Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 17 вересня 2021 р.

16 вересня 1910р. у смт. Куликів Львівської обл. народилася Володимир Гринів «Кремінський», «Суп» - крайовий провідник ОУН у Кракові, член Революційного Проводу ОУН.

Народився у 16 вересня 1910 року в селищі Куликові (тепер Жовківського району Львівської області).
Навчався в гімназії у Теребовлі, а згодом на юридичному факультеті Львівського університету. Член ОУН з 1931 року.

Політв'язень концтабору Береза Картузька протягом червня-листопада 1934 року. 15 червня 1935 засуджений до 4 років ув'язнення судом у Тернополі. Вийшов на волю у 1938 році.

Протягом 1938—1939 військовий інструктор ОУН у Львові, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ протягом літа-осені 1939 року. Один із організаторів збройного повстання в Західній Україні у вересні 1939.

Згодом Крайовий провідник ОУН в Кракові, член Революційного Проводу ОУН, керівник організаційного відділу повстанського штабу ОУН в Кракові у березні 1940. В середині березня 1940 повернувся до Львова, де став заступником шефа крайового повстанського штабу. Заарештований більшовиками вночі з 2 на 3 квітня 1940.

Засуджений 29 жовтня 1940 на «Процесі 11-ох» до розстрілу. Розстріляний 10 лютого 1941 у тюрмі на Лонцького.

Літопис УПА.

середа, 15 вересня 2021 р.

15 вересня 1893р. У Джерсі-Сіті (США) почала виходити газета «Свобода» — перше Україномовне видання в США, офіційний орган Українського Народного Союзу. На сьогодні це найстарша у світі Україномовна газета, що виходить безперервно (з 1893 року).

Дописувачами газети в різні часи були такі видатні постаті, як Іван Франко, Михайло Павлик, Симон Петлюра, Михайло Грушевський та інші інтелектуали».

«Свобода» видавалася без будь-якої державної допомоги, виключно на гроші передплатників, силами патріотів – і вплинула не лише на життя вітчизняних емігрантів, а й на історію рідної країни.

У другій половині 60-х років XIX століття з Галичини, рятуючись від бідності й голоду, тисячі людей вирушили на пошуки кращого життя за океан. Утім, щоб не втрачати дешеву робочу силу, галицьке намісництво видало таємний циркуляр з вимогою припинити виїзд з України бідних селян, а «бідними» вважати тих, хто не може заплатити 160 злотих за свій викуп. Це не зупинило біженців, які розпродавали все майно та позичали грошей. Тоді уряд ще більше ускладнив їм життя: незабаром виїзд заборонили усім військовозобов’язаним, жінкам молодше 35 років, а згодом і взагалі заборонили еміграцію.

Але людей не зупинило навіть це. За неповними офіційними даними, на початку ХХ століття у США було 470 тисяч українців – прибували вони переважно із Закарпаття та Гуцульщини. Але це число точно не відображає реальність, бо часто люди замовчували національність з остраху перед передчасною депортацією. Експлуатація в «Гамериці», як її називали галицькі селяни, була не меншою, але залишалася надія підзаробити грошей, повернутись додому та викупити клаптик землі.

У цих складних умовах, коли скрізь лунала чужа мова десятків різних національностей, їхали вони на копальні Пенсильванії, згодом ішли працювати на фабрики й заводи. Об’єднатись, разом виборювати свої права та формувати національну українську ідею серед мігрантів допомогла преса, у становленні якої головну роль відіграли церковнослужителі.

Як зауважується, першими вимушеними мігрантами з України були переважно селяни, здебільшого – неписемні, та, як правило, не зацікавлені в культурних розвагах і формуванні національної свідомості. Проте вони були максимально віддані рідній церкві. Тому в 1884 році 70 українських сімей із невеличкого міста Шенандоа в Пенсільванії звернулись до свого земляка, греко-католицького митрополита Сембратовича, з проханням відправити їм священника. Так на початку грудня того ж року до Америки прибув отець Іван Волянський.

У Шенандоа отець Іван, щоб зберегти релігійну й національну тотожність земляків, будував церкви, школи, читальні, а згодом, 15 серпня 1886 року розпочав видання газети «Америка». Вона мала виходити раз на два тижні, але через зайнятість Волянського, який самостійно навчався друкарства, виходила рідше. Допомагав йому дяк місцевої церкви разом з молодим хлопцем Василем, друкували чотири сторінки невеликого формату на старому ручному пресі, який Волянський купив у Нью-Йорку. 

Газета виходила три з половиною роки, але в лютому 1890-го припинила існування через відкликання отця Івана в Україну. Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» назвав цю газету «скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси». Це були перші паростки українського слова на американському континенті, які своїм прикладом надихнули інших. Серед тих, хто підхопив ідею створити національну пресу для мігрантів, був і отець Григорій Грушка, який у вересні 1893 року заснував газету «Свобода».

Про задум видавати «Свободу» отець Грушка з нагоди 20-річчя газети згадував: «Якась туга, якийсь сум стискав серце, коли українець довідувався про себе самого чи то з польських, чи словацьких газет, де наші справи не раз дуже брехливо представлено. Отже, в тих обставинах зародилась у мене мрія видавати власний часопис, писаний українським серцем, українською мовою, навіяний українським духом».

Підтверджуючи цю ідею, відкриває першу шпальту газети дві цитати з «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні», поеми-послання Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» та «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». 

Історія еміґрації.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПРОГОЛОШЕНА ЧИ ВІДНОВЛЕНА?

Хоча ми святкуємо день проголошення Незалежності 24 серпня, у підручнику кожен може прочитати, що незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Саме до цього апелювали діячі ОУН, проголошуючи 30 червня 1941 року Акт Відновлення Української Держави. Виходить, що Україна незалежна двічі?

Якось нелогічно. Якщо не хочемо заплутатися у тому, яка справжня, доведеться придивитися до нюансів. Диявол у дрібницях. 
Умовно «перша» Незалежність була проголошена 22 січня 1918 року. На вулицях Києва тривають бої - війська, вірні Центральній раді, проти збунтованих робітників заводу «Арсенал». На Київ рухалися війська більшовиків під командуванням Муравйова. На Сході України ще в грудні 1917 року було проголошено так звану «Донецьку» та «Криворізьку» «республіки». 

