Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 29 квітня 2022 р.

Повстанська родина (автор Михайло СОПІВНИК) "Моїм рідним присвячую у рік 75-ліття УПА" 2017р.

Оповім про родину мого вітчима-батька Федорчука Михайла Миколайовича і її вклад у національно-визвольні змагання за самостійну Україну.
Із родини вітчима Михайла вийшла когорта борців за волю України: Січових Стрільців, членів ОУН—УПА, просвітян, рухівців.

Михайло Миколайович побрався з моєю матір’ю Марією в 1946 р. уже не молодим (56 р.) чоловіком, залишившись без своєї попередньої сім’ї. Дружина Тодоска померла, сини Василь і Мирон загинули, доньку Тетяну і зятя Івана засудили за участь в ОУН—УПА.

Народився вітчим Михайло 1890 року в селі Блищанка Заліщицького повіту в національно-патріотичній сім’ї Миколи і Калини Федорчуків. Батько Микола був кошовим отаманом Січі у нашому селі, вони з дружиною Калиною з родини Черників були засновниками товариства «Просвіта». Крім нього були ще сестри Калина, Тетяна і брат Тарас (1902 р.), який у складі сотні УСС Вітовського, кинувши навчання у Кіцманській гімназії, 1 листопада 1918 року у Львові виборював ЗУНР. Знешкоджуючи кулеметне гніздо поляків при штурмі залізничного двірця був поранений у груди. Після шпиталю повернувся у рідне село, підлікувавшись, узяв у батька коня і подався до гайдамак С. Петлюри за Збруч. Боронив Україну в «чотирикутнику смерті». Емігрував 1920 року з військовими частинами УСС через Румунію у Чехію. Там продовжив навчання у Празькому університеті й після закінчення працював інженером на одному з військових заводів у Празі. В один із днів у часи німецької окупації, будучи старшим по зміні в цеху, заступився за українських дівчат, які там працювали, над якими знущався есесівець. Той вистрілив і поранив Тараса, якого відпровадили після цього в концтабір. Про цю подію розповідала вітчиму Михайлу бранка, одна зі свідків цього вчинку Тараса Федорчука.
Після звільнення Чехословаччини Тарас повернувся з концтабору на свій завод. В 1948 р., коли чехи повстали проти комуністичного режиму, Тарас опинився на барикадах Праги, де й загинув. Так закінчив своє життя у боротьбі українець-патріот Тарас Федорчук. Вічна йому пам’ять. Герої не вмирають!

Михайло Федорчук рано став сиротою, утративши маму, а батько одружився вдруге, переїхав у село Добровляни, що поряд із м. Заліщики. Там його обрали кошовим отаманом сільської «Січі». З дружиною Калиною народили синів Мирона і Василя. У подальшому стрільця УПА, який до 1956 року перебував у підпіллі. Вийшов із підпілля після амністії, оголошеної Микитою Хрущовим. Довге перебування у криївках далося взнаки. Захворів на відкриту форму туберкульозу, помер ще молодим.
* * *
Здібного до науки Михайла Товариство «Просвіта» 1912 року відправило на навчання до Чехії. На навчання вітчим заробляв своєю працею. Працював у господаря, а на вихідні їздив у Прагу на сільськогосподарчі агрономічні курси при Празькому університеті. Там 1914 року його застала Перша світова війна. Його мобілізували до австрійського війська і відправили на італійський фронт капралом. Після розвалу Австро-Угорської імперії повернувся з війни додому і одружився.

Від першого шлюбу з Тодоскою із родини Базиків мав двох синів Василя (1915 р.), Мирона (1920 р.) та доньку Тетяну (1925 р.). Завдяки своєму вмінню господарювати розжився на 10 моргів поля (0,7 га). Впроваджував нові господарські технології, засвоєні на навчанні у Чехії, за що в селі його прозвали Чехом.

У 20—30-х роках вів господарські курси, будучи керівником «Рідної школи» при «Просвіті». Здобув велику пошану в сільських господарів.

Діти вітчима Михайла росли у свідомій патріотичній українській сім’ї. Виховували їх у любові до батьків і родини, до рідного краю, що і довели своїми вчинками і діями. Всі були активними членами «Просвіти», син Мирон співав у хорі «Просвіти».

Напередодні Другої світової війни діти вітчима Михайла стали членами підпільної організації ОУН. Із приходом «перших совітів» (так у Галичині називали радянську владу), «Просвіту» знищили, а її керівників Кирила Стадника — голову товариства, Пилипа Гошовського — керівника драматичного гуртка, вчителя за фахом, Михайла Площанського — керівника хору, Миколу Гошовського — керівника спортивного товариства «Сокіл» при «Просвіті» репресували на початку 1940 року і знищили в більшовицьких катівнях.

Гірка доля спіткала дітей вітчима Михайла — старший Василь за нез’ясованих обставин загинув 1939 року біля танкової колони червоних, яка зупинилась у нашому селі. Його примусово поставили охороняти ту колону (з палкою в руках), а самі пиячили по хатах.

Мирон був стрільцем у Кущовій самообороні села і 1943-го його направила станиця нашого села на Волинь в УПА. Збиралися вояки на хуторі Миколаївка за чотири кілометри від нашого села. Місце збору вистежили польські фольксдойчі, повідомили про це німцям. Німці оточили хутір і нав’язали бій. Це було першим бойовим хрещенням для 9-ти стрільців самооборони. У цьому бою загинули четверо вояків УПА і один німець. Ось як про цей бій написала районна газета «Колос» до 50-річчя ОУН—УПА.

«На хуторі Миколаївка відбулося посвячення хреста воїнам Української Повстанської Армії, які загинули від рук німецьких катів. На посвячення прибули гості з навколишніх сіл району. Процесія із церковними хоругвами у супроводі священика Української Греко-Католицької Церкви Зіновія Пасічника з храму вирушила до встановленого хреста.

Відбувається його освячення і відправляється панахида за воїнів УПА Петра Васильовича Мартинюка, Йосафата Івановича Крихтяка, Михайла Лаврентійовича Крихтяка — жителів села Винятинці і одного невідомого, які загинули 18 листопада 1943 року.

Односельчани і гості поклали біля хреста букети живих квітів, низько вклонилися героям, рідним воїнів, які тут загинули, сердечно подякували жителям села Лисичники і всім присутнім, чиїми руками покладений цей хрест. В пам’яті рідних і всіх присутніх, які були на освяченні, будуть імена тих, хто понад усе любив свою неньку-Україну і віддав за неї своє молоде життя».

Із розповіді сестри Тетяни: «Мирону вдалося прорватися через оточення, добратися до лісу в урочищі Ярмівка, що неподалік від хутора, і лісами, що навкруг нашого села, дійти до Колонії (так названо один із відрогів села, що впритул до Монастирського лісу, де жили польські колоністи) і повернутися додому. Він був активним легалізованим учасником повстанських подій на рідному терені до приходу «других совітів» 1944 року. 

Війська червоної армії увійшли в наше село в квітні 1944 року. Боїв на теренах наших сіл, що на правому березі річки Серет, уже не було. Німці поспішно відступали в напрямку Тернополя. У нашому селі вони зупинились лише на добу. З розповіді мами Марії знаю, що до нас на подвір’я увійшли, десь після обіду, з десяток німців. Перед цим випав сніг по коліна, хоч був кінець квітня. Німці були змордовані, мокрі і, пострілявши кілька курей, стали носити сіно з горища сараю у велику кімнату хати. Переспавши, ранесенько вийшли з хати й пішли в напрямку сіл Угриньківці, Торське, через яке проходить залізниця Чернівці—Тернопіль».

25 травня 1944 року совіти провели тотальну мобілізацію всіх чоловіків села від 17 до 50-ти років на війну.

Із нашого села Блищанка мобілізували на фронт 148 чоловіків, із них загинуло 127, зокрема 47 зникли безвісти. Забрали на війну і мого батька Панька, який загинув 21 січня 1945 року в Латвії і похований у братській могилі села Джуксте під Ригою. Забрали на війну з нашої хати вуйка Миколу Ткачика, який зник безвісти. Забрали на війну і Мирона Федорчука.

Спочатку наших мобілізованих відправили в далеку Алмати на «обученіє». Це була продумана більшовиками акція. Щоб не повтікали у ліс до партизанів, а також мати можливість відсіяти ненадійних. Усіх підозрілих відстрілювали в подальших боях. Така доля спіткала і Мирона Федорчука. Довести, що був в УПА не могли, тож і був застрелений СМЕРШем в одному з боїв у Прибалтиці.

Про його загибель розповів наш односелець Михайло Стасюк, який разом із Мироном був в одній роті. Він сказав вітчиму, що Мирона вбили ззаду: «Коли він упав лицем до землі, а я біг за ним, побачив пляму крові на спині між лопатками. Зупинитись я не міг, чи навіть оглянутись, бо така доля спіткала б і мене». М. Стасюк просив, щоб вітчим Михайло нікому про це не говорив. На Мирона надійшла похоронка про те, що він зник безвісти. 47 таких гірких повідомлень на наших односельців прийшло у село.

 

* * *

Немилосердною була доля і в доньки вітчима Тетяни і її чоловіка Івана. Тетяна вийшла заміж 1940 року за активного просвітянина, члена товариства «Сокіл», керівника спортивних вправ у «Лузі» Івана Михайловича Рибцуника (1913 р. н.). У кінці грудня 1941 року в них народилася донечка Ганнуся.

Іван був одним із перших членів ОУН у нашому селі. 1937-го до Блищанки прийшов із сусіднього села Більче-Золоте член ОУН Петро Перун і записав в організацію своїх друзів Івана Гирина, Михайла Площанського і Томка Богачевського. Через рік вони підібрали собі кожен ще по два хлопці. Це були Іван Рибцуник, Василь Федорчук (син вітчима), Томко Лазарук, Володимир Яніцький (чоловік моєї сестри Олі Сопівник із Заліщиків), Олекса Липка, Антон Йосипович. Таким чином були створені трійки, які були строго законспіровані, і члени трійок, крім своєї, не знали про інших.

Пізніше членами ОУН стали: Мирон Федорчук, Тетяна Рибцуник (Федорчук), брати Василь і Михайло Натуркачі, Антоніна Гошовська, Володимир Белінський, Степан Кошеланик, Калина Липка, Петро і Микола Піхлики, Леон Друзик, Петро Масик, Василь Рибцуник, Володимир Губеня, Михайло Баран, Ганна Баран, Михайло Киверига, Андрій Киверига, Володимир Емерлінг, Яким Друзик, Іван Малітовський, Степан Покляцький, Іван Погребнюк, Теодозія Писанюк, Євген Слов’яковський, Марія Трембачевська, Михайло Шкрабик, Петро Шкрабик, Йосип Шкрабик, Ганна Шкрабик, Петро Якубишин.

До цього переліку входять члени ОУН, які пізніше стали мешканцями нашого села: Іван Мотичка і Марія Мотичка, в криївці їхньої хати була ОУНівська друкарня в м. Товсте, Степан Марчук із Волині, чоловік моєї сестри Тетяни Воробець, Ірина Натуркач з с. Угриньківці, дружина Михайла Натуркача.

Усі вони пройшли (і вижили) через совітські в’язниці за участь у визвольній боротьбі 1941—1956 рр. Не повернувся з тюрми-каторги Томко Лазарук.

