27 вересня 1924 р. в с. Зелена на Франківщині народився Зеленчук Михайло Юрійович «Деркач» - учасник Українського національно-визвольного руху, голова Всеукраїнського братства ОУН.

З 1944 року брав участь у визвольній боротьбі ОУН, УПА. 8 травня 1955 року був схоплений НКВС, засуджений до розстрілу, який замінили на 25 років таборів. Відбув у Мордовії 16 років і 7 місяців.

У 1990 році організував Всеукраїнське братство ОУН-УПА Карпатського краю.

Наприкінці квітня 1991 в місті Львові був керівником на І Великого збору вояків ОУН-УПА, де був обраний головою Всеукраїнського братства ОУН-УПА. 17 травня 1991 року очолив пошукову групу, яка знайшла бункер полковника Грома. Після цього видав брошуру "Останні сальви", де описано події загибелі полковника Грома. У серпні 1992 року у часописі Державність було надруковано статтю Михайла Зеленчука "Підпільна боротьба в останній стадії 1950-1955рр."

Був членом УГС, НРУ, «Меморіалу». Михайло Зеленчук є автором книги "В'язень на літеру «ЗЕТ» (спогади учасника бойового підпілля УПА), а також етнографічних записів про звичаї та побут гуцулів. 

Помер 19 січня 2013 (88 років) м. Івано-Франківськ.

Праці:

Зеленчук Михайло Юрійович // Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2010. — 804 с. + 56 іл. — С. 251—252.

Зеленчук Михайло Юрійович // Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге видання / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2012. — 896 с. + 64 іл. — С. 278.

Михайло Зеленчук. В'язень на букву «ЗЕТ». Спомини Михайла Зеленчука в літературному опрацюванні Світлани Дякун. — Коломия, 2008. — 224 с.

Джерело.https://galinfo.com.ua/ та Вікіпедія.

26 вересня 2021р. помер Василь Наконечний - дивізійник, учасник боїв під Бродами, вояк УПА, багаторічний в'язень радянських концтаборів (покарання відбував у Воркуті).

Ветеран дивізії "Галичина" Василь Наконечний помер на 97-му році життя.

Василь Наконечний упродовж 1943-1944 років був контррозвідником дивізії «Галичина». А після того, як дивізія в 1944-му була розбита під Бродами, пішов воювати у лави УПА. Василь Наконечний був останнім живим дивізійником у Калуші.

Рішенням Калуської міської ради 2018 року Василеві Наконечному було присвоєно звання Почесного громадянина Калуша.

Біографія Василя Наконечного:

9 вересня 1925 року — народився у селі Лука Калуського повіту на Станіславщині у родині селянина. Був другою дитиною в сім’ї. Старший брат Олександр загинув у концентраційному таборі в Німеччині, куди потрапив за доносом;

1935-1939 — навчання у Рогатинській гімназії;

1941-1944 — у 1941 році пройшов медичну комісію і вступив до дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл у Австрії, Чехословаччині; ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці;

1944-1946 — партизанська боротьба у лавах УПА;

1946-1956 — за звинуваченням у націоналістичній діяльності потрапив до в’язниці і був засуджений до десяти років таборів;

1956 — одружився із Анною. Народився син Михайло;

1956 — повернувся до України;

1963-1978 — працював виробничим майстром на заводі у Калуші. Вийшов на пенсію;

1990-ті роки — участь у розкопках поховань у Дем’яновому лазу, у смт Войнилові, селах Студінці, Цвітовій, Підмихайлі.

Більше тут.

Джерело.

https://vikna.if.ua/news/category/all/2021/09/27/126439/view

******

Калушанин Василь Наконечний був контррозвідником дивізії СС “Галичина”, потрапив під радянську репресивну машину, пережив тиф, каторгу у Воркуті, втративши там молоді роки і навіть — кисть руки. Його спогади — то історична хроніка з минулого, що досі викликає немало гарячих суперечок як у істориків, так і у простих українців. Але за нею — щоденне життя хлопця родом з Луки.

Народився п.Василь 9 вересня 1925 року в селі Лука. Закінчив 7 класів Рогатинської гімназії. У 1939 році більшовики гімназію закрили. Тож герой нашої публікації десятирічку закінчував вже в Сівці-Войнилівській, пишуть Вісті Калущини

— У 1942 році закінчив школу, — пригадує Василь Наконечний. — Юнаків забирали у так званий “Баудіст” (Baudienst — будівельна служба), де треба було виконувати різні будівельні роботи військового профілю: прокладання ліній зв’язку, будівництво доріг та ін. Причому хлопці працювали на своїх харчах — приїжджали у суботу до дому і брали їжу на тиждень, бо на тій зупці було не вижити. Навіть треба було мати штани свої. Йти працювати на німця за зупку мені не хотілося. Пішов у СС “Галичину”. Було тоді мені 18 років. 

Історія каже, що на червень 1943 р. записалося понад 80 тис. добровольців. Це б була велика сила, але й самі німці боялися її. Тому лише понад 50 тис. пройшли медкомісію, а у дивізію зараховано тільки понад 13 тисяч. 

— У Калуші був збір бажаючих — так звані призовні пункти, — пригадує Василь Наконечний. — Але хочу зазначити, що дивізія була добровільна. Більше того, треба було мати кінське здоров’я і відповідний ріст — не менше 1 м 75 см, щоб потрапити у її ряди. Брали менших хіба для роботи водіями, техніками тощо. Я якраз “вписався” у вимоги, тому мене взяли. Потрапив до контррозвідки. 

Далі був військовий вишкіл, який Василь Наконечний проходив за кордоном, у Чехословаччині. Колишній контррозвідник каже, мовляв, навчання було добре налагоджено — вдень займалися з викладачами, вночі контролювали території. Після випуску ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці. Один із найжахливіших сторінок у пам’яті пана Василя — бій під Бродами. Каже, навіть описувати важко, а пережити було — суцільне пекло. 

— То був котел, — пригадує Василь Наконечний. — Більшовики окружили німецьку частину і нашу. Основна вина була на німцях, вони не витримали наступу. Головний же удар прийшовся на 30 полк, він був ядром. Помилка була у тому, що дивізію розтягнули на кілометри. А її не можна розпорошувати по лінії фронту. Нас оточили. Але хлопці кілька днів відбивали атаку, точилися запеклі бої. Проблемним було і те, що напередодні стояла страшна засуха — така, що навіть жаба не мала з чого води напитися. А потім пішли дуже сильні дощі. Коні не могли тягнути гармати, бо було болото. Там щось неймовірне творилося. Але, дякувати Богу, якось пробили на 6 кілометрів оточення і почали відступ. Страшно було все одно, бо більшовицькі літаки не давали спокою. Докучали і “нічні відьми” — жінки на літаках. Вони діяли вночі, причому дуже підступно, за що й отримали назву “нічні відьми” — наблизившись, виключали мотор і “лили” вогнем. Були випадки, що хлопці, навіть і легко поранені, дострілювали себе, щоб не попасти в руки більшовиків. 