Більшовиики зайняли позицію «я не я і кобила не моя» - це не наші війська, просто трудовий люд прагне самостійно вирішувати власну долю. Нічого не нагадує? 

А коли Січові Стрільці, сірожупанники та Кінний полк ім. Костя Гордієнка придушили заколот та зайняли територію заводу, там виявилися тіла полонених українців зі слідами страшних катувань – деталі можна прочитати у спогадах Всеволода Петріва. Саме його підлеглі витягали з колодязів та підвалів на території заводів тіла закатованих. Подібно до сучасності, чи не так?   

Ця держава проіснувала недовго – всього 3 роки. І це були три роки безперервної війни. Воювали як з більшовиками та «білими» росіянами, так і з місцевими «зеленими», «чорними», правими і лівими секторами.  
Але ця держава була справжньою. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року.  

Україна тоді мала всі ознаки держави. Власний герб – Тризуб, територію, військо – Дієву Армію УНР, яка обороняла цю землю три роки. Вона мала і грошову систему - карбованці та шаги. Їх, на відміну від царських рублів та більшовицьких «дерев’яних», охоче брали торговці.  

Зрештою, після остаточної військової поразки на еміграції було сформовано Державний Центр УНР в екзилі. Останнім Президентом екзильної УНР був Микола Плавюк, який і склав з себе повноваження на руки Президента Леоніда Кравчука.  
Що ж відбулося? Чому Незалежність була проголошена вдруге? Причому «аб ово», начебто з нуля.  

Відповідь – у словах учасників того засідання Верховної ради, на якому і була проголошена Незалежність. У першому варіанті Акту проголошення Незалежності України, авторства Левка Лук’яненка, були слова все ж таки про відновлення Незалежності. Але їх замінили на фразу про проголошення. Чому? В залі сиділо 259 учасників «групи 259» - консерваторів, які фактично залишалися «справжніми більшовиками». Для цієї публіки «відновлення» Незалежності було, як червона шмата для бика. Але надворі тривав ГКЧП і діяти треба було швидко. Тому – проголошення. Аби лиш проголосували і своїми голосами – так чи сяк – усе ж таки поховали «Союз нерушимий», за який вони стільки трималися.  

Звідки ж така впертість? Продовження імперської традиції? Не тільки.  
Згідно з міжнародним правом, військове вторгнення на територію незалежної країни і встановлення на її території власних порядків є окупацією. УНР була суверенною державою. Впиши у Акт слова про відновлення – і без будь-яких додаткових законів більшовицька Росія автоматично визнається окупантом, а всі поборники більшовизму і радянської влади автоматично стають колаборантами. З усіма правовими і моральними наслідками.  
З цієї самої причини радянський режим протягом всього свого існування затирав найменші сліди української державності. Аналогічно він чинив це в окупованих країнах Балтії, в Білорусі, в країнах Середньої Азії. За згадку про будь-які символи незалежності, про сам її факт, не кажучи вже про носіння такої символіки, арештовували і – в кращому разі – надовго кидали у табори. У гіршому – вбивали.  

Ті ж методи застосовувалися і в країнах Балтії та Польщі. Чому ж там незалежність усе-таки відновлювали? Тому, що там вона протрималася 20 років. А це не тільки довга пам’ять. Це ще й покоління, яке виросло у незалежній державі й не мислило себе інакше. Це те покоління, яке в роки Другої світової створювало підпілля й організовувало боротьбу. В Україні це покоління або опинилося в еміграції, або було знищене фізично. А тим, хто вцілів, було небезпечно зізнаватися у власному минулому. Як і небезпечно було признатися до власного роду дітям і внукам знищених.  
Так переривалася традиція. У цьому радянський режим мало чим відрізнявся від будь-якої іншої тоталітарної диктатури. Тоталітаризм ніколи не терпить існування традиції – бо вона творить альтернативу і створює підставу для морального закону, непідвладного «інженерам людських душ». А ще це підстава для створення структури - знов-таки, поза владою тоталітарної системи.  

Українська незалежність і перипетії навколо неї є доброю ілюстрацією рядків Тадеуша Коморовського–«Бура»: «Знищені споруди відбудуємо. Втраченого молодого покоління не відбудуємо ніколи». 

Тому і відбудовуємо власну пам’ять зараз. Наше покоління незалежності зараз – як і їхні попередники зі східноєвропейських країн 1940-х років – не знає себе поза незалежністю і готове її обороняти. Бо не знає іншої реальності. 
 
Ці зусилля дали плоди. Станом на 1991 рік прізвища «Петлюра» і «Грушевський» - не кажучи вже про Петріва, Омеляновича – Павленка, Безручка, Болбочана та інших – були повною загадкою для широких мас. Навіть на Західній Україні – там цей пласт надійно перекрили спогали про боротьбу УПА – значно ближчі, яскравіші і –з живими свідками. «Усусуси» були чимсь дуже далеким.... 
 
Треба визнати – більшовикам майже вдалося перерізати цю ниточку традиції. Бо і проголошували, а не відновлювали незалежність у 1991 році не в останню чергу тому, щоб не спровокувати обструкції групи 259, суцільно укомплектованої комуністами. Але таким чином самі ж комуністи взяли участь у похованні свого дітища. Історія любить парадокси.... 

Тільки зараз ми повністю усвідомлюємо цю традицію. І до мене самої доходить – я не тільки правнука повстанської зв’язкової, я також праправнука офіцера УГА, який воював на Наддніпрянській Україні.  
 
Історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху Олеся Ісаюк.
Джерело Українська правда

понеділок, 13 вересня 2021 р.

13 вересня 1960 року президент CША Дуайт Ейзенхауер підписав резолюцію щодо будівництва Меморіалу Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

До цього ініціатива Українського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка та Українського конгресового комітету Америки була одностайно схвалена палатою представників й сенатом США. Проти будівництва категорично висловлювалися радянське посольство й представництво УРСР в ООН. Дійшло до того, що у «Washington Post» була надрукована низка замовних статей, які зображували Шевченка як ненависника католиків, православних, росіян, поляків і євреїв і водночас - «передвісника комунізму».

Відкриття меморіалу відбулося у 1964 році та було присвячено 150-річчю з дня народження Великого Кобзаря. Над пам'ятником працювали канадський скульптор українського походження Лео Мол та архітектор Радослав Жук.

На постаменті написано: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року»

Джерело.
https://www.google.com/amp/s/www.ukrinform.ua/amp/rubric-society/3313704-13-veresna-pamatni-dati.html

13 вересня 1950р. у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну підпільники ОУН знищили 6 московитських активістів.

На фото село Ворокомле.
Джерело календар УПА на 2020р., та літопис УПА.

неділя, 12 вересня 2021 р.

12 вересня 1922р. народився Кушнір Мирослав Андрійович - поет, перекладач, мемуарист, діяч ОУН УПА.

В с.Божиків на Бережанщині народився Український поет, перекладач, мемуарист, діяч ОУН Мирослав Кушнір. Брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі на Бережанщині, а згодом у м. Сінява (Ярославщина, тепер Польща). На Закерзоння скерований у 1943 як член ОУН для підпільної роботи: підпільне псевдо «Лунь». Вірші, рукописи яких він залишив на зберігання довіреній особі, склали книгу «Слова із книги бою», а згодом, разом із нововіднайденими у Бережанах віршами, перекладами, нарисами й обширним щоденником , увійшли до книги «Невкоєне серце». Загинув у 1945 в загоні УПА.
Джерело 1.
https://ternopoliany.te.ua/
********
Мирослав Андрійович Кушнір ( 12 вересня
1922 , с. Божиків на Бережанщині — весна
1945 або, менш імовірно, осінь 1944 у партизанському загоні УПА, с. Добра) — український поет, перекладач , мемуарист. Діяч ОУН.

Закінчив Бережанську гімназію. У 1942–1943 заочно студіював у Вищій школі політичних наук та українознавства у Подєбрадах (Чехо-Словаччина). Брав активну участь у культурно - просвітницькій роботі на Бережанщині, а згодом у м. Сінява (Ярославщина, тепер Польща). 

На Закерзоння скерований у 1943 як член ОУН для підпільної роботи: підпільне псевдо «Лунь». Вірші, рукописи яких він залишив на зберігання довіреній особі — 15-річній учениці Ярославської гімназії, склали кн. «Слова із книги бою» (1994), а згодом, разом із нововіднайденими у Бережанах віршами, перекладами, нарисами й обширним щоденником (18. 03.1938 — 07.09.1943), увійшли до книги «Невкоєне серце» (2005).

Джерело 2 Вікіпедія.
*********

пʼятниця, 10 вересня 2021 р.

10 вересня 1941р. у Київських тюрмах за наказом московита Меркулова без вироку суду розстріляні всі в'язні.

М. Донець
Телеграма НКВС з запитом на розстріл Студинського, Франка та Донця.

Серед них - зокрема й народний артист України, оперний співак Михайло Донець, обвинувачений у націоналізмі та неблагонадійності.

Джерела
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/10/54429/, та Вікіпедія.

середа, 8 вересня 2021 р.

8 вересня 1921р. у с. Іванівці народився Михайло Москалюк "Спартан" - к-р сотні УПА N59 ім. М. Колодзінського. 40 разів виходив з ворожого оточення, оргреферент і референт пропаганди Коломийського надрайонного проводу, Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги.

"Спартан" - сотник УПА, один з останніх керівників Української повстанської армії.
Сотня "Спартана" близько 40 разів була у ворожому оточенні, багато втрачала, але щоразу швидко відновлювала сили і продовжувала вести важку підпільну боротьбу проти радянських окупантів. 

Московити обіцяли за голову "Спартана", який назвався на честь подвигу 300 спартанців, півмільйона рублів. Однак декілька років "Спартан" був невловимим. НКВДисти виявили схрон повстанців під будинком Москалюків завдяки зраднику. 

"Спартан" не здався ворогам і загинув разом із дружиною Ольгою та ординарцем Прокопом Рибчуком.

Зрадник невдовзі був страчений за вироком окружного трибуналу УПА.

Джерело. 1. Сайт. Історична правда.
*******

Хто ж такий "Спартан"? Це Михайло Москалюк, член ОУН з 1939 року. Восени 1944 р. очолив створену повітовим провідником ОУН "Курявою" сотню, яка ввійшла до куреня "Карпатський". Сотня оперувала на теренах Коломийщини, Косівського, Жаб’євського, Надвірнянського районів, здійснювала рейди на Буковину і Закарпаття. Повстанці сотні "Спартана" нападали на німецькі і мадярські обози і таким чином забезпечували себе зброєю для майбутніх боїв. На честь героїчного сотенного наш земляк поет Дмитро Павличко написав вірш "Спартан".

Легендарний партизанський командир народився у вересні 1921 р. у с. Іванівці біля Ланчина в родині національно свідомих Марії та Юрія Москалюків. Михайло був найстаршим з трьох дітей. Він ще в сільській школі захоплювався 300 відважними спартанцями, які всі до одного полягли під ворожими стрілами, але не здалися на милість ворогів рідної землі...

"Спартан" мав криївки у різних місцях. Дві з них були в с. Іванівці в урочищі "Обіч" та під хатою господаря Якова Марчука, сина Данила. Про них знав один Іванівецький чоловік. Але 1947 р. його захопила чекістська псевдобоївка УПА. Нічого не підозрюючи, він і розповів "большевикам" про обидві криївки. Михайло мав і запасну криївку у себе вдома і деколи перебував у ній.

На батьківській господарці раздувала тоді сестра Марія з чоловіком Щербатюком родом із Саджавки.

