22 березня 1945р. поблизу с. Зіболки Жовківського р-ну на Львівщині відбувся переможний бій відділу УПА «Галайда І» під керівництвом Василя Василяшка проти двох полків московитів та спецвідділів НКВС.

Свято молоді в с. Завишень, 1936 р.

Лежить другий ліворуч — Василь Василяшко. Це єдине прижиттєве фото з ним, що збереглось до нашого часу. Вікіпедія.

Наприкінці Другої світової війни радянська влада спрямувала величезні військові потужності на придушення української національно-визвольної боротьби. Секретар Волинського Обкому КП(б)У І. Профілатов у своїй таємній інструкції зазначав, що доручення Сталіна покінчити з українським підпіллям до 15 березня 1945 року не виконано. А тому з Волині на Львівщину направили нові бригади внутрішніх військ НКВС, які з попередньої дислокації у Красному, Заболотцях, Ожидові та Бродах п’ятьма колонами почали марш на захід.

Львівська військова округа №2 «Буг» УПА нараховувала 17 сотень із загальною кількістю 3400 повстанців.

Сотня «Галайда 1» під командуванням Василя Василяшка (псевдо Перемога) складалася з кулеметної та гарматної чоти та рою розвідників – в цілому 167 добре вишколених та дисциплінованих вояків. У другій половині березня 1945 р. вони прибули в с. Верини за сім кілометрів від Жовкви. В селі повстанці зупинялися через ніч, вранці переходили в ліс, щоб не довідалася більшовицька розвідка.

21 березня сотенному повідомили про приїзд у Жовкву великої кількості енкаведистів та солдатів внутрішніх військ. Передбачаючи підготовку облави на ліс Зіболщина, частина повстанців розташувалася не в головному лісовому масиві, а в малих гаях. Вони вибрали зручні позиції для обстрілу перед поляною, відкритою на північ і північний схід. Решта сотні зосередилися в глибині як резерв.

22 березня на світанку розпочалася облава. Як стало пізніше відомо, у ній брало участь понад 6000 вояків внутрішніх військ НКВС, а також нещодавно мобілізовані солдати. Йшли кількома лавами – попереду новоспечені вояки, а за ними чекісти.

Близько 11 години перша група з’явилася біля позицій УПА. За наказом сотника розпочався бій. Перша група облавників майже вся загинула. На зміну їм прийшла численна підмога, яка зуміла оточити повстанців. За годину безперервного бою сотник Перемога отримав поранення в груди, але продовжував керувати боєм. Після двогодинного жорсткого, часом рукопашного зіткнення, облавники відступили й припинили атаки.

У несподіваній полудневій тиші сотник Перемога дав завдання чоті Ігоря лишитися на позиціях, щоб за наказом прикрити інші дві чоти, що підуть на прорив із оточення.

Під вечір облава відновилася обстрілами повстанців мінометним вогнем. До сутінків тривали жорсткі бої. Вибравши вдалий момент атаки, чота Сивого та Лісового під прикриттям чоти Ігоря зуміли вирватися з оточення до глибини лісу.

Василь Іванович Василяшко

****

Облавники подумали, що на допомогу прийшли нові відділи УПА, й почали втікати. Сотня Ігоря також вийшла з оточення й незабаром приєдналася до решти сотні «Галайда 1». За кілька тижнів після лікування до командування сотнею повернувся Василь Василяшко. Наказом УПА-Захід (ч. 12) від 28.04.1945 р. його нагороджено Бронзовим Хрестом бойової заслуги, а наказом Головного Військового Штабу УПА (ч. 2/45) від 27.04.1945 р. присвоєно ступінь хорунжого УПА.

У бою біля с. Зіболка радянські війська втратили 480 убитих, мали кілька сотень поранених. 23 березня у Жовкві поховали 38 радянських офіцерів, серед яких були 2 полковники і 3 майори.

Повстанці відбили 11 атак ворога і зуміли вирватися з оточення. Загинуло 40 вояків УПА, 18 було поранено. Жоден не потрапив у полон живим. Зберігся спогад про двох рідних братів-повстанців. Один із них був смертельно поранений. Ризикуючи життям, другий брат хотів його винести з поля бою. Але поранений не дозволив і попросив його застрелити, щоб обом не загинути або не потрапити у полон. Зі сльозами на очах здоровий брат виконав останню волю пораненого.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

17 березня – 107 років початку Української революції (17 (4 – за старим стилем) березня 1917 року в Києві було проголошено створення Української Центральної Ради.

