27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі на Львівщині народився Іван Якович Франко – видатний український письменник, поет, драматург, публіцист, видавець, філософ, соціолог, політолог, історик, економіст, громадський і політичний діяч.

Фактів про Івана Франка, які варто знати:

1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5–6 книжок.

2. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею.

3. У гімназії сидів на останній парті, але міг майже дослівно переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому класі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі.

4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.

5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).

6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його «академією в одній особі».

7. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних.

Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом «Історії України–Руси».

8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, автор програми.

9. Закликав населення Галичини називати себе українцями, а не русинами. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордонів…», писав він у листі до молоді в 1905-му.

10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

11. Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким.

12. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.

14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.

15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в «позиченій» ямі на шість домовин.

В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 років.

Могила Івана Франка на Личакіськоу цвинтарі у Львові.

Цей день в історії УПА - 27 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Вояки УПА-Північ

1944 рік

Сотня «Перебийніс» УПА-Захід у засідці в селі Соколя на Львівщині знищила 15 і поранила 20 військових НКВД.

У селі Тужилів на Станіславщині підпільники захопили в полон директора районної контори «Заготзерно».

У селі Сокіл на Станіславщині повстанці знищили капітана Червоної армії і захопили трьох рядових, що проводили мобілізацію. Полонених відпустили після пропагандистської бесіди.

1945 рік

Біля села Кінчаки на Станіславщині сотня «УПА-Захід» зіткнулась із загоном НКВД, що проводив облаву, і перейшла в наступ. Знищено і поранено кілька десятків військових. Здобуто 6 кулеметів.

1946 рік

Відділ УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Мала Волосянка на Дрогобиччині. Знищений 1 боєць, спалено 7 будинків, де мешкали бійці батальйону.

У бою з москалями біля села Кугаїв на Львівщині загинув районний провідник ОУН Іван Дибляк – «Старий».

1947 рік

У селі Станимир на Львівщині підпільники знищили двох облавників МВД.

1948 рік

У засідці на шляху біля селища Яблунів на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД і поранили двох військових.

У селі Гряда на Львівщині повстанці знищили уповноваженого райкому КП(б)У.

У селі Мшана на Тернопільщині підпільники знищили автомобіль з пересувною кіноустановкою.

1949 рік

Під час боїв з москалями у селах Нежухів і Ніговичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

Цей день в історії УПА - 26 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Другий ліворуч Дмитро Білінчук "Хмара", четвертий Юліан Матвіїв "Недобитий".

1943 рік

У засідці на вузькоколійці в Березнівському районі на Рівненщині відділ УПА знищив одного німця і одного поляка, ще трьох військових поранено. Втрати УПА: один загиблий і два поранених.

1944 рік

Біля села Забір’я на Львівщині повстанці атакували конвой, що супроводжував мобілізованих. Охорона розбіглася, звільнено 119 призовників.

У селі Ягільниця на Тернопільщині підпільники знищили капітана Червоної армії, що проводив заготівлю сіна.

Сотня «Сіроманці» УПА-Захід під час рейду вступила в бій з москалями біля села Зіболки на Львівщині. Підбито танк, знищено близько 60-и військових, сотня прорвалася у південному напрямку. Загинули два воїни УПА, 10 поранено.

1945 рік

Під час боїв з москалями у селах Гута, Кугаїв, Рокети, Хитрейки, Якимів на Львівщині загинули 8 повстанців.

1947 рік

У райцентрі Устрики-Долішні на Дрогобиччині (нині територія Польщі) повстанці кинули гранату у райвідділ МВД. Вибухом знищено майора МГБ, отримали важкі поранення начальник слідчого відділення і рядовий. По місту поширені антирадянські листівки.

У боях з москалями у селах Тейсарів і Ямельниця на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Гусак – «Зелений» і ще один повстанець.

У селі Данилівка на Київщині підпільники поширювали антирадянські листівки і конфіскували продукти харчування з колгоспного складу.

1948 рік

Під час боїв з москалями у селах Тисовиця і Хащованя на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі районний референт Василь Сагайдак.

У бою з москалями у селі Раделичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, близько 10-и змогли вийти з-під удару і відірватися від переслідувачів.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

26 серпня 1920р. (або 19 чи 20 серпня) у с. Медвин на Київщині повсталі проти більшовицького свавілля селяни проголосили Медвинську республіку.

1. Іван Дубинець, Галина та Іван Багряні . ІІІ З'їзд УРДП , травень 1949 року. м. Новий Ульм (Німеччина) 2.Учасник повстання Іван Дубинець.

1920, 26 серпня (за іншими даними – 19 чи 20 серпня) – у селі Медвин на Київщині повсталі проти більшовицького свавілля селяни проголосили Медвинську республіку.

Більшовики захопили Медвин навесні 1919 р. На місцевих жителів було накладено продрозкладку (система примусового вилучення у селян продуктів харчування). Збурені цим селяни почали чинити опір та сформували озброєний загін, що налічував до тисячі чоловік. Вони захопили місто Богуслав і утримували більше місяця.

Врешті повстання придушили. Однак нова навала більшовиків, зухвала поведінка продзагонівців, фантастичні норми продовольчого податку і масова мобілізація в Червону армію знову сколихнули селян.

Потужне антибільшовицьке повстання почалося в ніч на 26 серпня 1920 р., коли під час загальних зборів селян був заарештований радянський актив. Очолив повстання Хома Лебідь (Сидоренко), начальником штабу був Микола Василенко. Селяни проголосили Медвинську республіку. І майже місяць вели боротьбу.

Більшовики побоювались, що повстання пошириться на інші села. Тож чи не щодня кількасот більшовиків із кулеметами наступали на село. Під час такого протистояння було спалено Успенську церкву. 12 вересня 1920 р. більшовики оточили і підпалили Медвин.

Полум’я знищило біля 600 хат (третина села). Було накладено жорстоку контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець тощо. Учасників повстання, які не відійшли в ліси, вивозили до Сміли й розстрілювали. У самому селі залишилися військова частина на утриманні населення.

13 жовтня 1920р. каральний загін кінноти Семена Будьонного захопив у Медвині 80 заручників (молоді чоловіки до 30 років) і порубав їх біля урочища Ковтунів лісок.

Повстанський загін, очолюваний Дмитром Цвітковським діяв аж до літа 1921 р. Припинили боротьбу, повіривши обіцянкам радянської влади про амністію, однак майже всі були розстріляні.

У подальшому чекісти ще два десятиліття вишукували і знищували всіх причетних до Медвинського повстання.

Учасник повстання Іван Дубинець, який в еміграції написав книгу спогадів «Горить Медвин», свідчив: «Населення Медвина, що стихійно підтримало повстання, зазнало надзвичайних жертв, але ніколи не було в нього каяття чи нарікання за цю акцію проти більшовиків. 

Тільки тепер селяни зрозуміли свою помилку: треба було не Медвин збройно боронити, а свою державу українську, і своїх синів віддавати в жертву не на полях бою за Медвин, а на загальних фронтах української армії на чолі із Симоном Петлюрою за Україну».

Джерело.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

26 серпня 1657 року Гетьманом України було обрано Івана Виговського.

Іван Виговський увійшов в українську історію, передусім, як поборник сильної і незалежної України. Гетьманом його було обрано після смерті Богдана Хмельницького. Саме Виговський організував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, мозковий центр козацької революції. 

Виговський виховав ціле покоління урядовців і дипломатів, тримав у своїх руках всі нитки внутрішньої і зовнішньої політики. Він, по суті, був дорадником і правою рукою Богдана Хмельницького – брав участь в усіх воєнних походах, укладанні міжнародних угод. Після обрання гетьманом він продовжував політику Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. Виговський намагався утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. Він уклав українсько-шведський договір, відновив союз з Кримським ханством та почав переговори з Польщею. Але активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала велике занепокоєння Москви, яка після Переяславської угоди 1654 року сприймала Україну не як рівноправного союзника, а виключно як васала. Царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів (передусім духівництва) антигетьманську опозицію. Підкуплювалася козацька старшина, всіляко підбурювалися запорожці та селянство. Так, Виговський змушений був жорстоко придушити заколот Мартина Пушкаря – полтавського полковника, людини невеликої освіти, але надзвичайно амбітної. Тоді під Полтавою загинуло понад 15 тисяч козаків, а взагалі та домашня (громадянська) війна коштувала Україні до 50 тис. людських життів. 

Підступно-агресивна позиція Москви спонукала Виговського до союзу з Польщею – у 1658 році було укладено Гадяцький договір. Дізнавшись про це, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Виговський здобув блискучу перемогу над росіянами під Конотопом у 1659 році, розбивши вщент царські війська, але не зміг скористатися тим результатом і виявився абсолютно безсилим проти таємної політики підбурювання і підкупу. Проти гетьмана знову виступила частина старшинської опозиції, яку створили промосковськи настроєні полковники. Зрештою, Іван Виговський змушений був зректися булави і виїхати в Польщу. Невдовзі його було звинувачено у зраді і розстріляно. 

А це слова з маніфесту Івана Виговського, написаного понад 350 років тому: «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо – насамперед, домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинности, а тепер примушені підняти законну оборону та удатися до сусідів з проханням про поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цеї війни, що розгорілася…»

Джерело

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2765949-26-serpna-pamatni-dati.html

27 серпня 1939р. відбувся Другий Великий Збір ОУН, м. Рим в будинку колишньої Української амбасади.

Андрій Мельник. 1919 рік

Відкрив Великий Збір промовою А. Мельник. Далі вела ВЗУН Президія на чолі з Омеляном Сеником . Роботою Резолюційної комісії керували Ярослав Стецько і Микола Сціборський . Головним питанням Збору було затвердження полковника Андрія Мельника , який фактично виконував ці функції після загибелі 23 травня 1938 полковника Євгена Коновальця Головою Проводу на основі «усного заповіту». Цікаво, що це відбилося і на новому Статуті ОУН, де зазначалося, що надалі Голову ОУН буде проголошувати ВЗУН на основі заповіту попереднього Голови Проводу. Новим в Статуті було й те, що особливо підносилася роль і місце Голови ПУН, коли він ставав вже «вождем цілої української нації» і отримував цілий ряд законодавчих повноважень в Організації, що фактично робило його повновладним її диктатором, чого не було в часи Є. Коновальця.

На Римському Зборі були і протести з боку представників Краю Д. Мирона і Осипа Тюшки проти особи Я. Барановського і деяких аспектів всієї роботи Збору. Однак, їх відкинув полковник А. Мельник.

Зміни в діяльності ОУН відбулися не тільки в організаційних питаннях, а й у питанні зовнішньої політики. Дотепер, ОУН завжди непохитно стояла на позиціях повної незалежності і опиралася тільки на власні сили. Тобто, ОУН ніколи не йшла у «фарватері» жодної європейської держави у міжнародній політиці. У час же головування А. Мельника намітилася і потім щораз більше посилювалась лінія орієнтації на Німеччину. Це проявилося і під час боротьби за незалежність Закарпатської України, і пізніше. Безумовно, що політична орієнтація на країну, де проголошувалися різні теорії опанування Східною Європою і, зрозуміло, Україною, була небезпечною, що й виявилося згодом.

Збір ухвалив політичну програму Організації українських націоналістів, проголошено український націоналізм ідеологією ОУН, встановлено потребу розбудови устрою Української держави на засадах націократії — «влади нації в державі, що спирається на зорганізовані й солідарні співпраці всіх соціально-корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільних функцій — в представницьких органах державного кермування».

Джерело Вікіпедія

26 серпня 1802р. народився Барвінський Григорій Григорович Український священник, культурно-громадський діяч, етнограф.

Син священика Григорія Барвінського і його дружини Пелагеї (з дому Розумовська).

Навчався у Золочеві (2 роки) і Львові у нормальній школі. Закінчив у Львові гімназію ( 1824 ) та духовну семінарію (1829 ).

17 грудня 1830 — висвячений і призначений парохом с. Баворів (нині Тернопільського району), де служив до 1831 року. Згодом — парох у селі Шляхтинці; виконував священичі обов'язки також у сусідніх Курниках і

Лозовій (всі села — нині Тернопільського району).

У 1843 році почав добровільно навчати у школі дітей релігії, за що окружний уряд висловив письмову похвалу.

Залишив записи народних пісень (зберігаються у Львівській НБ ).

Похований у селі Шляхтинці біля церкви.

Сім'я: У 1830 році одружився з Домінікою — дочкою священика Д. Білинського із с.

Козівка Тернопільського повіту. 

Діти:

Володимир, Іван, Іполит, Олександр, Осип.

Цей день в історії УПА - 25 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Третій зліва Паращук Василь "Макар" - керівник СБ окужного проводу ОУН

1943 рік

Відділ УПА атакував німецький загін, який переправлявся через річку біля села Злазне на Рівненщині. Противник змушений був відступити до найближчого села.

1944 рік

У райцентрі Лисець на Станіславщині повстанці знищили двох озброєних радянських активістів – завідувача млином і начальника поштової контори.

У бою з москалями в селі Балучин на Львівщині загинули троє повстанців.

У селі Оленичі на Станіславщині повстанці знищили сержанта батальйону аеродромного обслуговування.

1945 рік

Під час боїв з москалями у селах Боб’ятин, Силець і Ямне на Львівщині загинули станичний ОУН Петро Войтович – «Осока» і троє повстанців.

Опергрупа НКВД захопила криївку в селі Мшанець на Дрогобиччині. Двох повстанців захоплено в полон.

1947 рік

У засідці на шляху біля села Ровня на Станіславщині повстанці знищили оперативника райвідділу МГБ і рядового.

Двоє воїнів сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід загинули в бою з москалями у селі Молодятин на Станіславщині.

У селі Викоти на Дрогобиччині підпільники спалили МТС і парк техніки.

1948 рік

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Воля Коблянська на Дрогобиччині знищила капітана МВД і 7 військових. Здобуто 2 автомата, 3 гвинтівки, патрони.

У селі Новосілки на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону, особовий склад розігнано.

1949 рік

У бою з москалями у селах Велика Сушиця і Вовче на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Микола Товарницький і двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

25 серпня 1919р. у ході наступу на Київ Армія УНР звільнила м. Фастів.

фото приїзду Симона Петлюри до Фастова 29 серпня 1919 року.

25 серпня 1884р. у Збаражі народився Вітошинський Мирон Станіславович Український громадсько-політичний діяч, адвокат, військовик, редактор.

м. Збараж 1920 ті.р.

Був Доктором права (1914 рік). Збаразький повітовий комісар ЗУНР.

Народився 25 серпня 1884р. в м.

Збаражі (Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Збаразького району Тернопільської області, Україна).

1904 року закінчив VIIIb клас цісарсько-королівської гімназії у Тернополі (1898-го — IIb клас, 1901 — Vb), вивчав право у

Львівському та Віденському університетах. У 1910 році видавав і редагував часопис

«Молода Україна» у Львові. Пізніше провадив адвокатську практику в рідному Збаражі, потім — у місті Перемишлі.

Від серпня 1914 року воював у австрійській армії, мав військовий ранг хорунжого. З листопада 1918 до березня 1919 року — повітовий комісар ЗУНР у Збаражі, де також видавав і редагував газету «Збаразьке слово» — друкований орган української влади. Після цього воював у лавах УГА, з армією перейшов у Велику Україну.

У Кам'янці-Подільському працював директором департаменту загальних справ Міністерства праці УНР. Від жовтня 1919 року був представником Українського Червоного Хреста у Варшаві. 

Під час дорогою до Польщі заарештований польською владою 7 листопада 1919 року в Тернополі та ув'язнений.

Помер 17 січня 1920 року в тернопільській тюрмі від епідемічного висипного тифу, похований у рідному місті.

Джерело сайт Терен та Вікіпедія.

25 серпня 1968р. вісім радянських дисидентів влаштували демонстрацію проти введення військ СРСР до Чехословаччини.

Один із плакатів демонстрантів.

На Червону площу в Москві вийшли Павло Литвинов, Лариса Богораз, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Віктор Файнберг і Наталія Горбаневська.

Заарештовано сімох; двох визнали неосудними, трьох відправили у заслання, термін двох позбавлених свободи не перевищував трьох років.

Джерело сайт

istpravda

25 серпня 1996р. "Грошова реформа в Україні " - впровадження гривні з 2 вересня.

24 серпня 1928р. в с. Хрипівка Чернігівської обл. народився Левко Лук’яненко дисидент, один із співзасновників Української гельсінської групи

24 серпня 1928р. в с. Хрипівка Чернігівської області народився Левко Лук’яненко дисидент, один із співзасновників Української гельсінської групи, народний депутат Верховної Ради чотирьох скликань, автор «Акту проголошення незалежності України», Герой України.

Народився в селянській родині. Пережив Голодомор дякуючи батьку, який закопав мішок картоплі під стежкою.

15-річним наприкінці 1944 р., його мобілізували на фронт, бо він так і не зміг довести, що народився у 1928 р. Пройшов Австрію, служив у Грузії та Закавказзі, аж до 1953 р. Вступив у комсомол, в партію, закінчив юридичний факультет престижного Московського університету.

Він міг зробити блискучу партійну кар’єру. Натомість Левко Лук’яненко обирає шлях свідомої боротьби за справедливість. На Львівщині, куди його направляють «на партійну роботу» він створює опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, яка виступає за конституційне відокремлення України від СРСР.

У січні 1961 р. Левка Лук’яненка засудили до розстрілу «за антирадянську агітацію та пропаганду». 72 доби він провів у камері смертників, доки не дізнався, що його вирок замінено 15-ма роками ув’язнення в таборі суворого режиму у мордовських таборах.

Після звільнення у 1976 р. головою поринає в боротьбу. Він стає одним із засновників Української Гельсінської групи, формальним завданням якої було «виявляння фактів порушення прав людини та інформування про це радянський уряд та інші 34 країни-підписанти». А насправді УГГ стало потужним механізмом донесення правди про ситуацію з правами людини на теренах СРСР і підтримки дисидентського руху.

Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Доля його зводить з багатьма дисидентами. Зокрема, він стає свідком останніх днів Василя Стуса.

У 1988 р. виходить на свободу і знову опиняється у вирі боротьби. У березні 1990 р. стає народним депутатом Верховної Ради, а 24 серпня 1991 р. – одним із співавторів «Акту проголошення незалежності України». Тоді ж, у 1991 р., балотується в Президенти України, використовуючи свій статус для агітації за підтримання незалежності України на майбутньому референдумі. На виборах посідає третє місце.

Засновник Української республіканської партії. З 1992 р. - Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді. Пізніше повернувся в українську політику – спочатку перемігши у Нововолинському в/о № 68, пізніше (двічі) у списку партії «Батьківщина».

В останні дні, попри поважний вік, Левко Лук’яненко брав активну участь у житті держави. Від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до наших захисників.

Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяці до свого 90-річчя. Похований на Байковому кладовищі.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 24 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Заліщицька «Січ», 1941 p.

1944 рік

У селі Битків на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік

У бою з москалями біля села Баківці на Дрогобиччині загинув командир сотні «Холодноярці» УПА-Захід Петро Рак.

У засідці біля села Облазниця на Дрогобиччині повстанці знищили другого секретаря райкому КП(б)У, начальників райвідділів НКВД і НКГБ та водія.

У селі Жуків на Тернопільщині підпільники знищили районного прокурора.

1946 рік

Відділ УПА-Захід у селі Лоп’янка на Станіславщині знищив 6 агентів МВД.

1947 рік

У селі Довга Калуська на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

Під час боїв з москалями у селах Більче, Вербівка, Гірне і Мала Озимина на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Микола Сенів – «Корній» і семеро повстанців.

У селі Вівся на Тернопільщині повстанці знищили капітана МГБ.

У селі Довжанка на Тернопільщині підпільники спалили будівлі тільки-но створеного колгоспу.

1948 рік

Станичний ОУН Василь Головчук – «Дунай» загинув у бою з москалями у селі Великий Рожин на Станіславщині.

Біля села Залісся на Тернопільщині повстанці знищили міліціонера.

У селі Поточани на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

1949 рік

Під час бою з москалями у селі Либохора на Дрогобиччині загинули п’ятеро повстанців, у тому числі колишній сотник УПА-Захід Мартин Мізерний – «Рен».

1950 рік

У бою з москалями у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Федір Пушкар – «Куля».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

24 серпня 1871р. у с. Вислобоки на Львівщині народився Василь Григорович Щурат Український педагог, літературознавець, поет і перекладач.

24 серпня 1871р. у селі Вислобоки на Львівщині народився Василь Григорович Щурат — український педагог, літературознавець, поет і перекладач, якому до 1914 р. належав найкращий віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою.

Василь Щурат походив із вчительської родини. Батько-українець помер, коли синові було два роки, Василь виховувався в польсько-моравській родині. Тільки з 8 років у народній школі почав вивчати українську («руську») мову.

У 1881 р. переїхав у Львів, учився у школі-семінарії; але після четвертого класу був виключений за свідоме українство. Тільки у 20 років удалося закінчити школу.

18-річним Щурат познайомився з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, захопився читанням української літератури. Вищу освіту здобував у Віденському (де познайомився з Михайлом Драгомановим), Львівському та Чернівецькому університетах. Захистив дисертацію зі слов’янських мов.

Літературні захоплення Василя Щурата були розмаїтими – від перекладів стародавніх літературних творів (Щурат першим здійснив повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою) до аналізу тогочасної літератури. Він часто виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза», «Світ» і тижневика «Неділя».

Сам того не бажаючи, Василь Щурат спричинився до одного з найбільших літературних скандалів ХІХ століття. У 1896 році у своїй статті «Др. Іван Франко», аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», він назвав цикл «Зів'яле листя» «об'явом декадентизму в українсько-руській літературі», таким чином підкреслюючи, що й українській літературі не чужі європейські тенденції. Натомість Іван Франко дуже болюче відреагував на це порівняння рядками віршу «Який же я, до біса, декадент».

Упродовж 36 років доктор наук Василь Щурат викладав у школах і гімназіях. Був обраний дійсним членом НТШ, з 1915 по 1923 рр очолював його; був першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923), викладачем української мови та літератури.

У 1921 р. Василь Щурат відмовився присягнути на вірність польській державі, тому опинився у в’язниці, був позбавлений права викладання.

У червні 1929 р. разом з Михайлом Возняком та Філалетом Колессою був обраний дійсним членом ВУАН за спеціальністю «мова та література», але у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями в Україні зрікся звання академіка.

Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету.

Помер 27 квітня 1948 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

24 серпня 1991р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

24 серпня 1991р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України (із призначенням на 1 грудня республіканського референдуму з підтвердження Акта незалежності) та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

«За» проголошення незалежності з першої спроби (за Постанову про проголошення незалежності України) проголосував 321 депутат – конституційна більшість. Однак, дехто витягнув картки, щоб не брати участі в голосуванні. Помітивши це, Леонід Кравчук, який головував на засіданні, оголосив, що ті, хто не «встиг» проголосувати, мають написали до секретаріату письмові заяви. У результаті «Акт проголошення незалежності України», який голосувався одразу по тому, підтримали 346 депутатів.

На хвилі піднесення, яке панувало в сесійній залі і за стінами парламенту (засідання транслювалося по радіо), В’ячеслав Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким Українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також –підняти національний прапор над куполом парламенту. За кілька хвилин прапор з’явився в залі. 

Однак урочисте підняття його над парламентом відбулося за кілька днів – 4 вересня 1991 р.

Того ж дня, 24 серпня, Верховна Рада ухвалила постанову «Департизацію державних органів, установ та організацій», якою припинялась діяльність організацій політичних партій в усіх органах державної влади та управління, правоохоронних органах, установах радіо і телебачення, інших державних установах, органах і організаціях.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 23 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Бійці сотні "Тигри" Грубешівщина, весна 1944 р. Посередині сотник Василь Ткачук "Ворон"

Вояки одягнені в однострої УДП.

**********

1943 рік

Чота УПА в бою біля села Воронухи на Рівненщині знищила кількох німців і поляків. Здобуто амуніцію. Повстанці відійшли без втрат.

1944 рік

У бою з батальйоном Червоної армії біля села Сколе на Львівщині повстанці знищили 25 військових.

У Дмитрівських лісах на Львівщині повстанці знищили 8 військових НКВД, що проводили облаву. У перестрілці загинув один повстанець.

1945 рік

Станичний ОУН Дмитро П’явник – «Соловей» і його брат Михайло загинули в бою з москалями у селі Мацошин на Львівщині.

Під час облави в селі Манаїв на Тернопільщині загін НКВД розстріляв двох повстанців.

1946 рік

Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Князівське на Станіславщині захопив трьох комсомольців.

1947 рік

У селі Кудобинці на Тернопільщині відділ УПА-Північ знищив голову райвиконкому та його охоронця.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Раків на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, знищили лейтенанта і рядового. Один прорвався, інший був важко поранений і застрелився.

У засідці біля села Ріп’янка на Дрогобиччині повстанці знищили 5 військових МВД, ще двох поранили. Страчено провокатора.

У бою з москалями у селі Райтаревичі (нині Верхівці) на Львівщині загинула зв’язкова надрайонного проводу ОУН Марія Лирка.

1948 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Зимівки на Дрогобиччині загинув повстанець Олексій Явір – «Костів».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

23 серпня 1922р. у с. Роговичі на Волині народився Петро Мартинюк («Дуб»), ветеран Української повстанської армії.

Закінчив 4 класи початкової школи в рідному селі, відвідував Локачинську польську школу. У 1940 р. розпочав навчання у Львівському технікумі на факультеті автотракторної механіки. Став членом Організації українських націоналістів. Протягом 1942 р. очолював референтуру пропаганди, привозив зі Львова й поширював на Волині націоналістичну літературу.

У березні 1943 р. Петро Мартинюк вступив до УПА, пройшов старшинський вишкіл. 22 травня брав участь у бою з нацистами, де отримав важке поранення в ногу. Після тривалого лікування був призначений керівником референтури Служби Безпеки УПА із підбору кадрів на навчання.

У січні 1945 р. був заарештований органами НКВС. Засудили Петра Мартинюка на 10 років ув’язнення, яке відбував у норильских таборах ГУЛАГу.

Учасник Норильського постання політичних в’язнів проти сваволі табірної адміністрації. Після закінчення терміну отримав додаткових 5 років неволі.

Звільнившись з ГУЛАГу, Петро Мартинюк повернувся на Волинь, оселився у м. Володимир-Волинський. Працював на цукровому заводі слюсарем, завідувачем механічної майстерні, згодом — старший майстер із ремонту обладнання у механічному відділі.

У кінці 1980-х одним із перших взяв участь у національно-демократичному русі, входив до складу місцевого осередку Народного руху України. Був учасником підняття українських прапорів у багатьох містах, організовував мітинги. Із заснуванням Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю імені Клима Савура Петра Мартинюка обрали головою Братства Володимир-Волинського району. За його ініціативи поставили пам'ятний знак воякам УПА у Володимирі.

Від 22 серпня 2012 р. Петро Мартинюк – почесний громадянин міста Володимира-Волинського, нагороджений різними державними орденами.

Помер 5 червня 2020 (97 років)

Володимир-Волинський.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

23 серпня 1867р. у м. Яворів на Львівщині народився Осип Маковей, поет,прозаїк, публіцист, літературний критик.

Після початкової школи продовжив навчання в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського університету. У Віденському університеті здобув науковий ступінь.

Літературну діяльність Осип Маковей розпочав у студентські роки. Писав ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели. У 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, отримав вчений ступінь доктора філософії. Працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу у м. Заліщики на Тернопільщині.

Під час Листопадового зриву 1918 р., який дав початок Західній Українській Народній Неспубліці, Осип Маковей зголосився добровольцем до українського війська. Проте, зважаючи на його вік і професію, йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії.

Проживаючи в Заліщиках, Осип Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші.

Осип Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми - гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.

21 серпня 1925 р. письменник помер. Похований на місцевому кладовищі в м. Заліщики.

У 1968 р. ім'я письменника присвоєно середній школі, в якій діє кімната-музей. У сквері, навпроти школи встановлено пам'ятник – бюст Осипа Маковея. На будинку по вул. Маковея, в якому з 1913 по 1925 роки жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку, у 1987 р. вона замінена на пам'ятний знак з барельєфом.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

23 серпня 1847р. народився Шраг Ілля Людвигович - Український громадський і політичний діяч, чернігівський адвокат.

Походив із родини німецького лікаря, вихідця з Саксонії, що служив у маєтку родини Лизогубів. Друзями молодого Шрага були відомі народовольці Дмитро Лизогуб і Микола Колодкевич.

Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Звідки був виключений у 1869 р. за спробу організації демонстрації. Пізніше екстерном склав іспити до Київського університету.

Після повернення на Чернігівщину – гласний Чернігівського повітового та губернського земств, заступник міського голови. Один із лідерів чернігівської «Громади». Виступав за впровадження української мови у початковій школі. Зарекомендував себе першокласним юристом.

Заступник голови Союзу автономістів (1905-1906), від 1908 р. – один із творців і заступник голови Товариства українських поступовців.

Депутат Першої Державної думи від Чернігівщини (1906). У парламенті очолював українську громаду, став одним із авторів законопроекту про автономію України. Один із засновників чернігівської «Просвіти».

Сергій Єфремов характеризував його як «чисту, не заплямлену, не вважаючи на літа – молоду людину, яка з щиро молодечим запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві».

У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Центральної Ради від Чернігівської губернії. Входив до комісії з розробки проекту автономного статусу України. Через слабке здоров’я не зміг обійняти посаду прем’єр-міністра в уряді Української держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

Від початку 1919-го, після більшовицької окупації Чернігова, перебував під домашнім арештом. Помер 11 квітня 1919 р. «…Коли він уже лежав мало не в агонії, прийшли його арештовувати, – пізніше розповідала Сергію Єфремову дружина Іллі Людвиговича. – Поводилися, звичайно, грубо. На силу на превелику пощастило вблагати, щоб не турбували навмирущого і його лишили «під хатнім арештом». Так під арештом він і помер».

Як писали у спогадах Микола Грінченко і Андрій Верзилов, «зі смертю Шрага остаточно вмерла, зникла мовби тінь тої старої Чернігівської Громади, та й зникли всі нові трансформовані й диференційовані партійні українські групи. І самих людей у Чернігові не стало: деякі померли, деякі повиїздили, а хто тут живе, ті стали в буквальному й точному розумінні сього слова безпартійними…».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua