неділя, 26 липня 2020 р.
26 липня 1931р. народився Іван Дзюба, Український літературознавець, критик, громадський діяч, академік.
26 липня 1919р. народився військовик, діяч ОУН і УПА Петро Хамчук. Командир сотні «Сірі вовки».
Хамчук Петро «Бистрий», «Старий» (1919-1947).
Народився 26 липня 1919 року в с. Великі Чорнокінці (нині Чортківського району) Тернопільської області у селянській родині. Початкову школу закінчив у рідному селі, а 7-й клас у Пробіжній. Захоплювався спортом, музикою та співами. У 1938 році, вступає до Чортківської гімназії товариства «Рідна школа» ім. Маркіяна Шашкевича. Після приходу радянської влади гімназія була перетворена в педагогічне училище, де Петро і продовжив своє навчання.
В 1940 році його призивають до Червоної Армії. Враховуючи його фізичну підготовку та рівень освіти, його посилають до офіцерської школи у Маріуполі. Там він отримує почесне радянське звання «Ворошиловський стрілець».
В 1941 році, на початку Другої світової війни його направляють на фронт, де він потрапляє до німецького полону. В 1941—1943 роках служить у німецькому шуцманшафті (охоронний військовий відділ) у Білорусі. Ці підрозділи направлялися на боротьбу із радянськими партизанами.
В 1943 році втікає із німецького підрозділу і восени йде до лісу, де формує повстанську сотню. Від листопада 1943 р. Петро Хамчук — командир сотні «Сірі вовки».
В грудні 1943 року відбувся перший бій сотні із гітлерівськими військами. Німці були розбиті, полишивши на полі своїх вбитих та поранених, повстанці втратили троьх вояків. Протягом першої половини 1944 року підрозділ «Бистрого» мав регулярні сутички із німецькими військами.
У червні 1944 року відбувся бій з гітлерівцями поблизу затуринських лісів, під час якого було вбито близько 300 німецьких солдат. Після бою у Затуринському лісі Хамчук повів свій курінь через фронт, до тилу радянської армії.
16 серпня 1944 року загін «Бистрого», здійснив напад на радянський гарнізон в с. Пановичі Підгаєцького району. Під час нападу було вбито 60 ворогів, з боку повстанців втрат не було. 26 серпня 1944 року, поблизу с. Ягольниця був розбитий загін НКВС.
У листопаді 1944 року сотня «Бистрого» разом із сотнею «Орли», вирушили у похід на Буковину. Під час переходу сотня мала регулярні сутички із радянськими військами.
У другій половині 1944 р. сотня «Бистрого» виросла до куреня. Зі ступенем старшого булавного від 1945 р. — командир 18-го (Чортківського) ТВ «Стрипа», що належав до третьої воєнної округи УПА «Лисоня».
За одними даними, загинув П. Хамчук 21 січня 1947 р. на хуторі Діброва поблизу Коропця Монастириського району (пізніше хутір був приєднаний до смт. Коропець). За іншою версією, загинув у листопаді 1948 року на хуторі Вербка поблизу Коропця. Перепохований 12 червня 1994 року у своєму рідному селі Великі Чорнокінці.
10 жовтня 1946 року нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу.
субота, 25 липня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 25 липня.
Керівники УВО з друзями й рідними. Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 рік.
1943 рік
Сотня УПА «Гордієнка» у кількагодинному бою з німцями біля села Устинівка на Житомирщині повністю розгромила ворога. Знищено 83 військових, 5 поранено, 8 захоплено в полон. Здобуто 8 кулеметів, 94 гвинтівки, гранати, патрони і амуніцію. Точні відомості про кількість загиблих воїнів УПА відсутні.
1945 рік
Дві сотні УПА-Захід у бою з москалями у лісі біля с. Кінчаки на Станіславщині знищили 50 москалів. Ще стільки – під час повторного наступу НКВД за кілька годин. Втрати УПА: 3 загиблих, 4 поранених.
У бою з москалями у селі Сулимів на Львівщині загинули надрайонний референт Панас та ще один підпільник.
У бою з москалями біля села Волиця на Львівщині повстанці знищили 5 москалів ще чотирьох поранено.
1947 рік
У селі Кадобна на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД.
Під час боїв з москалями у селах Гірське, Орів і П’ятничани на Дрогобиччині загинули Марія Шимко – «Чорна» і ще двоє повстанців.
У селі Золота Слобода на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.
Біля села Ганнівці на Станіславщині повстанці поранили військового МВД.
1948 рік
Біля села Купчинці на Тернопільщині потрапив у засідку москалів і загинув командир районного проводу ОУН Михайло Базар – «Ярко».
1950 рік
У бою з москалями у селі Черниця на Дрогобиччині загинув повстанець Василь Шух.
1952 рік
Під час бою з москалями у селі Букове на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У бою з москалями у селі Нові Збоїща на Львівщині загинули зв’язкова Люба Янчишина і ще двоє повстанців.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.
Звязкова УПА Теодозія Кобилянська.
Теодозія Кобилянська народилася в селі Микулинці на Тернопільщині. Після школи вступила в Організацію українських націоналістів, а в 1943 році стала зв'язковою УПА.
У червні 1946 року її вистежили і заарештували, присудили 10 років таборів.
Після суду Кобилянську спочатку відправили на лісоповал – у табір біля Красноярська, так званий "КрасЛаг", потім перевели в Казахстан у "СтепЛаг".
Пізніше вирок переглянули. В цілому, вона провели дев'ять років у таборах і ще рік – у вільному поселенні в Караганді. Потім переїхала в село Роздольне в Криму. У 1990-х роках Кобилянська знову почала займатися суспільно-політичною діяльністю, зокрема – заснувала районну організацію Конгресу українських націоналістів.
Померла Теодозія Кобилянська на 96 році 9 лютого 2020 р. с. Роздольне у Криму.
У вівторок, 11 лютого, її поховали на центральному кладовищі Роздольного.
25 липня 1942р. під час втечі з гестапівської в'язниці в Києві вбитий Дмитро Мирон-Орлик, діяч ОУН (б), редактор націоналістичних видань.
Дмитро Мирон-Орлик (псевдо: «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій»,
«Свєнціцький» ) (5 листопада 1911 , с. Рай, (нині Бережанський район, Тернопільська область ) — 25 липня 1942 , Київ) — відомий ідеолог та діяч ОУН , Крайовий провідник ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.
Біографія
Народився в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.
Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у
Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу.
У 1930 році з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном.
Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на
Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру»
Осипа Мащака стали складовою «Катехизу українського націоналіста».
Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах
Равич та Вронки . В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.
З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій -«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.
Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН.
Після розділу Польщі в вересні 1939р. Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння , 02.1940), референтом пропаганди (03.1940).
Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС . Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.
В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України» . Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.
У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941) , де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов. Став членом Проводу ОУН (1941—1942).
З червня 1941 року перебував у Відні , де займався політичним вишколом батальйону
«Роланд».
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду —
Українського Державного Правління , українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.
Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).
Заарештований гестапо в Києві . Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).
середа, 22 липня 2020 р.
22 липня 1616р. Сагайдачний разом із 4 тис. козаків прибув до м.Кафи (Феодосія). Захопивши місто звільнили полонених християн.
Запорожці знищують турецький флот і захоплюють Кафу. (Феодосію)
Гравюра з книжки "Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича 1622 року.Битва за Кафу — штурм і захоплення міста та фортеці Кафа (нині — Феодосія) в результаті
морської десантної операції, проведеної
запорозькими козаками під керівництвом
гетьмана Петра Сагайдачного в 1616 році.
Передумови
Навесні 1616 року запорозьким гетьманом був Василь Стрілковський. Десь наприкінці квітня-початку травня запорожці здійснили похід на турецькі міста. Під час цього успішного походу були взяті міста Варна та Місіврі, турецький флот, висланий наздогін, був розбитий біля гирла Дунаю. В червні або на початку липня 1616 року, відбулась зміна гетьмана. Петра Сагайдачного проголошують Гетьманом Війська Запорозького. Причиною цього обрання могла слугувати обіцянка організації більшого походу, ніж того, що був навесні.
Невдовзі після обрання Гетьманом, Сагайдачний готує похід до неприступної турецької фортеці Кафи (сучасна Феодосія), що була головним невільничим ринком у Криму. Турки, ще не оговтались від нещодавньої атаки козаків на міста Румелійського узбережжя, не очікували на такий швидкий напад на добре укріплену фортецю. Кафа була великим та багатим містом, населення якого становило від 70 000 до 100 000 мешканців. Кафська фортеця мала міцні оборонні укріплення: 13-метрові зовнішні стіни завдовжки понад 5 км. Гарнізон міста складався з 3 яничарських
орт . Комендант фортеці мав у своєму розпорядженні близько 300 вояків, ще 200 солдат були в підпорядкуванні капудана — командира воєнно-морських сил.
Похід на Кафу.
У липні 1616 року Сагайдачний разом із шістьма тисячами козаків на 120—150 чайках вирушив у морський похід. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Вони розгромили турецьку флотилію та захопили близько половини її суден. Аби ввести турків в оману, щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутись на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська Сагайдачний близько тижня переховувся поблизу Очакова. Приспавши пильність турків, козаки продовжили свій похід.
Захоплення міста.
22 липня 1616 року Сагайдачний разом із 4 тисячами козаків прибув до міста. Уночі козаки висадилися на берег і підійшли до воріт Кафи. Частина запорожців, що володіли турецькою, відволікли вартових, вказавши, що вони турецький підрозділ, який прямує на війну з Персією. Тим часом інші перекинули драбини на мури фортеці. Перебравшись через стіну, козаки вирізали вартових і відкрили ворота. Козаки раптовим нападом захопили міську цитадель і прийнялись грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби взяти якомога більше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра, тим самим підтвердивши свою обітницю визволяти із неволі християн, яку давали перед своїми походами.
В результаті проведення операції було визволено кілька тисяч невільників, яких галерами було вивезено на Дніпро .
Повернення такої кількості полонених прислужилося всенародній славі Сагайдачного.
Цей день в історії УПА - 22 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Підпис: «Проголошення акту відновлення укр. держави 30 червня 1941 р. у Самборі. (словацьке військо брало участь). Власність Б.Стебельського».
Фото: J.Wasik
1943 рік
Біля села Кочерів на Житомирщині повстанці обстріляли німецьку автоколону. Знищено одного військового, ще кількох захоплено в полон.
1945 рік
Біля сіл Саджава і Глибівка на Станіславщині стався значний бій відділу УПА-Захід, підсиленого двома сотнями, проти трьох батальйонів НКВД і шістьох літаків. В бою знищено близько 150-и москалів, значну кількість поранено. Збито одного літака. Втрати УПА: 20 загиблих.
1947 рік
У засідці в селі Мишин на Станіславщині повстанці знищили трьох військових МВД.
У бою з москалями у селі Лісовичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У селі Холми на Станіславщині підпільники знищили начальника тюрми.
1948 рік
Рій сотні УПА-Захід у селі Малнівська Воля на Дрогобиччині знищив майора прикордонних військ.
Під час боїв із москалями у селах Зарайське і Сторона на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
1949 рік
У селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищено 5 москалів, решту роззброєно. Здобуто ручний кулемет, 8 гвинтівок, пістолет та патрони.
У боях з москалями у селі Гаї Нижні та райцентрі Комарно на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.
1950 рік
Під час бою з москалями у селі Ясениця на Дрогобиччині загинув кур’єр надрайонного проводу ОУН «Муха».
1952 рік
У бою з москалями у селі Макунів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще двоє змогли прорватися.
Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.
22 липня 1819р. відбулася прем'єра п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка".
Підпис до фото. Сцена з п'єси «Наталка Полтавка». В ролях: Наталка - Марія Садовська-Барилотті, Петро - Денис Мова. Друга половина XIX в.
22 липня 1922р. засновано найбільший курінь старших пластунів "Лісові Чорти".
Офіційною датою заснування вважається 22 липня 1922 року.
Учасники Пласту були активними у політичній, громадській діяльності та у підпіллі. Після невдалої спроби відновлення незалежності України в роки Другої світової війни, члени куреня "Лісові Чорти" були змушені емігрувати. На сьогодні існує сім офіційних осередків куреня «Лісові Чорти" та велика кількість одиноких членів в інших краях.
Серед відомих членів куреня - начальник Пласту, український вчений-правник у США Юрій Старосольський . Також у цьому курені був Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, економіст Богдан Гаврилишин , останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк та багато інших.
22 липня 1880р. закладено камінь під будівництво костелу св.Софії у Підволочиську
Перша згадка про давнє Волочище, розташоване на правому березі Збруча, датується 1463 роком. Зі середини XVII століття називається Підволочиськом. З 1940 року є селищем міського типу і ценром району.
Спочатку місцеві римо-католики належали до парафії Токи, проте вже на початку ХХ століття входили до парафії Качанівка . Перший місцевий костел, споруджений у 1880-1883 роках, з невідомих причин було продано жидам, котрі перепродали його греко-католикам. У 1907 році відбулось закладення каменю під будівництво нового неоготичного костелу, який освятили 8 вересня 1909 року під титулом св. Софії. Ймовірно, що 1912 року храм було консекровано. Перед І св. війною тут вже існувала парафільна експозитура.
Храм зазнав пошкоджень у 1918-1919 роках і був реставрований протягом 1919-1920 років. Наприкінці 20-х років експозитура стала самостійною парафією.
Будівля костелу була окрасою центру містечка, проте це не зупинило москалів, за рішенням яких у 1965 році, до 50-річчя жовтневого перевороту храм було висаджено у повітря. 1991 року вірні облаштувати каплицю у будівлі колишнього польського народного дому.
22 липня 1941р. німецька влада утворила дистрикт “Галичина”. Центром дистрикту стало місто Львів.
Карл фон Ляш ( нім. Karl von Lasch ; *
29 грудня 1904р., Кассель —смерть 3 червня 1942р., Бреслау) австрійський економіст, юрист, активний діяч НСДАП, штурмбаннфюрер СА. 1-й губернатор дистрикту «Галичина» .
неділя, 19 липня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 19 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Шеф СБ Микола Арсенич - "Михайло" (зліва) та Ростислав Волошин - "Горбенко"
1943 рік
У бою з німцями біля села В’юнок на Житомирщині відділ УПА знищив до 30-и військових.
1944 рік
У селі Переросля на Рівненщині підпільники спалили хату голови сільради. Сам він встиг втекти.
1945 рік
У засідці біля села Річичани на Львівщині сотня «Переяслави» УПА-Захід знищила начальника райвідділу НКГБ і бійця винищувального батальйону. Здобуто автомат, гвинтівку, пістолет.
У сутичках із загонами НКВД у селах Боб’ятин і Зашків на Львівщині загинули районний провідник ОУН Василь Хмара і ще двоє повстанців.
1946 рік
У селі Острівець на Львівщині підпільники знищили дільничного і двох агентів МВД.
Внаслідок військової операції загонів МВД у селі Библо на Львівщині загинули двоє повстанців, ще чотирьох заарештовано.
1947 рік
У селі Турка на Станіславщині повстанці зруйнували будівлю і обладнання радгоспу.
1948 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід біля села Волошиново на Дрогобиччині мав дві сутички з розвідгрупою великого загону МВД, що проводив облаву. Загинув кулеметник УПА.
У райцентрі Яблонів на Станіславщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.
1949 рік
Під час зіткнення з загоном МВД біля села Велдіж на Станіславщині загинув станичний ОУН «Хмара».
У селі Вороців на Львівщині повстанці увірвалися в приміщення сільської ради і в перестрілці знищили дільничного МВД, заступника голови, рахівника і коваля колгоспу, поранили одного військового. Втрати повстанців: один загиблий, один поранений.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.
пʼятниця, 17 липня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 18 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повідомлення про розгром німцями Колківської республіки. Опубліковано: Літопис УПА. Нова серія. - Т.2. - Торонто-Львів, 1999. - с.506-507.
1943 рік
У бою з німцями в селі Конюхи на Волині загинули 3 воїни УПА, ще троє зазнали поранень.
1944 рік
Сотні «Крилачі» та «Комарі» УПА-Захід успішно відбили три атаки пошукової групи москалів на 8-ми автомобілях біля села Хлівчани на Львівщині. Знищені 37 москалів, спалено два вантажних автомобіля. Здобуто 4 кулемета, 4 автомата, 45 гвинтівок, боєприпаси.
1945 рік
У засідці на шляху біля села Кривотули на Станіславщині сотня «Імені Богуна» УПА-Захід знищила 18 москалів, ще шістьох поранено, решта розбіглися.
1946 рік
У селі Чехи на Львівщині повстанці знищили секретаря комсомольської організації.
1947 рік
Відділ УПА у селі Мединя на Станіславщині знищив лейтенанта і "рядового москаля".
У бою з москалями у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинув підпільник Микола Дорошевич.
Двоє повстанців наскочили на пошукову групу москалів у селі Підліски на Рівненщині. У перестрілці знищили майора, що командував групою, і змогли прорватися.
1948 рік
У селі Долішнє на Дрогобиччині підпільники знищили трьох радянських активістів.
Під час бою з москалями на околиці села Трускавець на Дрогобиччині загинув надрайонний провідник ОУН Роман Різняк – «Макомацький».
1950 рік
У Сколевському районі на Дрогобиччині у бою з москалями загинув районний провідник ОУН «Вільховик».
Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.
18 липня 1708р. щоб не здатись москалям застрелився Кіндрат Булавін ватажок селянського повстання на Дону.
Кіндрат Панасович Булавін (1667 — 7 (18) липня 1708) — один з керівників козацького повстання на Дону проти Московського царства.
Народився у 1667 році в слободі Старий Салтів. Його батько Опанас Абакумович
Булавін, що походив з дітей боярських, з
1659 року був записаний в рейтари, а на
1660 -й рік значився у Салтові «з пищаллю». У Опанаса Булавіна було троє синів, старший Федір народився близько 1653 року і, швидше за все, не в Салтові. А ось середній син Іван (1660 р.н.) і молодший Кіндрат (1667 р.н.) однозначно народилися у Салтові.
Слобідські коріння донського отамана
Знайдені харківським дослідником Андрієм Парамоновим документи, що зберігалися у державному архіві древніх актів, не залишають сумнівів щодо слобожанського походження отамана.
Булавіни постійно проживали у Старому Салтові до 1685 року.
За казною, виданою рейтару Опанасу Булавіну 16 лютого 1675 р., він не отримує від скарбниці платні. Землі йому чомусь також нарізано не було, хоча на службі батько Кіндрата Булавіна знаходився з 1659 року, а в 1674 —1675 роках в полку білгородського воєводи князя Григорія Григоровича Ромодановського навіть «був у поході в малоросійських Задніпровських містах» проти кримських татар.
Відсутність земельного наділу змусило Панаса Булавіна 1675 року просити у царя
Олексія Михайловича виділити йому землю.
В якому точно році поки невідомо, але земля при селі Салтів йому була нарізана. Проте, на 1686 рік Опанас Булавін вже втік з сім'єю на Дон, де був обраний отаманом у станиці Трьохізбянській — звідти і починається «зарахування» Булавіних до донського козацтва.
Що ж стосується власно Кіндрата Опанасовича Булавіна, то він був обраний у
1703 році отаманом в місті Бахмут і пробув їм до лютого 1707 року.
Битва донців за соляні промисли.
У 1705 козаки під командою Булавіна зайняли Бахмутські соляні промисли, перед тим захоплені царським урядом, і почали варити сіль самі. Ця спроба закінчилася успішно, і ізюмський полк, що охороняв солеварні, був змушений піти. Булавіна козаки обрали отаманом на Бахмутських промислах. Але ізюмський полковник Щуст подав скаргу в Адміралтейство. Улітку 1706 року на промисли прибув дяк Адміралтейського приказу А. Горчаков для огляду соляних варниць і спірних земель по Бахмуту. Булавін заарештував його, а потім вислав до Воронежа.
З цього почалася боротьба Булавіна з москалями.
Докладніше: Булавінське повстання.
Розправа з каральним загоном Долгорукова.
Приводом до початку бойових дій стало прибуття на Дон карального загону князя Ю. В. Долгорукова, який був спрямований на
Дон для розшуку і повернення втікачів. Коли загін полковника став на ніч у
Шульгинському містечку, козаки на чолі з Булавіним напали на карателів. Загін карателів (близько 1000 чіл.) був розгромлений, а князь Долгоруков і всі офіцери були убиті. Так у ніч на 9 жовтня
1707 року почалося повстання. Щоб замести сліди, старшини нашвидку зібрали похідне військо і направили його проти булавинців. У
Закотного містечка, що на Айдарі, 18 жовтня вони розбили повсталих. Самому Булавіну з групою козаків вдалося піти в Бахмут, де він міг отримати допомогу від татар і
запорожців. Булавін вирушив на Запорізьку Січ, де уклав із запорожцями таємний союз — «друг за друга стоять твердо і радеть одностайно».
Постійною резенденцією Булавіна була спочатку фортеця Кодак. Пізніше прихильники Булавіна на лівому березі
Дніпра, коло Звонецького порогу, заснували укріплення типу Січі. Саме звідси Булавін відсилав свої універсали. У березні 1708 року запорожці-булавинці штурмували московський гарнізон в Новобогородицькій фортеці, хотіли взяти Самарь.
Царський уряд, передбачаючи небезпеку, вирішив придушити повстання на самому початку: 20 000 солдатів регулярних військ рушили від Тули під начальством князя
Д. М. Голіцина, незабаром корпус цей разом з вірними царю донськими козаками був відданий під начальство князя Василя Долгорукого, брата убитого Юрія Долгорукого.
Ранньою весною 1708 р. Булавін зосередив біля річки Міус усі свої загони; отаман Максимов на поході з
Черкаська, попри перевагу сил булавинців, напав на нього і після завзятого і кровопролитного бою, був розбитий, утратив
гармати і весь свій стан, після чого відступив у Черкаськ. Булавін, здобувши перемогу, відіслав трохи легких загонів до станиць на річках Донець, Хопер, Бузулук та Медведиця, відкіля вони поширилися до Козлова і Тамбова, сам же з головними силами вирушив до Черкаська. До Кобилинської станиці він зустрічав сильний опір з боку вірних станиць, що захищалися від нього, як від ворога, але тут, підсилившися вигнаними з Росії розкольниками, він безперешкодно дійшов до Черкаська, яким і заволодів хитрістю (на сторону Булавіна перейшла черкаська «голота»). Повсталі стратили декількох старшин, відрубавши голови отаману Лук'янові Максимову з чотирма старшинами, задушивши п'ятого старшину Єфрема Петрова, розділили їхнє майно, і зібрали Коло, де проголосили Булавіна військовим отаманом. Ставши отаманом Кіндратій Панасович спробував розпочати переговори з центральною владою, але московська влада не могла йому пробачити вбивства родовитого карателя.
Придушення повстання.
Після невдачі в переговорах Булавін негайно відіслав угору по Волзі , по разинському шляху, повстанські загони отаманів І. Некрасова, І. Павлова, Хохлача. Козаки осадили Царицин і Саратов , а отаман Хохлач навіть взяв Камишин. Співчуття булавинцям висловлювало населення південних російських повітів. Однак ні Хохлач, ні Некрасов не одержали з Черкаського ніякої допомоги. Вся увага булавинців було прикута до Дінця , відкіля очікувався з боку України підхід царських військ. Там отамани С. Драний, Н. Голий і С. Беспалов здобули 8 червня перемогу на ріці Уразовій над
Сумським полком. 30 червня козаки завдали нової поразки слобідським полкам і обложили місто Тор.
Тим часом уряд, одержавши звістку про поразку отамана Максимова й успіхи повсталих, на додаток до 20-тисячного загону Довгорукова кинув проти повсталого Дону нові каральні загони — генералу Бахметеву з його бригадою було наказано поспішити до Черкаська. Бахметев приєднався до головного корпусу князя Долгорукого. Шлях до Черкаська прокладався силою зброї. Карателі по шляху палили станиці, не щадили ні старих, ні малих.
На ріці Куртлак Долгоруков напав на 15-тисячний загін повсталих козаків, очолюваний Хохлачем, і розсіяв їх; жорстокість москалів була такою великою, що в полон було узято тільки 143 чол., а інші були перебиті, крім деяких, що врятувалися втечею. Майже одночасно інший загін, під начальством полковника Кропотова і Гуліца, розбив ущент отамана Драного. Незважаючи на все це, повсталі наважилися діяти наступально. Хохлач, Казанкин і Ганкин з 5 000 козаків з'явилися під Азовом і обложили його, але зустріли сильну відсіч і примушені були відступити.
Вісті про невдачі швидко досягли Черкаська і козача старшина вирішила діяти. У ніч на 18 (7 ст. стилю) липня 1708 року отаманський будинок Булавіна було атаковано змовниками, які вирішили видати його уряду, під проводом обраного ними старшини Іллі Зерщикова. Булавін з 11 відданими йому людьми захищався запекло, але побачивши, що будинок почали обкладати очеретом з метою підпалити його, застрелився з пістолета (згідно з іншими даними був убитий в бою). Усіх його захоплених у Черкаську сподвижників відправили до Москви, а тіло Булавіна, для посвідчення жителів в його смерті, відвезли до Азова і там, після відсічення голови, підвісили.
Після смерті Булавіна повстання тривало. Однак на 3 етапі повстання, бойові дії велися розрізнено. У верхів'ях Дона діяв загін Микити Голого, на Волзі - загони Гната Некрасова, Сергія Беспалого, Івана Павлова та інших отаманів. Зусилля Гната Некрасова об'єднати дії повстанців виявилися марними. На початку 1709 р. залишки загонів Некрасова, Павлова і Беспалого (2 тисячі козаків) пішли на Кубань.
Підсумком повстання стало насамперед масове винищування козацтва царською владою та втрата Військом Донським частини своїх земель.
Вікіпедія
18 липня 1943р. у Львові пройшла хода з нагоди від'їзду перших добровольців дивізії СС "Галичина" на військовий перевишкіл.
18 липня 1944 р. одружилися Володимир Цісик та Іванна Лев батьки Квітки Цісик. с.Криниця Монастириського району.
Володимир Цісик
Зоряне небо над рідним селом Ліски, що поблизу Коломиї на Гуцульщині, малий Влодко вперше побачив 20 вересня 1913 року. І тоді ж надихнув його Всевишній благородною душею до краю наповненою звуками музики. Вистачило її ще й для його доньок — Марії та Квітки.
Радів народженню сина парох Костянтин, котрого нещодавно перевели в Ліски зі служби в селі Чертіж, що на Львівщині. А невдовзі родина переїхала до Коломиї. Там шестилітний Влодко почав брати уроки гри на скрипці у відомого дириґента та педагога Романа Рубінґера. Значно пізніше, у спогадах «Над Прутом у лузі», піаністка, письменниця й музичний критик Галина Лагодинська-Залеська запевняла, що він був одним із найкращих і найулюбленіших учнів професора.
Коли хлопцеві виповнилося сім років, він почав навчатися в українській гімназії «Рідна школа», викладання музичних предметів у якій, за давньою традицією, велося на високому рівні. У гімназії працював добре вишколений хор, а також достатньо великий за кількістю учасників і гарно злагоджений за звучанням симфонічний оркестр, яким керував фаховий дириґент Пилип Баран.
Виконання цим колективом таких складних творів, як «Фінгалева печера» Ф. Мендельсона — яскраве свідчення цього. Володимир був незмінним учасником гімназійного оркестру, а 1930 року вперше виступив як соліст-виконавець. Уже згадана Г. Лагодинська-Залеська писала, що в одному з концертів того року виступали «піаністка Ярослава Мельниківна та скрипаль Володимир Цісик».
Щодо культурно-мистецьких подій того періоду в Коломиї, то їх не бракувало, а найперше — виступів хорових колективів «Просвіти» під час святкування роковин І. Франка, Д. Січинського, М. Лисенка та Лесі Українки. Одним лише співом «Коломийського бояна», що успішно справлявся з виконанням кантат «Хвалім цей день» С. Людкевича, «Радуйся ниво неполитая» та «Б’ють пороги» М. Лисенка можна було заслухатися.
Свою трудову діяльність Володимир Цісик розпочав 1933-го. Саме цього року його ім’я зустрічається в списку оркестрантів театру ім. Івана Тобілевича в Станіславові. Але то була лише тимчасова праця, бо в цей час він уже навчався у Львівському музичному інституті ім. М. Лисенка.
Володимир Цісик був активним студентом і чудово давав собі раду з позицією ведучого скрипаля струнного квартету, до складу якого, крім нього, входили студенти Р. Согор (друга скрипка), Б. Задорожний (альт) та О. Березовський (віолончель). Цей квартет часто виступав перед студентською аудиторією та громадськістю міста. У книзі «Василь Барвінський у дослідах та матеріалах» згадується, що 6 лютого 1937 року в залі інституту квартетом було виконано «Мініатюри на українські народні пісні» В. Барвінського.
В «Енциклопедії мистців діаспори» В. Кубійовича вказується, що В. Цісик брав уроки гри на скрипці в проф. Бауера (Мюнхен), а пізніше ще й удосконалював свою майстерність у Празі. Можемо припустити, що це було 1938 року, бо вже 1939-го його ім’я зустрічається в списку оркестрантів театру ім. Лесі Українки у Львові.
Восени 1941 року у Львові почав діяти театр малих форм «Вар’єте», згодом перейменований у «Веселий Львів», і Володимира запросили туди керівником оркестру. 1942-го він уже — концертмейстер і керівник оркестру Львівської опери. Якоюсь мірою це було здійсненням мрії малого Влодка. А працювати з такими мистцями, як дириґенти Л. Туркевич, Я. Барнич, Б. Сарамага, режисер В. Блавацький, співаки В. Тисяк, Л. Рейнарович, І. Туркевич, М. Скала-Старицький, Л. Черних, Є. Поспієва, Т. Терен-Юськів було великим задоволенням.
Цісик часто виступав як соліст. Його гру можна було почути чи не в кожному місті та селі Галичини. Виконував роль славетного скрипаля Ніколо Паганіні в однойменній опереті Франца Леґара. Не залишав і свого улюбленого мінітеатру «Веселий Львів». Саме із цим колективом він із дружиною Іванною у Великодню п’ятницю 1944-го виїхав на Захід. Після року виступів у робочих таборах Німеччини театр «Веселий Львів» закінчив своє існування, а Володимир із дружиною опинилися в таборі переміщених осіб.
Але й там треба було виживати. Понад те, він ще й активізував навколо себе інших мистців. У своїх спогадах про В. Цісика Василь Палідвор писав: «Як тільки замовкли вибухи бомб та гудіння військових літаків у Німеччині, українські мистці зібралися на свою першу нараду. Було це 1 липня 1945-го. На цій нараді було вирішено розпочати в таборах культурно-мистецьку працю. Найперше — організували хор. Дириґентом обрали Володимира Цісика». І хоч хорове дириґування не було його покликанням, скрипаль взявся за цю працю з енергією. «За кілька днів, — пише В. Палідвор, — до хору зголосилося вже 62 особи. І завжди погідного настрою В. Цісик, засукавши рукави взявся працювати з хористами по кілька годин денно, щоб якнайшвидше підготувати хор до виступу в розмірно короткому часі, бо вже 4 серпня 1945 року секція влаштувала перший концерт». І хоч це ще був не зовсім зіспіваний колектив, уже перші виступи хору мали несподіваний успіх. Їх із радістю слухали американські вояки, а земляки-таборовики були зворушені до сліз».
Ще продуктивнішою стала праця музично-вокальної секції, коли табір перенесли до так званих приміщень Леопольда. Хор, крім світських пісень, співав ще й твори релігійного змісту та щонеділі виступав на Богослужіннях. Але ним уже керував композитор Іван Недільський. Володимиру був більше до душі оркестр, який він тут же й створив. Роботу було організовано настільки продуктивно, що разом із вокалістами оркестр виступав у постановках опер «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка», а також виставах «Назар Стодоля», «Перехитрили» та «Наймичка».
У листопаді 1949 року Цісик із дружиною Іванною та донечкою Марією, яка народилася 18 серпня 1945-го в Байроті, виїхали на еміґрацію до США й оселилися у Нью-Йорку. Оселившись у Великому Яблуці, Володимир тут же розпочав свої самостійні концерти. Так, у газеті «Свобода» від 24 січня 1950 року писалося: «У суботу, дня 21 січня, прибулий минулого року зі скитальщини відомий скрипаль-віртуоз проф. В. Цісик мав свій перший виступ у місцевому «Таймс-голі». Концерт відбувся старанням організації «Інтернешинел Мюзік Ловерс Ґілд». А з відкриттям у Нью-Йорку Українського музичного інституту скрипаль увійшов до складу педагогічного персоналу, очоливши філію інституту в Трентоні.
Слушно сказати, що життя родини Цісиків, яке поповнилося ще й донечкою Квіткою (нар. 4 квітня 1953 р.), було по вінця наповнене музикою. То були виступи перед українською й іншомовною публікою. Найчастіше він виступав із співаками Мартою Кокольською, Ізабеллою Фоменко, Андрієм Добрянським, композиторами Іваном Недільським, Миколою Фоменко, Володимиром Грудиним, піаністами Вадимом Кіпою, Романом Савицьким, Дарією Гординською-Каранович. Водночас у музичному журналі «Вісті» стали з’являтися його музикознавчі статті. Його майстерність володіння інструментом постійно зростала. «Є багато артистів, співаків і інструменталістів, — писав про В. Цісика композитор В. Грудин, — які часто виступають перед публікою. Вони, звичайно, міняють свої програми, але досить рідко міняється їх виконання, їх манера та техніка. Скрипаль Володимир Цісик є винятком у цьому відношенні; він постійно і настирливо працює над собою. Кожен його концерт дає нам уявлення про рух вперед на шляху розв’язання складних проблем артистичного виконання музичних творів». Мова йшла про один із концертних виступів у листопаді 1953 року, на якому скрипаль феноменально виконав сонату Е. Ґріґа до-мінор, «Концерт для скрипки з оркестром» Ш. Лало, «Леґенду» М. Фоменка, «Хабанеру» М. Равеля, «Рондо» К. Сен-Санса, «Капріс» Г. Вінявського та «Капріс» Н. Паганіні.
1957-го при філії українському музичному інституті Америки в Нью-Йорку в Філадельфії В. Цісик організував та успішно керував струнним ансамблем ім. О. Нижанківського. Та найчастіше він виступав зі своїми талановитими донечками. Так було і того фатального вечора 7 лютого 1971 року.
Концерт розпочали сонатою соль-мінор «Покинута Дідона» Джузеппе Тартіні. Твір прозвучав виразно й технічно бездоганно. Однак скрипаль відчув, що все це відбувається якось механічно, ніби за інерцією. Такого з ним ще не було. Наступною була сюїта «Спогади з дитинства» М. Фоменка. Цей твір йому особливо дорогий. Він йому й присвячений. Згадалося, як уперше виконував його в залі «Ґріффіт» 9 травня 1959-го. «Жив би Микола нині, — промайнуло в думках, — він би сидів ось тут, у першому ряді в залі. Та вже десять літ минуло, відколи його нема серед живих».
Звуки рояля перервали думки. Це Марія розпочала вступ нового твору. Мов наелектризований, відіграв він наповнену терціями першу частину сюїти і тільки розпочав наспівну «Колискову», як потемніло в очах, усе закрутилося, смичок, що злетів було вгору, вирвався з руки… Миттю вибігла Квітка й разом із Марією, підтримуючи попід руки, повела батька за сцену. А зала завмерла. Майже половина присутніх на концерті — його вихованці. Тут же викликали медичну допомогу. Вірилося, що це — тимчасове недомагання скрипаля. Хтось заговорив про грип: саме ним, незадовго до концерту, перехворіла дружина скрипаля Іванна. На жаль, справа була значно серйознішою — Володимир Цісик помер дорогою до лікарні від крововиливу в мозок.
Вірю, що для кожного, хто прочитає ці рядки, ще теплішими стануть написані на обкладинці першого альбому «Пісні з України» теплі Квітчині слова: «Володимиру Цісику, скрипалеві-віртуозу, моєму незабутньому батькові, присвячую ці пісні».
Невдовзі мине пів століття, як пішов із життя Володимир Костянтинович Цісик, але пам’ять про нього не зітреться. Благословенний, він житиме в піснях його доньки, яка до десятих роковини його відходу у вічність, писала: «Щоб спом’янути, хочу поділитися з українським громадянством моїм особливим виявом — музичною платівкою, аби із зернятка засіяла, розквітла й виросла любов мого покійного Батька!»
Автор написаного Анатолій Житкевич.
16–18 липня 1919р. УГА (40–45 тисяч стрільців) перейшла Збруч.
Панорама Кам'янця. Поштова листівка.
Подільський (нині Хмельницької області) об’єдналася з Армією УНР. Біля Гусятина через річку переправилися бригади 1-го корпусу, на Борщівщині поблизу містечка Скала (нині смт Скала-Подільська) – ІІ-го, в селах Кудринці та Нівра, підірвавши рештки військового майна на залізничній станції с. Гермаківка, – бригади ІІІ-го корпусу.
Як заселялась Кубань. 16 серпня 1792р. почалося заселення Українськими козаками Кубані.
Діалектологічна карта України 1926 рік
Вперше запорозькі козаки з’явилися на Кубані на початку 1740-х років, але імператриця Єлизавета І суворо заборонила їм там селитися, і вони змушені були полишити облюбовані землі. Згодом козаки робили ще декілька спроб оселитися там, але Петербург щораз відмовляв прохачам у колонізації. Незадовго перед зруйнуванням Катериною ІІ Січі та ліквідації Запорізького козацького війська (червень 1775 року), частина козаків почала селитися в нижній течії Дунаю, на території, яка належала турецькому султану. Так було утворено Задунайську Січ. Задунайська Січ зростала й зміцнювалася, що, у свою чергу, унеможливлювало участь українських козаків у військових діях на боці Росії. Особливо очевидним це стало на початку Російсько-турецької війни 1787-1792 років. Росії потрібна була легка кавалерія, люди, які добре знали місцевість. Почали набирати колишніх запорожців. Їх під час тієї війни оформили як Чорноморське козацьке військо. Можна сказати, що це була певного роду піар-акція – мовляв, дивіться, як добре запорожцям під крилом «матушки-царицы» - Січ хоч і зруйнувала, але козацтво все одно відродила. Після закінчення війни колишнім запорожцям надали територію нинішнього Придністров’я, але невдовзі виявилося, що Придністров’я замале, та й гарантії, що у козаків не відберуть ті землі, теж не було. Тому й вирішили чорноморці знову просити у Катерини ІІ дозволу селитися на правому березі Кубані (на лівому жили черкеси – або адиги). У березні 1792 року козацькі старшини прибули до Петербурга і за великі хабарі добилися аудієнції в імператриці Катерини ІІ. Очолював делегацію Антін Головатий – головний ініціатор переселення українців на Кубань. Зрештою, цариця виписала грамоту, якою передавала Чорноморському козацтву «Тамань з околицями». «Околиці» виявилися чималими – 28 квадратних верст. Перші переселенці – десант із козацької веслової флотилії – п’ять десятків суден із понад трьома тисячами людей прибув 16 серпня 1792 року. Три інші колони рухалися з Придністров’я суходолом. Це була епічна картина – на Кубань переселялися 18 тисяч людей. У дорозі народжувалися, хрестилися, помирали. Перший, головний етап переселення закінчився 1794-го року. Назву Нова Січ російська адміністрація заборонила, так само, як був заборонений термін «запорожець». Згодом «курені» перейменували на «слободи», а потім на «станиці». Загалом було декілька хвиль української колонізації Північного Кавказу. Кубанські козаки досить довго вважали себе українцями і незалежними, що дуже непокоїло царат. Тому їх вирішили розбавити «великоруським елементом». У 1860 році, під час створення Кубанського козацького війська, яке раніше мало назву Чорноморського, українських козаків об’єднали з лінійними. Останні були нащадками донських і гребенських козаків, серед яких українців було відсотків 15. Таким чином, українське козацтво було досить вправно інтегровано до мілітарної структури Російської імперії.
Джерело
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2760605-16-serpna-pamatni-dati.html
Підписатися на:
Дописи (Atom)