Загальна кількість переглядів!

вівторок, 2 травня 2023 р.

БИТВА НА БЕРЕГАХ БУГУ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Ріка Західний Буг та руїни згорівшого монастиря-колонії
Джерело фотографії блог Андрія Чвартковського
(http://chvart.com/blog/podorozhi/zhvyrka-sokal-2018.html) © chvart.com.

Сокаль, як повітовий центр, в кінці XV і на початку XVI століть розвивпється повільно. Однією з причин було те, що знаходився він на так званому «Чорному шляху», яким численні полчища орд раз у раз несли в наш край страшні руїни і біду. Найбільше спустошив Сокаль і всю Белзьку землю Ахмет — син кримського хана Менглі Гірея. З 1499-го по 1523 роки він зробив дев’ять нападів на місто. Ці набіги ординців настільки призвели сокальських міщан до економічного упадку і зубожіння, що воєводська і королівська влади дуже тривалий час не змогли зібрати з них ніяких податків.

Особливо трагічно закінчився для Сокаля татарський напад літом 1519 року. Дуже знищивши Прибужжя, багатотисячна орда, яка мала чимало здобичі й вела з собою безліч узятих у ясир чоловіків, жінок та юнаків і дівчат, зупинилася великим табором біля міста, пограбувала його і вирізала всіх жителів, котрі не встигли втекти в ліси.

Коли над запаленим татарами Сокалем жахтіла пожежа й зникали в її полум’ї останні будинки, на правий берег Бугу привів із Волині своє військо український магнат, великий литовський гетьман князь Костянтин Острозький, який вирішив зупинити дальший похід татар під час їх переправи через ріку і визволити з полону бранців. До К. І. Острозького приєдналися польські загони.

Військо Костянтина Острозького складалося переважно з українців, що в XVI столітті нарівні з литовцями та білорусами називалися литовцями, і не раз брало участь у боях з татарами і здобувало перемоги, як, наприклад, в 1512 році під Вишнівцем. Томц, добре знаючи військову тактику татар, князь Костянтин Острозький був проти наміру польського гетрьмана Миколи Фірлея і його молодого приятеля Фрідріха Гербурта та інших, щоб переправляти через Буг і розпочинати бій з переважаючою у багато разів силою орди. На раді, яку скликав, він сказав, що треба вибрати для наступу найбільш слушний момент, або почекати, коли кочівники самі почнуть переходити ріку, бо на рівній місцевості вони здебільшого перемагають своєю чисельністю, можуть на прудконогих степових конях влаштувати «татарський танець», який теж сприяє їм на полі бою.

Незважаючи на це застереження, частина війська на чолі з М. Фірлеєм та Ф. Гербуртом усеж-таки почала переходити Буг. її зустрів град татарських стріл.

Такий хід подій змусив К. Острозького іти на підмогу. Та ледве військо встигло приготуватися до бою, як зірвалася сильна буря і заволокла все довкіл чорною непроглядною пеленою. З цього скоритсались татари. Вони несподіваними наскоками завдавали противнику дошкульних ударів, сіяли своїми криками хаос і заміщання. Та бій розгортався.

Позиція татар була набагато вигіднішою. Натиск їх сио наростав безупину. Побачивши, що в цій нерівній битві можна втратити все військо, К. Острозький наказав йому відступати. Але коли повернулися на протилежний берег Західного Бугу, то з 5000 воїнів не дорахувались 1200. Одні з них полягли в бою, другі потрапили в полон, інші втонули під час переправи у ріці. На полі бою залишилось багато вбитих татар.

У Львівському літописі знаходимо про цю битву таке лаконічне повідомлення:

«Року 1519. Битва сокальская. Князь Костянтин з іншими пани уїхал на замок Сокальский пред татари. НАших войска було 5000, а татарського 80000 гди ся потикали».

Видатний вчений Михайло Грушевський у своїй праці «Історія української козаччини» теж згадує про Сокальську битву, але кількість татар, які брали у ній участь, подає наполовину меншою.

«У липні 1519 року,— пише він,— велика орда татарська (40 тисяч, як кажуть) наїхала на землі побузькі — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблінську — й почала пустошити. Пограничне військо подільське в числі 3 тисяч поспішило на поміч і, злучившися з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоби погромити татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цілою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противися сьому планові, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховатися в сокальському замку, а татари, забравши трофеї, корогви й труби, з полоном і здобиччю пішли собі додому через Волинь.

Ся катастрофа зробила сильне враження у Польщі…».

Усталилась думка, що до цієї поразки у сокальській битві спричинились упертість деяких молодих поляків, зокрема Ф. Гербурта, та їх небажання прислухатись до порад старших воїнів.

Згодом трагічна розв’язка Сокальської битви особливо непокоїла польсько-українського поета епохи пізнього ренесансу Севастяна Кленовича та придворного поета князя Острозького Симона Пекаліда. Перший з них у своїй славнозвісній «Роксоланії» писав, що хоч Сокаль і має древнюю славу, але не достойний згадки через цю «поразку сумну». Другий, прославляючи у поемі «Острозька війна» хоробрість гетьмана Костянтина Острозького, шкодує, що йому не доручили повного командування у Сокальській битві з’єднаними військами:

Він захищав Батьківщину свою, він воєнне світило. Серед великих багатств задоволений жив собі скромно… В битві печальній Сокальській не згинуло б стільки загонів, Всю якби владу тоді над війьками йому доручили.

Сокаль згорів у 1519 році дощенту разом з двома церквами і костьолом. Після цього його на старому місці не відбудовували.

Якщо деякий час місто знаходилося в районі нинішнього села Забужжя і простягалось рівниною в напрямку теперішнього села Завишня, то після пожежі 1519 року його перенесли на правий берег Бугу — тут було безпечніше у випадку набігів татар і розливу ріки. Відтоді жителі міста справді не мали клопотів з доповіддю, але ординці їх не обминали і на новому місці.

Донедавна побутувала думка, що правий берег Західного Бугу сокальці розпочали заселяти в 1519 році згідно з розпорядженням старости Андрія Тенчинського. Тим часом польський дослідник А. Яначек виявив матеріали, котрі засвідчують, що переселення розпочалося значно раніше, ще тоді, коли старостою Сокаля був Юрій Крупський, тобто 1517 року. Ю. Крупський старостував у Сокалі від 24 червня 1502 року до 24 червня 1519-го, а тенчинський обійняв цю посаду після відходу Ю. Крупського.

А втім, є підстави вважати, що первісний Сокаль знаходився на високому правому березі Бугу, там, де в давнину було споруджено замок.

У 1549 році татари знову навідуються в Сокаль і запалюють його з передмістям Бабинцем і палацом старости.

Незважаючи на часті руїницькі напади ординців, польська влада не дбала про укріплення і захист від них мтста. Натомість посилювала утиски його жителів, підвищувала різні податки, що призводило до невдоволення мешканців. Дійшло до того, що в Сокалі ніхто не хотів жити. Знаючи це, король Зигмунд Авнуст вимушений був надавати місту певні привілеї. Він, зокрема, дозволив щороку вивозити безкоштовно із дрогобицьких солеварень 80 возів солі. Вільна торгівля на місцевому ринку цим товаром у деякій мірі піднесла престиж Сокаля.

На місці битви з татарами було споруджено пам’ятник. Стояв він там до того часу, поки на Сокальщину не прийшли червоні «визволителі» і не стерли його з лиця землі.

Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_v.html

ІМ'Я МІСТА… В ГІПОТЕЗАХ: м. СОКАЛЬ - цікаво та пізнавально.

м. Сокаль джерело фотографії
https://photo-lviv.in.ua/nevidomi-fotohrafiji-sokalya-z-avstrijskoho-arhivu-1916-1918/

У кінці минулого століття один з основоположників західноукраїнського краєзнавства Василь Чернецький зазначав, що коли 1424 року князь Зимовит продав якомусь краківському міщанинові Миколі Шональсові* і його нащадкам вітійство в Сокалі, то дозволив йому завести фільварок, спорудити млин на Бузі, заснувати броварню, полювати на звірів і птахів за винятком соколів, ловити неводом рибу в Бузі, закладати кузні…

Можна було б на цьому документі не зупинятися, якби зауваження в ньому про заборону полювати в навколишній місцевості на соколів не спричинилося згодом до легенди, що начебто назва Сокаля походить від слова «сокіл», бо водилися тут тоді ці птахи. Василь Чернецький до цієї легенди не причетний. Її створили інші.

Ця сентенція появилася також у краєзнавчому нарисі «Сокаль» (Л. 1961), а посилання на неї — а «Истории городов и сёл Украинской ССР, Львовская область» (К., 1978), хоч у першому україномовному виданні цього краєзнавчого збірника (К., 1968) зазначається, що назва міста ймовірно походить від давньоруського імені.

майже ідентичну думку щодо назви Сокаля висловив у «Топонімічному словнику-довіднику…» М. Янко. Він теж вважає, що вона антропологічного походження і пов’язана з давньоруським (давньоукраїнським) ім’ям. Але більш правдоподібну гіпотезу щодо появи топоніма Сокаль знаходимо в книжці Ю. Кругляка «Ім’я вашого міста». Він зазначає, що в староукраїнській мові слово «сокаль» уживалося в значенні «кухня», «їдальня». Тому й припускає, що на території, де в давнину заснувався Сокаль, стояла харчевня для подорожніх, від якої і пішла назва міста. Така мотивація цілком логічна. Адже «Толковый словарь великорусскага языка» Володимира Даля також наводить слова «сокалчий» (кухар) і «сокальца» (кухня), посилаючись при цьому на книги, написані в місті Острозі в XVI столітті. Це підтверджує вірогідність того, що від «сокаля», «сокальці» (кухні, харчевні), які в ті давні часи могли знаходитися на березі Бугу, або на місці переправи через нього і взяло собі ім’я місто, що тут згодом заснувалось.

Та маємо ще одну гіпотезу. Хоч менш відому, проте доволі переконливу.

У 1934 році вчений М. Лєвіцький обгрунтував версію, що назва Сокаля тюркського походження й пов’язав її з половецьким князем Сокалом, що означає «бородач», «достойник».

Майже водночас вивченням походження імені Сокаля займався також історик Теофіл Коструба. В своїй книжці «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року» він переносить нас в XI століття й теж доводить, що назва Сокаля пішла від імені половецького князя Сокала. При цьому Т. Коструба зазначає: «під час написання моєї праці погляд М. Лєвіцького був мені невідомий, а тепер бачу фахове потвердження моєї гіпотези».

Теофіл Коструба обгрунтовує цю гіпотезу посиланням на запис у «Повісті минулих літ» за 1061 рік. Подаю його за літописом руським:

«Прийшли половці вперше на Руську Землю воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і, спустошивши землю, відійшли. Се вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал».

Якщо врахувати, що наші князі не раз давали можливість поселятися степовикам у своїх володіннях, то цілком можливо, що міг осісти на берегах Бугу й половецький зверхник Сокал і заснувати тут свою оселю.

Як бачимо, найближчі до істини гіпотези Юрія Кругляка та Теофіла Коструби. Поки що лишень вони мають наукову аргументацію, а, отже, й перспективу для глибшого й ретельнішого дослідження загадкової назви, яку в древні віки взяло собі місто над Бугом.

Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_iii.html

субота, 29 квітня 2023 р.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Полтавщина кінець 19 поч. 20 ст.Джерело інформації Віктор Савюк сайт Pinterest

БАБІЙ ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ - Учасник підпілля УПА родом із села Вороблевичі Львівської обл. Дрогобицького р-ну.

село Вороблевичі (джерело фото ФБ сторінка села)

Народився у 1922 році в селі Вороблевичі Львівської області Дрогобицького району.

За національністю - українець, освіта неповна середня, службовець. Учасник підпілля УПА. 

8 вересня 1944 року був заарештований УНКВС у Дрогобицькій області за статтею 54-1а, 54-11 КК УРСР. 22.12.1944 ВТ військ НКВС із застосуванням санкції ст. 2 Указу Президії ВР СРСР від 19.04.1943 був засуджений на 20 років каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 років Воркутинський ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР.
 
8 лютого 1955 року Військовим Трибуналом Одеського Військового Округу термін був зменшений до 10 років виправно-трудового табору.
 
Звільнений 31 березня 1955 року з табору і залишений на спецпоселення. 
 
Звільнений 12 квітня 1956 року. Реабілітований Львівською обласною прокуратурою 17 жовтня 1991 року. АУСБУЛО, П-22896.
 
Джерело: "Реабілітовані історією" Львівська область,книга 4:м.Дрогобич,Дрогобицький р-н Савчак В.М,Бегляров Г.Л,Герасимчук О.Д,Іванова К.І

середа, 26 квітня 2023 р.

В цей день, 26 квітня 1919р. 4 північні повіти Чернігівської губернії (Українська історична земля Стародубщина) відібрані московією, яка включила їх до складу новостовореної Гомельської губернії, потім до Брянської губернії.

Історично Стародубщина — частина Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб започатковано в 1096, а в XII-му — на поч. XIII століття виокремлюється Стародубське удільне князівство.

У 1239 Стародуб зруйнували монголо-татари.

З XIV століття Стародубщина правила за частину Великого князівства Литовського.

Наприкінці XV століття Стародубське князівство перейшло до московської держави, і в 1522 скасоване. Після приєднання до московської держави, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатні захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й вільні люди, що збиралися в загони й на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаки», а на Чернігівщині — «севруки».

У часи послаблення московської держави, у 1616 Стародуб здобули війська Речі Посполитої й за умовами Деулінського перемир'я 1618 року Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що були тоді в Речі Посполитій.

Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграли городяни. У 1620 році місту Стародубу дано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги — наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького українська козацька армія опанувала Стародубщиною....

Вікіпедія.

понеділок, 24 квітня 2023 р.

Останній прихисток – УПА: про повстанця з Рівненщини Войтовича Павла Яковича. Історія життя.

Войтович П.Я. (світлину взято з довідки про звільнення від 1954 року)

Його затримало НКВД ще у липні 1944-го. Відтоді минуло понад рік. Його й далі тримають у в’язниці, але слідства не провадять. Може, забули? Може, бракує часу, щоби взятися за його справу? Проте й на волю не випускають.

У такому становищі перебував Войтович Павло Якович, 1919 року народження, уродженець і мешканець містечка Тучин Рівненської області, українець, освіта 5 класів, за фахом водій, не одружений.
Войтович Павло Якович (світлину взято з фотоальбому заарештованців Тучинського РВ НКВД, який зберігано в УСБУ в Рівненській області).

Настав жовтень 1945-го. «Згадали.»

Справу щодо звинувачення Войтовича П.Я. повернули з Рівного до Тучина, щоби місцеве НКВД там її й розслідувало. У постанові від 11.10.1945 про прийняття справи до свого провадження співробітники Тучинського районного відділу НКВД написали, що Войтович «зі зброєю в руках боровся з радянською владою за створення буржуазно-націоналістичної «самостійної України».

Чому саме «буржуазно-націоналістичною» малювала самостійну Україну уява енкаведистів – сказати важко. Та й чи розуміли вони взагалі зміст написаного?

Однак у справі щодо звинувачення Войтовича П.Я. почато розслідування.

Щойно аж 31.10.1945 Прокуратура Рівненської області осанкціювала арешт П.Войтовича та запобіжний захист у вигляді тримання його під вартою. На якій підставі він перебував під вартою до цього – понад рік – матеріали справи не розповідають.

Натомість вони можуть свідчити про безправність людини за умов окупації. Адже, будь-який окупант завжди використовував поневолений народ у власних інтересах. Нерідко й людина, щоб вижити, змушена була йти на службу до поневолювача. «Принад» життя за кількох окупаційних режимів довелося пізнати й Войтовичу П.Я.

Восени 1939 року польську владу на західноукраїнських землях замінила радянська.

1940 року Войтовича П.Я. призвали на службу до лав Червоної армії. Служив мінометником у 208 стрілецькому полку 18 дивізії (м. Казань, АТРСР), мав чин молодшого сержанта.

22 червня 1941 року спалахнула німецько-радянська війна і тепер радянську владу на західноукраїнських землях замінила німецька.

Військову частину, в якій служив Войтович, відправили на фронт. Восени 1941 року, беручи участь в боях, в районі десь між Смоленськом (Росія) та Оршею (Білорусь) її оточили німецькі війська. Войтовича полонили. Проте згодом йому вдалося втекти з полону і повернутися додому, до містечка Тучин, яке вже перебувало під німецькою владою.

Прихід німців значна частина суспільства сприйняла тоді з полегкістю, сподіваючись на визволення від радянського поневолення. Та незабаром люди зрозуміють, що німці також є загарбниками. Однак зрозуміють це трохи згодом.

Удома Павло Якович спочатку господарював, а з осені 1942 року служив поліціянтом. Ось які покази Войтовича про службу в поліції містить протокол допиту від 24.11.1945:

«У листопаді 1941 року, прийшовши додому з таборів військовополоненців, жив удома. У червні 1942 року почали забирати народ на роботу до Німеччини, до вересня 1942 року я переховувався, у вересні нас зібрали кількох осіб, аби відправити до Німеччини, але я став просити одного поліціянта, щоб мене залишили працювати в Тучині. І мене залишили працювати щодо охорони зернових складів. На озброєнні мав гвинтівку. Після цього нас направили до міста Рівного, де ми пройшли місячні курси, навчалися без зброї. Після місячних курсів відправили додому, сказали, за потреби викличемо.

Десь у жовтні 1942 року нас викликали до коменданта с. Невірків, де перебували близько 2-х місяців, охороняючи зернові магазини. Наприкінці грудня 1942 року нас направили на станцію Решуцьк для охорони залізничної дороги, де також пробув близько 2-х місяців, і в лютому 1943 року перевели в поліцію м. Тучин, де я охороняв приміщення поліції. Крім того, охороняв Тучин. Через півтора місяця мене та інших поліціянтів німецька влада роззброїла і направила в табори м.Рівне, звідки я втік і жив удома <…>.»

І далі:

«<…> Партійно-радянський актив та єврейське населення не заарештовував.»

Урешті влітку 1943 року Войтович приєднався до лав УПА, де отримав псевдо «Надійний». Належав до сотні «Цигана», яка тоді дислокувалася у Костопільському районі Рівненської області. Був озброєний гвинтікою. Служив бунчужним, до обов’язків якого належало господарське забезпечення сотні. Відомостей про будь-яку іншу діяльність Войтовича в лавах УПА кримінальна справа не містить. Натомість побіч світлини (див. вище), яку НКВД використовувало у своїй роботі, написали, що Войтович був заступником курінного (вочевидь, йдеться про посаду бунчужного сотні – моя прим.) і старшим викладачем школи «Лісові чорти».

Участь в українському національно-визвольному русі брала також Павлова сестра Катерина, 1924 р.н. (псевда «Леся», «Тополя»), яка працювала у санітарному пункті УПА й допомагала пораненим повстанцям. Її чоловік Войтко Микола Лукашович, 1920 р.н. (псевдо «Івол»), загинув 22.10.1944 у складі боївки СБ ОУН(б) «Вихор-1» під час бою з військами НКВД у Пустомитівському лісі тодішнього Тучинського району Рівненської області.

На початку 1944 року із західноукраїнських земель відступили німці і сюди знову прийшла радянська влада. Маючи досвід спілкування з цією владою ще до початку німецько-радянської війни, тутешній люд уже знав на що від неї варто очікувати. А тому сприйняли її не як визволителя, а як «старого-нового» окупанта. Українське підпілля готувалося до боротьби з ним.

Тим часом Войтович захворів, а тому повернувся «з лісу» додому. Тут він став переховуватися від радянської влади та змобілізування до лав Червоної армії. У липні 1944 року НКВД виявило Войтовича у криївці, влаштованій у нього вдома.

31 січня 1946 року Військовий Трибунал 13 Армії у складі головувальника – підполковника юстиції Путько, членів – старшого лейтенанта Осипова і молодшого лейтенанта Бершадського, секретаря – старшого лейтенанта юстиції Романова, в закритому судовому засіданні, у місті Рівне, розглянув справу щодо звинувачення Войтовича П.Я.

Під час судового засідання Павло зазначив:

«За час свого перебування в УПА я в боях з частинами Червоної армії участі не брав <…>.»

Трибунал визнав Войтовича винним у зраді Батьківщини й належності до контрреволюційної організації (себто до УПА – моя прим.) та засудив до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 5 років обмеження прав, без сконфіскування майна через відсутність такого у засудженця.

Покару, отриману від радянської влади, Войтович П.Я. відбував у місті Норильськ Красноярського краю Росії. З виправно-трудових таборів його звільнили 15.07.1954, а з місць вислання – 10.04.1956.

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, справа № 15022.

2. УСБУ в Рівненській області, фотоальбом заарештованців Тучинського РВ НКВД.

3. УСБУ в Рівненській області, справа П-9660, арк. 27-28.

4. УСБУ в Рівненській області, фонд № 29, опис № 15/12, арк. 159.

Джерело інформації 
https://blog.ogo.ua/blogs/ostanniy_prihistok__upa_pro_povstantsya_z_rivnenschini/

https://blog.ogo.ua

субота, 22 квітня 2023 р.

Василь Михайлович Лев - Український мовознавець та історик літератури, професор, доктор, педагог. Професор Львівського державного університету, УВУ та Українського католицького університету в Римі. Дійсний член НТШ у США з 1947. (родом із с. Старий Яр, тепер Яворівського р-ну. Львівської обл.).

Народився в селі Старий Яжів (Старий Яр) в родині священика Михайла Лева та Теодори (з родини Мацюраків).

У селі Залужжя, де батько був парохом, почав ходити в народну школу, по закінченні якої вступив до приватної гімназії в Яворові, звідки перейшов до гімназії у Перемишлі.

1922 року закінчив гімназію в місті Перемишль. 1930 року закінчив Львівський університет, в якому викладав у 1937—1941 роках; одночасно був науковим співробітником Відділу суспільних наук АН УРСР у Львові.

1944 року виїхав до Польщі, згодом — до Австрії, з 1948 року жив у США. У 1952—1958 роках був професором коледжу ім. Св. Василя Великого в Стемфорді, у 1958—1972 роках — університету та коледжу в Скрентоні.

У 1944—1949 та 1963—1988 роках викладав слов'янську філологію в Українському вільному університеті в Мюнхені, у 1963—1988 роках — також старослов'янську та українську мови в Українському католицькому університеті в Римі.

Автор праць «Український переклад хроніки Мартина Бєльського» (1935), «Нарис граматики староцерковнослов'янської мови» (1959), «Українсько-англійського словника» і «Англійсько-українського словника» (обидва — 1947, разом з І. Верб'яним), розвідки «Сто років праці для науки і нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка» (1972). 

Досліджував пам'ятки української мови (статті «Крехівський Апостол» (1929); "Мовні особливості «Крехівської палеї» (1939) тощо). 

Багато уваги приділяв вивченню мови письменників «Руської трійці», Тараса Шевченка, Івана Франка тощо. Видав монографію «Богдан Лепкий. 1872—1941. Життя і творчість» (1976), в якій чимале місце присвячено дослідженню мови і стилю письменника.

1984 року глибоко пережив смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагічна подія дуже вплинула на Василя Лева та помітно зменшила його творчо-дослідницьку працю. Жив під опікою своєї доньки Іванни Цісик.

23 березня 1991 року професор Василь Лев спочив у мирі. З почестями похований поруч дружини на кладовищі Фокс Чейз у Філадельфії, штат Пенсільванія.

середа, 19 квітня 2023 р.

Все можна знайти в інтернеті все побачити на відео чи фото чи з супутника все.....ні є ще от таке))) От які художники були в Австрійськім війську в 1915р.. червень 1915р. виглядає що людина котра малювала чи скоріш за все запамятала та намалювала була десь на Ґоцянці чи ще далі або на пагорбах Чорноземлі….самі ще додумайте

для збільшення натисніть на зображення 
для збільшення натисніть на зображення 
На малюнку Австрійське військо наступає на російську армію котра відступає (то історичний факт я провірив «Великий відступ (27 червня — 14 вересня 1915).

На малюнку є позначено: Крехів, Жовква, Глинсько і наш Бровар (Броварня там була) також позначено шахти бурого вугілля (вугілля видобувалось між Глинськом і Скварявою) ще пожежа далі за Жовквою переклало як спалювання нафти…от таке от)))

Малюнок та підпис до нього

понеділок, 17 квітня 2023 р.

Західне Поділля, с. Денисів (Тернопіл. обл.), 1890 р. Гаївка "Воротар".

«Дві дівчини, звані «воротарчиками», стоять проти себе, узявшись за руки. Всі інші стоять шнурочком перед «ворітьми». Співають на переміну воротарчики й дівчата, що просять, щоб їх випустили через ворота. По скінченні пісні дівчата, бравшись за руки, колом переходять попід руки воротарчиків, при чім остання дівчина остається, як застав, біля воріт. 

Гра продовжується, аж доки всі дівчата не перейдуть на бік воротарчиків Фольклорист із Буковини К. Ластівка у праці «Північнобуковинські гаївки» наводить одразу два варіанти цієї гаївки. «Горошівський варіант» він записав сам. До нього дослідник подає такий коментар:

Фотограф: Франтішек Ржегорж — чеський етнограф; дослідник українського народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині. 

Джерело: Локальна історія https://www.facebook.com/LokalnaIstoria

Наслідки масованого обстрілу Снігурівки: московити випустили 10 ракет С-300, загинули 17-річний хлопець та 18-річна дівчина. (16 квітня 2023 року о 02.10 год)

неділя, 16 квітня 2023 р.

Теодор Муйла - референт надрайонного проводу ОУН, хорунжий УПА. Родом із села Тустановичі, тепер частина м.Борислава.

Народився 1906 року в с. Тустановичі (тепер частина міста Дрогобич Львівської області) в робітничій родині.
Навчався у сільській народній школі, продовжив навчання у Стрийській гімназії. В 1920-х роках вступив до УВО, в 1929 р. — до ОУН. Багаторазово арештовувався і ув'язнювався польською владою за націоналістичну діяльність (1931, 1932, 1933-1935, 1938, 1939 рр.). Від весни 1938 р. до арешту (весна 1939 р.) — провідник Дрогобицького повітового проводу ОУН. Звільнений зі Стрийської тюрми 12 вересня 1939 р. внаслідок бомбардування німцями Стрия, негайно взяв участь у повстанні та роззброєнні польських військових частин.[1] Однак із приходом Червоної армії як відомий націоналіст змушений втікати від радянських каральних органів на територію Генеральної Губернії, де пройшов військові вишколи.

Служив у лавах батальйону «Нахтігаль» і 201-го шуцманшафт-батальйону (4.1941-12.1942). Після повернення на Дрогобиччину служить в поліції — комендант станиці, яку в повному складі у квітні 1944 р. переводить в УПА.

З червня до серпня 1944 р. — військовий референт Самбірського окружного проводу ОУН під псевдо «Максим». З 9 вересня по жовтень 1944 р. був військовим референтом Калуської округи ОУН і командиром Калуського ТВ УПА під псевдо «Вуйко», одночасно командував і куренем «Промінь».

Переведений до теренової мережі підпілля ОУН — військовий референт Самбірського надрайонного проводу ОУН до кінця 1947 р., далі — господарчий референт цього ж проводу.

Загинув 1 березня 1949 р. у бою з групою МДБ біля с. Недільна Стрілківського району Дрогобицької області.

Джерело.
Степан Лесів, Петро Ганцюк. Курінь УПА «Промінь»: історія формування та бойовий шлях відділів. — Історичний клуб «Магура», 2016. — с. 54.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/teodor-muyla/ та Вікіпедія.

пʼятниця, 14 квітня 2023 р.

Уночі на Сихові підпалили двері в церкві Різдва Пресвятої Богородиці.

У Львові невідомі підпалили бічні двері в церкві Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви (УГКЦ) на Сихові. Про це повідомив директор департаменту гуманітарної політики ЛМР Євген Бойко.
Інцидент трапився у ніч на пʼятницю, 14 квітня. невідомі підпалили двоє бічних дверей церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, що на просп. Червоної Калини, 70. Вогонь пошкодив 4 м2 площі дверей.

https://zaxid.net/news/

четвер, 13 квітня 2023 р.

ІВАН ВОЛЬЧАК - Мужній член ОУН родом із села Нагуєвичі.

с. Нагуєвичі

Іван Вольчак, брат Степана, народився в 1911 р. у Нагуєвичах.Член ОУН. Одружився в Опаці, де працював лісником. Маючи інформацію, енкаведисти вночі схопили його та наказали, щоб показав, де переховуються повстанці "Медвідь" та "Зелений". Вивели Івана в лічс, роздягнули та з жорстокістю били. Він спробував тікати, але ворожа куля наздогнала - важко поранений Іван упав у потік.

Уранці люди знайшли його, завезли до лікарні. Куля дуже пошкодила хребет- і він лежав нерухомий. Помер Іван Вольчак у 1959 р.

Джерело: "300 Великих дрогобичан" .Ганна Гром.

середа, 12 квітня 2023 р.

МИХАЙЛО ПИЛЯК - зв`язківець УПА родом із села Бистриця.

фото з інтернету село Бистриця. 

Михайло Пиляк народився в селі Бистриця 2 жовтня 1925 року. Неодружений, мабуть, мав непогану освіту, оскільки збирав книжки. У Старому Кропивнику німці побачили, як він управно пересувався на лижах, навели на нього цівки автоматів і наказали підійти до них. Під час обшуку в нього знайшли таємне донесення одному із командирів Української Повстанської Армії. Очевидно, Михайло був зв`язковим УПА. Його відразу заарештували, а 15 лютого 1944 р., після допитів, розстріляли у селі Брониці.

Михайло був єдиним сином Божечки, так тоді називали у селі Марію, яка мала дар лікувати хворих, чудово зналася на травах і допомагала людям.

Джерело інформації