Кажуть, що гопак народився не на сцені, а в самісінькому серці бою. У часи Запорозької Січі, коли козаки поверталися з походу, у їхньому таборі лунав не тільки звук кобзи й трембіти - сурми, а й крик «Гоп!»...

Кажуть, що гопак народився не на сцені, а в самісінькому серці бою. У часи Запорозької Січі, коли козаки поверталися з походу, у їхньому таборі лунав не тільки звук кобзи й трембіти, а й крик «Гоп!» — так починався гопак. Але це був не просто танець — це був бойовий вишкіл, закамуфльований у рух.

Гопак виконувався не заради забави, а щоб показати силу, витривалість і бойову спритність. Кожен рух мав значення: стрибки — як уникання ударів, присядки — як низькі атаки, а розмашисті «розсічки» — як удари шаблею. Козак, що танцював гопака, немовби показував: «Ось що чекає ворога!».

У Січі гопак виконували після перемоги або під час святкувань. Молоді козаки змагалися в силі, гнучкості та майстерності руху, намагаючись вразити побратимів і старшин. Той, хто танцював вправно, вважався не просто веселуном, а справжнім воїном.

До речі, козацький гопак виконувався виключно чоловіками — це була форма ритуального танцю, який межував із бойовим мистецтвом. Кажуть, що старі отамани могли з першого стрибка визначити, хто стане добрим вояком, а хто — лиш балагуром.

Згодом гопак перекочував зі степу на сцену. У XIX столітті він став частиною народної хореографії, а в XX — був виведений на сцену як професійний танець. Та й досі, коли хлопець виконує гопак на весіллі чи концерті, в кожному його русі живе дух предків — вільних і незламних...

Мережа. (Тарас Чуб Фейсбук сторінка)