Це було у день святого Миколая, 19 грудня 1945 року. Приблизно о 6 годині ранку у двері хтось постукав. Мама встала, підійшла до дверей і запитала: «Хто там, чого хочете?». У відповідь: «Открой, будем вас выселять!». У хату зайшло двоє у формі з автоматами. Їх супроводжував представник сільської ради Іван Мних. Один з них зачитав мамине прізвище та ім’я, а також моє. По формі обличчя було видно, що військові – із Середньої Азії. Один з них сказав, щоб ми набрали на дорогу продуктів, бо дорога буде дуже далека. Запитали також, чи немає у нас в даний час бандерівців, і пішли оглядати стодолу. У цю ніч ночував у нас татів брат Михайло Щепаняк, який був у партизанах. Мама запхала його під ліжко, заложила нецками. Коли облавці пішли оглядати стодолу, мама вибила шибу у вікні, він за цей час вискочив у город та втік. Коли облавці повернулися у хату, то помітили вибите вікно. Мама їм пояснила, що це з переляку вибила дочка...
Нас забрали на фіру. Вивели зі стайні корову, прив’язали до воза. Забрали також цьотку Марію Сойко, 1906 р. н., яка у цей час проживала з нами. Під сільською радою уже назбиралося шість возів з такими, як ми. Десь о 10 годині повезли до Стрия. Коли проїжджали повз Белецький ліс, по нашому обозі почали стріляти партизани. Конвоїри зіскочили з возів, залягли у рові і почалася перестрілка. Довго вона не тривала, бо партизани відступили, і ми знову продовжили поїздку до Стрия.
Худобу, яка прибула з нами, забрали невідомо куди. Тримали нас у Стрию три доби, а потім відправили у Дрогобич. Запакували в ешелон і повезли у Сибір. Подорож тривала цілий місяць. 19 січня, на самий Йордан, прибули ми у місто Айкіно Комі АРСР. Це був пересильний пункт, звідки машинами засланих розвозили до місць призначення. Нас завезли до міста Сиктивкара, поселили у невеликий двокімнатний будинок. В одній кімнаті проживала сім’я німців, яких вивезли з Одеси. В іншу поселили нас та ще три родини – сім’ї односельчан Василя Мороза, Марії Гусак та подружжя Зубрицьких зі села Лисятичів. Кожна сім’я мала у кімнаті свій куток.
Через тиждень усі захворіли на тиф і нас забрали у міську лікарню. Епідемія набула масового розповсюдження. З Москви прислали на допомогу лікаря. Він нас лікував, але й сам захворів і помер. З наших від тифу померли Варвара Мороз, а пізніше і цьотка Марія Сойко.
Коли нас вилікували, ми знову повернулися у цей же будинок. У сім’ї німців, які проживали у другій кімнаті, було семеро малолітніх дітей. Зі собою вони мали дуже мало харчів, вони дуже швидко закінчилися. Німці мали з собою невеликий млинок для зерна, а ми зі собою привезли декілька мішків зерна, Василь Мороз прихопив зі собою бобу. Ми мололи це збіжжя і разом харчувалися.
Нам видавали ще талони на хліб, приблизно по 300 грамів на добу. За хлібом доводилося довго вистоювати у черзі біля магазину. За водою теж треба було стояти біля свердловини не менше як півгодини...
Моя мама спочатку возом розвозила дрова, а пізніше працювала сторожем на новобудові. Німці зимою вивозили з підсобного господарства гній на поле, а літом на цих полях вирощували овочі.
У 1947 році ми з мамою вирішили втікати додому. Нікому не говорили про це. Сіли на попутну машину і поїхали в Архангельськ. Там взяли білети, сіли у поїзд і поїхали на Львів. Десь через 100 кілометрів наш поїзд зупинили для контролю. У кого не було документів, того висадили та завели у колійову міліцію. Там вияснювали, хто ми і звідки, куди їдемо. Мама спочатку говорила неправду, а коли у неї знайшли білет на Львів, прийшлось розповісти усе як є. Начальник міліції був похилого віку і, видно, доброю людиною, пожалів нас, допоміг перекомпостувати білети. Дав нам також якусь супроводжуючу довідку. Наступного дня ми поїхали знову. Добралися додому 2 листопада 1947 року.
Після приїзду нас викликали до Миколаєва, але після того, як батько показав документи учасника війни (у серпні він повернувся з армії) нас більше не чіпали.
У ті часи у нашому селі дільничним був Пришляк, родом з Миколаєва, який багато дошкуляв місцевим людям.
Вивезли нас за те, що татів брат Михайло Щепаняк був у партизанах зв’язковим. У день святого Михайла, 21 листопада 1947 року, його убили облавці на хуторі Острів. Пригадую, ще до приходу радянських військ до нього приїжджали якісь люди з міста Комарного. Вони закривалися у хаті і довго розмовляли, не знаю про що...
Основними організаторами партизанського руху у селі Пісочній були Роман П’ясецький, який після війни працював начальником пошти, та Володимир Грищук, який по війні працював на колії. З приходом радянських військ практично усіх, хто був причетний до політичної боротьби, арештували але Р. П’ясецького та В. Грищука чомусь НКВД не чіпало...
Моя мама раніше проживала на хуторі Кольонія у родині Оприсків. Всю їхню родину у 1940 році арештували і вивезли у Сибір – за «куркульство». Повернулася вона назад у рідне село у 1946 році. Сім’я мала велику господарку, після заслання їй дещо повернули, зокрема, житловий будинок. Та і після повернення облавці не давали їм спокою. Час від часу навідувалися, щоб добре повечеряти (одного завжди залишали надворі для охорони). Один з таких візитів для облавців був нещасливим. Партизани зауважили непрошених гостей, непомітно підкралися, охоронника знешкодили і втекли до лісу. Коли облавці вийшли з хати і побачили свого колегу мертвим, підняли велику паніку. Думали, що це зробив хтось з хатних. На другий день усіх їх забрали у Черницький технікум на допити. Подальша їхня доля знову могла закінчитися Сибіром. Виручила родину бабуся, яка була трохи глухувата, але хитра. Вона придумала історію і дала свідчення, що бачила, як деякі з облавців над цим потерпілим глузували, штовхали його і, напевно, випадково убили. Облавці у таке свідчення, видно, повірили, і відпустили усю родину.
Щоб надалі уникнути неприємностей, родина Оприсків переїхала у село Пісочну. Декілька чоловік проживали і у нас.
Цікавий випадок стався одного разу з мамою убитих партизанів Федиків – Парасковією. Вона постійно переховувалася від арешту. За її хатою постійно облавці наглядали, і одного разу таки зловили жінку. З Кольонії Парасковію Федик конвоїри вели у село Пісочну. Вона ішла спокійно, у руках перед собою тримала образ. Коли зайшли у село біля церкви, Парасковія попросилася у туалет. Їй дозволили піти. Дала тримати облавцям образок, а сама пішла на подвір’я Петруньових. Звідти – через пліт і до сусідів. Так утекла. Коли конвоїри опам’яталися, за нею уже і слід застиг. Усі сусідські двори обшукали, але безрезультатно.
У 1947 році партизанський загін попав на засідку НКВД. У цьому бою загинули два брати – Антін та Микола Федики. Усіх побитих партизанів НКВД завезло до Миколаєва. Для впізнання привозили їхню маму, Парасковію Федик. Вона зразу побачила синів, але з великим болем у душі сказала, що нікого з убитих не знає. Змушена була так сказати, бо в іншому випадку її чекав би Сибір…
Записав Іван Кахнич 19.12.2010 р.
опублікував С.Гринчишин.
Джерело "Вокспопулі"
Немає коментарів:
Дописати коментар