Вночі 2 лютого 1951 року с. Іванівці оточили десь із 50 вантажівок, набитих емгебістами. Вони полишили машини і на лижах поступово почали затискати село в смертельний зашморг. А велика штурмова група вже вдосвіта підступила до обійстя Москалюків. Бо знали, що "Спартан" вдома. Почалися переговори. Йому обіцяли за співпрацю великі гроші, квартиру в Києві та інші блага. Але сотенний здатися московським "наїзникам" відмовився. Хата перетворилася на неприступну фортецю. Запеклий бій тривав безперестанно, та сили були дуже нерівні. Після обіду чекісти здобули криївку, там на долівці, встеленій з гільз, лежали мертві, але нескорені герої: Михайло—"Спартан", його дружина Ольга та ординарець Прокіп Рибчук—"Лис", повстанець із с. Печеніжина. Їхні тіла відвезли до Ланчина і закопали у старих мадярських окопах над річкою Прутом. Але навесні пішла повінь і їх віднесло водою через усю Україну — аж до Чорного моря.

Через чотири місяці після загибелі "Спартана" служба безпеки УПА заарештувала Петра Щербатюка. Саме він, як з’ясувалося, був зрадником: за завданням КДБ оженився із сестрою "Спартана" Марією і видав криївку. Він винний у смерті сотенного, його дружини та ординарця. За ці "послуги" зрадник отримав од "большевиків" 36 000 рублів...

Біля пам’ятника "Спартану", поблизу його хати на місці останнього бою в селі іванівці час від часу збираються місцеві патріоти і складають народну шану героїчному сотенному.

Автор: Роман ГЕРИНОВИЧ.
Джерело 2. http://carpathians.eu/statti/stattja/article/ostannii-bii-sotennogo-spartana.html

8 вересня 1950р. у Станіславі московитами розстріляний Іван Ремболович "Кропива" підполковник Армії УНР, сотник дивізії "Галичина", організатор старшинської школи УПА.

Історія народу – це зв'язок поколінь, історична спадковість традицій. Для збурених українців на початку 20-х років минулого століття носіями національно-визвольної боротьби стали люди, які збройно протистояли агресії «старшого брата», котрий ніс на червоних багнетах жорстоку окупацію, голод та репресії. Етнічна Сіверщина уславлена багатьма отаманами та борцями за національний суверенітет України. Одначе імена більшості з них до цього часу залишаються несправедливо забутими. Одним із таких борців є уродженець Городні Іван Ремболович – підполковник петлюрівської армії, творець вільного козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир УПА.

7 листопада 1921 року, Волинська група Повстанчої армії Української Народної Республіки (УНР), очолювана Юрієм Тютюнником, яка рухалася на Київ, щоб визволити його з-під влади окупаційної московської комуни і встановити в ньому владу УНР, зробила спробу здобути Коростень. На той час Коростень був важливим залізничним вузлом, через який представники більшовицької окупаційної влади вивозили в московію зерно. Станція була вщерть забита військами московської комуни. Попри значну перевагу ворога, малу кількість патронів, кулеметів та цілковиту відсутність гармат, командири групи Тютюнника рвалися в бій. Вони сподівалися, що в результаті відчайдушної атаки захоплять Коростень, а відтак здобудуть ще більше зброї та знайдуть там багато добровольців. І, що найважливіше, перемога у Коростені значно зміцнить дух українських бійців та додасть селянам віри у повстанців.

Справжніми героями бою виявилися підполковник армії УНР, уродженець Городні Іван Ремболович і його 15 козаків.

Ремболовичу вдалося увірватися на станцію, дійти до в’язниці й звільнити захоплених чекістами Українських селян. Але до Коростеня вже прямували радянські підкріплення і два панцирні потяги. Під шквальним вогнем повстанцям довелося відступити. Перегрупувавшись під Коростенем, вони збиралися знову кинутися в бій. Одначе генерал Тютюнник відмовився ризикувати і наказав продовжити марш, оминаючи Коростень. У подальші дні група Тютюнника з боями просувалася селами, сподіваючись з’єднатися з іншою партизанською частиною підполковника Сергія Чорного. В одному з боїв Ремболовича поранили в ногу, тому він уже не міг брати активну участь у поході й пересувався в обозі – на санях. Подальша доля партизанських з’єднань була сумною. Відступаючи, повстанців атакувала добре озброєна кавалерія Котовського. Частині учасників походу (більше 120 осіб) вдалося вирватися з оточення. Решта потрапили в полон. Більшість полонених із групи Тютюнника у кількості 360 осіб було страчено у містечку Базар.

Одначе бойовий шлях Івана Ремболовича на цьому не закінчився. Поранений офіцер, діставшись кордону, перейшов на територію Польщі і до початку Другої світової війни працював у різних організаціях. Потім була служба в лавах добровольчої дивізії «Галичина», головним завданням якої було сформувати офіцерську еліту для продовження боротьби за незалежність України. Сучасники стверджують, що командир саперної сотні змушував говорити українською з ним навіть командування дивізії, що складалося переважно з німців.

Після тяжкого поранення та загибелі своїх двох синів у битві під Бродами Іван Ремболович потрапляє в повстанське підпілля, до УПА. Там наш земляк організовує старшинську школу, яка встигла здійснити кілька випусків.

У документах НКВС сказано, що шостого листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району Івано-Франківщини Івана Ремболовича захопили органи МДБ. 15 травня 1950 року полковника засудили до розстрілу. Вирок оголосив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу: «Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії»…

Так обірвалося життя українського офіцера і борця за незалежність України.

Справа Ремболовича була закрита для істориків упродовж 20 років української незалежності. Можливо, через те, що в нашій державі продовжують діяти імперські закони, згідно з якими всі, хто виступав зі зброєю в руках проти червоної Москви, довіку вважатимуться «контрреволюціонерами».

Історична довідка:

Підполковник петлюрівської армії, творець вільного козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир УПА Ремболович Іван Семенович народився 1897 року у містечку Городня Чернігівської губернії. Іван Семенович походив із родини священиків. Учасник Першої світової війни. Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у в'язниці 5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Як зазначає дослідник Роман Коваль, Ремболович був командиром пішої півсотні української охоронної сотні міста Городня (весна 1918 року). Делегат 1-го, 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917 рік). Учасник Другого Зимового походу під проводом Юрія Тютюнника, командир саперної сотні дивізії «Галичина», засновник старшинської школи УПА. Розстріляний більшовиками 8 вересня 1950-го року.

Підполковника Івана Ремболовича, як і інших учасників визвольної боротьби у складі УПА, досі офіційно не реабілітовано.

Джерело.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву.

понеділок, 6 вересня 2021 р.

6 вересня 1943р. у бою з московитами загинув Іван-Тадей Мітринга - «Бирон», «Орелюк», «Сергій Орелюк», «Полин». Український політичний діяч, публіцист, теоретик націоналістичного руху.

6 вересня 1943р. загинув Український політичний діяч, публіцист, теоретик націоналістичного руху, уродженець с.Петриків (народився 5 серпня 1907 р.,  за деякими даними – с.Дичків) Іван-Тадей Мітринга (Мітрінга) (псевда: «Бирон», «Орелюк», «Сергій Орелюк», «Полин»). 

Належав до ОУН, займав ряд провідних постів у Крайовому Проводі ОУН на закордонних українських землях. В ОУН очолив ревізіоністську групу, названу його іменем, яка вимагала перегляду теоретичних засад націоналістичного руху в бік його демократизації. У 1938 році у статті «Геть з більшовизмом» проголосив гасло «Свободу народам! Свободу людині!» У 1941 заснував Українську Революційну Партію Робітників і Селян, що в 1942 об’єднавшись з іншими групами, створила Українську народно-демократичну партію. Загинув Іван Мітринга біля с.Вілії поблизу Острога на Волині у бою з радянськими партизанами.

Джерело
https://teren.in.ua/

5 вересня 1946р. бій ОУН з московитами у с. Бабинці Борщівського р-ну Тернопільської обл. (загинув кущовий пропагандист Михайло Гуска-Тополя).

                             Село Бабинці. 
В ОУН та УПА з с. Бабинці перебувало 55 осіб. З них загинуло 32. Серед них — Лукій Михайло Васильович, референт Служби безпеки Борщівського району.

Джерело
Вікіпедія та https://teren.in.ua/

вівторок, 31 серпня 2021 р.

31 серпня 1915р. між селами Бурканів і Гайворонка відбулись бої між Українськими Січовими Стрільцями та московитами.

с. Бурканів (з ліва) с. Гайворонка (з права)
31 серпня 1915р. під час Першої світової війни на горбах між селом Бурканів і Гайворонка Теребовлянського району відбулись бої між москалями та Українськими Січовими Стрільцями. 
Поблизу села загинули стрільці Дмитро і Микола Павлюки; поранені десятник Володимир Верхомий, стрільці Іван Кощак і Микола Осташ.

Джерело
https://teren.in.ua/

субота, 28 серпня 2021 р.

28 серпня 1921р. у Києві московити розстріляли Григорія Чупринку та Івана Андруха (Авраменка) Українських військово-політичних діячів.

        "Чупринка"  41 рік      "Андрух" 29 років
Григорій Чупринка народився у сім'ї козаків (представників козачого стану) містечка Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер Київщина), нащадок старовинних козацько-християнських родів регіону (сучасна Броварщина), представники яких жили тут щонайменше з часів Хмельниччини. У той час ці землі входили до складу Переяславського і Київського полків, одних з найдавніших полків Гетьманщини.
Навчався в Гоголівській народній школі, в
Київській та Лубенській гімназіях.
Був ув'язнений за участь у революції 1905р.
З 1910р. постійно жив у Києві.

За перевороту 1917р. був козаком у
полку Хмельницького. У 1919 році керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині.
Був співробітником «Української Хати».

23 червня 1921р. заарештований київським губернським ЧК, 28 серпня 1921р. засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу. Розстріляний разом з Іваном Андрухом як члени київського Всеукраїнського центрального повстанського комітету.

У 1996 році реабілітований рішенням Київської обласної прокуратури.
Творча діяльність: Чупринка автор збірок лірики: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Білий гарт» (1911), «Контрасти» (1912), поеми «Лицар-Сам» (1913).
******************
Іван Антонович Андрух (Авраменко) народився у селі Болестрашичі біля
Перемишля. У 1916р. екстерном закінчив Перемиську гімназію. Навчався у
Львівському університеті. Один з активних організаторів «Січей» у Галичині.

На початку Першої світової війни був покликаний до австро-угорської армії, вступив до складу Легіону Українських Січових Стрільців . За бойові заслуги був підвищений до рангу підхорунжого Легіону УСС. На початку вересня 1916р. у битві на горі Лисоні (неподалік від Бережан) потрапив до російського полону і був переправлений у концтабір для військовополонених Дубовка під Царициним (нині — Волгоград ).

13 січня 1918р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у військах Центральної Ради. 
З 1 березня 1918р. командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку.
З травня 1918 року служив у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у подальшому — командир 3-ї кулеметної сотні цього полку.
Наприкінці вересня 1918р., після дозволу
гетьмана Павла Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 року командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. 
З середини липня 1919 року і до розформування Корпусу Січових стрільців ( 6 грудня 1919р.) командир 28-го (1-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. 
23 листопада 1919 в Любарі гайдамацька бригада отамана О. Волоха роззброїла 1-й полк Січових стрільців й заарештувала його командира Андруха. У боях з червоними був важко поранений.

Співзасновник УВО.
Після розпуску Корпусу Січових стрільців перебував у таборах інтернованих українських вояків, звідки переїхав у Чехо-Словаччину до сформованої з вояків УГА Української бригади, у місто Німецьке Яблонне. В еміграції провадив організаційну роботу серед колишніх українських старшин. 

У липні 1920р. став співзасновником
Української військової організації (УВО). 
У 1920—1921рр. крайовий комендант Української Військової Організації на Східних Українських Землях (СУЗ).

Очолював робітничу сотню на Закарпатті. У
1921 році легально повернувся у Радянську Україну з метою розгортання підпільної боротьби проти більшовиків. Був схоплений
ЧК у справі Київського Повстанчого центру.

