Лист священика о.Чемеринського (Львів) до о.М.Мартинюка (США, Північна Дакота) про пацифікацію в Західній Україні.

Фото. Юні члени комуни "Соцзмагання" готують антирелігійні гасла до Великодня, м. Чугуїв, Харківська область, 1931 рік.

Фото вікіпедія. архієпископ Іван Бучко — церковний і громадський діяч, архієпископ Української греко-католицької церкви. 

Льва-город, 22 жовтня 1930 р.

Любий Друже!

Може і добре, що Тебе тут нема, бо це, що в нас коїться, то нічим знищення світової війни. Коротко подам тобі страшні вісти з нашої безталанної землі, і якщо можеш, подай їх до відома всім українцям на землі Вашинґтона; хай знають — яке лихоліття впало на наш край і на нарід. Я наочний свідок цього, об'їздив яко капелан із Преосвященим Кир Іваном [єпископом Бучком] села, навіщені карними експедиціями, що “замирюють” населення з приводу саботажів і тероризують перед виборами українських виборців, щоб заломити одноцільний фронт і терором скріпити урядовий блок.

Це Голготу перевищує, що терпить наш нарід. Ми були в селах бережанського, підгаєцького і тернопільського повіту. В самих Бережанах знищили о.сов.Евзебія Бачинського, Українську Бурсу [гуртожиток для школярів і семінаристів], Бесіду [приміщення громадської освітньої організації “Рідна Бесіда”], Союз Кооператив, Українську Спілку, адвокатські канцелярії д-ра Бемка і Західного і українських громадян (катех.о.Дубицький, радник Кордуба, Бородайки й інші). Як виглядало це знищення? Отже, поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим оббиттям, подушки з повипусканим пір'ям, конфітурами [варенням] обмазані стіни, фортеп'ян[о] із повириваними клавішами, струнами, у спіжарках [коморах] все змішане і залите нафтою [гасом] — ані вікон, ані печей, ані підлоги й т.д.

Це там, де є адміністраційні власти, а що на селі? Чи можеш собі уявити! А як били! Учнів, професорів [учителів]! Те саме в Підгайцях. Додати мушу, що там поліція добре погуляла (поліційна карна експедиція була силою в 1.000 людей разом із 8 полком уланів із Теребовлі, 6 із Станиславова і 14 зі Львова).

В Бережанах і нам поліція робила перешкоди та заказала [заборонила] автам і фіакрам везти нас, і ми мусіли йти пішки на стацію.

В Підгайцях побили тяжко о.Блозовського, бувшого посла Яворського, повітового організатора Даньчука і багато інших громадян, навіть 85-літніх старців. Всіх катовано в маґістраті, а відтак скутих кидано до льоху, щоб там очуняли. І там ішло одночасно знищення всього майна українських товариств, бібліотек (усі книжки через поперек подерті), установ та громадян. Годі собі це уявити. Я сам навіть не міг припустити щось подібне, коли б не бачив.

У Вербові збили о.Содомору так, що він дістав чорну меланхолію. Його жінку Ірину і дочку Марійку також тяжко побили. В хаті руїна. Учителя Романкова покалічено баґнетами і скутого убрали в сокільську шапку й бинду [стрічку] та скутого волочили по селі (“Тераз вєми кого біць! Відаць же єстесь Українєц! [Зараз знаємо кого бити! Одразу видно, що українець!]”). В кооперативі подіравили баґнетами бляшаний дах; зірвали кавалок і здемольовали [понищили] цілком усередині. По селі у свідомих людей порозшивали хати і перевели подібне знищення.

В Голгочах о.Костюка збили трьома наворотами [три рази поспіль] та провалили голову кольбою. Його жінку, яка в полозі лежала [породіллю], стягнули з ліжка, щоби перевести ревізію [обшук]. Відтак на її очах здемолювали [понищили] хату. Вона в пологовій гарячці бореться з смертю. З людьми та сама траґедія. Тут придержала нас знову поліція, що хотіла Єпископові перешкодити скомунікуватися зі своїми вірними. Аж на рішучу поставу уступила.

В Моренівці священика Кмицикевича пощадили, але село, як по буревію. В дослівному значенні усі хати порозшиті, бляха подірявлена як решето, ґонтові дахи поколені, дахівка в черепках. Ні вікон, ні дверей, ні печей, узагалі руїна.

Люде по лісах укриваються, як за часів татарського лихоліття. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки і пір'я з подушок та перин. Майно розрабоване, стіжки порозкидувані і змервлені. Готове збіжжя злите нафтою [гасом]. Зґвалтували 4 дівчини. Свині і товар зрабовані, кури постріляні.

У Зарваниці о.Василеві Головінському відраховано 200 буків. Кров'ю плює, чисто живий труп. Жінку в полозі [вагітну] морально тортуровано; наприклад на її очах українського громадянина Гонія змушували скакати з даху на землю і під звуки скрипки, на яку він мусів був грати під удари буків, танцювати. Головінського катував поліцай ч.662. Командував ними комісар Грабовський зі Львова. Знищено капітульний дім.

У Вишнівчику о.Чопія менше побито. Зате жінку його скатовано немилосердно. Дочку Лідію побито так, що в руці кість трісла. Дооколичні лікарі, жиди [гебреї] і поляки, з наказу влади відмовилися від будь-якої помочі українському населенню. У шпиталі в Підгайцях сс. [сестри] Милосердя заявляють скатованим і пораненим: це “одвєт” за 1918 р. Преосвящений Кир Іван панну Чопівну взяв із собою, й вона з нами їхала фірою аж до Тернополя до лікаря.

В Богатківцях о.Євгена Мандзія скатовано жахливим способом. Має вісімнадцять тятих ран баґнетом. Жандарм скакав чобітьми йому на груди й так його толочив. Облили його гарячим вареним [киплячим] молоком, а відтак, приваливши шафою, лишили. У хаті ні одної цілої ріечі.

Вандалізм дійшов тут до вершка. Хрести поламано. Образи побито і попробивано Ісуса Христа й Матір Божу баґнетами. Ні цілої обстанови, ні знарядів, словом нічого. Валяються повсюду кусні заліза від нової машини до шиття, з грамофону, цитри, скрипки, гітари, годинника стінного, начиння і т.п. Ні книжок цілих, ні метрик,— взагалі все змішане з саджею з печей, склом, череп'ям, збіжжям, мукою, крупою, снопами, гноєм і т.п. Богослова Якимця покалічено також баґнетами. В о.Мандзія пограбовано багато річей, білизни, убрання, між тим і золотий дамський годинник (поліція). Знак, що рабували, бо на другім кінці села знайдено загублену пару білизни о.Мандзія. Також скатовано 11-літню дочку о.Мандзія, Іванну. Так само знищено і розграбовано та побито свідомих селян Ботатковець. Не пошановано і церкви, і там переведено ревізію, і збезчещено хоругви, головно вишивані. Директора школи Рижевського також побили.

В Кутківцях о.Михайла Козоріза потурбували, а село знищили, як і інші, цілковито поламали оркестральні [ін]струменти “Просвіти”.

В Денисові подібно. Старих людей не шановано. Молоді криються по лісах. По селах пустка. Віє вітер по пустих хатах, нема ні шиб, ні дверей, ні обстанови. Виє жорстоку пісню, в яку вслухається ввесь український нарід.

Протягом нашої цілотижневої їзди один раз ми всього обідали, бо не було що в хаті дати перекусити. А це тягнеться й далі, і іншими дорогами. Бобреччина, Рогатинщина, Скільщина, Сокальщина, Збаражчина (дуже знищені Шили, Добромірка) і Львівщина. Це шлях руїни, що годі й реєсрувати все жахливе, що коїться.

Народна Лічниця у Львові переповнена пораненими та з потовченими ребрами або повитятуваними м'язами.

Поліція й улани б'ють кольбами при наскоку на село, крик, катують людей, а відтак із списками, які заздалегідь карним відділам дає староство, екзекуції переводять на громадянах. По битті іде звичайний грабунок і гулянка, що кінчається диким ґвалтом і криком ґвалтованих дівчат. У Чижикові зґвалтовано в одній хаті рівночасно матір і дочку, так що дочка збожеволіла. Багато скатованих повмирало, та годі списати все, бо або почта не доходить, або й бояться подавати люде це до відома. Багато людей і постріляних, наприклад у Германові, Конюхах і т.д.

Преосвящений Іван бажав дуже людям дати слова потіхи. Спішив і до хат побитих людей, а в церкві і де тільки зібрилися люде, кріпив їх цілющим словом і прикладами Христа Спасителя. Його слова: Вступаємо за Христом на Голготу, після неї йде Воскресіння; нарід, що терпить в дочасному, в дочасности відбірати мусить заплату нагороди, бо в вічности нема вже народу, тільки поодинокі душі. Та й кара Божа настигнути мусить тих, що катували католицьких священиків.

Так, це добре, що нас не розлучили від народу.

До того сконфісковано Пастирський Лист Митрополита, що колов правдою в очі.

Польські газети цькують на нас своє громадянство, підбунтовують польську молодь. Наші інституції бомбовими замахами одна за одною вилітають у повітря; горять наші приходства і свідомі громадяне; летять шиби в наших інституціях у Львові, а польське духівництво приглядається душогубствам, підсміхається (як це було в Вішнівчику) з катованих наших священиків, жінок і народу.

Прошу тебе, подай це до відома світові, а як маєш знаймих, то хай це піде в перекладі й до американських часописів. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і Єпископ.

Мене вже двічі відвідували і лякали по приїзді, бо хотіли, видко, нотатки поконфіскувати, та не вдалося. Напиши, прошу тебе дуже, що цікавого. В нас у Львові висадили нашу народню школу князя Льва в повітря. Чи не можна б там розпитати збірки на відбудову цієї школи? Це було б скріпленням духа наших громадян у Львові. Також багато напиши про себе.

[Вперше опубліковано 20 листопада 1930 р. у газеті “Америка” (США). Подається за публікацією: На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 35-37]

http://www.ji.lviv.ua

3 березня 1912р. в Стрию у родині поштового урядовця Михайла Ребета та Катерини Недокіс народився син Лев. Згодом він стане одним із лідерів ОУН, братиме участь у проголошенні відновлення Української державності у Львові 30 червня 1941-го.

Під час навчання у Стрийській українській гімназії він захопився пластовим рухом, у 15 років став членом Української військової організації (УВО), у 17 – вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), а за рік – очолив її провід у Стрийському повіті.

Після вбивства 15 червня 1934 року членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Лева Ребета разом зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Карпинцем та іншими діячами ОУН арештовує польська поліція. Однак за браком доказів Ребета відпускають. Невдовзі він очолює Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, і, фактично, відновлює її діяльність, керує розвідкою ОУН. Ребет ще неодноразово затримувався польською поліцією за політичну діяльність. Паралельно він у 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права.

Випускники Стрийської гімназії, 1932 рік.

Стоять: ліворуч – Володимир Тимчій, праворуч – Степан Бандера. Другий зліва сидить Лев Ребет. Фото: vox-populi.com.ua

Після розколу ОУН у 1940 році на мельниківську і бандерівську, Лев Ребет підтримав Бандеру. Попри це, між ними існували протиріччя, які у 1954-му призвели до того, що Ребет та ще один член Проводу ОУН Зиновій Матла створили нові керівні органи Закордонних частин ОУН. Вони удвох так і продовжували очолювати організацію, через що членів цього крила охрестили «двійкарями».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української Держави Лев Ребет став заступником голови уряду Ярослава Стецька. Коли ж у липні 1941 німці арештували Бандеру та Стецька, Ребет перебрав його обов’язки, ставши одночасно представником ОУН (б) в Українській Національній Раді у Львові, яку очолили доктор Кость Левицький та Митрополит Андрей Шептицький.

Але ця діяльність була нетривалою. Німці, не добившись від Бандери та Стецька відкликання Акту відновлення Української Держави, розпочали арешти інших українських діячів. Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху.

Лев Ребет під час перебування в концтаборі Аушвіц. Фото: istpravda.com.ua

В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956).

Радянські спецслужби полювали на Льва Ребета, вимагаючи його видачі за «співпрацю з нацистами». Було кілька невдалих спроб викрадення. Зрештою, 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Специфіка її дії полягала в тому, що видимих слідів хімічного впливу на тілі не залишалося. Натомість, при вдиханні пари кислоти потрапляли в кров і спричиняли швидку смерть. 

Відтак, лікарі причиною смерті Лева Ребета визначили серцеву недостатність. Утім це все було настільки підозріло, що прихильники Ребета навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». Ще більші підозри виникли, коли за два роки той же Богдан Сташинський подібним чином скоїв убивство Степана Бандери. Тоді він випустив подвійну порцію отрути, сліди якої були явно видні. Але обидві смерті так і лишалися загадкою, доки сам Сташинський, який у 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, не здався поліції і розповів усі подробиці цієї спецоперації. На запитання судді: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?», Сташинський відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера».

Лева Ребета поховали в Мюнхені. У 2010 році його разом з дружиною, Дарією Цісик-Ребет, урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/3/1912-narodyvsya-lev-rebet-odyn-iz-lideriv-oun

Цей день в історії УПА 3 березня.

Фото. Ткачук Микола Тодорович - "Дід".

1945 рік.

Під час облави загонів НКВД біля села Торговище на Волині повстанці знищили лейтенанта. Загинув один підпільник, 4 захоплені в полон (зокрема, надрайонний провідник «Ворон»), 10 змогли прорватися.

Пошукова група НКВД наскочила на боївку ОУН у селі Медвежа на Дрогобиччині. Загинули районний провідник «Калина» і 14 повстанців.

1946 рік.

У селі Грушатичі на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.

Боївка СБ (Служба безпеки ОУН) змушена була прийняти бій із опергрупою НКВД у селі Бортків на Львівщині. Загинули командир районної боївки Роман Божко – «Богдан» та ще двоє повстанців.

1947 рік.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Волчищовичі та Рудавка на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Журавенка на Станіславщині підпільники знищили інструктора райкому КП(б)У та завідувача оргвідділу.

Опергрупа МГБ і полк внутрішніх військ у селі Лопушанка-Химина на Дрогобиччині заарештували станичну ОУН «Галину».

1948 рік.

У райцентрі Смотрич на Кам’янець-Подільщині повстанці підірвали пам’ятник Леніну.

Відділ сотні «Булава» УПА-Захід у селі Гординя на Дрогобиччині вступив у бій із загонами МГБ, що проводили облаву. Знищено 2 офіцера, 7 військових, 5 поранено. Загинув сотенний Іван Наконечний – «Орленко» та ще троє воїнів УПА, боєць «Вишневий» добровільно здався в полон. Через зраду останнього загін МГБ наскочив на табір чоти сотні «Булава» біля села Кульчиці. В бою знищено 13 військових. Із 8-ми повстанців 6 загинули в перестрілці, чотовий «Кобза» застрелився після важкого поранення, ще одного у важкому стані захопили в полон, але він помер по дорозі.

У селі Церківна на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта і сержанта МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Селище на Станіславщині. Всі повстанці спалили документи і застрелилися.

Біля села Вербіж на Львівщині підпільники підірвали залізничний міст через річку Зубря.

У зіткненнях із загонами МВД у селах Угерці та Созань на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема кущовий провідник Петро Невингилевський – «Орлик».

1949 рік.

Пошукові групи МВД захопили криївки біля сіл Семигинів та Дорогів на Дрогобиччині. Всі оточені повстанці застрелилися.

У селі Слобода Долинська на Станіславщині підпільники спалили молочарню.

Під час сутичок із опергрупами МВД у селах Воля Якубова та Кам’янка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1950 рік.

Двоє підпільників наскочили на засідку полку внутрішніх військ у селі Санники на Дрогобиччині. Один загинув у бою, інший був поранений і застрелився.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

3 березня 1918 року Брест - литовський мирний договір.

Фото Підписання мирного договору в Берес

Після активізації військових дій країн Четверного союзу 3 березня 1918 року у Брест-Литовську москалі вимушено уклала з ними сепаратний мирний договір, зобов'язавшись визнати незалежність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, України і Фінляндії.

Перша сторінка Брест-литовського договору

Військові невдачі Росії на фронтах Першої світової війни стали одним із вирішальних факторів, що привели до падіння монархії і приходу до влади більшовиків під час Жовтневого перевороту 1917 року. 8 листопада Другий всеросійський з'їзд Рад прийняв "Декрет про мир", в якому запропонував усім воюючим державам негайно укласти перемир'я і почати мирні переговори. 21 листопада припис «невідкладно зробити формальну пропозицію перемир'я всім воюючим країнам, як союзним, так і тим, що перебувають з нами у ворожих діях» Рада Народних Комісарів (Раднарком) надіслала в. о. верховного головнокомандувача російської армії генералу Ніколаю Духоніну. Того ж, 21 листопада, ноту із закликом оголосити перемир'я і почати мирні переговори отримали посли союзних держав, а через два дні Раднарком звернувся до послів нейтральних держав з пропозицією взяти на себе посередництво в організації переговорів про мир.

На ініціативу Радянського уряду відгукнулись лише країни Четверного союзу, зацікавлені у ліквідації фронту на Сході, і 3 грудня до Брест-Литовська для переговорів з Німеччиною була російська делегація на чолі з Адольфом Йоффе, яка уклала угоду про тимчасове перемир'я з можливістю його продовження, а 22 грудня до переговорів приєднались Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. Після кількаденного обговорення радянської пропозиції укладення миру «без анексій і контрибуцій» німецька та австро-угорська делегації заявили про необхідність «взяти до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їх прагнення до повної державної самостійності і до виділення з Російської республіки».

28 грудня радянська делегація виїхала в Петроград, де в надії на швидку революцію в самій Німеччині було прийнято рішення затягувати мирні переговори якомога довше й ініціатор стратегії «ні війни, ні миру» народний комісар закордонних справ Лев Троцький очолив російську делегацію на другому етапі переговорів. Однак його дії не принесли успіху — 9 січня 1918 року глава німецької делегації Ріхард фон Кюльман заявив про відмову від радянської формули миру «без анексій і контрибуцій» та про приєднання до переговорів делегації Української Центральної Ради, з якою 9 лютого 1918 року країнами Четверного союзу був укладений мирний договір. Це значно ослабило позиції Радянської Росії — хоча військова конвенція між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, що стала правовою основою для вступу австро-німецьких військ на територію України, була офіційно оформлена пізніше, німецьке командування в той же день дало свою попередню згоду на вступ у війну проти більшовиків, а кайзер Вільгельм II категорично зажадав негайно пред'явити радянської делегації ультиматум про прийняття німецьких умов миру з відмовою Росії від прибалтійських областей до лінії Нарва-Псков-Двінськ. Віхилення ультиматуму Троцьким привело до припинення переговорів, і 18 лютого військові дії на Східному фронті поновились.

Німецькі та австрійські війська зайняли Прибалтику і Україну, наблизилась до Петрограда, що поставило більшовицьку партію на грань розколу — Володимир Ленін, погрожуючи відставкою, зажадав укладення миру на німецьких умовах, його опонент лідер «лівих комуністів» Ніколай Бухарін оголосив про свій вихід зі складу ЦК партії і склав із себе обов'язки редактора «Правди». Це змусило Троцького і Фелікса Дзержинського змінити свою позицію, що, фактично, і забезпечило Леніну більшість під час голосування 23 лютого 1918 року за прийняття нових, ще більш жорстких, німецьких ультимативних вимог.

1 березня до Брест-Литовська відбула радянська делегація на чолі з членом політбюро ЦК РСДРП(б) Григорієм Сокольниковим, яка 3 березня 1918 року в Білому палаці Брестської фортеці підписала з країнами Четверного союзу мирний договір. За його умовами демобілізовувались російська армія і флот, який виводився з баз у Фінляндії та Прибалтиці, Росія зобовязувалась виплатити 6 мільярдів марок репарацій і збитків, понесених Німеччиною, втрачала майже 800 тисяч кв. км території з населенням 56 млн чоловік (третиною населення) — Польщу, Естляндську, Курляндску і Ліфляндську губернії, які відходили під протекторат Німеччини, Велике князівство Фінляндське, Україну, зобов'язуючись визнати її незалежність в особі уряду УНР і укласти з ним мирний договір, та Карську і Батумські області, які відходили Туреччині. 

27 серпня 1918 року в Берліні був укладений "Російсько-німецький додатковий договір до Мирного договору між Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого", за яким Росія відмовилась від своїх прав на окуповані Німеччиною області Естляндії, Ліфляндії, Курляндії та Литви, громадяни і компанії Німеччини виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, особи, що вже втратили майно, відновлювалися в правах і попри відмову більшовиків від виплат царських боргів, Росія підтверджувала перед Німеччиною ці зобов'язання.

Однак після Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918 року, за яким Німеччина сама у безумовній формі капітулювала перед країнами Антанти, Росія в односторонньому порядку анулювала Брестський договір. У 1919 році вона завоювала Україну і Грузію, у 1939-у захопила східну частину Другої Речі Посполитої, а в 1940 році — республіки Балтії.

У 1991 році Грузія, Естонія, Латвія, Литва і Україна проголосили незалежність і вийшли зі складу Радянського Союзу.

Джерело.https://www.jnsm.com.ua/h/0303M/

3 березня 1888р. в с. Перешори на Одещині народився Левко Чикаленко – громадсько-політичний діяч,відомий представник Празької школи українських археологів, учень антрополога Федора Вовка.

Народився в сім’ї агронома, мецената Євгена Чикаленка. Освіту здобув в Лозанському університеті у Швейцарії. 1909-го запрошення 

Федора Вовка став його асистентом і продовжив навчання в Петербурзькому університеті.

Досліджував ранні культури кам’яного віку в Україні, вів розкопки палеолітичної стоянки поблизу с. Городок на Рівненщині, спільно з Вовком досліджував Мізинську стоянку на Чернігівщині. У роки Української революції 1917-1921 років входив до Української соціал-демократичної робітничої партії, був членом Української Центральної Ради. 1920-го емігрував до Польщі, де працював у Краківському університеті та музеях Польської академії знань.

1922-го Левко Чикаленко перебрався до Праги (Чехія). 1923-го тут захистив докторат з археології. Викладав у Празькому Високому Педагогічному інституті та Чеському Національному Музеї. Досліджував культуру моравської мальованої кераміки, з’ясовував її зв’язки з трипільською цивілізацією. 1926-го Чикаленко переїхав у Францію, опрацьовував трипільську кераміку з печери Вертеба.

Левко Чикаленко очолив створений у Варшаві 1934-го Еміґраційний український комітет допомоги голодуючим в Україні. Структура діяла при Українському центральному комітеті, який гуртував петлюрівських еміґрантів у Польщі. Українські комітети допомоги з різних держав вирішили розробити книгу про Голодомор та його причини і перекласти її кількома європейськими мовами. Комітет у Варшаві подібне рішення прийняв ще в перші дні свого існування, проте проекту не виконано з огляду на «брак відповідної політичної кон’юнктури». Чикаленко у звіті, який отримала польська розвідка, спочатку відзначав, що попередній голод з 1921 р., який також приніс мільйонні людські втрати, був стихією, «незалежною від людської волі». «Голод сьогоднішньої доби є результатом свідомої соціально-національної політики комуністичної московської партії в Україні і відповіддю на неї (політику – авт.) широких мас українського населення. При допомозі брутальної сили у сільських місцевостях забрано все, що планувалось забрати, не враховуючи наслідків цих кроків для населення України», – писав Л. Чикаленко. Водночас він відзначав, що українська діаспора володіла вичерпною інформацією щодо страхіття, яке відбувалося в Україні.

Чикаленко у своєму звіті відзначав, що комітетові не вдалося залучити до співпраці більше польських громадян, як це зробили подібні структури в Болгарії, Англії, Чехословаччині та Франції. На його думку, така дійсність, була результатом політичної кон’юнктури, яка до моменту виготовлення рапорту не дозволяла публікувати в жодному польському виданні інформації про Голодомор. Л.Чикаленко повідомив, що в одній із редакцій довелося навіть почути, що голод – це казка, придумана в Берліні, і що польське суспільство має зовсім іншу думку щодо цього. «Ведемо пропаганду серед еміграції у Польщі про встановлення одного дня у місяці, коли люди будуть роздумувати про Україну та добровільно дотримуватись посту, а заощаджені таким чином кошти передаватимуть світовим організаціям, які організовують допомогу нашій батьківщині», – такими словами завершив свій звіт д-р Л. Чикаленко. 

Левко Чикаленко став дійсним членом Наукового Товариства ім.Т.Шевченка.

1943-го виїхав до Німеччини, а 1948-го – до США, де зайнявся розробкою теоретичних проблем первісного мистецтва.

Помер Левко Чикаленко у м. Нью-Йорк (США). Його прах за заповітом у 1998 р. перевезений в Україну і перепохований у с. Перешори.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/3/1883-narodyvsya-lev-chykalenko

3 березня 1888 р. в с. Сан-Педро де Карденья народилася Наталена Королева – Українська письменниця, доктор археології, художниця.

Походила (за материнською лінією) з іспанського королівського роду. Наталена не знала своєї матері-іспанки, яка померла під час пологів. Близько 17 років не бачила й батька, який був литовським шляхтичем зі старовинного роду Дуніних-Борковських (займався археологією і жив переважно у Франції).

П’ять перших років життя вона провела у с. Великі Борки на Тернопільщині (тоді входило у Волинську губернію) у родовому маєтку бабусі Теофілі з роду литовського роду Домонтовичів. Тут уперше почула українську мову й пісні. Після смерті бабусі Наталену забрав брат матері – монах Еугеніо.

12 років вона прожила у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Там вона студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто бувала у своїх родичів в Іспанії, де вчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти.

Коли батько одружився вдруге й оселився у Києві, мачуха Наталени захотіла, щоб дівчина далі здобувала освіту саме там. 17-літня Наталена вступила до Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через 2 роки. Вже знаючи іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам’ятаючи українську та польську, вона оволоділа ще й російською. У Києві дівчина також брала уроки музики у Миколи Лисенка. Невдовзі вступила до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом уклала контракт із паризьким Theatre Gymnase, що гастролював тоді у столиці. Через слабке здоров’я змушена покинути театр і виїхати на лікування до Закавказзя, а згодом — у Західну Європу. Перебуваючи в Іспанії, Італії, Франції, Наталена знову прилучилася до театрального мистецтва, виступаючи в оперних театрах Парижа та Венеції, де виконувала партію Кармен в опері Ж. Бізе.

Наталена використовувала кожну можливість, щоб здобути вищу освіту. В Петербурзі вона навчалася в Археологічному інституті, отримала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини (пізніше студіювала археологію в Мадридському університеті, у Парижі: брала участь в археологічних розкопках в Єгипті та Помпеї). Відвідувала лекції в Академії мистецтв, одержавши диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Брала уроки співу в консерваторії у класі знаменитого оперного співака, професора, українця О. Мишуги. З 1909 р. почала систематично виступати з художніми творами та науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.

Перша світова війна застала Наталену Королеву в Києві: її покликав тяжко хворий батько, який невдовзі помер. Через Товариство Червоного Хреста вона стала сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула на війні, тричі була поранена, одержала солдатський хрест «За хоробрість».

Пі дчас війни доля звела її з перським князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем, який був командиром так званої Дикої дивізії. Вони одружилися та виїхали до Варшави. Але вже через півроку Наталена стала вдовою — князь Іскандер загинув на фронті. Втративши чоловіка, вона повернулася до Києва.

У грудні 1919 року виїхала до Чехії. У Празі почала працювати в системі народного шкільництва. Тут вона зустрілася з українським письменником і видавцем, а на той час аташе УНР у Празі, Василем Королевим-Старим. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Василь Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941-го, після чергового допиту в гестапо. Наталена все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут, за порадою чоловіка, вона почала писати українською мовою.

Наталена Королева перейнялася національними та мистецькими ідеями чоловіка й почала писати твори переважно історичної тематики.

Помітне місце у творчості Н. Королевої середини 1930-х рр. посідають дві книжки оповідань – «Водні сни» (1935) та «Інакший світ» (1936). Своєю творчістю Н. Королева протиставила фальшивим цінностям вічні цінності, культові насилля — силу віри й силу любові, у центрі уваги авторки — людина. її духовний світ.

Після Другої світової війни Наталена Королева залишилася без засобів до існування. Вона давала приватні уроки іноземних мов,працювала на невеликому підприємстві. У Чехословаччині видавництва весь час повертали надіслані нею рукописи. Тому вона передала їх на Захід.

1958-го закордонна громадськість відзначала 70-річчя Наталени Королевої. В еміграційній періодиці було надруковано нариси про її життя і творчість. Це святкування стало нагодою зацікавити видавців книгами письменниці. Того ж року вона завершила роботу над повістю «Шляхами і стежками життя», у якій багато спостережень і роздумів про тривожне життя Європи першої половини XX ст.

Померла Наталена Королева 1 липня 1966-го. Похована на цвинтарі у Чехії, в містечку Мельник.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

2 березня 1945 - польські вояки повністю спалили село Седлиська на Волині, а його Українських мешканців розстріляли.

Тут було село Седлисько.

*******

Село Седлисько, що знаходилося між Гутою Степанською і Виркою, нараховувало близько 70 господарств.

Після війни місце, де розташовувалося село, розорали, сади і старі дуби вирубали, дороги ліквідували, річку Чапельку випрямили, а болота осушили. Паломники – колишні мешканці, які пам’ятали довоєнне Седлиська, – нічого не впізнали. Залишилися тільки ставок, який був біля хати Мінкевичів, і білий хрест наприкінці села. 

"Седлисько перед І-ою світовою війною були заселені у більшості православними Українцями. З цього села за німецької окупації усіх українців було виселено на Грубешівщину. Після відступу німців 1944р. люди почали повертатись в рідні сторони, в тому числі й до Седлиськ, але життя там не було нестерпне через постійний польський терор..."

Джерело. https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/2/28426/ та https://monitor-press.com/ua/

Також інформація є в літописі УПА. Та у книжці Михайла Лесіва Українські говірки у польщі. (Історія села)

2 березня 1945р. у бою з московитами загинув 15-річний вояк УПА Микола Чернецький та ройовий Дмитро Слотюк.

околиці села Загір'я.

***""

Бій з московитами відбувся під командуванням «Байди» на хуторах Ліщина в с.Загір’я тодішнього Заложцівського району. 

Джерело1.https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/

********

Джерело 2. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting (фейсбук)

2 березня 1950р. московити арештували отця Євгена Алиськевича - підпільного греко-католицького священника, культурно-просвітницького діяча, уродженця с. Доброводи Збаразького р-ну.

на фото село Доброводи.

******

Депортований у с.Дюбіно Томської області 1963 повернувся у Тернопіль. Працював у ЖЕКу та школі ДТСААФ, служив у підпільній УГКЦ. Помер 1980 року.

Джерело. https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/

2 березня 1947р. в с.Покропивна Козівського району група підпільників вступила в бій з московитами очолюваною начальником райвідділу МДБ Порфір’євим.

на фото хати у с. Покропивна 1915 р.

******

Унаслідок бою він та один рядовий боєць – убиті, 4 інші були важко поранені і по дорозі до райцентру вмерли. З боку підпільників важко поранений повстанець «Сивий», щоб не потрапити до рук ворога, застрелився.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/

1 березня 1943 р. – у Корюківці на Чернігівщині німці почали каральну акцію по знищенню місцевого населення.

Загиблі у березні 1943 р. жителі Корюківки. Фото: eukraina.com.

Спалена Корюківка. Березень 1943 р. Фото: www.cult.gov.ua.

У лютому 1943-го радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини і розташувалося у корюківських лісах. У ніч на 27 лютого 1943-го партизани розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки. 

У відповідь на це начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Байєр Бруно Франц наказав знищити Корюківку. Виконавцем стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка сформувала збірний каральний загін із військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдат спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР. 

Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а. Одним із найвідоміших злочинів цього підрозділу Айнзатцгрупи «С» став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. в Бабиному Яру.

Вранці 1 березня у Корюківку прибув каральний загін і оточив містечко. (угорські солдати та підрозділ СС) Людей групами по 50–100 чоловік зганяли у будинки і розстрілювали. «Моя маленька донька лежала у мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. – розповідав Євген Римар, якому вдалося вижити. – Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут у мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від моїх діток нічого. Навіть могилки...».Одночасно солдати на 10 машинах прочісували околиці містечка та оглядали хати. Усіх, хто їм траплявся розстрілювали на місці. Після того містечко спалили. Очевидці розказували, що дим і заграву від пожежі було видно за 27 км від Корюківки у Сновську, за 50 км – у Сосниці та за 25 км у Холмах. Акція тривала 1 і 2 березня 1943-го. 9 березня каральний загін повернувся, щоб допалити селище і добити вцілілих.

Упродовж цих днів радянське партизанське з’єднання Федорова, що знаходилося у лісах за 15 км від Корюківки, залишалося на місці. Наказу від командування допомогти і врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і не отримали.

Протягом двох днів німці знищили 6700 мешканців Корюківки. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. «здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків, вціліло тільки 10 цегляних».

Нині вдалося встановити імена 1893 жертв. Це тільки 28% вбитих під час каральної акції. Серед них 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), 1097 жінок. Знищення Корюківки є наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Другій світовій війні в Європі, під час якої повністю знищене поселення з усіма мешканцями.

Такі пам’ятники встановлено на багатьох подвір’ях у Корюківці. «Людей знищували настільки масово, що подекуди місто нагадує кладовище: біля багатьох будинків, перед входом у двори чи на подвірях стоять пам’ятники. На них вказані імена спалених людей, цілими сім’ями», - розповів керівник Пошукового клубу «Пам'ять Перемоги» Михайло Балан.

Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

1 березня 1858р. у селищі Липовець на Вінниччині народився Павло Аполлонович Тутковський, географ, геолог, педагог, один із засновників Української геологічної школи.

Навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету.

Проводив геологічні дослідження майже всіх губерній України. У 1895-му підготував проект водопостачання Києва, завдяки чому місто одним із перших у Європі забезпечило себе артезіанською водою.

1911-го захистив докторську дисертацію «Викопні пустелі Північної півкулі». Викладав у Київському університеті, 1917-го створив при ньому Географічний інститут. Один із основоположників Української академії наук, входив до числа перших 12-ти українських академіків. Засновник Геологічного музею та перший директор Інституту геологічних наук Академії наук України. У 1920-х роках доклав чимало зусиль для формування школи українських геологів.

Павла Аполлоновича вважають універсальним вченим, який працював практично у всіх галузях науки про Землю. Розробив фізико-географічне районування території України, низку гіпотез та теорій з проблем еолового походження лесів та постльодовикових пустель. Незалежно від Володимира Вернадського, створив власну концепцію біосфери.

Автор майже 600 наукових праць. Його монографія «Словник геологічної термінології» (1923) стала важливим внеском для формування української наукової термінології в галузі природничих наук. Як пояснював Павло Тутковський: «Визначаючи величезну могутність Слова як знаряддя людської мислі, ми почуваємо пекучу потребу розроблення української природничої термінології. Унаслідок сумних історичних подій на Україні в останні століття, наукові українські терміни могли виробитися лише в обсязі наук гуманітарних; природничі науки, що їх розвиток почався наприкінці ХVІІІ століття, залишилися у нас без добре розробленої національної наукової термінології. Тому й досі ми знаходимо в українській науковій і популярній природничій літературі багато термінів невдалих, невлучних, дуже негарних».

Читав лекції українською мовою. Через активну проукраїнську позицію зазнав звинувачень у націоналізмі, вченого викликали в ДПУ на бесіди, що спричинило різке погіршення здоров’я. Його 70-річний ювілей відзначили на рік пізніше, в 1929-му, і тільки за наполяганням Михайла Грушевського.

Помер 1 червня 1930-го у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.

Джерело. Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.

© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

1 березня 1918р. Українська Центральна Рада ухвалили закон про гривню – грошову одиницю УНР.

Як грошова одиниця, гривна відома ще з давньої Русі і згадується у «Повісті минулих літ».

Активна розробка власної валюти почалася після проголошення Української Народної Республіки третім універсалом Центральної Ради у листопаді 1917-го. Створенням своєї фінансової системи і грошових знаків, як ще одного чинника державотворення, опікувався Генеральний секретаріат фінансів та промисловості на чолі з Михайлом Туган-Барановським.

1 січня 1918-го Центральна Рада ухвалила «Тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів УНР». Першими українськими грошима стали банкноти «100 карбованців», оформлені художником-графіком Георгієм Нарбутом.

Після проголошення самостійності УНР та з огляду на часті випадки фальшування нової купюри (яка робилася зі звичайного паперу, не мала захисних водяних знаків; окрім того більшовики, тікаючи з Києва, викрали і вивезли до Москви кліше грошового білета), Центральна Рада 1 березня 1918-го ухвалила закон «Про грошову одиницю, биття монети та друк кредитових державних білетів».

Запроваджувалася нова грошова одиниця – гривня, «що має містити 8,712 долі щирого золота; гривня ділиться на 100 шагів; 2 гривні відповідають одному карбованцеві емісії 1917 р.». В обіг вводилися банкноти номіналом 2, 10, 100 та 500 гривень. Ескіз першої з них зробив Василь Кричевський, решту – Георгій Нарбут.

Друкуватися гривні мали в Німеччині. Однак процес друку дещо затримався і запровадження в обіг гривні сталося вже за Павла Скоропадського. У 1918-1919 рр. друкувалися також грошові знаки номіналом 1000 і 2000 гривень.

Розмінні марки-шаги, що виконували роль монети. Фото: istpravda.com.ua.

1 березня 1946 року– загинув командир куреня «Підкарпатський» Павло Вацик (псевдо «Прут»).

Павло Вацик (1917-1946) народився в селі Заріччя на Івано-Франківщині. Працював теслею. Пройшов військову службу у польській армії.

За деякими свідченнями, учасник похідних груп ОУН (1941-1942), один із керівників ОУН(м) у Криму. За іншими даними – активно організовував українську адміністрацію й міліцію в рідному краї, служив у допомоговій поліції (1942-1943).

В УПА – чотовий сотні «Різуна», очолював сотню «Змії» (1944), із січня 1945-го – командир куреня «Підкарпатський».

Як згадував Григорій Костюк: «Був жонатий і мав маленьку донечку… Вийшов він зі школи Василя Андрусика й тому був до деякої міри неначе в тіні свого командира. Проте, коли він діяв самостійно, показав себе знаменитим партизанським командиром, що вмів лявірувати між ворожими силами, підбирати вигідні місця для постоїв, уникати затяжних боїв, як теж умів організувати несподівані наскоки й засідки на ворога… Ті, хто був ближче нього, оповідали, що він дуже переживав і довго тужив за поляглими вояками, особливо за тими, що відзначалися бойовими подвигами. Стрілецтво ставилося до нього з повним довір’ям, бо знали його вже довго, як успішного бойового командира».

Курінь Павла Вацика брав участь у рейдах на теренах Дрогобиччини, Лемківщини, Словаччини й Закарпаття, взимку 1945-1946 років постійно вступав у бої та сутички з енкаведистами. 12 лютого 1946-го відбив напад двох батальйонів НКВД, знищивши 36 військових та ще 13 поранивши.

Загинув 1 березня 1946-го в сутичці з загоном НКВД між селами Рибне та Пациків на Івано-Франківщині. Посмертно удостоєний звання майора та нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги 1-го класу.

Фото: zarichchya.org.ua

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

28 лютого 1891р. у с. Божиків народився Скасків (Скісків) Григорій Юрійович - учасник національно-визвольних змагань, громадський діяч.

Батько Ярослава Скасківа - Сотник Армії УНР та УГА.

Викладач історії України в гімназії у місті Полтава. В'язень концтабору в м. Тарнів (Польща).

Від 1925 — в УНДО, член Центрального комітету. В Божикові очолював товариство «Просвіта», організатор у родинному і навколишніх селах аматорських драматичних гуртків, їх режисер і актор.

Автор статей у часописі «Сільський господар» (м. Львів).

1933 року з допомогою «Просвіти» зібрав та відправив до річки Збруч 2 вагони пшениці для голодуючих в Україні.

(рік і місце смерті невідомі а також знайшов інформацію що загинув трагічно)

Джерела.

Р. Матейко. Скасків Григорій Юрійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 275.

 Сайт терен та Вікіпедія.

28 лютого 1889р. у селі Борсуки Кременецького района на Тернопільщині народився Павло Шандрук – генерал-хорунжий армії УНР.

Павло Шандрук (1889 - 1979). Фото: zbruc.eu

Отримав освіту в гімназії в Острозі, згодом навчався в Історико-філологічному інституті в Ніжині та 3-й Олексіївській офіцерській школі в Москві.

Під час Першої світової війни воював у складі армії Російської імперії. З утворенням Української Центральної Ради у 1917 року був командиром бронепоїзда «Запорожець», перебував у повстанському загоні, стрілецькому полку, бригаді Армії Української Народної Республіки (протягом 1918–1920 років) на більшовицькому і денікінському фронтах.

У вересні 1920 року 7-­ма бригада полковника Шандрука форсувала Дністер і Збруч у польсько-українському наступі після розгрому військ більшовицького генерала Михайла Тухачевського під Варшавою та відзначилася в боях проти більшовиків у самостійному листопадовому наступі Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку.

У польських таборах інтернованих формувань Армії Української Народної Республіки Шандрук був комендантом табору №10 у місті Каліші, організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії ім. Тараса Шевченка, Школі підхорунжих, розвивав військову науку.

Звання генерала-хорунжого полковник Шандрук отримав у грудні 1922 року. Від 1923 року виконував обов’язки керівника відділу Українського центрального комітету (УЦК) в Лодзькому воєвідстві, разом із генералами Віктором Кущем і Миколою Капустянським та екс-прем’єром Уряду УНР В’ячеславом Прокоповичем редагував у Каліші військово-науковий часопис «Табор». Також Шандрук брав участь в організації Військово-історичного товариства і підготовці до друку матеріалів з історії Українського війська для першого числа часопису «За Державність».

Після повернення у Польщі до влади Юзефа Пілсудського, українці посилили військову роботу. У березні 1927 року було організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні – Генеральний штаб Армії УНР, де від 1927-го до 1936 року начальником був генерал Шандрук. Генштаб Армії УНР зареєстрував 4 тис. старшин і 40 тис. вояків, уклав план мобілізації на випадок війни за визволення України, організував 70 навчальних груп у Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.

У 1938 р. Шандрук закінчив польську академію Генштабу, був активним учасником польсько-німецької війни 1939 р. Після перебування в німецькому полоні (1939-43) очолив Український національний комітет у Веймарі. На початку 1945-го сформував Українську національну армію (УНА), інтерновану пізніше американо-британськими військами. Перебував у таборі військовополонених в американській зоні окупації Німеччини.

Звільнений за клопотанням генерала Андерса, генерал Шандрук виїхав до США. Очолював Братство вояків УНА. Був дійсним членом Української Академії Наук в еміграції. Написав спогади з воєнної історії «Arms of Valor».

Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентон, штат Нью-Джерсі, США, похований на українському кладовищі Баунд-Брук.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1889-narodyvsya-general-horunzhyy-armiyi-unr-pavlo-shandruk

28 лютого 1938р. в Українському селі Мацьковичі під Перемишлем (нині Польща) народився Стефан Турчак – диригент, педагог.

Народився в родині хліборобів, але музика завжди була присутня в сім’ї. Батько брав участь у драмгуртку, сам навчився грати без нот на скрипці та сопілці. Мати співала у церковному хорі та виконувала народні пісні. Малий Стефко вчився грати на старенькій скрипці, подарованій дідусем. Хлопчик грав щодня, підбираючи мелодії на слух.

У 1947 році, під час операції «Вісла», родину примусово вивезли в Радянську Україну. 

Сім’я Турчаків оселилася у Дублянах поблизу Львова. Коли хлопчикові було 12 років, померла мама. Батько згодом одружився, а Стефан залишився жити з бабусею та дідусем.

Музичну освіту здобував в Львівському музично-педагогічному училищі імені Філарета Колесси. До училища поступив відразу після дублянської семирічної школи, не маючи необхідної музичної й теоретичної підготовки. За його плечима був лише досвід художньої самодіяльності в аматорських колективах. Після закінчення училища рацював учителем музики і співів у Сокальському педагогічному училищі.

Із 1957 по 1962 навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка. Значний вплив на формування його творчої особистості мали заняття в композиторів та педагогів Станіслава Людкевича, А. Кос-Анатольського, А.Солтиса та Р.Сімовича. 

Влітку 1962 року Турчак приїхав до Києва. Спершу став диригентом-асистентом Державного оркестру. А з 1963 року очолив його. 

У 1966 році він поставив на сцені Київського театру опери та балету імені Шевченка свій перший спектакль – масштабний, наповнений внутрішньою експресією «Отелло» Дж. Верді. Незважаючи на складність твору, дебют пройшов успішно.

У 1967 року Турчак став головним диригентом ведучого оперного театру України.

З його ім'ям пов'язані етапні прем'єри шевченківського колективу 70-80-х років XX століття, серед яких опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Орфей і Еврідіка» Х. Глюка, «Аїда» Дж. Верді, .. Загалом він поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав. І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства.

Завдяки Стефану Турчаку Київська опера стала одним з найкращих театрів України, а українська опера отримала визнання на міжнародному рівні. 

Помер Турчак 23 жовтня 1988 року після важкої хвороби. На його честь в 1994 був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака, який став Міжнародним.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1938-narodyvsya-stefan-turchak

28 лютого 1830р. в селищі Вороніж на Сумщині народився Григорій Ге, громадський діяч, краєзнавець, публіцист.

Григорій Ге (1830 - 1911). Фото: bazar.nikolaev.ua.

***"

Походив із французького дворянського роду – прадід емігрував у Росію під час Великої французької революції. Мати рано померла. Батько, бажаючи дати дітям гарну освіту, переїхав у Київ. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту.

Григорій Ге навчався в Другій київській гімназії, закінчив школу гвардійських прапорщиків та кавалерійських юнкерів у Петербурзі. Зарахований корнетом елітного лейб-гвардії Гродненського гусарського полку. Однак по смерті батька залишив військову службу (1855) і повернувся в Україну. Працював мировим посередником на Поділлі. Як людина прогресивних поглядів, ще до відміни кріпосного права відпустив на волю належних йому селян, брав активну участь у губернському комітеті по селянській реформі.

Згодом продав маєток, оселився в Херсоні, працював в акцизному управлінні. Зарекомендував себе безкомпромісним і принциповим службовцем. За 15 років служби просунувся в табелі про ранги лише на два щабелі – до надвірного радника. Брав участь у громадському житті міста, один із ініціаторів створення Херсонської громадської бібліотеки. 

Був одружений з Марією Карєєвою, у шлюбі народилося п’ятеро дітей. За деякими свідченнями, подружжя розлучилося і Марія з дітьми два роки мешкала в Парижі. А вже по її смерті діти повернулися до батька.

У 1879-му переїхав до Миколаєва, де раніше неодноразово бував по службі.

«Я прагнув повернутися до самостійного суспільного життя. Тільки в такій самопосвяті інтересам суспільства я визнавав задоволення своєї духовної потреби. Тим часом накопичилося в мене життя на очах миколаївського товариства 6 років. Я міг вже розраховувати тут на успіх своєї кандидатури в гласні», – пояснював Григорій Миколайович кількома роками пізніше.

Досить швидко став помітною постаттю в місті. Двічі обирався гласним міської думи, відстоював інтереси жителів міста, через що став незручним для можновладців і набув недоброзичливців. Коли його кандидатура не пройшла на посаду секретаря міської думи, звернувся з відкритим листом до жителів міста і на знак протесту (що гласні більше переймаються власними інтересами, аніж проблемами Миколаєва) продав свій будинок і виїхав у Петербург. Ситуація набула розголосу і на фоні наближення чергових виборів міська верхівка пішла на компроміс. Через рік, 7 вересня 1888-го, Григорія Ге таки обрали секретарем міської думи. Він повернувся до Миколаєва і обійняв посаду секретаря на 17 років. 

Саме в Петербурзі Григорій Миколайович познайомився з набагато молодшою Ганною Іовною Алфьоровою, яка стала його другою дружиною і з якою прожили разом понад 20 років.

Досліджував історію міста (у 1890-му побачили світ «Історичні нариси столітнього існування міста Миколаєва біля гирла Інгулу»), багато друкувався в місцевій пресі (театральні рецензії, фейлетони, публіцистика), доклав чимало зусиль до заснування Миколаївської громадської бібліотеки-читальні, популяризував театральне та музичне мистецтво. Автор роману «Софія Мілич», п’єс «Ганнуся», «Кухня відьми», «Свобода мистецтва». Певний успіх мала п’єса «Шквал», яку демонстрували на сценах Миколаєва, Харкова, Петербурга. Малював акварелі, організовував виставки.

Брат відомого художника-передвижника Миколи Ге і письменника Івана Ге, батько актора і драматурга Григорія Григоровича Ге.

Помер 14 листопада 1911-го у Миколаєві. Похований на старому міському кладовищі. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/3390

28 лютого 1857р. у місті Костянтинограді на Полтавщині (нині – місто Красноград Харківської обл.) народився Овксентій Корчак-Чепурківський – лікар-гігієніст, епідеміолог, міністр народного здоров’я Української Народної Республіки, фундатор соціальної гігієни та організації охорони здоров’я як науки і предмету викладання у вищій медичній школі України.

Овксентій Корчак-Чепурківський походив з родини парафіяльного дяка. Закінчив Полтавську духовну семінарію і вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету Святого Володимира. Провчився недовго – у 1878-му його було виключено з університету за участь в політичному студентському русі (так звана «березнева історія»). Продовжив навчання лише через рік, але вже на медичному факультеті Харківського університету.

Після закінчення навчання у 1983-му Овксентій повертається в рідний повіт і починає працювати земським лікарем. Через шість років його призначають земським санітарним лікарем Херсонської губернії. Тамтешня санітарна організація за прогресивними поглядами своїх працівників по праву вважалася однією з найпередовіших.

Паралельно з лікарською практикою Корчак-Чепурківський починає проводити статистичні дослідження. Він першим запропонував використовувати відомості про народження та смерть з метричних книг православних приходів, що дозволило бути більш точним та об’єктивним.

У 33 роки Овксентій Корчак-Чепурківський написав першу наукову роботу про стан лікарської допомоги і народного здоров’я. Дослідження набуло популярності і в 1891 році його запросили до Бессарабського земства в Кишинів на посаду завідувача Губернського санітарного бюро. Тут він проявив талант лікаря-профілактика та науковця, організувавши протиепідемічні заходи щодо тифу, дифтерії, холери, аналізував захворюваність і смертність населення, встановлював причини їх високого рівня. У цей же час він став активним членом Пироговського лікарського товариства, виступав на його з’їздах в Москві, Києві, писав історію земської медицини в Бессарабії.

У 1898 році Овксентій Корчак-Чепурківський здобув звання доктора медицини. Наступного року вченого запросили у Київ, де він обійняв посаду санітарного лікаря Київської міської самоуправи, пізніше почав викладати в київському університеті. Він зустрічався з Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською, був другом Миколи Лисенка, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, а був особистим лікарем академіка Дмитра Заболотного.

З початком Першої світової війни Корчака-Чепурківського мобілізовують в армію військовим лікарем. За деякий час він очолює медично-санітарну службу 8-ї армії, яка діяла на Південно-Західному фронті під командуванням генерала Брусилова, бере безпосередню участь в медичному забезпеченні військ під час здійснення Брусиловського прориву.

Українська революція 1917 року надихнула Корчака-Чепурківського стати організатором нової системи охорони народного здоров’я та медичної освіти. У статті «Наші завдання часу» він зазначав: «На Україні почалося нове життя… Найголовніше завдання – утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання». Цим завданням була присвячена вся його подальша наукова та педагогічна діяльність: і як декана медичного факультету та завідувача кафедри гігієни, і як очільника санітарного департаменту Міністерства народного здоров’я і державного опікування та Міністра народного здоров’я УНР. 7 березня 1921 року Овксентій Корчак-Чепурківський одним з перших із медиків учений був обраний академіком Української академії наук.

Учений з головою поринув у становлення санітарно-гігієнічної медицини. Він писав праці з історії земської медицини, епідеміології та профілактики інфекційних захворювань; демографії і санітарної статистики, розробив українською мовою першу в Україні номенклатуру хвороб, був редактором медичних журналів, рецензентом численних робіт і дисертацій. У 70 років спіскався під землю, щоб особисто перевірити санітарні умови праці шахтарів.

Але радянська влада вимагала від вчених служити не стільки науці, скільки її інтересам. У 1929 році на долю Овксентія Корчака-Чепурківського випадає непросте випробування. Саме тоді розпочався гучний процес у справі СВУ, коли на лаві підсудних за сфабрикованими обвинуваченнями опинилися провідні українські політики та вчені. Серед них – і колеги по Всеукраїнській академії наук. Цій справі було присвячене спеціальне засідання ВЦВК, на якому керівництво ВУАН мало відмежуватися від «заклятих ворогів народу», «контрреволюціонерів» та «українських націоналістів». Президент ВУАН Дмитро Заболотний тоді був тяжко хворий, тому ця страшна місія випала на долю Корчака-Чепурківського. «Від імені Академії як неодмінний секретар висловлюю рішучий протест і обурення на цю спробу з боку контрреволюціонерів прикрити інтереси ворожих сил і злочинної роботи інтересами науки, культури і національного визволення», - проголосив тоді він. Можна лише здогадуватися, якою ціною далися йому ці слова.  

Однак, і така поступливість не врятувала вченого від «пильного ока» влади. У 1933 році його звинуватили в антирадянських настроях, поступово усунувши і від викладання, і від будь-якої роботи в Академії наук. Остаточно підкосила Овксентія Васильовича звістка про арешт у 1937-му і заслання на 20 років у Сибір сина, відомого демографа Юрія Корчака-Чепурківського, який запропонував вивчати відмінність смертності не тільки сільського і міського населення, а й за національною ознакою (і це – за кілька років після катастрофічних наслідків Голодомору 1932-33 років).

Сина Овксентій Васильович так і не побачив. Йому ще дозволили працювати завідувачем відділу Інституту демографії та санітарної статистики, а пізніше – консультантом в Інституті клінічної фізіології АН УРСР. Однак його наукові праці ніде не публікувалися.

Самотній і забутий усіма 90-річний учений помер 27 листопада 1947 року в Києві. Є відомості про те, що він писав спогади, але, на жаль, розшукати їх поки що не вдалося. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1857-narodyvsya-ovksentiy-korchak-chepurkivskyy-likar-gigiyenist-ministr-narodnogo-zdorovya-unr

Цей день в історії УПА 28 лютого.

на фото село Болотня.

******

1944 рік.

Загін УПА змушений прийняти бій із батальйоном НКВД на Суховецьких хуторах на Рівненщині. Загинули 11 повстанців, 30 потрапили в полон.

1945 рік.

Біля села Пшеничне на Станіславщині сотні «Летуни» і «Залізні» УПА-Захід напали на загін НКВД, що проводив облаву. Знищені 5 військових, стільки ж поранено, загинув 1 повстанець.

У бою з загоном НКВД біля села Болотня на Львівщині загинули 10 повстанців.

Біля села Довпотів на Станіславщині підпільники поранили інструктора райкому КП(б)У та захопили одного радянського працівника.

У селі Шайно на Волині повстанці знищили одного військового.

1946 рік.

У селі Ваньковичі на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.

У зіткненні з загоном НКВД біля села Батятичі на Львівщині загинув командир надрайонної боївки СБ «Лютий».

Пошукові групи НКВД захопили криївки в селах Пушкарі на Тернопільщині (загинули 3 підпільника, одного захоплено в полон) та Станькові на Станіславщині (загинув командир сотні «Вітрогони» УПА-Захід Ярослав Долинка – «Морозенко»).

Відділ УПА-Захід знищив дільницю винищувального батальйону в селі Желехів на Львівщині.

У боях з опергрупами НКВД на Львівщині загинули біля села Берлін 4 повстанці, а біля села Велика Вільшаниця – командир надрайонної боївки СБ Петро Гураль – «Богун» та ще троє підпільників.

1947 рік.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Виців на Дрогобиччині знищено 2 військових, один поранений. Загинув командир боївки СБ Володимир Євчин – «Мороз».

1948 рік.

Зіткнення підпільників із загонами МВД у селах Нагірці (знищений 1 оперуповноважений, поранені двоє військових, загинув 1 повстанець), Лисичники, Старий Почаїв (знищений 1 військовий) на Тернопільщині.

Пошуковий загін МВД захопив криївку біля села Ямниця на Станіславщині. Загинули районний провідник ОУН «Хмель» і друкарка.

Під час сутички з загоном МВД у селі Сихів на Дрогобиччині знищений 1 військовий, загинув станичний Степан Кос – «Степ».

1949 рік.

Пошукові загони МВД захопили криївки на Станіславщині – біля Вовчинецьких гір (або «Стінки») (частина повстанців вискочила наверх і під час перестрілки знищила одного військового, однак прорватися не вдалося, всі застрелились) та біля села Колодіївка (підірвались гранатами та застрелились четверо повстанців).

У селі Тарасівка на Станіславщині підпільники спалили клуб.

Під час зіткнень із опергрупами МВД у селах П’ятниця та Дашава на Дрогобиччині загинули 4 підпільники.

1950 рік.

Пошуковий загін МВД захопив криївку в Тучинському районі на Рівненщині. Загинув районний провідник «Мусій» та ще троє повстанців, одного захоплено в полон.

1953 рік.

У зіткненні з загоном МГБ у селі Волошина на Львівщині загинули троє підпільників, серед них – районний провідник Дмитро Цура – «Михайло».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua