Загальна кількість переглядів!

субота, 12 лютого 2022 р.

Є в Українських Карпатах три гори поряд. Одна зветься Попадя, а дві сусідніх – Ґрофа й Кінь Ґрофецький. Названі вони так були, кажуть, через оцю легенду....

Якось полювали в тій місцині два брати – графи угорські. І побачили вони в селі неподалік попадю, яка була дуже вродливою. Свавільні брати викрали жінку, але її коханий про це дізнався, зібрав товаришів і пустився в погоню.

Побачивши, що їх переслідують, графи розділилися: один втікав із попадею, а другий – став до бою. Він одразу поліг від кулі, а перший підганяв коня, як міг. Але на одній з вершин кінь упав під ним, і граф із попадею пішки втікав від переслідувачів.

Однак на другій горі граф зрозумів, що вже не позбудеться погоні, і вирішив збезчестити попадю. Та дівчина встигла ввігнати собі в груди ножа. Граф покинув її, а на наступній вершині вбили і його. 

Так і назвали гори: першу, де пав кінь, – Кінь Ґрофецький, другу, де залишилася жінка, – Попадею, а третю – Ґрофою.

Фото — hochuvpohod.com.ua, гора Ґрофа.
Джерело.
Фейсбук #ЗахарБеркут

пʼятниця, 11 лютого 2022 р.

Фотографії зібрав - Пограничний Євген Пантелеймонович, народився 20 березня 1943 р. у с. Мокротин Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик, із селян, освіта вища, депортований разом із родиною 1 січня 1950 р. на Далекий Схід, повернувся в Україну 1960 р.

Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення

11 лютого 1894 р. в залі "Руської Бесіди” по вул. Вірменській, 2 у Львові відбулися перші збори українського товариства "Сокіл".

Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вул. Академічна (пр-т Шевченка) 1914р.
****
Об’єднання для спільних руханок та спорту по суті стало організацією із вишколу бійців майбутньої української армії та свідомих патріотів. 

Щоб зрозуміти розмах цієї організації: через 20 років від заснування, коли в “Сокіл” вступило близько ста осіб, у 1914 у Шевченківському здвизі взяли участь понад 12 тисяч людей! Щоправда, там були також учасники “Пласту”,“Січі”.

У соколят був свій однострій, своє вітання і звертання (“Гаразд”, побратим\посестра), гімн (“Соколи, соколи ставайте в ряди”), прапор (лев на синьому полі), гасла-кличі - "Всі вперед – всі враз, "В здоровому тілі – здорова душа", "Де сила – там воля”.

Одним із перших напрямків “Сокола” були заняття із протипожежної безпеки. Згодом соколята займались такими видами спорту: велосипедний, веслування, фехтування, лижний спорт (лещетарство), ковзанярський та санний спорт, хокей (гаківка), баскетбол (кошиківка), бокс (стусан), туризм (мандрівництво). З 1912 р. було введено стрільбу. 

Поряд зі спортом соколята влаштовують театральні вистави, танці та співи. “Сокіл” розгортає масштабну видавничу діяльність - до середини 1930-х. було видано 130 назв літературних видань ("Рухові ігри і забави", “18 м'ячевих ігор”, "Наука їзди на лещатах", "Вправи вільноруч для жінок", “ Підручник шведської руханки", “Самооборона”...).

Тож не дивно, що польська влада чинила всілякі перешкоди, а шовіністи вдавалися до терористичних акцій. Зокрема, у листопаді 1928 року спалили трибуну на стадіоні "Сокола-Батька". А польська влада у 1938–1939 роках намагалася відібрати сокільський стадіон "для потреб оборони краю" – будівництва "аеродинамічного інституту".

З приходом більшовицької влади восени 1939 року товариство "Сокіл" було ліквідовано.

Членами "Сокола" у різні часи були Богдан Лепкий, Іван Крип'якевич, Сень Горук, Денис Січинський, Олександр Колесса, Антін Горбачовський, Євген Труш...

середа, 9 лютого 2022 р.

В цей день, 9 лютого 1895р. народився Дмитро Федорів — підполковник, ком.1 куреня 1 Запорозької бригади 1 Запорозької дивізії Армії УНР. У 1923р. повернувся в Україну, де продовжив боротьбу проти більшовиків у складі Всеукраїнської Козачої ради. Розстріляний ЧК біля с.Пекарів у 1926р.


Джерело інформації ФБ група #Український Часопис.

9 лютого 1923р. під час повстання отаманів у Лук’янівській в’язниці Києва загинув Костянтин Здобудь-Воля (Блоха) - полковник Армії Української Держави, письменник, повстанський отаман.

10 січня 1875 р. в станиці Кримській на Кубані народився Костянтин Якович Блоха (Здобудь-Воля), полковник Армії Української Держави, повстанський отаман.
Вчитель за фахом. Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти, потрапив у німецький полон. Після Берестейської мирової угоди 9 лютого 1918-го був організатором та командиром 2-го полку Першої Синьої дивізії, створеної з українських полонених у таборах Німеччини.

За часів гетьмана Павла Скоропадського командував Окремим Чорноморським кошем. Наприкінці 1918-го виїхав на Кубань, а потім у Галичину, опинився в таборі для інтернованих. Служив у створеному поляками підрозділі Української Галицької армії, який перейшов на бік Денікіна, а згодом опинився у складі Червоної армії.

Пропонував голові Раднаркому УСРР Християну Раковському створити українську національну армію для боротьби з поляками та Симоном Петлюрою (нелюбов до «петлюрівців» сформувалася після того, як «синьожупанників» роззброїли у квітні 1918-го, підозрюючи у «контрреволюції»). Натомість отримав призначення у галузі народної освіти, займався літературною працею, писав вірші.

Згодом розчарувався у політиці більшовиків. Восени 1921-го зустрічається з отаманом Іллєю Івановим, а після загибелі останнього очолює штаб загону. Проводив організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки, налагоджував контакти з іншими отаманами.

Заарештований 17 серпня 1922-го, приїхавши до Києва на інспіровану чекістами зустріч нібито із «Отаманською радою». 2 січня 1923-го засуджений до страти. Загинув у бою з співробітниками ДПУ 9 лютого 1923-го, коли він та інші 37 діячів визвольного руху, що утримувалися в Лук’янівській в’язниці Києві, захопили 14 рушниць і підняли збройне повстання.

Реабілітований у жовтні 2016-го.
Сергій ГОРОБЕЦЬ

Один з останній підпільників ОУН Ілько Оберишин, легалізувався у – 1991р. коли довідався про Незалежність!

Емілія Турчин - Оберишен та Ілля Оберишин.
З часу коли хлопець вступив до ОУН (у 1941 маючи 20 років) до моменту виходу з підпілля пройшло 50 років.

До 50-их Оберишин діставав медикаменти для повстанців, очолював Український Червоний хрест, перебував у Службі безпеки ОУН, був районним провідником, у криївках друкував листівки…

У підпіллі Ілько познайомився із своєю майбутньою дружиною Емілією Турчин. Жінка перебувала на легальному становищі, працювала вчителькою, але допомагала повстанцям. Одружилися вони таємно – священик обвінчав у лісі.

На початку 50-их усіх товаришів Оберишина було ліквідовано…

«На початку 1951 року мої друзі з боївки зайшли до однієї хати край села, а вона виявилася під прицілом. Хату большевики спалили. І залишився один…Я виключив для себе можливість явки з повинною…Я розірвав стосунки практично з усіма. Тільки п’ятеро осіб, яким я повністю довіряв, знали, що я живий», - згадував Оберишин.

Деякий час хлопець жив у лісі сам.

«Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду».

Згодом він таємно поселився на даху у будинку батьків своє дружини, де мешкала і Емілія. Так жінка переховувала свого чоловіка впродовж 40 років. У них народився син – Аркадій. Він не знав про батька до 12 років. Його весілля у 70-их Ілля спостерігав через шпарину у стелі. 

В Оберишина не було радянського паспорта. Про існування підпільника знали тільки члени сім’ї Емілії. 

Покинув свій сховок у грудні 1991, через два дні після Всеукраїнського референдуму про Незалежність України.

«І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики», - сказав в одному з інтерв’ю вже у 2000-их Ілля Оберишин. 

Він народився у с.Потік на Івано-Франківщині, переховувався у будинку в с. Городниця на Тернопільщині, після 91-ого жив у Тернополі. 

Помер у 2007 році, нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».

Залишив книжку спогадів "Півстоліття у підпіллі".

понеділок, 7 лютого 2022 р.

7 лютого (19) 1847р. народився Олександр Русов, Український етнограф, фольклорист, сатирик, громадський діяч.

7 лютого 1847р.– у Києві в родині військового лікаря народився Олександр Русов, статистик, етнограф, фольклорист. Хоч Русови були росіянами, батько з друзями частенько співав українських пісень.

Русов Олександр Олександрович (1847–1915) – український громадський діяч, земський статистик, етнограф і фольклорист.

Народився 7 лютого 1847 р. в Києві у російсько-грузинській родині. У 1856–1864 рр. навчався у Другій Київській гімназії; у 1864–1868 рр. – студент історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Після завершення навчання кілька років працював викладачем латинської та грецької мов у Києво-Подільській та Першій Київській гімназіях, займався етнографією та видавничою діяльністю. Більше 20 років співпрацював з газетою «Киевский телеграф». У 1870 р. став членом, а згодом одним із керівників Київської організації української інтелігенції «Стара громада», яка протягом 1859–1876 рр. займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю. Головним напрямом наукової діяльності О. О. Русова, починаючи з другої половини 70-х років ХІХ ст. і до кінця його життя, стала статистика. Перші значні статистичні дослідження О. Русов провів на Чернігівщині у 1876–1879 рр. Тоді відбулося його становлення як статиста-науковця. Вже перші його праці засвідчили характерну рису дослідницької роботи О. Русова – історизм. У 1878–1879 рр. О. Русов здійснив статистичне обстеження Ніжинського повіту. За працю «Нежинский уезд. Статистико-экономическое описание уезда» Російське географічне товариство нагородило О. Русова золотою медаллю. З 1882 р. до 1889 р. О. Русов керував статистичними дослідженнями в Херсонській губернії, де він фактично започаткував земську статистичну службу. 

Результатом його роботи стало статистичне обстеження усіх повітів губернії, узагальнення і видання шести томів статистичних матеріалів. З 1889 р. до 1894 р., працюючи статистом при міській управі у Харкові, О. Русов підготував історичний нарис з нагоди 25-річної діяльності Харківського земства. Працюючи на посаді статиста в Чернігівській земській управі (1894–1899 рр.), дослідник здійснив узагальнення зібраних раніше земськими статистами матеріалів за 15-ма повітами губернії. Результатом роботи стала фундаментальна двотомна праця «Описание Черниговской губернии (1898–1899 рр.)». З 1899 р. до 1902 р. О. Русов виконував обов’язки завідувача статистично-економічного буро Полтавської губернської управи, де провів фронтальний перепис нерухомого майна у межах усієї губернії. У Петербурзі в 1902–1908 рр. очолював статистичний відділ страхової компанії «Надежда». У 1908 р. О. Русов переїхав до Києва на запролшення директора щойно створеного Київського комерційного інституту М. В. Довнар-Запольського. О. Русову запропонували посаду викладача статистики, а разом з цим він поєднував викладацькі обов’язки з редагуванням журналу «Известия Киевского коммерческого института» та різнобічною громадською діяльністю. 

У 1915 р. Київський комерційний інститут був евакуйований до Саратова, де О. Русов захворів і помер 8 жовтня 1915 р. За заповітом О. Русова було поховано на Байковому кладовищі у Києві у жовтні 1915 р. Представлена на виставці література є відомими науковими працями О. О. Русова. На книгах знаходимо авторські дарчі написи. Представлені книги належать до складу Фундаментальної бібліотеки Київського університету Св. Володимира, яка нині зберігається у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ. Виставку підготувала м. н. с. З. Б. Афанасьєва.

Джерело. http://www.nbuv.gov.ua/node/2511

пʼятниця, 4 лютого 2022 р.

Це - брат Дмитра Павличка. Про нього він написав вірша:

*****
Мій батько на бамбетлі серед ночі
Сидів і думав, думав і курив,
Тяжкі вітри, його думок погоничі,
Кричали, ніби падали в обрив.

А я дивився на світляк цигарки
З-під темної верети, як звіря;
Біліли вікна, мов простори Арктики,
Ряхтіла в пальмах льодових зоря...

Він думав про розстріляного сина,
Запалював до мозоля сірник.
І бачив я при світлі: диму синява
Вгортала скаменілий чорний лик.

Як блискавка, сльоза непощадима
Опалювала щоки кам'яні.
А мати із відкритими очима
Лежала в сні й ридала уві сні.

Не спала наша хата, вкрита горем.
І вийшов я надвір, і на снігу
Навколішки молився перед горами,
Поклони бив за душу дорогу.

І, може, те моє моління чисте
Почув на небі зморений Господь.
Дух мого брата, вбитого фашистами,
Він у мою вселив юнацьку плоть.

25. IX. 1989
https://reibert.info/threads/dijachi-oun-ta-upa-zagibli-v-borotbi-z-nimcjami.333893/page-6
****
"....У 16 років я став українським повстанцем, – каже Д. Павличко. – П’ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п’ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945-го приєдналися до сотні, якою командував Михайло Москалюк (псевдо «Спартан») із села Іванівців на Коломийщині. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата»..."

https://galychyna.if.ua/analytic/dmitro-pavlichko-moye-zhittya-skladalosya-vsilyako-ta-ya-ne-zabuv-shho-buv-striltsem-u-sotni-spartana/

Розбивши 4 лютого (25 січня) 1648 року польську залогу, Богдан Хмельницький захопив Микитинську Січ, де був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Це стало початком повстання, під час якого Річ Посполита втратила контроль над більшою частиною українських етнічних земель й через півтора роки була змушена визнати автономність гетьманської влади над Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами і східними районами Волині та Поділля.

Джерело інформації.https://www.jnsm.com.ua/h/0204T/
На обкладинці малюнок: Наталя Павлусенко «Гетьман Богдан Хмельницький», 2017 рік

четвер, 3 лютого 2022 р.

У селі Спас на Коломийщині знаходиться музей-криївка. Раніше село було повстанським, тут часто переходили загони УПА, відбувалися бої з московитами, молодь активно діяла в русі Опору.

Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Доя збільшення натисніть на зображення
Відтворити давній сховок повстанців вирішив Василь Савчук. Справа в тому, що коли чоловік зводив власну домівку, то натрапив на останки Дмитра Дідущака на псевдо «Погиба». 

Хлопець належав до відділу пропаганди. Мав при собі фотоапарат (який сьогодні знаходиться в музеї-криївці). Загинув Дмитро при в’їзді в село, йому було тільки 22 роки. Поховали повстанця таємно ввечері.

Коли п. Василь натрапив на останки, то будь-що вирішив перепоховати упівця. Організував все сам, а згодом облаштував криївку: допомогли розповіді старожилів, вдалось зібрати старі речі – образ, лампу, друкарську машинку, зброю тощо. Криївка передає дух того часу, дозволяє собі уявити як тоді жили і переховувалися повстанці. Над місцем сховку Василь Савчук спорудив пам’ятний знак загиблим воїнам УПА.

Джерело інформації Локальна історія ФБ сторінка стаття 2018 р.
#Варто_відвідати

Так щоб памятали усі особливо молодь....Мешканці не могли змиритися й з новими моральними принципами, запропонованими московитами. Зі слів свідків подій П. Бурко (1930 р.н.), І. Мавдрика (1925 р.н.), П. Галапаца (1922 р.н.).

Маніфестаційний похід за легалізацію УГКЦ, в якому взяли участь, за різними даними, від 150 до 200 тисяч людей. Львів, 17 вересня 1989 року
****
Мешканці не могли змиритися й з новими моральними принципами, запропонованими радянською владою. Зі слів свідків подій П. Бурко (1930 р.н.), І. Мавдрика (1925 р.н.), П. Галапаца (1922 р.н.) [91; 82; 84] довідуємося, що неприйнятним було те, що «совіти» заперечили релігію, національні традиції, а запропонували свою ідеологію. 

Більшість мешканців розглядуваного регіону 1944 року були греко-католиками, а радянська влада саме розгорнула тотальний наступ на греко-католицьку церкву: навесні 1945 року органи НКВС заарештували митрополита Й. Сліпого й практично всю верхівку духовенства у Львові. Заарештовані були й десятки священнослужителів на теренах Равської округи ОУН, монахи Крехівського і Жовківського монастирів. Серед них були декан Рава-Руського деканату о. Василь Кулинич і мокротинський парох о. Мохнацький [120, c. 31]. Восени 1945 р.
 кадебісти заарештували ігумена монастиря о. Модеста Пелеха, його помічника о. Маркіяна Савчина, співпрацівника редакції «Місіонаря» о. Маркіяна Когута, директора друкарні брата Партенія Пасіку та друкаря брата Доротея Курмана. Всіх їх за півроку після засудження в антирадянській діяльності відправили до ГУЛАГівських концтаборів [97] (див. Додаток Ц).  

джерело: Міністерство освіти і науки України Національний університет «Львівська Політехніка» 
ОРГАНІЗАЦІЙНА ТА ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН НА ТЕРИТОРІЇ РАВСЬКОЇ ОКРУГИ (1939–1945 рр.)

середа, 2 лютого 2022 р.

Столітній театр у галицькому селі. У 1910р. в с. Красноїлля Верховинського району було створено аматорський театр, який згодом став широко відомим та гастролював не тільки в межах Галичини, а й в інших країнах.

Активну участь у творенні театру взяв Гнат Хоткевич. Справа в тому, що навесні 1910 р. активна молодь села створила драматичний гурток при товаристві «Січ». Саме для постановки вистав і запросили Гната Хоткевича, який з 1906 р. перебував в Галичині. Перша вистава польського письменника Юліана Коженьовського «Верховинці» відбулася 28 серпня 1910 р. Цю виставу Гнат Хоткевич з допомогою селянина Петра Шекерика-Доникового переклав на гуцульський діалект. Письменник сам виготовляв декорації та збирав гроші для організації вистав. 

Гуцульський діалект, а ще звичаї, пісні, танці тощо стали «ізюминкою» вистав театру. Близько сорока акторів були простими сільськими жителями. Проте вони змогли піднести гуцульський фольклор і зробити його популярним. 

Театр мав в репертуарі чималу кількість вистав, серед них «Гуцульський рік», «Непросте», «Довбуш». За кількістю постановок на той час з ним міг конкурувати тільки професійний театр товариства «Руська бесіда». У 1914 р. аматорський театр здійснив тур до Харкова та Одеси, а згодом до Москви. Крім цього, актори їздили з своїми виставами до Польщі. 

Загалом в той час звичайний аматорський театр досяг значних успіхів, популяризував свої традиції та навіть твори декоративного та прикладного мистецтва. На сьогодні театр і далі виступає. В його репертуарі залишилися й ті самі вистави, що й більше 100 років назад. А також виступають онуки перших акторів. На фото "Гуцульський театр", 1911 р. 

Світлина з сайту: www.kolomyya.org
Локальна історія 

Відважність – визначальна риса Українських жінок. «І м сі не бояла ніц, не мала страху ніякого», – Марія Турковит.

«Не раз штафетки носили на друге село, або переводили хлопців то до Никонкович, то туди на Лани, на Попелєни. Звідтам вертали, зимно і холод, і різне. Але проминуло то скоро і м сі не бояла ніц, не мала страху ніякого. 

Ми раз йдемо вночи наперед обидві, я кажу: Касю (Катерина Мочерад, – авт.), дивисі ту во шось трох йдут і вкланяютьсі, а то будаки вітер віяв, а вони так сі хилили. Я гадала, шо то хтось йде. А вона каже: «Та тихо, не говори, ми ту во присєдем». А хлопці, як ми присіли, вони дальше від нас були. Но, і ми підійшли ближче – та де, та то будаки такі великі.

Там, де ми йшли, була станична хата, там жила сама баба, бо її чоловік на війну пішов і вона сама сі лишила. Там всі наші хлопці сі спиняли, а звітам йшли на Попеляни… Дівчата багато сі бояли, не хтіли, а мені було всьоїдно, я кажу: «Касю, ми ше поїдем на Вкраїну помагати!». Я мала 17 років тоди і не боялася ніц.

Ми вели хлопців до Никонкович, а нам дали звітам плахти, нагани (наган, – зброя), мені десь з 10, конюшини накосили і в ту конюшину положили. І ми взєли на плечі, я плахту на плечі і вона, і йдем додому. Ми йдем а у Біскопа вже стояли, чекали чи хто не надійде. А там їдна жінка, шо через дорогу жила, каже: «Де ви йдете дівчата?». Вона так менше-більше знала, шо ми несем. «Не йдіть, бо туво чекають ю в Біскоповій хаті на подвіру, ту є якісь, киньте ті плахти в мою кукурудзу». Ми так зробили, кинули, ми йдемо, а вони нас стримуют… Кажут до нас: «Де ви ходили?», – я кажу: «Ми ходили, бо я там маю сестру і ми носили їй сира, сметани, бо вона корови немає». Вони нас тримали аж до білого дни, аж тоди в білий день нас випустили».

Марія Турковит, 1929 р. н., виконувала функції зв'язкової, село Гуменець на Львівщині.
Локальна історія - ФБ сторінка.

вівторок, 1 лютого 2022 р.

Що довелося пережити Українцям в радянських (московитськи) таборах? Історія в’язня під номером «СК 937».

Микола Олексійович Корольчук, 1926 р. н. із села Петранка Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.

Псевдо «Соловейко», член Юнацтва ОУН з 1942 р., кур’єр ОУН, господарчий УПА. Суджений у 1945 р. на 10 р. таборів. Учасник Кенгірського повстання. Звільнений у 1955 р.

Микола народився в сім’ї Олексія та Євдокії. Окрім нього батьки виховували ще двоє старших братів – Степана та Василя. Мама хлопця померла коли йому було лише 2 роки. Микола закінчив місцеву школу. 

ВСТУП В ЮНАЦТВО ОУН, ОБОВ’ЯЗКИ В УПА
У роки німецької окупації братів нашого героя забрали на примусові роботи до Німеччини. Тоді Микола не міг собі навіть уявити, що побачить їх ще не скоро. В цей час він вступив в Юнацтво ОУН. Згодом виконував функції кур’єра ОУН, пройшов вишкіл у селі Камінь.

«Нас тоді 12 чоловік Василь Зауличний вписав в ОУН, то було в 1942 під осінь. Почали носити штафетки, потім почали обучати. В Каміни мадяри йдут до фронту, а нас в потоці обучають. Нас збирали вечорами і ганяли до передранку: «Вправо! Вліво! Кругом руш! Долів!».

Так тривало, поки наш герой не зустрівся з командиром УПА Василем Андрусяком, «Різуном», та сотенним Петром Мельником «Хмарою». Дізнавшись, що ті ідуть у Чорний ліс, Микола погодився їм допомагати. Йому було доручено відповідальне завдання – збирати та доставляти продукти хлопцям до лісу. 

«Потім почали набирати в УПА. Зробили в селі збори і так: «З п’єтниці на суботу наша армія буде в Угринові і будут у Петранці – «Різун» і «Хмара». Вночі чути, шо під’їзджиют на дерев’яних возах. Виходимо, а там штири фіри і хлопців дві сотні. Вони мали бій з німцями в Калуші. Хлопці голодні, троє ранених. «Різун» сказав зразу: «Мені маминих синків не потрібно. Мені треба батяра!». Мені дали обов'язок бути харчовим. Три фіри відпустили, а єдна фіра у Грабівку у Чорний ліс. То вони перші пішли в Чорний Ліс.

А тоді треба було возити їжу на 200 чоловік. То єдна фіра виходить нині, завтра друга, позавтра трета. То в кінці Грабівки в таких луквах сотні були. Відтам проходив потічок у ріку і я тою лінією їхав, там вирубаний ліс був. Наліво – сотня «Різуна», то так під лубом, надерли лубу зі смерек. А «Хмара» на тім боці був. Величезний був такий котьол на каміньох і вони там готовили. Ми туда возили продукти. Шо ми возили: горох, біб, фасоля, якесь теля, свинку».

ЗАТРИМАННЯ «СОЛОВЕЙКА» - ЗРАДА ЧИ ЗБІГ ОБСТАВИН? 
Микола добре виконував свої обов’язки, проте доля зіграла з ним злий жарт. 28 жовтня 1944 р. наш герой під час виконання чергового завдання потрапив до рук своїх найгірших ворогів. 

Нам кажуть так: «У суботу повезете у Грабівку продукти», – а потім: «Нє, в суботу вже не везти», – чи то вже продаж який був, не знаю. Раненько на неділю вже всьо поприносили, везти треба в Грабівку. Вже почалися облави і в ліс нас не пускають, но на зв’язок. Мені треба було коня до пари, кажу до сусіда: «Штефане, дайте коня до пари». А жінка його каже: «Їдь з ними». Нас вже троє.

Їдемо дорогов, повертаєм – вийшла панєнка з кошелем білим з ручками і каже: «Ви їдете в Грабівку? Я їду з вами». Доїхали до Грабівки, а там туман, такий дим, бій був вночі.
Приїхали ми на той берег, а вона каже: «Знаєте, хлопці, я йду подивлюся в село, бисте не їхали. Я подивлюся і прийду». Вона як пішла в село. Ми чекали півгодини-годину на березі. Маскалі нас засікли, а ми їх не виділи. Ми фіров спускаємсі вниз, а вони два дехтярі кошаком, вистріл і: «Ложись!!!», – будь здоров, ми в їх руках. Вони кинулися до фіри повної продуктів і ше за той кошик. Відкривают кошик, а там білий хліб, наложено зверху смальцю, а на низу кошика повно літератури (агітаційних листівок УПА, – авт.). Шнурками руки нам назад і кажут: «Во, Бандера!».

Заїхали в село, а їх там купа ходе і нас у кіп: «Растрєлять!». Дав трьох з карабінами, нас на коліна і каже: «Давай в разнос!». Над’їхала танкетка і один офіцер відкрив люк, і каже: «Падажді, падажді!». Підійшов, а з ним охорона, подививсі, взяв мого побратима на допит, розбив йому губу. Кинули нас у школу на підлогу. Потім у Франківськ на слідство».

ПЕРЕБУВАННЯ В ТЮРМІ У СТАНІСЛАВІ
Микола потрапив у тюрму в Станіславі. Він ще не знав, що йому доведеться багато пережити. За півроку перебування у тюрмі наш герой переніс важкі допити та суд, перехворів тифом.

«Відразу пішло слідство. Було нас коло 18-20 чоловік. Були битовики, вори, шось 4 їх, то вони в куті. На слідство брали шо 2-3 дни, а в кінци шо ночі, аби сі підписати. Їм головне було знати хто дав записку, а я їм кажу: «А я відки знаю, якийсь воєнний», – а мені записку дав станичний (Стефан Дончак, «Козак»). 

Його справа бити. Мене по боках не били, но по ногах. І говорить як людина, а прийде, то звірисько! Очі заверне і б’є. Я кажу: «Та чи я виноватий?», – а він: «В мене план! Я тобі статтю пришив, розпишися! 54. 1а, 54.11 – «ізмєна родіни», 10 років, 5 «пораженія прав»». Пішов етап».

ЕТАП ДО ТАБОРУ У КЕНГІРІ КАЗАХСЬКОЇ РСР. УМОВИ ПЕРЕБУВАННЯ
Весною 1945 р. Миколу разом з іншими в’язнями з тюрми в Станіславі перевезли до Львова, де протягом місяця він чекав на свій етап. Попереду була важка дорога у «телячих вагонах». До кінцевої станції доїхали лише найсильніші, а хто помирав – викидали з вагону. Наш герой опинився серед тих, кому вдалося вижити. Привезли його у Кенгір біля Джезказгану Казахської РСР.

«Везли майже місяць. То була кара. Багато повмирало, то їх десь скидали. Пам’ятаю, в Саратові поскидали з вагонів і поїхали. А в Кенгірі завезли в спецлаг. Там 70 % було українців, були чичени, грузини, Прибалтика. Жінок було 3 тисячі, нас було 7 тисяч. Я пішов в механізовану бригаду. Дали нам номера, я мав СК 937. Одне барахло забрали, дали лагерне барахло, бушлат і штани. На руці і на плечах номер. 

На роботу виходили ми попід руку. Йде колона 400-500 чоловік з псами на переді, хтось пусте руку, хочуть бити, а люди не пускають. Я був слєсаром в бригаді, там я став електриком. Так ми до 1950-го року були.
Зразу були битовики, то були вори, вони мали «шістьорки». Як приходила посилка, то тобі то, а то нам. 

Потім з Норильська кинули 100-150 чоловік хлопців-каторжанів і наші, то вже хлопці начили, і кажуть: «Нас 70 % і ми маємо терпіти ту шантропу?!». До наших примкнулися литовці, естонці, поляки і начили то всьо глумити. Потім як приходив етап, то питали: «А бандерівці єсть?», – «Да полно!», – всі на коліна: «Ми не пайдьом!». От так було».

ПРИЧИНИ, ПЕРЕДУМОВИ ТА ХІД КЕНГІРСЬКОГО ПОВСТАННЯ
Українці, навіть перебуваючи в неволі, були серед тих, хто боровся за справедливість та свої права. Так, 16 травня 1954 року почалося одне з найбільших повстань політичних в'язнів, яке тепер відоме під назвою «Кенгірське повстання». 

«Зробилася забастовка. Приходиш з роботи, бараки закривають, сирена німецька «явчить» як на роботу досвіта і на вечерю. Як попав в другий барак – там і ночуй. Листи 1 раз у півроку можна писати. Решотки всюди. Попід руки водили як сліпих. І шоб розібрали по справах, є люди, які суджені ні за шо. 

Йшли колони. Дівчата сказали: «Христос Воскрес!», – а наші: «Воістину Воскрес!». А один бахур з тих кагебістів, шо водив колону, сказав: «Мовчать!». Йому сказали: «Ти сопляк!», – а той в заднє крило почав стріляти і частину вбив, частину ранив. Ну, і перший день нічого. Людей забрали, поховали. 

Другий день на роботу не йдем. Та й вже рускі примкнулися до наших. Ми кажем: «Давайте з Москви! Накажіть винуватих! На роботу не підем!». Організували комітет. Жіноча зона – перший лагпункт, другий – хоздвор, а тюрма була вище – смертники. Тоді пробили до жінок і ту тюрму освободили. Вийшов відтам полковник Кузнєцов, він здав армію і був тут смертником. І він виступив: «Дорогі браття по Христу, нам погібать і так!», – але то йому, деякі ше хочуть якось вирішити ту проблему! І каже: «Ми должни розоружить охру!», – а ви знаєте, шо таке обезброїти охорону? Там коло 300 воєнних зі зброєю. Той полковник каже: «Правильно?», – а всі кричат: «Правильно!». О, думаю, вб’ють в кінці, а мені ше 2 місяці лишилося.
 
Наші хлопці вже були в організації і кажуть: «Ходіть, будем сі радити». Там був Микитюк, Шкіль, там були хлопці з Волині. Кажуть: «Хлопці, ви на москаля не дивіться! Нас виловлять казахи арканами по степах! Побачимо західну Україну! Беремо Кузнєцова під охорону». Так пройшов тиждень. Потім нам сказали, шоб ми виходили на роботу.
Хлопці познімали решітки, загострили і поробили піки – військо є. 

З кожної нації брали комісію. Прийшли з Темиртау, так само не согласилися. А вони вивісили динаміки: «Заключонні, виходіть на роботу!». Є шо втікали, але зав’язали, то тре довести до кінця, поки Москва не приїде. Чекали Москву, а Москва підготовилась – підготовила танки! В жіночу зону, в другий лагпункт і в третій. 

Якраз в 4-й годині я був в третім бараку, чути: «Вніманіє, вніманіє, заключонні! При сопротівлєніє будєм прінімать оружиє!», – і так 3 рази. І всі із зони до воріт, а ворота закидані цеглою, банками під сам верх, а танк стоїть. Зразу почали закидувати танк. А жінки зібралися за руки, то котрі крайні – відскочили, а котрі посередині – не мали коли. А з вертольота дав вказівку: «Вперед!». 

Нас загнали в барак, покидали димні гранати, ми повибігали на двір. А тоді руки за голову і за зону, а там вже розбиралися, хто починав. Від тих, шо побили лише купи крові лишилися, тут кров, там кров. То ми піском засипали кров, а скільки було вибито».

Так, боротьба нашого героя продовжилася в неволі. Скільки точно полягло людей у цій боротьбі – невідомо і досі. Кенгірське повстання тривало до 26 червня 1954 р. Після його придушення в Джезказгані відбувався суд над уцілілими активістами. Деяких було страчено. Після 10 р. на засланні, у 1955 р., «Соловейка» звільнили, він зміг повернутися на Батьківщину.

Підготувала Ольга Галабурда. 
Локальна історія.

субота, 29 січня 2022 р.

«Мене арештували за сестру, за Іру (Ірина Кілярська «Черемшина»). За нею шукали, а прийшли – її нема, тоди: «Пайдьош ти!», - і взяли мене.

То я одну ніч переночувала на стриху в КГБ. Там було нас повно, з передмістя були такі, шо я їх знала, але ми не признавалися одні до других. Стійковий сидів в порозі. Було з нами 2 священики, наш отець Загульський і Лиско. Вони оба сиділи в кутику так і думали, шо шось сталося, бо я в чорних панчохах прийшла. А я вхопила мамині панчохи, бо думаю, буду певно в якімсь льосі сиділа, то було літо.

А отець Загульський побачив, а він знав дівчат. І він підійшов до мене, а я не могла сісти, бо мене так били. Оден різав патики з верби, а другий бив, шоб я сказала де сестра. Я кажу: «Я звідки знаю де вона?! Поїхала до баби в Івано-Франківськ, а де вона є не знаю!», - брехалисмо, бо тре було брехати. Я вміла брехати, я так спланувала брехню, шо вони вірили шо то правда… Мене слєдоватєль питав за сестру: «Коли вона приходе додому», - я казала: «Вона не приходе додому бо мама її вигнала!». Так і не призналася до нічого і мене випустили...»

Любов Манько (у дів. Захарчук), 1930 р. н., членкиня Юнацтва ОУН, виконувала функції зв’язкової (село Бонишин на Золочівщині)

Джерело інформації ФБ сторінка Локальна історія 2018р.

четвер, 27 січня 2022 р.

Гринів Володимир, син Івана та Марії (псевд. “Кремінський”, “Суп”; 16. 09. 1910, с. Куликів, тепер Жовківського р-ну Львівської обл.

Навчався у Теребовлянській ґімназії, член підготовчого пластового куреня в Теребовлі. Член ОУН від 1931, політв’язень табору в Березі Картузькій (6 місяців у 1934) і польських тюрем (до 1938), інструктор ОУН у м. Львові (1938-1939), від весни 1939 – військовий інструктор, а відтак військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. Один із організаторів повстання у вересні 1939. Наприкінці 1939 – поч. 1940 – член КЕ ОУН у Кракові, учасник нарад 9-10. 02. 1940, член революційного проводу ОУН. Від 10. 03. 1940 – керівник організаційного відділу повстанського штабу у Кракові. У середині березня 1940 повернувся у Львів, де став заступником шефа повстанського штабу С. Новицького. Мав ступінь поручника. Заарештований у Львові в ніч з 2 на 3. 04. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

вівторок, 25 січня 2022 р.

Доктор Роман-Маркіян Цурковський - Визначний лікар-ортопед, меценат і громадський діяч в Торонті (Канада). Був лікарем похідних груп ОУН.

15. 01. 1917 — 01. 01. 2007
Народився 15 січня 1917 року в Україні (с. Тур’я Велика на Івано-Франківщині) у священичій родині о. Маріяна та Анни Цурковських. Середню школу закінчив 1936 року у Стрию. На медичні студії переїхав до Ґрацу (Австрія), закінчив їх у 1942 році.
Відбував практику (1942-45) у «шпиталі екстремальних випадків» (Unfallskankenhaus) у Ґрацу, спеціялізуючись в ортопедії. Як учасник військових з’єднань дружин українських націоналістів у 1941 році був лікарем похідних груп ОУН, скерованих на Україну. Покликаний 1945 року до Української дивізії «Галичина», був інтернований у Ріміні (Італія). В полоні працював головним лікарем українського відділу шпиталю Цесеналіко, опісля — табірним лікарем. Після переїзду дивізії «Галичина» до Англії, д-р Цурковський знову працював як таборовий лікар українських вояків. До Канади переїхав 1951 року. Відбув шпитальну практику у «Сивік» шпиталі в Оттаві. Пізніше працював у шпиталях «Ст. Джозеф» і «Санібрук» в Торонті. Одержав право на лікарську практику 1953 року. У 1955 році склав іспити зі спеціялізації в ортопедичній хірургії. Як лікар-ортопед працював у шпиталях Торонта. Довголітній шеф ортопедичного відділу «Докторс» шпиталю. Автор чисельних доповідів на ортопедичні теми. Активно включився в українське громадське життя. Співзасновник Українського Лікарського Товариства (УЛТ) в Торонті. Неодноразово був головою УЛТ. Ініціятор створення Українсько-канадського медичного товариства, як добродійної установи.

Д-р Р. Цурковський був щедрим меценатом на громадські і наукові цілі. В 1987 році створив Фундація ім. о. Маріяна і д-р Романа Цурковських на підтримку культурних, наукових і релігійних проєктів при університетах в Канаді — Торонто, Йорк, Альберта — і в Україні — Український Католицький Університет, Києво-Могилянська Академія, Львівська Академія Мистецтв. Щиро жертвував на різні стипендії для студентів. Також фінансово підтримував проєкт інтернетної версії Української енциклопедії. Часто анонімно дарував на українські потреби та на публікацію українських видань. Фундація тепер продовжує добродійну діяльність д-р Цурковського, підтримує його проєкти і реалізує свої власні.

В останніх роках свого життя д-р Р. Цурковський подорожував в Україну, а найчастіше до свого улюбленого міста Львова, де зі своєю дружиною Христею мали другу резиденцію і де вели дуже цікаве життя у культурному середовищі міста.

Бл. п. д-р Роман Цурковський залишив у глибокому смутку: дружину Христю з її дітьми: сином Богданом Стоділкою з дружиною Стефанією, дочкою Данею Стоділкою, та дітей від першого подружжя з їхніми родинами: зятя Володимира Ляльку (чоловіка бл. п. дочки Мар’яни) з дітьми Наталею і Олесем, сина Адріяна з дружиною Шерил, сина Юрія, дочку Мирославу з дітьми Василем і Надією та дочку Роксоляну з чоловіком Адріяном Ружицьким і дітьми Лукою, Максимом, Антонієм і Микитою.

Про кончину бл. п. д-р Романа Цурковського ректор УКУ у Львові о. Борис Ґудзяк сказав: «Без сумніву, що саме Боже Провидіння попровадило бл. п. Романа провести останні дні свого земного життя в Україні».

Вічна йому пам’ять...

Джерело інформації.https://ucef.ca/about-us/major-donors/dr-roman-marian-curkowskyj/

субота, 22 січня 2022 р.

Геройською смертю за волю України впали мокротинці. Список додається.

Дмитро Гащук, 1930 р. н., загинув від кулі командира жовківського гарнізону Ярмохіна на Різдво 1946 р. 
Михайло Гевак, 1924 р. н., стрілець сотні Глухого, підірвав себе гранатою на власному подвір'ї 
Петро Дуда, 1910 р. н., стрілець УПА, впав у 1946 р. 
Іван Гринчук, 1905 р. н., стрілець УПА, загинув у 1948 р. в криївці, що була в Скварявських горах 
Дмитро Дідик, 1923 р. н. та Іван Дідик, 1912 р. н., обидва стрільці УПА, вбиті у 1947 р. в криївці 
Михайло Іванець, 1924 р. н., впав у бою в 1947 р. 
Григорій Кабар, 1921 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув (рік смерті невідомий) під час переходу чехословацького кордону 
Михайло Кам'янецький, 1923 р. н., убитий у бою в 1947 р. на присілку Майдан 
Василь Кизик, 1923 р. н. та Василь Самотия, 1922 р. н., стрільці УПА, полягли у бою в с. Блищиводи (дата смерті невідома) 
Володимир Кирик, член ОУН, колишній працівник друкарні «Прага», загинув у 1945 р. у с. Мацошині 
Дмитро Кунтий, 1914 р. н., поліг у 1945 р. 
Григорій Жура – підпільний друкар, 1914 р. н., член ОУН, поліг у бою в 1945 р. під мокротинським лісом 
Василь Гащук, 1928 р. н., стрілець УПА, загинув у бою з енкаведистами в 1946 р. 
Гринь Жур (Круків Гриньо), 1914 р. н., член ОУН, активний працівник друкарні, поліг у бою з більшовиками в Мокротині 1945 р. 
Василь Іванець – на порозі рідної хати застрілений енкаведистами навесні 1945 р., 1885 р. н. 
Степан Левус загинув у бою з енкаведистами в 1946 р. 
Іван Штимпель, молодий хлопець, застрілений облавниками у 1947р. 
Микола Жезло, 1916 р. н., вистежений і вбитий у криївці 4 лютого 1945 р.
Михайло Іванець, 1924 р. н., загинув у бою з облавниками у 1947 р. 
Двоє молодих хлопців – Дмитро Кабар і Григорій Синявський, 1923 р. н. пішли в УПА і зникли безвісти.
У криївці, що знаходилися в лісі під присілком Поляни, у 1950 р. разом з Григорієм Кунтим («Богданом»), 1925 р. н., членом ОУН, учасником багатьох боїв, загинули ще два повстанці («Яр») ім'я та прізвище невідомі, родом з с. Нова Скварява, і вчитель, який походив із Рясни. Про нього також не знаємо більше нічого.
Михайло Марцін, 1924 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув у 1946-1947 рр. 
Михайло Марушко загинув у 1947 р. 
У с. Мацошині в 1945 р. енкаведисти вбили Йосифа Павника. 
Мученицькою смертю закінчив своє життя Степан П'ядик, 1923 р. н., стрілець самооборони. Його, важкопораненого, схопили енкаведисти і, б'ючи дрючками, проволокли дорогою через увесь присілок Тернів. Уже з мертвого зняли одяг та взуття. Похований на цвинтарі в с. Мокротині. У боротьбі з поневолювачами України гинули не тільки військовики та миряни, а й духовні особи. 
Михайло Пужак у 1937-1941 рр. був ченцем монастиря оо. Василіян у Жовкві, у 1949 р. став польовим капеланом сотні «Сагайдачного» і через два роки впав від ворожої кулі. Дата і місце смерті ще не з'ясовані.
Загинули від рук большевиків стрільці УПА Федір Свинчак, 1923 р. н., 
Василь Синявський (у 1946 р.), 
Іван Хлєбик, 1923 р. н. (у 1944 р. – під Брюховичами),
Григорій Шурко, 1914 р. н. 
Дуже відважним був Федір Гащук («Чумак»), 1922 р. н., який оперував в околицях Кам'янки-Бузької. Він пройшов вишкіл української поліції у Львові, був командиром окремої боївки сотні «Сагайдачного» і своєю активністю наганяв на енкаведистів жах. Загинув восени 1946 р. у Глинську, де його і поховано.
 
Воювали мокротинці і на території інших областей. Михайло Гринцилінський, 1922 р. н., член ОУН спочатку служив у дивізії «Галичина», а відтак діяв у підпіллі на Тернопільщині, де й загинув у 1944 р. Разом з Михайлом Гринцилінським у дивізії «Галичина» перебував Іван Марцін (Цап), 1923 р. н. та Михайло Скіра, 1922 р. н.– їх доля невідома. Безвісти пропали Григорій Іванець, 1912 р. н. (його ще навесні 1941 р. большевики забрали на спорудження укріплень кордону Рави-Руської і він додому не повернувся), Степан Нюнька, 1922 р. н., який у листопаді 1939 р. за зв'язком ОУН намагався нелегально перейти німецько-радянський кордон, Петро Самотня, 1922 р. н., стрілець сотні «Чугайстра».
 
Проти більшовиків дружно встали представники ряду родин. Так, геройською смертю за волю України полягли три брати Михайло, Володимир та Іван Шевелії, Іван, Василь та Федір Пелехи. Із зброєю відстоювали свободу брати Григорій (1922 р. н.) та Володимир (1924 р. н.) Пахолки. Григорія у 1943 р. схопили фашисти і вивезли до Німеччини, але він утік, однак потрапив до рук гестапо і опинився у концтаборі в Янові. Курінний «Град» доручив членові ОУН Степанові Пужаку визволити Григорія. За допомогою української поліції завдання було виконано. Григорій дістався додому, звідки за батьковим благословенням пішов в УПА. Подальша доля Григорія невідома. Говорили в селі, що він воював на Волині. Його молодший брат Володимир відбув вишкіл української поліції у Львові, служив у сотні «Чугайстра», виконував спеціальні завдання, здебільшого на Яворівщині, ходив у розвідку. Загинув влітку 1945 р. у с. Жорниськах під Яновом. Там і похований на місцевому цвинтарі.
 
У большевицьких катівнях загинули Михайло Бродик, 1923 р. н., заарештований у 1945 р., Григорій Скіра, 1925 р. н., бунчужний УПА (сотня «Глухого»), схоплений енкаведистами у лютому 1946 р. і засуджений на 15 років каторги, Григорій Татомир («Пугач»), 1915 р. н., член ОУН, господарчий мокротинськї станиці, якого багнетом заколов конвоїр. 
 
Померли у Сибіру Іван Пелех, Андрій Радумський.
 
Пощастило витерпіти муки і повернутися на рідну землю Василеві та Іванові Павелкам (останній 1914 р. н., член ОУН, розпорядник друкарні «Прага», помер у Мокротині). Помер після відбуття покарання ще один Іван Павелко, симпатик ОУН. Така ж доля спіткала Федора Шурка, 1916 р. н., члена ОУН, мокротинського станичного, який після повернення із сталінських таборів жив у Львові, де й помер.
 
Великий вклад у національно-визвольну боротьбу мокротинців внесла родина вже згаданого Василя Завадки. У 1928 р. він став активістом сільського осередку «Просвіти», через два роки вступив до ОУН. Авторитет його був настільки великий, що без його участі в селі не відбувалася жодна політична акція. Він був одним із найактивніших мокротинців, які вели нещадну боротьбу з місцевими комуністами, за що ті винесли йому смертний вирок.
 
Чимало довелося пережити тій людині жахливих моментів у своєму житті. Мусив у 1939 р. одягати мундир польської армії, але при першій же нагоді дезертирував, однак це не врятувало його від німецького полону. Вийшов з неволі у 1940 р. Спочатку оселився у Ярославі, де відразу нав'язав контакти з підпіллям ОУН. Додому повернувся після вибуху війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Деякий час очолював українську поліцію, під крилом якої формувалися українські боївки самооборони, а згодом зайнявся тільки підпільною працею. У 1945 р. йому вдалось вирватися з рук НКВД, а через два роки у Сибір вивезли всю його родину: 70-ну маму Анастасію Завадку, двох сестер Настю і Дарку, та маленького племінника Бориса (старший Ігор утік і переховувався серед знайомих). Невдовзі у Кисельовську Кемеровської області померла мати, там же спочила і сестра Настя. Додому повернулася тільки сестра Дарка. Десять років більшовицької неволі витерпів молодший його брат Володимир Завадка.
 
У повоєнні роки масової депортації галичан, що було однією з форм політики геноциду щодо українського народу, яку проводили московські комуністичні верховоди та їх поплічники. Виконавцями цих каральних акцій були відбірні й вишколені військові формування справжніх мародерів, вихованих на ідеології класової ненависті до людськості. Діючи за наказом своїх зверхників, які відзначалися патологічною люттю, беріївські вихованці не зважали ні на що. Здавалося б, мала підстави уникнути жорстокої кари родина Дем'яна Нюньки, який був у 1939 р. депутатом Народних зборів Західної України. Правда, Дем'ян зрозумів, учасником якого фарсу йому, обдуреному більшовицькою демагогією, довелося бути, а тому згодом усілякими способами уникав «визволителів». Нюнька був чесною людиною і щирим патріотом України, у такому ж дусі виховував своїх дітей. Його дочки Марія та Одарка стали підпільницями, а сини Богдан – священиком, а Славко – гімназистом.
 
Жахливу репресовану акцію провели в нашому селі большевицькі сатрапи у перший день 1950-го р. У новорічне свято принесли окупанти у наше село нове горе: вивезли з рідних домівок п'ятдесят родин, в яких було багато маленьких дітей Того дня під прицілами автоматів прощалися з Мокротином Михайло Баня, Демян Босак, Парасковія Дуда, Марія та Олена Дідики, Іван Дружбляк, Петро Забава, Григорія Захарко Григорій та Федір Коти, Михайло Кучма, Федір Кунтий, Ілько Косик, Андрій Коваль, Ганна Левус, Катерина Лех, Олена та Пелагія Морози, Іван Павелко, Меланія та Марія Процайли, Ганна Плиса, Катерина П'ядик, Микола Рогуля, Василь Родик, Василь Скіра, Ганна Самотия, Павло Татомир, Михайло Химиця, Михайло Шпуляр та десятки інших земляків. Серед депортованих була і наша родина. Хоч і йшов мені в ту пору лише сьомий рік, однак добре запам'ятав, як усе відбувалося, відчув, на собі усю жорстокість большевицьких катів. 
   
Тієї морозної передноворічної ночі село мирно спало, не підозрюючи небезпеки. А тим часом до нього увірвалися зайди. Кілька разів гепнули знадвору у двері нашої хати. «Аткрывай немедленна!». Цей дикий крик розбудив усіх нас. Спросоння наша малеча (а було в нашій родині семеро дітей) залементувала. Тато пішов відчиняти двері. А за хвилину до хати вскочило кілька озброєних автоматами незнайомців. Старший з-поміж них підійшов до запаленої гасової лампи, витягнув папір і почав читати: «За пособничество ОУНовским бандитам ваша семья переселяется в аддальонные районы СССР...» Сабирайсь! Быстра!»
 
І стали оці нелюди нишпорити по хаті, виштовхувати нас на вулицю. Батьки і старші сестри поспіхом збирали сякі-такі пожитки. Всі одяглися, винесли пакунки, клунки – і прощай, рідна хато, прощавай, рідна земле. Важкі випробування чекали нашу родину: батька Пограничного Пантелеймона Федоровича, 1898 р. н., маму Пограничну (П'ядик) Анастасію Григорівну, 1908 р. н., сестер Марію, 1924 р. н., Дарію (Пограничну-Процайло), 1938 р. н., братів Степана, 1927 р. н., Михайла 1930 р. н., Ярослава, 1934 р. н., Богдана 1940 р. н., та мене, семирічного хлопчину.
 
До Жовкви із села вирушила довжелезна валка саней. Супроводжували її озброєні енкаведисти. У містечку всіх посадили на відкриті вантажівки й відправили до Львова у пересильну тюрму, що містилася на Замарстинівській, 9. Уже по дорозі до Львова багато благенько одягнених людей, особливо дітей, перестудилося, захворіло.
 
У тюрмі людей порозпихали по камерах. Нашу сім'ю загнали у загальну камеру. Розташувалися ми на двоповерхових нарах. Але тут не вистачало місця навіть для дітей. Тому мама, тато й наші старші спали на долівці, на клунках. Двері камери були замкнені, коридором ходив вартовий наглядач. Бруд, цвіль, брак повітря, сморід (у камері містилася бодня, так звана «параша», яка правила за кльозет... Винести й випорожнити цю бодню можна було тільки раз на добу). 
 
За ґратами «на Замарстинові» наша сім'я зустріла перший невольницький Свят-Вечір, відсвяткувала Різдво Христове...
 
Глянь оком щирим, о, Божий Сину, 
На нашу землю, на Україну...
 
Коляда-молитва таки звучала. Її не задушили грати, мури і колючий дріт. Українська душа – нездоланна.
 
Наприкінці січня серед ночі заскрипіли іржаві завіси камерних кованих дверей. Наказ – готуватися в дорогу. Закритими автами, «воронками» нас відвезли на залізничну станцію і позаганяли у товарні вагони. Додержували такого порядку: в один вагон добирали сім'ї, прізвище яких починалося на одну й ту ж літеру. У вагоні на літеру «П» помістили нашу і ще чотири сім'ї. По боках вагона – двоповерхові помости («нари») для спання. Посередині вагона – металева пічка «буржуйка» і, розуміється, комунальні вигоди («параша»).
 
При кожному вагоні – варта з озброєних енкаведистів. Двері вагона відчиняли тільки на великих станціях, і тоді нам давали воду і навіть потрошки репети. В Іркутську змінилася варта. Поїздка перетворилася на жахливу муку. Поки довезли нас до Комсомольська-на-Амурі, минуло майже півтора місяця.
 
У Біробіджані було відчеплені два вагони, а весь ешелон прибув до Комсомольська. Тут частину вивезених родин залишили розбудовувати «комсомольське» місто. Що за «комсомольці» будували це місто, гадаю, пояснювати нема потреби. Основна ж частина прибульців була розвезена по глухих лісових поселеннях й розміщена у бараках, де перед тим існували концтабори.
 
З вузлової станції Селіхін нас саньми повезли за 30 км до місця поселення. Візник, який прибув за нами, згодом розповідав, що місцевих жителів енкаведисти залякували тим, що «прієдут бандіти». Той чоловік сам під рядно заховав сокиру, на усякий випадок... Та коли побачив тих, за ким приїхав – маленьких дітей, жінок, літніх чоловіків, то йому стало соромно.
 
У бараках нас розселили так, що на одного чоловіка припадало не більше квадратного метра. Двоярусні нари, розбиті шибки, протяги. Одна пічка – «буржуйка» на весь барак. Отож, рятуйся, хто як може. Батьки, старші мої брати і сестри пішли працювати на лісозаготівлі. На спецпоселеннях примушували працювати підлітків і навіть дітей.
 
Найбільшим начальником у нас був комендант. Без його дозволу ніхто не мав права відлучатися з села. Раз на тиждень треба було підписуватися у спеціальній книзі і тим підтверджувати свою присутність. Умови праці каторжні, платня – символічна. Жінки, наприклад, обрубували сучки на повалених деревах, стоячи по пахви у снігу, або двигали тягарі на вантажно-розвантажувальних роботах. Моя старша сестра Марійка тривалий час розвантажувала і переносила з баржі мішки вагою 60 кг.
 
Харчування було вкрай погане, жили впроголодь. На нашу родину з дев'яти осіб видавали один буханець хліба – і більше нічого. Взяті з дому припаси давно закінчилися. Одному Господу відомо, як ми вижили. Пригадую, як мама сховала для мене, найменшого в сім'ї, маленький окраєць хліба.
 
Одного разу жінок погнали за 30 км копати картоплю. Моя мама прихопила з собою, для нас – голодних дітей, два відра картоплі. За це її мало не закатували. Змилостивилася над нею дружина коменданта, яка фактично врятувала маму. Перебираючись у брід через холодну широку річку, вона усе ж принесла голодним дітям картоплю. Це трапилося в жовтні. На превелике диво мама не захворіла тоді.
 
Через недоїдання багатьох наших людей чіплялися хвороби – «куряча сліпота», цинга, інші недуги. У глухій тайзі на чужій холодній землі з'являлися одна за одною українські могили. Та, незважаючи на жорстокі умови, трималися українці відчайдушно, гуртувалися навколо сильніших. Їх провідником став Володимир Семків, добрий, розважливий, розумний молодий українець. Большевицькі наглядачі розправилися з ним у 1955 р. Його звинуватили в антисовєтській пропаганді і ув'язнили на п'ять років.
 
Велику духовну підтримку нашим поселенцям надавали священики. Пам'ятаю отця Панчишина із Жовкви. Це завдяки його мужності й наполегливості стали систематично відправлятися Богослужіння. За нашим християнським обрядом проваджали покійників, хрестили новонароджених діток.
 
Отець Панчишин сердечно опікувався дітьми та підлітками, дбав про наше релігійне виховання, за що ми на все життя залишилися вдячними йому.
 
На поселенні відзначалися українські свята, наша громада дотримувалася обрядів і звичаїв. Молодь збиралася вечорами, колядувала, щедрувала, співала пісень. Поняття «заборонені пісні» – не існувало, і слів з пісень не упускали. Знайшлися аматори, щоб грати у виставах «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля» та інших.
 
Після 1956 р. настав час так званої «відлиги», деяким родинам дозволили повернутися в Україну, але їх там не «прописували». Їм відповідали стандартно: «Езжай туда, откуда приехал». 
 
Декому видали паспорти, де зазначалося: «выдан на основании справки...» Працівники міліції знали: таке записують у паспортах, одержаних тільки репресованими. Це було тією дискримінаційною відзнакою, що служила підставою для утисків і переслідувань. Згідно з таємними службовими інструкціями чинилися всілякі перешкоди у вирішенні таких важливих справ, як «прописка» (дозвіл на проживання), одержання помешкання, працевлаштування, вступ у середні, спеціальні та вищі навчальні заклади. У довідках, які видавали політв'язням, зазначалося: «Без права проживання в западных областях Украины».
 
Після майже десятирічного листування з Верховними судами СССР та УССР нарешті у 1964 р нашу родину реабілітовано з поверненням конфіскованого майна або його вартості. Однак місцева большевицька влада ні майна, ні будівель не повертала. Та й власне кажучи, повертати не було чого. Депортація, як правило, чинилася по-злодійськи, і все цінне добро розтягувалося. Наші будівлі хтось займав, а дещо було розібрано під час колективізації. То ж довелося важкою працею знову обживатися на рідній землі. 
 
Минули десятиліття. Збулася мрія багатьох поколінь українців мати свою незалежну державу. Зовсім інакше ми тепер себе почуваємо, хоч і проблем не бракує. Та час від часу минуле нагадує про себе незагойними ранами, болючими споминами.
 
У 1992 р. мені випала нагода під час проведення Днів української культури на Зеленому Клині в складі делегації побувати в місцях нашого поселення. Після завершення офіційної частини залишився ще на тиждень, щоб відвідати могилу брата Ярослава, який трагічно загинув у 1955 р. 
 
З допомогою своїх однокласників, українців із Львівщини (а їх там троє залишилося) дістався тих місць у тайзі, де колись було наше село. Враження гнітюче. Там, де стояли наші бараки, де був цвинтар, все у молодій парості, вкрите «русскими березками» На занедбаному кладовищі ледь розшукали дорогі могили. Земляки зробили металеву таблицю з написом «Тут поховані жертви сталінсько-большевицького режиму, депортовані із Західних областей України в 1950 р.» і закріпили її на вмурований металевий стовп. Як могли, так впорядкували могили. 
 
Через 37 років тлінні останки брата Ярослава ми перевезли в Україну і перепоховали у Мокротині поруч з могилами батьків, виконавши останній заповіт матері. 
 
Скільки їх, невинних жертв московського тоталітарного режиму, навіки упокоїлися на чужині? Хто догляне їх могили? Чужинець? Не вірю... Ми? Так. Ми зобов’язані! Не маємо права забувати героїв, наших земляків, які поклали на вівтар своє життя, вірячи у краще майбутнє України. Вічна їм пам'ять!

вівторок, 18 січня 2022 р.

18 січня 1918р. на зборах студентів Київського університету Святого Володимира та Українського національного університету ухвалено рішення створити Студентський курінь імені Січових Стрільців.

Студентський Курінь Січових Стрільців — допоміжний курінь який був організований при курені Січових Стрільців на початку січня (за н.ст.) 1918 року для боротьби проти більшовиків та охорони ладу та спокою в місті Києві. До нього записалися учні і студенти київських гімназій, інститутів та університетів.

Бойовий склад куреня мав налічувати до 250 осіб, проте друга сотня не була сформована, і з однією сотнею у складі курінь налічував 120 осіб.

У бою під Крутами у січні 1918 року Курінь втратив вбитими, пораненими і полоненими 74—81 осіб.

Студентський курінь був сформований на початку січня 1918 року з метою охорони ладу та спокою в місті Києві. До Студентського куреня записалися переважно учні-гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії та студенти Українського народного університету. Були там і представники Політехнічного інституту, Київського університету ім. Св. Володимира, Комерційного інституту, 1-ї Української гімназії ім. Т. Шевченка.

Очолював його кадровий старшина-кіннотник підосавул Нестор Король. Курінь складався з однієї-єдиної сотні, оскільки 2-га сотня через брак часу так ніколи і не була сформована. З Київського кадетського корпусу до розпорядження командира куреня було направлено вихователя полковника П. Сварику (брата генерала-хорунжого Армії УНР Василя Сварики), який мусив допомагати студентам як у військовій справі, так і психологічно. На посаду командира 1-ї сотні було призначено старшину воєнного часу підосавула Андрія Омельченка (студент Українського народного університету), його заступником — гімназиста 2-ї гімназії, що встиг побувати на фронті, прапорщика Павла Кальченка. Це був увесь старшинський склад Студентського куреня.

Перша сотня куреня у складі 120 вояків під командуванням сотника Андрія Омельченка брала участь у боях під Крутами; залишки того куреня були включені до складу Гайдамацького Коша Слобідської України.

Джерело. Курінь студентів Січових Стрільців // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — 1960. — Т. 3, кн. VI : Літери Ком — Ле. — С. 799. — 1000 екз.

неділя, 16 січня 2022 р.

Для пропаганди Української музичної культури за кордоном на доручення С. Петлюри у січні 1919 р. була заснована Українська республіканська капела під керівництвом відомого диригента та композитора Олександра Кошиця.

Щойно створена Капела відправилась у європейське турне, яке принесло колективу шалений успіх і всесвітнє визнання. У 1919 році на концерт хору в Парижі потрапив знаменитий американський імпресаріо та бізнесмен Макс Рабінов і був хором надзвичайно захоплений.
Майбутній імпресаріо народився в 1877 році, у єврейській родині в Могилеві. У 1892 році його сім’я емігрувала до Сполучених Штатів. Там Рабінов відкрив власний бізнес у сфері американо-російської торгівлі, потім заснував магазин музичних інструментів у Чікаго; був одним з організаторів Чіказького філармонійного оркестру та Бостонської оперної компанії. З 1910 року він займався пошуком оперних та танцювальних талантів як в Америці так і за кордоном. Саме Макс Рабінов презентував американській публіці російську балерину Анну Павлову та Російський Імператорський балалаєчний придворний оркестр. Після Першої світової війни, у Парижі, саме Рабінов надавав економічні консультації урядам молодих держав, що постали на руїнах Російської імперії, зокрема й Українській Народній Республіці.

У 1922 році імпресаріо вирішив представити в Америці і Український Національний Хор. З цієї нагоди в Нью-Йорку було випущено буклет великого розміру з фотографіями Хору та лібрето деяких пісень. Американська публіка надзвичайно прихильно сприйняла українську капелу, якою керував «диригент у козацькому костюмі». Але у цього тріумфу була невеличка цікава передісторія:

«Десь в березні 1922 року, – згадував один з учасників Хору, – з одного німецького міста, де ми тоді співали, по справах Хору виїхав до Берліна проф. Г. Тучапський. Проходячи по вулиці, несподівано побачив М. Рабінова. — Що ви тут робите? – питає Тучапський Рабінова.
— Та от їздив по Європі та й шукав Український Хор, щоб забрати його до Америки.
— Ну, то якраз добре трапили, – каже Тучапський, – ми якраз тут.
— Як то? – здивувався Рабінов. – Я вже знайшов його у Франції і завтра мій представник має підписати з ним контракт. Адже на чолі Хору тепер уже не Кошиць, а Кучерів. Але коли тут є Кошиць, то покажіть мені його.
— Я телеграфую до Кошиця, щоб він приїхав негайно до Берліна, й завтра вранці ви його побачите.

На ранок відбулася зустріч Кошиця з Рабіновим, і впродовж кількох днів був підписаний контракт на Сполучені Штати Америки, куди Хор має виїхати в вересні. Отже – щасливий випадок!»

Після тріумфального виступу у Нью-Йорку Рабінов організовує турне хору Кошиця Сполученими Штатами, а потім і Латинською Америкою. Під час виступу Капели на Пласа де Торос в Мехіко 26 грудня 1922 року було зафіксовано світовий рекорд кількості присутніх – 32 тисячі! А Президент Мексики, однорукий генерал Обрегон, сказав: «Я вперше пошкодував, що не маю другої руки, щоб аплодувати вам».

Джерело інформації