Після бою під Бродами Українська дивізія відступила. Одна група пішла на Жидачів, Стрий, Закарпаття. В Сваляві був збірний пункт. Василь Наконечний ще з двома дивізійниками з наших країв перейшли через Дністер, рушивши в бік Цвітови. Відтак став учасником кущового загону Самооборони, завданням якого було охороняти територію від поляків, які тоді намагалися спалювати села. Коли прийшов приказ ліквідувати кущі, чоловіків розподілили по сотнях. Василь Наконечний потрапив у територіальну районну сотню, був членом служби безпеки. 

У 1946 році чоловіка скосив тиф, він потрапив у партизанський шпиталь. В той же час хтось про місцезнаходження шпиталю “винюхав” і здав. І всіх хворих, котрі там перебували, забрали на допити до Войнилова.

— Я був такий ослаблений тифом, що вели мене до Войнилова на слідство на костилях, — пригадує Василь Михайлович. — На допитах запитували, хто ми, звідки, питали, скільки вбили російських солдат. 

Ліків, пригадує контррозвідник, не давали. Причому навіть не тільки тим, хто хворів на тиф, а й пораненим. 

— Зі мною був поранений хлопець, котрому куля “відстригла” частину стегна. Так от і йому не надавали ніякої допомоги. Його дуже боліло. Тож хлопці чесали шматками скла лляні сорочки, змочували тіло водою і прикладали до рани, аби швидше загоювалася. 

Після допитів Василю Наконечному присудили 15 років відбування заслання у Воркуті. Але фактично відбув 10 років за колючим дротом:

— Ми носили номера на плечах, шапці і грудях. Як на машинах. Мені випало працювати в шахті, правда, на поверхні, у відділі технічного контролю, — пригадує Василь Наконечний. 

Одного разу, коли чоловік прийшов робити заміри, трос обірвався, йому миттєво відтяло кисть на лівій руці. Далі була операція, табір для інвалідів, суд.  

— Мене питали, чи я зізнаюся, що винен перед Радянською владою, — пригадує Василь Наконечний. — Я сказав, мовляв, боронив свою державу, а не Радянський Союз. Не знаю, як мене помилували, та все одно написали вердикт: “Освободить из-под стражи”. Після того я ще рік працював у Воркуті. 

Відтак приїхав у рідне село. Дочекався, коли повернулася із заслання дівчина, з котрою зустрічався ще до відбування каторги. Звали її Анна Крисько. Вона була кур’єром в сотні УПА. Теж відбувала покарання на Воркуті. Важко працювала, виконуючи нежіночу роботу. Тож до рідної Цвітови, де вона жила, її фактично привезли помирати, наскільки була ослабленою. Але Анна одужала, пара побралася. На Загір’ї в Калуші збудували будинок. Народили сина Михайла. Правда, довго тішитися щасливим життям не встигли — Анна в 1971 році померла. На Воркуті “заробила” порок серця. Василь Михайлович залишився з 14-річним сином. Виховав, встояв, не здався і перед цими труднощами. Працював майстром в “Хімметалургстрої”. А ще — завжди займав активну громадянську українську позицію — певний час працював заступником голови міськрайонної організації товариства “Меморіал”, займався розкопками у місцях масових розстрілів у часи війни УПА. Більше того, до цього часу чоловік є членом “Меморіалу”. 

Зараз чоловік живе один. Каже, має багато часу на роздуми. Часто думає над долею України, над помилками минулого і нинішнього. Каже, в усі часи нам не вистачало єдності. 

— Нам треба єдність, треба нарешті об’єднатися. Бо бачите, як всі люблять українську кров і п’ють її. То ще, Слава Господу, що зуміли якось зараз армію “сколотити”, яка дала відсіч окупанту. Я перед тими хлопцями схиляю голову. Низько схиляю! Особливо перед Надією Савченко. Вона — наш символ. Не кожен мужчина піде на такий крок, не кожен, хто піде, витримає. Франція мала Жанну Д’Арк, а ми маємо Надію Савченко. 

А ще контррозвідник переконаний — нам треба говорити рідною мовою, вчити дітей своєї мови. Бо без мови — нема народу, а нема народу, тоді людей можна використовувати як рабів. 

— Треба вчити дітей змалку рідної мови, рідної культури, наших традицій, — твердить Василь Наконечний. — Зараз вже можна говорити і навчати. І це українство треба від малого прищеплювати. Бо ж, знаєте, якщо в баняку варити довго тільки одну страву, а потім вимити, він все одно смердітиме тією першою стравою. Так і з вихованням. А нам є на чиїх прикладах виховувати дітей. В нас є особистості, письменники, поети, є ким пишатися, але єдності у нас ще нема. “Боже, дай єдність народу”. Хотілося б дожити до того часу. 

 

Джерело. https://blitz.if.ua/news/kontrrozvidnyk-dyvizii-ss-galychyna-pomylka-mynulogo-i-suchasnogo-vidsutnist-ednosti1.html

Спогади: Як у лісі на Волині загинуло 26 повстанців.

У лісовому масиві Обрізки поблизу села Запілля Ратнівського району є повстанське поховання із семи могил. За словами старожилів, тут лежать тіла шістнадцяти вояків УПА з Ратнівщини та інших районів. Майже всі імена полеглих невідомі. У 1992 році це кладовище було розсекречене. Нині на ньому височіють хрести.

ПОХОВАННЯ ПОВ’ЯЗУЮТЬ ІЗ ДВОМА ТРАГЕДІЯМИ:

– Четверо з похованих нібито вихідці з Датиня, – розповідає житель цього села Володимир Мельник. – Із переказів відомо, що вони переховувалися в льоху у селі Велимче. А згодом дядько, який дав їм притулок, їх і здав. За іншою версією, датинців у тих могилах немає. Один із загиблих, схоже, із села Синового Старовижівського району.

– У тому місці, як розповідали очевидці, поховані два хлопці із Замшан, – каже вчитель історії Датинського НВК Олександр Савлук. – По закінченню відомих подій на місце поховання повстанців приходила жінка із цього села. Очевидно, люди й зробили висновок, що тут покоїться хтось із її рідних.

Олександр Максимович припускає, що в урочищі Обрізки знайшли місце останнього спочинку вояки УПА, які обстріляли німецьку колону між Вужиськом і Замшанами у 1944 році, коли фронт уже просувався на захід. У волинських лісах нацисти не мали спокою, адже в той час значно активізували дії вояки УПА і партизани Федорова. Вночі з 13 на 14 січня, тобто на свято Василя, німецька колона, що була сформована з есесівців та поліцаїв у Любешівському і Ратнівському районах, вирушила трасою Ратне-Ковель. Саме вони й потрапили під приціл упівців.

За іншою версією, в запільському лісі можуть бути поховані повстанці, які загинули у бою з енкавеесівцями напередодні Трійці 1945 року. Вони на чолі із сотником Пилипом Сорокою на псевдо Соловейко розташувалися поблизу села Дошне Ратнівського району на відпочинок – мали здійснити рейд у Карпати. Штаб сотні розмістився в заболоченому місці: з трьох боків була драговина, з четвертого – ліс.

– Перед початком рейду вирішили помолитися, – розповідає родич Пилипа Сороки Петро Кошелюк, – тому запросили священника з Хресто-Воздвиженської церкви села Синове Івана Нагибіна. Упівці чекали свята, а дочекалися солдатів 160-го полку 9-ї дивізії ВВ НКВС, тієї, яка депортувала кримських татар і була переведена на Полісся для кривавих операцій проти УПА. Повстанці йшли вмиватися до джерела, коли несподівано звідусіль застрочили кулемети. Націоналістів оточили. Із п’ятдесяти вояків Старовижівського та Ратнівського районів, що були в тому урочищі, 26 загинули, решті нібито вдалося врятуватися.

ТУТ ПОКОЇТЬСЯ ОЛЕКСА СМЕТЮХ НА ПСЕВДО "МАЯК":

Згідно з архівними даними, у повстанській могилі в урочищі Обрізки лежить виходець із села Буцин Старовижівського району Олекса Сметюх на псевдо Маяк, Роман, Остап. А ще його командир на псевдо Перченко. Олекса у 1940 році поповнив лави ОУН, з травня 1943-го став сотенним УПА, керівником зв’язку, загинув 26 травня 1945 року в бою з енкавеесівцями у селі Сошичне Камінь-Каширського району.

У книзі Ярослава Антонюка «СБ ОУН(б) на Волині та Західному Поліссі 1945-1951 роки» йдеться: «…командир І. Данилевич (Кіт) спільно з боївками Хмурого та Олекси Сметюха (Маяка), здійснивши напад на село Велимче, знищив групу із 10 районних партпрацівників. Крім того, було захоплено в полон командира Седлищенського РВ НКВС В. Поцелуєва і ще двох ястребків, які чинили бойовикам запеклий опір. Їх відвезли в ліс і після закінчення допиту розстріляли». Такі дії були зумовлені тим, що за архівними документами Волинського НКВС, кадебісти здійснили безліч каральних операцій, спрямованих проти вояків УПА та їхніх прихильників у селах Забріддя, Замшани, Запілля і чи не найбільше – біля Датиня, зокрема на хуторі Острівки.

Підтвердженням того, що поряд із повстанськими похованнями можуть лежати в болоті й активісти, що підтримували радянську владу, є розповідь жителя села Датинь Івана Мельника:

– Один із велимчанських мисливців розказував: коли йшов по болоті, яке влітку висихало, то під ногами тріщали людські кістки, від чого ставало моторошно. Це могли бути й партійні активісти, й червоні партизани.

Або повстанці. Але це лише здогадки, не підтверджені документально.

Старожили розповідають, що захоронював вояків УПА, яких привозили в різний період з різних боїв, Степан Трофимович, що жив неподалік. Йому залишали вбитих, дошки на домовини, а часом чоловік сам шукав матеріал, щоб зробити труну. Якщо когось із загиблих впізнавав, то передавав тіло родичам.

Шумить запільський ліс, свято оберігаючи свої таємниці. Чи стануть вони відомі колись людям? Запитання риторичне.

Джерело: Наталя Косяненко для ІА "Волинські новини".

https://konkurent.ua/publication/64959/yak-u-lisi-na-volini-zaginulo-26-povstantsiv/

Лесь Бабський -“Сергій” – поручник СБ ОУН.

Лесь Бабський-“Сергій”

******

Олекса (Лесь) Іванович Бабський народився 1918 р. у с. Поториця Сокальського району Львівської області. Закінчив народну школу в рідному селі, де брав активну участь в громадському житті. Зокрема, був активним в гуртку протиалькогольного товариства “Відродження”.

З юнацьких років належав до Організації Українських Націоналістів. Вже у 1937–1938 рр. очолював у Поториці групу із трьох звен ОУН (15 осіб). Також він входив до бойової групи “Вовки”, яка мала стати першим партизанським відділом ОУН. Щоправда, через арешти більшості учасників, насамперед керівників, група існувала недовго, а її завдання залишилися в планах. Але одну голосну акцію “вовкам” за активної участі Л. Бабського вдалося провести – 12 липня 1937 р. у Сокалі було влаштовано заворушення в знак протесту проти ігнорування українського храмового свята Петра і Павла польською владою та лояльними до неї торговцями. Після цього на Сокальщині поліція провела кілька хвиль арештів, одна з яких, у 1938 р., забрала до в’язниці і Л. Бабського разом із членами всіх трьох підлеглих звен.

Слідство затягнулося через брак доказів. Л. Бабський в той час перебував у відомій львівській в’язниці “Бригідки”, де якийсь час був старостою келії ч. 28. Вийшов на волю, як і більшість в’язнів, із падінням Польщі у вересні 1939 р.

Після проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 р. в Сокалі з ініціативи ОУН було створено курінь української міліції чисельністю 300-400 осіб у складі трьох сотень. Заступником його командира Петра Щудла і, деякий час, виконувачем обов’язків курінного, був Л. Бабський-“Вірний”. Коли українську адміністрацію було ліквідовано, а міліцію переформовано в поліцію він залишився в ній служити, виконуючи завдання ОУН. Згодом, у 1942 р., Л. Бабський перейшов на службу в центр німецької крайсу (округи) Кам’янку-Струмилову (тепер Кам’янка-Бузька), де командував охороною складів.

Одночасно працював в націоналістичному підпіллі. Від 1942 р. Л. Бабський керував референтурою служби безпеки ОУН Сокальської округи (охоплювала територію Сокальського, Радехівського та Кам’янецького повітів ОУН, а до квітня 1944 р. – також Белзького). Користувався псевдонімом “Сергій”, а в другій половині 1944 р. – теж “Гриць”. Член окружного проводу Юліан Котик-“Ворон” подав такий опис Л. Бабського: 30-32 років, низького росту, худий, волосся русяве, ніс тонкий, прямий.