* * *

Усвідомлюючи потребу медичної служби, провід ОУН наказав масово готувати спеціалістів медичної служби. Улітку 1942 року до учительки нашої односельчанки Марії Вербицької, бабусі Юрія Вербицького, Героя Небесної Сотні (її мама Ганна — двоюрідна сестра вітчима), прийшла районова провідниця ОУН із псевдо «Іскра». Вона провела агітацію серед дівчат і допомогла Марії організувати медичну школу (курси) санітарів і медсестер для потреб УПА. В ОУН тоді вступили Текля Дорош (була станичною), Тетяна Лазарук, Тетяна Воробець (моя сестра), Ганна Лозінська, Ганна Паньків — учасниці бою у Ярмівці. Сестри Левонія і Павліна Гошовські, Тетяна Шкрабик, Василина Друзик (донька моєї сестри Марцелі), Євгенія Площанська, Ганна Проданик. Найактивнішими були Павліна Гошовська і Тетяна Воробець. Вони були зв’язковими, володіли зброєю. Тоді в ОУН вступили молоді хлопці Микола Базик («Береза») провідник Кущової самооборони (загинув 1948 року), Андрій Киверига, що загинув при облаві у с. Блищанка — розстріляний енкаведистом Хохловим разом із Леоном Серкізевичем.

Сім’я Вербицьких, Зиновія і Марії була центральним підпільним осередком у нашому селі. У них було радіо і вони отримували звістки з фронтів і передавали через зв’язкових у підрозділи УПА. Зиновій Вербицький (1909 р.) був надрайоновим провідником ОУН з ідеології. У них було троє дітей, один із них Тарас — батько Героя Небесної Сотні Юрія Вербицького. Після десятирічки навчався у Львівському політехнічному інституті і після закінчення залишився жити у Львові. 

Середуща сестричка Тараса, навчаючись у заліщицькій десятирічці, померла, захворівши на туберкульоз. Наймолодша Орися мешкає зараз у нашому селі.

Учитель Зиновій Вербицький загинув 1944 року в перестрілці з німцями. Їхній підрозділ потрапив у засаду на полі біля села Сосулівка Чортківського повіту. У цьому бою загинули ще вісім упістів. Усіх дев’ятьох перепоховали в часи Незалежності України в братській могилі на Сосулівському цвинтарі. Слава героям! 

Джерело інформації.http://slovoprosvity.org/2017/11/10/povstanska-rodyna/

вівторок, 19 квітня 2022 р.

19 квітня 1922р. у с. Бабинці на Тернопільщині народився Василь Шушко "Крук" "Дзвін" "Нічлавний" член ОУН, охоронець С.Бандери, громадський діяч на еміграції.

19.04.1922 – у с. Бабинці на Тернопільщині народився Василь Шушко-«Крук; Дзвін; Нічлавий», особистий охоронець Степана Бандери. Після закінчення семирічки у рідному селі навчався у Заліщицькій торговельній школі, яку змушений покинути через конфлікт з польськими учнями. Член ОУН (1940), керівник підрайонної референтури Юнацтва ОУН, переховувався у с. Іванків біля Скали Подільської. За німецької окупації вивезений на роботу в Німеччину, у м. Аугсбург один з організаторів культурно-просвітницької роботи в таборах українських робітників та учасник підпілля ОУН. Після війни у Мюнхені, співзасновник Спілки української молоді та Товариства української студіюючої молоді ім. М. Міхновського. 1952 познайомився із С. Бандерою і 7 років був його охоронцем. Вивчав політекономію та цивільне право у Мюнхенському університеті. Автор спогадів про працю в ОУН. Помер у Мюнхені 2006. Похований у Бабинцях. 

Джерело інформації.http://ukrpohliad.org/calendar/vasyl-shushko-kruk-dzvin-nichlavyj-osobystyj-ohoronets-stepana-bandery-100-rokiv-tomu.html

понеділок, 18 квітня 2022 р.

Почигайло Ярослав Остапович «Боярин», «Крук», «Б–42», «Б-321», «662/2» — командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня», лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 1 класу .

Почигайло Ярослав Остапович псевдо: «Боярин», «Крук», «Б–42», «Б-321», «662/2». Народився 1922 р., с. Боків, нині Підгаєцька міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область — загинув 7 червня 1951, біля с. Ласківці, Теребовлянський район, Тернопільська область - командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня», лицар Срібного хреста бойової заслуги 1 класу.

Народився у сім'ї селян-середняків. Освіта — середня спеціальна: закінчив учительську семінарію. Член Юнацтва ОУН із студентських років.

Керівник станичної сітки ОУН у рідному селі, а відтак — у Підгаєцькому р-ні. Член ОУН із 1939 р. Пройшов військовий вишкіл в УПА на Волині. Командир чоти у старшинській школі УПА «Олені» (весна-осінь 1944).

У листопаді 1944 р. після закінчення вишколу в школі скерований у ВО «Лисоня». Командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня» (01.1945 — літо 1946), співробітник осередку СБ Чортківсько-Бережанського окружного проводу ОУН, референт СБ (1947—1948), організаційний референт (08.1948-08.1949) та керівник (08.1949-06.1951) Копичинецького надрайонного проводу ОУН.

Загинув внаслідок зради разом із двома побратимами у бою з оперативно-військовою групою МДБ на пункті зв'язку. Тіло забране ворогом у райцентр Білобожницю. Місце поховання невідоме.

Старший булавний або хорунжий (1.10.1944), поручник (30.06.1950) УПАр.

неділя, 17 квітня 2022 р.

Орест Соробей - 5.ІІ.1922 р. -1.V.2003 р. історія Дивізії.

Народився Орест в національно свідомій родині. Належав до Т-ва „Просвіта" і до руханково-спортового Т-ва „Луг". Батько Ореста і його три брати, колишні Січові Стрільці, були переслідувані польською владою, а старший брат Мирослав - воїн УПА - був застрелений енкаведистами із засідки, коли вночі прийшов додому відвідати тата і маму.

В 1943 році, не докінчивши торговельної школи в Чорткові, Орест голоситься до Дивізії „Галичина". Після рекрутського вишколу бере участь в бойових діях у Словаччині, Словенії і Австрії. В кінці війни щасливо виривається з зони зайнятої большевиками на американську зону. Уникає полону при допомозі американського вояка українського походження. Після різних пригод влаштовується в Мюнхені, Баварія. З Мюнхену переїздить до табору біженців в місті Розенгаймі, де познайомився і одружився з Світланою, дочкою родини Жарко.

В 1948 р., з допомогою свого стрийка у Вінніпегу, Канада, Орест з дружиною відпливає кораблем до Канади.

Згідно з заповітом, після смерті, його тіло було спалене, а попіл розсипаний по морю...

Джерело.http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2012/04/blog-post.html?m=0

четвер, 14 квітня 2022 р.

14.04.1810р. - народився о.Йосип Заячківський - півстолітній парох с.Лоп'янка, один із засновників "Просвіти" і активний громадський діяч як на терені колишнього Долинського повіту, так і за його межами....

Йосип Заячківський вивчав богослов’я у Відні, висвячений на священика у 1833 році. Починаючи з 1838 року призначений парохом села Лоп’янка, де працював аж до кінця свого життя — впродовж 56 років. Його попередником був о. Іван Заревич, а наступником о. Омелян Білинкевич.
Отець Заячківський брав активну участь у громадсько-політичному житті краю. Він був членом «Руської Ради» у Стрию (1848), його зусиллями було засновано „Братство тверезості”.

У своїй промові в 1848 році о.Йосиф Заячківський сказав:

…засияв славний 1848 рік і воскрес руський нарід, а на чолі народу поставив себе духовний стан. Нарід узнав його за свого поводиря й заступника, узнали його й чужі. Не дивовиж, що на нас піднялася вража сила, а ми, священики, не до боротьби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, зачали оглядатися поза себе, щоби собі плечі забезпечити і — відступили так далеко, що стратили з очей нарід, а нарід нас. Тож на наше місце хочете ви, панове, ставати і повести дальше діло просвіти народу там, де ми перестали. За те нарід вам дякує, а Бог най благословить!..

Отак і ви, любі братчики, хоч яка тяжка була би ваша боротьба, хоч як високо піднесла би вас доля, не давайтесь відорвати від вашої матері — від народу! Тоді лише ви будете сильні в народі, а народ вами славний!

На перших установчих зборах „Просвіти” 8 грудня 1868 р. він був єдиним представником із провінції.

Привітав збори одноосібно старий священик о.Заячківський. У своєму привітанні він сказав:

Та ви знаєте, і народ свідомий того, що ваша нинішня наука оплачується по найбільшій части тим мізерним грошем, на котрий народ криваво працює. А як доробиться куска хліба, щоб вас Бог охоронив від тієї чуми, від огидного космополітизму, котрий погибеллю всякій народності, і держиться свого народу.

Отець Йосип Заячківський висловив сподівання, що «Просвіта» порятує українську молодь від «тої сьогочасної чуми», «від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народності» і зробив перший добродійний внесок на видавництво щорічного календаря для народу.

Брав участь у заснуванні політичного товариства в 1881 році „Народна Рада” у Долині. Був його головою.

21 серпня 1884 року в Долині був ініціатором проведення окружного віча на яке запросив з рефератом виступити Івана Франка. Віче було велилюдним і на ньому розглядались важливі національні питання.

Безымянный.jpg
Лист Заячківського до Івана Франка, 20.08.1884

Звернення «До Русинів Долинського і сусідніх повітів» друковане в часописі «Діло» від 26 липня (7 серпня) 1884 року :

«Браття!

З кожним роком доля руського народу стає важчою і важчою. Видатки на потреби державні, крайові, повітові і громадські щораз збільшуються, а доходи не ростуть в рівній мірі.

До тих і інших тягарів прилучаються ще шкоди, які роблять неврегульовані річки нашим полям, а звірина нашим засівам і худобі. Притиснений потребою, шукає наш господар допомоги в банку, і доводить до того, що тратить свій грунт, свою батьківщину, і щораз більше руської землі переходить в чужі руки.

Рівночасно з нашим майном, нашою землею, затрачуються щораз більше наші народні права. Не можемо добитися права мови, за поручених конституцією, а й в інші справи наші втручаються чужі неприязні їм люди…

Від наших заступників у соймі і раді державній не можемо очікувати, щоби самі оборонили наше добро і наші права. Народ бо, заманений і придушений, вибрав собі в більшій частині заступників таких, котрі більше за свої права дбають, як про його. Нам треба, отже, і самим взятись за діло!

Браття! Русини Долинського і сусідніх повітів!

Наш Найясніший монарх позволив нам згромаджуватись і радитись у своїх справах. Для того зійдімося всі до Долини в четвер, 9 (21) серпня і порадимося:

1) Як маємо користати з наших конституційних прав, щоб ми з них більше користі мали, як досі?

2) Як маємо хоронити свою землю, щоби не переходила в чужі руки?

3) Як нам застерігатись тих шкід, що робить звірина нашим засівам і худобі?

4) Як маємо заводити тверезість, читальні, спів хоральний, крамниці, шпихлірі, каси позичкові, щоб тим видобутися з нашої нужди?

Приходьте з кожної громади, приходьте всі, що дбаєте про власне добро! Вас кличе «Рада Народна» долинська, котра зав’язалася на то, щоб боронити Ваші права і допомагати Вам у Ваших потребах.

Візьмімося всі кріпко за руки, а заходи наші не будуть даремні!

Від Виділу «Ради Народної»

В Долині, дня 21 липні (2 серпня) 1884.

Йосип Заячковський, голова, Володимир Жегестовський, заступник голови, Теодор Білецький, секретар, Венедикт Ружицький, Микола Кобринський, Хризант Колянковський, Михайло Витвицький, члени виділу».

А ось що писалось про саме зібрання:

«Віче розпочалося о 2 годині пополудню в обширній шопі, сяк-так приладженій для одбування такого численного збору. Шопа, що мала містити щонайменше 500 людей, була щільно набита народом, особливо селянами із трьох повітів: долинського, калуського і болехівського… З поміж священиків бачили ми крім невтомного, старенького патріота о.Заячківського з Лоп’янки, голови руської Ради Народної в Долині та одного із ініціаторів віче, також о.Лопатинського з Роздолу, о.Ружицького з Струтина, о.декана Кобринського з Ціневи, о.Колянковського з Велдіжа, о.Панчака і Сименовича з Болехова, о.Бірчака з Тяпче, о.Рошкевича з Лолина і багато інших священиків-патріотів наших. Зі світської інтелігенції крім чотирьох референтів: пп. Романчука, дра Олександра Огоновського, Леоніда Заклинського і Ів.Франка, бачили ми також Площанського, Авдиковського, Вінцковського, дра Окуневського, дра Підлуського з Болехова, Вол. Коцовського, Коритовського, купця із Калуша…».

Розпочалося віче коротенькою промовою сивочолого о.Заячківського, який подякував руським патріотам за таку численну участь і запропонував обрати головою віче о.Лопатинського з Роздолу, а секретарем – о.Вінцковського зі Львова. Усі погодились. Після вступного слова о.Лопатинського, яке закінчувалось патетичним «Ще не вмерла Україна!». Далі було обговорено ряд питань і вислухано кілька рефератів.

На завершення о.Лопатинський виразив сердечну подяку політичному товариству, яке скликало віче, референтам і тим, що вносили пропозиції, а в кінці кінців усім присутнім, що так чисельно зібрались і закінчив свою промову словами: «Ще не вмерла Україна і слава і воля!».

Також варто згадати випадок, коли о. Йосип Заячківський заступився за Франка. У 1892 році розглядали кілька кандидатур на вступ до Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, серед яких була і кандидатура Франка. Але за рік перед тим Франко виступив із заявою, що Шевченківський комітет нібито має намір видати цензуроване видання творів Шевченка замість повного. Через те Кость Левицький тримав образу на Франка і виступив проти нього. Старенький 82-річний о. Йосип Заячківський взявся обороняти Франка: «Має він великі хиби, але й має талант. Служить чужим богам, але годилось би спробувати: може подавши йому кусник хліба, удасться притягнути його до спільної хосенної праці». На жаль, слова старого священика не переконали більшості: за Франка подали свої голоси лише 5 з 22 осіб.

о.Заячківський згадується у вірші Івана Франка “Закінчення“
Най відіб’ється в нім правдолюбність твоя,
О отче Малинівський,
Яку так блискучо у «Дѣлѣ» розкрив
Старенький Заячківський.

середа, 13 квітня 2022 р.

Озеро Берестувате або як його ще називають «Чорне озеро», знаходиться в Кіровоградській областіі є одним з найнезвичніших та найзагадковіших місць України.

Вже вражає те, що на території болота зосереджені сфагнові мохи, хвощі, папороті та різноманітна рослинність, що характерна не для центральної України, а для Полісся.
 
Однак це не найбільша його таємниця. Сьогодні ніхто не знає глибини озера. Про нього кажуть, що воно не має дна! Чсиленні спроби виміряти не увінчалися успіхом.

Існує версія про подвійне дно, перше з яких утворено гілками на опалим листям.

Вода в озері дуже холодна, і має майже однакову температуру у всі пори року. Влітку – дуже холодна, а взимку – не замерзає. Максимум. На що спроможна літня спека – це прогріти озеро на глибину не більше одного метра.

В озері живе лише один вид риби земляний карась. В більшості випадків він має золотистий колір, але трапляється і особини чорного кольору.
 
Однак на цьому загадковість озера не вичерпується, адже поруч з іншими аномаліями, на озері містяться плавучі острови, з рослинністю та деревами. Це явище народило чимало міфія та страхів серед місцевого населення. Бували випадки, коли люди зупинялися на ночівлю на березі озера, а прокидалися на його середині.

Ну і як і належить такому місцю, там ходять чутки про затонулі скарби, які чекають, щоб їх хтось знайшов.

Як знайти: найпростіший спосіб побачити озеро – доїхати електричкою до містечка Знам’янка. А там знайти провідника, адже озеро розташоване на території лісового масиву площею 18353 гектари.

Джерело: Україна туристична. Україна неймовірна.

вівторок, 12 квітня 2022 р.

ПОДІЛЕНІ — ЗГИНЕМО... Іван Кедрин. Під таким заголовком появилася у польському місячнику, що виходить в Нью Брітен, Конн., у ЗСА, "Листи до поляків", обширна передова стаття Януша Мухавца, в якій він ясно, розумно і логічно доказує правильність скритої у тому заголовку правди: коли поярмлені Совєтським Союзом народи житимуть надалі розсварені, поділені, зайняті тільки роздряпуванням давніх ран і поглиблюванням давніх суперечок та давньої ворожнечі, то вони згинуть.

ПОДІЛЕНІ — ЗГИНЕМО... 
Іван Кедрин
Під таким заголовком появилася у польському місячнику, що виходить в Нью Брітен, Конн., у ЗСА, "Листи до поляків", обширна передова стаття Януша Мухавца, в якій він ясно, розумно і логічно доказує правильність скритої у тому заголовку правди: коли поярмлені Совєтським Союзом народи житимуть надалі розсварені, поділені, зайняті тільки роздряпуванням давніх ран і поглиблюванням давніх суперечок та давньої ворожнечі, то вони згинуть. Вони будуть далі об'єктом російського імперіялізму, раніше білого тепер червоного. Автор покликується м. ін. на статтю Юзефа Лободовського з лондонського "Тиґодня Польського", в якій той польський публіцист, який віддавна стоїть у першому ряді пропаґаторів ревізіонізму польської імперіялістичної і націоналістичної думки та раз-у-раз доказує свою приязнь українцям (його чудова поема "Пісня про Україну"), — в якій-то статті Лободовський цитує сумну українську пісню "Журавлі", які на чужині пливуть і на чужині загинуть...

Майже одночасно появилася у паризькій "Культурі", найповажнішому польському журналі у вільному світі, за травень цього року "Деклярація" підписана польськими, російськими, мадярськими та чеськими діячами в обороні прав українського народу до самостійного державного життя. Поминаючи деякі подробиці, які можуть нам у тій Деклярації не подобатися (речення про те, що "прямуємо до створення такого становища, в якому українці могли б вільно висловлюватися, чи прагнуть вони незалежного державного існування" — так, наче би українці не "висловилися" вже в р.р. визвольної війни 1917-21, коли висловилися вже якнайясніше про це у 4-му Універсалі 22 січня 1918 р.) — поминаючи стилістичні подробиці — фактом є, що оце вперше за підписами 14-ох діячів, між ними редакторів престижевих польського, російського, чеського і мадярського журналів у вільному світі, появилася спільна заява в обороні поярмленої України та за признання Україні її державности. Нам може не подобатися, що під тією заявою нема таких-то чи інших підписів (наприклад, нема там підпису Солженіцина ані будь-кого з офіційного польського екзильного уряду в Лондоні. Але ж не можемо розглядати тієї заяви, як доказу, що в цілому польському, російському чи чеському і мадярському суспільствах наступила вже повна ревізія їхнього дотеперішнього становища у відношенні до України й українського народу. Ми свідомі того, що у тих суспільствах далі побутують первні і залишки давнього імперіялізму, засновки давнього національно-політичного максималізму, який проявляється у польській вимозі повороту до Польщі Львова і Вільна та до Мадярщини Карпатської України. Проте ця Деклярація, як і згадана стаття "Поділені — згинемо" — це таки поважні і варті найбільшого призріання симптоми, що в ментальності ворожих дотепер впродовж довгих сторіч українцям народів почалася спасенна еволюція.

Автор цих рядків неоднократно твердив, що українська політична думка випередила інші поярмлені народи і що в українців є краще зрозуміння для потреби замирення і співпраці з народами, з якими ділила нас сторіччями ворожнеча. Правда, скрізь є ідеологічно-політичні максималісти, які керуються в першу чергу сантиментами і вони є також і в українців. Всі ми боліємо, що втратили Лемківщину із Сяноком, де покійний мистець Лев Ґец заснував був і заповнив прегарними експонатами Лемківський музей, — ми не можемо забути, що жорстоко, немилосердно і з великою кривдою для українського народу примусово виселено українських автохтонів Лемківщини і переселено їх на чужі їм "Зємє одзискане", де знайшли почву, якої не знали, і вороже довкілля. Ми не забули, що втратили Перемишль, столицю колишньої української єпархії, осідок української гімназії, місто, де народилися, виросли і діяли видатні діячі української політики і культури. А проте ті українські журналісти, які час до часу друкують статті з запевнюванням, що не може бути згоди з поляками, поки Лемківщина, Перемишль і Холмщина не вернуться до України, є такими самими мрійниками і політичними максималістами, як ті поляки, які завжди ще проголошують гасло "польський Львів і польське Вільно". Деякі українські люди, особливо з-поміж комбатантів, вважають, що треба вести зорганізовану акцію проти тих імперіялістичних польських зазіхань на західньо-українські землі. Є такі серед нас, які лякаються, що коли прийде новий заколот на Сході Европи, то Польща, яка має регулярну армію, посуне на схід, а в Україні стаціоновані тільки війська з московським та взагалі чужонаціональним елементом, згідно з пляновою політикою Москви. Ввесь цей острах не має реальних основ. По-перше, на Західній Україні, зокрема у колишній Східній Галичині, є тепер усього 5 відсотків польського елементу і тільки божевільні лідери відродженої Польщі могли б бажати собі включення до території своєї держави земель з ворожою проти неї 95-відсотковою людністю. По-друге, Польща отримала після Другої світової війни на Заході землі, що належали до Німеччини, як рекомпенсату за втрачені землі на Сході, і мільйони німців мріють про повернення їх назад Німеччині. Можна логічно припускати, що коли б тільки Польща намагалася відзискати свої землі, що їх втратила на Сході, то негайно використала б той момент Німеччина для власного походу від Заходу. Хто з сяк-так розсудливих польських державних мужів наражував би себе на таку трагічну перспективу?!

Все це медитації суто гіпотетичного характеру і належать до ділянки політиканства, а не політики. Реальна політика диктує імперативно потребу згоди, порозуміння, союзу між народами, які були предметом імперіялістичних наїздів, завоювання і переслідувань збоку Москви. Деклярація у "Культурі" звертається взагалі проти імперіялізму і є там речення, яке заслуговує на велике признання: "Не можна тут не згадати кривд, що їх протягом довгих сторіч завдавав Україні польський імперіялізм". Видавець і редактор "Культури" Єжи Ґедройць і поет та публіцист Юзеф Лободовський, підписані під тією Декларацією, давно вже, ще перед Другою світовою війною, були тієї самої думки: що національна політика в Польщі рр. 1918-1939 була помилковою, поганою, немудрою і пагубною також для самої Польщі, і що єдиний правильний шлях — вести таку політику, яка йшла б по лінії новітнього Прометеїзму, приязни і союзу всіх поярмлених Росією народів.

Автори тієї Деклярації кажуть повну правду: імперіялізм Польщі, від часу походу Казимира проти Червенської землі у 1340 році, почерез володіння польської шляхетчини, польських "крулев'ят", на Правобережжі, яке довело до повстання Богдана Хмельницького і до Коліївщини, — почерез насправжнє володіння поляків у Східній Галичині після приєднання її до Австрії у розподілі Польщі 1772 року, — почерез польсько-українську війну 1918/19 рр. і всеньке пізніше правління аж до вибуху Другої світової війни, польський імперіялізм зробив Україні і її синам та дочкам впродовж довгих сторіч багато кривд і завдав їм такі глибокі рани, які болять по нинішній день. Але політичний розум диктує відкинути все, що зродилося з минулого і створило почування, які в нинішній політичній дійсності є анахронічними. Ми не є одинокими у всесвітній історії, які мали препоганих сусідів, з якими треба було сторіччями змагатися і від яких приходилося сторіччями терпіти. З'єднані Стейти Америки були колись брітійською колонією і вели криваву визвольну війну, а дві останні світові війни вели у тіснообопільному союзі і нині є пов'язані тісним союзом. Франція і Німеччина сторіччями ворогували, Париж трикратно був окупований німецькими військами — за воєн у 1870 р., та за Першої і Другої світових катаклізмів, — на тлі ворожої німцям атмосфери народилися архитвори Віктора Гюґо, — нейтральна Бельгія була двічі знасилувана німецькою неспровокованою агресією, Італія за Першої світової війни зрадила була своїх первісних союзників Австро-Угорщину і Німеччину і перейшла на сторону держав постійного порозуміння — і таких прикладів можна навести ще більше. А сьогодні Атлянтійський Союз охоплює 15 західніх держав, між якими є і Франція, і Німеччина, і Бельгія і Італія. Тисячі сербів, хорватів та словінців приїздять до Австрії і Німеччини на сезонові заробіткові роботи, забувши, що колись ті держави були жорстокими окупантами нинішньої Юґославії.