Фото. https://old.uinp.gov.ua

17 (4 – за старим стилем) березня 1917 року в Києві було проголошено створення Української Центральної Ради – найвищого представницького органу українців. Головою УЦР було заочно обрано Михайла Грушевського. Цей день став початком Української революції 1917–1921 рр. та розбудови модерної української державності. Українська революція 1917–1921 років продемонструвала волю українців до незалежності та демократичного розвитку.

Хоча внаслідок тривалої і кривавої війни із зовнішніми агресорами українцям не вдалося у 1917–1921 роках зберегти незалежність, тогочасна боротьба надихала наступні покоління борців за незалежність, що і привело до проголошення у 1991 році незалежності України.

******

Будинок, у якому засідала Центральна Рада.

17 березня 1917 - у Києві на Володимирській 42, у приміщенні українського клубу "Родина", з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій оголошено про утворення Української Центральної Ради.

Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами (заступниками) голови - Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Згодом УЦР стане парламентом незалежної України.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП ТЗ тьма лз www.memory.gov.ua (два джерела)

ЛЕВКО ВЕСЕЛИЙ - Мужній сотник УПА. Родом із села Млинки (Дрогобич).

Краєвид від пішохідного підвісного моста над річкою Стрий у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Вдалині видно вершини зліва направо: Оброслий Верх, Тимків Верх, Парашка. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.

Пам’ятний знак борцям за волю України у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.

Левко Веселий (син Михайла) народився в 1925 р. на Млинках. Був активним пластуном, закінчив Дрогобицьку гімназію. У 1944 р. вступив до Української Повстанської Армії. Вже невдовзі став сотником УПА, псевдо- "Знайомий". З честю виконав чимало важких завдань, брав участь у багатьох складних операціях та боях легендарної Повстанської Армії. У середині літа 1945 р. сотня, якою командував Левко, натрапила на війська НКВД. Зав`язався тривалий бій, у якому Л.Веселий, виявивши хоробрість, загинув. Тіло сотника більшовики привезли у с.Корчин і скинули біля сільської ради. Кохана дівчина Левка вночі викрала його тіло і поховала в лісі, біля Корчина (Сколівський район). За це отримала 15 років позбавлення волі. Після відбування терміну повернулася в рідне село й впродовж усього життя зберігала вірність коханому- не виходила заміж.

Зараз на цьому місці споруджено пам`ятний знак хоробрим воїнам УПА, які тут полягли.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Богдан Пристай.

Ми були ми є ми будемо... "Дівчина у традиційному вбранні у Львові 1950-х років"

Ми були ми є ми будемо..."Дівчина з Поділля радісно дивиться на світ.Україна 1942 р."

Ми були ми є ми будемо....

Бойківчанки з села Богрівка Богородчанського району Івано-Франківщини (фото Романа Рейнфуса, 1938).

ТАРАС ШКІЛЬНИК - Мужній вояк УПА, родом із села Млинки (Дрогобич).

Тарас Шкільник, син Андрія, народився в 1924 р. на Млинках.

Навчався в Дрогобицькій гімназії, яку закінчив блискуче. Згодом стає членом ОУН.

На початку 1944 р. вступив в Українську Повстанську Армію, брав участь у багатьох операціях і боях. У одному з них (листопад або грудень 1947 року) був важко поранений. Його потай перевезли до хати сестри, Павліни Веселої Веселої. Тут він переховувався аж до 1957 р.

У 1957 р. Тарас Шкільник помер. Тіло героя вночі, щоб ніхто не побачив, поховали в саду, під грушкою...

У 1974 р. останки героя було перенесено на кладовище та поховано в сімейному гробівці на Млинках.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Б.Пристай.

13 брезня 1946 р. у с. Під’ярків Бібрського району московити захопили криївку. Цього дня загинули очільник районової боївки та провідник окружного проводу ОУН Дмитро Бігун, на псевдо «Крук», його дружина Ольга Наваловська (Бігун)..

На світлині Дмитро Бігун ("Крук") з дружиною Ольгою Наваловською.

Також загинули референт пропаганди окружного проводу «Вирва», його охоронець «Чумак», бойовики Іван Гриньків («Степан»), Олександр Кулеба («Квітка»), Петро Кулеба («Мороз»), Федір Кулеба («Явір»), Олександр Шпира («Варава»), важко поранений і невдовзі помер бойовик Михайло Бігун («Смільчак»). 

Тетяна Толопка, 1929 р. н., запам’ятала ті події – «Мої тато їх всіх витєгали з схрону неживих, всіх витягали, напротів себе з пістольом: «Лізь старий в яму і повісь, хто там є, чи живі, чи вмерлі». А то тато пішли туда. Тато каже: «Тутка всі люди вмерлі». Це була одна з найбільших сутичок між радянськими військами та повстанцями в Під’яркові. 

Джерело інформації сайт (ФБ) сторінка Локальна історія.