28 серпня 1921 року засуджений до розстрілу. Розстріляний.
Реабілітований 29 липня 1996 року.

28 серпня 1945р. бій ОУН з московитами у с. Романівка Великобірківського району Тернопільської області у бою загинув воїн Теодор Плавуцький (20 років).

околоці с. Романівка.

Плавуцький Теодор, «Зелений», стрілець УПА. Народився 1925 р. в с. Романівка, Великоборківського р-ну. Закінчив 4 кляси народної школи. За німецької окупації його було забрано до СС дивізії «Галичина», звідки здезертирував і перейшов до УПА. 

Джерело
https://teren.in.ua/
Та літопис УПА

28 серпня 1920р. біля с.Комарівка Монастириського району відбулися бої Армії УНР з московитами.

Околиці села Нижнів

Вояки Кінної штабової сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії найкращим чином проявили себе у бою з москалями. За результатами запеклої рубанини українці лишили в полі 18-ть ворожих трупів. Втрати уенерівців становили: двоє вбитих та четверо ранених. Вбиті: козак Андрій Марчак і Єрмолаєв. Ранені: хорунжі Василь Кривла, Тихін Хилюк, Кость Пашкевич і сотник Віроцький. Опір штабової кінної сотні був настільки потужним, що того спекотного дня москалі так і не змогли форсувати Дністер в районі Комарівки. Козаки перенесли поранених через річку. Зупинились у місті Нижнів (тепер село Тлумацького району Івано-Франківської області).

Джерело
https://teren.in.ua/

пʼятниця, 27 серпня 2021 р.

Спогади: Головний хрест з купола стягнули бульдозерами (автор: Козій Нестор).

Давня греко-католицька церква у Башні Долішній, що існувала до 1904 р.
******
На західних етнічних землях в межах Любачівщини українці здавен-давен будували святині, як найважливіші осередки духовного та національного життя. При храмах священики засновували парохіяльні школи, як єдині освітні заклади селян у давніх часах, і були натхненниками створення громадських організацій.

Найдавніші церкви у краї, значну частину якого займали лісові простори, споруджували з дерева місцеві майстри-будівельники. Святині були переважно тридільні однонавові з куполами й дахами, покритими ґонтами. За часів панщини і чужинецької підлеглості тільки на такі матеріали спромоглись українські християни. Десь на початку XIX от. почали з'являтися муровані храми, для зведення яких використовували цеглу з місцевих цеголень, а дахи і бані покривали оцинкованою бляхою. Церкви мали форму хреста, були набагато вищі від дерев'яних та оздобні архітектурні елементи на зовнішніх стінах. Біля церков споруджували дзвіниці, у яких було по три – п'ять дзвонів, що лунали на всю околицю.

Наші святині вражали внутрішньою красою й багатством устаткування. Вівтарі з кивотами, іконостаси, тетраподи, амвони були оздоблені різьбами ручної роботи. З церковного спорядження відомі величні світильники-«павуки», декоративні ліхтарі, підсвічники, хрести, кадила та старовинні книги. Літургійний посуд складали дароносиці, чаші та ложечки, вироблені з золота й срібла. Натхнення до молитви збуджували у вірних, особливо в молоді й дітей, образи та ікони на стінах храмів, прибрані вишиваними рушниками, хоругви й феретрони – образи для ношення.

Однак, найбільшим багатством у храмах для наших дідів, батьків і нас була Божа благодать і християнська духовність, яку проповідували священики у скрутних умовах підневільних часів.

І нагло з волі безбожних правителів-чужинців ми були позбавлені цих духовних та культурних скарбів. А як розпорядилися ними нові власники наших споконвічних земель?

Багато дерев'яних церков згоріло внаслідок воєн та розібрано з метою знищення українського народу. У Белзці на місці церкви з 1755 року була поставлена у 1838 році церква св. Василія з Липська, а після 1947 року її знищено. Дев'ятирську церковцю, зведену в 1838 році, совєтські вояки зруйнували, залишилась лише мурована огорожа, а біля неї хрест з місії 1927 року. В Любичі-Князі храм св. Параскеви (1785) розібрано у 1988 році. Уціліла дзвіниця, перенесена туди з Тенетиськ.

У Мостах Малих у 1944 році спалено церкву Покрова Пречистої Діви Марії (1917). Також згоріла церква в Опаці. Не збереглася і дерев'яна церковка, збудована 1728 року у Плазові, у якій був мистецький іконостас. У Монастирі біля Верхрати ще після війни існувала церква Покрова ПДМ з 1680 року, та після депортації українців з неї зірвали дах, і приблизно 1951 року – спалили. Чудотворну ікону 1810 р., що вціліла, перенесено до Крехова. Зруйновано дерев'яну церкву Непорочного зачаття Діви Марії у Борхові (1693) разом з дзвіницею, на великому дзвоні якої був напис про жертводавця Юрка Жируху.

Чудом вдалось врятувати небагато дерев'яних святинь. Церква св. Миколая у Гребенному (1697) у 1797 році була перебудована, а в 1832 і 1959 роках відновлена. Це цінна пам'ятка з іконостасом ХVІІ-ХVІІІ ст. Поруч збереглася дзвіниця XVIII ст., на якій є дзвін, встановлений на честь 1000-ліття прийняття християнства на Русі, і на цвинтарі хрест, присвячений цій даті. Церква у Жукові (1767) з настінними розписами була перекрита бляхою та поновлена у 1867-1868 роках. У Волі Великий збереглася церква Успення Матері Божої та дзвіниця з 1755 року, тепер опущені, але огороджені муром заввишки 1 м, а в Старому Люблинці – церква, збудована в 1927 році.

Радруж славиться чудовою старовинною церквою ім. св. Параскеви, побудованою з модрини у 1669 році. Походить вона ймовірно ще з 1583 року, бо під час її консервації у 1963-1965 рр. під підвалиною знайдено 8 шелягів Яна Казимира 1665 року. У 1648 році дерев'яні стіни були оздоблені цінними настінними розписами, які збереглись до тепер. Іконостас з неї відвезено на склад до Ланцута, а одну з ікон – до Любачівського музею. Збереглася кам'яна огорожа під ґонтовим дашком з брамою й фірткою. Є там і оригінальна дзвіниця стовпової конструкції з низьким входом та дяківка з XVII ст.. Цей церковний ансамбль був відреставрований у 1963-1965 рр. і відремонтований у 2000 році. Служить як музейна пам'ятка.

До сьогодні існують дерев'яні церкви цікавої архітектури: з пруською конструкцією стін у Великих Очах та з подвійною хоровою галереєю в Мицеві. У Вільці Змієвиській стоїть дерев'яна церква з XVIII ст., яка перебудована протягом 1894-1896 рр., а недавно відновлена.

Частково розібрана, але ще існує дерев'яна церква (1876) у Змієвиськах.

До Лукавецької дерев'яної церковки св. Дмитрія (1701) добудували у 1923 році деякі прибудови. Після депортації українців залишилась пусткою і була перетворена на склад міндобрив, а в 1987 році під час пожежі згоріла її більша частина. Хоч у 1990-1994 рр. її відбудували, сьогодні вона пустує і лише служить туристичним об'єктом.

Посередині Горайця збереглася церква, датована 1764 роком, згідно з дослідженнями має найдавнішу будову з 1586 року. Була добудована 1835 та 1903 років. Має давнє устаткування, вівтар, ікони та свічник, а також цінні розписи поліхромією, яку в 1997 році знято зі стін і піддано консервації. Є при церкві дзвіниця (1863), перенесена у 1994 р. з Майдану Сінявського.

У Дахнові є дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста з першої половини XVIII ст., грунтовно розбудована в XIX і XX ст., та дзвіниця з XVIII ст., а також дерев'яний хрест, поставлений на честь 950-ліття прийняття християнства на Русі. До 1975 року храм використовувався як костел.

У центрі Улазова стоїть дерев'яна церква, збудована у 1835 році, що вціліла під час пожежі в 1986 році, потім була відреставрована, багато років служила як костел. Поруч біля неї є дерев'яна дзвіниця з XIX ст. і дерев'яний хрест з каменем без таблиці.

По-варварськи зруйновано кілька храмів з цегли. У Гуті Рожанецькій залишилися лише руїни церкви (1836). знищеної у 1943 році. Не існує більше церкви св. Дмитрія, збудованої в 1754 році в Тенетиськах, церкви св. Параскеви (1806) у Любичі-Князі. церкви св. Параскеви у Старому Брусні та церкви св. Параскеви (1836) у Старій-Гуті.

Як жорстоко нищили польські шовіністи греко-католицькі храми, свідчать величні церкви Пресвятої Богородиці у Башні Долішній, історію якої розповів Дмитро Ханас («Наш край Любачівщина», вип. 4). Храм цей звели близько 1880 року за пожертву парохіян. Дах був покритий бляхою. Всередині стояв іконостас та два бічні вівтарі Ісуса Христа та Пречистої Діви Марії. У верхній частині довкола були хори, освічувало приміщення п'ять світильників. У 1932 році церкву обладнали електричним освітленням. При ній була мурована дзвіниця з п'ятьма дзвонами. У 1955 році варвари розібрали її, поламали й викинули частину іконостасу, а ікони, образи, вивозили до лісу й палили. Головний хрест з купола стягнули бульдозерами з допомогою линви, порізали й продали як брухт. З цегли збудували «Дом Людови», підлогу використали на обійстях. Найбільшого дзвона, захованого у землі, відкопали, розбили й віддали на брухт.

Доведені до аварійного стану, адже після війни переважно використовувалися для складів, обдерті та покинуті вірними по неволі, потребують реставрації муровані церкви: Пречистої Діви Марії (1899) у Крупці, дільниці Нароля, св. Дмитрія (1904) у Старому Дикові, Успення Пречистої Богородиці (1936) у Плазові. Занедбані приміщення церкви Покрова Пречистої Богородиці (1913) в Старих Олешичах з оригінальними настінними розписами митця Івана Калини та церкви св. Онуфрія (1806) у місті Олешичі, відбудованої 1936 року, упорядковані вихідцями з цих поселень у 2006 році, очікують ґрунтовного відновлення.

Церква Старого Дикова від 2007 року стала пам'яткою, відомою у світовому кіно: тут було знято кінострічку польського режисера Анджея Вайди про Катинь.

Церква св. Юрія (1900) в місті Чесанові стоїть понівечена. Крізь вибиті вікна видніються мистецькі настінні образи, які в 1935-1937 рр. створив славної пам'яті маляр і різьбяр італійської школи Григорій Кузневич з Старого Брусна.

Побудована у 1870 році на кордоні між Коровицею Голодівською і Коровицею Самою у візантійському стилі церква св. Архангела Михаїла, відновлена і добудована у 1936 році. Вона містила образи св. Михаїла та св. мученика Йосафата Кунцевича. Після очищення приміщення від добрив з церкви викинули вівтар, повідривали підлогу, повибивати вікна, довели її до стану руїни.

Низка церков, переважно мурованих, найкраще збережених після війни та депортації українців, була перетворена на костели. До таких належить церква у Горинці (1818) з дзвіницею брамного типу, перебудована у 1984 році, дерев'яна церква св. Миколи Чудотворця (1931) у Радружі, церква св. Параскеви (1910) у Корнях, дерев'яна церква (1799) з дзвіницею (1920) у Лівчі, збудований за проектом архітектора Василя Нагірного храм св. Юрія (1910) у Верхраті, який нагадує базиліку св. Петра в Римі, відновлений 1980 року та церква св. Димитрія у Щуткові.

Римо-католики зужитковують тепер муровані церкви у Волі Олешицькій, в Щуткові (1904), у Люблинці Новому (1908), в Новому Селі (1907) та дерев'яні церковки у Хотилюбі (1888), у Хлоп'ятині, в Довжневі та в Німстові (1910-1912).

Ще з 1761 року у Махнові існувала дерев'яна церква, що згоріла під час пожежі 1892 року. Муровану церкву, збудовану до 1904 року за проектом Василя Нагірного, розмалював майстер-самоук Сідорський. Збереглися у вівтарній частині ікони святих Володимира, Ольги, Кирила та Мефодія. Після воєн майно церкви пограбовано й знищено. У 2004 році храм був відновлений і діє як костел Різдва Пресвятої Богородиці.

Подекуди українські святині, яких немало знищили поляки, засоромившись за скоєне, відновлює польська влада. Церква св. Миколая в Селиськах була збудована у 1901 році коштом П. Сап'єги. Має іконостас ХVІІ-ХVІІІ ст. та дзвіницю з 1830 року і була відреставрована за ініціативою Суспільної Комісії Охорони Пам'яток Церковного Мистецтва. Завдяки клопотанням цієї ж комісії у 1999 році відреставровано церкву св. Параскеви (1713) у Новому Брусні, розбудовану у 1906 році. Іконостас для неї малював і різьбив талановитий митець Григорій Кузневич.

Церква в Любачеві правдоподібно існувала вже у 1330 році. На місці попередньої дерев'яної церкви у 1883 році була збудована церква св. Миколая за проектом Василя Нагірного у візантійському стилі під впливом неокласицизму.

Настінна поліхромія змальована ймовірно Антоном Яблоновським у XIX ст. Колись тут був гарний іконостас з XVII ст. майстра Івана Рутковича, згодом перенесений до катедрального собору в Перемишлі. Неподалік є кам'яна дзвіниця з XIX ст. та плебанія з 1900 року. До 70-х рр. XX ст. святиня була зачинена. З 1994 року в ній знову відправляються Служби Божі о. Іваном Тарапацьким для греко-католиків.

Греко-католицькі літургії служать також у церквах Верхрати, Гребенного та Пріся.

Наведені факти засвідчують, що 25 відсотків церков на теренах Любачівщини зруйнувано, 18 – занедбано й поступово занепадає, і 57 – вціліло. Отже, щоб перешкодити деградації храмів і зберегти нашу духовну спадщину на рідних землях, маємо всіма законними способами добиватися відновлення та охорони цих будівель з боку відповідних органів польської держави. Товариства «Любачівщина» та «Холмщина» повинні організувати рейди з метою впорядкування приміщень занехаяних церков і цвинтарів. 

Джерело. Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-history/

27 серпня 1915р. у бою з московитами загинув Іван Балюк - Український поет, публіцист, громадський діяч, чотар Легіону УСС.

27 серпня 1915р. в с.Завалів Підгаєцького району у бою з москалями загинув Український поет, публіцист, громадський діяч, чотар Легіону УСС Іван Балюк. 

Уродженець с.Трибухівці Бучацького району. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю. Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи».
*******
Згадуючи про публіцистів та мислителів з кола стрілецтва відомий стрілецький старшина та громадський діяч Осип Думін писав:
"Єдиний чет. І.Балюк присвячував цим питанням більшу увагу, й тільки його думки ширяли понад морем буденщини. В нього була вдача провідника й письменника. Він мав – як свідчить його близький товариш М.Заклинський – "усі дані на суспільного діяча й команданта". На жаль, Балюка вже 1915 р. між живими не стало".

Джерело сайт teren
*********
Народився 15 березня 1894 року в с.
Трибухівці, нині Бучацький район
Тернопільська область, Україна. У 1913 році закінчив VIІb клас Бучацької державної гімназії, в 1914р. навчання у закладі, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1912—1914 роках. 
Учасник національного молодіжного руху, член повітового проводу філій «Просвіти» , «Січі». 
У липні 1913р. надіслав Володимирові Гнатюку власні записи народних пісень, коломийок, збірник гаївок, зібраних у рідних Трибухівцях і в Джурині (нині Чортківського району).
10 серпня 1914 р. добровольцем вступив до Легіону УСС, мав звання вістуна, четаря. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і
Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю.
Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи». Листувався із СВУ, разом із
Василем Бобинським, Романом Купчинським, Володимиром Кучабським, Іваном Іванцем і Левом Ґецем випускав стрілецькі рукописні часописи.
              Могила І.Балюка в с. Завалів. 
Його праці:
«Стрілецький Календар-Альманах Пресової Кватири У. С. В. в полі на звичайний рік 1917» (Львів , 1917) опублікував шість віршів Івана Балюка, об'єднаних назвою «Скошений цвіт», його спогади «Під Галичем», «Листи з поля» до Степана-Юрія Масляка (сина
Володимира Масляка ), також біографічну довідку про нього, вмістив спомини друзів.

Джерело Вікіпедія.

26 серпня 1946р. біля с. Дарахів Струсівского району у бою з московитами загинули 10 бійців УПА.

Село Дарахів та околиці

(Тепер с. Дарахів Теребовлянський р-н.)
Серед вбитих – «Карась»-«Андрій», струсівський районний провідник ОУН Бойко Є.С., замісник районного провідника ОУН Нечесний Є.М., кущевий провідник ОУН Юргаєв С.Ф. та Стир М.

Джерело
https://teren.in.ua/2019/08/26/v-istoriyi-30/

четвер, 26 серпня 2021 р.

Ганна Когут-Герасимович (зліва), 1889 р.н., із с. Терпилівки на Тернопільщині, дочка священика, випускниця філологічного факультету Празького університету, громадсько-політична діячка, багаторічний в’язень московських концтаборів; Стефанія Солтис-Штикало, 1915 р.н., із м. Судової Вишні, випускниця вчительської семінарії, громадсько-політична діячка, заарештована у 1946 р., повернулась в Україну 1957р.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993р.

http://www.vox-populi.com.ua

Євгенія Гринюк (Каплич), «Ластівка», 1925 р.н., із м. Косова, член ОУН (1943), районний провідник ОУН Косівщини, у жовтні 1945 р. заарештована, засуджена на 20 років каторги, яку відбувала у Норильських таборах.

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993р.

http://www.vox-populi.com.ua/