26 серпня 1802р. народився Барвінський Григорій Григорович Український священник, культурно-громадський діяч, етнограф.

Син священика Григорія Барвінського і його дружини Пелагеї (з дому Розумовська).

Навчався у Золочеві (2 роки) і Львові у нормальній школі. Закінчив у Львові гімназію ( 1824 ) та духовну семінарію (1829 ).

17 грудня 1830 — висвячений і призначений парохом с. Баворів (нині Тернопільського району), де служив до 1831 року. Згодом — парох у селі Шляхтинці; виконував священичі обов'язки також у сусідніх Курниках і

Лозовій (всі села — нині Тернопільського району).

У 1843 році почав добровільно навчати у школі дітей релігії, за що окружний уряд висловив письмову похвалу.

Залишив записи народних пісень (зберігаються у Львівській НБ ).

Похований у селі Шляхтинці біля церкви.

Сім'я: У 1830 році одружився з Домінікою — дочкою священика Д. Білинського із с.

Козівка Тернопільського повіту. 

Діти:

Володимир, Іван, Іполит, Олександр, Осип.

Цей день в історії УПА - 25 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Третій зліва Паращук Василь "Макар" - керівник СБ окужного проводу ОУН

1943 рік

Відділ УПА атакував німецький загін, який переправлявся через річку біля села Злазне на Рівненщині. Противник змушений був відступити до найближчого села.

1944 рік

У райцентрі Лисець на Станіславщині повстанці знищили двох озброєних радянських активістів – завідувача млином і начальника поштової контори.

У бою з москалями в селі Балучин на Львівщині загинули троє повстанців.

У селі Оленичі на Станіславщині повстанці знищили сержанта батальйону аеродромного обслуговування.

1945 рік

Під час боїв з москалями у селах Боб’ятин, Силець і Ямне на Львівщині загинули станичний ОУН Петро Войтович – «Осока» і троє повстанців.

Опергрупа НКВД захопила криївку в селі Мшанець на Дрогобиччині. Двох повстанців захоплено в полон.

1947 рік

У засідці на шляху біля села Ровня на Станіславщині повстанці знищили оперативника райвідділу МГБ і рядового.

Двоє воїнів сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід загинули в бою з москалями у селі Молодятин на Станіславщині.

У селі Викоти на Дрогобиччині підпільники спалили МТС і парк техніки.

1948 рік

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Воля Коблянська на Дрогобиччині знищила капітана МВД і 7 військових. Здобуто 2 автомата, 3 гвинтівки, патрони.

У селі Новосілки на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону, особовий склад розігнано.

1949 рік

У бою з москалями у селах Велика Сушиця і Вовче на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Микола Товарницький і двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

25 серпня 1919р. у ході наступу на Київ Армія УНР звільнила м. Фастів.

фото приїзду Симона Петлюри до Фастова 29 серпня 1919 року.

25 серпня 1884р. у Збаражі народився Вітошинський Мирон Станіславович Український громадсько-політичний діяч, адвокат, військовик, редактор.

м. Збараж 1920 ті.р.

Був Доктором права (1914 рік). Збаразький повітовий комісар ЗУНР.

Народився 25 серпня 1884р. в м.

Збаражі (Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Збаразького району Тернопільської області, Україна).

1904 року закінчив VIIIb клас цісарсько-королівської гімназії у Тернополі (1898-го — IIb клас, 1901 — Vb), вивчав право у

Львівському та Віденському університетах. У 1910 році видавав і редагував часопис

«Молода Україна» у Львові. Пізніше провадив адвокатську практику в рідному Збаражі, потім — у місті Перемишлі.

Від серпня 1914 року воював у австрійській армії, мав військовий ранг хорунжого. З листопада 1918 до березня 1919 року — повітовий комісар ЗУНР у Збаражі, де також видавав і редагував газету «Збаразьке слово» — друкований орган української влади. Після цього воював у лавах УГА, з армією перейшов у Велику Україну.

У Кам'янці-Подільському працював директором департаменту загальних справ Міністерства праці УНР. Від жовтня 1919 року був представником Українського Червоного Хреста у Варшаві. 

Під час дорогою до Польщі заарештований польською владою 7 листопада 1919 року в Тернополі та ув'язнений.

Помер 17 січня 1920 року в тернопільській тюрмі від епідемічного висипного тифу, похований у рідному місті.

Джерело сайт Терен та Вікіпедія.

25 серпня 1968р. вісім радянських дисидентів влаштували демонстрацію проти введення військ СРСР до Чехословаччини.

Один із плакатів демонстрантів.

На Червону площу в Москві вийшли Павло Литвинов, Лариса Богораз, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Віктор Файнберг і Наталія Горбаневська.

Заарештовано сімох; двох визнали неосудними, трьох відправили у заслання, термін двох позбавлених свободи не перевищував трьох років.

Джерело сайт

istpravda

25 серпня 1996р. "Грошова реформа в Україні " - впровадження гривні з 2 вересня.

24 серпня 1928р. в с. Хрипівка Чернігівської обл. народився Левко Лук’яненко дисидент, один із співзасновників Української гельсінської групи

24 серпня 1928р. в с. Хрипівка Чернігівської області народився Левко Лук’яненко дисидент, один із співзасновників Української гельсінської групи, народний депутат Верховної Ради чотирьох скликань, автор «Акту проголошення незалежності України», Герой України.

Народився в селянській родині. Пережив Голодомор дякуючи батьку, який закопав мішок картоплі під стежкою.

15-річним наприкінці 1944 р., його мобілізували на фронт, бо він так і не зміг довести, що народився у 1928 р. Пройшов Австрію, служив у Грузії та Закавказзі, аж до 1953 р. Вступив у комсомол, в партію, закінчив юридичний факультет престижного Московського університету.

