Загальна кількість переглядів!

середа, 4 січня 2023 р.

СПРАВА СХІДНЬОЇ ГАЛИЧИНИ НА ПАРИЗЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ 1919 р. Василь Федорович "Причинок до історії одної мапи"...

В 1920 р. американське Географічне Товариство* опублікувало політичну мапу Европи, призначену для учасників мирової конференції в Парижі в 1919 р.* Мапа цікава для нас тим, що на ній червоною лінією зазначена та частина Східньої Галичини, яку Антанта хотіла передати напротяг 25-ти років під польську адміністрацію з застереженням, що там має відбутися в 1944 р. плебісцит для вирішення дальшої долі тих земель.*** Сьогодні та мапа має тільки історичне значення, бо в березні 1923 р. Рада Амбасадорів вирішила прилучити Східню Галичину до Польщі при застереженні для неї автономії. Очевидно Польща не додержала обіцянки, а якщо мова про згаданий плебісцит, то — немов для іронії долі — вона сама не діждала 1944 року...

Дещо про історичне підложжя тої рідкісної мапи.

В січні 1918 р. президент ЗСА В.Вілсон проголосив "14 пунктів" тобто головних принципів, на яких мав бути укладений мир після закінчення Першої світової війни. Згідно з 13-тим пунктом мала бути відбудована польська держава на теренах "заселених безспірно польською людністю". Паризька конференція під керівництвом ЗСА, Великої Британії, Франції, Італії та Японії мала устійнити кордони польської держави. Не було труднощів із західніми кордонами, бо переможена Німеччина не мала іншого вибору, як тільки приняти пропозицію аліянтів, а Польща також радо годилася на таку розв'язку. Зате встановлення східніх кордонів було дуже трудною проблемою. Польща в тому питанні була вперта й непоступлива: вона взагалі мала претенсії до "історичних" кордонів з 1772р., хоч бачила й повинна була розуміти, що таке домагання в змінених політичних обставинах нереальне, а то й смішне. Все-таки вона старалася якнайбільше виторгувати і забрати західні райони Білорусі, цілу Східню Галичину, а навіть частину зазбручанського Поділля, а те все з причин "мілітарних, економічних, культурних, історичних".****

Великі потуги також не були однозгідні в питанні Східньої Галичини. Франція, яку лучила з Польщею давня приязнь, а також династичні зв'язки, сприяла польській експансії на сході. Так само Італія попирала польські претенсії до Східньої Галичини. ЗСА годилися на прилучення до Польщі теренів, що їх забрала від неї Німеччина в часі "розборів", але противилися включенню Східньої Галичини до складу польської держави. (Пізніше ЗСА змодифікували своє становище в користь Польщі). Велика Британія взагалі противилася територіальній експансії Польщі. Японія не мала окремого зацікавлення в тих справах.*****

Цікаве, що тогочасні бритійські політики й історики та поодинокі автори на загал добре орієнтувалися в українських справах, а зокрема в українсько-польських відносинах.. Нпр. С. Бонсаль і Ллойд Джордж, оба учасники паризької конференції, згідно підкреслюють, що українці, русини, рутени, чи навіть карпатороси — це один і той самий 45-мільйоновий народ, що змагається за самостійну Україну. Впродовж історії українці завжди боролися за свободу проти литовців, поляків, москалів. Москалі тепер претендують на "герренфольк" і вважають українців меншевартними, а українську мову діялектом російської мови. Ніщо так не обурює українців, як зневага їхньої мови.******

На Паризькій конференції було кілька українських делегацій. Вони можливо мали неоднаковий підхід чи окрему тактику, але мета в них була одна — самостійна Україна. На жаль великі потуги не приділили належної уваги українським меморіялам, а шкода, бо якщо в Европі має бути тривалий мир, то не можна ігнорувати 45-мільйонового народу.*******

Спір між поляками й українцями існує віддавна; він особливо замітний у Східній Галичині, де українці творять більшість населення, а духово й культурно тяготіють до Наддніпрянської України. У поляків завжди було бажання мати Галичину в своїх руках та панувати над "рутенами-українцями". За австрійських часів поляки мали в Галичині різні привілеї і політичну перевагу над українцями, хоч не завжди доходили до того законним шляхом. З принципу поляки антиукраїнські, а до деякої міри навіть антислов'янські. Нпр. поляк Біліньскі, австрійський міністр для Боснії й Герцоґовини, в 1914 р. був одним із авторів ультимату до Сербії.********

Як відомо, Берестейський мир признав Україні Холмщину. Як тільки поляки про те довідалися, зчинили такий крик, що Австрія мусіла змодифікувати границі України на лінії Холмщини. В заміну за те Австрія обіцяла в тайному договорі створити зі Східньої Галичини окрему автономну провінцію. Але поляки й тут покиринили. Вони якось довідалися про зміст тайного договору й вимагали від австрійського уряду анулювати постанову про Східню Галичину. В червні 1918 р. граф Форґач з доручення австрійського уряду поїхав до Києва, щоб закомунікувати скасування клявзулі про автономію Східньої Галичини.********* Ця заява викликала зрозуміле огірчення українського народу.

В мировому договорі в Сен-Жермен з 1919 р. Австрія відступила цілу Галичину в розпорядження держав Антанти. Антанта признала Західню Галичину Польщі, а долю Східньої Галичини постановили вирішити окремо. Поляки не приняли того рішення, бо вони хотіли дістати цілу Галичину, зокрема Львів і Дрогобицький нафтовий басейн. Поляки на тих теренах творили меншість, але занимали ключеві позиції в адміністрації. Українці не скривалися зі своїми антипольськими настроями й ніяк не хотіли належати до Польщі. Отже передача Східньої Галичини Польщі була б можлива тільки силою зброї, а така розв'язка була б несправедлива для українців.**********

Тому аліянти шукали іншої розв'язки для Східньої Галичини. Були різні пляни й пропозиції включно до тимчасової окупації Східньої Галичини Чехословаччиною або Румунією. Була думка поділити Галичину так, щоб Львів і Дрогобич припали Польщі, але ні одна сторона не була вдоволена з такої пропозиції. Були також пляни перевести на спірних теренах плебісцит під міжнародною контролею, а вкінці ще й плян передати Галичину Польщі на певний обмежений час з забезпеченням автономії і свободи для українського населення з тим, щоб державна приналежність була згодом вирішена за принципом самовизначення. Всі ті пляни були даремні.

Коли в листопаді 1918 р. розпочалася війна між українцями й поляками, Антанта намагалася погодити обі сторони. В лютому 1919 р. прибула до Львова аліянтська комісія під проводом ген. Бартельмі й запропонувала перемир'я, але українці його не приняли, бо воно спиралося на помилкових заложеннях і не брало до уваги національного складу країни; згідно з тою пропозицією за поляками залишалась третина Східньої Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном. В березні 1919 р. Найвища Рада в Парижі вислала до українського й польського військового командування телеграму з підписами Вілсона, Ллойд Джорджа, Клемансо й Орлянда з закликом припинити бої та розпочати переговори в справі перемир'я. Українці приняли пропозицію, а поляки навіть не відповіли; війна продовжувалася. В квітні 1919 р. Міжаліянтська комісія "для укладення миру між Україною і Польщею", після наради з представниками обох воюючих сторін, виготовила проект польсько-української угоди. Українці приняли проект, а поляки відкинули його з "мілітарних мотивів", мовляв, окупація Східньої Галичини польською армією є необхідна для безпеки польської держави. Після тої невдачі Міжаліянтська комісія передала справу Найвищій Раді, яка 27 травня 1919 р. вислала Пілсудському гостру ноту з загрозою економічних санкцій, якщо Польща не погодиться на пропоновані умови перемир'я. Пілсудський у своїй відповіді заявив, що окупація Східньої Галичини є полякам потрібна для контакту з Румунією, бо існує небезпека, що німці й большевики можуть спільно вдарити на Польщу.***********

Через таку поставу Польщі справа Східньої Галичини затяглася й Паризька конференція знайшлася в тому відношенні в сліпому куті. А тим часом до Парижа наспівали тривожні вістки про загрозливе мілітарне становище на східньому фронті. Поляки подавали відомості, що на випадок заборони дальших воєнних операцій зі сторони польської армії, ті терени стануть жертвою большевицької навали. В тій ситуації Антанта дозволила армії Галлера вирушити на східній фронт для боротьби з большевиками, при чому поляки зобов'язалися не вживати тої армії проти українців. На ділі було інакше. Галлер кинув свої сили якраз проти українців. Коли про це довідалася Найвища Рада в Парижі, наказала Галлерові відтягнути свої війська з протиукраїнського фронту. Галлер не послухав того наказу, заслоняючись тим, що нібито не одержав телеграми. Зрештою ЗСА, завдяки впливам Падеревського, сприяли полякам і дивилися крізь пальці на затії Галлера.************ Галицька армія не могла успішно протиставитися добре озброєній армії Галлера. В результаті вже на початку червня 1919 р. поляки заняли цілу Галичину й поставили Антанту перед доконаним фактом. 25 червня 1919 р. аліянти офіційно дозволили полякам окупувати Східню Галичину по Збруч, а властиво тільки санкціонували той стан, який за той час заіснував. Мотивація аліянтів була така: якщо не дозволиться полякам окупувати Галичину, то польський уряд розлетиться, а з того скористають большевики й покотяться лявіною на захід. А того вони собі найменше бажали.*************

Ще раз в листопаді 1919 р. Паризька конференція пробувала розв'язати східньо-галицьке питання: тим разом хотіла дати Польщі мандат над Галичиною на 25 років, після чого Ліґа Націй мала б остаточно вирішити ту справу. Але поляки знова не погодилися і справу відложено "до актів". Скористали з того поляки, бо вони й так уже мали Східню Галичину в своїх руках, без ніяких застережень і зобов'язань. Розв'язка очевидно несправедлива й незадовільна. Українці не мали ніякої запоруки, що їх права будуть хоронені, й тому слушно нарікали на польську адміністрацію, яка трактувала їх так, як колись німці трактували поляків після поділу Польщі.**************

... Приготована для Паризької мирової конференції мапа, залишається як документ закулісових пертрактацій, плянів та пропозицій у справі Східньої Галичини.
_________________
* National Geographic Society, Washington, D.C.

** Мапа розміром 30x32 інчі, з поділкою 1 інч — 87 миль, була долучена до журналу "National Geographic Magazine" з 1921 року, том 39. Один примірник тої мапи зберігається в приміщеннях Онтарійського Товариства Багатокультурности в Торонті — The Multicultural History Society of Ontario.

*** Пропоновані границі: на сході — Збруч, на півночі — т. зв. Сокальський кордон, на заході — лінія на схід від Сяну так, що Перемишль припадав Польщі.

****, ***** H. W. V. Temperley. A history of Peace Conference of Paris. London, 1920. T. 6, ct. 233 i др.

******, ******* S. Bonsai. Suitors and supplicants: the little nations at Versailles. New York, 1946.
********, ********* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4, ст. 67.

********** H. W. V. Temperley. Op. cit.
S.P. Tillman. Anglo-American relations and the Paris Peace Conference of 1919. Princeton, 1961.

*********** H.W. V. Temperley. Op. cit. T. 1.

************, ************** David Lloyd George.The truth about peace treaties. London, 1918-1938.
Цікаве спостереження Длойд Джорджа: "Поляки не респектували ніяких договорів, зокрема нехтували договір про оборону меншин і виповіли його односторонним актом в 1934 р., насильно польонізували українців і переслідували їх релігію, а в 1930 р. жорстоко тероризували населення т. зв. "пацифікацією".
************* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4.
Джерело інформації
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/01/1919.html?m=1

вівторок, 3 січня 2023 р.

3 січня 1942р. офіційний день народження надзвичайно патріотичного, талановитого й діяльного Українця – Анатолія Погрібного чкий був літературознавцем і письменником, яскравим публіцистом, політичним, культурним і громадським діячем.

Хоч його мати згадувала, що з'явився він на світ у 1941 році, але документи, що засвідчували б правдиву дату, загубилися у вихорі Другої світової війни. (Село Мочалище, Бобровицький район, Чернігівська область)

Тож відзначаємо цю офіційну дату видатного Українця. Якщо відзначаємо… 

Однак щось не дуже сучасні українці виявляють здатність пам'ятати й шанувати цього інтелігентного й щирого, освіченого й високоінтелектуального, талановитого й діяльного Патріота. 

А його, на мою думку, можна вважати великим просвітителем сучасності та надзвичайно невтомним трудівником на ниві державотворення Незалежної України.

Анатолій Григорович Погрібний був літературознавцем і письменником, яскравим публіцистом, політичним, культурним і громадським діячем. 
Помер 9 жовтня 2007 р., Київ.
Маючи титули доктора філологічних наук, професора й академіка, займаючи посади першого заступника Міністра освіти України, заступника Голови Комісії України у справах ЮНЕСКО, радника Прем'єр-Міністра України – завжди і всюди дбав про підняття українського суспільства на вищий культурний і політичний рівень.

Я з ностальгією згадую натхненні авторські радіопередачі Анатолія Погрібного про наболіле "Якби ми вчились так, як треба..." Про це роздумував цей український патріот, до цього закликав, шляхи розвитку справедливої й щасливої держави пропонував…
При цьому охоче дискутував з усіма небайдужими. Йому масово писали листи (адже інтернет ще не був поширений), його хвалили й дякували, його критикували й ображали – і всім він аргументовано й спокійно відповідав, зачитував різні точки зору та переконував, чого потребує Незалежна Держава, щоб бути справедливою й успішною.
На жаль, у 2007 році Анатолій Погрібний покинув земний світ. 

І здається, що згасають його ідеї, що затухає цей високий патріотично-просвітницький запал. Суспільство стає байдужим і обмеженим у своїх запитах, скочується до егоїстично-приземлених прагнень, мало переймаючись високими національними ідеями та загальним благом всієї країни… При цьому дивується загал, чому держава не така, про яку мріяли, за яку боролися попередники-герої. При різних опитуваннях не раз звучали думки, що неправильним шляхом рухається українська держава, але не було видно, щоб прислухались до порад Анатолія Погрібного, щоб, голосуючи за кандидатів у владу, шукали постатей, подібних до Анатолія Погрібного…

Можливо, Господь допустив теперішню жахливу й несправедливу війну, щоб збудити в українців щирий і самовідданий патріотизм, до якого так закликав Анатолій Погрібний? Крамольна думка? Але чомусь вона невпинно приходить до голови, коли чуєш тепер такі приземлені й обмежені, однобокі й партійно цензуровані передачі Українського Радіо…

Автор Ліда Купчик (із фейсбук сторінки)

„Вічними є скарби людської душі у вияві найвищої жертви для спільної ідеї. ”Юрій Тис-Крохмалюк.

Очільник військово-історичного відділу Військової Управи «Галичина»; старшина штабу Дивізії; учасник битви під Бродами; старшина штабу 1-ої Української дивізії УНА. Інженер-хімік, історик, письменник. Дійсний член ВУАН. Співредактор науково-історичного журналу «Вісті Комбатанта».

Співзасновник і очільник Інституту української культури Америки, співзасновник Асоціяції діячів української культури, головний редактор журналу «Терем: Проб­леми української культури». Член Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА, голова Крайової Управи й довголітній член Управи Станиці Братства. Друкувався під псевдонімами Юрій Тис, Юрій Тис-Крохмалюк, Юрій Орест.
Старший брат Романа Крохмалюка, члена Військової Управи й референта набору до дивізії «Галичина», автора книжки споминів “Заграва на Сході”.
* 27 жовтня 1904, Краків – † 1 січня 1994, Детройт

“Юрій Тис-Крохмалюк мав із своїм братом Романом невеличке торговельне підприємство на вулиці Сикстуській, по другому боці Народноі Гостинниці. І певне не снилося йому, що він пepeживатиме страхіття битви під Бродами, що опиниться в Арґентині, де стане автором еспаномовної історії УПА, та врешті переїде до Америки, де буде одним із найвидатніших членів інтелектуальної еліти Братства колишніх вояків 1 УД УНА, поруч із Всеволодом Будним, Василем Веригою, Олегом Лисяком, Мирославом Маленьким і ще кількома іншими. Юрій Тис-Крохмалюк зацікавлений головно військом у новітній історії України...”
Іван Кедрин
"Свобода!, 5 листопада 1985

Юрій Тис:
“Друже!
Колись, у неозначеному нині майбутньому, повернешся у свою, вільну уже батьківщину. Може, буде тоді осінь, низько гонитимуть небом сірі хмари і краплі холодного дощу спливатимуть по твоєму лиці. Може, буде зима.
Пронизливий вітер звіватиме гострі колючки мерзлого снігу з низьких дахів, і твої вії вкриє мороз.
Але ти не почуєш холоду. Бо твердим було твоє життя і роками стояв ти в боротьбі з долею, на півночі і півдні, на сході і заході. 
Знайомі вулички вітатимуть тебе тисячами давніх споминів. З глибин твого існування виринуть нагло дрібні, не пов’язані між собою, картини минулого. Ось туди, де тепер розвалена стіна, бігали твої дитячі ніжки. Пам’ятаєш, як ти грався серед зелені цього саду? Який гарний і величний був той світ, у запашній закутині забутого клаптика землі! Ці старі вулички, ці дімки і хатинки ти бачив часто в сні і на яві, в часі твоєї довгої мандрівки по світі. Ці картини вирізьблені в твоїй душі і в твоєму серці. Згадай, як в далекій чужині, не раз приходило тобі на думку, чи так само, як колись, сходить сонце з-позу кущів ясмину, чи у ставку, що за садком, ще далі рохкочуть зелені жабки, чи однаково виспівують жайворонки пісні Всевишньому у безкраїх просторах весняного неба?
Багато речей стрінеш, які ти знав колись, але багато змінилося за довгі роки, як і ти змінився і не є нині тим, чим був колись.

Але є місця і є речі які носять в собі тавро вічности. З ними пов’язані спомини не однієї людини, а цілих ґенерацій, і в них мріють давні світлі чини, що формували долю твоєї батьківщини. 
... А коли станеш на рідних місцях, спом’яни тих, що боролися за волю народу і за кращу долю нащадків, спом’яни тих, що діють і загибають за тебе, за твоїх близьких і ненароджені ще майбутні покоління. Тих незнаних безіменних земляків, що своїм життям пробивали тобі шлях до повороту.
Згадай свої роки великої розлуки і ті давні часи, коли ти радів власною батьківщиною. Тоді відчуєш: зникають з пам’яті довгі роки мандрівки, рідна земля овіває тебе своїм віддихом, і ти знову осягаєш єдности з твоїми прадідами. Ти почуєш, як їхні духи шепочуть тобі лагідно і щиро: не рахуй довгих літ розлуки! Ти був завжди з нами у твоїх мріях, а ми були при тобі і дали тобі гарт і витривалість.
Мовчазно схили голову перед Маєстатом за величну ласку повернення.
Тоді твоє довге блукання по світі здаватиметься тобі тільки короткою хвилиною, яка минулася, розвіялася в незайманих просторах часу. І ти станеш, зачудований щастям повороту і сповненої величчю зустрічі.
Звільна підходитимеш до своєї рідної вулички. Замріяний прогомонілими часами, поволі й уважно стежитимеш за кожним камінчиком і кожною деревиною. І в тому часі твоє сумління відозветься потребою розрахунку. Чи заслужив ти на цю величну зустріч? А що буде, як рідна земля спитає тебе, що робив ти на чужині, чи гідним твоєї вітчизни був твій життєвий шлях? І ти будеш розглядатися довкруги, шукати свідків минулого і думками пройдеш ще раз своє бурхливе життя. І враз ти пізнаєш, що впродовж твоєї мандрівки полонила твою душу незглибна туга за рідними місцями. Тоді не будеш більше хвилюватися. Радісно, твердим кроком рушиш назустріч майбутньому. Бо ти пізнав велику, незнану тобі досі правду: батьківщина простить кожному, хто звертається до неї з любов’ю і надією.
Так прийме тебе, друже, твоя рідна, вільна земля.”
Переднє слово до книжки Юрія Тиса "Симфонія землі". Буенос-Айрес, 1951

НЕКРОЛОГ
В пам'ять Ю. Тиса-Крохмалюка 
“Свобода”, 11 лютого 1994

Дня 1-го січня 1994 року Україна втратила одного з найкращих своїх синів, великого патріота, мужа-воїна, науковця, письменника. Цією людиною був інж. Юрій Тис-Крохмалюк. 
Народився 27-го жовтня 1904 року в Станиславові. Довгі роки мандрував просторами рідного краю, далі — Західньої Европи. Південної та Північної Америки, а спочив вічним сном у Дітройті, покинувши осамітнену жінку, ближчу та дальшу родину, приятелів, друзів по зброї. 

Юрій Крохмалюк — це людина багатогранних здібностей, послідовний у праці. Від дитячих років батьки ввели його в царину книжкової культури, в якій згодом, як письменник, знайшов ціль життя. За фахом інженер-хемік, студії закінчив у Відні. В польському війську дістав старшинський вишкіл, опісля — полковник Першої Української Дивізії УНА. Заснував косметичні фабрики у Львові та Буенос-Айрес в Арґентині, фармацевтичну у Дітройті. 
В його письменницькій творчості переважає історична тематика. Він є автором понад двадцяти книжок, в яких зображено героїчні події нашого минулого, розкрито світлі моменти, поховані під згарищами воєнних лихоліть. Самі назви книжок вказують ідею твору: „Під Львовом плуг відпочиває", „Шляхом віків", “Рейд у невідоме", „Бої Хмельницького", „Конотоп", „Звідун з Чигирина", „Маркіза", „На світанку" — повість про письменницю Марка Вовчка, далі фантастична повість „К-7", драма „Не плач, Рахіле", „Щоденник Селепка Лавочки". По журналах друкувались оповідання, зокрема для молоді та дітей, в часописах — рецензії та наукові статті. Немов поему читається збірку нарисів про місто Львів, Святий Юр, Скит Манявський, Крилос, поміщені у книжці „Симфонія Землі". Книжка ця багата афоризмами, ствердженням авторових поглядів на світ, на людину, на красу життя. Зібрані оповідання для молоді вийшли окремою книжкою „Вибрані казки", які в 1993 році перевидано у Львові. 
В 1966 році вийшла в Арґентині еспанською мовою книжка Енріке Мартінез Кодо „Повстанці за залізною заслоною" — про Українську Повстанську Армію. Документацією допомогли українці з Буенос Айресу, зокрема Юрій Крохмалюк. 

В 1972 році в Ню Йорку вийшла англомовна книжка, яку переклав з української Володимир Душник — „Боротьба УПА в Україні". Глибокі студії, використання численних манускриптів, репортів, знимок та довголітня праця дали у висліді монументальний твір, в якому Юрій Тис подав історію боротьби УПА з німецькими, московськими та польськими окупантами в часі та після Другої світової війни. 
Юрій Крохмалюк був людиною відповідальною за обов'язки, які брав на себе, але й від інших вимагав такої ж відповідальности. Вже у Львові був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, співпрацював з визначними творцями науки і культури. Слід тут ствердити, що в періоді між двома Світовими війнами ріст культурно-наукового, політичного та економічного життя в Галичині був дуже сильним, потужним, в Буенос Айресі Ю. Тис був членом-засновником „Об'єднання Українських Науковців, Літераторів і Мистців". З переїздом до Дітройту він і Зенко Тарнавський створили Інститут Української Культури, опісля Асоціяцію Діячів Української Культури, АДУК, при яких редагував журнал „Терем", монографічні видання про еміґраційних поетів, мистців, драматургів. 

Юрій Тис-Крохмалюк відійшов у вічність на вісімдесят дев'ятому році трудолюбного життя. Треба ствердити, що багато визначних особистостей з його покоління вже відійшло. Це реальність, з якою мусимо погодитись. Але тяжко погодитись із сумним фактом, що поволі про тих людей забувається. Тяжко виправдати замовчування плєяди чільних постатей, які мусіли покинути рідний край, їхні прізвища і творчість вже тепер мало відомі нашому молодшому поколінню. Але потішмо себе. Може, в майбутньому знайдуться ідеалісти, такі, як св. п. Юрій, які мандруватимуть по місцях поселень нашої еміґрації та вишукуватимуть скарби духа, розсипані по усіх континентах світу. Може, хтось скомпонує симфонію або ораторію, з яких промовить душа української людини, а в ній збережуться слова афоризму Ю. Тиса- Крохмалюка: „Вічними є скарби людської душі у вияві найвищої жертви для спільної ідеї”. 

Ще за життя Юрій Тис-Крохмалюк дістав Хрест за особливі заслуги від Головної Управи Першої Української Дивізії УНА. Прізвище його поміщене в американському біографічному словнику ,,Гу'с Гу". Хай буде вічна, славна пам'ять великому синові України! 

Мирослава Ласовська-Крук
Із фейсбук сторінки Lesya Porutska-Sakovych

Іван Блажкевич - політичний і громадський діяч, правознавець. Народився 1892 року в селі Воля Якубова у багатодітній сім`ї. Блажкевичі належали до шляхетних Українських родин цього села. Іван- двоюрідний брат Андрія Мельника.

Іван Блажкевия народився 1892 року в селі Воля Якубова у багатодітній сім`ї. Блажкевичі належали до шляхетних Українських родин цього села. Іван- двоюрідний брат Андрія Мельника. 

Розпочав навчання Іван Блажкевич у рідному селі, пізніше закінчив Дрогобицьку гімназію, а відтак- факультет права Віденського університету. В австрійській столиці навчався у торговій академії. Після закінчення студій в університеті повернувся до Дрогобича. Крім правничої роботи, молодий адвокат активно займався громадською діяльністю: створив бібліотеки, об`єднання крамарів, був діяльним просвітянином. Адвокат Блажкевич відзначався особливим професіоналізмом. Трактував "правничу професію не як звичайний фах, а покликання, яке зобов`язувало до високих етичних вимог..."

У 20-х роках ХХ століття українські політики запропонували йому кандидували на посла польського законодавчого органу від партії УНДО. І він переміг на виборах. Своєю роботу в сеймі завоював пошану серед польських і єврейських послів. Згодом відійшов від партіїУНДО, яка вклала угоду з польською владою і почала шукати компроміс у польсько-українському конфлікті. Перейшов у опозицію та продовжував сміливо боронити права українців.

У 1939 р. німці запропонували йому очолити міську управу Дрогобича, та Блажкевич відмовився. У вересні цього ж року, був арештований органами НКВС- не допомогли навіть звернення жителів Дрогобича й навколишніх сіл. Два роки знемгав у тюрмах Дрогобича, Самбора, Сгаробільська. У червні 1941 р. його вивезли в Казахстан. Тривалий час працював там сторожем у колгоспі. Його дружину Наталію разом з родиною теж вислали в Казахстан.. На засланні помер її батько, а наталя з матір`ю в 1945 р. приїхала в Дрогобич. Через рік приїхав сюди виснажений каторгою Іван Блажкевич. Невдовзі сім`я переїздить у Львів. Там йому запропонували посаду адвоката, але він відмовився працювати в радянській системі "правосуддя". Влаштувався бібліотекарем у школі №14 м.Львова, а дружина- секретаркою. Помер Іван Блажкевич у 1969 році. Похований на Янівському цвинтарі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан" . Михайло Базар.

3 січня 1945 р. в 3 год. ночі під Ціневу приїхало 75 більшовиків, серед яких було 15 НКВД і 7 польських міліціонерів.

Село Цінева
В 5 год. ранку розпочалась облава і розшуки по селі за вояками УПА. Після перевірки облавники зібрались в приміщенні сільради, куди скликали десятників. Після цього поділились на 7 груп і знову розійшлись по селі, щоб арештувати родини, в яких родичі перебували в підпіллю. Водили по селі і показували хати місцеві десятники. Арешти відбувались наступним чином - обступивши довкола хату облавники викликали хазяїв і казали що ті до двох годин мають зібрати речі і бути готовими. Далі троє заходило до хати, де проводили детальний обшук і опис майна, а інші залишались на сторожі. Далі затриманих людей зігнали до сільради, а їхнє майно загрузили на кілька фір. В 12 год. людей разом з майном відвезено до Рожнятова. 
Того дня в Ціневі було арештовано 11 родин:
Голубовський Андрій Гаврилович, 40 років,
Голубовський Михайло Гаврилович, 38 років,
Голубовська Павліна, дружина Михайла, 23 роки,
Голубовський Зенон, син Михайла, 8 років,
Голубовський Роман, син Михайла, 4 роки.   
2)   Грицьків Михайло, 41 рік,
3)  Максимонько Емілія, 29 років,
4)  Матуляк Іван, 61 рік,
Матуляк Анна, дружина Івана, 60 років,
5)  Романишин Павліна, 61 рік,
6)  Павич Параска, 56 років,
7) Голубовський Данило, 45 років,
8)  Василечко Іван, 37 років,
9)  Лесик Іван, 43 роки,
10)  Клюс Дмитро, 48 років,
11)  Шумей Микола, 32 роки.
Перших 5 родин 6 січня відправили до Калуша, а інших з Рожнятова відпущено додому, але майно сконфісковано. 

понеділок, 2 січня 2023 р.

Ковалів Степан Михайлович (псевдоніми Стефан Ковалів, Дрозд, Дроздищин, Стефан П'ятка, Плескачка, Естко та ін) письменник і педагог, освітянський діяч, автор шкільних підручників, публіцист. Займає чільне місце серед українських письменників останньої чверті XIX століття. Жив і працював в Бориславі.

Ковалів Степан Михайлович (псевдоніми Стефан Ковалів, Дрозд, Дроздищин, Стефан П'ятка, Плескачка, Естко та ін) народився 25 грудня 1848р. с. Брониця — помер 26 квітня 1920р. Борислав) — письменник і педагог, освітянський діяч, автор шкільних підручників, публіцист; займає чільне місце серед українських письменників останньої чверті XIX століття. Жив і працював в Бориславі.

Народився у селі Брониця Дрогобицького району. Закінчив школу отців василіян у Дрогобичі і чотири класи реальної школи в Перемишлі. Не маючи матеріальної допомоги з дому, заробляв приватними уроками та участю в церковному хорі.

Закінчив Львівську учительську семінарію (1875). По закінченні вчителював на Львівщині, від 1879 — у місті Бориславі. Художні твори та статті друкував у «Літературно-науковому вістнику», у газетах «Батьківщина», «Буковина». Основна тема художніх творів — духовний світ соціально і національно скривджених селян, робітників і краса праведницького менталітету української людини. У художньому набутку С.Коваліва понад 100 оповідань і нарисів. Крім того, він є автором більше 40 педагогічних статей, виступів, методичних розробок, які й сьогодні мають неабияку педагогічну цінність.

Помер та похований у Борислав, на цвинтарі по вулиці Потік.

Внук Степана Коваліва, Іван Ковалів був поетом, скрипалем і заснував музичний інститут ім. Миколи Лисенка в Торонто. Праправнук Коваліва — сучасний американський поет та прозаїк Юрій Лазірко.

Загалом з невідомих причин ім'я С.Коваліва не згадувалося викладачами тогочасних підручників, посібників історії української літератури — О.Дорошкевичем, П.Колесником, О.Огоновським, М.Сулимою, М.Рудницьким, В.Радзикевичем. Тільки у «Нарисі української літератури» В.Коряка (1929) знаходимо невеликий шкіц про С.Коваліва.

Після смерті С.Коваліва його твори тривалий час не перевидавалися, хоча у 1926 р. у Харківському видавництві «Рух» вийшла невелика збірка оповідань під назвою «Ройтів шиб». Після цього творчість письменника упродовж довгих років замовчувалася. Лише у 50-х рр. 20-го ст. прізвище С.Коваліва почало згадуватися принагідно у працях, присвячених творчості І.Франка, М.Черемшини, Л.Мартовича. Поет і літературознавець Олекса Засенко у монографії «М.Черемшина», висвітлюючи умови формування світогляду творчості митця, згадує при цьому й Коваліва: «Значного впливу І.Франка зазнали прозаїки і поети 80-90-х рр. — Н.Кобринська, С.Ковалів, У.Кравченко та інші».