12 березня 1945р. щоб не здатися в полон московитам застрелився Михайло Гуняк. Це відбулося в криївці, яка була зроблена під стодолою його сусіда Степана Лялюка - останній і показав її московитам.

Пам’ятний хрест про загиблих воїнів УПА.

У цій криївці було ще шестеро повстанців, четверо з них здалися, а Василь Кузьо "Сірко" із села Чуква Самбірського району намагався втекти, але його прошили ворожі кулі. Михайло Гуняк вигукнув: "Смерть сексотам! Смерть большевикам!" І застрелився.

Михайло Гуняк народився в 1924 р. у Медвежі. Навчався в сільській школі, а потім працював на господарстві у рідному селі. Перед приходом других "визволителів" пішов в Українську Повстанську Армію. Сумлінно виконував усі завдання командування.

Похований на сільському цвинтарі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

Слава Україні! Героям Вічна Слава!

Ну хто б наостанок хоч перехрестив...

Напевно, що й Богові тяжко...

Ти глянеш в приціл той, як у об'єктив,

Вдихнувши останню затяжку...

Бо ангел, що мав помагати судьбі,

Заснув десь у Бога на призьбі.

Зоставиш, як свічку самому собі,

Два слова...Обидва - Вітчизні...

Затягнешся димом останніх одверть

Чи подихом пізньої втрати?

Здається, що навіть не відала смерть

Як вміє людина вмирати...

Богдан Томенчук 

****

Не скорився.

Не став на коліна.

Честь солдатську свою не зронив.

За священну свою Батьківщину,

Яку щиро, як матір, любив.

Не скорився. Яка ж це відвага

Так без зброї стоять на межі.

І не страх у очах, а зневага,

На останнім, страшнім рубежі. 

Не скорився. Не став на коліна.

Ворог з страху підняв автомат...

Слава нашій святій Україні!

І тобі вічна слава, СОЛДАТ!

Лідія Мищенко

Дрогобичанин Микола Німилович. Ще учнем міської гімназії вступив у таємний гурток, брав участь у молодіжному визвольному русі. Сотник.

Дрогобичанин Микола Німилович (точний рік народження невідомий) ще учнем міської гімназії вступив у таємний гурток, брав участь у молодіжному визвольному русі. Мобілізований до австрійської армії, воював на італійському фронті. А з листопада 1918 року - в лавах Галицької Армії. Загальний наступ поляків на Київ розпочався вранці 25 квітня. Друга армія генерала Лістовського і Третя- під командуванням самого Пілсудського швидко проломили фронт. 

Незабаром польські війська, частини уланів і легіонерів з`явилися перед фронтом і на фланзі 1-ої бригади. Зав`язався важкий бій з ворогом, який мав значну перевагу. Але січовики вистояли. На другий день ворог обрушив атаки на полки Носковського і Волощука. Під вечір галичани змушені були відступити, їх відхід у районі станції Бабушки прикривали сотні Миколи Німиловича і Г.Федишина. Командири перебували у гущі стрільців, на найбільш небезпечних ділянках і обидва в цьому бою загинули (біля с.Бабушки, поблизу Коростеня, на Житомирщині 26 або 27 квітня 1920 року).

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Леся Німилович.

УКРАЇНСЬКІ СТУДЕНТИ УНІВЕРСИТЕТУ МІСТА ГРАЦ - 1914. На цій фотографії українські студенти універистету міста Грац (Австрія) члени товариства "Січ": горді, строгі та зі стрічками "Січі".

Публікується вперше в приватного архіву Ігора Чернявського.

Як бачимо 100 років перед цим у Граці було чимало українських студентів та лише дві українські панянки.

На фото персоніфіковано коломиянина - Володимира Чернявського (27.04.1894, м. Лопатин, тепер Радехівський р-н Львівська обл. – 1.10.1969, м. Коломия), медичну освіту здобув в університеті міста Грац (1912–1917), Австрія, сина адвоката-філателіста Івана Чернявського.

Думаю тут є доволі відомі в майбутньому особистості...

Автор: Михайло Петрів.

Герої і їхні нащадки. Зліва — відома голівудська актриса, уродженка Торонто Кетрін Винник ( Katheryn Winnick ), яка знімалася в популярних серіалах “Вікінги” (Vikings), “CSI: Місце злочину” (CSI: Crime Scene Investigation), “Доктор Хаус” (House M.D.) тощо. Справа — її дідусь, колишній січовий стрілець Володимир Винницький. Після Другої світової війни переселився у Канаду, був одним з організаторів української комбатантської організації Торонто - Станиці Братства УСС, яка об'єднувала колишніх січовиків.

КЕТРІН ВИННИК — канадська акторка українського походження, Лагерта з серіалу "Вікінги".

Катруся Винницька, як її називають у сім'ї, народилася 17 грудня 1977 року в Етобіко на околиці Торонто. У неї ще є троє братів та сестра. Її батьки народилися в Німеччині в українських родинах з Галичини, які втекли від радянської влади. Дід Кетрін, Володимир Винницький, січовий стрілець, став одним з засновників та керівників організації колишніх Січових Стрільців у Канаді. Мати Кетрін Леся - членкиня Управи відділу Конгресу Українців Канади в Торонто.

Тому не дивно, що Катруся вільно розмовляє українською мовою. Ба більше, до 8 років вона спілкувалася лише українською. Діачинка відвідувала українську недільну школу, була пластункою. "Батьки завжди заохочували до участі у Пласті, тому що це було чудовим знаряддям для виховання та розвитку лідерських навичок. Цей досвід дав мені багато користі в дорослому житті", скаже пізніше Кетрін.

Попри свою тендітність, Кетрін може дати відсіч в різних ситуаціях. З 7 років вона займається бойовими мистецтвами. Має чорні пояси з тхеквондо та з карате, здобула срібну медаль на Чемпіонаті Канади з тхеквондо та є ліцензованим охоронцем. Створила власну школу тхеквондо.

Акторську майстерність Кетрін опановувала в Нью-Йорку. Знялася в багатьох фільмах студії Paramount Pictures, грала головні ролі в кількох телевізійних шоу, в тому числі «Доктор Хаус», «Криміналісти: мислити як злочинець», головну роль разом разом із Куртом Расселом у фільмі «Мистецтво крадіжки». Та справжню славу їй принесла роль Лагерти у канадсько-ірландському популярному телесеріалі «Вікінги», за яку вона отримала низку нагород.

Кетрін має чітку позицію щодо подій в Україні і завжди підтримує свою історичну батьківщину. "Україна переживає дуже важливі часи, - зауважила вона в одному з інтерв'ю. - Дуже важливо, що українці тримаються один-одного, борючись за свободу та демократичні цінності. Сильно вболіваю за і підтримую її прагнення. Вірю, що це все зробить Україну сильнішою, і все завершиться тріумфом".

Спеціально для Diaspora.ua на основі сюжету програми "Зроблено в Україні"( https://m.youtube.com/watch?v=_1RULkrOQ8E), інтерв'ю акторки (https://life.pravda.com.ua/society/2015/05/23/194294/), статті про неї у Вікіпедії (https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D0%BD_%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA)

 та інтернет-публікацій (https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-katheryn-winnick.html; https://www.google.com.ua/amp/s/ranok.ictv.ua/ua/videos/aktorka-ukrayinskogo-pohodzhennya-iz-serialu-vikingi-ne-mozhe-pobuduvati-osobiste-zhittya/amp/?espv=1; http://moviestape.net/persons/8193-katheryn-winnick.html). Використання тексту - за умови посилання на Diaspora.ua.

#УД_Канада #УД_Кетрін_Винник

Під Бахмутом під час евакуації поранених у п’ятницю, 3 березня 2023р. загинула волонтерка, військовослужбовиця, бойовий медик 93-ї бригади “Холодний Яр” Яна (“Яра”) Рихліцька.Їй було 23 роки. Вічна пам'ять...

Під Бахмутом під час евакуації поранених у п’ятницю, 3 березня, загинула волонтерка, військовослужбовиця, бойовий медик 93-ї бригади “Холодний Яр” Яна (“Яра”) Рихліцька.

До повномасштабного вторгнення РФ Яна працювала в ІТ-компанії, після 24 лютого 2022 року почала активно волонтерити, а у травні пішла служити парамедиком у Збройні сили, де врятувала не одне життя.

Їй було 29 років. Яна менше місяця не дожила до свого 30-річчя (народилася 2 квітня 1993 року)…

2 березня 1876р. в с. Острів на Тернопільщині народився Мирон Кордуба, історик, бібліограф, археограф, публіцист, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні.

Він залишив понад 500 наукових праць, виданих не лише в Україні, а й у Франції, Польщі, Німеччині. Омелян Пріцак назвав його “одним з найбільших істориків Східної і Центральної Європи”.

Походив із родини греко-католицького священика. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Зі студентських років зблизився із Михайлом Грушевським, який став для Мирона Кордуби не лише наставником, а й другом.

Вивчав політичну історію у Відні й захистив там дисертацію. Увійшов до українського товариства “Січ”, став його президентом.

Матеріальні труднощі змусили Мирона Кордубу повернутися до України. 1900-го він приїхав до Чернівців і познайомився з місцевою інтелігенцією: Ольгою Кобилянською, Лесею Українкою, Осипом Маковеєм, Романом Смаль-Стоцьким.

У Чернівцях Мирон Кордуба заснував Українське історичне товариство, до якого увійшли викладачі та студенти Чернівецького університету, став членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Він рецензував праці Івана Франка, друкував власні дослідження з топоніміки, етнографії та історії Буковини.

Викладачі та учні жіночого ліцею. Мирон Кордуба четвертий зліва у другому ряду. Чернівці. 1903. Фото: archivelviv.gov.ua

1918-го Мирон Кордуба увійшов до буковинського Крайового комітету Української національної ради ЗУНР. Згодом – радник посольства ЗУНР у Відні.

Після румунської окупації Буковини влада почала депортувати галичан. Кордуба з родиною переїхав до Львова. Був співзасновником і деканом філософського факультету Українського таємного університету у Львові.

У 1928 році приїздив до Києва на жалобне засідання Історичної секції Всеукраїнської академії наук з приводу 20-річчя з дня смерті Антоновича. Після повернення до Львова оприлюднив свої враження від подорожі до радянської України. Зазначив, що поліційна система "надзору і настирливої, дошкульної контролі приватного життя" є прикметною рисою повсякденного побуту в УСРР.

Із 1929 року викладає східноєвропейську історію у Варшавському університеті.

Завдяки спілкуванню з українською в еміграції та польською елітами, а також зі слухачами свого семінару у Варшавському університеті, серед яких був польський інтелектуал, речник українсько-польського порозуміння Єжи Ґедройц, налагодив контакти із тією частиною польського суспільства, яка підтримувала налагодження діалогу із українцями.

Після того як німецька окупаційна влада закрила Варшавський університет, з 1940-го року Кордуба учителював в українській гімназії у Холмі. Наприкінці 1941-го року переїхав до Львова, де працював у Бібліотеці НТШ, а згодом викладав у Львівському університеті.

Урочисте засідання VІІ Міжнародного конгресу істориків. Третій праворуч Мирон Кордуба. Варшава. 1933. Фото: ntsh.org

“Дідо був суворий, маломовний, хоча за обідом завжди оповідав якісь цікаві сучасні або історичні події, — писав про Мирона Кордубу його онук Борис Білинський. — Він був дуже вимогливий, ...був поліглотом. На дверях між однією з наших кімнат і коридором, які ми постійно забували зачиняти, він написав 16-ма мовами: “Зачиняйте двері!”. Мав дуже тонке почуття гумору, деякі анекдоти, які я почув від нього, пам’ятаю дотепер. З людьми, яких він не поважав, бував досить жорстким. Вранці, випивши каву, він йшов пішки до Університету або до бібліотеки. Обмивався холодною водою, харчувався регулярно, був невибагливим щодо харчування. Курив, але не багато. Мав проблеми зі слухом, що також перешкоджало йому в професійній діяльності”.

У післявоєнний період радянська влада почала активно критикувати наукову спадщину Михайла Грушевського та його історичну концепцію. Від учнів та послідовників школи Грушевського вимагали зректися та засудити свого вчителя. Мирон Кордуба відмовився це робити, навпаки, виголосив доповідь “М. Грушевський як дослідник княжої доби в історії України”. Він характеризував свого вчителя як великого історика, наголошуючи, що кожна цивілізована нація була б гордою, маючи такого вченого.

Мирона Кордубу звинуватили в тому, що він не хоче порвати з націоналістичними концепціями і покаятися.

Мирон Кордуба з онуком Борисом Білинським. Варшава. 1938. Фото: inst-ukr.lviv.ua

"Пам’ятаю, що в коридорі стояли готові мішки з валянками і фуфайками, а також необхідний резерв харчів, — писав у спогадах про діда Борис Білинський. — Все було готове до депортації. Непевність у майбутньому, цькування на роботі, усвідомлення того, що таких відважних вчинків радянська влада не прощає – все це привело до логічного кінця. 30 квітня 1947 р. на робочому місці в бібліотеці ім. В. Стефаника у нього стався 

інсульт".

2 травня 1947-го Мирон Кордуба помер, похований на Личаківському кладовищі.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/2/1876-narodyvsya-myron-korduba

2 березня 1918 року, Центральна Рада ухвалила «Закон про громадянство Української Народної Республіки». Згідно з цим документом колишні підданці російської імперії ставали громадянами УНР, набуваючи громадянських прав і свобод та приймаючи громадянські обов'язки.

Для збільшення натисніть на зображення 

Публікація Закону у газеті «Діло» (Неділя, 21 цвітня 1918 р. Ч. 91 (9651). С. 2)

За своїм значенням він гідний того, щоби згадувати його поряд із Четвертим Універсалом, що ним було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Правник, дипломат і публіцист Кость Лоський наголошував:

Закон про українське громадянство настільки важний для життя держави, що його можна поставити врівень з так званими основними законами. (Зі статті «Закон про громадянство» у газеті «Нова рада» (Субота, 23 (10) березня 1918 року. № 40. С. 2)).

Стати громадянином Української Народної Республіки могла будь-яка людина, яка народилася та постійно мешкала на території України й отримала свідоцтво про приналежність до громадян УНР. Для одержання цього документа слід було скласти обов’язкову присягу громадянина:

Для відібрання свідоцтва про приналежність до громадян Української Народної Республіки… зложити урочисте приречення (торжественне обіщання) на вірність Українській Народній Республіці… (§ 4 Закону про громадянство Української Народної Республіки)

Порядок набуття громадянства з обов’язковим принесенням урочистої присяги окремо визначав ухвалений Центральної Радою 4 березня 1918 року «Закон про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки»:

Для збільшення натисніть на зображення 

Текст урочистої присяги громадянина Української Народної Республіки. Із Закону про реєстрацію громадянства УНР. 4 березня 1918 р.

Стаючи громадянином Української Народної Республіки, особа здобувала всю повноту політичних прав і свобод. Зокрема, громадяни УНР могли обіймати посади на державній службі, брати участь у виборах і бути обраними до українських законодавчих установ та органів місцевого самоврядування.

Тільки громадяни Республіки користають з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванні державним і місцевим життям через пасивну і активну участь в виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування і мають права служби у державних і державно-громадських установах. (§ 3 Закону про громадянство Української Народної Республіки)

Рівночасно, крім прав, громадяни Української Народної Республіки мали також чітко окреслені обов’язки — дотримуватись державних законів, підтримувати в суспільстві правопорядок і справедливість, захищати державу від ворогів.

Громадяни Республіки зобов’язані підтримувати державу всіма силами і засобами, коритись її законам, боронити від ворогів і піддержувати добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість. (§ 2 Закону про громадянство Української Народної Республіки).

Не всі положення Закону виявились достатньо продуманими й однозначно викладеними, окремі з них не надавались до практичної реалізації. Це призвело до дискусії серед публіцистів та правників та розробки проєкту нової редакції Закону про громадянство УНР. Однак саме 2 березня 1918 року було покладено початок інституту громадянства модерної української держави.

Паспорт громадянина УНР.

Нині, попри війну з російською федерацією, сила паспорта України зростає. Він упізнаваний і шанований в усьому світі, громадяни України можуть відвідувати без потреби отримання візи 144 країни світу, а за умови отримання візи — ще 83. Станом на 2023 рік Україна посідає доволі високе 34 місце в щорічному рейтингу «Індекс паспортів». Це вкотре доводить, що бути громадянином України не лише почесно і відповідально, але й вигідно.

Автор.

Антон Печерський

В цей день, 2 березня 1992 року московити порушили суверенітет Молдови, почавши бойові дії з МВС Молдови на її території. Сценарій московитсько-молдовської війни у 1992 той же - "утиски" російської мови, бабусі-комуністки на рейках і рядовий гіркін в рядах т.зв."місцевого ополчення".

Фактично сам "конфлікт" можна поділити на три фази:

1. Перша фаза з 1989–1992 рр. – поступове наростання напруженості в Придністров’ї. У цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку, консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків з Росією та Україною, з іншого – націоналістичної молдавської, яка виступила за незалежність Молдови та зближення її з Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стало мовне питання.

Після провалу Державного комітету з надзвичайного положення в СРСР у серпні 1991 р. надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано.

Із цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров’ї. Вона являє собою найбільш потужну у військовому відношенні силу конфлікту та виступає на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює так званий «повзучий путч», витісняючи з лівого берега Дністра владу центру. У відповідь на такі дії Кишинів оголошує 28 березня 1992 р. введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого збройного протистояння.

2. Друга фаза – з березня по липень 1992 р. Початком війни можна вважати 2 березня 1992 р. У цей день підрозділи молдовської армії та поліції увійшли в м. Дубоссари. Їхньої метою було перерізати стратегічну трасу Тирасполь – Рибниця, і тим самим розділити Придністровську Республіку на дві половини й знищити її по частинах У цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, водночас молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їх наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася. Наприкінці березня 1992 р. була нова спроба перерізати стратегічне шосе. Із шести БТРів, які йшли на позиції ПМР, п’ять машин було знищено. У Молдові почали проводити мобілізаційні заходи. До 26 тис. бійців поліції планувалося поставити під рушницю та ще 60 тис. резервістів.

У районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, у липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег і заблокували в м. Бендери загони молдовської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери була жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 осіб. Кількість біженців перевищила 80 тис. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 р. у Москві між президентом Молдови М. Снєгуром і президентом Росії Б. Єльциним було підписано угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

7 липня 1992 р. у Молдову прибули повноважні представники президента Росії, за посередництва яких було досягнуто згоди про припинення вогню. Рівно через два тижні, 21 липня 1992 р., у Москві президентами Росії та Молдови в присутності І. Смирнова було підписано Угоду «Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова». Придністровський конфлікт був заморожений, і в зону конфлікту були введені російські миротворці – усього близько 3 тис. 100 осіб. Також миротворчий контингент у тому регіоні становили 1 тис. 200 молдовських і 1 тис. 200 придністровських військовослужбовців. На сьогодні і в найближчій перспективі остаточне вирішення Придністровського конфлікту не є можливим.

3. Третя фаза конфлікту – з моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 р. до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. У її основі – погоджені двосторонні заходи з відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями у 1992 р. гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови.

Міжнародне співтовариство не визнає Придністровську Молдовську Республіку як окремий суб’єкт міжнародного права. Офіційний визнаний статус має лише керівництво Республіки Молдова в Кишиневі.

Cеред української політичної еліти є незначний інтерес до Придністровського конфлікту. Однак наявність зацікавленості необов’язково призводить до конкретних дій. Варто зазначити, що у 2005 р. Україна була послідовною в підтримці зусиль міжнародної спільноти, спрямованих на вирішення конфлікту. Україна представила «план Ющенка», у якому містився план дій для вирішення конфлікту.

Нинішня політична еліта меншою мірою зацікавлена в пошуку вирішень придністровського питання, обмежуючись загальними заявами, що Україна підтримує територіальну цілісність Республіки Молдова та виступає за досягнення врегулювання конфлікту в рамках переговорів 5+2.

Придністровський конфлікт впливає на стан європейської безпеки, оскільки вступ Румунії до ЄС призвів до появи безпосередніх кордонів між Молдовою і Євросоюзом. Проте протягом наступних 10 років інтерес ЄС до конфлікту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економічних інтересів. Євросоюз зацікавлений у мирному вирішенні цього питання й сприятиме врегулюванню конфлікту.

Подальша позиція Росії в цьому конфлікті прямо залежатиме від її розвитку. Найближчі ж роки Росія, скоріше за все, прагнутиме до будівництва «централізованої держави» та повернення «споконвічно російських земель». У зовнішньополітичному аспекті Росія, мабуть, у найближчі 10 років намагатиметься підтримувати статус наддержави та зберегти свій вплив на формування геополітичної ситуації у Європі.

Отже, Придністровський конфлікт безпосередньо торкається інтересів національної безпеки України. Остаточне врегулювання придністровської проблеми важливе для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її на шляху європейської інтеграції. Після 2014 р. Придністров’я стало становити загрозу як база базування військ РФ. Крім того, постійно існує загроза підтримки сепаратизму в південних областях України з території невизнаного Придністров’я.

Рудь І. Придністровський конфлікт: основні причини й сучасний стан протистояння [Електронний ресурс] / І. Рудь // Україна: події, факти, коментарі. – 2019. – № 1. – С. 34–39. – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/images/ukraine/2019/ukr1.pdf. – Назва з екрану.

Василь Панчак - розвідник УПА, в`язень московських таборів. Народився 1928 р. у селі Волоща Дрогобицького р-н.

Василь Панчак, син Андрія, народився 1928 року у селі Волоща Дрогобицького району в бідній родині. Служив фірманом-конюхом, чим заробляв на прожиток сім`ї.

Василь закінчив сім класів неповної середньої школи у с.Волоща. Вихований у патріотичній родині, де часто чув про рідну Україну, партизанів ОУН-УПА. На майдані, коло його хати, лунали патріотичні пісні. Василь охоче зустрічався з Миколою Кудлатим, Миколою Ничипором, які готувалися йти на Волинь в УПА. Сам він активно співпрацював із бійцями української повстанської армії, виконував різні доручення. Мав добрих друзів, які також допомагали упівцям.

За Василем почали стежити прибічники радянської влади, що вислужувалися перед командиром групи енкаведистів. Останні як удень так і вночі вешталися селом. Арешти багатьох волощан не дали їм ніякої користі: всі мужньо трималися, і ніхто не зрадив, не видав нікого. Василя з групою хлопців мобілізували до лав радянської армії. Солдат у серці носив горде ім`я юнака ОУН-УПА. Однак злі та зрадливі язики виказали його співпрацю з УПА. 

Це призвело до слідства, немилосердних тортур, суду та вироку- 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Карався у далеких просторах дикого Сибіру (Норильська). Після відбування терміну повернувся в рідну Волощу, де був взірцем чесного патріота-українця. Перенесені жорстокі катування, тяжка каторжна праця відібрали здоров`я Василя. 2001 року у рідному селі він помер, залишивши в смутку дружину, сина і двох доньок.

Джерело: "300 Великихдрогобичан". Бенедьо Грущак.

Джерело інформації 

Михайло Федорович Нечипір - член повітового проводу ОУН народився в 1907 році у с. Волоща Дрогобицького р-ну.

Для збільшення натисніть на зображення 

Михайло Нечипір, син Федора, народився в 1907 році у селі Волоща Дрогобицького району в релігійній родині, де панувала любов, злагода, повага до батьків.Закінчив Волощанську школу й допомагав батькам у невеликому господарстві. Багато читав, цікавився історією рідного краю, захоплювався героїзмом козаків. Особливо цікавився Михайло визвольною боротьбою добровольців Української Галицької Армії. Був членом ініціативної групи створення кооперативу "Самопоміч" (згодом голова ревізійної ради) та читальні "Просвіта". Брав активну участь у всіх культурних заходах- без Михайла не обходилося жодне свято чи вечір.

За діяльність у "Просвіті" його часто викликали на допити польські жандарми. Зазнав пацифікації, яка не обійшлася для Михайла тільки обшуками, але й побоями та залякуваннями.

Під час німецької окупації та після проголошення відновлення самостійної України брав активну участь у створенні "Січі", "Куреня молоді". Працював у раді цього куреня. Допомагав у роботі міської громади: був радником, членом допомогового комітету. Вів політичну роботу разом із Іваном Нечипором, Василем Нечипором, Дмитром Павлюхом та іншими членами ОУН. Як свідчив на слідстві в НКВС син Михайла Нечипора Федір, батько та Іван Нечипір були членами повітового проводу, а у Волощі- керівниками районної сітки ОУН. Це стало відомо після арешту друзів-підпільників.

У 1944 році Михайло був чи не першим у списку для вивезення у Сибір. Арештували його в 1946 році та засудили на 10 років каторги. ВислалиуПечорські табори в Заполяр`я. Із підірваним здоров`ям повернувся до рідної Волощі, де в 1979 році помер, не доживши до незалежності України, за яку віддав всі свої сили.

Двох синів виховав українськими націоналістами-патріотами. Остап ("Сташко") був членом юнацької сітки ОУН, вів активну роботу із залучення молодих хлопців у патріотичну організацію. Поширював націоналістичну літератуту. Його не арештували тільки тому, що за дружину мав доньку Марка Нечипора, який вірно служив радянській владі.

Помер Остап у 1992 році. Сина Федора засудили на 10 років за те, що батько був членом повітового проводу ОУН, а він не доніс про це КДБ. Після повернення із заслання, яке відбував у Солікамську, Федір помер. Похований у Волощі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Бенедьо Грущак.

Джерело.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/mihaylo-fedorovich-nechipir/

Левадна Олеся Федотіївна - талановита бандуристка народилася 14 травня 1905 р. в м.Решетелівка Полтавської обл. Навчалася грати на бандурі у В.Осадка. Мала гарний альтовий голос.

У 1930 році переїхала в Красноград на Харківщині і почала вивчати гру на бандурі в Г.Хоткевича. Від 1934 р. працювала солісткою у Харківській філармонії. Під час війни гастролювала як артистка Українського драматичного театру. З 1946 р.- солістка Тернопільської філармонії, а з 1948 р.- бандуристка та солістка ансамблю "Верховина" в Дрогобичі. У репертуарі О.Левадної, однієї з найкращих бандуристок, переважали українські народні дівочі пісні. Виконувала вона також твори на слова Тараса Шевченка, класичні кобзарські речі.

Від 1960 року О.Левадна- пенсіонерка, жила в Дрогобичі. Як цінну реліквію зберігала старовинну бандуру роботи одного з харківських народних майстрів, подаровану братом , та з пошаною згадувала свого вчителя Гната Хоткевича, якому багато чим завдячувала.

Олеся Левадна померла 3 березня 1988 року, але залишився світлий спогад про українського соловейка, славну ученицю видатного Гната Хоткевича.

На будинку в Дрогобичі, де жила одна з перших сучасних бандуристок України, 28 травня 1999 р. встановлено меморіальну таблицю. Посвячення таблиці перетворилось у с правжнє свято. Грали та співали кобзарі й бандуристи Львівщини, молодь, діти. Майоріли прапори Незалежної України.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Аназія Онищак.