На превеликий жаль нема ще в поляків та українців французького Шарля де Ґолля і німецького Конрада Аденавера, великих державних мужів, які знали і розуміли, що сантимент це одно, а державна рація — це друге. На превеликий жаль українці і поляки завжди керувалися радше сантиментами, як політичним розумом. Можна часто почути заввагу: "якась причина мусить бути, чому українці дотепер не мають своєї держави". Нема сумніву, що пояснення загадкового феномену, чому українці — народ такої чисельности, такої великої території і такої старої культури — не мають дотепер своєї держави, — пояснення того феномену лежить в українській вдачі. Вина не по стороні імперіялістичних завойовників, не по стороні сусідських імперіялізмів, а по стороні самих українців, вдача яких продиктувала створення таких капітальних висловів, як "якось то буде", "гоп куме, не журись" і "моя хата зкраю". Живуть ще рештки генерації, яка пережила час визвольної війни - революції, живуть ще рештки колишніх вояків УГА і Армії УНР, живуть ще кадри тієї середущої ґенерації, які заповняли УПА і Першу Дивізію. І всі ці колишні українські вояки були живими свідками, що програли ми нашу визвольну війну-революцію тільки тому, що тільки горстка боронила молоду українську державу поруч з мільйонами здорових здатних носити зброю українських людей, які були "невтральними". І всі ми знали і знаємо, як у нас на першому місці завжди стояла фраза, гарна, крилата фраза, до якої належить і співана щонеділі по церквах прегарна пісня "Боже нам єдність подай" — без ніякого застосування у реальній практиці тих молитовних слів там, де це залежить виключно від нас самих.

Оклик польського публіциста "Поділені — згинемо" стосується польсько-українських відносин та відносин взагалі між неросійськими народами на Сході Европи. Але воно стосується також внутрішніх українських відносин. Назверх ніби існують і СКВУ і КУК і УККА і багато-багато українських установ і організацій. І було б великою несправедливістю казати, що ніхто з них нічого не творить, що всі вони фікції і самообман. Ні, є багато позитивного, багато конструктивного в українській вільній громаді. Але є й далі відосередковий гін, є далі легковаження потреби єднання, є далі провінційний, дрібничковий, самолюбний еґоїзм з нехтуванням таких імперативних правд у політиці, як потреба взаємної льояльности, такту, компромісовости, шукання згоди і порозуміння, а не дратування один одного, а то й ображування. Два роки ведуться консолідаційні партійні розмови — і до чого вони довели?! Для добра громади щоб зберегти її в добі страшного лихоліття в Україні і посиленого натиску асиміляції до чужомовного оточення у вільних країнах поселення — треба нам шукати наснаги у підкріплюванні позитивів і конструктивізму, бо тільки такий підхід може викресати оптимізм в умовинах, коли хочеться плакати. Було би веселіше, як би не було трагічно — можна сказати, коли придивлятися безперервній мишодраківці наших (на американському терені) все ще 10-ти (десяти) політичних партій і "середовищ". Єдиний рятунок перед розпаччю, що огортає від того видовища — це праця в таких ділянках, які є тривкими вартостями та які мають на увазі власне майбутність, а не теперішність. Українське життя у країнах поселення напевне існуватиме далі, коли й вимруть ґенерації, які тямлять збройну війну за українську державність. Але те життя скорчиться. І нам треба нашим наступникам таки передати щось, що тривке: треба передати їм сантимент батьків і дідів до традиції, треба передати їм навчання, щоб від чужинців, серед яких живуть, вчилися, що таке національна гідність і гордість, щоб вони вчилися державницького думання, щоб вони розрізнювали фразу від діла.

Світ не стоїть на місці, події мчаться і на наших очах проходять зміни, що про них ми ще недавно і не мріяли. Недавно трудно було сподіватися, щоб американський президент голосно таврував Москву (й інші тоталітарні держави) за нехтування людських прав, недавно трудно було думати, що появиться будь-яка деклярація підписана гуртом поважних польських, російських, чеських і мадярських діячів в обороні поярмленої України. Ми мали вже "Шестидесятників", але під кінець 70-их років мусимо з перспективи останнього двадцятиріччя ствердити, що ціле явище руху спротиву, охоплене зрештою невідповідною назваю десидентів (бо це не тільки "невдоволення", а боротьба за волю проти тиранії) — прийшло для нас несподівано. У згаданій польській деклярації правильно вказується, що імперіялізм затроює також народи, що його плекають і ніби тягнуть від нього користі. Це свята правда: всі великі імперіялістичні потуги впали тому, що затрачували почуття політичного реалізму, затрачували почуття міри, повірили, що можуть до безконечности продовжувати підбої та хитрощами і розбоєм побільшувати свою територію чи свої "сфери впливів". На наших очах таким самим шляхом ступають кремлівські володарі. Вони ніби освічені люди, ніби державні мужі. Але такі сліпі і тупі, що не знають першого закону соціології, що кожна акція породжує реакцію і що дикий поліційний режим з усіма жорстокими трюками, що їх придумують специ КҐБ, мусить доводити до реакції у постаті спершу скромних словесних протестів, у формі віршів чи брошур і листів до кремлівських таки верховодів, але здавлювання тих скромних легальних голосів протесту жорстокими репресіями мусить ступенувати спротив. Вони, кремлівські володарі, зачмелені величчю імперії і її мілітарною силою. І не турбуються питанням, чому властиво впали імперії римська, арабська, монгольська, турецька, гітлерівська, Габсбурґів і Гогенцоллернів та Романових. Кожний злочинець переконаний, що інші попалися за подібні злочини, бо були недолугі, тупі, дурні, а йому, злочинцеві, вдасться штука, бо він мудріший. Вдається тільки до часу. Коли імперіялістичне злочинство продовжується — воно мусить скінчитися катастрофою. Деякі російські діячі-публіцисти вже доглупуються до тієї мудрости, що імперія між Балтикою і Тихим океаном та Білим і Чорним морями не може "на віки" вдержатися. Але це ще тільки одиниці. Величезна більшість росіян усіх верств і всіх станів та ступнів освіти завжди ще переконані, що змагання України й інших поярмлених Москвою країн до власної державности, це злочинний замах на "єдність Росії", — що Керенський мав рацію, коли вже як еміґрант у Парижі хвалив большевиків за збереження "єдности Росії" та що точка в совєтській конституції про "право" союзних республік до виходу з Союзу — це добрий "трюк" для замазання очей буржуазним націоналістам і західнім імперіялістам.

Очевидно, такими трюками не вдасться навіки зберегти імперію. Число покищо вийняткових одиниць, які вже прозріли, буде збільшуватися. Нам треба підтримати процес еволюції політичної думки серед тих суспільств, серед яких маємо можливість діяти, з якими маємо можливість нав'язувати контакти. Нам треба зрозуміти, що "поділені згинемо" і треба позбутися тих ресантиментів супроти народів, від яких ми натерпілися в минулому, але з якими мусимо жити у згоді і приязні і союзі — задля нашого державницького майбутнього. Це стосується в першу чергу наших стосунків з поляками. Автор цих рядків зважується твердити, що належав і належить до кращих знавців немудрої, злочинної польської політики в минулому. Але минуле належить до минулого. Коли ж ми, виходячи із ситуації в нинішньому дні, дивимося в майбутнє, то мусимо спустити занавісу на минуле і мусимо зрозуміти, що кордони між Польщею і Україною будуть вирішувати вільні й ні від кого незалежні уряди України і Києві і Польщі у Варшаві. Але, щоб ті держави могли відродитись — треба буде переставити на нові рейки поїзди політичного думання і політичного діяння. Гасло польського публіциста "Поділені — згинемо" — повинно стати начальним гаслом українців, однаково у відношенні до поляків, як і до власного свого розполітикованого і поділеного суспільства.

ПАВЛО СЛОБОДЯН10. VII. 1920-3. І. 2005. історія Дивізії.....

Павло Слободян народився в селі Ангелівці на Тернопільщині, змалку був вихований у патріотичному дусі. Коли Павлові було дев'ять років, помер його батько.

Коли прийшов поклик вступати до Дивізії, він разом з друзями зразу зголосився. В Дивізії він успішно пройшов вишколи, пережив важкі і небезпечні ситуації та щасливо діждався закінчення війни. Дальша доля Павла пов'язана з долею більшости вояків: два роки полону в Італії і півтора року полону в Англії. Після звільнення за порадою свого стрийка виїхав до Аргентини, де працював столяром. В 1957 році одружився з Надією, а рік пізніше народилася у них дочка.

У 1960 році Павло з родиною переїхав до Чікаґо. Тут включився в ряди Братства колишніх вояків Дивізії та став активним членом громадських організацій. Він підтримував фінансово родину і студентів в Україні та семінаристів у Бразилії.

Помер Павло 2005 р., на 84-му році життя. Найкращим доказом щедрости покійного Павла є його заповіт, у якому призначено десять тисяч доларів на видавничий фонд Головної Управи Братства кол. вояків дивізії «Галичина». Головна управа вирішила призначити частину цих грошей на видання цього альбому.

середа, 6 квітня 2022 р.

"Друкарський верстат для повстанців" Миколишин Степан народився 11 лютого 1920 року неподалік м. Львова в селі Скнилів.

Миколишин Степан народився 11 лютого 1920 р неподалік м. Львова в селі Скнилів. Батьки Степана — Іван та Євдокія намагалися дати якомога кращу освіту своєму синові, тому віддали його в приватну семикласну школу ім. Б. Грінченка у Львові. Після завершення навчання в школі 1934 р., Степан Миколишин працював слюсарем на Львівському паровозоремонтному заводі. Згодом почав працювати у Львівському залізничному училищі № 2.

Під час навчання у Львові Степан став членом юнацтва ОУН. Як відомо з протоколів допиту: «навесні 1943 р. після зустрічі із місцевим членом ОУН Курпілем, неодноразово читав лекції на зустрічах із членами ОУН, проводив активну антирадянську пропаганду. З приходом у 1944 р. радянських військ до Львова, зв’язок з підпілям був втрачений».

Лише навесні 1949 р. на зв’язок із Степаном Миколишиним вийшов Микола Войцишин (за деякими даними Войтишин). Він часто зустрічався з Войцишином, і виконував його завдання. Влітку 1949 р. Степан передав друкарську машинку Войцишину і тоді ж отримав нове завдання — виготовити друкарський верстат. Для виготовлення верстату Миколишин залучив співробітника Антіна Гокала, який підготував одну із металевих пластин для верстата. Через 7 місяців верстат було виготовлено й в розібраному вигляді його було перенесено на квартиру Миколишина, де він зібрав верстат. Восени 1949-го року Степан передав верстат Войцишину. А восени отримав від Войцишина перші антирадянські листівки і брошури, зроблені на цьому верстаті.

Із довідки начальника Брюховицького РВ МГБ капітана Сафонова — «У с. Скнилові діє кілька бандитів ОУН, зокрема Войцишин М.С. на прізвисько «Луг», Микитко І.І. на прізвисько «Зет» («Запорожець»), Садовий С.К. на прізвисько «Нечай». Ще один бандит ОУН Федик Петро був застрелений під час чекістської операції влітку 1950-го року».

Влітку 1950 р. у майстерні Степана Миколишина один із співробітників помітив дві оунівські листівки антирадянського змісту. Одразу ж він заявив в Управління охорони МГБ Львівської залізниці про те, що Гокало й Миколишин передали йому для вивчення антирадянські листівки. Так відбулося викриття Миколишина й Гокала.

Під час облави були заарештовані Степан Миколишин, Антін Гокало, Михайло Козак і Василь Вітик.

У ході закритого судового засідання Військового Трибуналу Миколишин і Гокало визнали себе винними, пороте нікого не видали. 19–20 червня 1951 р. Військовим Трибуналом військ МВС Львівського округу було засуджено: Миколишина Степана Івановича за ст. 20–54-І «а» КК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів з позбавленням прав на 5 років, з конфіскацією майна; Гокала Антіна Івановича, 1921 р.н., за ст. 20–54-І «а» КК УРСР до 10 років виправно-трудового табору з позбавленням прав на 3 роки, з конфіскацією майна; Козака Михайла Ілліча, 1894 р.н., за ст. 54–12 КК УРСР до 3 років виправно-трудового табору з позбавленням прав на 2 роки. Вітика Василя Степановича, 1912 р.н., за ст. 196 КК УРСР до 3 років виправно-трудових таборів. Усі засуджені були уродженцями Скнилова.
11 серпня 1951 для відбувавання покарання Степана Миколишина етапували у м. Воркуту, Комі АРСР, у табір «Рєчной». А Гокала А. етапували в Інту, Комі АРСР, табір «Мінеральний».

Миколишин, який відбував покарання на шахті «Рєчлагу», став учасником страйку. Тоді ж був свідком розстрілу ув’язнених, які відмовилися працювати. «Прекраратіть «валинку»(страйк), єслі нє разойдьотєсь будєм стрелять», — скомандував начальник табору. Згодом приїхала пожежна машина, а люди розуміли і вже очікували розгону брандспойтами, але не стрільби. 1 серпня 1953 р. начальник «Речлагу» дав команду відкрити вогонь по в’язням. Коли адміністрація відкрила вогонь на ураження, ув’язнені почали втікати. Під час бігу Миколишин впав у канаву, а зверху його привалило мертвими тілами, це і врятувало його життя. Згодом солдати припинили вогонь, ув’язнені розбіглися по бараках. НКВДисти ходили поміж тілами й добивали поранених у голову або в живіт. Поранених в ногу чи в руку відправляли в медчастину, куди і попав Степан. Тоді було розстріляно від 50 до 70 ув’язнених, а брандспойтами пожежна машина змивала кров із плацу. Згодом ці події було названо Воркутинським повстанням.

У 1955 р. відбувся перегляд справи Миколишина, в результаті було змінено покарання до 10 років ВТТ, Гокалу А.І. — до 7 років ВТТ. А 20 серпня 1956 р Степана Миколишина було звільнено.
Після повернення з таборів проживав і працював у Львові. Помер Степан Миколишин 6 жовтня 1985 року.

Джерело інформації Локальна історія ФБ група. Стаття 2018 р.

неділя, 3 квітня 2022 р.

Український рушник (Легенда Полтавщини).

Було це дуже давно, коли зродилися кришталеві сльози-намистинки, що росою в народі звуться, коли пташки до сонечка літали та щоранку тією росою вмивалися.
Жила тоді в одному селі мати і мала вона трьох красенів-синів. Працьовиті були вони і люди їх поважали. Одного лише хлопці не вміли — вишивати як їх ненька. Сядуть біля неї, коли з усім упораються, та й кажуть:
— Ви, матусенько, шийте та вишивайте, та пісню співайте, а ми подивимось, як народжується у ваших руках квіти та птахи.
Горнулася мати до синів і такі мудрі слова їм говорила:
— Долю я вам кожному вишию, а пам’ять про себе в рушниках залишу, то ж бережіть їх.
Багато вишила мати за своє життя рушників і всі між синами розділила. Даруючи, навчала:
— Сини мої, мої голуби! Пам’ятайте навік прохання своєї неньки. Куди б не їхали, куди б не йшли, а рушник в дорогу беріть. Хліб у нього загортайте та людей пригощайте. Хліб на рушнику життя величає, здоров’я береже.
Та життя людини, як дитина, швидко минає. Померла старенька, мати. Осиротіли сини. Поховали свою неньку, а на могилі рушник білий прослали, щоб вітер порох на неї не трусив.
Правду кажуть чи ні, та чутка про те диво й понині ходить. Переповідають, що на тому рушникові квіти через три дні розцвіли. Хто вишив їх, ніхто не знає. Лише вітер про те розповідає і просить вишити рушник на згадку.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
Український рушник. Записано в Млинівці від Рихлик Ніни Олексіївни (1940 р.н.) 2008 року.

четвер, 31 березня 2022 р.

Зробила вигляд, що убитих синів не знає… Розповідь Катерини Щепаняк (Овсяник), 1937 р. н., жительки села Пісочної Миколаївського району (на знимці).

Це було у день святого Миколая, 19 грудня 1945 року. Приблизно о 6 годині ранку у двері хтось постукав. Мама встала, підійшла до дверей і запитала: «Хто там, чого хочете?». У відповідь: «Открой, будем вас выселять!». У хату зайшло двоє у формі з автоматами. Їх супроводжував представник сільської ради Іван Мних. Один з них зачитав мамине прізвище та ім’я, а також моє. По формі обличчя було видно, що військові – із Середньої Азії. Один з них сказав, щоб ми набрали на дорогу продуктів, бо дорога буде дуже далека. Запитали також, чи немає у нас в даний час бандерівців, і пішли оглядати стодолу. У цю ніч ночував у нас татів брат Михайло Щепаняк, який був у партизанах. Мама запхала його під ліжко, заложила нецками. Коли облавці пішли оглядати стодолу, мама вибила шибу у вікні, він за цей час вискочив у город та втік. Коли облавці повернулися у хату, то помітили вибите вікно. Мама їм пояснила, що це з переляку вибила дочка... 

Нас забрали на фіру. Вивели зі стайні корову, прив’язали до воза. Забрали також цьотку Марію Сойко, 1906 р. н., яка у цей час проживала з нами. Під сільською радою уже назбиралося шість возів з такими, як ми. Десь о 10 годині повезли до Стрия. Коли проїжджали повз Белецький ліс, по нашому обозі почали стріляти партизани. Конвоїри зіскочили з возів, залягли у рові і почалася перестрілка. Довго вона не тривала, бо партизани відступили, і ми знову продовжили поїздку до Стрия. 

Худобу, яка прибула з нами, забрали невідомо куди. Тримали нас у Стрию три доби, а потім відправили у Дрогобич. Запакували в ешелон і повезли у Сибір. Подорож тривала цілий місяць. 19 січня, на самий Йордан, прибули ми у місто Айкіно Комі АРСР. Це був пересильний пункт, звідки машинами засланих розвозили до місць призначення. Нас завезли до міста Сиктивкара, поселили у невеликий двокімнатний будинок. В одній кімнаті проживала сім’я німців, яких вивезли з Одеси. В іншу поселили нас та ще три родини – сім’ї односельчан Василя Мороза, Марії Гусак та подружжя Зубрицьких зі села Лисятичів. Кожна сім’я мала у кімнаті свій куток. 

Через тиждень усі захворіли на тиф і нас забрали у міську лікарню. Епідемія набула масового розповсюдження. З Москви прислали на допомогу лікаря. Він нас лікував, але й сам захворів і помер. З наших від тифу померли Варвара Мороз, а пізніше і цьотка Марія Сойко.

Коли нас вилікували, ми знову повернулися у цей же будинок. У сім’ї німців, які проживали у другій кімнаті, було семеро малолітніх дітей. Зі собою вони мали дуже мало харчів, вони дуже швидко закінчилися. Німці мали з собою невеликий млинок для зерна, а ми зі собою привезли декілька мішків зерна, Василь Мороз прихопив зі собою бобу. Ми мололи це збіжжя і разом харчувалися. 

Нам видавали ще талони на хліб, приблизно по 300 грамів на добу. За хлібом доводилося довго вистоювати у черзі біля магазину. За водою теж треба було стояти біля свердловини не менше як півгодини... 

Моя мама спочатку возом розвозила дрова, а пізніше працювала сторожем на новобудові. Німці зимою вивозили з підсобного господарства гній на поле, а літом на цих полях вирощували овочі.

У 1947 році ми з мамою вирішили втікати додому. Нікому не говорили про це. Сіли на попутну машину і поїхали в Архангельськ. Там взяли білети, сіли у поїзд і поїхали на Львів. Десь через 100 кілометрів наш поїзд зупинили для контролю. У кого не було документів, того висадили та завели у колійову міліцію. Там вияснювали, хто ми і звідки, куди їдемо. Мама спочатку говорила неправду, а коли у неї знайшли білет на Львів, прийшлось розповісти усе як є. Начальник міліції був похилого віку і, видно, доброю людиною, пожалів нас, допоміг перекомпостувати білети. Дав нам також якусь супроводжуючу довідку. Наступного дня ми поїхали знову. Добралися додому 2 листопада 1947 року. 

Після приїзду нас викликали до Миколаєва, але після того, як батько показав документи учасника війни (у серпні він повернувся з армії) нас більше не чіпали. 

У ті часи у нашому селі дільничним був Пришляк, родом з Миколаєва, який багато дошкуляв місцевим людям.

Вивезли нас за те, що татів брат Михайло Щепаняк був у партизанах зв’язковим. У день святого Михайла, 21 листопада 1947 року, його убили облавці на хуторі Острів. Пригадую, ще до приходу радянських військ до нього приїжджали якісь люди з міста Комарного. Вони закривалися у хаті і довго розмовляли, не знаю про що... 

Основними організаторами партизанського руху у селі Пісочній були Роман П’ясецький, який після війни працював начальником пошти, та Володимир Грищук, який по війні працював на колії. З приходом радянських військ практично усіх, хто був причетний до політичної боротьби, арештували але Р. П’ясецького та В. Грищука чомусь НКВД не чіпало...

Моя мама раніше проживала на хуторі Кольонія у родині Оприсків. Всю їхню родину у 1940 році арештували і вивезли у Сибір – за «куркульство». Повернулася вона назад у рідне село у 1946 році. Сім’я мала велику господарку, після заслання їй дещо повернули, зокрема, житловий будинок. Та і після повернення облавці не давали їм спокою. Час від часу навідувалися, щоб добре повечеряти (одного завжди залишали надворі для охорони). Один з таких візитів для облавців був нещасливим. Партизани зауважили непрошених гостей, непомітно підкралися, охоронника знешкодили і втекли до лісу. Коли облавці вийшли з хати і побачили свого колегу мертвим, підняли велику паніку. Думали, що це зробив хтось з хатних. На другий день усіх їх забрали у Черницький технікум на допити. Подальша їхня доля знову могла закінчитися Сибіром. Виручила родину бабуся, яка була трохи глухувата, але хитра. Вона придумала історію і дала свідчення, що бачила, як деякі з облавців над цим потерпілим глузували, штовхали його і, напевно, випадково убили. Облавці у таке свідчення, видно, повірили, і відпустили усю родину. 

Щоб надалі уникнути неприємностей, родина Оприсків переїхала у село Пісочну. Декілька чоловік проживали і у нас.

Цікавий випадок стався одного разу з мамою убитих партизанів Федиків – Парасковією. Вона постійно переховувалася від арешту. За її хатою постійно облавці наглядали, і одного разу таки зловили жінку. З Кольонії Парасковію Федик конвоїри вели у село Пісочну. Вона ішла спокійно, у руках перед собою тримала образ. Коли зайшли у село біля церкви, Парасковія попросилася у туалет. Їй дозволили піти. Дала тримати облавцям образок, а сама пішла на подвір’я Петруньових. Звідти – через пліт і до сусідів. Так утекла. Коли конвоїри опам’яталися, за нею уже і слід застиг. Усі сусідські двори обшукали, але безрезультатно.

У 1947 році партизанський загін попав на засідку НКВД. У цьому бою загинули два брати – Антін та Микола Федики. Усіх побитих партизанів НКВД завезло до Миколаєва. Для впізнання привозили їхню маму, Парасковію Федик. Вона зразу побачила синів, але з великим болем у душі сказала, що нікого з убитих не знає. Змушена була так сказати, бо в іншому випадку її чекав би Сибір…

Записав Іван Кахнич 19.12.2010 р.
опублікував С.Гринчишин.
Джерело "Вокспопулі"

понеділок, 28 березня 2022 р.

Державу із назвою московія цар петро І перейменував у росію аж у XVIII столітті, в 1721 році.

- Плем'я мокші назвало свою річку москва. А переклад цієї назви з мови мокші звучить як "брудна вода". Будь-які інші мови світу не можуть перекласти слово "москва". Слово "кремль" - татарське й означає "укріплення на височині".
- У середньовіччі всі картографи Європи писали й проводили кордон Європи вздовж кордонів Русі, а Русь - це територія нинішньої України. московія - улус, зі своїми фінськими народами завжди була складовою Орди. Її Європа справедливо відносила до Азії.
- московія (росія) платила данину кримському хану - своєму суверену й господарю, який був правонаступником Золотої Орди, аж до 1700 р. цар московії зустрічав кримського посла на Поклонній горі, садив його на свого коня, а сам ішов пішки в кремль, ведучи коня із кримським послом. Садив його на свій трон і ставав перед ним на коліна.
- У 1610 році в московії на Борисі Годунові (мурза Гудун) закінчилася династія Ченгізідів (родичі Чингісхана). На трон звели Олексія Кішку з фінського роду Кобили, а при вінчанні його в царство церква дала йому призвіще Романов, який нібито прибув з Риму правити московією.
- катерина ІІ після окупації Великого Князівства Литовського (територія Білорусі) в 1795 р. своїм наказом веліла угро-фінські племена московії назвати великоросами, а українців - справжніх русичів - малоросами.
- Ніхто й ніколи не бачив у оригіналі договір про воз'єднання московії та України, нібито підписаний Б. Хмельницьким і царем О. Романовим.
- Уже кілька століть археологи московії шукають артефакти, що підтверджують достовірність Куликовської битви, але поки безуспішно. От тільки байку про перемогу Д. Донського над Мамаєм виспівують і досі на всі голоси.
- Псковська, Новгородська, Смоленська області Росії - це колишні слов'яно-руські князівства й до угро-фінської московії не мали ніякого відношення, доки Московія-Орда не окупувала їх відповідно в 1462, 1478 і 1654 роках. А в інших областях Росії - московії - ніколи не мешкали слов'янські племена й народи.
- золота орда та її дочка московія - це єдині країни світу, які тримали в рабстві власний народ. Це пояснює вічну відсталість багатої на природні копалини московії від порівняно обділених на природні ресурси європейских країн. Адже ефективність роботи вільних людей набагато вища, ніж рабів.

Знай та памятай.... У ХХ столітті міста Владивосток та Хабаровськ були етнічно українськими. Територія на Далекому Сході, де звідусіль можна було почути українську мову, називалась Зеленим клином.

1905 року у містечко Уссурійськ завітав кореспондент і був шокований побаченим. Замість російської глибинки – традиційне українське село. На вулицях білі мазанки, покриті соломою, у кінці міста ставок, поруч відпочивають воли, люди вбрані у вишиванки. Всюди чути веселий український говір, і можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді або Сорочинцях.

Що ж робили українці за тисячі кілометрів від власного дому? Все почалося ще наприкінці 19 століття. Тоді, за домовленістю з Китаєм, Росії перейшли величезні території. Цар розумів, що зможе втримати ці землі, лише якщо там житимуть його люди. Оскільки Транссибірської магістралі тоді ще не було, дістатись у далекі краї можна було тільки кораблем з Одеси.

І відповідно саме тому українців на узбережжі Тихого океану було найбільше. Маршрут через Босфор, Суецький канал, повз Індію та Японію мандрівники долали за півтора місяця. Спочатку переселення оплачувала держава, згодом умови стали жорсткіші: треба було не лише оплатити квиток, а й прихопити зі собою 600 рублів, щоби придбати на місці все необхідне для господарства.

На початку 20-го століття українцем був кожен другий житель Далекого Сходу. Спочатку ці землі називали Закитайщиною, а згодом перейменували на Зелений клин. Навіть подавали клопотання царю, щоб назва стала офіційною. Був і власний прапор: жовто-блакитний із зеленою вставкою, що символізувала Тайгу.

Територія Зеленого клину — майже 1 мільйон квадратних кілометрів, тобто майже удвічі більша, ніж площа сучасної України. З 1909 року українці регулярно відзначали Шевченківські дні, організували товариство "Просвіта" й газету "Українець".
1918 року, коли в Україні розгорілася боротьба за незалежність, українці прийняли рішення боротися за створення своєї держави на Тихому океані. Вважали, що якщо УНР стане самостійною, то й Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Організували Далекосхідне українське військо з отаманом, та після невдач Грушевського, надії на незалежність розвіялись.

А з приходом комуністів почалась активна русифікація населення. Зараз частка українців серед жителів цієї території знизилася до трьох відсотків. Відомі також й інші етнічні скупчення українців — Жовтий Клин у Поволжі, Малиновий Клин на Кубані та Сірий Клин на півночі Казахстану. 

четвер, 24 березня 2022 р.

Слобідська Україна (Слобожанщина) - історична територія, що охоплює нинішні Харківську, Сумську та частину Донецької і Луганської областей України, (УВАГА - ред.) а також ВОРОНЕЗЬКОЇ, КУРСЬКОЇ та БЄЛГОРОДСЬКОЇ областей московії.

Слобідська Україна (Слобожанщина) 
3 кінця IX ст. територія Слобожанщини увійшла до складу Київської Русі; з XI ст. вона належала до Чернігівського, пізніше - Переяславського та Новгород-Сіверського князівств. Монголо-татарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі на безлюдні території. Протягом XV - першої половини XVI ст. ця територія знову почала заселятися українськими селянами і козаками з Лівобережної та Правобережної України.
У середині XVI ст. територія Слобідської України потрапила під владу Московського царства. Починаючи з другої половини XVI ст. на Слобожанщині мали місце два великі потоки колонізації: з півночі - йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави; із заходу - українська, викликана екстенсивністю господарської діяльності населення Наддніпрянщини, а згодом ще й підсилена польсько-шляхетською неволею. Основну масу українських переселенців становили козаки, селяни, духовенство. Поселення, що засновувалися українськими переселенцями, називалися «слободами» (звідси назва «Слобідська Україна» чи «Слобожанщина»).
Українська колонізація Слобідської України протягом XVII-XVIII ст. відбувалася кількома хвилями. Масового характеру вона набула особливо в 30-х pp. XVII ст., коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходили московський кордон і діставали дозволу селитися на Слобожанщині. У 1654 р. переселенці з Правобережної та Лівобережної України заснували м. Харків. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації з Правобережної України в 1670-х- 1680-х pp. Остання найбільша колонізаційна хвиля припадає на 1720-ті- 1730-ті pp., у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі колонізації сягали й туди.
Привілейованим станом на Слобожанщині були козаки. Невдовзі їх поділили на «виборних», які могли відбувати військову службу на власний кошт, і підпомічників - бідних козаків, які допомагали «виборним». (селяни, переселяючись із Гетьманщини на Слобожанщину, зазвичай, залишалися у своєму стані «посполитих». Селяни сплачували податки до царської казни, відбували певні повинності й мали право переходу, тобто бути вільними, а не кріпаками. Права міщан були подібні до прав селян, інші проживали в містах поруч із козаками й «посполитами». Великі можливості для своєї діяльності мало і православне духовенство.

джерело: Історія України

ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ: ВІД ЗАСЕЛЕННЯ

ДО СЬОГОДЕННЯ

«Ми з тобою однієї крові – ти і я!», – незабутній Кіплінг та його крилата фраза. Фраза, що з дитинства привчала нас любити і дбайливо відноситись до наших братів. Але вислів можно трохи перефразувати – «Ми з тобою однієї землі і крові! «. І тоді можна повною мірою віднести її до всіх, хто проживає в Білгородській, Курській, Воронезькій, Харківській, Сумській, Донецькій і Луганській областях. Бо саме ці регіони частково або повністю складають історичний край – Слобожанщину.
На сьогоднішній день дослідження історії Слобідської України є актуальним. В історіографії Слобожанщини існує багато питань, що не отримали достатнього висвітлення. Продовжують виникати суперечні питання з приводу її територіального розміру, історичного минулого тощо.

Слобідська Україна або Слобожанщина – історичний край, у східній частині України та прикордонних областях Російської федерації що охоплює нинішні Харківську, Сумську та частину Донецької і Луганської областей України, а також частину Воронезької, Курської та Бєлгородської областей
Російської федерації.

Слово «слобода» згідно «Тлумачного словника живої великоросійської мови» В.І. Даля, означає «село вільних людей». Звідси і походять назви Слобідська Україна і Слобожанщина.

За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян. А з кінця ІХ ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в ХІ ст. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств.

Однак монголо-татарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі на безлюдні території. Проте, з плином часу, протягом XV – першої половини XVI ст. ця територія знову почала заселятися селянами і козаками з Лівобережної та Правобережної України [2].

На заселення «дикого поля» мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з них не судоходна, але колись було інакше. Починаючи з другої половини XVI ст. на Слобожанщині мали місце два великі потоки колонізації:

з півночі – йшла московська колонізація, пов’язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави; із заходу – українська, викликана екстенсивністю господарської діяльності населення Наддніпрян-щини, а згодом ще й підсилена польсько-шляхетською неволею. Основну масу українських переселенців становили козаки, селяни й духовенство.

Українська колонізація Слобідської України протягом XVII-XVIII ст. відбувалася кількома хвилями. Масового характеру вона набула особливо в 30-х pоках XVII ст., коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходили московський кордон і діставали дозволу селитися на Слобо-
жанщині. У 1654 р. переселенці з Правобережної та Лівобережної України заснували м. Харків.

Події Руїни викликали нову хвилю колонізації з Правобережної України в 1670-х–1680-х pp. Остання найбільша колонізаційна хвиля припадає на 1720-ті–
1730-ті pp., у зв’язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р.

В 1731 р. влаштовувалася так звана Українська лінія, призначення якої було служити перешкодою до вторгнення в Російські межі татарських зграй. Основною частиною вона проходила територією Слобожанщини.

До 1735 р. число слобідських козаків і їх підпомічників зросло до 100 000 душ. Для управління Слобідської України Анна Іоанівна призначила особливу канцелярію з гвардійських офіцерів. Однак правління це було важким і безглуздим,
так як гвардійським офіцерам регулярних частин до цього мало було діла.

Уже з кінця ХІХ ст. Харківщина стає осередком освіти. Саме тут в 1805 р. виник один з перших в Росії Харківський Імператорський університет (6-й за рахунком). Тому Слобожанщину багато істориків вважають колискою
українського культурного відродження [4].

Бурхливі події революційні події початку ХХ століття не оминули й Слобожанщину. Жовтнева революція прийшла на Слобожанщину в грудні 1917 року більшовицькими військами під командуванням Антонова-Овсієнка.

Бої між частинами Української Центральної Ради і Червоної гвардії Раднаркому відбувалися в Сумах, П’ятихатках, Куп’янську, Вовчанську. Як результат, тут вперше було проголошено радянську владу.

Відомо, що у січні 1918 року була створена Донецько-Криворізька Радянська Республіка з центром у Харкові. Але просування Червоної Армії дало змогу збільшити території і утворити Українську Соціалістичну Радянську Республіку, де Харків з 1919 по 1934 рр. був її столицею [1, 776].

Вся територія Слобожанщини серпня 1941 р. по жовтень 1943 р. потрапила до німецько-фашистської окупації. За час війни населення Слобідського краю зменшилось до 30 %, а у деяких регіонах воно було значно меншим і становило 10-15% [3, 68].

Харків в результаті війни виявився одним з найбільш зруйнованих міст в Європі. Загальний збиток Харкову склав 33,5 мільярда рублів. Західні експерти передбачали, що на відновлення як міста, так і регіону знадобиться 50 років.

У 50-ті–80-ті роки ХХ ст. відбулась масова забудова житлових районів Харкова – Олексіївки, Павлового Поля, Салтівки. На цей період була відбудована або збудована наново майже уся територія Слобожанщини. Нині більша частина Слобожанщини займає територію незалежної України. У регіоні налічується велика кількість заводів і підприємств з видобутку та виробництва різного виду продукції.

 Євгеній Мамонтов,
Харківський національний університет радіоелектроніки. 

вівторок, 22 лютого 2022 р.

21 лютого 1878р. народився Генерал, який не програв жодної битви! В Україні достойно не пошанований... До сьогодні! «Де ви, пане генерале?», друзі, прочитайте цікаву статтю-дослідження Мирона Мельника.

«Якось в одній публікації «Галичини» зауважив фразу: «Чи знають у Заланові Рогатинського району, що тут народився генерал УГА О. Микитка?». Зацитував довільно. Отож хочу відповісти: не тільки знають. В історичному музеї села генералові присвячено велику експозицію, а в рогатинських газетах опубліковано мої дослідження про нього. Маючи можливість працювати в архівах та бібліотеках Львова, я віднайшов раніше нікому невідомі документи про генерала Микитку.                                              
На це риторичне запитання про долю останнього головнокомандувача УГА Осипа Микитки можна відповісти однозначно — в анналах історії. Не перебільшуючи, — у великій історії війн і битв народів, де генерал у числі тих, хто ніколи не програвав. Навіть ті, хто ревниво відсували його в тінь, небавом мусили повертатися до Микитки. Цей отаман, відтак — генерал і головнокомандувач УГА завжди виманевровував із найскладніших ситуацій. інформацію про битви з його участю знаходимо в обширних статтях польської «Енциклопедії войсковой», як не дивно, досить об’єктивні. Поза сумнівом, їх студіюють у тамтешніх військових академіях. Практично в кожному виданні, присвяченому визвольним змаганням українців 1918—1920 pp., в іменному показчику обов’язково натрапляємо на прізвище генерала Микитки. Примітки текстів, біографічні довідки завжди починаються зі слів «відомий», «визначний військовий діяч». Потужно вписаний на скрижалях історії, Микитка якнайменше є в пам’яті сучасників, у списку дат, подій та імен, які маємо згадувати щонайчастіше як еталон моральності й самопожертви. З немалої когорти генералітету УГА та армії УНР бойовий генерал Осип Микитка мав найбільше нагород, серед яких — орден Марії-Терези....
А у нас?
Микитка не удостоєний нині бодай гідної меморіальної дошки, ні назви вулиць, пам’ятника — речі, на яких зростає історична пам’ять народу, що іменуємо культурологічним чи інформаційним простором - Кричуще несправедливо. 

Проте й це не єдине. Тривалий час навіть піддавали сумніву місце народження Осипа Микитки, посилаючись на відсутність окремих метричних книг. Хоча докопатися до істини можна різними способами. Соратники, які залишилися в живих після круговерті двох світових воєн, проводили велику мемуарну і видавничу діяльність. Серед них — ад’ютант Микитки П. Постолюк. Щодо місця й часу народження сумнівів бути не може — це Заланів на Рогатинщині. У ЦДіА України у Львові віднайдено низку документів з розряду сенсацій.
Не відповідає дійсност те, що він нібито народився у сім’ї заможного селянина, а також твердження, що через брак коштів не зміг продовжити навчання і вирішив піти до війська. Насправді народився він в сім’ї учителя. Цей учитель — Микола Микитка. У Заланові й селах району батько генерала учителював понад три десятиліття. Отож вперше можемо назвати його прізвище, ім’я й по батькові — Микитка Осип Миколайович. Він був членом Українського педагогічного товариства (УПТ) в Рогатині. Важко однозначно стверджувати, що стало поштовхом для батька віддати сина саме в Перемиську гімназію. Очевидно Осипа готували до вчительської кар’єри. Проте всі плани змінив Перемишль, який був військовою цитаделлю Австро-Угорщини проти експансії зі Сходу. Двоїста атмосфера цього міста, очевидно, спонукала Микитку стати військовим. Газети того часу рясніли оголошеннями про набір у військові навчальні заклади. Для українців — це було не модно, куди охочіше військовими ставали поляки. Вступ у Віденську кадетську школу — перший мужній вчинок О. Микитки, водночас і його батьків. Кадетську школу він закінчив у 1902 р.

Іноді повороти людських доль неймовірні й незбагненні. Якось до мене зателефонував Віктор Лялька — виходець із сусіднього села Підгороддя. Домовились про зустріч в історичному музеї Заланова, він одразу й сказав:
— А ти знаєш, що у Відні живе дочка генерала Микитки?
Важко описати почуття дослідника. Віктор з дружиною Зоряною уже багато років працюють і живуть у Відні. Там він познайомився з внучкою Микитки — Елізабет. При зустрічі вона показала фотографію військових.

— Тут є мій дід. Він був українським генералом. Ви не чули такого прізвища — Микитка? — запитала Елізабет...
В. Лялька дізнався, що дочку генерала звуть Ольгою, народилася вона 16 травня 1918 р. Виростила чотирьох дітей — Елізабет, Христину, Клауса, Ріхарда. Чоловік Елізабет — Вальфанг Круля. Працює у страховій компанії. Мають синів Міхаеля та Маркуса. На той час Ольга Микитка мала 91 рік. Здається, Бог неухильно своєю волею вів нас до точки перетину. Паралельно студіюючи архівні справи, одного разу автор цих рядків натрапив на військову картку генерал-лейтенанта Осипа Микитки. Справді, його дочка — Ольга, але народилася вона не 16-го, а 23 травня. Має подвійне ім’я — Ольга-Марія. Дружину Микитки звали Франціска. Невдовзі через Віктора Ляльку отримав з Відня фотографії. На звороті однієї було: «Franziska Mykitka geb. 21.10.1889 — gest. 30.11.1976». На двох інших світлинах Микитка з дружиною. На одній, можливо, — в часі одруження. Микитка старший від дружини на десять років, якщо за дату його народження вважати 22 лютого 1878 р.

Зустрітися з дочкою генерала Микитки ми не встигли. Жила вона в заміському маєтку Sant Pцlten. Ольга-Марія Микитка померла 19 березня 2011 р. у 93 роки. Розказують, що вона часто плакала. Чому? Може, тому, що забирала із собою в могилу велику легенду одного генерала та його дружини?

Тут на здогад наштовхує ще одна архівна знахідка.Лист Микитки до Гірняка Никифора, де Осип ділиться планами відпустки до Відня. Особливо я звернув увагу на дату листа — серпень 1918-го. Шалено біжить час. Він ще має стати генералом, пізніше — головнокомандувачем УГА. Доля знову закине його на Велику Україну, де вкриються славою його бригади.І майже через два роки, у серпневі дні, генерал піде у вічність. У серпні 1918 р. він із нетерпінням чекав відпустки. Микитка їхав до свого дому, у Відень, щоб вперше побачити свою уже чотиримісячну донечку. Однак дуже ймовірно, що була це перша й остання зустріч з дочкою Ольгою. Останнє віденське літо з дружиною Франціскою...
6 жовтня 1918 р. легіон УСС забирають з Наддніпрянщини і перекидають у Чернівці. Тут Микитку призначають комендантом чернівецького залізничного вокзалу. У часі хвороби архікнязя він виконує його обов’язки. Далі — повстання у Львові. Українсько-польська війна. У липні 1919 р. війна з більшовиками й Денікіним. А в час активних бойових дій не могло бути й мови про відпустку. Доля жорстоко розпорядилася особистим життям генерала Микитки. Тому й плакала 93-річна Ольга-Марія Микитка, живучи все життя спогадами матері про батька...

Австрійське командування відправило УСС якнайдалі від столиці Галичини. Повстання 1 листопада 1918 р. не могло обійтись без УСС. Микитка отримує наказ підготувати ешелони для відправлення на Львів, що й виконує блискуче. На четверту годину ранку поїзд зі стрільцями й амуніцією був завантажений і попрямував з Чернівців до Львова. Утворення ЗУНР й перші військові дії знову показали нагальну потребу фахових військових. Давала себе знати нелюбов галичан до військової справи. Після перших невдач під Львовом звертаються до отамана Микитки. Він створює армійську групу «Старе село», яка з півдня облягає Львів й веде безперервні бої. Керівництво ЗУНР запросило на пост командувача УГА генерала Омеляновича-Павленка з Києва. Він без вагань призначив Осипа Микитку командиром 
I-го корпусу УГА. Це був найчисельніший корпус, в його штаті числилася навіть друкарня армії. У лютому 1919-го бригади корпусу утримували один з найбільших фронтів: Белз — Рава-Руська — Немирів — Янів — Брюховичі. Проти корпусу Осипа Микитки не наважилася розпочати контрнаступ армія Галлера, спрямувавши свій удар на Холмську й Волинську групи армії УНР. Після поразки останньої та III-го галицького корпусу, який здав Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, весь тягар атак противника був спрямований на корпус Микитки. Що не зуміли генерали УНР, мусив зуміти підполковник УГА. Короткими контрударами його корпус ліквідував загрозу оточення, зупинив ворога, не даючи йому розвинути успіх. Загалом проти кількох бригад корпусу Микитки діяв 27-тисячний корпус генерала Одри та 5-тисячна група генерала Карницького. У тил рушила семитисячна дивізія Стшельського. Корпус Микитки, скувавши проти себе значні сили противника, створив вигідне становище для інших корпусів УГА, щоб розпочати наступ на Чортків. Микитка стрімко розвиває успіх III-го корпусу М. Тарнавського, визволяє Тернопіль і якнайближче пробивається в район Львова. На залізниці Львів—Броди здобуває ворожий потяг. Згодом С. Шухевич у своїх спогадах про чортківську офензиву так напише про I-й корпус УГА та його командира: «Був добрий та відважний воїн. За його командування 1-й Галицький корпус немало відзначався серед інших. Колись, може, хтось у будуччині напише історію операції Галицької Армії, тоді можна буде переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира»...

Керівництво ЗУНР й УНР не зуміло розвинути успіх й стратегію після чортківського наступу.Ініціатива остаточно перейшла до поляків. УГА почала відступати за Збруч. Про дієздатність корпусу Микитки й водночас талант його як командира можемо судити із семиденної битви під Кам’янкою Струмиловою—Красним.
Цілий тиждень бригади корпусу Микитки сковували значні польські сили, даючи можливість іншим корпусам організовано відступати за Збруч. У половині липня цю ріку переходить і корпус Микитки.

За місяць він ураганом проходить ключові залізничні вузли центральної України: Проскурів, Бар, Ялтушків, Браїлів, Жмеринку, Вінницю, Бердичів. Продовжуючи вимітати частини Червоної армії, захоплює Фастів. I-й корпус першим увійшов у Київ. Микитка стає комендантом міста. Помилкова стратегія політиків призвела до того, що українські війська змушені були залишити Київ. Водночас відкрився третій числом фронт — денікінський. До речі, за спогадами учасників, наступ на столицю Микитка не дуже схвалював, оскільки УНР мала б визначитися з Денікіним, що важливіше для нього: протидія більшовикам чи політика «єдінонедєлімості» щодо України. Час вкотре підтвердив правильність стратегії захисту державності, яку пропонував Микитка.
Тривали запеклі зудари з денікінцями. Висоти біля хутора Романова тричі переходили із рук в руки. У цих боях особисто брав участь командир корпусу О. Микитка. Вирішального флангового удару завдала 9-та бригада. Отож ворога розбито. Серед трофеїв — понад 40 возів різного майна, дуже доречного для УГА. Водночас Микитці доводилося вести бої з південною групою червоних військ. Через важливість цих операцій йому підпорядковують II-й корпус А. Вольфа. Незважаючи на літньо-осінні успіхи двох українських армій, уже на початок листопада вони перестають бути як єдине ціле внаслідок розсікання їх денікінцями. Останні також ще не розуміють про свій близький кінець. У частинах УГА починає лютувати тиф. Армія нагадує гігантський шпиталь із майже 25 тисячами хворих. Існують версії про спровокування епідемії тифу, своєрідну тиху бактеріологічну війну...

Петлюра, «витягнувши» понад 70-тисячну УГА на береги Дніпра, не зміг до її вишколеності, дисциплінованості додати чинник дипломатичний та політичний. На цей період Петлюра перебував у Варшаві. А диктатор ЗУНР Петрушевич спочатку — в Румунії, потім — у Відні. Обидва вперто ігнорували аргументи командування про порятунок УГА. Зрештою, М. Тарнавський за згоди командирів корпусів узяв ініціативу на себе, почав переговори з Денікіним заради врятування УГА. Петлюра й Петрушевич усувають Тарнавського від командування армією та віддають під трибунал. Новим командувачем УГА призначають О. Микитку, начальником генштабу — Г. Ціріца. Обом присвоюють звання генералів. Хоча бути генералом Микитка мав усі підстави ще в травні-червні 1919 року. Микитка таки переконує Петрушевича в потребі переговорів із Денікіним й отримує згоду. У договорі з денікінцями було застережено всі політичні складові для українців. Микитка здійснив рішучі кроки заради врятування армії, зібрав її в одному місці, перемістив шпиталь до Одеси. Відновив він зв’язок з Петрушевичем, запропонував йому приїхати до Одеси для врегулювання політичних проблем.

Попередня діяльність О. Микитки дає підстави стверджувати, що він міг ще багато чого зробити для врятування армії, й не тільки. Але 16 грудня його підкосив тиф. Виконання обов’язків він покладає на Тарнавського, до командування повертається аж 14 січня. Це дуже великий проміжок часу, позаяк тоді важив кожен день, тиждень. Якихось активних дій Тарнавського за цей час не бачимо. Понад те УГА й українське суспільство загалом роз’їдала бацила більшовицької агітації. В УГА виник ревком. Микитка ще встигає стягнути армію до кордону з Румунією, сподіваючись переправити її туди. Однак румунська сторона цього не дозволила. Зрештою, генерал мав ще один варіант порятунку: відступити з Денікіним до Одеси й кораблями відбути в Європу. Проте вступило в свої права питання честі генерала Микитки, честі командувача армії. Син народного вчителя не міг ігнорувати те, що прищеплювали йому в гімназії й школі кадетів. Микитка залишився на своїй землі з армією, хоча і в багатьох аспектах уже умовною. існує в історії легендарної УГА чорна сторінка й водночас ганебна: створення Червоної української Галицької армії (ЧУГА), що можна розглядати і як тактичний хід, і як велику помилку та наївність. Далі сталося нечуване — цей крок було зроблено ціною зради командувача Микитки і начальника генштабу Г. Ціріца. У договорі з командуванням 12-ї Радянської армії для галичан обумовили певну автономію. Діяла теза: обіцяйте українцям все. Торгу не підлягало питання Микитки. Ревком ЧУГА заарештував його і Ціріца й на вимогу ЧК передав ревтрибуналові 14-ї Радянської армії. Факт не оминув уїдливої іронії історика В. Мороза: «Червоні» галичани для початку створили ревкоми, а далі так розчервонілися, що навіть заарештували командувача армії та його шефа штабу (генералів Микитку та Ціріца) й передали їх більшовикам. Мабуть, цей «генеральський ясир» червоній орді був найганебнішою сторінкою в історії УГА». На мою думку, передусім ганебною сторінкою галицького й наддніпрянського політикуму. Витворений ними хаос поглинув 70-тисячну вишколену, професійну, найбільш боєздатну УГА.
Віднайдені в архівах Росії документи, на які посилається дослідник К. Науменко, проливають світло на перебіг подій навколо заарештованих генералів.

Телеграа реввійськради згаданого фронту: «Микитку і другого відправте під надійним контролем до Москви. Люди не надійні. Використані на нашу службу бути не можуть. Затонський пропонує їх стратити. Цю телеграму докласти до справи. Берзінь».
Це свідчення показує, наскільки великою фігурою для Москви був Микитка та його начштабу. У Кремлі, очевидно, мали сподівання переманити його на свою сторону. Великий досвід ведення боїв, організаторський талант, генерал, який практично не програв жодної битви. 

Генерала Микитку помістили у табір Кожухів під Москвою. Властиво це був перший радянський політичний концтабір. Микитка — перший український в’язень найвищого рангу. Завдяки книжці «Кожухів» і. Максимчука маємо детальну картину про будні в’язнів. Багатьом тоді вдалося вирватися з лабет Москви. Врятувався і син і. Франка. Спроб рятувати генерала Микитку не робили, позаяк це був особливий в’язень. Кілька разів у табір приїздили кремлівські чини, пропонуючи генералові різні посади, запаморочливі обіцянки. Генерал постійно їх відхиляв. Врешті і для нього пролунали слова конвоїра: «Собірайтесь!»

Його життя обірвалося в підвалі Луб’янки. Десь в архівах ЧК ще зберігаються автографи тих, хто виносив генералові вирок.
Відмовою служити Москві у будь-якій формі він ні на хвилину не підсилив ворога й морально долучився до його поразки. Генерал Микитка добре розумів політичну й військову вагу свого вчинку.

Перед генералом Микиткою ми, нащадки, в боргу й маємо певний гріх.
Поважна група львів’ян, у т. ч. історик Ярослав Лялька, побували в Рогатині з ідеєю побудови пам’ятника командувачеві УГА Осипові Микитці саме в райцентрі. Тут ніби й не проти, є непогане місце для його встановлення. Проте першочерговим вважають все ж пам’ятник Шевченку. Шевченко — це, звичайно, святе. Жертовність — найвища чеснота, а жертовність еліти, яка, маючи все, не пішла на сумнівні компроміси, не купилася, — удвоє більшої проби... 
Пам’ять про справжнього героя України Осипа Микитку зачекалася. Сподіваюся, це дослідження приверне увагу різних керівників і виведе пам’ять про генерала Микитку поза межі й черги із забуття...».

Джерело. Мирон Мельник.
© 2018 Галичина, Всі права захищено. ФБ сторінка - Ігор Ходак.

неділя, 20 лютого 2022 р.

Ви пам’ятаєте про таємниче зникнення рухівця номер два? Михайло Бойчишин. Це ім’я вже майже нічого не говорить Українцям. А колись це був дуже впливовий політик. Сірий кардинал однієї із головних політичних сил епохи – Народного Руху України. Був – і в один момент його не стало. А як і чому – досі не знає ніхто.

В ніч з 15 на 16 січня 1994-го сталася подія, яка нині виглядає дикою і неможливою, але тоді це було реальністю. І про те реальність майже ніхто не пам’ятає. Безслідно зник Михайло Бойчишин, друга людина в НРУ, людина, з якою пов’язувалися великі надії на вибори-1994 (зокрема, говорилося, що Бойчишин планував провести в другу Раду близько 100 рухівців та симпатиків – можете уявити, якою силою був би тоді НРУ).

Що ж сталося тоді в центрі Києва? А сталося дещо дивне. Розказує Дмитро Понамарчук:

“У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. Нічого, все одно зайде, бо він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться.

Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих і сказали, що хочуть особисто передати голові секретаріату пакет зі Львова. Дізнавшись, що з керівництва нікого немає, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок начебто ніхто не відповів, після чого він раптово двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий потім стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали негайно викликати іншого охоронця, якого вони помітили раніше. Той якраз у мене в відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника, і той спокійно відчинив. А далі щосили закричав щось на кшталт: “На нас напад!”. Я з розбігу вдарив у двері ногою, й автозаскочка стала на своє місце. Одразу ж викликав міліцію.

Цей інцидент був більш ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця.

Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив”.

В чому можуть бути причини цього зникнення? Говорить донька Бойчишина Лідія:

“Головна з версій, за словами Лідії є те, що її батько входив в оргкомітет зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, перший установчий з’їзд якого мав бути 30 січня, за 15 днів до зникнення Михайла Бойчишина. 

Створення такого колектора надавало б енергетичної незалежності Україні, а з’єднання нафтових терміналів Чорного моря, Одеси і балтійських країн економічно було невигідне російській стороні і проросійським політикам України. Уже під опікою Бойчишина працював інститут з розробки конструкторської документації, були знайдені інвестиції на будівництво колектора. 

«Головна з версій вбивства – це побудова незалежної енергетичної системи, друга версія – вибори 1994 року. Батько був головою передвиборчого штабу В’ячеслава Чорновола. Оскільки він був енергійною і справедливою людиною, принциповою, його й могли усунути від керівництва штабом», – зазначила Лідія Беднарська”.

Є ще версії, які озвучила Ганна Черкаська:

“Виникло кілька версій. Перша: начебто Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів. Зеківський генерал звернувся до рекетирів, як зек до зеків. Відповідь: ні, на Бойчишина вони не полювали; шукайте серед своїх.

Друга: опоненти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» Вячеслава Чорновола та рухівців. Чорновіл відмовився від балотування на пост Президента України.

Третя: за два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, про наявність документів, що свідчать про серйозні фінансові афери високих посадовців. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника перед виборами вивести їх на чисту воду.

Четверта версія стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після його викрадення більшість документів проекту зникла…”.

(Пізніше версію про гроші від діаспори спростувала, зокрема, дружина Бойчишина.)

Але цим нападом і зникненням історія не завершилася. За півроку, в липні 1994-го, у ДТП загинув син Михайла (бачите на фото його могилу; до речі, Михайло Бойчишин там не похований, це кенотаф, бо ні живого політика, ні його тіла, ні якихось останків не було знайдено – схоже, не дуже і шукалося). Стверджували, що на трупі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…

Можливо, колись ця історія розкриє усі таємниця. Але ви вдумайтеся, які були часи тоді, у 90-х – безслідно зникає (цілком очевидно, що із кримінальною складовою) голова Секретаріату – друга людина після очільника – однієї із найвпливовіших партій. Зникає людина, яка мала дуже амбітні плани щодо найближчих парламентських виборів. Виборів, які могли завершитися зовсім не так, як завершилися (рухівців у Раду пройшло всього 20, тоді як комуністів – 85; навіть із безпартійними однодумцями націонал-демократичних депутатів набиралося до півсотні).

Зараз подібну подію важко собі й уявити. Чи не важко? Ні, все-таки часи змінилися. І стосунки в політиці теж.

P.S. А, можливо, справа взагалі не в українській політиці, а в Балто-Чорноморському колекторі і майбутній нафтогазовій незалежності від Росії не тільки України, а й Білорусі – у якій 1994-го теж проходили вибори, і в якій (як і в Україні) Московія теж робила ставку на свого кандидата? То, може, уже тоді російські сцецслужби робили свою чорну справу на території України?

До речі, очільником ФСК (це попередниця ФСБ) РФ на той момент був Микола Голушко. Який з 25 травня 1987 року до 20 вересня 1991-го був головою КДБ УРСР, а з 20 вересня по 6 листопада 1991-го – в.о. голови СНБ України (це попередниця СБУ). І який вивіз частину фондів КДБ УРСР до Москви. Де тоді ж, у кінці 1991-го, став заступником міністра безпеки і одночасно очолив Службу зовнішньої розвідки Московії. У вересні-грудні 1993-го сам був міністром безпеки, а з грудня 1993-го по лютий 1994-го – очолював ФСК. А після того більше ніде і ніколи не займав ніяких постів у силових чи взагалі державних структурах.

P.P.S. Головою СБУ на той момент був Євген Марчук. Міністром внутрішніх справ – Андрій Василишин. Генеральним прокурором – Владислав Дацюк. Всі ці люди досі живі, було б цікаво почути їхні версії тієї події.

Джерело інформації. Володимир Миленко.