Загальна кількість переглядів!

четвер, 18 січня 2024 р.

Спогади - розповідь. Незнаними шляхами. (Автор: Петрів Роман) Дата публікації допису: Jul 08, 2021. ЧАСТИНА 1.

Роман Петрів у воркутинських таборах

Вимарш.
Частина I

Нас звали духи героїв,
зов сурми гармат.
Клялись: служитимем зброї
і не злякаємся ґрат...

Сірі мури і дні,
безпросвітні, сумні...
Замість чину - гнітюча нудьга,
Довгі ночі без сну
І журба про судьбу...
Не життя – животіння, тюрма.

(Пісня політв’язнів)

До тої старенької, але ще не зовсім викінченої хати я увійшов перший раз.

Ні, брешу. Не вперше. Якщо по правді – четвертий раз переступив поріг цієї ніби тимчасової халупи. Попередні три рази я приходив сюди з вертепом-колядою, завжди шостого січня опівночі. То були веселі вечори, і я відразу згадав їх, переступаючи грубо обтесану колоду, себто поріг, у темних затхлих сінях.

Сьогодні субота, чотирнадцятого жовтня. Надворі нудна осінь, моросить дощ, і ніч – чорна безодня. Здається, що село накрите велетенським чорним ковпаком, під яким померкло світло і пропали звуки.

Передній відкрив двері і випустив до сіней вологе тепло з міцним запахом пелюшок та сирої картоплі.

Трохи мутного світла від нафтової лампи, що блимала напроти образа Святого Різдва і тільки його виразно освічувала, дозволяло зорієнтуватися серед тої вражаючої убогості, яка не могла мене ні здивувати, ні зворушити.

Молода вродлива господиня сиділа на краєчку ліжка і, наспівуючи якусь мелодію, гойдала на руках немовля. Не звернула на нас найменшої уваги, навіть не закрила оголеної пазухи з пишними грудьми.

Наш старший відразу вмостився на ослоні, що стояв при старій скрині, і ми мовчки зробили так само. Кілька хвилин у хаті чути було лиш тихе монотонне мугикання молодиці та слабеньке схлипування немовляти. Потім увійшов господар – станичний на псевдо Брід.

- А де п’ятий? – запитав.

Він думав вголос. Ми не могли знати, де п’ятий, і навіть не здогадувались, що він мав бути.

Наша розмова перервала пісню жінки, розбудила її з журливої задуми. Вона підняла голову з густим недоглянутим волоссям і запитала ніби нас всіх:

- Баба Кузійка прийде?

- Аякже! Не пізніше як за півгодини буде тут, – пояснив співчутливо господар. – Але... – він зам’явся, скривився, – але стара нічим не зарадить. У дитини, видно, прикре запалення, а від того нема у баби ні ліку, ні практики. Доктора треба.

На тім їх розмова перервалась. Жінка знову почала свою тужливу пісню і загойдала немовля. По її блідих гладких щоках котились великі горошини сліз. І здавалось, що вона оплакує не лише своє первородне, а й нас і весь світ, такий байдужий, безпорадний і безумний.

Розмова почалася знову, коли станичний підійшов до нас і став оглядати наше спорядження. На чотирьох ми мали два кріси різних систем і епох, одну кулеметну стрічку від німецького ЛМҐ, дві гранати та мадярський пістоль на сім набоїв.

Його увагу привернув мій “майнліхер”, начищений до блиску, якого я не випускав з рук.

- Маєш якісь патрони до того австріяка? – спитав.

- Маю, – кажу. – Є три штуки.

- І більше не матимеш. Їх Цяпка вистріляв ще на Маківці...

Я добре розумів, що після трьох вистрілів моя зброя не варта навіть зручної ломаки. Зрештою, і на три вистріли не було ніякої гарантії. Патрони вийшли з виробництва не пізніше сорока років тому, і переховували їх хтозна в яких загатах, проте позбутись їх відразу я не мав бажання.

Потім станичний оглянув другий кріс системи “маузер” – трофейну здобич і власність нашого старшого на псевдо Бескид.

- Оце – штука! – похвалив. – І набоїв до нього маєте досить. Тої ленти вистарчить вам на всю війну, – сказав, оглянувши кулеметну стрічку, якою я удекорував себе на манер большевицьких матросів. – А лорнетку можеш відчепити і залишити в мене. Все одно не вмієш нею орудувати... Тільки зайвий тягар носитимеш.

Бескид тільки кисло скривився. Я знав, що він не дасть не лише лорнетки, а й одного патрона. Той снайперський кріс ми ще влітку вдало виміняли у німецького єфрейтора, який разом зі своїми кріґскамрадами не встигли завчасно відступити на нові позиції і залишились у ворожому запіллі. Тепер проривались до своїх із твердою вірою, що їм вдасться непомітно десь перекрочити фронтову лінію. Вночі його підрозділ по-котячому вступив у село роздобути трохи харчів. За перекладача мали нашого хлопця із дивізії “Галичина”, що якимось чином опинився в їх групі. Через того дивізійника ми старались переконати єфрейтора, що прорватися на німецький бік фронту їм навряд чи вдасться. Не пізніше, як через пару днів, доведеться їм здатись в полон і віддати червоним усю зброю, за яку “чубарі” не дадуть їм і кістки цукру. А ми лише за один карабін платимо таку ціну.

І тут Бескид (тоді він був просто Михаськом) добув з-під поли буханець свіжого хліба, а з кишень – п’ятеро яєць та дві цибулини і почав тим багатством подразнювати нюх голодних солдатів. Однак вговорити впертого унтера було не так просто. За наш товар він запропонував свій майже новісінький наплічник і запальничку, але ми твердо стояли на своєму. Наша дипломатія явно провалювалась, їх старший дав команду відходити. Єфрейтор завагався. В поспіху він схопив хліб і цибулини, вкинув все це в наплічник, але... в цю ж мить Бескид, який вже тримав зброю в руках, спритно стрибнув за стовбур старої груші, перебіг дорогу і щез із очей в гущавині тиччя зеленої квасолі. Навздогін йому німець сипнув серію храпливих проклять, погрожував підпалити село, і хтозна, чим би все це закінчилось, якби не станичний, той самий Брід, у якого, як на те, знайшлася півлітрова пляшка самогонного шнапсу. Побачивши новий товар, у єфрейтора відразу змінився настрій. Подякувавши нам ще одним храпливим донерветером, унтер побіг доганяти своїх. Але ми з Бескидом вже того не бачили. За селом, на полях, уже шукали відповідного місця, де можна би було надійно заховати свій трофей. Поміркувавши трохи, запхали його у сніп жита в полукіпку, що стояв третім від стежки. Пізніше доводилось нам ще не раз його переховувати, але це вже була справа простіша і без особливого ризику.

Побачивши у Бескида таку квасну гримасу, станичний більше не наполягав і перестав цікавитись нашим озброєнням. На мить він повернув голову на ледь чутний писк дитини, яку його дружина, сидячи, тримала на колінах. Жінка, видно, задрімала, але коли чоловік тихенько наблизився до жердки і зняв з неї якусь стару одежину, вона прокинулась і рвучко підійшла до нього, схопивши за рукав.

- Ти куди хочеш йти, Петре? – запитала здавленим голосом. – Подивись, яка дитина... Що я сама вдію?..

- Зараз прийде Кузійка і обидві щось порадите. Я не надовго...

Він ще хвилину шукав ліхтарика, мацаючи по верхній полиці, потім підійшов до дерев'яного ліжка і засунув руку під єдину на ньому подушку. Його необачність не уникнула нашої уваги. Чорний браунінг належалось би ховати у більш відповідному місці.

- Я багатший, – сказав, здається, до мене, – маю всі сім набоїв. За шість, правда, не ручаюсь, але сьомий – певний.

І, скрививши комедійно губи, сховав свою “запальничку” в нагрудну кишеню сукняної загортки. Настав час відходити.

Раптом в сінях ценькнула клямка, і двері подались до сіней, попереджаючи легким скрипом. Баба Кузійка, замотана в теплу хустку, увійшла до хати і по-християнськи привіталась. Порахувавши нас цікавим, трохи збентеженим поглядом, мовчки підішла до молодиці і делікатно, як вміють лише бабуні, взяла немовля на руки. Мати стояла біля неї з надією, вичікуючи якоїсь помочі чи розради.

Ми теж зупинились, бо господар став біля порога і теж чекав якогось слова від баби.

Але слова не було. Баба подивилась на личко немовляти, відслонила його ще більше, щось шепнула сама до себе і як взяла, так і віддала молодиці.

- Чому нічого не кажете, бабуню? – майже зойкнула господиня, витріщуючи вологі невиспані очі.

- А що маю казати?.. Запізнилася я... Матінка небесна прийшла скорше та й забрала, милосердна, свого ангела. Ой, забрала, бо йому з нею, Богородицею нашою, там ліпше буде... А тобі, сердешна моя, ліпше буде без нього, – баба набожно перехрестилась, осінила хрестом матір і всіх нас присутніх.

У хаті осіла якась млосно гнітюча тиша, що настає під час розмови душ. Стара нечутно шептала молитву, а ми всі дивились на господиню – простоволосу, здеревілу, з нерухомим клубочком в закляклих обіймах.

Легкий м’який стук у віконну шибку перервав наші роздуми. У кутку верхнього скляного квадратика тріпотіла крильцями велика біла нетля. По всьому моєму тілі пробіг холодний мурашковий щем. Хтось у глибинах моєї, ще не зовсім сформованої свідомості, вперто доводив: це вона, душа немовляти, в ось такому вигляді прощається з нами живими і з цим тимчасовим світом, який для неї став не довшим світу білої нетлі. В очах моїх товаришів, здавалось, застрягла ця сама думка. Хотілося змовити молитву і якнайскоріше забратись з хати. Тільки молодиця та баба Кузійка не ворухнулись: може, й не почули цього тихого стуку, цілком занурившись у свої душевні глибини.

Наші природні годинники тихо вистукували ритмічний марш часу.

Першим отямився Брід. Він наблизився до дружини, забрав від неї мертве немовля і обережно, наче боявся розбудити, положив на ліжко. Потім взяв жінку за лікті і ніжно пригорнув до себе.

- Заспокойся, – сказав, – може, й справді так ліпше...

А коли вона зайшлася розпачливим риданням, звернувся до баби:

- Побудьте тут з нею, матусю, я скоро вернусь і тоді... тоді зробимо все, як належить.

Здавленими, понурими ми виходили з хати. Один з наших, на псевдо Стрілка, спіткнувся на пороговому камені, впав на коліно і поранив руку. Непристойно вилаявшись, мусив вернутись до хати за шматиною для перев’язки. За хвилину виніс клапоть сухої пелюшки, якою Бескид обмотав йому рану, що кровоточила. Брід вже чекав нас на дорозі і сигналив короткими тихими посвистами.

Ми покидали тісне і вузьке, як кишка, заболочене подвір’я. Йшли мовчки шнурком, наслухуючи підозрілі шемроти ночі. У моїй голові путались якісь уривки думок, що, не чекаючи застанови, засвічувались і згасали, як іскорки на снігу. Тільки одна тяглась виразно і цілеспрямовано, ніби вичитувала останнє напуття. “Оце, затям, твої перші кроки на новому життєвому шляху, – нашіптувала співчутливо. – Цей напрям вибрав собі ти сам, не задумуючись, як він тобі покрутиться і куди заведе. Він може бути довгим і нестерпно важким, а може й обірватись раптово, навіть на першому кілометрі. Може обірватись разом із життям... І – ні згадки по тобі, ні сліду. Чи ти добре подумав, куди і на що йдеш, чи розумно розважив, який хосен кому буде від твого поступку?”


Я проганяв ці думки у вологу нічну невідь, але вони ще настирливіше, як кажани на сухе піддашшя, пхалися у мій мозок, зависаючи коміть головою на напруженій струні моєї рішучості, наче пробували її міць.

О ні, назад вороття вже немає і не буде. Я сповню свою повинність перед своїм народом, який чекає від мене подвигу або жертви. І Бескид теж так вирішив. Він йде попереду, і його, гадаю, не мучать подібні роздуми.

Та й ті, що крокують за нами, напевно, думають про щось веселіше.

Плечиста статура Бескида трохи заслоняє мене від холодної мжички. Поки ми разом – веселіше і, здається, безпечніше.

Дорога просвічується калюжами води, і ми тиснемось до плотів, щоб не замочити ніг. А коли вийшли на сільську толоку, нас цілком поглинула волога непроглядна пітьма. Згадав Катрусю... Вона й не здогадується, що я вже пішов. А коли й дознається, чи хоч зітхне?.. Може, й не зітхне, а лиш подумає: “Йому би ще ялівки пасти”.

Від села наздоганяла нас якась набожна мелодія, що то тяглась, то рвалась на найнижчих нотах. Вона нагадувала, що сьогодні свято Покрови і у нашому селі празник. Перший у моєму житті такий буденний і непомітний.

Вся мережа доріг та стежок на цьому терені була настільки знайома, що, перейшовши потік, ми вже здогадувались, куди прямуємо. Очі звикли до темноти, тим більше, що дощ перестав, а західний обрій наче прояснився. Перед нами чорніла висока стіна лісу, котрим нам доведеться пройти до двох кілометрів. На лісовому рові я шепнув Бескидові:

- Виходить, на Прийму йдемо?..

- Виходить.

- А далі?

- На війну. Куди ж іще?..

- А Степовий казав – на вишкіл.

- Правильно казав... А ти мислив, що вишкіл буде десь... у Швайцарії?

Попереду блиснув вогник і погас. Потягло запахом бакуну, що означало: можна послабити обачність.

Над головами почувся ледве вловимий гул моторів. Літаки летіли високо на захід, ніби нагадуючи нам, що фронти вже далеко і ми до них не матимемо жодної причетності.

Прийма – кілька хатній лісовий хутірець з лісничівкою, яка на цей час стояла пусткою, – блиснула раптом тьмяним світлом чийогось віконця. Ми зупинились. Перед нами лежала дорога, що відділяла хутір від лісу, темна, пустельна, наче прорубана просіка. Тут Брід залишив нас і обачно пішов на світло. За хвилину-дві почувся тихий подвійний посвист. Один за одним ми швидко перейшли дорогу і зупинилися на чийомусь господарстві.

Простора чиста світлиця прийняла нас теплом і домашнім затишком. Біля скрині, на ослоні, сидів молодий незнайомець в німецькій уніформі, а на лаві під піччю – юнак у сукняному плащі. Подібні мундири носили трамвайники або колійовці. У старшого на колінах лежав німецький шмайсер, молодший мав біля себе короткий кавалерійський, з відкидним штиком, совєтський кріс. Без пояснень ми зрозуміли – вони нас чекали.

- Слава Україні! – привітав присутніх Брід, увійшовши першим.

- Слава героям! – відповіли обидва разом. – Сідлайте, хлопці, ослона і хвилину відпочиньте.

У світлицю увійшла русокоса дівчина і якось так несміливо привіталась. Обмінявшись з нею поглядами, ми відразу пізналися, а це підтверджувало мій здогад, у чиїй ми хаті. Бескид і Стрілка теж мусили її знати, хоча й не подавали вигляду. Поглядом порахувала нас і вийшла

- Оце ваш п'ятий, стрілець Смик, – відрекомендував нам Брід “колійовця”. – А це – ройовий Вільшина, ваш провідник аж до місця постою... І... щасливої вам дороги! Не зарвіться!..

Потиснувши всім руки, Брід пішов. Дорога додому хоч темна, але недалека, а з невеселими думками – ще ближча. Мені стало його жаль. Тим більше, що по його відході мов би розірвався зв'язок між тим, що було, і тим, що мало статися. Настрій спохмурнів.

Увійшла ця сама дівчина і поставила на скрині глечик парного молока та половину ще теплого печеного пирога. – Повечеряйте, хлопці, – сказала стримано. – Горнятка маєте на полиці.

І, попрощавшись з нами співчутливим поглядом, швидко пішла, наче боялась продовження розмови.

Не гаючи ні хвилини часу, всі підсіли ближче до скрині, а Вільшина розкраяв на шестеро пиріг.

- Швидко, друзі... Довго не шмакайте, бо перед нами дорога, – квапив Вільшина.

- Такого пирога до празника не печуть навіть лісові хуторяни, – буркнув невдоволено Бескид, доїдаючи свій кусок.

- Тобто якого?

- А такого, до якого замість нормальних шкварків намішують квашеної капусти. То пиріг... на останній день Великого посту...

- Але ти зі своїм куснем уже впорався і дрібочки, бачу, визбирав, – відповів похмуро Вільшина. – Це – по-перше, а по-друге, празник у вашому селі, а не у цілому районі. То ще найменша біда, коли один празник проведеш в пості та за доброю справою... Кмітливішим станеш...

- Хіба пожартувати не можна? – боронився Бескид. – Це тому, що нині передпразнична субота, в хаті повно роботи, і я через оці свої збори втратив полуденок.

- Прийдеться тобі, друже, звикати до втрат полуденків... На війні полуденки та вечері – не найгірші втрати, – втрутився в цю неделікатну застільну дискусію “колійовець”. - Та ти й не виглядаєш на вигодованця масними пирогами... На вишколі ми тебе порекомендуємо кухарем... Шкварки збиратимеш.

Всі розсміялись, а мені стало шкода Бескида за його невдалий дотеп.

- Встати! – скомандував провідник. – Виходимо і... тиша.

Один за одним ми вийшли з хати і мовби розчинились у темряві.

У сінях Вільшина ще комусь дякував, просив вибачення, але ми вже не бачили нікого.

Ще стояли на подвір’ї, коли вікно погасло, а у дверях клацнув засув. Шикуємось гусаком, і я знову стаю за Бескидом... Пішли.

Стежиною, якої ніхто не бачив, заходимо в грубий ліс. Скоро почнеться крутий спуск вниз, і Бескид передав мені команду провідника: сходити поволі, вважати на зброю і берегти очі від пруття... Десь там, внизу, має бути дорога, а за нею – Дністер. Ні моста, ні броду... Але про це хтось, напевно, подумав.

Обережно тримаючи однією рукою важкого кріса, а другою – тонке пружне галуззя, сходжу за Бескидом вниз. Листя під ногами мокре, і тому не чути шелесту. Тільки позаду почув глухий шурхіт – хтось поїхав на сідниці. Ще кілька метрів і... ми на дорозі.

Вона потяглася глибоким вивозом, заболочена і пустинна. Миттю засвітились у пам’яті події недавніх літ, що відбувались на цьому шляху і обабіч нього...

Восени І932 року десь тут були схоплені польською поліцією два мужні молоді бойовики з ОУН. Звідсіль почалась їх страсна дорога на ешафот. А весною, уже цього року, боївка Явора схопила тут двох вищих посадовців німецької окупаційної влади і звела бій з каральним загоном німецької піхоти. І уже зовсім недавно, три-чотири місяці тому, по ній дудніла техніка двох супротивних фронтів. Її специфічний запах ще не зовсім вивітрився і відчувається у вологій нічній прохолоді.

Накрите густими садами та загатами сухої кукурудзянки, село заснуло. Ми маємо його перейти і непомітно покинути. Час вже пізній, десь біля півночі.

Селяни сплять, а може, тільки вдають, що заснули. Ніде не світиться, навіть пси затихли.

- Де зупинимось переднювати? – питаю шепотом Бескида.

- Звісно, за Дністром, – відповів. – Але де, в якому місці, хто його знає?..

- Вільшина мусить знати...

- То запитай його. І шепни, що... ліпше було би у селі... Сніданок будемо мати.

- А ти тільки й думаєш про сніданки, – завважив зі смішком Стрілка, що йшов попереду нас.

- Думаю, думаю... і про обіди не забуваю, – відгризався Бескид, – бо я, прошу вас, голодний не годен ні воювати, ні вишколюватись.

- Та тихо будьте! Вночі – всі бички чорні, а ми – на голотечі. Свої можуть тримати нас на мушці!

Умить всі затихли. Перед нами, на віддалі двадцяти кроків, зарисувались сіруваті чагарі верболозу. Їх сповила над рікою нависла мряка. Ще кілька обережних кроків – і ми зупиняємось на березі, розритому окопами та воронками від вибухів артилерійських снарядів. Три місяці тому тут відбувалась чергова фронтова переправа, відлуння якої гуділо на кілька кілометрів. Побитих солдатів, яких не поніс з собою Дністер, селяни хоронили на сільському цвинтарі, а тих, яких потім знаходили по запаху у корчах та ямах, закопували на місці виявлення.

- Всім залягти в окопи і... ні звуку! – скомандував ледве чутно Вільшина, а сам присів у лозині над самою водою. Гробову тишу ще раз проколов умовний сигнал, схожий на крик дикого селезня. За дві хвилини – знов тихий протяжний свист. На тому березі його мусили почути, якщо, розуміється, хтось там нас чекав. Однак по п’ятихвилинному вичікуванні другий бік заклято мовчав. Тоді Вільшина голосніше повторив умовні свисти, але й на них не було жодної відповіді. Село спало.

- Виглядає на те, що ніхто нас там не чекає, – шепочу до Бескида, з яким лежимо в одній окопній ямі.

- Такого не може бути... Нас послав повітовий Провід, – відповів категорично Бескид. – До місця нас доведуть, а там... – тут він підняв руку. – Т-с-с, чуєш, птах злетів?.. Там хтось є.

Злет птаха, очевидно, спровокував і Вільшину Він ще раз протяжно свиснув і врешті...

- Давай чайку! – крикнув як спросоння. – Давай чайку, ти курр- дімоль!..

Може, мені тільки причулось, а може, й справді там, на березі, хтось повторяв це напівлайливе “курдімоль”. Почувся тихий плюск... По плесу ріки посувалась велика чайка, один весляр провадив й впевнено, просто до місця, де ми засіли. За хвилину човен уткнувся носом в наш берег, а весляр запитав:

- То ти Курдімоль? Відразу признавався б, а то свистиш, як дідько в бзині...

- Не патякай багато. Всім сідати, чи досить трьох? Нас шестеро, а ти, виходить, сьомий.

- Сідайте по три. Всіх разом не візьму.

Для нас з Бескидом це була перша в житті переправа човном. Тому при кожному похитувані чайки ми кулились і хапались руками за борти.

- Бачиш, друже Бескид, яка то гойданка на воді? А ти хотів до Америки плисти, – нагадую Михаськові його дитячі фантазії. – Океан, братку, то тобі не Дністер... Там як загойдає – кишки виверне.

- До Америки на таких-во шкаралупах навіть дурні не ходять. Океанський пароплав легко візьме на себе такі-во три села разом з худобою і доробком. Але нам тепер туди нема дороги...

- А куди нам дорога?

- Наразі – на вишкіл, а далі...

- А далі... на довгу-довгу війну, – уточнив “колійовець”, що сів разом з нами у човен.

- Не бреши, – пробую заперечити. – Війні скоро кінець.

- Може... Але – не нашій, друже Свистун.

- Не Свистун, а Вістун, друже...

Легкий поштовх перервав нашу тиху суперечку. Човен намацав берег, і ми незграбно повистрибували на мокрий пісок.

Терен за Дністром був мені мало знайомий, тим більше вночі, коли все, навіть добре знане, виглядає якось інакше. І хоча село, в яке ми мали зайти, не було мені зовсім чужим, я прийшов сюди вперше. Бескид – інша річ, він мав тут близьку родину й іноді сюди навідувався. А славилась ця оселя ще співучою молоддю. Нові пісні невідомих авторів бозна-як з’являлися саме тут і швидко, як весняна пташня, розлітались по сусідніх селах та присілках.

І малярем хотів би я бути,
хоч на такий короткий час,
щоб у селі своїм забутім
відмалювать одно дівча...

Стоячи на березі, я чомусь пригадав собі цей романсик, ніби пароль при вступі на чужу територію. Але цієї ж миті інший сумний спомин затьмарив мені піднесений настрій. У вересні 1939-го військовий каральний підрозділ недобитків польського війська та поліції із помсти за збройні сутички з ОУНівським підпіллям розстріляв цілком невинних директора сільської школи та молодого греко-католицького священника. Від спалення село було врятоване лише завдяки кільком польським родинам, що мали тут свої господарства. Селяни не могли ще того забути, і тому побачення з нами, попри їх традиційний патріотизм, не надто їх втішило би. Але село спало. Високо над ним виплив надкраяний місяць і, освічуючи наш загін, наче намагався показати нас сплячим задністрянам: “Ось вони, знову з'явились тут на біду... ”.

Десь між хатами басовито гавкнув пес. Скрипнула хвіртка, і ми увійшли на чиєсь подвір'я. Заслонене вікно ледве пропускало трошки світла, що давало зрозуміти: нас таки чекають. В охайній теплій кімнаті тьмяно світилась нафтова лампа, ледве освічуючи образи та скромні пожитки господарів. У напівтемному куті сиділо двоє молодих чоловіків. Третій, в уніформі німецького шуцполіцая, лежав на лаві під піччю і, виглядало, дрімав. Всі троє були озброєні автоматами, які тримали при собі. Навіть шуцман, дрімаючи на лаві, притискав свого шмайсера рукою, наче боявся, що у нього, сплячого, можуть його поцупити. З господарів нікого тут не було, а це наводило на здогад, що хтось із тих трьох у цій хаті не зовсім чужий.

Краще роздивившись, я переконався, що тільки шуцман був мені зовсім незнайомий. Двох інших ми з Бескидом добре знали. Старший за віком був відомим нам Провідником вищого рівня ОУН на псевдо Ярема. Другий, низький плечистий парубок, доводився нам односельцем, а до того ще й рідним братом Бескида. У моїй голові трохи розвиднілось.

Вільшина тихо привітався, а ми розсілись на лавах. Якусь хвилину всі мовчали, а далі Ярема, окинувши всіх нас поглядом, сказав:

- До досвітку мусите пройти ще пару кілометрів... Менше залишиться на другу ніч.

Вираз його обличчя говорив, що він нами вдоволений. Разів зо два якось особливо звернув увагу на мою зброю. Нічого не сказавши, усміхнувся кутками губ і, нагнувшись до Степового, щось йому шепнув. Хоч я нічого не почув, але здогадувався – йому не сподобалась невідповідність мого озброєння.

- Далі поведе вас Скала, – сказав, вказавши очима на шуцмана, що вже підвівся з лави і розправляв рамена. – Він добре знайомий з цим тереном і безпечними стежками... На постої переднюєте, а там... все буде гаразд.

Виходило, ми тут не затримаємося. Скала встав і, поправивши на грудях МПі, підійшов до Степового за якоюсь ще інформацією. Вільшина теж встав і кожному з нас дружньо потиснув руку.

- Належалось би зогріти вас липовою гербатою, але... вибачте, – пожалів нас Степовий. – Пізня пора... часу обмаль, – і раптом – до мене: – Це старе австрійське коромисло тобі поміняють... Тепер з ним – хіба на сцену.

На цьому розмова в хаті закінчилася. Скала скомандував: “Встати, виходимо!”. Без слова ми вийшли надвір, на ходу шикуючись.

Дороги вночі завжди здаються довшими, а стежки – тим більше. Так мені здавалося ще довго, поки звик мандрувати ночами.

Між мною і Бескидом тепер вишикувалося двоє хлопців. Переді мною йшов Стрілка, а позаду – стрілець Вершок, незнайомий мені юнак. Він міг бути з сусіднього або з недалекого села, але досі я його ніколи не бачив. У нашій команді я не почув від нього ще ні слова і був таки здивований, коли він зненацька запитав:

- Знаєш, куди йдемо?
- На вишкіл, – кажу. – Куди ж ще?
- На вишкіл то на вишкіл, але... але де той вишкіл відбудеться?
- Того я не знаю.
- А я знаю, – сказав так, наче б в тому не бачив нічого таємного.
- Звідки довідався?.. Адже це, гадаю, таємниця...

- Розуміється... Тільки не для нас, – він на хвилину замовк, а далі повів знову: – Мені Вільшина сказав... То буде, якщо хочеш знати, десь біля Журавна... докладніше дознаємось аж за рікою.

- За якою ще рікою? – питаю. – Прецінь Дністер вже за нами.

- Ну й що? Кепсько знаєш терен, друже Вістун: забув про Стрий, який нам доведеться перескакувати.

- Чому перескакувати? – цікавлюсь. – Він такай там вузенький?

- То як коли. Русло його ширше дністрового, а в суху погоду воно майже сухе. Ріка пропливає по ньому двома-трьома рукавами, до речі, – не дуже глибокими. Якось дамо собі раду, – сказав повчаюче і знову замовк, наче не мав про що більше балакати.

Я ж став роздумувати над способами переправи, але нічого путнього так і не придумав. Врешті, вирішив – це не моя гризота.

Місяць уже повис над заходом. Відчутно похолодніло, нескошена отава покрилася срібною памороззю, і на ній залишався чіткий слід нашого переходу. На щастя, восени сорок четвертого свіжа партизанська стежка чи просто слід ще не набули такого зрадливого показника, як пізніше. Тим не менше вона бентежила свідомість, і не тільки мою.

- Подивись, яку стежку за собою залишаємо, – обізвався знову Вершок і змусив мене оглянутись.

У світлі місяця вона переконливо свідчила про наш перехід та його напрям. Проте, крім нас, ніхто не звернув на неї уваги. Інших зацікавило село, що забовваніло зліва, на відстані яких триста кроків. То був Держів. Ми минали його, не зупиняючись.

Від маршу вночі по бездоріжжі, по нерівному ґрунті, відчувалася втома, а до досвітку залишалось ще доброї півтори години і до п'яти кілометрів дороги. Поперек нашого напряму темніла лісова смута, яку ми мали перейти. На щастя, між деревами крутилася суха, рівна, встелена опалим листям, вузька доріжина, на якій хлопці помітно розслабились.

Пройшовши ще зі сто кроків, шуцман зупинився, і всі згуртувались біля нього, щоби щось почути.

- Відпочинемо, – сказав добродушно і, добувши пачку цигарок, засвітив сірник. Маленький вогник освітив нас, як петарда, а Скала спокійно продовжував свої настанови:

- До Тейсарова маємо ще... пару кілометрів. Хто відчуває потребу випорожнитись – не відкладайте на потім, щоб на постої не крутитись, як бойко в сливах. Розквартирую вас по сусідству. З господарями про своє – ніяких балачок. Ціль і напрям нашого переходу – сувора таємниця, прошу це затямити! – плюнувши на вогонь недопалка і шпурнувши його в густий кущ тернини, Скала далі читав нам свої науки: – Краєм села проходить рухливий тракт... Безпека вимагає, щоби ніхто, боронь Боже, не запідозрив нашого там днювання! За все інше відповідаю я. Зрозуміло?

Усі разом відповіли, що все зрозуміли.
Вже не пригадую, як ми наблизились до дороги.

Кроків з десять перед нею лежала купа довгих дерев'яних колод, за якими ми принишкли, щоб ще раз перевірити безпеку. Було ще зовсім темно, але в селі уже де-не-де світилось. Тракт лежав пустинний, і ми, виждавши відповідну мить, перекрочили його, щоб сховатись між будинками. Далі пішли загуменною стежиною і зупинились у старому саду. Тут Скала наказав почекати, а сам щез між хатами.

Скориставши з зупинки та відсутності провідника, я підійшов до Бескида, відчуваючи звичну потребу з ним поспілкуватись.

- Слухай, – питаю, – ти тут коли-небудь бував?

- Здається, ніколи, – відповів трохи здивований. – Зрештою, яке то має значення?

- Звісно, ніякого... Хоча варто би мати на цій парафії... когось знайомого.

- Справді? Але навіщо?

- Ну... хоча би для того, щоб наша сьогоднішня присутність у цьому селі не залишилась довічною таємницею.

- Не розумію... Ти – про що?

- Про що, про що... Не вдавай дурня, – пояснюю майже шепотом, щоби не почув “колійовець”. – Сам розумієш, усе може статися... то хоч додому переказав би.

- Або передав би “трикутник” чи штафету? – глузливо підбирав мене Бескид. – Заскоро ти, друже Вістун, забанував затеплим припічком... Наша війна, колего, війна особлива Вона не дозволяє ні приватної переписки, ні жодних переказів. Найкращі відомості про нас – ніяких чуток. Гадаю, на вишколі нам про це розповідять докладніше.

Джерело інформації 

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4

вівторок, 16 січня 2024 р.

Спогади - розповідь. Остання зустріч. (Автор: Петрів Роман) Дата публікації допису: Jul 12.2021.

Місто Миколаїв Львівська область 
І

Закутане у теплу хустку, дівча наблизилось до поверхового будинку і без стукання відчинило вхідні двері. У вузькому коридорі партеру було тепло і тихо. По хвилинній застанові ступила на сходи, що вели на поверх. Саме в цій хвилині появився на них старший працівник з контори Земельного відділу і простодушно запитав:

- Ти до кого, дівчино?

- До колєжанки. Чи тут знаходиться Статистичне управління?

- Ти вгадала. Саме тут, на поверсі, – відповів працівник і вже пустився йти, але дівча знову обізвалося:

- Її звуть Стефа, Стефа Гарасимко... Чи не могли б ви її покликати? Я дуже вас прошу.

Погляд загорнутої в хустку дівчини був щирий і майже благальний.

- Не можу тобі відмовити. Почекай, – сказав, усміхнувшись.

То був добрий знак. У тих часах старші люди дуже рідко дозволяли собі посміхнутись.

За столом у кабінеті ЦСУ сиділо яснооке п'ятнадцятилітнє дівча, яке цілком могло бути ровесницею прибулої.

- Стефцю, колєжанка до тебе прийшла Чекає там, надолі. Таке зиркате, – він підморгнув і зачинив двері.

Спускаючись по сходах, Стефа старалась розпізнати “колєжанку”. Не була певна, що бачить її вперше. Зблизившись, дівчата ще якусь хвилину розглядали себе, а потім прибула промовила майже шепотом:

- Який сьогодні світлий день!

Слова прозвучали, як дивне привітання, і викликали чутливу дрож по всьому Стефиному тілі. В неї помітно змінилось обличчя, особливо погляд.

- Шкода, що закінчується, – відповіла ще тихіше. – Що маєш до мене?

Прибула оглянулась. Крізь вікно, на другому боці вулиці, видно було купу заржавілого залізного брухту, який не так давно був грізною бойовою машиною.

На ньому сиділа пара ворон. Знак – на тротуарі безлюдно.

- Принесла дві штафети. Меншу прочитай, там написано, що маєш зробити з більшою. Це – терміново. Бувай!

Дівчата подали собі руки і розійшлись.

У другій половині грудня дні найкоротші і переважно похмурі. У четвертій пополудні вже вечоріє. Не вмикаючи світла, стоячи біля печі, Стефа розкрутила менший папірець. Було там всього чотири слова і то – одно скорочене: "Друже, передайте отцю Фед.”. Все зрозуміла. Кинула папірець на газовий пальник, і він умить став летючим полум'ям. Це заспокоїло і наче зогріло душу.

Робочий день закінчувався і за вікнами сутеніло. Вирішила віднести штафету зараз по дорозі додому. Може, й справді в ній є щось важливе, термінове і вже завтра може бути запізно? Може, хтось потребує сповідника?

До приходства, як до крамниць, можна було заходити без підозри. У тих роках священників ще поважали і потребували майже всі. І все ж таки вона – селюшка, молода... Скрите десь око може поцікавитись: а що в неї за потреба така до отця декана?.. Зрештою, що це кого обходить?

Відчинила двері вже з полегшою. Священник, видно, чекав на цей папірець. Кілька написаних слів він наче проковтнув і відразу заметушився.

- Дякую, дитино. Вже досить пізно, але я... я швидко одягнусь.

Зрозуміла, що він ще не все сказав, і чекала.

У кухні не світилось, і до дівчини вийшла їмость. Хотіла, напевно, щось запитати, але не наважувалась відкрити душу незнайомій. Придивлялась до неї уважно, хоч в осілих потемках обличчя дівчини ледве зарисовувалось.

- Може, нап’єшся гарячої гербати? – запитала, щоб лиш озвучити тишу. Чайник саме закипів.

- Дуже дякую, пані. На це вже не буде часу.

Поява у дверях священика якби підтвердила сказане.

Надворі лежав свіжий сніг і брав легкий морозець. Господар вдягнувся тепло, по-зимовому.

- Будемо йти не разом. Тримайся десять-п’ятнадцять кроків поперед мене, – сказав при виході священник. – У разі якоїсь небажаної зустрічі – ти мене не знаєш і йдеш собі по своїй справі. Маєш когось на Радіві?

- То ми йдемо на Радів?

- Авжеж. Хіба ти не знаєш?

- Тепер знаю.

- Отже, домовились, – і тут, звернувшись до дружини, додав: – А ти, мамусю, не тривожся. Я довго не забавлю.

Вулиці вже наповнилися сумерками і вони цілком опустіли. Де-не-де слабо блимали вікна, викидаючи на хідник трохи світла. Часом дорогу перебігали пси або кішки і в цій миті щезали за парканами дворів, залишаючи на снігу ямки слідів.

Містечко перебувало ще у воєнному стані. Дарма, що фронти пересунулись вже далеко, за Карпати і під Варшаву, – спокою тут ніхто не відчував і скоро не сподівався. Майже щодня на околицях зривалась густа стрілянина, відлуння якої не могли зупинити навіть навколишні пагорби. Змінивши лише стратегію і противників, війна продовжувала збирати своє криваве жниво. Що гірше, тепер ніхто вже не прогнозував, коли і яким чином вона закінчиться.

Кінець вулиці Підлісся був початком звичайної польової дороги, яка провадила до самого села. Дівчина скоротила дистанцію, а далі – цілком зблизилась зі своїм супутником.

 Тепер же не знаю, хто кого провадить, отче. Де маємо зупинитись? – запитала, сподіваючись вияснити мету подорожі.

- Повір, сам не знаю. Зайдемо до першої хати, якщо... якщо, евентуально, нас не зупинить якийсь патруль або пост, – і, хвилинку подумавши, додав: – Тепер, міркую, ліпше нам буде йти вкупі... Ходім.

Виходячи дорогою на пагорб, наслухували. Щохвилини могло почутись: “Стій, хто йде?!”. Але ніхто не ворушив нічної тиші. Тільки вітер, що дмухав у бік заходу, шелестів у придорожних хащах неопалим сухим листям.

- Вступимо до першої хати. Господарі – мої знайомі парохіяни, – сказав тихо священник, і вони ступили на подвір'я.

У хаті світилось маленьке кухонне віконце і з комина курився дим.

Перший стук у двері не викликав нікого. Постукала вдруге. На поріг вийшла господиня. Витираючи руки в запаску не мала, як виглядало, наміру просити їх до хати.

- Слава Ісусу Христу! – привітався священник, і його голос чудодійно змінив поставу і настрій господині.

- Слава навіки! Господи Боже! Вибачте, отче, я не впізнала вас. Прошу до хати, прошу... лебеділа жінка, а далі шепнула конфіденційно: – У нас – гості.

Зі світлиці дмухнуло теплом. На лавах, біля стола та печі, сиділи озброєні молоді люди. Обличчя їх, завуальовані потемками, не могли приховати замішання та збентеження від несподіваних відвідин.

- Слава Ісусу Христу і мир вам! – знову привітав усіх священник. Всі встали і хтось відповів: – Слава навіки! Прошу, сідайте, отче, та загрійтесь.

Лава біля печі цілком звільнилася. Священник присів, кивнувши дівчині, щоб вона теж зробила це саме. Не мав найменших сумнівів щодо розконспірованості своєї особи. Майже всі присутні тут були тутешніми, місцевими хлопцями. Він хрестив їх, вчив Закону Божого і при світлі дня, напевно, пізнав би кожного.

Але навіщо це? Так краще.

Врешті один із них підійшов до дівчини і півголосом запитав:

- Друже Самара, а тебе що привело?

- Не мене, а я привела. Ось прошу... – вона поглядом вказала священника.

- Так, так... Покличте, прошу, вашого командира, ага... Він знає, – пояснив парох і ще раз попросив дівчину сісти.

- Слухаю, – хлопець віддав честь по-військовому і вийшов.

Запанувала тиша як біля покійника.

По кількох хвилинах знову скрипнули двері, і з них хильцем ввійшов молодий високий старшина. Поверх короткого кожушка був підперезаний чорним широким військовим поясом, на якому зліва чорніла кобура німецького пістоля.

Знявши баранкову “мазепинку”, він відразу помітив священника і, несподівано для всіх, клякнув перед ним на коліна.

- Олесю, я й в гадці не мав, що ти так близько, – ледве вимовив священник, погладжуючи долонями кучеряве волосся старшини.

- Справді, татку, я тут зовсім недавно, – відповів, цілуючи батькові руки.

Священник все гладив і гладив голову старшини. У глибокому зворушенні забув усе, про що хотів від нього довідатися. Сцена ставала родинно-інтимною, і присутність посторонніх здавалась непристойною.

Хлопці один по одному виходили надвір. Дівчина теж не мала охоти довше чекати. Доручення було виконане – могла відходити.

- Здається, мені треба йти – мама буде тривожитись... Чи маю ще почекати отця?

- Ні, не треба... Його проведуть. А тобі ще раз дуже дякую, – відповів командир і, ставши на весь зріст, спитав цілком серйозно:

- Маєш якесь алібі?

- Дорогою придумаю...

- Маю на увазі – не для мами, – сказав з усмішкою.

- І для мами маю, – відповіла теж з посмішкою.

- Не боїшся?

- А це... не має значення.

- Маєш рацію. Скільки можна лякатись?.. Хай ворог нас боїться. Прощавай!

Останнє слово впало як удар. Дівчина широко відкрила очі, і її погляд блиснув в темноті так виразно, що став помітним навіть священникові. Здавалось, що це вимовив не сам командир, а хтось інший з його нутра, хтось, що проглядає будучність, але не має влади над нею.

Хлопець це помітив і відразу поправився.

- Все в порядку, Самара!.. З Богом... І... до зустрічі.

Далі син з батьком залишилися самі і повели розмову півголосом.

- Хай татко не журиться, не тривожиться і заспокоює маму, – потішав, як школяр, що вибирався у пластунські табори. – Я – не один, нас багато і... ми всі добре озброєні.

- Та я бачив, – відповів пригнічено, – тільки... поведінка ваша тут якась така... зовсім цивільна. Я, правда, не військовий, але...

- Але око в тебе генеральське, татку, – і по хвилинній задумі додав: – Дисципліна, як відомо, найтрудніший предмет у програмах військових наук. Його за місяць-два не осилиш. А без цієї дисципліни вояк – не вояк, а, даруй, озброєний вуйко.

- Мене цілий рік ганяли, дресирували, як медведя в цирку, поки збагнув, яка різниця між кадровим військовим і навіть найкмітливішим новобранцем. А мої хлопці – подумай лише! – ще вчора від коси та ціпа попадають у складні бойові ситуації. Часом аж сміх бере, – він таки усміхнувся, – набивають кишені патронами, носили би по два пістолі, по п'ять гранат, а як на стійку, то хочуть десь біля хати, де файна дівчина... Трудна кадра, але що вдієш? Наука буде в бою. Може, й тому мучить мене думка, чи розумно ти поступив, залишивши свою Дивізію, чи не було в тому нерозважної помилки? Як ти гадаєш?

- Пізно над тим роздумувати, татку.

- Знаю, що запізно, але думається... Там все ж таки був якийсь шанс...

- Наша війна залишає нам лише один шанс – впасти чесно на полі бою.

- Як ти можеш мені таке говорити!? – зойкнув у розпачі. – Ти не маєш серця... не маєш.

- Воно тебе дуже любить, татку. Так любить, що не наважується вводити в оману, – сказав з болем і знов схилився цілувати батькові руки.

- Ні, ні. Цього не може бути. Господи милосердний! Ти дав мені двох синів, щоб випробувати мою любов до Тебе. Чим я так провинився перед Тобою, що забираєш їх від мене, коли я ще не надивився на них?.. Чому вони для мене ні живі, ні мертві?.. Чи я годен то зрозуміти?.. Чи я годен то знести?.. – голос його тремтів і уривався, посічений жалем і розпачем.

- Заспокійся, татку! Благаю тебе, заспокійся!.. – просив хлопець, не встаючи з колін.

- Ми – живі... Ми не зможемо вмерти, бо дух наш – життя і сила нашого великого народу. А народ наш – вічний, і сила його незборима.. Ти сам це не раз говорив...

- Говорив, говорив... а ти слухав... Але що я твоїй мамі маю сказати?.. Вона буде на мене дивитись, дивитись, дивитись... Маю їй повторити все те, чим ти мене потішив, га?..

- Але ж ні, татку...

- А видиш! Бо ти не певний, чи я годен буду той погляд витримати і... серце у мене не розірветься.

- Що ти, татку. Хай Бог боронить! Ми, здається, занадто почорнили прийдешні дні. Не все так кепсько, як виглядає... Хто його знає, як воєнна фортуна покрутить своїм колесом. Маємо певну інформацію: в таборі аліянтів вже йде гризня.

- Що нам до того?

По хвилині мовчання священник знову заговорив, але вже спокійніше.

- Позавтру маємо свято святого Миколая. Відправлю за всіх вас Літургію. Буду просити Святителя, щоб не оставив вас без своєї опіки.

- Добре, татку. Помолися... – і додав: – Проси святого Миколая, щоб не віддав когось із нас живим в руки ворога. Я певний – він тебе послухає.

Батько з сином міцно обнялись і розійшлись у темноті грудневої ночі.

ІІ

Ще перед Новим роком пароха о. Федосевича викликали у районний відділ НКВД. Пішов без вагання. Знав, що всього можна сподіватись, але вже не мав нічого до страчення.

У кабінеті на поверсі сидів за столом офіцер з широчезними погонами. Прихід священника підняв його з крісла і помітно збентежив.

- Сідайте, отець. Розмова буде, – сказав досить чемно і запропонував “Казбек”.

- Дякую, я не палю, – відповів. – Яку ж таку справу маєте до мене?

Військовий порпався у своїй шухляді і з-під лоба зиркав на прибулого.

- Яку справу? – він знову глипнув на священника і закурив. – Ну, так би мовити, цілком сімейного характеру. Маю до вас одне просте запитання: де ваш молодший син Олесь?

Священник зробив вигляд дуже здивованого.

- Де є мій син?.. То я мав би вас про це запитати.

- Як то?.. Чому я мав би знати про це? – відповів теж здивовано, пильно обсервуючи пароха.

- Ну, якщо не ви, то ваша установа мусить про це знати.

- Цікаво, – тягнув далі енкаведист, не певний, чи священник справді нічого не знає, чи накручує якесь алібі. Щоб не гаяти часу, поставив запитання “в лоб”:

- Маємо інформацію, що між убитими на Радіві бандитами був... і ваш син, – виложив, вліпивши очі в священника

- Мій син?.. Що за ідіотська інформація? – відповів. – Хіба він утік вам з в’язниці? – священник мацнув своє лице, відчувши його мов окаменілим.

- Чево, чево? – енкаведист від збентеження загнув по-російськи. – Мова йде не про старшого. Ми знаємо – у вас були два сини...

- Чому “були”?.. Вони є... якщо старшого не закатрупили десь безневинно, як отих нещасних у Закладівському лісі. Чи, може, це теж для вас таємниця?

Енкаведист скривився, як від гіркої пігулки.

- А молодший? Де він подівся? – наполягав прискіпливо, поїдаючи очами пароха.

- Від сорок другого – у Празі. По закінченні Стрийської гімназії виїхав туди на студії. Від Великодня не маємо від нього жодних вісток.

- То ви впевнені, що там, на Радіві, його не могло бути?

- Абсолютно. Бо як можна повірити в те, що хлопець покинув навчання і сам пустився у таку далеч, через фронти, для того тільки, щоб на Радіві партизанити? Самі подумайте...

- Взагалі, логічно, – погодився енкаведист. – Вибачте, я вас більше не затримую, – він встав з крісла в знак, що розмова закінчена.

Парох теж підвівся і, ледве переставляючи здерев'янілі ноги, вийшов з кабінету.

ІІІ

Багато років пізніше.

Була Великодня субота і вечором, як щороку, посвячували паски. Старенький священник у супроводі дяка зайшов до одної хати, де зійшовся гурт парафіян, і почав урочисто: “Христос воскресе із мертвих...”. Відчитавши воскресні молитви, взяв від дяка кропило і почав кропити пахучі дари Господні. Раптом його погляд зупинився на обличчі молодиці, що стояла проти вікна і якось особливо дивилась на нього. Придивився уважніше і... пам'ять не підвела. В одній миті в уяві воскресла зимова ніч, остання подорож до сина разом в товаристві сміливої дівчини, якої він ні перед тим, ні потім ніколи не зустрічав. “Так, це вона, – подумав, – але мушу переконатись."

Вибравши найкоротшу дистанцію, звів на неї свій погляд і тихо запитав:

- То ви?

Молодиця двічі кивнула головою. Всі сумніви відразу розвіялись... Чиєсь фахове спостереження могло застановитись над тим загадковим порозумінням і заразом помітити, як затремтіли священникові руки, як засклились прозорою плівкою його запалі очі, як посіріли і опустились поморщені лиця. Але це тривало всього кілька секунд. Старенький вмить очуняв, махнув кропилом і враз заспівав по-молодечому дзвінко і бадьоро: “Христос воскресе із мертвих! Смертю смерть поправ... – і ще голосніше: – і сущим во гробі життя дарував!..“.

Рясний дощ свяченої води посипався на молодицю, на її кошик зі свяченим, на епітрахіль та усміхнене обличчя священника.

І вже ніхто не міг відрізнити батьківських сліз від краплин свяченої пасхальної води.

P.S. Події відбувались в місті Миколаєві Львівської області.

В отця Федосевича було двоє синів – старший Юрій і молодший Олесь. Восени 1939 року Юрій був поранений і о. Федосевич відвіз сина до Львова в лікарню. Юрія в лікарні заарештувало НКВД. Згодом був замордований.

В газеті «Українські щоденні вісті» №№2-43, 8липня – 24 серпня 1941 року було розміщено оголошення:

«Федосевич Юрій, сидів у тюрмі на Замарстинові. Хто має яку-небудь інформацію, просимо подати: о. Федосевич, Миколаїв н/Дн, або до редакції «Українських щоденних вістей». Всі витрати будуть звернені.»

Син Олесь впав на Радьові.

Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4

вівторок, 9 січня 2024 р.

В одну Різдвяну ніч. (Автор: Петрів Роман).

Село Велика Воля.

Ніч була біло-матова і незвичайно тиха. Звечора пустився свіжий сухий сніжок і швидко накрив село чистою пуховою накидкою. Окраєць місяця втопився в мутній глибині хмар, і жоден його промінь не міг пробити цю товщу студеної поволоки.

На вигоні, між хатами, зібрався гурт колядників. Вони саме готувались почати свій обхід (як бувало щороку) від хати до хати, щоб нікого не минати, у всіх побувати. Розмовляючи півголосом, поправляли свої вертепні вбрання, закінчували гримування, повторювали нові віншування. Висока худа Смерть розмахувала дерев’яною косою, а чорний волохатий Чорт з потворно розмальованим обличчям сперечався про щось з Бідою, яка виступала у злиденному лахмітті і в масці, що нагадувала не то чарівницю, не то Бабу Ягу. Ірод парадувався у старих священничих ризах, з яких повідпорювали хрести. У блискучій короні з кольорової фольги та додатком майстерної фантазії він виглядав-таки справді царственно. Довжелезна лляна борода і вуса закривали йому половину обличчя, і взагалі, тільки в Пастирях та Ангелах можна було впізнати, чиї вони діти.

Незабаром підійшли ще три старші парубки. Вони, запорошені снігом, появились з-поміж хат і змішались з коляниками. За ними прибіг ще якийсь малий хлопчина і теж пристав до гурту, який тим часом, розділившись на дві малі громадки, зійшов на сільську дорогу. Про щось ще радилися, сперечались, вимахуючи своїми вертепними атрибутами, поки котрийсь із них не запримітив на закруті дороги кількох білих постатей, що рухались попри самі плоти-загороди і були вже на віддалі кількох кроків. За ажурною сніговою завісою вони здавались рухомими сніговиками, розставленими на менш-більш однаковій дистанції.

Після хвилевого остовпіння (пришельців у таку пору ніхто не сподівався) групки знову зійшлись в один гурт, а “сніговики" обступили вертепних артистів.

- Калядовать собралісь? - поцікавився один із них, поправляючи підвішений на шиї автомат. І, не дочекавшись відповіді, додав підбадьорююче: – Давай, давай заводі!

- А ето што такое, прівідєніє, што лі? – запитав другий “сніговик”, підозріло приглядаючись до білої вертепної постаті.

- То Смерть, – пояснив довготелесий парубок, рука якого не висувалась з пазухи короткого кожушка, підтягнутого широким поясом.

- Смерть? Ух ти, красавіца какая!.. А пачему ана белая?..

- А какой ей бить? Зіма ведь... – догадався другий, що підступив з автоматом напоготові.

Дотепна відповідь розсмішила “сніговиків” і дещо зняла напругу від такої несподіваної зустрічі. Колядники заметушились, обтріпували з себе сніг.

- А ето што за матушка-кікімора? – знову поцікавився той, що найбільше приглядався до вертепних артистів.

- То Біда, – пояснили йому із гурту.

- Беда?.. Какая беда?

- Та... наша, проста сільська біда. Є така роль у нашому вертепі.

- С бедой нада канчать... і с царямі – тоже, – категорично завважив старший “сніговик”, кивнувши головою у бік Ірода, якого все ще дуже дбайливо обслуговував високий худий парубок.

Знову наступила хвилева тиша. Ірод поступився ближче до плота, а його асистент знову запхав собі руку за пазуху.

- А ето что за франт? – увагу “сніговика” привернув низенький згорблений чоловічок в чорнім капелюшку, з обушковою паличкою та плетеною кобелькою.

- Та то не франт. То такий во... ну, як вам сказати?... буржуй такий...

- Понятно. Етот подходящій. Старий мір, значіт... І етот тоже в своей форме. Совсем, как у Гоголя.

“Сніговик” просто залюбувався волохатим чортом, який в цю ж мить хвацько підскочив, задзвонив своїми ланцюгами і глухо гукнув: “Певно, певно я відомий, я є ваш старий знайомий...”

- Что он сказал?

- Сказав, що всіх нас добре знає. То слова з його ролі.

- Іш ти, хват какой!

Тут надійшло ще кількох армійців і, не зупиняючись, пішли далі в село. Здавалось, що на цьому імпровізований допит закінчувався. Ангели і Пастирі чомусь “сніговика” не зацікавили, і він, поправивши свого ППШа, махнув рукою. Його підкомандні відразу заворушились і почали відходити. Старший також пустився за ними іти, але ще оглянувся і сказав до високого парубка:

- Смотріте, чтоб без баловства! В одіночку нє ходіть. Єслі услишітє: стой! – замрі на мєстє. Іначе – пеняйте на сєбя!

- У нас кажуть, що в сьогоднішну ніч вовк вівці не зачепить, пес зайця не гонить і кіт миші не рушить... Настав час великого перемир’я.

“Сніговик” замаїв свою фізіономію іронічною гримасою і процідив крізь зуби:

- Чепуха всьо ето, сказкі поповскіє, утєшеніє для глупцов!.. Советую соблюдать бдітєльность!

II

Сільський станичний на псевдо Лисий вийшов з вузенької вулички на сільську дорогу Зупинившись біля старої камінної фігури, відразу запримітив на дорозі хлопчину, який щодуху біг в його напрямі. З ближчої віддалі пізнав знайомого підлітка-сироту, спритність та кмітливість котрого не раз ставала в пригоді лісовим хлопцям. Душею відчув тривогу і рушив йому назустріч.

- Що там, Васильку?

- Облава!.. Вони всі в білому... вийшли на... на колядників, там... коло церкви. А з колядниками – Верба, Шугай і Чумак... Ну, я лечу, бо у нас в хаті..

- Хто є у вас?

- Свої... наші.

Він не став довше чекати. З місця рушив бігом, розмахуючи рукавами маминої фуфайки. Станичний поспішив за ним.

Біла парафінова свічка, застромлена в круглу разову хлібину, горіла тьмяно і неспокійно. Мариська сиділа під теплою печею і дивилась, як загострене і роздвоєне на вершку полум’я хиталось то сюди, то туди, наче хтось збоку легко дув на нього.

Прийшла їй в голову думка, що то, може, душі чоловіка і старшого сина прилетіли покуштувати святої вечері і ось так, літаючи над мискою з рештками страв, розгойдують полум’я.

Друга, дещо розважніша, заперечувала таке припущення: душі приходять опівночі, коли все стишується, а зірки та вітер міняють напрям. Прилетять на одну хвилину, сядуть на скрині, покуштують куті чи вареника і швидко відлітають, щоб не згрішити між людьми. А вона ще й не думала лягати – дочекається колядників, ровесників свого старшого сина, і попросить їх заспівати ту колядку, яку любив її Микола.

Господи, торік він ще сам ходив з вертепом!..

Полум’я свічки знову хитнулось і почало коптіти. Хтось ніби шепнув їй, що треба обстригти ґніт, але не хотілося вставати і відриватись від зворушливих споминів про сина. Великі теплі сльози котились яскравими горошинами по запалих щоках і падали в солому, якою на Свят-вечір застеляють долівку. Зрештою, була в хаті не одна, не сама. На краю старої скрині, застеленої пахучим луговим сіном і вкритої вишитим обрусом, два молодих чоловіки грали в шахи. Третій сидів збоку, поглядаючи раз по раз то на шахівницю, то у вікно, не зовсім заслонене полотняною занавіскою. Хотілось їй, щоб уже йшли собі кудись, щоби залишили її саму, бо лише на самоті вона могла відчути близьку присутність своїх Василя і Миколи, які сьогодні – вона це відчувала – мали до неї навідатись.

Нарешті один з них підвівся, а другий долонею згорнув на обрус фіґурки.

Той, котрий визирав у вікно, обмацав свої кишені, а потім – лаву, на якій сидів, і подався до вихідних дверей.

- Можете почекати мене, – сказав. – Піду забрати тютюн і ліхтарку.

Здогадалась, що він пішов до криївки. “Щоб хоч добре люк закрив”, – подумала. Тішилась в душі, що вони вже відходять і що цієї ночі вона спатиме спокійно. Полегшено зітхнула і вже пустилася шукати ножниці, щоб обтяти підгорілий гніт.

І саме в цю хвилину почула глухий тупіт ніг. Хтось пробіг перед її вікном, а за ним – другий. Відхилила занавіску. На подвір’ї не побачила нікого, хоч сніжниця порідшала і під вікном видно було на снігу свіжий слід. ‘‘Напевно, дітиська”, – подумала і заслонила вікно.

А полум’я свічки знову судорожно затріпалось, і Мариська ще раз згадала своїх покійних. Оглянулась по хаті і тут завважила, що двері до сіней не на клямці і від них тягне зимном. Двері надвір теж були не заперті, і до сіней налітав сніг.

- Той Голуб літає, як безрукий, – буркнула, ніби сама до себе, але так, щоб всі почули. – Щоби хоч люк добре закрив... – вона ще щось бубоніла, ценькала клямками і... раптом вскочила до хати бліда, заніміла з переляку, наче й справді побачила когось з того світу.

- Москалі! – видусила із себе крізь спазми в горлі.

- Де? – запитав збентежено вищий, ховаючи руку за пазуху.

- На подвір’ї, Боже милий... на подвір’ї!

- Спокійно! Ми – свої, твої сусіди, прийшли посидіти.

Вони миттю зняли верхню одежу і знову присіли біля скрині. Наступила хвилина порожньої тиші – глухий розділ між тим, що було, і тим, що мало зараз статися.

Коли у сінях почувся тупіт, у Мариськи ослабли ноги і вона мусіла спертись на побічню ліжка, щоб дотягнутись до запічної лавки. Присівши на ній, почала півголосом молитву: “О, мати моя, мати, милосердіє твоє, одинока надія моя!..”.

Почула, як відчинились двері і чийсь чужий хриплий голос голосно привітався:

- Здрастуйте!

- Доброго здоров’я вам! – відповів один біля скрині, переставляючи на шахівниці фігурку. – Шах!

- А ми калядовать прішлі...

- Раді гостям. Колядуйте і... почастунок буде.

- Спасібо! Ви, стало бить, хазяїн здесь?

- Та ні, ми тут сусіди недалекі... прийшли до вдовиці посидіти, куті покуштувати.

- Свята в нас, – тлумачив, усміхаючись, вищий шахіст, заступаючи дужим плечем нижчого, блідолицього партнера.

- Документи імєются аль нєт?

- Маємо посвідчення... з печаткою.

Вони добули з бокових кишень акуратно складені папери і, уважно розкривши, показали автоматникові в погонах капітана. Той взяв папери і, підійшовши ближче до свічки, почав їх розглядати. В скупому світлі печатки виглядали нечітко, і капітан, здавалось, задовго до них придивлявся.

- Я зараз засвічу лямпу, – видусила з себе Мариська, – я зараз...

- Да не нужно. І так прочту, – він кинув погляд на молодицю і без особливого зацікавлення запитав: – Хазяйка, наверно?

- Ага.

- Харашо. Празнуйтє... Только вам, – звернувся до чоловіків, – советую сейчас же уйті дамой. Безопасней будет...

Мариська прийшла до себе аж тоді, коли всі вийшли з хати і вона могла позасувати всі засуви. Вона, напевно, так і зробила б, якби не Василько, якого не могла дочекатись і не знала, куди він міг забігти.

Після відходу гостей ніяк не могла заспокоїтись, урівноважити нерви. Зиркнула у вікно – подвір’я цілком спорожніло, лише безліч слідів на снігу нагадували їй про причину тривоги. У якомусь запамороченні вихопила з хлібини свічку і вийшла з нею на поріг. У сусідів вікна були темні, але вона була певна – там не сплять. Цієї ночі взагалі ніхто не засне, хіба діти.

Погляд Мариськи зупинився на стаєнних дверях. Вони були відхилені, а це означало, що Голуб, вірний своїм звичкам, не зачинив їх, як належить. Без надуми пішла туди. В голові вертілась тепер тільки одна думка: чи добре Голуб закрив люк влазу до криївки, чи, бува, не залишив за собою яких підозрілих прикмет? Прислонивши долонею полум’я свічки, пхнула ногою двері, але в цю ж мить почула тупіт швидкого бігу. Темна скулена постать майнула попри її вікна і щезла за сусідською хатою. Не роздумуючи над тим, хто це міг бути, вмить зачинила двері і своїми слідами пішла до хати.

Ступивши пару кроків, запримітила на затіненій садом дорозі щось ніби рухоме. Напружила зір, щоб переконатись, чи, часом, не привиділось їй. Ні, тепер вже виразніше бачила три білих силуети, що заходили на її подвір’я, придивляючись до слідів та до темних вікон. Не мала найменшого сумніву в тому, що вони її скоріше побачили і що щезнути їм з очей тепер вже немає способу. Тому пішла їм назустріч, готова відповісти на запитання, якими вони зараз, напевно, її заатакують. Придумала, як їй здавалось, надійне алібі: з дня на день чекала отелення своєї корови і мусить час від часу заглядати до неї.

І взагалі... нікого не бачила, не чула і... будьте здорові!

Справді, армійці стежили за нею вже від стаєнних дверей з очевидним наміром затримати її і допитати. Однак, підійшовши на ближчу віддаль, вони несподівано – Мариська це відчула – звернули свою увагу на якийсь інший об’єкт позаду неї. Один із них навіть зняв з плеча десятизарядну гвинтівку.

Мимоволі оглянулась і... мало не втратила притомності. Зі стайні вийшов Голуб, і то так, наче нікого не бачив, йшов собі до неї. Армійці стояли непорушно, як справжні щойно накатані сніговики, а Мариська – стояла біля них, ніби любувалася своєю забавою.

- Ходи до хати! – сказав до неї і шарпнув за рукав. – Застудишся.

Вона не могла збагнути, чого він преться до хати та ще й її кличе.

Зробила крок вперед, але тут же була затримана автоматником.

- Кто такой? – запитав її, кивнувши на Голуба.

- Тутешній хлопець, з села, – відповіла. – Він гадає, що у мене в хаті є його товариші... Вони недавно пішли додому... Ваш старший наказав їм розходитись, – лепетіла Мариська, тримаючи в руках недогарок свічки.

- Но здесь кто-то бежал только что...

- Може бути, але я нікого не видала... Окрім солдатів і тих, котрі були в мене в хаті. Ваш старший дивився їх папери і казав, щоб йшли додому. Він, – вона кивнула в бік Голуба, – також хай собі забирається, бо я буду лягати.

- Нє возражаем, только сначала – документи.

Голуб витяг з-за пазухи втроє складений листок паперу і віддав в руки власникові десятизарядки. Той, завісивши зброю на рамено і підійшовши до свічки, почав обертати його на всі боки.

- Так где работает, пріятєль? – запитав, не відводячи очей від “бумаги”.

- В лісі, – відповів з невинною відвертістю хлопець. – Там написано...

- А бандітов нє боїшся?

- Та трохи боюсь, але що вдію, мушу працювати.

- Понятно, – він знову акуратно зложив папірець і запхав собі за навушник шапки. – Прідьотся тєбя представіть майору. Печать на справке виглядіт не совсем надьожно.

- Якому майору?

- Да нашему. Он здесь, в сєльрадє. Пошлі, пошлі...

У цю ж мить Голуб рвучко смикнув руку з-за пазухи, подався кроком назад і... два тріскучих вистріли прошили тишу Різдвяної ночі.

- Ах ти сука!.. – просичав армієць і, похитнувшись вперед, простягся на снігу. Другий, схопившись за бік, силкувався утриматись на ногах, але випустив з рук свій ППШ і теж звалився біля самого порога. Третій, який стояв дещо позаду, скочив Голубові на плечі, очевидно з наміром звалити його з ніг і роззброїти. Той двигнув усім кремезним корпусом, але солдат судорожно вчепився за його одежу і майже повис на барках. Голуб не міг вивільнити руки з пістолетом, яку солдат цупко притиснув до його боку. Почав крутитись з ним, як карусель, поки не вирвався з його обіймів, залишаючи в руках облавника свою, з обірваними гудзиками, теплу куртку. Ще один вистріл підкосив ногу “сніговика”, і він, кульгаючи, кинувся до автомата, що лежав на снігу біля важкопораненого “таваріща”. Тим часом Голуб уже був в саду, за купою будівельного каміння. Густа черга куль, випущена йому навздогін, просвистіла між гіллям слив, знявши снігову куряву. За дві-три секунди він щез з поля зору, наче розтопився в синявих сутінках ночі.

Стрілянина відразу заалярмувала облавників, які збігались з усіх боків, щораз вистрілюючи світляні ракети. Не розуміли, що трапилось, хто до кого стріляв.

На Марисьчиному подвір'ї перев'язували поранених і слухали розповідь солдата, густо перемішану крутою матірщиною. Майор, шаленіючи з люті, скомандував обшукати докладно всі навколишні будівлі і “пріволоч” кожного, хто виявиться підозрілим.

- Хазяйку етой ізби нашлі? – закричав до солдатів, які виходили з порожньої Марисьчиної хати.

- Там нєт нікаво, таваріщ майор.

- Как нєт? Разискать немедленно! Не могла же ана іспаріться!.. – він гидко вилаявся і, передихнувши, звернувся до пораненого в ногу армійця:

- Так ґаваріш, бумагу паказивал?

- Так точно, таваріщ майор. Ана, кажись, у сержанта в шапке.

- Каково сержанта?

- Да... в убітого, стало бить...

Котрийсь із солдатів подав йому шапку з червоною зіркою, і майор, обмацавши її, витяг з-за клапана злощасний папірець. У темноті не міг прочитати. Приглядаючись, плюнув з додатком вульгарного російського “красноречія” і вже хотів кудись відходити, але саме в той час на подвір’я надійшли три облавники.

Двоє тягли за руки якусь людину. Придивившись, побачив знепритомнілу молодицю, безвладні ноги якої, оголені нижче колін, волоклись по снігу і рясно кривавили.

- Атставіть! – крикнув. – Кто такая?

- Не знаєм, таваріщ майор. Бежала дура... Прішлось шарахнуть по канєчностям, і – вот.

- Аткуда і почему бежала?

- Да лєшій ейо знает... Может, с іспугу, а может, – ґрєшніца. Вон там, на том аґароде... скриться питалась.

Подивитись на втікачку збіглись цікаві облавники

- Пастойтє! Да ето же ана... Ана, таваріщ майор! Сволоч бандітская, убью! – істерично заверещав підстрілений облавець, замахнувшись прикладом гвинтівки.

- Атставіть! – зупинив “мстітеля” майор. – Ти уверен?..

- Что уверен, тов...

- Что, что! Ана лі ето, хазяйка?

- Ана, кур..! Сомнєній нет – ана! Я ейо сразу узнал, – юшився облавець. – Разрєпгіте прікончіть, таваріщ ма...

- Атставіть! Позновато надумал, – і, хвилину застановившись, несподівано вирішив:

- Атнєсітє в сарай і харашенько закройте дверь.

Ті ж самі солдати затягнули Мариську до старої стодоли, кинули на солому, що лежала на тоці, і, виходячи, заперли двері заржавілим засувом. Інші стали вовтузитись з покійником та важкопораненим, який, прийшовши до пам’яті, важко постогнував. Їх поклали на військові ноші і понесли до своїх авт, які на той час уже в’їхали в село.

За пару хвилин по їх відході з верхнього рога стодоли показався клуб густого диму. В сутінках ночі його не відразу вдалось завважити. Коли ж скоро за ним бухнув вгору рудавий сніп полум’я і освітив навколишні хати – і так уже потривожені, перелякані люди повибігали на вулицю. Сміливіші, переважно жінки, вже бігли до місця пожежі – хто з лопатою, а хто з відром, хоча всі знали, що в цілому селі знайдеться води не більше сотні відер. Ще ніхто докладно не знав, що, властиво, сталося. Чулися припущення, що стодола зайнялась від запальних куль або від ракет, що густо підлітали і падали куди попало. Солдати не заперечували таких домислів і не боронили жінкам самим організувати ліквідацію пожежі. Однак відсутність на подвір’ї господині та свіжі плями крові на стоптаному снігу навіювали розгубленість і мовчазне збентеження. Зрозумівши, що гасити вогонь, який охопив уже цілу солом’яно-дерев’яну споруду, є марною справою, дехто кидав сніг на сусідні дахи, з яких цюрками стікала снігова вода.

І тут з галасу і сум’яття вирвався душероздираючий зойк: “Людоньки, рятуйте! Людоньки!..”. Із середини палаючої стодоли почулися слабкі удари в двері і... знову: “Людоньки, поможіть!.. Відчиніть двері!.. Матінко Божа, помилуй!..”.

- Та там жінка якась? Може, то Мариська!.. – крикнула старша вже жінка. – Бійтесь Бога, люди, – жінка горить! – і, не чекаючи відповіді, готова була бігти до засуву на дверях, що вже диміли, але ще не були схоплені полум'ям. Зробивши два-три рішучих кроки, була схоплена за руку дебелим солдатом, який безцеремонно поставив її на попереднє місце.

- Куда, бабка!? Сґореть хочеш? Да ти даже блізко нє подойдьош...

- Пане товаришу, – благала баба Курачиха, – дозвольте, я її відкрию, я можу... - вона закуталась у велику сукняну хустку і крикнула до жінок: – Обкидайте мене снігом, кобіти, добре обкидайте!

Страдальний зойк мучениці знову сколихнув усі чуття присутніх. Він чувся вже слабше від попереднього і обірвався на найвищій напрузі терпіння. І в цю ж мить впали обгорілі крокви, піднявши куряву іскор та клуби задушливого диму. А потім знялось полум’я і вся стодола перетворилась у широке догораюче вогнище. Жінки мовчки хрестились.

Коли вогонь значно ослаб, на подвір’ї появився майор. На його сірокамінному обличчі застиг мертвецький вираз ідола. Відчував на собі погляди кільканадцяти пар очей – розгублених, заляканих, але цілком відчужених. Догадувався, про що вони хотіли б його запитати, які почуття випромінювали їх погляди. Проте був певний – не запитають. Зрештою, мав готове і переконливе, з огляду на ситуацію, алібі: стодола загорілась від куль, а хазяйці належало сидіти в хаті, а не ховатись у стодолі. Сама собі винна. Сама... Але вони не запитають.

Втім, його увагу привернув хлопчина у фуфайці не його розміру, котрий, виглядало, щойно тут появився і, крутячись між жінками, ніби когось шукав. Ця сама жінка, яка готова була рятувати нещасну, побачивши його, вийшла на світліше місце. Вони зустрінулись і зараз покинули подвір’я. Майор стояв і мертвецьким зором супроводжував обох до дороги, поки їх силуети не сховались за димами погорільщини. Далі, наче опритомнів, скомандував:

- Патушіть агонь і нічєво нє трогать!..

Різдвяна ніч минала поволі, без коляд, без сну і без досвітнього дзвона, який щорічно звав парохіян на Пастирку. Дорогою снували ворожі патрулі.

P.S. Події відбувались в селі Велика Воля Миколаївського району Львівської області.

Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

Дата публікації допису: Jul 15, 2021 

неділя, 7 січня 2024 р.

Перші археологічні розкопки Криворіжжя та як археологи визначають вік знахідок.

За допомогу у підготовці матеріалу редакція 1kr.ua вдячна кандидату історичних наук Андрію Тарасову
Фото зроблені у Криворізькому педагогічному університеті.

Студенти Криворізького педагогічного давно досліджують городище скіфського часу в Холодному Яру в межах польової археологічної практики. Базою практики є Скіфська Правобережна експедиція, яку очолює науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук Олександр Могилов
Досліджувана зона — межа між Степом і Лісом. Через війну вже два роки поспіль експедиція не проводить дослідження. Але 13 жовтня 2023 року під час навчальної екскурсії з курсу «Археологія» студенти відвідували одне з місць колишніх розкопок і випадково натрапили на цю кераміку, яку вигорнули трактором при сільськогосподарських роботах. Кераміку відмили від бруду й передали до музею для подальших досліджень.

Зараз, під час повномасштабної фази російсько-української війни, частина науковців воюють. Будуючи оборонні споруди, вони дуже часто знаходять певну кераміку. Подібні знахідки були ще за часів проведення Антитерористичної операції. Один із випускників КДПУ, військовий, на Донеччині знайшов шматок кераміки, ймовірно, бабинської культури.

Як археологи визначають, скільки років тій чи іншій знахідці.

Дослідники використовують далеко не одну методику датування. Ось лише деякі з них:
Датуванню підлягають органічні предмети (з дерева, рослин, кісток). Радіовуглецевий метод дає змогу визначити вік знахідки.

Також це можна робити за допомогою типологізації артефактів. Наприклад, відомий тип наконечника стріли з визначеною датою дає можливість датувати курган, що має аналогічний наконечник стріли. Те саме стосується керамічних виробів та інших матеріальних об’єктів.

Керамічні вироби датуються за допомогою термолюмінесцентних методів. Так встановлюється вік кераміки з точністю до 50 тисяч років. Керамічні вироби зберігають сліди впливу космічних радіоактивних випромінювань, а також ґрунтової радіації, тож учені можуть вирахувати час, коли виріб було піддано випалу.

Останніми роками використовують також нейтронний аналіз. Він допомагає не тільки визначити вік, а й встановити регіон, звідки родом та чи інша знахідка. Найчастіше цей метод застосовують для визначення віку металевих виробів.

Людмила Крилова-Єлінова влітку — восени 1964 року провела археологічні розкопки на Криворіжжі, що стали першими після Другої світової війни. Із 1964 по 1970 рік експедиція Людмили Крилової розкопала 41 курган, переважно в південній частині міста (біля селищ Рахманівка, Широке, сіл Войкове, Катеринівка та інших), і дослідила 308 поховань.

Найцікавішими з точки зору самої дослідниці та інших науковців були такі археологічні комплекси:

1. Три кам’яні ящики-гробниці з обтесаних плит вапняку-черепашнику і складним розписом червоною вохрою всередині. Один із них, знайдений біля села Рахманівка, зберігається в експозиції Криворізького історико-краєзнавчого музею.

2. Святилище в кургані «Довгинцеве» розміром 13 x 15 метрів нагадувало велетенську чашу, у центрі якої містився гранітний стовп-менгір. Біля нього знайдено кістки бика, а у двох метрах на південь — вкопану прямокутну плиту розміром 1,8 x 0,6 x 0,6 метра.

3. Рештки дерев’яних візків і розібрана дерев’яна поховальна колісниця знайдені в курганах біля сіл Широке, Войкове, на території Першотравневого кар’єру Північного гірничозбагачувального комбінату.

4. Кам’яні (амфіболітові) поліровані сокири — усього п’ять штук, із них дві мають різьблений орнамент.

5. Три поліровані кам’яні булави округлої форми, що, як і сокири, були знаком високого соціального статусу похованої людини.

6. Поховання катакомбної культури з трепанованими черепами, на трьох із них є кісткові нарости, що свідчать про продовження життя людей після складної операції.

7. Золоті бляшки із зображенням Медузи Горгони і Селена, пластинки з викарбуваними грифонами і левами, намистини, ґудзики — усього близько ста золотих виробів у скіфських похованнях біля сіл Рахманівка і Войкове.

8. Ритон з рогу, верхня частина якого прикрашена електровою пластиною з карбованим рослинним орнаментом, а нижня — обоймою з рельєфною спіраллю.

9. Дитяче поховання з кургану біля селища Широке, що супроводжувалось круглодонною ліпною посудиною та глиняною фігуркою людини з перев’яззю через плече («двічі народжений»).

10. Поховання молодої жінки епохи бронзи (район Першотравневого кар’єру Північного ГЗК), що супроводжувалося двома золотими скроневими кільцями.

Під час однієї з попередніх експедицій у Холодному Яру студенти знайшли доволі цікаві речі. Курган, який розкопували за допомогою техніки, виявився пограбованим. Але в ньому було місце, що привалилося ще в давній період, і там відкрили збрую та прикраси коня скіфського часу, наконечники стріл, прикраси людини. Прикраси коня настільки закапсулювалися, що навіть збереглися шматочки шкіри, а це дуже не часте явище для артефактів такого віку.

Джерело інформації https://history.1kr.ua/publication/853

Що відомо про діяльність ОУН у Кривому Розі.

22 лютого - День звільнення Кривого Рогу від німецько-нацистських загарбників. Тут зараз живе одна визволительниця міста. Редакція підготувала низку історичних публікацій про роки окупації: життя криворіжців в умовах війни, знищення єврейського населення, концтабори у Кривому Розі та дату повного звільнення Криворіжжя.

Головним завданням візіонерів Організації Українських Націоналістів (далі - ОУН) було створення на місцях органів місцевої влади, входження в її органи управління, організація української міліції. Керівництво ОУН вважало, що таким чином вони підготують грунт для створення в майбутньому незалежної держави. Протягом двох місяців, коли Криворіжжя перебувало у зоні дії військової адміністрації, оунівці стали членами допоміжної управи, яку очолив місцевий інженер Сергій Шерстюк, створили міську міліцію з українського населення, товариство «Просвіта», відновили діяльність міської організації Червоного Хреста, організували спортивне товариство «Січ». Незабаром і голова управи Шерстюк став членом ОУН.

У серпні в театрі «Кривбас» відбулися збори жителів Кривого Рогу. Шерстюк зачитав Акт проголошення відтворення Української Держави від 30 червня 1941 року.

Міська управа 15 вересня 1941 року керувала перейменуванням 32 вулиць. Так вулиця Луначарського почала носити ім'я Івана Франка, Першотравнева - Симона Петлюри, Петровського - Євгена Коновальця, Аненкова - Михайла Грушевського.сі

З 1 жовтня 1941 почали друкувати газету «Дзвін», яку спочатку також контролювали оунівці (пізніше - німці).

Кожен член організації повинен був пройти навчання за спеціальною програмою, яка включала історію України, історію боротьби за відродження Української Державності, історію Української військової організації та власне історію ОУН.

Розгалужене і добре організоване підпілля проіснувало недовго. Один із керівників Організації - Захаржевський (позивний “Олесь”) був агентом НКВС, спеціально залишеним для підривної роботи ОУН. Криворізький історик Олександ Мельник у своїй книзі "Кривий Ріг у полум'ї війни (1941-1944)" пише що, ймовірно, "Олесь" і дав інформацію про ОУН гестапо і здав керівництво.

25 листопада 1941 року один із лідерів нацистського керівництва Гіммлер віддав наказ айнзацгрупі «Д» (айнзацгрупа - нацистська військово-розвідувальна частина, створена для ліквідації населення, знищення військовополонених на окупованих територіях - авт.) допитати, а потім знищити активістів ОУН (б).

У липні 1944 року у Кривому Розі та навколишніх населених пунктах арештували 52 учасників підпілля, до 17-го жовтня 1944 року на обліку значився 461 учасник і «симпатик» ОУН. Відомі прізвища 82 членів міської та районної організації ОУН у Кривому Розі, яких засудили у 1944-1950-х роках. Більшість із них отримали термін від 10 до 25 років у виправно-трудових таборах.

Джерело інформації https://history.1kr.ua/publication/478

субота, 6 січня 2024 р.

Хома Мартюк (псевдо: «Алкід», «Охрім») — український військовий та громадський діяч, вояк Дивізії «Галичина» та Української Повстанської Армії, Дунаєвецький надрайонний провідник ОУН.

Хома Мартюк народився 1923 року в Скалі-Подільській Борщівського повіту на Тернопільщині. Батьків у 1950 році радянська влада депортувала в Сибір. Брати, Левко та Степан — вояки Дивізії «Галичина», львівські студенти, загинули в боях.
У 1943 році Хома Мартюк також зголосився до Дивізії «Галичина». Брав участь у бою під Бродами, а після розгрому дивізії повертається у Надзбруччя.

У серпні 1944 року вступив до лав загонів УПА, що діяли на терені Чортківщини. З вересня 1944 до весни 1947 років перебував у підпорядкуванні Чортківського надрайонного проводу ОУН під псевдонімом «Охрім» займався пропагандистською роботою серед населення.

У червні 1949 року, у зв'язку з переміщенням Йосипа Демчука «Лугового» на терени Вінниччини Дунаєвецький надрайонний провід очолив Хома Мартюк «Алкід». До його підпільної бойової групи входили Петро Гречух «Олег», Іван Гаргат «Лесь», «Назар», «Сулима» та інші. До Дунаєвецького надрайонного проводу ОУН крім Дунаєвецького, Солобковецького районів, включено Ярмолинецький, Городоцький та частину Гвардійського районів.

30 вересня 1951 року Хома Мартюк потрапив у засідку МДБ через зраду провокатора з використанням спецпрепарату «Нептун»-47 на горищі будинку в селі Балині Смотрицького району Кам'янець-Подільської області.

6-9 серпня 1952 року над підпільниками Хомою Мартюком «Алкідом», Іваном Ліщинським «Матюшенком», Петром Гречухом «Олегом», Іваном Ковалевичем «Мироном», М. Чернегою («Карась»), М. Пирогом («Сокіл»), Івана Гаргата «Леся», Йосипом Лазарком «Тарасом» відбулося закрите засідання військового трибуналу Прикарпатського військового округу в м. Тернополі. Всіх їх засуджено до вищої міри покарання — розстрілу.

14 листопада 1952 року в м. Проскурові були розстріляні.

Вічна пам'ять Героям України.....

вівторок, 2 січня 2024 р.

Зв'язкова УПА та син провідника ОУН зустрілися через 75 років.

Ярослав Польовий і Євгенія Грабовська.
Зворушлива зустріч через десятки літ.

Зв'язкова УПА Євгенія Грабовська (1929 року народження) та син провідника Шумського районного проводу ОУН Василя Польового-«Вія» Ярослав Польовий (1941 року народження) востаннє бачилися в 1948 році – пише у фейсбуці краєзнавець Анатолій Василюк. 
Василь Польовий у підлітковому віці

Коли 12 липня того року, зазначає він, у бою з москалями загинув провідник «Вій» та троє його побратимів і друкарка проводу ОУН Женя Бойко («Мала»), дружина провідника Ганна залишилася з трьома маленькими дітьми. В один з періодів поневіряння, вона з маленьким Ярославом відвідала хату тоді ще молодої Євгенії Грабовської, котра також мала зв'язки з боївкою «Вія» як зв'язкова.
Місце загибелі боївки "Вія"
Через 75 років Євгенія згадала про ту зустріч і запитала, де той хлопчик. Дізнавшися, що «той хлопчик», якому вже виповнилося 82 роки, сидить навпроти, то її здивувань не було меж. Були і сльози, й обійми, і спогади...

Джерело інформації https://history.rayon.in.ua/news/620979-zvyazkova-upa-ta-sin-providnika-oun-zustrilisya-cherez-75-rokiv

14 Березня 2023

У Бразилії – одна з найдавніших українських діаспор.... Більше пів мільйона мешканців цієї країни мають українське коріння.

Більше пів мільйона мешканців цієї країни мають українське коріння.
Тимчасові бараки перших поселенців з України.

У цьому році відзначаємо 130 років від поселення українців у сонячній Бразилії. З цієї нагоди Острозька Академія, найстарша інституція вищої освіти в Україні, спільно з Посольством України у Бразилії влаштували конференцію «онлайн». До цього заходу приєдналися представники громади у Бразилії, а також і української світової спільноти. Вступну і дуже змістовну доповідь з фактами та подробицями виголосив Посол України. Приєднався також Посол Бразилії в Києві, вказуючи на вклад українців у розвиток культури та політики його країни.
Українська церква в парку Тінгуї, Куритиба, Парана

За обчисленнями демографів, більше пів мільйона громадян чи просто мешканців Бразилії знаходять своє коріння серед українців. Це наслідки трьох течій імміграції, яка фактично почалась 1889 року, друга від 1907 до 1914 і третя – у 1947-1952 роках.

Здебільш українці знаходяться у провінції Парана, зокрема, у місті Прудентополіс, а також Куритиба та Сао Павло. Вони мають свої церкви, громадські приміщення, культурні одиниці, танцювальні ансамблі, хори тощо. Одна з найдавніших церков з 1899 року і місті Маллеті ще стоїть. Понад 200 церков було побудовано у Парані.

Саме українці у Парані зробили з рудої землі сільськогосподарський центр. Очолює сьогодні й вже майже 20 років зорганізовану громаду юрист по фаху, якого ще дідо прибув до Бразилії з України.
Бразильські українки 1930-их років

Я пригадую ще з моєї молодості, хоча й не дуже чітко, співпрацю між українцями Бразилії та США. Представники громади з Бразилії прибули до Нью-Йорка в 1967 році на велике зібрання, що дало початок Світовому конгресові вільних українців (СКВУ). Пригадую також наради Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК) який упродовж років складав фонди на Земельний фонд українців у Бразилії. Чимало у тих часах було й зацікавлення інших українських американських організацій, наприклад Союзу українок Америка (СУА), зокрема допомогою дітям-сиротам у Бразилії.

Але, напевне, найбільш чітко пригадую довголітню роль отців Василіан з Бразилії, яких прямо імпортували до наших Василіанських парафій в Америці, щоби виконувати будь-яку душпастирську працю. Василіани з Бразилії – це були молоденькі хлопці, котрі жертвенною працею збагатили мою парафію Святого Юра у Нью-Йорку та взагалі Чин Святого Василія Великого (ЧСВВ). Вони спочатку були сотрудниками (помічниками), опісля парохами, а згодом і сьогодні – протоігуменами.

Я побував у Бразилії в ролі очільника Світового конгресу українців (СКУ). Це було в 2005 році. Відвідав поселення, церкви, Владику. Запізнав народ, його культурні одиниці, його молодь. Засадничо втішили мене ці зустрічі зокрема з молоддю, хоча засмутило, що мало розмовляли українською мовою. Проводив мене літнього віку юрист, голова центральної репрезентації українців у Бразилії Вітторіо Соротюк.
1940, українці в Прудентополілсі

Вітторіо зовсім не розмовляв по-українськи. Розумілись ми хіба тільки тому, що він і я – обидва юристи в літах. Щоправда, Вітторіо трішки знав по-англійськи. Одначе, відчув я його українську теплоту, а також теплоту українців у Бразилії. Кількома роками пізніше я зустрів Вітторіо цим разом у Києві. Він повідомив мене, що буде вивчати українську мову. У 2017 р. Світовому конгресові українців виповнилось 50 років. З’їхались ми в Україні. Приїхав і Вітторіо. Почали ми розмовляти вже українською мовою. Це трішки монументальна подія. Відносно старий чоловік, бо йому тоді було близько 65, третього покоління, завдав собі стільки труду, щоби навчитися рідній мові своїх предків, і не тільки розмовляти, а також писати і читати. Вітторіо незвичайний українець у Бразилії. Він надзвичайний, але також прикладний тої громади, давньої, відданої, завжди свідомої свого українського кореня. Цей корінь становить велику частину їх життя.

Я взяв участь у конференції Острозької Академії, привітав учасників, а зокрема мого бразилійського брата по національності з запевненням дружби та співпраці. Після конференції Вітторіо надіслав мені статтю про українців у Бразилії, що появилася у часописі в Україні під рубрикою «Нашого цвіту по всьому світу». Заголовок статті: «Україна там, де ми з любов’ю до неї…» От схопив сентимент цих наших людей у Бразилії і разом з ними Вітторіо! Я подумав: у пенсійному віці той українець третього покоління, який ціле своє життя живе у Бразилії, почав учити українську мову, а багато українців у себе вдома розмовляють мовою ворога. От іронія!

Аскольд Лозинський 
Джерело інформації https://www.google.com/amp/s/www.ukrinform.ua/amp/rubric-diaspora/3330857-u-brazilii-odna-z-najdavnisih-ukrainskih-diaspor.html