Він міг зробити блискучу партійну кар’єру. Натомість Левко Лук’яненко обирає шлях свідомої боротьби за справедливість. На Львівщині, куди його направляють «на партійну роботу» він створює опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, яка виступає за конституційне відокремлення України від СРСР.

У січні 1961 р. Левка Лук’яненка засудили до розстрілу «за антирадянську агітацію та пропаганду». 72 доби він провів у камері смертників, доки не дізнався, що його вирок замінено 15-ма роками ув’язнення в таборі суворого режиму у мордовських таборах.

Після звільнення у 1976 р. головою поринає в боротьбу. Він стає одним із засновників Української Гельсінської групи, формальним завданням якої було «виявляння фактів порушення прав людини та інформування про це радянський уряд та інші 34 країни-підписанти». А насправді УГГ стало потужним механізмом донесення правди про ситуацію з правами людини на теренах СРСР і підтримки дисидентського руху.

Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Доля його зводить з багатьма дисидентами. Зокрема, він стає свідком останніх днів Василя Стуса.

У 1988 р. виходить на свободу і знову опиняється у вирі боротьби. У березні 1990 р. стає народним депутатом Верховної Ради, а 24 серпня 1991 р. – одним із співавторів «Акту проголошення незалежності України». Тоді ж, у 1991 р., балотується в Президенти України, використовуючи свій статус для агітації за підтримання незалежності України на майбутньому референдумі. На виборах посідає третє місце.

Засновник Української республіканської партії. З 1992 р. - Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді. Пізніше повернувся в українську політику – спочатку перемігши у Нововолинському в/о № 68, пізніше (двічі) у списку партії «Батьківщина».

В останні дні, попри поважний вік, Левко Лук’яненко брав активну участь у житті держави. Від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до наших захисників.

Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяці до свого 90-річчя. Похований на Байковому кладовищі.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 24 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Заліщицька «Січ», 1941 p.

1944 рік

У селі Битків на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік

У бою з москалями біля села Баківці на Дрогобиччині загинув командир сотні «Холодноярці» УПА-Захід Петро Рак.

У засідці біля села Облазниця на Дрогобиччині повстанці знищили другого секретаря райкому КП(б)У, начальників райвідділів НКВД і НКГБ та водія.

У селі Жуків на Тернопільщині підпільники знищили районного прокурора.

1946 рік

Відділ УПА-Захід у селі Лоп’янка на Станіславщині знищив 6 агентів МВД.

1947 рік

У селі Довга Калуська на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

Під час боїв з москалями у селах Більче, Вербівка, Гірне і Мала Озимина на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Микола Сенів – «Корній» і семеро повстанців.

У селі Вівся на Тернопільщині повстанці знищили капітана МГБ.

У селі Довжанка на Тернопільщині підпільники спалили будівлі тільки-но створеного колгоспу.

1948 рік

Станичний ОУН Василь Головчук – «Дунай» загинув у бою з москалями у селі Великий Рожин на Станіславщині.

Біля села Залісся на Тернопільщині повстанці знищили міліціонера.

У селі Поточани на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

1949 рік

Під час бою з москалями у селі Либохора на Дрогобиччині загинули п’ятеро повстанців, у тому числі колишній сотник УПА-Захід Мартин Мізерний – «Рен».

1950 рік

У бою з москалями у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Федір Пушкар – «Куля».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

24 серпня 1871р. у с. Вислобоки на Львівщині народився Василь Григорович Щурат Український педагог, літературознавець, поет і перекладач.

24 серпня 1871р. у селі Вислобоки на Львівщині народився Василь Григорович Щурат — український педагог, літературознавець, поет і перекладач, якому до 1914 р. належав найкращий віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою.

Василь Щурат походив із вчительської родини. Батько-українець помер, коли синові було два роки, Василь виховувався в польсько-моравській родині. Тільки з 8 років у народній школі почав вивчати українську («руську») мову.

У 1881 р. переїхав у Львів, учився у школі-семінарії; але після четвертого класу був виключений за свідоме українство. Тільки у 20 років удалося закінчити школу.

18-річним Щурат познайомився з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, захопився читанням української літератури. Вищу освіту здобував у Віденському (де познайомився з Михайлом Драгомановим), Львівському та Чернівецькому університетах. Захистив дисертацію зі слов’янських мов.

Літературні захоплення Василя Щурата були розмаїтими – від перекладів стародавніх літературних творів (Щурат першим здійснив повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою) до аналізу тогочасної літератури. Він часто виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза», «Світ» і тижневика «Неділя».

Сам того не бажаючи, Василь Щурат спричинився до одного з найбільших літературних скандалів ХІХ століття. У 1896 році у своїй статті «Др. Іван Франко», аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», він назвав цикл «Зів'яле листя» «об'явом декадентизму в українсько-руській літературі», таким чином підкреслюючи, що й українській літературі не чужі європейські тенденції. Натомість Іван Франко дуже болюче відреагував на це порівняння рядками віршу «Який же я, до біса, декадент».

Упродовж 36 років доктор наук Василь Щурат викладав у школах і гімназіях. Був обраний дійсним членом НТШ, з 1915 по 1923 рр очолював його; був першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923), викладачем української мови та літератури.

У 1921 р. Василь Щурат відмовився присягнути на вірність польській державі, тому опинився у в’язниці, був позбавлений права викладання.

У червні 1929 р. разом з Михайлом Возняком та Філалетом Колессою був обраний дійсним членом ВУАН за спеціальністю «мова та література», але у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями в Україні зрікся звання академіка.

Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету.

Помер 27 квітня 1948 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

24 серпня 1991р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

24 серпня 1991р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України (із призначенням на 1 грудня республіканського референдуму з підтвердження Акта незалежності) та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

«За» проголошення незалежності з першої спроби (за Постанову про проголошення незалежності України) проголосував 321 депутат – конституційна більшість. Однак, дехто витягнув картки, щоб не брати участі в голосуванні. Помітивши це, Леонід Кравчук, який головував на засіданні, оголосив, що ті, хто не «встиг» проголосувати, мають написали до секретаріату письмові заяви. У результаті «Акт проголошення незалежності України», який голосувався одразу по тому, підтримали 346 депутатів.

На хвилі піднесення, яке панувало в сесійній залі і за стінами парламенту (засідання транслювалося по радіо), В’ячеслав Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким Українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також –підняти національний прапор над куполом парламенту. За кілька хвилин прапор з’явився в залі. 

Однак урочисте підняття його над парламентом відбулося за кілька днів – 4 вересня 1991 р.

Того ж дня, 24 серпня, Верховна Рада ухвалила постанову «Департизацію державних органів, установ та організацій», якою припинялась діяльність організацій політичних партій в усіх органах державної влади та управління, правоохоронних органах, установах радіо і телебачення, інших державних установах, органах і організаціях.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 23 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Бійці сотні "Тигри" Грубешівщина, весна 1944 р. Посередині сотник Василь Ткачук "Ворон"

Вояки одягнені в однострої УДП.

**********

1943 рік

Чота УПА в бою біля села Воронухи на Рівненщині знищила кількох німців і поляків. Здобуто амуніцію. Повстанці відійшли без втрат.

1944 рік

У бою з батальйоном Червоної армії біля села Сколе на Львівщині повстанці знищили 25 військових.

У Дмитрівських лісах на Львівщині повстанці знищили 8 військових НКВД, що проводили облаву. У перестрілці загинув один повстанець.

1945 рік

Станичний ОУН Дмитро П’явник – «Соловей» і його брат Михайло загинули в бою з москалями у селі Мацошин на Львівщині.

Під час облави в селі Манаїв на Тернопільщині загін НКВД розстріляв двох повстанців.

1946 рік

Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Князівське на Станіславщині захопив трьох комсомольців.

1947 рік

У селі Кудобинці на Тернопільщині відділ УПА-Північ знищив голову райвиконкому та його охоронця.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Раків на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, знищили лейтенанта і рядового. Один прорвався, інший був важко поранений і застрелився.

У засідці біля села Ріп’янка на Дрогобиччині повстанці знищили 5 військових МВД, ще двох поранили. Страчено провокатора.

У бою з москалями у селі Райтаревичі (нині Верхівці) на Львівщині загинула зв’язкова надрайонного проводу ОУН Марія Лирка.

1948 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Зимівки на Дрогобиччині загинув повстанець Олексій Явір – «Костів».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

23 серпня 1922р. у с. Роговичі на Волині народився Петро Мартинюк («Дуб»), ветеран Української повстанської армії.

Закінчив 4 класи початкової школи в рідному селі, відвідував Локачинську польську школу. У 1940 р. розпочав навчання у Львівському технікумі на факультеті автотракторної механіки. Став членом Організації українських націоналістів. Протягом 1942 р. очолював референтуру пропаганди, привозив зі Львова й поширював на Волині націоналістичну літературу.

У березні 1943 р. Петро Мартинюк вступив до УПА, пройшов старшинський вишкіл. 22 травня брав участь у бою з нацистами, де отримав важке поранення в ногу. Після тривалого лікування був призначений керівником референтури Служби Безпеки УПА із підбору кадрів на навчання.

У січні 1945 р. був заарештований органами НКВС. Засудили Петра Мартинюка на 10 років ув’язнення, яке відбував у норильских таборах ГУЛАГу.

Учасник Норильського постання політичних в’язнів проти сваволі табірної адміністрації. Після закінчення терміну отримав додаткових 5 років неволі.

Звільнившись з ГУЛАГу, Петро Мартинюк повернувся на Волинь, оселився у м. Володимир-Волинський. Працював на цукровому заводі слюсарем, завідувачем механічної майстерні, згодом — старший майстер із ремонту обладнання у механічному відділі.

У кінці 1980-х одним із перших взяв участь у національно-демократичному русі, входив до складу місцевого осередку Народного руху України. Був учасником підняття українських прапорів у багатьох містах, організовував мітинги. Із заснуванням Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю імені Клима Савура Петра Мартинюка обрали головою Братства Володимир-Волинського району. За його ініціативи поставили пам'ятний знак воякам УПА у Володимирі.

Від 22 серпня 2012 р. Петро Мартинюк – почесний громадянин міста Володимира-Волинського, нагороджений різними державними орденами.

Помер 5 червня 2020 (97 років)

Володимир-Волинський.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

23 серпня 1867р. у м. Яворів на Львівщині народився Осип Маковей, поет,прозаїк, публіцист, літературний критик.

Після початкової школи продовжив навчання в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського університету. У Віденському університеті здобув науковий ступінь.

Літературну діяльність Осип Маковей розпочав у студентські роки. Писав ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели. У 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, отримав вчений ступінь доктора філософії. Працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу у м. Заліщики на Тернопільщині.

Під час Листопадового зриву 1918 р., який дав початок Західній Українській Народній Неспубліці, Осип Маковей зголосився добровольцем до українського війська. Проте, зважаючи на його вік і професію, йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії.

Проживаючи в Заліщиках, Осип Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші.

Осип Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми - гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.

21 серпня 1925 р. письменник помер. Похований на місцевому кладовищі в м. Заліщики.

У 1968 р. ім'я письменника присвоєно середній школі, в якій діє кімната-музей. У сквері, навпроти школи встановлено пам'ятник – бюст Осипа Маковея. На будинку по вул. Маковея, в якому з 1913 по 1925 роки жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку, у 1987 р. вона замінена на пам'ятний знак з барельєфом.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

23 серпня 1847р. народився Шраг Ілля Людвигович - Український громадський і політичний діяч, чернігівський адвокат.

Походив із родини німецького лікаря, вихідця з Саксонії, що служив у маєтку родини Лизогубів. Друзями молодого Шрага були відомі народовольці Дмитро Лизогуб і Микола Колодкевич.

Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Звідки був виключений у 1869 р. за спробу організації демонстрації. Пізніше екстерном склав іспити до Київського університету.

Після повернення на Чернігівщину – гласний Чернігівського повітового та губернського земств, заступник міського голови. Один із лідерів чернігівської «Громади». Виступав за впровадження української мови у початковій школі. Зарекомендував себе першокласним юристом.

Заступник голови Союзу автономістів (1905-1906), від 1908 р. – один із творців і заступник голови Товариства українських поступовців.

Депутат Першої Державної думи від Чернігівщини (1906). У парламенті очолював українську громаду, став одним із авторів законопроекту про автономію України. Один із засновників чернігівської «Просвіти».

Сергій Єфремов характеризував його як «чисту, не заплямлену, не вважаючи на літа – молоду людину, яка з щиро молодечим запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві».

У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Центральної Ради від Чернігівської губернії. Входив до комісії з розробки проекту автономного статусу України. Через слабке здоров’я не зміг обійняти посаду прем’єр-міністра в уряді Української держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

Від початку 1919-го, після більшовицької окупації Чернігова, перебував під домашнім арештом. Помер 11 квітня 1919 р. «…Коли він уже лежав мало не в агонії, прийшли його арештовувати, – пізніше розповідала Сергію Єфремову дружина Іллі Людвиговича. – Поводилися, звичайно, грубо. На силу на превелику пощастило вблагати, щоб не турбували навмирущого і його лишили «під хатнім арештом». Так під арештом він і помер».

Як писали у спогадах Микола Грінченко і Андрій Верзилов, «зі смертю Шрага остаточно вмерла, зникла мовби тінь тої старої Чернігівської Громади, та й зникли всі нові трансформовані й диференційовані партійні українські групи. І самих людей у Чернігові не стало: деякі померли, деякі повиїздили, а хто тут живе, ті стали в буквальному й точному розумінні сього слова безпартійними…».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

22 серпня 1944р. УПА на Тернопільщині. Загиблі герої під хутором Вулька.

Могила воїнам УПА с. Августівка.

22 серпня 1944 р. – з Августівки Козівського району СБ ОУН /Б/ відрядила в ліс до УПА, хутір Залісся (нині село Козівського району) 50 чоловіків. Із них в боях із москалями загинули під Вулькою (нині с. Волиця Бережанського району) – 1.Василь Адамик.

2.Петро Дорош.

3.Петро Мороз.

4.Василь Петрица.

5.Федір Прийма.

6.Михайло Швайка.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/08/22/istoriya-ternopilshhyny8/

22 серпня 1951р. московити вбили провідників УПА Миколу Штoйка «Бoryна» та Михайла Цeпія «Aндpeя».

Околиці села Вербівка

22 серпня 1951 р. – вбиті районні провідники УПА Микола Штoйкo «Бoryн», уродженець с. Іванкове Cкaлa-Пoдільскoгo paйoну Tepнoпільської o6лaсті; Михайло Цeпій «Aндpeй», уродженець с. Bepбівкa Cкaлa-Пoдільскогo paйoну Tepнoпільcькoї oблacті.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/08/22/istoriya-ternopilshhyny8/

Спогади воїна УПА Любомира Полюги: "Шухевич узяв мене за плече: "Мусимо боротися до кінця – це наша заповідь".

Усю родину охоронця провідника Української повстанської армії Любомира Полюги вивезли в табори.

Мій батько Іван Федорович був учасником визвольних змагань проти польської влади. 1917 року вступив добровольцем в Українську галицьку армію. Брав участь у створенні Таємного університету у Львові (нелегальний вуз, заснований за ініціативи Наукового товариства ім. Тараса Шевченка як реакція на закриття польською владою українських кафедр. Діяв 1921–1925 року. – Країна). В українському дусі виховував нас із сестрою Ярославою, яку ми кликали Сяйцею.

У гімназії частина викладачів прищеплювала нам національну свідомість, дехто – боявся. 1939-го по приході більшовиків у Львів один викладач назвав наш прапор шматою. Після уроків викладач виходив із класу, ми закрили всі вікна. Хлопці "пригостили" його по лисій голові. Професор нікому не скаржився, наступного дня просив пробачення.

Любомир ПОЛЮГА, 90 років, боєць Української повстанської армії – озброєного крила Організації українських націоналістів, охоронець головного командира Романа Шухевича. Народився 9 серпня 1925 року. Батько Іван – учасник Української галицької армії. Мати Іванна працювала при школі в секції для бідних дітей. Закінчив ”Рідну школу” імені Князя Лева. 1937–1943-го навчався у Львівській академічній гімназії, потім – у медінституті. З 1942 року – член Юнацтва ОУН. 1944-го організовує в помешканні батьків зв’язкову конспіративну хату. 

Впродовж наступних двох років виконує завдання провідників ОУН. Добуває для підпілля документи, медикаменти, хірургічні інструменти, приймачі та передавачі. З весни 1946-го – в охороні Романа Шухевича. Навесні 1947 року під іменем Богдана Томівчаківа фіктивно одружується зі зв’язковою Ольгою Ільків. Мешкають у конспіративній квартирі в селі Княгиничі Рогатинського району на Івано-Франківщині. 22 вересня 1947 року в Рогатині потрапляє в засідку співробітників НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ. – Країна). Його арештовують. 18 місяців перебуває у тюрмах Рогатина, Станіслава, Києва, на Лонцького у Львові. Отримує 10 років ГУЛАГу (Головного управління таборів і місць позбавленні волі. – Країна). Виходить на свободу 19 грудня 1955-го. Через рік одружується з лікаркою та колишньою ув’язненою Дарією Масюк. 1957 року завершує медичну освіту в Семипалатинському інституті в Казахстані. 

1961-го переїжджає в Олешки на Херсонщині, працює лікарем. Стає співзасновником місцевих відділень ”Просвіти” й Народного руху. Обирається депутатом міської ради. 2003 року родина переїздить до Львова. Має ”Хрест за заслуги з двома шпагами” – за відродження Олешківської Січі та орден ”За заслуги третього ступеня” – від президента України. Переніс шість інсультів. Із дружиною виховав синів Ростислава й Богдана. Обидва – лікарі. Помер 25 липня 2016 року. 

Похований на Личаківському кладовищі у родинному склепі.

"""""""""

Про Романа Шухевича почув від мами. Вона працювала в народній школі у Кам'янці Струмиловій. Шухевич, тоді – учень Львівської гімназії, приїжджав у село. Мама казала, що він здібний, товариський, веселий. Скромно зодягався, цікавився музикою. Був гарний з лиця, мав кучеряве волосся, розумні очі.

Із 1944 року в нашій хаті у Львові на вулиці Курковій – сучасна Лисенка – стали збиратися зв'язкові Шухевича. Галину Дідик знали як "Молочарку", Катерину Зарицьку – як "Монету", Марту Пашківську кликали "Мартуня".

У вересні 1944-го завітала Галина Дідик. Сказала: "Любку, тобі треба добре законспіруватися у Львові. Мусиш мати надійні документи. Найкраще влаштуватися у школу, де дадуть відстрочку від призову в армію". У медінституті, де я навчався, броні не давали.

Повістка з військкомату прийшла наприкінці листопада. Треба було уникнути призову – стати "нестроєвим". Вуйко-лікар Матвій Лотович (особистий лікар родини Шухевичів. – Країна) порадив випити перед комісією міцного чаю. Взяти із собою ще пляшечку з чаєм, щоб випити вдруге, якщо комісія затягнеться. Навчив, що казати. Я так і зробив. Отримав посвідчення "нестроєвого".

Наприкінці січня 1945 року "Молочарка" привела до нас "Мартуню". Їй треба були документи. На вулиці Знесення жив старший лейтенант міліції Серьожа. Він виробляв пашпорти. Брав 10 тисяч карбованців. Після кожного пашпорта повторював: "Только смотри, за это дело по "червонцу" нам обоим". Тобто по 10 років в'язниці. З військовим квитком було важче. Мій шкільний товариш Петро Казимирський знав заступника начальника військкомату – робили через нього. Пашпорт із військовим квитком називали "костюм".

Виходжував пораненого повстанця. Перев'язував його. У неділю після Служби Божої йду, а на сходах загородив дорогу чоловік. Питає: "Ви наверх, у п'яту квартиру? Там вас чекають. Його арештували ще вночі". – "Хай вам Бог заплатить", – відповів я й пішов додому.

Повернувся на навчання в медінститут. У квітні 1946 року з "Молочаркою" проводжаю на рентген хворого. Пацієнт – Роман Шухевич. У нього розпухло коліно, болить нога. Знімок мав робити вуйко Лотович. Перед рентгенограмою коліна він запропонував ще обстежити грудну клітку. Опинилися в темному кабінеті лікаря Криштальської. Перед процедурою провідник передав мені пістоль і гранати. Згодом зрозуміли – лікар це побачила.

Я закохався у Стефу. Познайомилися випадково. Вона знала, що я зв'язаний із підпіллям, допомагала діставати речі. Від батька почув, що в неї є хлопець Микола. Він пораненим потрапив у руки міністерства державної безпеки. Був засуджений, відбуває покарання у Воркуті (місто за Полярним колом у зоні вічної мерзлоти. – Країна). Від Стефи нічого не чув про це, тому сумнівався. До рук потрапив лист від її Миколи. Ніколи не читав чужих листів, а того разу переступив закон чемності. Бо вирішувалася моя доля. Якби ми були в однакових умовах, позмагалися б. Вирішив, що вступати у близькі стосунки зі Стефою за таких обставин може лише негідник.

Серед повстанців ширився тиф. Я з поміччю дядька Лотовича вийшов на доцента мікробіології поляка Мосінга. Він виготовляв вакцину для УПА – із викормлених вошей. Взяв дві порції вакцини. Через три дні довідався, що тиф дістався Карпат. Треба ще 20 доз. Мосінгу сказав, що треба для Армії Крайової (збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни. – Країна).

У червні "Молочарка" показала фото Юрка та Марійки Шухевичів – сина й доньки командира. Вони перебували в спецтаборі для інтернованих дітей у Чорнобилі. Їх треба було забрати. Це було рішення Проводу, командир про це не знав. У вагоні познайомився з якимось євреєм. Зрозумів, що і собі треба грати роль єврея з Галичини. Говорив тільки по-російськи, не голився. Хвилювався, що не впізнаю дітей.

Двом босоногим дитбудинківцям дав гроші. Вони зникли за колючим дротом. Повернулися й сказали, що Юру із сестрою вивезли з інтернату три місяці тому. Порадили втікати, бо мене засік НКВДист. Я пробіг 15 кілометрів. У лісі знепритомнів. Отямився – коліно розпухло. Ледве дістався станції.

Увечері 20 грудня 1946-го хтось подзвонив. Тато відчинив двері. Увійшли лейтенант, три міліціонери й сторож. "Есть подозрение, что ты принимал участие в избиении одной девушки возле вашего дома. Она узнает тебя. Одевайся", – підійшли до мене. Знав, що це – провокація. Бо жодної бійки не було. У кабінеті питали, чи я не знаю, хто продає паспорти? Зрозумів, що вони вийшли на сховище з документами. Я їх тримав у димарі в нашому підвалі.

Наступного дня прийшли НКВДисти. Питали, чи є родичі за кордоном, скільки маю грошей, чому не був в армії. Дорікали, що погано говорю російською. "Как ты смеешь ломать язык великой нации? Язык, от которого произошел украинский?"

Над ранок відвели до камери. Чотири ночі тягали на допити. Потім відпустили. На вулиці бачив, як за мною слідкують. Те саме – в інституті. 6 січня від вуйка Лотовича дістав наказ утікати зі Львова.

Переїхав у Стрий. Господар квартири розповідав усім, що я – Роман Полівчаков із Польщі. Наче в мене загинули батьки, і я втік від тітки.

У Дашаві поблизу Стрия почав створювати підпільну хату в Івана Дяковича. Господар із дружиною Марійкою й чотирма доньками мешкали у великій господі. Мені виділили кімнату з окремим входом. Господиню називав двоюрідною сестрою, їхніх дітей – племінницями. У Дашаву приїхала "Мартуня". Казала, що до моїх батьків кілька разів приходили НКВДисти. Грозили розправою, якщо не скажуть, де я. Два тижні крутилися біля хати, ночували у сторожа. Казала, що мама тримається, а тато став мовчазний.

У Дашаві влаштувався працювати на свердловині газу. Іван Дякович був там майстром. За тиждень до Великодня пішли з ним у сусіднє село Олексичі до сповіді. Минули перші хати, а там – облава. Червонопогонники (співробітники внутрішніх військ. – Країна) шукали бункери. Піками пробивали городи, стодоли, клуні, хати. Людей зігнали на подвір'я сільради. Не знаю, на них вплинула наша впевненість чи байдужість, але нас не зачепили.

Підпільно-конспіративну хату в Дашаві накрили. "Молочарка" перевезла мене у Княгиничі (село в Рогатинському районі Івано-Франківської області. – Країна). Там жила Ольга Ільків на позивний "Марійка" з донькою Дзвінкою. Ще були її мама й Катерина Зарицька – головна зв'язкова Шухевича. Її знали як "Монету", вдома кликали "Маня". Мене представили як чоловіка Марійки, батька Дзвінки. Ольга Ільків у той час чекала другу дитину, до мого приїзду в сусідів виникали зайві запитання. Нас знали як переселенців із Польщі. Мене звали Богданом.

"Маня" й мама Марійки шили – аби люди не цікавилися, на які кошти живе родина. Машинка завжди стояла відкрита, на ній лежав шматок полотна. Хоча шили поганенько.

У хаті були чітко розділені обов'язки. Марійка постачала продукти. В селі купувала картоплю, яйця, городину, у різника замовляла кості й печінку. Насправді контактувала з людьми, вивчала ситуацію. Частину її обов'язків узяв на себе я. Найчастіше зв'язкові під виглядом продажу продуктів на базарі передавали пошту.

Уночі почули стукіт: 3‑1‑3. Прибув Роман Шухевич з охоронцями Зенком і Левком. Першим ділом запитав: "Друже Богдане, а ви справляєтеся з обов'язками батька?" На що я відповів: "Готовий стати батьком не тільки Дзвінки, а й другої дитини". Він засміявся. Провідник був ретельно виголений, акуратно причесаний. Справляв враження надзвичайного педанта. Шухевич взяв на руки Дзвінку, поцілував її. Дуже любив дітей.

Зенко й Левко пішли на завдання. В охороні провідника залишився тільки я. 21 вересня 1947 року дізналися, що Катерину Зарицьку вбили. "Так умирає українська жінка", – сказав Шухевич після довгого мовчання. Почав збирати речі. Вночі я його супроводжував, ішов попереду. Прислухалися до кожного шереху. Командир добре орієнтувався в темряві. При підході до лісу деякий час пролежали під кущем, прислухалися. Коли прощалися, Шухевич узяв мене за плече: "Друже Богдане, ми щойно зазнали великої втрати. Хоча добре усвідомлюємо, що такі втрати неминучі. Мусимо боротися до кінця – це наша заповідь". Сказав, що хату доведеться ліквідувати.

Зранку я був на залізничній станції в Рогатині. Не зчувся, як приліг на траву й заснув. Не знаю, скільки проспав. Прокинувся – наді мною стояли два міліціо­нери з пістолетами. Перевіряли документи, питали, коли приїхав із Польщі. Один із них запхав мені руку за пазуху. Я вдарив його по шиї. Почав утікати, вистрелив. Після другого пострілу пістоль заїло. Мене поранили в руку. До рогатинського лісу залишалося 10 кілометрів – моя спортивна дистанція. Вони не наздогнали б. Відчув, як у грудях фуркоче – по мені стріляли з гвинтівки. Уже не біг, а повз. Світ розпливався, стало тепло. Хотів застрелитися. Перед очима промайнуло дитинство, юність, перша любов, підпілля. Не зміг, бо пістоль заїло.

Затримали, за ноги потягнули на дорогу. Лейтенант пропонував добити. Капітан заперечив – треба живий. Зупинили жінку на хурі, повезли мене. Я її просив, аби про моє затримання передала у Княгиничі, вона мовчала. Я знепритомнів.

Прийшов до тями на подвір'ї, мене щось питали. Поклали на цементову долівку підвалу. Я був увесь у крові – роєм обсіли мухи. Наглядачеві показав, що хочу пити. Дав мені ковток води з казанка, в якому була нафта чи бензин. "Теперь поджечь его", – сказав напарникові. Засміялися.

У мене піднялася температура. Слідчий показував фотографії, питав, чи когось упізнав. На одній з них був Зенко. Я похитав головою, що не знаю. Після того мене забрали на операцію. Хірург розбинтував рану, там були воші. Сказав: "Маєте щастя, куля пройшла близько сантиметра над серцем". Операція виявилася непотрібна. Два тижні трималася температура. Місяць тривали допити. Тоді мене відправили у Станіславів (теперішній Івано-Франківськ. – Країна).

Найперше повели в лазню. У передбаннику обстригли все волосся, яке тільки знайшли на тілі. Це робили мужики-кримінальники. Волосся просто рвали – тим дужче, чим сильніше стогнав в'язень.

У камері смерділо – там була відкрита велика "параша". Усіма заправляв блатний Цар – так називали Григорія Орлова. Всі були кримінальники або ж селяни, які відмовилися вступати в колгоспи.

Слідчий Сєров допитував п'ять ночей підряд. Я стояв на своєму: простий сільський хлопець із Польщі, маю шість класів освіти. Пробував тиснути на мене морально. Я не здався. Тоді подзвонив і викликав двох колег. Вони били.

Із в'язниці надумав утікати. Сєрову сказав, що наприкінці березня маю зустрітися з підпільниками на ринку в Рогатині та в церкві Успіння у Львові. Звідти, здавалося, найлегше буде зникнути. У Рогатині це не вдалося. Львівська операція провалилася. За день перед нею мене літаком відправили до Києва – в міністерство державної безпеки.

Три дні й три ночі допитували без перерви. Виглядало, що мене розконспірували. Знали, хто я, звідки. Постійно питали про хату в Княгиничах. Показували фотографію Шухевича. Казали: якщо все розповім, пошлють до Москви довчатися. Батькам і сестрі обіцяли гарну роботу. Якщо ж ні, мене уб'ють, а їх засудять на 25 років таборів.

Коли відмовився співпрацювати, капітан Гузєв бив гумовою палицею по всьому тілу. Не раз виникала думка розкусити ампулу з ціанистим калієм, яку носив із собою. Через нерви свербіло тіло. У тюремного фельдшера попросив ліки від корости. Намастився чорною сірчаною маззю. Слідчий побачив, зашипів: "Почему раньше не сказал, что у тебя чесотка?" Перестав бити, а я постійно мастився перед допитом.

Викликали на допит. Це була очна ставка із "Манею" – Катериною Зарицькою. Виявилось, у Ходорові її не вбили, а поранили. Коли затримали, попросила води й прийняла ціанистий калій. Її врятували.

Мене перевезли до Львова, сидів у камері-одиночці. У сусідній почув кашель своєї мами. Я чітко чув її голос, відповідав кашлем, а до неї він не доходив. Хотів крикнути, але пожалів її. Вона б мені відповіла, а її за це відправили б у карцер на 300 грамів хліба й воду.

У камері двічі оголошував суху голодівку. Першу – коли не вдавалося відіслати вістку додому й отримати книжки з бібліотеки. На четвертий день почалася інтоксикація. Піднялася температура, боліла голова, почувався слабким. Начальник в'язниці дав дозвіл на вістку та книжки. Через два тижні отримав передачу від Сяйці. Втішився: сестра – на волі. Другий раз вимагав, аби мене відправили в табір. Набридли півторарічні допити. Добився.

У Києві на пересилці зустрівся з вуйком Лотовичем. Він був одутлий, блідий, знесилений. Це була остання наша зустріч. Він загинув в іркутських таборах.

На прогулянці побачив голову Дарки Масюк (студентка медінституту, теж працювала у підпіллі. – Країна). Почав із нею вести переписку. Довідався, що мою мамцю відправили на етап.

Мене перевезли в республіку Комі в систему режимних спецтаборів. В'язні переважно працювали на шахтах. Робота виснажувала, тому швидко навчився симулювати. Першу "мостирку" зробив Миколі Підлужному з Тернополя. У гомілку ввів подвійну дозу вакцини проти черевного тифу. Температура підвищилася до 39 градусів, він не пішов на роботу. Запалення легень викликав цукровою пудрою. Вводили молоко, від чого теж піднімалася температура.

Годували в таборі двічі-тричі на день – чим попало. Основним продуктом був хліб. Важкий, глевкий, чорний. На сніданок – черпак каші зі старою олією, зафарбований окріп – чай. На обід – баланда з гнилої та мерзлої капусти. Вечеряли тюлькою.

У грудні 1949 року нам роздали номери. Імена та прізвища перестали існувати. Наспинні знаки носили на бушлатах, тілогрійках. Я став номером "С-140". Працював медиком.

Наприкінці грудня 1949-го отримав листа від тітки. Довідався, що сестру арештували й вивезли в Ташкент. Мамця – в таборах Іркутська на лісоповалі. Про батька – жодної вістки. Я засмутився: мабуть, загинув. Він хворів ще в тюрмі на Лонцького.

1951 року мене перевели працювати в нервово-психіатричний відділ. Я вперше мав справу із хворими на шизофренію, із психозами. Один пацієнт розповідав, що Радянський Союз уже розпався.

Особливо жорстоко відбувався похорон в'язня. У морзі до великого пальця лівої ноги трупа прикріплювали бирку з номером. На санях везли на вахту. Черговий проводив звірячий ритуал – пробивав ломом грудну клітку. Аби переконатися, що людина справді померла. Тіло везли в тундру, скидали в яму й прикривали снігом.

19 червня 1955 року з табору звільнилася Дарця. Одразу прийшла до мене на побачення. 19 грудня звільнили мене. Ми не могли виїжджати за межі міста Інта. На другий день Різдвяних свят 1956-го відгуляли весілля. З Дарцею працювали в лікарні, звикали до життя спецпоселенців. 2 лютого народився син Ростислав.

У червні 1956 року мені запропонували відвезти хворого на шизофренію у психіатричну лікарню до Львова. Федір Ковжун мав важку форму недуги. У купе потяга зізнався: він – підпільний, здоровий, психа вдавав.

Сестра в той час працювала лікарем у Львові. Із поселення повернулася мамця. Незабаром звільнився тато. Ми перебралися в Україну 1962 року. Тоді народився наш другий син Богдан.

Автор: Юлія ЛІПІЧ, Вікторія ЦИМБАЛІСТА, фото: Ярослав ТИМЧИШИН

Джерело

https://m.gazeta.ua/

22 серпня 1903р. на хуторі Гаї Ходорівські народився Матвій Лотович, співорганізатор медичної служби УПА, головний лікар її проводу.

22 серпня 1903р. на хуторі Гаї Ходорівські на Тернопільщині народився Матвій Лотович, співорганізатор медичної служби Української повстанської армії, головний лікар її проводу.

1924 р. закінчив Тернопільську гімназію. Вступив на медичні студії у Варшаві, згодом навчався у Львові. 1932 р. отримав диплом лікаря. Після стажування працював у Львівському шпиталі, а згодом у Новому Милятині.

Протягом 1940-1944 рр. Лотович працював старшим лаборантом Львівського медінституту. У період німецької окупації діяв в Українському Центральному Комітеті, а з середини 1944 р. розпочав тісну співпрацю з підпіллям ОУН і УПА.

За дорученням станичного «Дуба», лікував вояків та командирів УПА, надавав допомогу підпільним медичним пунктам. Завдяки йому вдалося ліквідувати епідемію шкірної хвороби, яка спалахнула в Рожанці Вижній.

У 1945-1948 рр. Лотович працював асистентом кафедри пропедевтичної терапії та завідував терапевтичним відділом Львівського медінституту. Він лікував духовенство підпільної Греко-Католицької Церкви, командирів і воїнів УПА. 1946 р. його призначено лікарем Головного Проводу ОУН і УПА.

У червні 1947 р. до Матвія Лотовича звертався за медичною допомогою головнокомандувач УПА Роман Шухевич, у якого лікар діагностував послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів. Вдруге Шухевич відвідав його у лютому 1948 р.

Під вигаданими прізвищами Лотович приймав та лікував хворих. Допомагав Українському Червоному Хресту, консультував медичну службу УПА. Володів польською, російською, чеською мовами, англійською та німецькою мовами.

7 квітня 1948 р. Лотовича заарештували. Після численних тортур в НКВД його засудили на 25 років ГУЛАГу. Дружину Анізію з доньками: десятилітньою Зоряною і чотирнадцятилітньою Галиною, відправили до Хабаровського краю, звідки вони повернулися лише 1957 р.

Матвій Лотович відбував ув’язнення в особливому таборі у місті Тайшет Іркутської області. Працював у табірній лікарні терапевтом і ренгенологом. 

Помер 9 вересня 1953 р. від інсульту.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

22 серпня 1992р. під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав повноваження Державного Центру УНР, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 р. незалежна держава Україна є правонаступницею УНР.

Виступ Миколи Плав'юка 22 серпня 1992 р. учасники зібрання вітали стоячи

22 серпня 1992р. під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав повноваження Державного Центру УНР, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 р. Незалежна Держава Україна є правонаступницею УНР.

Офіційна заява ДЦ УНР звучала так:

«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».

Того ж дня у Маріїнському палаці делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки.

Заходи відбувалися в рамках І Всесвітнього форуму українців, який 21-24 серпня 1992 р. проходив у Києві в палаці культури «Україна». Одним з рішень Першого форуму було створення постійно діючого органу — Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР).

Складаючи повноваження, уряд УНР в езилі виконував постанову Трудового Конгресу (парламенту УНР) 1919 р., підписану головою Директорії УНР Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави.

Внаслідок більшовицької окупації, з кінця 1920 р. уряд УНР перебував в екзилі (вигнанні). Правовими підставами його функціонування стали прийняті 12 листопада 1920 р. «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду».

Протягом майже 72-х років Державний Центр УНР в екзилі репрезентував Україну за кордоном і всіма доступними засобами домагався відновлення незалежності України.

*****

Президентами УНР в екзилі (до 1948-го – головами Директорії) були: Симон Петлюра (1920-1926), Андрій Лівицький (1926-1954), Степан Вітвицький (1954-1965), Микола Лівицький (1967-1989) і Микола Плав’юк (1989-1992).

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Мигаль Степан Іванович «Гонта», «Лобода» - керівник Лешнівського кущового проводу ОУН, Лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу.

Народився у сім'ї Івана та Марії Мигалів. Освіта — 6 класів народної школи. Активний учасник культурно-освітнього життя села, зокрема в товаристві «Просвіта». 

Член ОУН із 1939р. Станичний провідник ОУН с. Лешнів (1939—1941) і одночасно керівник Лешнівського підрайонного проводу ОУН (на 12.1940).

21 грудня 1940 року при спробі арешту органами НКВС здійснив втечу, перейшов на нелегальне становище та діяв у підпіллі до початку німецько-радянської війни. У липні-серпні 1941 р. був одним з організаторів державотворчих процесів в регіоні та створення органів української влади. 

Керівник Лешнівського підрайонного (1941—1944), а відтак Лешнівського кущового (осінь 1944 — 03.1946) проводів ОУН.

Загинув у бою з москалями 18 березня 1946 (27 років) біля с. Лісові, Бродівський район, Львівська обл.