У 1952 році Львівське книжково-журнальне видавництво видало «Вибрані оповідання» Степана Коваліва. Збірка складалася з 19 найкращих оповідань і новел письменника. До неї додано вступну статтю Василя Лесина й спогади про Стефана Коваліва, які належать його синові— Юліану Коваліву.

У статті В. М. Лесина зауважується, що в окремих оповіданнях письменника «наявні сильні елементи натуралізму», що на його творах «позначились провінційна обмеження спостережень автора (Борислав та сусідні села)». Серед рецензентів цієї збірки можна назвати Д.Дереча, який у розвідці «Оповідання про минуле Галичини» пише: «Оповідання С.Коваліва допомагають нам уявити страшну капіталістичну дійсність, яка панувала колись на західних землях в Україні».

1958 року Державне видавництво в Києві видало «Твори» Коваліва в упорядкуванні В. М. Лесина та С. Дегтяря з їхньою передмовою, в якій творчість письменника трактується в ідеологічно— схоластичних вимірах. Все значення художнього набутку митця автори зуміли втиснути у такі рядки: «Західно-українські землі уже возз'єднані з Радянською Україною. Борислав став радянським… Твори І.Франка, С.Коваліва про старий Борислав допомагають зрозуміти велич і немеркнучу красу тих змін, що сталися в Бориславі в радянські дні». Більшість рецензентів погоджуються з такою загалом характеристикою творчості С.Коваліва, не залучаючи до аналізу ні нових творів письменника, ні нових здобутків передусім українського літературознавства.

Автори «Історії української літератури у 8 томах» (1967–1971) не залишають поза увагою постать С.Коваліва, щоправда, присвячуючи їй усього кілька сторінок, називають митця «талановитим письменником — демократом», а його творчість — «своєрідним додатком, доповненням до всього того, що геніально відобразив у своїх прозових творах автор циклу „Борислав“». Не заперечуючи учнівства С.Коваліва у «школі Франка», зауважуємо, що талан С.Коваліва хоч і не був таким могутнім і очевидним, як талант І.Франка, та все ж мав свою силу і неповторність, що й не дало йому загубитися серед незліченного потоку наслідувачів митця. Перейнявши літературний досвід Учителя, С.Ковалів творчо використав його у своїх художніх сполуках, продемонструвавши цим щасливу рису справжньої письменницької творчості, зарекомендувавши себе як художника, що вміє вчитися в інших, залишаючись при цьому самим собою.

У підручниках з історії української літератури 80-х рр ім'я С.Коваліва згадується лише в оглядових розділах, присвячених розробці робітничої теми в українській прозі, особливо тема праці і капіталу. У наші дні у розгляді спадщини письменника також не намітилися пожвавлення. Лише у 1998 р. до 150-річчя від дня народження С.Коваліва Р.Горак у Трускавці видав книгу «Стефан Ковалів», де є багато цікавих відомостей про Бориславський край, родовід Ковалівих, але у книзі превалюють історично-краєзнавчі матеріали, а літературна творчість митця майже вийшла з поля зору дослідника, а «цей феномен ще потребує свого детального вивчення та осмислення»,— погоджується Р.Горак.

Знаковою подією у дослідженні науково-педагогічних поглядів народного учителя став вихід у світ у 2007 р. монографії «Педагогічні погляди С. Коваліва» доцента кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету, кандидата педагогічних наук В. Ф. Гетьмана (1921—1997). Ця праця стала логічним завершенням глибокого вивчення педагогічної спадщини С. М. Коваліва, наслідком якого був успішний захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Василь Гетьман уперше проаналізував методи організації навчального процесу, психологічні погляди Вчителя, результатом яких стало стрімке зростання популярності у навколишній місцевості та суспільне визнання навчального закладу, очолюваного педагогом. В наш час, коли народна освіта переживає не найкращі часи, рівень підготовки учнів суттєво знизився, педагогічні погляди С. М. Коваліва заслуговують уваги земляків, спудеїв педагогічних університетів та працівників виконавчої влади, — зазначає В. Гетьман.

Джерело інформації 1.Вікіпедія 
******
Стефан Ковалів (псевдоніми - "Дрозд", "Дроздищин", "Стефан П`ятка", "Плескачка", "Естко") народився 25 грудня 1848 р. у селі Брониця Дрогобицького району. Вчився в Дрогобицькій нормальній школі. Закінчив Львівську учительську семінарію (1875 р.). Після закінчення вчителював на львівщині, від 1879 р.- у м.Бориславі. Художні твори та статті друкував у "Літературно-науковому віснику", газетах "Батьківщина", "Буковина". Основна тема- духовний світ соціально скривджених селян, робітників, краса душі української людини. У художньому набутку С.Коваліва понад 100 оповідань, нарисів, переважно про важке життя робітників. Його називають "Співцем Галицької Каліфорнії", тобто нафтового Борислава. Належав до Франкової літературної школи. Автор понад 40 педагогічних статей, методичних розробок, які й сьогодні мають неабияку педагогічну цінність.

Помер 26 квітня 1920 р., похований у м.Бориславі.
1926 р.вийшла невелика збірка його оповідань під назвою "Ройтів шиб". У 1952 р. Львівське книжково-журнальне видавництво видало "Вибрані оповідання" С.Коваліва. В збірку входили 19 найкращих оповідань та новел письменника.

Іменем Стефана Коваліва у місті Бориславі названа вулиця та новий мікрорайон.

У Дрогобичі також є вулиця, яка носить назву С.Коваліва, у районі відпочинкового комплексу "Залісся".

Джерело інформації 2. "150 славних українців Дрогобиччини". Богдан Пристай.

Зенон Коссак (псевда "Тарнавський", "Конашевич", "Сакко") був онуком заможного дрогобицького господаря- коваля Йосипа батька трьох старшин українського війська УСС, з-поміж яких найбільш відомий Гриць полковник УСС, командир корпусу Української Галицької Армії, розстріляний в 1938 р.

Зенон народився у Дрогобичі 1 квітня 1907 р. Батько забраний 1914 р. до австрійського війська, загинув на війні. Мати мусила важко працювати, щоб вивести в люди чотирьох дітей. Закінчивши в 1926 р. українську гімназію імені Івана Франка в Дрогобичі, зенон поступає на юридичний факультет Львівського університету, але студій не закінчив- увесь час і всього себе віддав підпільній боротьбі з польським окупантом та перебував у тюрмах.
Був одним з із організаторів та лідерів молодіжного націоналістичного руху в Галичині. У гімназії належав до 18-го пластового куреня імені І.Франка, надзвичайно активно працював як у "Пласті", так і в "Соколі", був головою Студентської секції в Дрогобичі. Часто виступав на громадські й ідеологічні теми, їздив з доповідями в села Дрогобиччини. Був співробітником журналів "Студентський шлях", "Студентський вісник", "Літературно-науковий вісник", "Вісник", "Дорога" двотижневика "Гомін Басейну" (відомі статті, що друкувалися "Проблема проводу в Івана Франка", "Професійність студентських секцій", "Українське робітництво" і УСДП, "Плекаймо силу", "Крути"). Був одним із керівників таємних організацій- Організації Вищих Класів Українських Гімназій і Союзу Української Національної Молоді, повітовим провідником УВО й ОУН Дрогобиччини.

У лютому 1929 р. затверджений Є.Коновальцем бойовим і організаційним референтом Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ.Співпрацював у "Бюлетені КЕ ОУН на Західно-Українських Землях", організатор першої Крайової Конфеккренції ОУН у Львові. З його підпільних записів відомі актуальні сьогодні "44 правили життя українського націоналіста" й стаття про український націоналізм. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччини (1929-1930 рр.).

З 1930 р.-заступник бойового еферента Романа Шухевича. З.Коссак керував нападом ОУН на поштовий віз під Белзцем. 28 жовтня 1930 р. організував дрогобицьку бойову групу Української Військової Організації (П.Крисько, В.Білас, Д.Данилишин, М.Гнатів та псевдо "Оса"), яка згодом особливо відзначилася під час проведення збройних акцій як проти польських окупаційних органів загалом, так і проти окремих їх представників- експропріаційні акції у Бориславі (31.07.1931 р.), Трускавці (08.08.1931 р), Городку (30.11.1932 р.), замах на таємного агента поліції Я.Буксу (24.08.1931 р.) і начальника відділу міністерства внутрішніх справ Польщі Т.Голуфка (29.08.1931 р.). Він особисто керував цими акціями, за що польська поліція арештувала Зенона Коссака на підставі доносів провокатора Романа Барановського. З Дрогобицької тюрми його перевезли в березні 1932 р. до Львова, де піддали жорстоким тортурам на допитах.Зі Львова перевезли до Самбора, але згодом звільнили, оскільки не мали доказів. Після голосного нападу на пошту в Городку 30листопада 1932 р. поліція, спираючись на доноси провокатора Миколи Мотики, знову арештувала З.Коссака як організатора нападу.Львівський "наглий суд", який від 17 до 22 грудня 1932 р. судив за це Зенона Коссака, Дмитра Данилишина, Василя Біласа й Маріяна Журахівського, передав справу Коссака звичайному суду. У серпні 1933 р. суд у Львові засудив Зеновія Коссака на 8 років ув`язнення. Відбував кару в тюрмах у Вронках і Сєрадзі (Польща), а наприкінці 1937 р. вийшов на волю, частково скориставшись з амністії.

У 1938 р. його знову арештували- цього разу в зв`язку з запланованою втечею з тюрми Степана Бандери, але через два місяці випустили.

У грудні 1938 р. З.Коссак нелегально перейшов кордон і дістався в Карпатську Україну, яка вела тоді важку боротьбу за Незалежність. Безстрашний, розумний, відданий українській справі, він за неймовірно короткий час став членом Головної Команди Карпатської Січій керівником ідеологічного вишколу в Хустському Січовому Коші. Невдовзі його призначають помічником начальника штабу ОНОКС М.Колодзінського. З.Коссак бере безпосередню участь у геройській обороні Хусту. Тут його поранили

Загинув Зенон Коссак разом з Михайлом Колодзінським та п`ятнадцятьма січовиками біля с.Солотвино Тячівського району Закарпатської області (березень 1939 р.). Угорські окупанти їх розстріляли та скинули у соляні шахти.

Пам`ять про цього Великого Сина Дрогобицької Землі- Героя, що віддав своє життя за Україну, українці збережуть назавжди.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Упоряд.Богдан Пристай.

субота, 31 грудня 2022 р.

31 грудня 1872р. народився Левицький Володимир Йосипович - Український математик. Доктор філософії, професор Львівського університету, дійсний член НТШ. Автор перших праць українською мовою з вищої математики.

*********
Володимир Левицький займає почесне місце серед українських математиків як перший видатний західноукраїнський математик.

Він народився 31 грудня 1872 р. в Тернополі у сім’ї юриста. Після закінчення польської Львівської гімназії у 1890 р. розпочав навчання на філософському факультеті Львівського університету. Мова навчання в обох закладах була польська, наполовину польською була і сім’я Левицького.

Перша стаття В. Левицького з вищої математики українською мовою – “Про симетричні вираження функцій по модулю m” надрукована у 1894 р. А до того вона рік пролежала у видавництві “Записок НТШ”, адже малоймовірним здавалося, що за відсутності української математичної термінології можна видавати українською мовою вищу математику.

У 1895 р. В. Левицький склав іспит на вчителя математики і фізики в середніх школах, а в 1901 р. у Львівському університеті здобув ступінь доктора філософії. Згодом два роки перебував на науковому стажуванні у Берліні та Геттінгені. З 1894 до 1918 р. В. Левицький працював у державних (австрійських, українських і польських) гімназіях Львова й Тернополя. Виконуючи свій громадський обов’язок, читав лекції з вищої математики в Українському таємному університеті у Львові, який громадянство заснувало на знак протесту проти польського уряду, котрий не приймав українців до Львівського університету.

Після звільнення Західної України від польсько-фашистської окупації В. Левицький брав участь в організації фізико-математичного факультету у Львівському університеті. У 1940 р. був затверджений в ученому званні професора.

Володимир Левицький написав близько 100 наукових праць, а також багато науково-популярних статей і перекладів. З-під його пера вийшли кількасот рецензій, критичних заміток з математики, фізики, астрономії, історії. Друкував свої праці українською, польською, німецькою, французькою, англійською та іспанською мовами. Основною ділянкою наукової роботи В. Левицького була теорія аналітичних функцій.

Написав два підручники високого наукового рівня: з алгебри (у співавторстві з Петром Огоновським) та фізики.

Великою заслугою В. Левицького було те, що він зібрав і впорядкував матеріали з української математичної, фізичної, астрономічної, хімічної термінологій. Майже вся наукова і громадська робота В. Левицького проходила в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Він був також членом Польського астрономічного товариства, Французького, Німецького наукових товариств та гуртка математиків у Палермо.

В. Левицький мав відвагу творити українську математичну культуру в дуже несприятливих умовах, був щирим порадником молоді. Помер вчений у Львові 13 липня 1956 р. 

Джерело. https://tobm.org.ua/levytskyy-volodymyr/

"ОУН-УПА на Сумщині". 89 документів з архівів управлінь СБУ та МВСОрганізатори підпілля основний акцент робили на підготовку молодіжних націоналістичних кадрів. У Лебедині почали накопичувати зброю, в Конотопі готувався випуск підпільної газети.

Сапун з дружиною Ніною Пилипівною.

Що читаємо? Книгу за редакцією Геннадія Іванущенка "ОУН-УПА на Сумщині", т.2, видану 2009-го Державним архівом Сумської області (ДАСО) та Центром досліджень визвольного руху.
Важливо знати, що автора саме сьогодні звільнено з посади директора ДАСО.
Що цікавого? Взагалі сама тема викликає інтерес, а в декого - і категоричне заперечення. Справді, де та Сумщина, а де Волинь з Галичиною, місця, де, як всім відомо зродилася і діяла Повстанська армія...

І, тим не менше, книга (а перед тим - і 150-сторінковий перший том під аналогічною назвою) містить 89 документів з архівів управлінь СБУ та МВС у Сумській області, Галузевого архіву СБУ в Києві, ДАСО і ЦДВР. Зрозуміло - нагромаджених ще в радянські часи, отже, розмови про підступних "бандер", які пролізли в архів і приховали одне, вип'ятивши інше, можна відразу опустити як неконструктивні.

Центральною фігурою українських націоналістів Сумщини можна назвати Семена Сапуна, уродженця села Попівка Карлівського району Полтавської області, з родини заможних селян, за освітою - вчителя. У 1926 році сім'я була позбавлена виборчих прав. У 1930-му і батьки Сапуна були розкуркулені "по ІІІ-й категорії".

У 1938-1939 рр. перебував за ґратами, за обвинуваченням у приналежності до "контрреволюційної повстанської організації". Проте, довести це фактами протягом 8-ми місяців не вдалося. Відтак його випустили.

На початку німецько-радянської війни на Сумщину приходять члени похідних груп ОУН, обидвох напрямків - і бандерівського, і мельниківського. Це були кільканадцять осіб, які взялися до участі в самоврядних органах, окупаційній пресі, школах. Ідея була опанувати українське середовище і підготовляти боротьбу за Українську самостійну соборну державу.

"Подекуди учасники похідних груп знаходили на сході України залишки підпільних організацій, що діяли тут ще з 20-30-х років. Це осередки "Мужичої партії", які існували в Полтаві, Охтирці, Ромнах, та розрізнені учасники інших організацій, у першу чергу СВУ-СУМ. Не останню роль відігравала та обставина, що Сумщина, з огляду на унікальні природні умови та географічне положення, мала давні традиції визвольної боротьби. Наприклад, лише за попередніми оцінками, протягом 1919-1923 років тут діяло 106 антибільшовицьких повстанських загонів, загальною кількістю понад 40 тис. людей. Останній такий загін під командою отамана Пилипа Ващенка був розбитий у шосткинських лісах на початку 1929 року, тому виникнення підпільних клітин ОУН в Сумській області не було чимось несподіваним і штучним".

Збереглася замітка, написана Сапуном у газеті "Сумський вісник" - "Вивчаймо мову наших друзів... наших визволителів... бо якже [не] вивчати мову і культуру того народу, якому ми будемо завжди вдячні, який великими жертвами здобув нам волю, здобув нам наш рідний край". Повідомляє, що за три дні записалося на курси німецької 140 громадян віком від 17 до 60 років.

Оскільки патріотично налаштованим вчителям було важко знайти собі роботу, Сапун лобіює створення приватної української гімназії, отримує таке право, але буквально за пару місяців втрачає довіру. Надто очевидним було те, що націоналісти не мали наміру допомагати німцям визискувати Україну.

За зізнаннями одного з чільних націоналістів Сумщини Григорія Сергієнка, питання про створення в Сумах підпілля ОУН виникло вже в середині листопада 1941-го: "організатори підпілля основний акцент робили на підготовку молодіжних націоналістичних кадрів, застосовуючи при цьому можливості своєї викладацької роботи. У навчальну програму гімназії було включено такі предмети, як історія України, географія України, українознавство. Однак через деякий час, викладання цих предметів німецькою комендатурою було заборонене". Конститування осередку припало на перші місяці 1942 р.

Як зазначає Геннадій Іванущенко, ініціатори створення підпільної групи спочатку відхилили саму можливість друкувати матеріали в легальному органі міської управи, газеті "Сумський вісник", з огляду на те, що в її редакції "немає українців". З огляду на українські прізвища серед членів редакції та авторів можна припустити, що тут малося на увазі не етнічне походження, а політична позиція та національна свідомість.

Учасниця бандерівської групи Семена Сапуна Марія Голубова підтримувала зв'язки з своїм племінником Олегом Ольжичем, який на той час керував крайовою організацією ОУН-мельниківців.

"Емісари ОУН зі Львова Савченко і Чайка влаштувалися сторожами на курси німецької мови". Директором курсів був Сапун, отже він мав можливість залучати їх до організаційної роботи. "Під приводом різних господарських доручень, вони часто виїжджали до різних районів Сумської області: Лебединського, Краснопільського, Конотопського, Хотінського та інших".

Спочатку створювався осередок товариства "Просвіта", а потім через нього "фільтрувалися" люди для більш серйозної політичної роботи. У Лебедині почали накопичувати зброю, в Конотопі готувався випуск підпільної газети.

За свідченнями Сергієнка до обласного активу ОУН входили: Сапун Семен Семенович, Сергієнко Григорій Іванович, Лозенко Гнат Олексійович, Власенко Віктор Іванович, Тарасенко Микита, Савченко Андрій, Чайка, Швачко Пилип Кіндратович. До міського - Барило Анатолій Андрійович, Абрамович Петро Никандрович, Корнієнко Іван Петрович, Педерій, Горбань Федір Панасович, Зайцев Олександр Іванович, Черевко.

Сапуна та частину його однодумців заарештовали 7 жовтня 1942 року. Проведенням арешту керував начальник СД Ганен. Під час арешту було вилучено націоналістичну літературу. Слідство тривало майже 5 місяців - до 20 лютого 1943 р.

Відтак більшість чільних оунівців було нацистами страчено. Один із уцілілих, Данило Махонько незабаром на допиті в НКВС розповів подробиці: "немцы согнали заключенных в подвал овощехранилища, расположенного во дворе тюрьмы и два отстойника канализационных ям наполненных нечистотами около пятисот человек. Облили это овощехранилище и ямы какой-то горючей жидкостью и подожгли. Таким образом все заключенные сгорели живьем и спасти их никак было нельзя, т.к. немцы их охраняли... в течение трех суток".

Боротьба українських націоналістів на Сумщині не припинилася з поверненням "совітів". Навпаки, подекуди вона переходила в форму "партизанки".

Чернігівський дослідник С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що у травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 осіб. Усі вони були уродженцями тих країв, куди прямували.

15 листопада 1944 р. Роменський райвідділ НКВС прийняв повідомлення, що на території Волковицької сільради діє "вооруженная бандгруппировка", члени якої одягнені в військову форму, мають автомати та гвинтівки, які під виглядом співробітників НКВС провели кілька пограбувань, "исключительно сельского и колхозного актива". Крім вилучення харчів, кращих коней і речей на суму 150 тис. рублів, "бандиты" крейдою написали на паркані "Смерть жидовским коммунистам". Сина завгоспа Зименського поставили на коліна і змусили повторити, що він служитиме "українському уряду".

Для пошуку і знешкодження повстанців було створено агентурну справу "Автоматчики" і одному із сексотів на псевдо "Гром" було поставлено завдання влитися в "банду". Через кілька тижнів він повідомив "органи", що загін складається з 6 осіб, всі - місцеві мешканці, на озброєнні - автомат, гвинтівка, 70 патронів і 2 гранати. Командир - Микола Цуб, колишній вояк УПА, який отримав наказ повернутись на батьківщину та організувати "банду из числа дезертиров Красной Армии, бывших полицейских и лиц, недовольных советской властью".

Прикметно, що радянський інформатор повідомляє, що вилучене у колгоспах зерно "бандити" роздають населенню, "которое сочувственно относилось к ним и оказывает всяческую поддержку".

19 грудня 1944 р. боївка УПА була знешкоджена через зрадницьку роботу тридцятирічного агента "Грома", мешканця хутора Широкий Яр, прізвище якого упорядники книги не вказують з етичних міркувань. Крім зброї, вилучили 60 листівок Головного Команування УПА.

Затриманий повстанець Іван Рибалко повідомив на слідстві, що Цуб наполягав на потребі розстріляти та спалити кількох голів колгоспів і бригадирів, які змушують працювати на трудодні, накладають на селян штрафи - "тем самым колхозный актив поймет, что требовать от колхозников выхода на работу нельзя".

У грудні 44-го на терені цієї східноукраїнської області було ліквідовано 5 "бандгрупп" чисельністю 27 осіб.

"Особливо активізувався повстанський рух на Сумщині в період голоду 1946-1947 років. Так, 26 серпня 1947 року Кролевецький районний відділ МВС повідомляв, що в ніч на 26 серпня 1947 року трьома невідомими [група УПА Кобзаря], озброєними автоматами скоєно напад на колгоспну ферму. Ними було розірвано 2 портрети, залишено "контрреволюційнну листівку".

За повідомленням Охтирського РВ МВС 25 листопада 1947 р. в м. Охтирка виявлено п'ять "контрреволюційних листівок" повстанського характеру.

15 грудня 1947 року на пошту м. Лебедина із Станіславської області поступило 3 листи з "антирадянськими націоналістичними листівками", віддрукованими друкарськми способом.

В ніч на 25 листопада 1947 року у м. Охтирці в різних місцях виявлено 25 "контрреволюційних листівок" писаних від руки друкарським шрифтом на стандартних листах паперу".

Учасники ОУН, які уціліли від гітлерівських репресій, після війни "розроблялися" уже комуністичною "охранкою". Навіть ті, як, наприклад Власенко, Барило, Сик, котрі встигли побувати на фронті, були нагороджені орденами і медалями, були покарані роками таборів. Ніщо, навіть пролита "за Родину, за Сталина!" кров, не могло стати індульгенцією. "Боротьба проти німців за створення незалежної України була таким злочином, який перевершував усі фронтові заслуги".

Фраза. В Середино-Будському районі є село Зернове, про яке залишив цікаві спогади знаменитий свого часу партизанський ватажок Олександр Сабуров:

"Да, это село у нас как бельмо на глазу... Оно преграждало путь нашим партизанам, уходящим на задание. Чуть только кто покажется на виду, из села несутся крики: "В ружьё, бандиты идут!" - и начинается пальба.

Что же случилось с Зерново? Почему оно так разительно отличалось от других украинских сёл, где партизаны всегда находили сочувствие? Дело в том, что сразу же с приближением немцев все честные люди покинули Зерново... Село наводнили предатели-полицаи и их семьи. По нашим данным, полицейский гарнизон там насчитывал триста пятьдесят человек. Трезуб - этот знак принадлежности к буржуазным украинским националистам - красовался на воротах почти каждого дома. Другого такого коварного села мы больше на Украине не встречали".

Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"
  https://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/12/2/7318/

пʼятниця, 30 грудня 2022 р.

Московитські "спецслужби" проти Націоналістичної Одеси.

Одеса, як дуже важливе і стратегічне місто на березі Чорного моря, безперечно цікавила українських націоналістів. Тут було створено обласний провід ОУН-р, який своєю діяльність охоплював усю територію Трансністрії. Одеську область вкрила мережа осередків, об’єднаних у районні та окружні ланки. За даними Т. Вінцковського та І. Нікульчи, протягом 1941-1944 років на території Трансністрії до самостійницького підпілля належало не менше тисячі осіб, питому вагу серед яких складали оунівці.

ОУН-р посилила свою діяльність в жовтні 1942 р., коли до Одеси прибули колишні керівники Південної похідної групи Тимофій Семчишин («Мирослав Річка») та Мефодій Павлишин («Матвій»). На той час тут підпіллям керував Богдан Яворський разом з Мирославом Чинегою («Курентулом»). Серед провідного активу можемо виокремити П. Вітряного (лідер групи спеціалістів), В. Брижицького (очолював групу педагогічних кадрів), П. Нанієв й Р. Гавдзинська (групи студіюючої молоді) та лідера молодіжного напрямку, студентку харчового технікуму Олександру Плеве (з усіх вищевказаних вона єдина станом на 1945 рік уникнула арешту радянських органів держбезпеки).

Наприкінці 1942 року обласний провід очолив Тимофій Семчишин, його заступником призначено Мефодія Павлишина з обов’язками військового референта. Референтуру Служби безпеки було доручено Богдану Яворському, а пропагандистський напрямок – Мирославу Чинезі. Оргреферентом став підпільник «Лемко». Зв’язковим проводу був «Ваня». Серед співробітників референтури пропаганди згадуються Михайло Соколик («Ігор») та Ірина Горошенко («Дарина»).

Варто зауважити, що на теренах Одещини була облаштована підпільна друкарня, куратором роботи якої був безпосередньо обласний провідник Семчишин. Тут друкувалися як видання місцевого підпілля («За державність», «Чорноморський вісник»), так і Проводу ОУН-р Південноукраїнських земель («Молода Україна»).

Не останню роль у діяльності одеських оунівців відігравав військовий напрямок. Керівником відповідної референтури Мефодієм Павлишиним було утворено мобілізаційний штаб УПА, до якого, зокрема, залучені колишній лейтенант Червоної армії Нікульський й колишній поручик царської армії Брижицький. Задача співробітників штабу полягала у залученні до відділів УПА молоді й колишніх старшин царської й червоної армій та УНР.

Для потреб повстанських відділів, які діяли на Західноукраїнських землях, обласний провід відправив значну кількість медикаментів (йод, хінін, аспірин, стрептоцид, перев’язочні матеріали тощо).

Цілком усвідомлюючи небезпеку від діяльності українських націоналістів в Одесі й області, радянські спецслужби проводили протиоунівську діяльність ще під час румунської й німецької окупації. В обласному центрі було створено 2 радянські резидентури у складі 12 агентів, частина з яких працювала по лінії націоналістичного підпілля.

Активізувалася ця діяльність після повернення радянської влади. Внаслідок проведення агентурно-слідчих заходів, члени ОУН були виявлені серед студентів університету, консервного й медичного інститутів, морського, дорожнього й харчового технікумів, стоматологічної школи, а також серед педагогічного складу навчальних закладів, артистів Українського театру ім. Шевченка, працівників порту, ряду промислових підприємств тощо. На периферії основною базою для підпілля стали молодь, вчителі та колишні учасники Української революції.

На території Одеси станом на середину 1945 року, внаслідок агентурно-оперативної роботи, було встановлено 73 особи, які належали до підпілля ОУН-р, із них 45 було заарештовано, 25 – оголошені у розшук. У активній розробці перебували троє: дружина Семчишина Таісія Захарова («Лєна»), науковий співробітник Археологічного музею Теофіл Згоральський (підтримував зв’язки із оунівцем С. Караванським) та бухгалтер районного житлоуправління, учасниця похідної групи Ірина Шумська.

На периферії співробітникам одеського НКДБ були виявлені осередки ОУН-р у наступних районах: Голованівському (Кіровоградська область), Першотравневому (в сучасному Захарівському районі), Ширяївському, Балтському, Ананьївському, Грушківському (з 1949 року центр району перенесено до м. Ульянівка, Кіровоградська область), Андре-Іванівському (тепер – Миколаївському), Любашівському, Мостовському (тепер населений пункт Доманівського району Миколаївської області) та власне Доманівському.

У Голованівці підпілля було організоване Ярославом Христюком. До керівництва належали також Іван Рудник та Федір Хоменко, які, працюючи в місцевій друкарні, організували нелегальний випуск націоналістичної літератури, яку потім поширювали на території району. В районі також було створено й озброєно відділ УПА, який наприкінці 1943 року відійшов у Вінницькі ліси.

У Любашівському районі осередки підпілля були створені в червні 1943 року під час приїзду з Одеси колишнього капітану Чорноморського флоту Володимира Аркана, що видавав себе за комерсанта. Мостівське підпілля було створене студентом Миколою Ковалем, який знаходився на зв’язку із військовим референтом Павлишиним. Розбудовою ОУН-р у Ширяївському районі займалися Мефодій Павлишин та зв’язковий обласного проводу «Ваня», якого тут знали як Івана Корчинського. Він же працював і у Балтському районі.

Загалом, на периферії, на середину літа 1945 року було виявлено 88 членів ОУН-р, з них заарештовано – 35.

Одеське підпілля ОУН, керованої А. Мельником, потрапило до пастки радянських спецслужб у перші дні свого існування. У січні 1942 р. у Києві до організації був залучений Федір Крикун, який отримав псевдонім «Морський» і був призначений обласним провідником на Одесу. Залучення до ОУН Крикун розпочав у колі найближчого оточення. Але особа, яка була залучена ним першою виявилася агентом НКДБ «Гусєвим». Цей агент був призначений Крикуном на посаду керівника міського проводу ОУН в Одесі під псевдо «Сивий-Старий».

В рамках роботи з налагодження діяльності ОУН по області, Федір Крикун створив кооператив для чиновників одеського муніципалітету. На чолі кооперативу, знову ж таки, опинився «Гусєв». До новоствореної організації набиралися люди з середовища ОУН, а поїздки на заготівлю продуктів використовувалися для створення осередків підпілля. Зокрема, таким чином вдалося організувати малочисельні ланки в Ширяївському, Кривоозерському (тепер – в Миколаївській області) та Одеському приміському районах.

Після повернення радянської влади вирахувати підпілля, враховуючи наявність агента на керівній посаді, було неважко. На 28 членів ОУН була заведена агентурна справа. Заарештовано було 16 оунівців, 7 перебували у розшуку, ще 5 активно розроблялися. Серед заарештованих був і провідник Федір Крикун, також директор Українського театру Степан Бондарчук («Батя») та доцент Одеського університету Федір Шулянський.

Разом із тим, з реалізацією агентурних справ на членів ОУН-р та ОУН влітку 1945 року, історія націоналістичної Одеси не закінчилася. Тут і далі створювалися й діяли осередки націоналістичного підпілля. Наприкінці 1940-х лікуватися й відпочивати тут собі дозволяв один з найбільш розшукуваних у СРСР, Головний командир УПА Роман Шухевич. Триває ця історія й сьогодні.

Джерело інформації:
https://ukrnationalism.com
Щур Юрій

Боротьба ОУН та УПА на Вінниччині. На терені Вінницької області діяла група УПА-Південь. Вона була сформована влітку 1943 року під командуванням полковника "Батька" (Омеляна Грабця) на Уманщині.

О. Грабець "Батько"

На початку 1944 року ця група складалася з 3-х Воєнних округів (ВО): ВО"Холодний Яр", ВО "Вінниця" та ВО "Умань". До ВО "Вінниця", яким командував командир "Ясен", входили курені "Сторчана", "Мамая" та "Буревія".
 
Большевицька пропаганда багато років паплюжила українських повстанців, називаючи їх "українсько-німецькими націоналістами", "прислужниками Гітлера" і т. п. Щоб спростувати ці звинувачення, варто звернутися до німецьких джерел. У період окупації у Вінниці виходила газета "Вінницькі вісті" під егідою німецької адміністрації і висловлювала її думку. 3-го червня 1943 року ця газета писала про борців за волю України: "Ми думаємо, що ці "атамани", які прибирають голосні опереткові псевдоніми, втягнені .„у майстерну сітку жидівсько-більшовицьких провокацій. Тим самим вони перебувають на службі ворогів України... В своїх власних інтересах населення України категорично відкидає більшовизм і відпекується від так званих "національних" бандитських груп".
 