Серед співробітників окружного осередку СБ відомі слідчий Микита Дацюк-“Ґотур”, архівар Степан Петрушевич-“Зет”-“Дем’ян”, командири боївки Іван Блащук-“Марко” та Дмитро Принадний-“Галайда” та ін.

Головним завданням Служби безпеки була контррозвідка – виявлення і ліквідація зовнішньої і внутрішньої ворожої агентури, яка була основною загрозою для підпілля. Для вдосконалення професійних навичок “Сергій” відбув двомісячний теоретичний і практичний курс при одній із вищих референтур СБ. Командуванням характеризувався як активний працівник.

Восени 1944 р. в осередок Л. Бабського (с. Розжалів Радехівського району) прибули працівники головної референтури СБ, які розслідували деякі особливо важливі справи. Вранці 13 грудня 1944 р.250 прикордонників оточили с. Розжалів. З самого початку облави вони спіймали бунчужного сотні “Пролом” “Кармелюка”, який показав, де переховується командир цієї сотні хорунжий “Черемош” з почтом. Повстанці вчинили запеклий опір, під час чого був поранений один із керівників облавників. В іншому господарстві, два боївкарі СБ полягли, знищивши чотирьох енкаведистів. В цій ситуації облавники почали хату за хатою палити село, обстрілявши його попередньо з міномета (від мін загинуло кілька мирних мешканців). Було викликано підкріплення, сили ворога виросли до 600 солдатів.

Частині повстанців, які перебували в селі, вдалося пробитися крізь ворожі застави, зокрема, використовуючи сутінки і дим від пожеж. Так пробилася окружна боївка СБ під командуванням Дмитра Принадного-“Галайди”. Інші пробували перебути облаву в селі. На жаль, частина криївок впали, в першу чергу ті, які не були відпорні до вогню. Підпільники в них або отруїлися чадним газом, або у безвихідній ситуації забрали собі життя. Облава-пожежа тривала два дні.

В одній з криївок, яка була в господарстві Івана Покотила (Возняка), застрілилися співробітники Служби безпеки: заступник референта СБ При Проводі ОУН “Грицько”, співробітник головної референтури СБ при Проводі ОУН Володимир Голояд-“Чиж” (1913 р. н., с. Теклівка Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), окружний референт СБ Сокальщини Лесь Бабський-“Сергій”-“Гриць”, слідчий окружної референтури СБ Микита Дацюк-“Ґотур”, секретарка окружної референтури Марія Лиховид (дівоче Грудка)-“Іра”-“Калина” (1922 р. н., м. Радехів), працівник окружної референтури “Луцько” (можливо, це Василь Новосад, 1922 р. н., с. Поториця), повітовий референт СБ Сокальщини Богдан Дінець-“Самур” (1924 р. н., с. Спасів), а також контрольний підреферент господарчої референтури обласного проводу ОУН Львівщини “Парис”-“Безхлібний”, окружний господарчий референт ОУН Сокальщини Павло Прокопчук-“Туган” (1920 р. н., с. Спасів) і підпільник “Грек”. Трупи всіх десятьох вбитих із цієї криївки забрали до Сокаля.

Крім того, в селі загинули окружний санітарний референт Сокальщини майор-лікар Іван Дмитраш-“Олег”-“Кривоніс” (1919 р. н., с. Полонична Кам’янка-Бузького р-ну), колишній командир жандармерії старшинської школи УПА “Олені” поручник “Шалений” (короткочасно перебував у селі в дорозі на рідну Волинь), чотовий сотні “Кочовики” Василь Шиндюк-“Сирота”-“Щирба” (1914 р. н., с. Ордів Радехівського р-ну) та інші, загалом – близько 50 осіб.

Посмертно Л. Бабський-“Сергій” рішенням головного командира УПА Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” підвищений до ступеня поручника СБ з датою старшинства 1 грудня 1944 р.

Один із братів Леся Бабського, Григорій (1913 р. н.), також залишив помітний слід у визвольній боротьбі.

До ОУН він належав від початку 1930-х рр. Працював у кооперативі с. Поториці. Заарештований у вересні 1932 р. за приналежність до ОУН, вийшов на волю 23 лютого 1933 року. Постав перед судом 11–12 жовтня того ж року, де був засуджений до 5 років ув’язнення за приналежність до ОУН та поширення підпільних летючок і газети “Сурма”.

За амністією термін був скорочений, що дало можливість вийти на волю 3 січня 1936 р. у тюрми у Вронках. Після звільнення Г. Бабський займав пост надрайонного провідника північно-західної Радехівщини, у 1937 р. належав до бойової групи “Вовки” і був одним із організаторів петропавлівських подій у Сокалі. Легально працював дяком і диригентом в сусідньому селі Ордів (Радехівський район), тут одружився і осів на постійно.

В період німецької окупації – підрайонний провідник ОУН в Ордові, а після повернення радянської влади – кущовий провідник ОУН. Надрайон у 1930-х, підрайон – за німців та кущ від 1944 р., якими керував Г. Бабський, охоплювали фактично одну і ту ж територію північно-західної частини сучасного Радехівського району. Фактично, він очолював тут організацію майже десять років.

В 1946 р. Г. Бабський став провідником тодішнього Радехівського району. В підпіллі користувався псевдонімами “Чигирин”, “Макар” і “Півець”. Загинув 10 квітня 1947 р. в бою при обороні криївки на полях на південний схід від Ордова. З ним полягли кущовий провідник “Антін” (можливо, Це Роман Рачун) та кущовий господарчий Василь Грушецький-“Дуб”. Тіла полеглих забрали до Виткова, а відтак до Радехова.

Кому відома інформація про життя та діяльність Леся і Григорія Бабських, їх друзів, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net.

Джерело. Володимир Мороз.

https://ukrnationalism.com/history/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun.html

Володимир Антонович Шарафан - один із керівників ОУН(б) в Криму. Розстріляний московитами.

Володимир Антонович Шарафан (24.08.1908, Київ - 13.02.1945) - один із керівників ОУН(б) в Криму. У 1942 р. був заступником Українського національного комітету в Сімферополі, структури, яку оунівці використовували для прикриття своєї нелегальної діяльності. 26.07.44 заарештований НКВС. Розстріляний.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

23 вересня 1950р. у с. Смеречна у бою з московитами загинули Іван Дуркавець "Ромко" та Стефан Кравчик - стрільці Хирівської райбоївки СБ.

Для збільшення натисніть на зображення

Село Смеречна (не існує) (Смеречина, пол. Smereczna) — колишнє село в Україні, у Старосамбірському районі Львівської області. Належало до Терлівської сільської ради.

В 1783 році, на території села, була заснована колонія Прінценталь. Колоністи були виселені в 1940 році, а всі інші мешканці в 1952 році.

Джерело:

Літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Інформація про село:

http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php/%D0%A1%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%BD%D0%B0

Сьогодні 21 вересня 2021р. в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук.

Марія Гузійчук була карним та активним членом зорганізованого українського суспільства, зокрема в рядах Союзу Українок, Спілці Української Молоді, Організації Українських Націоналістів (з під стягу Степана Бандери).

А також активною парафіянкою УГКЦ – свого часу Св. Андрея в Сіднеї, а відтак Св. Покрови в Аделаїді, де прожила останні роки свого життя, та в ряді інших установ та організацій до яких вложила чимало праці.

21 вересня в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук, повідомляє видання “Український погляд”.

Довідка

Народилася Марія Гузійчук 25 вересня 1922 року в с. Дубівці, що на Тернопільщині.

З початком війни Марія потрапила на важкі роботи в німецьких господарствах, працюючи там впродовж 4-ьох років.

З часом потрапила до табору, де зустріла та вийшла заміж за чоловіка – Теодора-Федора, а відтак у 1949 емігрували до Австралії, вперше до Вікторії, тоді до Західної Австралії, а згодом поселилися в Сіднеї.

У Сіднеї, ще до збудування організаційних домівок, неодноразово хата пані Марії та її покійного чоловіка Теодора-Федора, була центром громадського та політичного українського життя – де сходилися проводи-управи різних організацій та установ для планування дальшої праці..

“Українська громада на терені Австралії та поза нею втратила ревну та працьовиту діячку. Нехай чужа австралійська земля буде їй легкою!”, – йдеться в повідомленні.

Джерело. Олег Радик. (Форпост.) https://forpost.lviv.ua

22 вересня 1951 р. на Стрийщині у бою з московитами загинув Степан Логінський - підпільник ОУН.

Фото із 25 річниці Стрийської станиці Братства ОУН, УПА. (27 липня 2016р.)

22 вересня 1939р. московити увійшли до Львова і Стрия.

        москальські танки на вулицях Львова.

22 вересня 1939 - московити увійшли до Львова і Стрия. Після кількох невдалих спроб здобути Львів москальське командування пішло на переговори з керівниками польського гарнізону. Ті погодилися капітулювати на почесних умовах.

Пункт 8 підписаної польською і москальською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна, право на виїзд до зарубіжних країн. Ці умови не було виконано: при виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/22/55775/

21 вересня 1944р. помер Кошиць Олександр Антонович - Український диригент та композитор.

Кошиць Олександр Антонович (12.09 (30.08).1875–21.09.1944) – хоровий диригент, композитор, етнограф. Н. в с. Ромашки (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.). Батько – Антін Гнатович – священик, мати – Євдокія Михайлівна – з роду Маяковських. 

1877 сім'я переїхала до села Тарасівка (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). 1884–90 навч. в Богуславській бурсі, 1890–96 – у Київ. духовній семінарії, 1897–1901 – у Київській духовній академії, де 1896–1901 був диригентом хору. По закінченні акад. отримав наук. ст. канд. богослов'я. 1902–04 викладав історію в г-зіях Ставрополя (нині місто в РФ) і Тифліса (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). Від літа 1903 до 1905 за дорученням Кубанського стат. к-ту (з рекомендації М.В.Лисенка) подорожував по станицях Кубані й записував козац. пісні (усього бл. 1 тис.; 1908 за зб. "500 кубанських народних пісень" на Етногр. і госп. виставці Кубані отримав золоту медаль). У жовт. 1904 був затверджений на посаді вчителя співу в Київ. духовній семінарії.

Відтоді в його житті почався новий період – київський, який тривав 15 років і був для нього, за його власною оцінкою, "самым бурным и самым трудным". Працював в Учительській семінарії, 2-й жіночій та 1-й комерційній школах. Згодом влаштувався в Музично-драм. ін-ті М.Лисенка і вів там клас хорового співу й сам навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом очолив (як директор і диригент) засноване М.Лисенком т-во "Боян" (див. "Боян"). Від 1908 керував хором студентів Київ. університету, який користувався великою популярністю серед киян. 

1909 він став переможцем київ. конкурсу. Саме цей колектив уперше виконав знаменитий "Щедрик" М.Лисенка. Працював диригентом: 1912–16 – театру М.К.Садовського, водночас з 1913 – хору Вищих жін. курсів, 1916–17 – Київ. оперного театру. Працюючи в театрі М.Садовського, поставив опери М.Лисенка "Утоплена" та "Різдвяна ніч", Д.Січинського "Роксолана", П.Масканьї "Сільська честь", а також кілька оперет, відновив опери С.Монюшка "Галька" та М.Лисенка "Енеїда", написав музику до п'єс, зокрема до "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Л.Кропивницького та "Казка старого млина" С.Черкасенка. 

У роки української революції 1917–1921 був призначений Українською Центральною Радою муз. представником Театрального і муз. к-ту, а після перетворення останнього на муз. відділ мін-ва освіти Української Народної Республіки – кер. цього відділу. У січ. 1919 разом із К.Стеценком за дорученням С.Петлюри організував у Києві Укр. респ. капелу (з 1919 – Укр. респ. хор) і виїхав разом з нею на гастролі до країн Європи і Америки. У зв'язку з встановленням на укр. землях більшовицької влади не повернувся на Батьківщину. Від 1924 мешкав у США та Канаді. Багато уваги приділяв організації укр. хорів, підготовці кадрів для них, писав хорові твори, обробки укр. нар. пісень. Від 1935 керував об'єднаними укр. хорами Нью-Йорка і передмістя. Гастролі укр. хору спільно з ансамблем В.Авраменка у 1930-ті рр. по північно-амер. континенту перетворилися на тріумф укр. пісні і танцю. Брав участь у зйомці перших укр. фільмів у США (1930-ті рр.). Був одним із кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні та церк. співу.

Помер 21 вересня 1944 року у м. Вінніпег (Канада).

У Канаді діють фундація та хор ім. О.Кошиця. Від 1978 хор не раз виступав з концертами в УРСР. 1992 йому за популяризацію укр. хорового мист-ва присуджена Держ. премія України ім. Т.Шевченка.

КОВАЛЬЧУК Оксана Олександрівна.

21 вересня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Михайло Вільшанський "Карпатський" - референт СБ Турківського надрайонного проводу.

Село Кам'янка.

Довідома:

Після закінчення другої світової війни (1945 р.) на придушення українського партизанського руху більшовики кинули понад 600-тисячну армію НКВС, танкові бригади, артилерію, бронепоїзди, авіацію. Дивізії червоної мітли, оточуючи півколами гори, проколювали їх чотириметровими прутами. Вишукували бункери, шпиталі, склади відділів УПА солдати зі собаками. Ряд сіл «визволителі» виселили (Побук, Кам'янка, Тисовець), щоб позбавити вояків УПА матеріальної і моральної підтримки місцевого населення. Майже 10 років тривала безприкладна війна за волю України. Понад 100 тисяч юнаків та їх подруг загинуло у нерівній боротьбі з наймогутнішою імперією світу. Лише із Синьовидного Верхнього в загонах УПА знаходилося понад 100 чоловік. Переважна більшість з них героїчно загинула зі зброєю в руках. Останнім впав у бою з енкаведистами О.Мицик (Донський) в урочищі Діброва. Тисячі юнаків і дівчат Сколівщини віддали своє життя за незалежність Батьківщини. У 1993 р. у Славську їхні останки перезахоронено у братській могилі, поставлено пам'ятник, і цим хоч частково увіковічнився їхній безсмертний подвиг.

Джерело. Історія Сколівщини, літопис УПА.

19 вересня 1945 на хуторі Мерішир с. Баня-Березів Косівського р-ну у бою з московитами загинув Дмитро Негрич - «Мороз» командир «Березівської» сотні УПА.

Народився 26 липня 1909р. у селі Вижній Березів (тепер Косівський район Івано-Франківська область).

У липні 1941 року загін під його керівництвом чинить опір угорським загарбникам.

Згодом організатор відділів Української Народної Самооборони на Косівщині. 1-й командир «Березівської» сотні УПА.

Наприкінці 1944 року поранений у бою біля села Шепіт, лікувався.

Загинув 19 вересня 1945 на хуторі Мерішир села Баня-Березів Косівського району

Нагороди:

Згідно з Виказом відзначених крайового військового штабу УПА-Захід від 1.09.1946 р. старший булавний УПА, командир сотні УПА «Березівська» куреня «Карпатський» Дмитро Негрич — «Мороз» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.

15 (або 17) вересня 1945р. у бою з московитами загинув Яків Григорович Бусел "Галина", "Київський" - редактор підпільних видань, політичний діяч, публіцист, член Проводу ОУН (від серпня 1943), заступник провідника ОУН і заступник командира УПА-Північ (1-ша пол. 1944), начальник політвідділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944—1945).

Бусел Якiв Григорович (псевда «Днiпровий», «Галина», «Заславський», «Київський», «Шахтар») — (народ. 26 січня 1912 Митава (біля Риги), Латвія (за інш.дан. Кальварія (біля Вільнюса), Литва) — 15 вересня 1945, с. Бишки, Козівський район, Тернопільська область)— політичний діяч, публіцист, учасник національно-визвольних змагань 1940-х рр.. Брат Бусел Олександр Григорович.

Студент юридичного факультету Львiвського університету (1932-33), на канiкулах вiв організаційну роботу в Клеванi на Рівненщині. В 1933 повiтовий комендант ОУН Рiвненщини. Заарештований польською поліцією 10 вересня 1933, засуджений Рівненським окружним судом 1 червня 1934 за приналежність до ОУН на 4 роки. Вийшов на волю 3 січня 1936 за амністією.

Організаційний референт крайового проводу ОУН ПЗУЗ (1936–1937). Удруге заарештований 06.1937 (7.08.1937). Засуджений на Рівненському процесі (22—26 травня 1939) до 12 років. Вийшов на волю у вересні 1939. Спiвробiтник полiтико-пропагандистського осередку при Проводi ОУН у Краковi (1940–1941). Один із організаторів і учасник Другого великого збору ОУН(б) (квітень 1941). Протягом 1941—44 очолює крайовий полiтично-пропагандистський осередок, редагує всi пiдпiльнi видання на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ, 1935–1937). Редактор підпільних видань ОУН і Української повстанської армії на ПЗУЗ:

«Інформатор» (1942—43), «Вісті з фронту УПА» (1943), «До зброї» (1943—44) та ін.

На Третьому надзвичайному великому зборі ОУН(б) (серпень 1943) обраний членом Проводу. Інiцiатор скликання Першої конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії (листопад 1943). Узимку і навеснi 1944 як заступник провiдника ОУН i заступник командира УПА-Пiвнiч керував усiм повстанським рухом краю. Улiтку 1944 брав участь у твореннi Національно-визвольної революційної органiзацiї. Керівник полiтвишколу при Проводi ОУН, начальник полiтвиховного вiддiлу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944-45). Друкується в пiдпiльних виданнях, видав брошуру «Совєтський патрiотизм». Восени 1945 — керiвник суспiльно-полiтичної референтури крайового проводу на Волинi. За оцiнкою Василя Кука, Бусел був справжнiм iдеологiчним наставником УПА, а Петро Полтава, Осип Дякiв-Горновий — його учнями i помiчниками.

Загинув 15 (або 17) вересня 1945 у бою з підрозділом внутрішніх військ НКВС в с. Бишки Козівського району Тернопільської області.

https://uk.rodovid.org/wk

15–18 вересня 1920р. у Боднарівці Гусятинського району відбулися бої 3-ї Залізної дивізії Армії УНР під орудою ґенерала О. Удовиченка з московитами.

Фото околиці села Боднарівка 

Джерело

Сайт: https://1ua.com.ua/nf7224533

Sharovka, автор фото: shikar911

Розмістив: Олег Сироватко

Додано: 17 січня 2014

16 вересня 1910р. у смт. Куликів Львівської обл. народилася Володимир Гринів «Кремінський», «Суп» - крайовий провідник ОУН у Кракові, член Революційного Проводу ОУН.

Народився у 16 вересня 1910 року в селищі Куликові (тепер Жовківського району Львівської області).

Навчався в гімназії у Теребовлі, а згодом на юридичному факультеті Львівського університету. Член ОУН з 1931 року.

Політв'язень концтабору Береза Картузька протягом червня-листопада 1934 року. 15 червня 1935 засуджений до 4 років ув'язнення судом у Тернополі. Вийшов на волю у 1938 році.

Протягом 1938—1939 військовий інструктор ОУН у Львові, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ протягом літа-осені 1939 року. Один із організаторів збройного повстання в Західній Україні у вересні 1939.

Згодом Крайовий провідник ОУН в Кракові, член Революційного Проводу ОУН, керівник організаційного відділу повстанського штабу ОУН в Кракові у березні 1940. В середині березня 1940 повернувся до Львова, де став заступником шефа крайового повстанського штабу. Заарештований більшовиками вночі з 2 на 3 квітня 1940.

Засуджений 29 жовтня 1940 на «Процесі 11-ох» до розстрілу. Розстріляний 10 лютого 1941 у тюрмі на Лонцького.

Літопис УПА.

15 вересня 1893р. У Джерсі-Сіті (США) почала виходити газета «Свобода» — перше Україномовне видання в США, офіційний орган Українського Народного Союзу. На сьогодні це найстарша у світі Україномовна газета, що виходить безперервно (з 1893 року).

Дописувачами газети в різні часи були такі видатні постаті, як Іван Франко, Михайло Павлик, Симон Петлюра, Михайло Грушевський та інші інтелектуали».

«Свобода» видавалася без будь-якої державної допомоги, виключно на гроші передплатників, силами патріотів – і вплинула не лише на життя вітчизняних емігрантів, а й на історію рідної країни.

У другій половині 60-х років XIX століття з Галичини, рятуючись від бідності й голоду, тисячі людей вирушили на пошуки кращого життя за океан. Утім, щоб не втрачати дешеву робочу силу, галицьке намісництво видало таємний циркуляр з вимогою припинити виїзд з України бідних селян, а «бідними» вважати тих, хто не може заплатити 160 злотих за свій викуп. Це не зупинило біженців, які розпродавали все майно та позичали грошей. Тоді уряд ще більше ускладнив їм життя: незабаром виїзд заборонили усім військовозобов’язаним, жінкам молодше 35 років, а згодом і взагалі заборонили еміграцію.

Але людей не зупинило навіть це. За неповними офіційними даними, на початку ХХ століття у США було 470 тисяч українців – прибували вони переважно із Закарпаття та Гуцульщини. Але це число точно не відображає реальність, бо часто люди замовчували національність з остраху перед передчасною депортацією. Експлуатація в «Гамериці», як її називали галицькі селяни, була не меншою, але залишалася надія підзаробити грошей, повернутись додому та викупити клаптик землі.

У цих складних умовах, коли скрізь лунала чужа мова десятків різних національностей, їхали вони на копальні Пенсильванії, згодом ішли працювати на фабрики й заводи. Об’єднатись, разом виборювати свої права та формувати національну українську ідею серед мігрантів допомогла преса, у становленні якої головну роль відіграли церковнослужителі.

Як зауважується, першими вимушеними мігрантами з України були переважно селяни, здебільшого – неписемні, та, як правило, не зацікавлені в культурних розвагах і формуванні національної свідомості. Проте вони були максимально віддані рідній церкві. Тому в 1884 році 70 українських сімей із невеличкого міста Шенандоа в Пенсільванії звернулись до свого земляка, греко-католицького митрополита Сембратовича, з проханням відправити їм священника. Так на початку грудня того ж року до Америки прибув отець Іван Волянський.

У Шенандоа отець Іван, щоб зберегти релігійну й національну тотожність земляків, будував церкви, школи, читальні, а згодом, 15 серпня 1886 року розпочав видання газети «Америка». Вона мала виходити раз на два тижні, але через зайнятість Волянського, який самостійно навчався друкарства, виходила рідше. Допомагав йому дяк місцевої церкви разом з молодим хлопцем Василем, друкували чотири сторінки невеликого формату на старому ручному пресі, який Волянський купив у Нью-Йорку. 

Газета виходила три з половиною роки, але в лютому 1890-го припинила існування через відкликання отця Івана в Україну. Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» назвав цю газету «скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси». Це були перші паростки українського слова на американському континенті, які своїм прикладом надихнули інших. Серед тих, хто підхопив ідею створити національну пресу для мігрантів, був і отець Григорій Грушка, який у вересні 1893 року заснував газету «Свобода».

Про задум видавати «Свободу» отець Грушка з нагоди 20-річчя газети згадував: «Якась туга, якийсь сум стискав серце, коли українець довідувався про себе самого чи то з польських, чи словацьких газет, де наші справи не раз дуже брехливо представлено. Отже, в тих обставинах зародилась у мене мрія видавати власний часопис, писаний українським серцем, українською мовою, навіяний українським духом».

Підтверджуючи цю ідею, відкриває першу шпальту газети дві цитати з «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні», поеми-послання Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» та «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». 

Історія еміґрації.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПРОГОЛОШЕНА ЧИ ВІДНОВЛЕНА?

Хоча ми святкуємо день проголошення Незалежності 24 серпня, у підручнику кожен може прочитати, що незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Саме до цього апелювали діячі ОУН, проголошуючи 30 червня 1941 року Акт Відновлення Української Держави. Виходить, що Україна незалежна двічі?

Якось нелогічно. Якщо не хочемо заплутатися у тому, яка справжня, доведеться придивитися до нюансів. Диявол у дрібницях. 

Умовно «перша» Незалежність була проголошена 22 січня 1918 року. На вулицях Києва тривають бої - війська, вірні Центральній раді, проти збунтованих робітників заводу «Арсенал». На Київ рухалися війська більшовиків під командуванням Муравйова. На Сході України ще в грудні 1917 року було проголошено так звану «Донецьку» та «Криворізьку» «республіки». 

Більшовиики зайняли позицію «я не я і кобила не моя» - це не наші війська, просто трудовий люд прагне самостійно вирішувати власну долю. Нічого не нагадує? 

А коли Січові Стрільці, сірожупанники та Кінний полк ім. Костя Гордієнка придушили заколот та зайняли територію заводу, там виявилися тіла полонених українців зі слідами страшних катувань – деталі можна прочитати у спогадах Всеволода Петріва. Саме його підлеглі витягали з колодязів та підвалів на території заводів тіла закатованих. Подібно до сучасності, чи не так?   

Ця держава проіснувала недовго – всього 3 роки. І це були три роки безперервної війни. Воювали як з більшовиками та «білими» росіянами, так і з місцевими «зеленими», «чорними», правими і лівими секторами.  

Але ця держава була справжньою. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року.  

Україна тоді мала всі ознаки держави. Власний герб – Тризуб, територію, військо – Дієву Армію УНР, яка обороняла цю землю три роки. Вона мала і грошову систему - карбованці та шаги. Їх, на відміну від царських рублів та більшовицьких «дерев’яних», охоче брали торговці.  

Зрештою, після остаточної військової поразки на еміграції було сформовано Державний Центр УНР в екзилі. Останнім Президентом екзильної УНР був Микола Плавюк, який і склав з себе повноваження на руки Президента Леоніда Кравчука.  

Що ж відбулося? Чому Незалежність була проголошена вдруге? Причому «аб ово», начебто з нуля.  

Відповідь – у словах учасників того засідання Верховної ради, на якому і була проголошена Незалежність. У першому варіанті Акту проголошення Незалежності України, авторства Левка Лук’яненка, були слова все ж таки про відновлення Незалежності. Але їх замінили на фразу про проголошення. Чому? В залі сиділо 259 учасників «групи 259» - консерваторів, які фактично залишалися «справжніми більшовиками». Для цієї публіки «відновлення» Незалежності було, як червона шмата для бика. Але надворі тривав ГКЧП і діяти треба було швидко. Тому – проголошення. Аби лиш проголосували і своїми голосами – так чи сяк – усе ж таки поховали «Союз нерушимий», за який вони стільки трималися.  

Звідки ж така впертість? Продовження імперської традиції? Не тільки.  

Згідно з міжнародним правом, військове вторгнення на територію незалежної країни і встановлення на її території власних порядків є окупацією. УНР була суверенною державою. Впиши у Акт слова про відновлення – і без будь-яких додаткових законів більшовицька Росія автоматично визнається окупантом, а всі поборники більшовизму і радянської влади автоматично стають колаборантами. З усіма правовими і моральними наслідками.  

З цієї самої причини радянський режим протягом всього свого існування затирав найменші сліди української державності. Аналогічно він чинив це в окупованих країнах Балтії, в Білорусі, в країнах Середньої Азії. За згадку про будь-які символи незалежності, про сам її факт, не кажучи вже про носіння такої символіки, арештовували і – в кращому разі – надовго кидали у табори. У гіршому – вбивали.  

Ті ж методи застосовувалися і в країнах Балтії та Польщі. Чому ж там незалежність усе-таки відновлювали? Тому, що там вона протрималася 20 років. А це не тільки довга пам’ять. Це ще й покоління, яке виросло у незалежній державі й не мислило себе інакше. Це те покоління, яке в роки Другої світової створювало підпілля й організовувало боротьбу. В Україні це покоління або опинилося в еміграції, або було знищене фізично. А тим, хто вцілів, було небезпечно зізнаватися у власному минулому. Як і небезпечно було признатися до власного роду дітям і внукам знищених.  

Так переривалася традиція. У цьому радянський режим мало чим відрізнявся від будь-якої іншої тоталітарної диктатури. Тоталітаризм ніколи не терпить існування традиції – бо вона творить альтернативу і створює підставу для морального закону, непідвладного «інженерам людських душ». А ще це підстава для створення структури - знов-таки, поза владою тоталітарної системи.  

Українська незалежність і перипетії навколо неї є доброю ілюстрацією рядків Тадеуша Коморовського–«Бура»: «Знищені споруди відбудуємо. Втраченого молодого покоління не відбудуємо ніколи». 

Тому і відбудовуємо власну пам’ять зараз. Наше покоління незалежності зараз – як і їхні попередники зі східноєвропейських країн 1940-х років – не знає себе поза незалежністю і готове її обороняти. Бо не знає іншої реальності. 

 

Ці зусилля дали плоди. Станом на 1991 рік прізвища «Петлюра» і «Грушевський» - не кажучи вже про Петріва, Омеляновича – Павленка, Безручка, Болбочана та інших – були повною загадкою для широких мас. Навіть на Західній Україні – там цей пласт надійно перекрили спогали про боротьбу УПА – значно ближчі, яскравіші і –з живими свідками. «Усусуси» були чимсь дуже далеким.... 

 

Треба визнати – більшовикам майже вдалося перерізати цю ниточку традиції. Бо і проголошували, а не відновлювали незалежність у 1991 році не в останню чергу тому, щоб не спровокувати обструкції групи 259, суцільно укомплектованої комуністами. Але таким чином самі ж комуністи взяли участь у похованні свого дітища. Історія любить парадокси.... 

Тільки зараз ми повністю усвідомлюємо цю традицію. І до мене самої доходить – я не тільки правнука повстанської зв’язкової, я також праправнука офіцера УГА, який воював на Наддніпрянській Україні.  

 

Історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху Олеся Ісаюк.

Джерело Українська правда

13 вересня 1960 року президент CША Дуайт Ейзенхауер підписав резолюцію щодо будівництва Меморіалу Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

До цього ініціатива Українського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка та Українського конгресового комітету Америки була одностайно схвалена палатою представників й сенатом США. Проти будівництва категорично висловлювалися радянське посольство й представництво УРСР в ООН. Дійшло до того, що у «Washington Post» була надрукована низка замовних статей, які зображували Шевченка як ненависника католиків, православних, росіян, поляків і євреїв і водночас - «передвісника комунізму».

Відкриття меморіалу відбулося у 1964 році та було присвячено 150-річчю з дня народження Великого Кобзаря. Над пам'ятником працювали канадський скульптор українського походження Лео Мол та архітектор Радослав Жук.

На постаменті написано: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року»

Джерело.

https://www.google.com/amp/s/www.ukrinform.ua/amp/rubric-society/3313704-13-veresna-pamatni-dati.html

13 вересня 1950р. у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну підпільники ОУН знищили 6 московитських активістів.

На фото село Ворокомле.

Джерело календар УПА на 2020р., та літопис УПА.

12 вересня 1922р. народився Кушнір Мирослав Андрійович - поет, перекладач, мемуарист, діяч ОУН УПА.

В с.Божиків на Бережанщині народився Український поет, перекладач, мемуарист, діяч ОУН Мирослав Кушнір. Брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі на Бережанщині, а згодом у м. Сінява (Ярославщина, тепер Польща). На Закерзоння скерований у 1943 як член ОУН для підпільної роботи: підпільне псевдо «Лунь». Вірші, рукописи яких він залишив на зберігання довіреній особі, склали книгу «Слова із книги бою», а згодом, разом із нововіднайденими у Бережанах віршами, перекладами, нарисами й обширним щоденником , увійшли до книги «Невкоєне серце». Загинув у 1945 в загоні УПА.

Джерело 1.

https://ternopoliany.te.ua/

********

Мирослав Андрійович Кушнір ( 12 вересня

1922 , с. Божиків на Бережанщині — весна

1945 або, менш імовірно, осінь 1944 у партизанському загоні УПА, с. Добра) — український поет, перекладач , мемуарист. Діяч ОУН.

Закінчив Бережанську гімназію. У 1942–1943 заочно студіював у Вищій школі політичних наук та українознавства у Подєбрадах (Чехо-Словаччина). Брав активну участь у культурно - просвітницькій роботі на Бережанщині, а згодом у м. Сінява (Ярославщина, тепер Польща). 

На Закерзоння скерований у 1943 як член ОУН для підпільної роботи: підпільне псевдо «Лунь». Вірші, рукописи яких він залишив на зберігання довіреній особі — 15-річній учениці Ярославської гімназії, склали кн. «Слова із книги бою» (1994), а згодом, разом із нововіднайденими у Бережанах віршами, перекладами, нарисами й обширним щоденником (18. 03.1938 — 07.09.1943), увійшли до книги «Невкоєне серце» (2005).

Джерело 2 Вікіпедія.

*********