Звідти хворий написав листа до молодшого брата Тараса Шевченка – Варфоломія Григоровича Шевченка (1821-1892), “чоловіка письменного і тямущого”, як стверджував Пантелеймон Куліш. Й адресат, кого Кобзар називав “єдиним щирим другом”, прибув негайно і приставив біля Івана Сошенка доглядальницею молодшу дочку.
Довідавшись про хворобу, опікуватися стареньким до останніх днів його життя зголосилися місцеві студенти й гімназисти, колишні учні вчителя малювання. Збагнувши, хто до них потрапив у пацієнти, двоє корсунських лікарів вважали за честь безкоштовно лікувати доброго ангела Кобзаря. До Корсуня терміново примчав виконуючий обов’язки інспектора (директора) 2-ї Київської чоловічої гімназії Онисим Іванович Пасецький із купою грошей для лікування, а за потреби – на термінове перевезення до Києва. Утім, допомогти знаному іконописцю було вже неможливо.
19 (31) липня 1876 р. у Корсуні Канівського повіту Київської губернії (тепер – м.Корсунь-Шевченківський Черкаської області) український маляр і педагог Іван Сошенко помер. Два дні по тому поховали покійного на місцевому цвинтарі в Корсуні, над мальовничою Россю... Над могилою, що тепер опинилася в сквері біля автовокзалу, у 1986 р. поставили пам'ятник роботи скульптора Едварда Кунцевича.
Такі спогади про померлого залишив перший біограф Тараса Шевченка, колега та друг Михайло Корнійович Чалий (1816-1907):
- Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами... Працюючи все життя, він завжди залишався бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки:
- Бідний, наче художник.
Не можу не процитувати проникливий вірш “Пам’ятник І.М.Сошенку” Ліни Костенко; кращої поетичної епітафії годі й чекати:
- Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий, / що десь сьогодні, вчора чи торік / умер проїздом, сивий і недужий, / якийсь старий самотній чоловік. / Тяглась розбита корсунська сошейка. / Гула церковця хором неземним. / Лежить Іван Максимович Сошенко, / і всі на світі плачуть не за ним. / А Рось кипіла в кам’яному ложі, / між голих віт кричало вороння. / І дві вербички стали на сторожі, / щоб ту могилу час не зарівняв. / І два віки зійшлися на пораду. / І Літній сад приснився тій вербі. / Хоч би яка скульптура з того чаду / прийшла сюди постояти в журбі! / Лежи, Іване. Світ вже був немилий. / Ще тут всілякі грози прогудуть. / Тут Рось тобі камінчиків намила, / з них добрі люди пам’ятник складуть. / Ти в цей пейзаж печально так вклинився. / Лишився тут, спасибі тій вербі. / Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився / твоїй могилі, – пам’ятник тобі.
* * *
Український маляр і педагог Іван Максимович Сошенко народився 2 (14) червня 1807 р. у Богуславі Богуславського повіту Київської губернії, про що було зроблено запис №27 у місцевому Свято-Покровському храмі (тепер – вул. Польова, 50). Дерев’яна церква колись стояла на правому березі річки Росі. Молитовив та хрестив новонародженого Іоанна священник Михаїл Антонович Ольшанський (Олшанский).
Дід Іванка – кожум’яка Кіндрат Соха, залишив по собі невеличкий спадок. Однак сусідами міщанина виявились графи Браницькі шляхетного гербу Ґриф, основною резиденцією яких було місто Біла Церква. До 1793 р. Білоцерківське графство Браницьких належало Речі Посполитій. Ще в ті часи з-поміж місцевого люду лихої слави зажила графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838). Траплялося, каверзами відбирала вона землі малоосвічених міщан Богуславського повіту.
Підступно діяла вихрова баба; між іншим, рідна сестра першого Шевченкового поміщика В.В.Енгельґарда. Як усе в житті Івана Сошенка і Тараса Шевченка сплететься!... Так ось, графиня Браницька позбавила місцевих жителів привілеїв, колись визначених Магдебурзьким правом. Адже свого часу Богуслав, уявляєте, мав магдебурзьке право! Так ось, одного дня усі документи про майновий стан міщан вона звеліла вилучити, поставивши питання руба: або закріпачу, або йдіть здрейми! Не залишилася нащадкам спадкова земля роду Кіндрата Сохи, той шмат за Лобупською горою в урочищі Круглик також захопила вдова коронного гетьмана Польщі, графа Священної Римської імперії Ксаверія Браницького (Franciszek Ksawery Branicki;1730-1819).
Чому діяла вона так нахабно? Бо була графиня Олександра Браницька небогою, а заразом і, подейкували, коханкою всемогутнього графа Григорія Потьомкіна (1739-1791). Отож, через реальну загрозу потрапити в неволю батько майбутнього маляра – Максим Кіндратович Сошенко сплатив усі належні повинності, продав богуславській Свято-Троїцькій церкві успадковану дідівську хату на три кімнати (тепер – вул.Училищна, 15) та разом із родиною вирушив у Звенигородку, на батьківщину матері.
Золоті 13 років, проведені Іваном Сошенком у мальовничому та безтурботному Богуславі, залишились у далекому минулому, розвіялись як ото дим.
* * *
Попервах освітою Івана Сошенка опікувалася його бабуся, яка походила із заможного роду Превлоцьких. Саме вона дала грамоту восьмирічному внуку, а той поважно затим навчав читати всю сусідську малечу. Потім старшого сина Максима Кіндратовича Сошенка трохи вчив дяк богуславської Свято-Покровської церкви Яків Піроженко, справді найважливішим у житті речам. Зі слів друга І.Сошенка та біографа Т.Шевченка Миколи Кіндратовича Чалого:
- Засадив отрока за Псалтир та вчив малювати білилами на чорній дошці польські та латинські слова, а також красти гусаків у сусідів.
Відтоді Псалтир художник знав назубок і вільно цитував навіть на сьомому десятку. Розгледівши у вихованця хист до рисування, богуславський дяк переконав бабусю віддати онука в підмайстри до справжнього художника.
Та, зрештою, погодилася – і в 1820 р. відвезла 13-річного Іванка за 30 кілометрів до Вільшани, до мешкав її небіж у других, відомий маляр-самоук Степан Превлоцький, котрий походив із вільних селянин, але насправді був козацького роду. Добре знали його у підросійській Україні як іконописця. У різні часи у нього навчався не лише Іван Сошенко, а й Тарас Шевченко (1814-1861) та Григорій Лапченко (1801-1876).
Брати в науку задерикуватого хлопця, який з порогу взявся кепкувати над майстром, Степан Степанович не схотів, ледь вмовила племінника бабця. Від’їжджаючи додому, попросила вона навчати розумника нещадно, а різок – не жаліти. За вдачею Степан Степанович виявився добрякою, тож вихованця березовою кашею не частував. Тим часом, пам'ятаючи, що він живе і безплатно навчається на правах, так би мовити, бідного родича, з півслова Іван Сошенко намагався схопити і виконати будь-яку загадану роботу: і грубу запалити, і сніг узимку відгорнути… Із часом майстер із підмайстром добре порозумілися: юнак хазяйнував по господарству, а згодом навіть отримував платню за малярські роботи.
У наставника хлопець провчився вісім років, аж поки у 1828 р. Степан Превлоцький одного дня повідомив, що передав усе, що знав, – і тепер учень може йти на творчі хліби. Те ж саме невдовзі Степан Степанович сказав 14-річному Тарасу Шевченку, коли той прийшов до майстра та попросився в учні. Щоправда, мовлені ті слова були юному Кобзареві після кількох (!!!) місяців навчання… Дивними долі людські вибудовує Господь. Тоді, у Вільшані, Іван Сошенко й Тарас Шевченко не побачилися. На роду їм Отець написав зустрітися за вісім років – у Санкт-Петербурзі.
Джерело.
Кому цікаво то більше тутка:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2744052-ivan-sosenko-hudoznik-vid-sohi.html
Немає коментарів:
Дописати коментар