Влітку-восени 1943 року УПА-Південь вирушила в рейд на захід через Гайсинщину, Жмеринку, Літинщину в Летичівщину. Про боротьбу українських повстанців в той час в Літинському районі розповідає учасник тих подій Микола Миколайович Шестопаль родом з с. Вонячен (нині Городище).
 
Якось уночі хтось постукав до них у хату - це був командир "Батько". Він приніс з собою друкарську машинку, на якій почав друкувати листівки. А Микола Шестопаль, тоді 16-річний хлопець, розкидав і розклеював ці листівки у Літині. У них розповідалося про звірства фашистів, про те. як бідують українці, що виїхали в Німеччину. У цих листівках повстанці закликали юнаків і дівчат не їхати в Німеччину. "Батько" говорив з молоддю, пояснював їм, що і німці, і більшовики це вороги з ними треба боротися, співав пісні: "Ми українські партизани, нащадки славних козаків, ми носим бомби і нагани і б'єм комуну й німаків".
 
Поживши кілька днів, поки поранена рука зажила. "Батько" пішов на Летичів.
 
А через деякий час Миколу Шестопаля схопили німці й кинули в Літинську тюрму. Його там били, вимагаючи, щоб він сказав, де "Батько".
 
Якось вночі в тюремну камеру зайшли якісь люди і розбудили Миколу: "Вставай, ми українські повстанці, прийшли вас визволяти". Той злякався, подумав, що це провокація німців, але потім побачив "Батька" і зрозумів, що це "свої". Вони розкидали листівки, прихопили кілька гвинтівок і втекли. В Літині після цього зчинився страшенний гармидер, літали ракети, чулася безладна стрілянина німців і поліцаїв. Але семеро сміливих повстанців, які вчинили наліт на Літинську тюрму, були вже далеко.
 
Під час німецької окупації на терені Вінниччини були сутички між червоними партизанами і українськими повстанцями. Згідно архівних матеріалів большевицькі партизани загону ім. Кірова під керівництвом С.Тарнавського роззброїли націоналістичну групу в с. Жорниці Іллінецького р-ну. А в постанові Літинського РК КП(б)У говориться, що "украинско-немецкие националисты" убили наших подпольщиков Главачука Феодосия и Ткачука Герасима - с. Новоселица-Залужная".
 
У кінці 1943 року, згідно звіту про бойову діяльність кавбригади їм. Леніна, "имели место случаи также столкновения партизан с украинскими националистами, которые, численностью до 600 чел., дислоцировались в селах и хуторах вблизи Черного леса".
 
Як свідчить Микола Шестопаль, на Літинщині між "Батьком" і червоними партизанами була укладена угода про координацію дій. У звіті командира з'єднання ім. Леніна Владимирова також є згадка про намагання большевицьких партизан провести переговори з українськими повстанцями. Під час перебування з'єднання на Літинщині його командування довідалося, що в Брусленові стоїть бригада УПА "Мечковскому и Васильєву было приказано связаться с ними... и "пригласить их в гости" в часов 10-11 вечера", - свідчить Владимиров. Але ті не погодились, пояснивши Бурченку (очевидно, комісарові) і Владимирові, що бандерівці з Брусленова вийшли. А, насправді, ті залишалися на місці і лише наступного дня залишили село.
 
За намагання знайти спільну мову з українськими повстанцями Бурченко, як вважає М. Шестопаль, потрапив у немилість до большевицького керівництва.
 
Весною 1944 року перед наступом Червоної Армії група УПА-Південь вирушила з Вінниччини й Кам'янець-Подільщини на Волинь. Під час цього переходу повстанці зазнали тяжких втрат у боях з "заградительными отрядами" НКВД.
 
Для українських визвольних сил на Вінниччині почався новий етап-боротьба з большевицькою окупацією. 7 квітня 1944 року, згідно донесення майора НКВД Бруєвича, його опергрупа вступила в бій з українськими повстанцями на території Хмельникського р-ну, було вбито 2-х повстанців і одного взято в полон.
 
У довідці обласного управління НКВД від 4 травня повідомляється, що 22 і 24 квітня 1944 року у Чорному лісі з'явився озброєний загін "бандерівців" чисельністю в 250-300 чол. Він складався з 2-х з'єднань - першого під командуванням Гузиря, другого - під командуванням Довбуша. Петро Мірчук пише в своїй книзі "Українська Повстанська армія. 1942-1952", що курінний командир Довбуш загинув на початку червня 1944 року на Кам'янець-Подільщині у великому бою з большевиками.
 
У доповідній під грифом "сов. секретно" повідомлялося комісару внутрішніх справ УССР, що 24 травня "чекистско-войсковой отряд" під командуванням майора Кальника вступив у бій з загоном повстанців в Вонятинському лісі. Одного повстанця большевики вбили, а одного взяли в полон, захопили також воза. Штабні документи та зброю. Полонений сказав на допиті, що на Вінниччину прийшло 5 загонів УПА загальною чисельністю до 500 чол. під проводом "Батька". Далі в доповідній пояснювалося, що бандерівська група складалася з 2-х самостійних загонів. Одним з них чисельністю 300 чол. командував "Богун-Тополенко", другим, в якому знаходився і командир "Батько", командували "Шуляк" та "Ігор".
 
Затриманий бандерівець Т. сказав на допиті, проведеному заступником начальника УНКВД по Вінницькій області підполковником Качиним, що 12 травня він опинився в загоні УПА чисельністю 30 чол. Це очевидно, був загін "Богуна". За показаннями затриманого, полк. "Батько" був "вищесереднього зросту, близько 40 років на вигляд, обличчя худорляве, волосся світлорусяве, одягнений в захисну гімнастерку, сірі брюки, в чоботях На голові шапка-мазепинка з тризубом у вигляді значка головної відзнаки. При собі він мав речовий мішок, вкритий хутром, озброєний фінським автоматом-кулеметом".
 
Цей загін в Циганському лісі був розділений на 2 групи: одна з них чисельністю в 300 чол. рушила на Волинь, а інша - в 130 чол. пішла на схід у Вінницьку область, з нею був і командир "Батько".
 
П'ятого червня, згідно з повідомленням про ліквідацію загону "Шуляка", дільничний уповноважений міліціонер Павлов виявив цей другий загін поблизу Широкої Греблі (Вінницький р-н). Отримавши його повідомлення, підрозділ 189-го батальйону внутрішніх військ НКВД вступив у бій і оточив загін "Шуляка". В цьому бою було вбито 71 повстанця , в т. ч. і командира "Шуляка", а іншим вдалося втекти у ліси. Енкаведисти втратили 3 чоловік, в т. ч. I Павлова.
 
А 11 червня 1944 року, за повідомленням НКВД, "з 10.00 до 17.00 розгромлено штаб "Батько"-"Богун", командира генерального воєнного округу УПА по Вінницькій області, Кам'янець-Подільській області і Бердичівського округу в кількості до 30 чол. Під час бою вбито 14 повстанців, взято в полон 2-х чоловік, в т. ч. вбитий "Батько"- "Богун". Захоплені трофеї: гвинтівок - 5, автоматів - 3, РК - 1, гранат - 8, патрони.
 
Затримані особисті зв'язкові "Батька" - "Богуна" в с. Микулинці в кількості 3-х чоловік".
 
Одним з найголовніших завдань Української Повстанської Армії було проведення агітаційної роботи серед населення, розповсюдження листівок із закликами підніматися на боротьбу проти фашистського і большевицького поневолення.
 
Одна з листівок, що поширювались в нашій області, закликала українців: "На жадну проголошену ворогом мобілізацію ми не підемо, ані на німецьку, ані на московсько-більшовицьку... Ми не приймаємо наказів ворога. Нам наказує сьогодні тільки організація українських націоналістів (ОУН)".
 
На Вінниччині розповсюджувались також книжечки "Слово бойцам и командирам Красной Армии", Універсал Української Головної Визвольної Ради від червня 1944 року, гумористичні листівки, "Український перець".
 
У цих листівках розповідався, зокрема, анекдот про Лазаря Кагановича. Його племінник пише листа до своєї жінки: "Дарагая Сара! Я нахожусь в передовой лінії, возле Ташкента. А як потребуєт родіна і товаріщ Сталін, я поєду єщо дальше, в Чіту".
 
У травні 1945 року закінчилася війна большевиків з фашистами, та не закінчилася його війна з українським народом. І незважаючи на жорстокий терор, патріоти України продовжували нерівну боротьбу проти большевицької імперії.
 
Зокрема, на Вінниччині після війни діяло кілька націоналістичних груп. Так в Гайсинському і Тростянецькому районах, за даними секретаря Гайсинського РК КП(б)У, діяла "бандитская группа бандеровцев" Ломачевського. Згідно довідки в. о. начальника управління МГБ Вінницької області полковника Антонова від 25. XI. 47 р. на території Хмельникського та Уладівського районів діяла група "нелегала-оуновца" Бевзелюка Василя Максимовича, а в Літинському р-ні - група Гуменюка. 22 листопада опергрупа УМГБ під керівництвом підполковника Марушенко розправилася з Бевзелюком - він був убитий.
 
У вересні 1946 року Вінницький обком КП(б)У доповідав секретарю ЦК КП(б)У Хрущову, що на території області виявлені листівки "антисоветского, националистического содержания". На території Сорочанського мелькомбінату були знайдені листівки загону Віктора Деманченського із зверненням до народу: "Весь забранный хлеб лежит на складах, а мы пухнем от голода... Для того, чтобы Вы остались живы, надо чтобы все эти склады пошли дымом, а хлеб чтобы был в наших руках".
 
А в селі Паланка Тульчинського р-ну з'явилися листівки надруковані на машинці: "Драгоценный, замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, что большевизм и фашизм - это родные братья, враги всего человечества.
 
Смерть кровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму!
 
Да здравствует свободная, вольная, независимая Украина!
Разбирай колхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!”
 
Автори і розповсюджувачі цих листівок знайдені не були. Через рік, у вересні 1947 року секретар Вінницького обкому КП(б)У М.Стахурський відправив доповідну такого змісту:
"Сов. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У товаришу Кагановичу.
Доношу, что 17 августа 1947 года в 5 часов 30 минут утра на территории села Тартак Чечельникского района директором инкубаторной станции тов. Швец А.А. обнаружено, подобрано и сдано районному отделению МГБ 11 листовок контрреволюционного содержания, а именно:
 
"Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народів і людини! Геть тиранів і диктатуру сталінської кліки! Смерть Сталіну!"
 
И одна листовка следующего содержания:
 
"Бійці:- командири Червоної Армії! Сталін найбільший ворог народу! Після Гітлера час на Сталіна! Хай живе воля народів і людини!"
 
Все листовки отпечатаны на пишущей машинке.
Органами МГБ приняты меры к розыску автора этих листовок.
секретарь обкома КП(б)У М. Стахурский".
У 1947 році за даними полк. Антонова на Вінниччині було заарештовано 43 члени ОУН, УПА, а 55 чоловік заарештовано за "антисоветскую агитацию и распространение антисоветских листовок".
 
Таким чином, не збулося пророкування німецьких окупантів, щодо УПА, висловлене ними в газеті "Вінницькі вісті": "Досить двох тижнів, щоб таку "велику силу",... яка є просто смішною в обставинах сучасної війни з її літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами, знищити дощенту". Боротьба УПА проти большевицької окупації тривала до 1952, а за деякими даними до 1956 року.
Джерело інформації: ФБ (УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.)
(Малигін Анатолій).

Різдвяні свята в концтаборах московії (Автор: Пожоджук Дмитро) Фото Вертеп в концтаборі.

Космач – мальовниче українське село на Гуцульщині, яке віддавна вабило і вабить видатних зарубіжних дослідників Оскара Кольберга, Еріха Кольбенгаєра, Раймунда Кайндля, Давида Гобермана та славетних українських діячів історії і культури Філарета Колессу, Олексу Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Олександра Довженка, Аллу Горську, Ольгу Луцик-Рем, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Романа Іваничука, Володимира Грабовецького... 

Привертав їхню увагу Космач своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями і традиціями, гордим духом визвольних змагань. Свого часу голова СФУЖО пані Оксана Соколик з Канади висловилася: “Бути в Україні і не бачити Космача – то був би неповний образ Батьківщини”. А письменник Степан Пушик підкреслив:

І добре, що на світі є Космач, 
Крім Києва, крім Харкова,
Крім Львова...

 
Отож Космач – велетенське село в Карпатах. У ньому в усі часи розквітали народні ремесла: вишивка, писанкарство, ткацтво, ліщиноплетіння, бісероплетіння, боднарство, різьбярство, мосяжництво, кушнірство, виготовлення музичних інструментів – одним словом, усі види народної творчості. 

Космач добре пам’ятає свою історію – великі битви армії УПА з мадярами, німцями і росіянами. Особливо успішною була Космацька битва в січні 1945 року, в якій українські повстанці вщент розгромили каральну дивізію генерала Ніколая Дергачова. 

Вільний дух космачанина, його непокора – ось що стало основною причиною депортації космачан у концтабори Росії. Мали про що оповісти корінні космачани Іван та Олена Мохнатчуки, Анна Гаврищук, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки... Цим людям не одне Різдво довелося зустріти далеко від рідного дому, у жорстокій неволі. 

Пригадував мешканець Космача Іван Карп’юк, син Василя, 1920 року народження: “1950 року забрали з Космача двадцять одну родину, ні в чому не винних людей. Уявіть собі, скільки це було людей, бо в Космачі всі сім’ї були багатодітними. Отож забрали нас у великодній вівторок увечері до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом з дружиною Василиною та маленькою дитиною. Відтак з Коломиї повезли потягом до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська в Росію. Опісля – пароплавом угору – річкою Об дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в темний ліс. 

Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в російській державі. 

В липні 1950 року ми почали поступово обживатися на російському засланні. Будували бараки, аби мали в чому жити. Як стала зима, надворі мороз був понад сорок градусів. Зближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський Казимир Бартафус та львівський – отець Цегельський. І настав Святий Вечір. Нам було дуже гірко, бо були на чужині, далеко від України, від нашої Гуцульщини. То був наш перший Святий Вечір на вигнанні. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Як тільки пізно ввечері ми повернулись з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в “башмак” і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас зібрали і випровадили вночі в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися зі священиків: “А сейчас посмотрім, как попи рубят дєрєв’я!”. 

На очі старого гуцула нараз набігли сльози. Хоч минули вже десятиліття від того часу, але він усе пам’ятав до крихітки, все оте поневіряння осіло в Івановій душі гіркою печаллю.

“Та ми гав не ловили, – продовжував Іван Карп’юк. – Як лиш від нас відлучився конвой, ми зійшлися докупи в зрубі і наші священики литовський та український правили службу Божу прямо в лісі на пні, хоч було вже далеко за північ. Ми своїх традицій не губили, ми добре знали, якого ми роду...”.

“Я був політичним в’язнем російських концтаборів, – згадував житель Космача Дмитро Палійчук. – На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий Вечір корчувати ліс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх однодумців з Космача чи вояків УПА. Я вперто мовчав, бо присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, і я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожних дві години. Та це ще не все. Закінчувалася ніч під Різдво. Я згадав, як у нас у Космачі ходять від хати до хати колядники, вітають гуцулів зі святами, гостяться. А я був на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю політичного, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже, аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, наче не на каторзі, а десь у Космачі під смерекою, серед рідних гір, біля своїх однодумців, заспівав:

Чи ви, хлопці, спали,
чи ви в карти й грали,
Що ви Україну кацапам
продали?..

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав побити мене до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Відтак вивели з кабінету і вилили на мене відро крижаної води. Я очуняв і мене знову привели на допит і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповіщала, що вже починалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: “Вот наконєц-то бандєровєц поумнєл...”. Я сів на стілець і прикинувся, що хочу щось писати. Але минала хвилина, друга, а я нічого не писав. Тоді чекіст розгадав мої заміри і звелів встати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво і ніч після Різдва. Своїх ніг я вже не відчував. А чекісти змінювалися через кожні дві години...”.

Ось такі несолодкі спомини в космачан. Із плином часу дехто з них повернувся в рідні околиці, а більшість залишилися навічно в російській мерзлоті так і не похованими по-християнськи. Десь там покоїться прах дитини Івана та Василини Карп’юків, а також дружини Петра Палійчука Олени. І старої Полагнєчки з присілка Бані, яку вивезли з Космача з її численними дітьми. І ще сотень моїх односельців. Над їхніми могилами віють сибірські вітри, виють голодні вовки. Хрести соснові вже погнили...

“А ми спробували в Мордовії організувати “Вертеп”, – пригадує зв’язкова УПА Параска Боб’як, донька Михайла, 1925 року народження. – Попервах слова в нашому “Вертепі” цілком не мали політичного забарвлення. Наші охоронці трохи нас послухали, а відтак залишили і пішли “глушити” горілку. Алкоголю в наших таборах не бракувало. Вони бачили, що не можуть нас зломити, то сподівалися зробити з нас п’яничок. Проте коли ми не пили, то вони випивали самі. Так-от, тільки вони розійшлися, як наш “Вертеп” набрав політичного забарвлення, і ми тоді вже були для себе панами. До нас долучилися литовці, латвійці, поляки і білоруси, які шанували нас за те, що ми були добре зорганізованою українською громадою. Я щаслива, що змогла зберегти фотографію “Вертепу” ще з тих часів...”.

“Я зустрічав не одні Різдвяні свята в комуністичних концтаборах. Я був добрим співаком, то на Святий Вечір ми старалися колядувати. Але першого року наш Святий Вечір був кривавий, бо цього дня в нашому. бівакові розстрілювали українських священиків. Такого страшилища ніхто не міг собі навіть уявити”.

Українську націю Росія нищила різними способами. Але українці, як той лист подорожника: чим на нього більше наступають, тим більше він пнеться вгору, росте. Нищили українців турки, татари, німці, росіяни, але знищити так і не змогли. Бо ніхто не може знищити народу. В серці кожного українця була іскорка українства. І лишилась назавжди.

“Наша донька Марія, – згадувала Василина Карп’юк, донька Федора, 1919 року народження разом з двома дівчатами ходила колядувати на засланні. Ми змарнували в Росії свої молоді літа, поховали там Марію. У нас народилося ще двоє дітей – Іванко та Оксана. Ми просили, благали їх, що як не доживемо до часу, аби вернутись в рідний край, то щоб вони вернулися в Україну і розповіли, як знущалися з нас кацапи в концтаборах. 

Одного року, пригадую, ми зібралися гуртом і колядували “Бог предвічний народився”, “По всьому світу”, “Сумний Святий Вечір”... Нас слухали литовці, латиші, поляки, грузини. Вони хоч і не розуміли слів наших колядок, але знали, що ці колядки нас об’єднують, вони є нашою зброєю проти поневолення українців та інших народів”.

Минають літа. Радянська влада всіляко намагалася заховати сліди своїх злочинів. Однак ще й досі в господарських книгах Космацької сільської ради знаходимо прізвища космачан, депортованих у концтабори Росії. А серед них цілі сім’ї: Никораків, Мохначуків, Ребеджуків, Гаврищуків, Семчуків, Дзвінчуків, Кіф’яків, Линдюків, Лахманюків, Сіреджуків, Коб’юків, Климовичів, Рошканюків, Боб’яків, Костюків, Кілійчуків, Клапцуняків... А це по вісім-дванадцять чоловік кожна. Арештований у Космачі вже у сімдесятих роках історик Валентин Мороз, який також відчув смак концтаборів Росії, зауважив, що більше половини населення Космача було депортовано у концтабори Росії. Про це він напише свій знаменитий роман-есе “Хроніка опору”. 

Марія Попович з Космача, яка перебувала на засланні в Росії над Амуром, наголошувала: “Цвіт нашої української нації московська влада знищила ще до початку Другої світової війни. Катами ми часто називаємо німців і ще й нині делікатно оминаємо це слово до росіян, котрі вчинили не менші звірства в Україні з українськими селянами і міщанами.
 
Ми легко списали всю вину на Сталіна і забуваємо, що Сталін був не один. І якщо вживаємо вислів німецький фашизм, то треба вживати й вислів російський фашизм, бо те, що я пережила в російських катівнях, по-іншому не назвеш. 

На Святий Вечір три кацапи намагалися мене згвалтувати. Серед білого дня. Я не давалась, кричала що мала сили. Мій крик, на щастя, почули два політв’язні зі Львівщини. Якось зуміли прибігти мені на допомогу. Наробили такого галасу, що про це дізнався весь табір. Вони боронили мене і врятували від насильства. Але самі загинули, були замордовані охоронцями і моїми гвалтівниками...”.

Відтоді минуло багато часу, але Москва продовжує чинити самосуд над іншими народами, зокрема над українцями на Донбасі, над кримськими татарами, над сирійцями. Мої земляки-космачани повернулись із концтаборів Росії в Україну. Вернулись, аби святкувати разом з родинами Різдвяні свята у вільній незалежній Українській державі, аби розповісти своїм нащадкам, якою ціною дісталась нам воля. Аби розповісти і зберегти це в пам’яті прийдешніх поколінь.
 
Дмитро Пожоджук, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка

Українські Колядки. Відень - 1915 рік. Так сьогодні не колядують.....а потрібно. Ці Колядки та Щедрівки були, хто знає історію, ще задовго до Хрещення Русі....

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення