31 липня 2021 р.

31 липня 1947р., під час операції «Вісла» переселено 140 575 Українців.

Концтабір Явожно.

До 31 липня 1947 р., за польськими даними, під час операції «Вісла» переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 учасників українського руху Опору у т. ч. з території Тернопільщини.
*******
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3936 осіб (з них: 823 жінки, 27 священники. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців), убито 655 осіб, заарештовано 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок.

четвер, 29 липня 2021 р.

"По дорозі у Сибір народила сина…" Розповідь - спогади Миколи Кардаша, 1933 р. н., жителя с. Черниці.

Микола Кардаш.
******
Про те, що нашу сім’ю можуть вивезти на спецпоселення у Сибір, ми знали. В список «неблаґонадійних» нас внесли через брата Степана, який був партизаном УПА. Надіялись, що лихо нас омине, але чуда не сталося.

У кінці жовтня 1947 року радянська влада провела спеціальну операцію «Захід». Протягом однієї доби з Пісочної та Черниці було депортовано більше десятка сімей. Приблизно о 3 годині ночі нашу хату обступили облавці, серед них були і місцеві «стрибки» Василь Хомин та Степан Швед. Постукали у вікно, батько запитав у них: «Хто такі і що вам потрібно?». Почулося: «Відкривайте, прийшли забирати вас на висилку». У хату зайшло троє чужинців зі Степаном Шведом. Підняли усіх. Дали команду одягтися і за півгодини вийти у двір. З собою не дозволили брати нічого зайвого. Не дали навіть добре по-зимовому одягтися і повели до сільської ради. З нашої хати забрали шістьох осіб – батька, Василя Кардаша, 1896 р. н., маму, Ганну Кардаш, 1893 р. н., брата, Григорія Кардаша, 1921 р. н. з дружиною Марією та дочкою Лідою, якій було п’ять років, а також мене. До десятої години серед нас були сім’ї Василя Овсяника, Федора Струка, Федора Бінаса, Івана Овсяника, Григорія Косового, Степана Кучминди, родина Грици, Воютицького та інші. О 10 годині приїхала вантажна машина «студебекер», нас погрузили в кузов і повезли до села Розвадова на залізничну станцію, де уже стояв ешелон. До вечора усі вагони були повністю заповнені людьми. У кожен вагон поселяли не менше як 60 чоловік. Вагони-телятники були обладнані двоярусними нарами, по середині стояла буржуйка, в якій палили вугіллям. Стояла велика бочка з водою. Пізно ввечері поїзд рушив зі станції. Того дня, пам’ятаю, було уже холодно, пролітав мокрий сніг.

Наша подорож у Сибір тривала три тижні. Годували у дорозі дуже погано – раз на день для цілого вагону приносили два відра по 15 літрів якоїсь баланди. Вона була така противна, що, напевно, і свині не захотіли б їсти. Але ми змушені були її споживати, бо в іншому випадку чекала голодна смерть. Тим більше, з дому нам не дали взяти з їжі нічого.

Пам’ятаю, прямо у вагоні під час виселення дружина Федора Бінаса народила сина. Немовля у цих страшних умовах зуміло вижити, згодом повернулося додому – назвали його Іваном.

Нас завезли у Кемеровську область, у шахтарське поселення Байдаєвка. Людей похилого віку забрали обслуговувати підсобне господарство. Нас поселили у барак, в якому раніше утримували тюремників. Барак був обладнаний триповерховими ліжками. Групу людей, яких привезли декілька днів пізніше з Тернопільської області, поселили в конюшню, до якої через діри задувало снігом.

У нас не було такого суворого режиму, як в інших таборах. У бараку був староста, через якого передавали усі вказівки до поселенців. Він також нагадував про обов’язкову відмітку через кожні 10 днів у штабі поселення.

У шахті працював мій брат Григорій. Коли мені виповнилося 16 років, я теж пішов туди на роботу, бо не хотів сидіти на шиї у батьків…

На одну людину давали по 300 грамів чорного хліба, шахтарям діставалося його по 400 грамів. Черги за хлібом були страшенно великими і такими тісними, що неможливо було у тисняві підняти руки. Деколи доводилося займати чергу о 3 годині ночі.

Коли нас вивозили, ніякого обвинувачення не пред’явили. Тільки 26 березня 1948 року видали постанову особового відділу КГБ СРСР про депортацію у Сибір. Усе майно було конфісковане, хату та господарські будівлі розібрали. Незадовго до виселення один родич порадив батькові зарізати свиню, щоб мати законсервовані м’ясні збереження, а ми не послухалися. Після депортації велика свиня пропала...

Брат Григорій за німців був вивезений у Німеччину на примусові роботи. Коли закінчилась війна, через фільтраційний табір його забрали в радянську армію. Їхню військову частину вирішили перекинути на Далекий Схід, щоб воювати з Японією. Коли ешелоном прибули до Москви, прийшла інформація, що Японія капітулювала. Солдати надіялись, що їх відпустять додому, але цього не сталося. Верховне командування видало наказ: залишити всіх на відбудову Москви.

Поселили солдатів у казарми, працювати треба було тяжко від ранку до вечора. Годували дуже погано. Пробувши на цих роботах два місяці, брат вирішив утікати. Попутними поїздами, на товарняках та іншим транспортом він добрався додому. Батьки були дуже раді поверненню сина. Однак ця радість була недовгою – прийшли з воєнкомату і як «дезертира» посадили у тюрму.

Через прокурора Гребінова батькові удалося Григорія викупити. Але і ця свобода для брата теж виявилась ненадовго. Коли восени 1947 року проводили масову депортацію у Сибір, його сім’ю теж забрали туди, незважаючи на те, що був учасником війни.
Життя у нашому шахтарському поселенні Байдаєвка стало налагоджуватися. У новому мікрорайоні поселення почали будувати фінські будиночки для шахтарів. У 1952 році нашій сім’ї та ще тридцятьом таким, як ми, виділили окремі фінські будиночки загальною площею 40 кв. метрів.

У 1956 році, з приходом до влади Маленкова, нам видали паспорти. За роботу у шахті платили невеликі суми грошей, їх уже вистачало для покупки продуктів. Брат Григорій із сім’ю отримав окремий фінський будинок від шахти. Його дочка Лідія померла у Сибіру в семирічному віці від сибірки.

У 1953 році я оженився на дівчині із Черниці. У Сибірі в нашій сім’ї народилося троє діточок. У 1960 році я з ними повернувся у рідне село. Нам дали земельну ділянку за костелом, де побудували будинок.

Після приїзду до села нас не захотіли прописати. У Жидачеві сказали, щоб я записався до колгоспу, а я цього не хотів. Тоді звернувся до голови сільської ради Степана Шведа (Гиляка), він подзвонив у район, аж тоді прописали мене. У 1962 році повернувся і наш батько з матір’ю.

Нас вивезли через брата, Степана Кардаша, 1927 р. н. З приходом москалів проводилась масова демобілізація в радянську армію, і Степана у кінці 1944 року забрали до Миколаєва у воєнкомат. Не знаю, як і чому, але він і ще 12 чоловік утекли звідти. На другий день до нас прийшов за братом НКВДист з секретарем сільської ради Олексою Кіндієм. Брат у цей час був у хаті. Коли вони відкрили другу кімнату, він заховався за відчинені двері, тож його не побачили. Пересвідчившись, що брата немає, пішли назад. Через декілька днів Степан пішов у партизани.

У Степана з вигляду було дуже дівоче лице, він деколи переодягався у жіночий одяг і міг ходити непомітним по селі серед людей. У селі було чимало сексотників, які у будь-який момент могли його «здати». Сексотники таки вирішили його судьбу. У 1946 році, на саме свята Петра, партизани зупинилися у Петра Котового. Для охорони на посту стояв брат Степан та ще один партизан. Серед партизанів у цей час був агент-сексотник КГБ Василь Коваль. У селі підлі справи робили ще два його брати. Знаючи про перебування у селі партизанів, один з них подзвонив у Миколаїв. Дуже скоро прибули облавці. Першим у поле зору попав брат Степан. Він хотів заховатися у кукурудзу, але при спробі втечі через перелаз автоматною чергою йому перебило ноги. Почувши постріли, партизани вибігли із хати. Пораненого Степана хотіли забрати із собою, але він відмовився, бо і вони могли попасти під обстріл ворожих куль. Залишившись на самоті, при підході облавців Степан підірвав себе гранатою.
Партизана Василя Коваля тричі ловили облавці, але всі три рази йому удавалось утекти. Це було дивно. Пізніше, переконавшись у зрадницькій роботі трьох братів Ковальових, партизани забрали їх до лісу і партизанським польовим судом зробили над ними відповідну розправу. 

Записав Іван Кахнич 04.12. 2010 року
Джерело: 
http://www.vox-populi.com.ua/

29 липня 1917р. Гуцульська сотня УСС перемогла московитів в бою за переправу та міст через р. Збруч біля с. Збриж (нині Борщівського району).

Збриж.
Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок автор спогадів Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами. І вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Іґнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі. Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту. Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть “першою” у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців.

“Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пі­знав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів”. Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що “таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...

Джерело.https://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulska-sotnya-uss