Народився 11 жовтня 1887 року в с.
Чернихівці (Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Збаразький район, Тернопільська область, Україна) в сім'ї греко-католицького
священика, громадського діяча, посла до
Галицького сейму о. Миколи та Олени Січинських. Двоюрідний брат Володимира Темницького , голови Української соціал-демократичної партії (УСДП) Галичини , міністра закордонних справ УНР (1919).
Навчався у Коломийській українській гімназії. 1905 року закінчив Перемишльську українську гімназію. Навчався на філософських факультетах Львівського та
Віденського університетів.
Належав до УСДП Галичини, брав активну участь у її діяльності, зокрема у виборчих кампаніях.
Пам'ятна дошка на вшанування чину М. Січинського на будинку колишнього австро-угорського намісництва у Львові.
На знак помсти за кривди, заподіяні українцям (вбивство Марка Каганця та фальсифікація виборів до австрійського парламенту) місцевою (де-факто польською) адміністрацією, 12 квітня 1908 застрелив у
Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті (існують й інші версії мотивів його вчинку). Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, його схвально сприйняли радикальні українські партії та діячі, переважна більшість галицьких українців. Митрополит Андрей Шептицький, духовенство та лідери Національно-демократичної партії суворо засудили вчинок М. Січинського як прояв політичного терору.
Але цей осуд підживив неприхильне ставлення українців до польського панування в Галичині та поміркованої позиції деяких українських політичних кіл. Широкий загал українського громадянства підтримав М. Січинського. Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!» , дітям масово почали давати ім'я Мирослав. Водночас після 12 квітня містами Галичини прокотилася хвиля антиукраїнських погромів.
Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув'язнення. 1911 року Дмитро Вітовський і Микола Цеглинський організували його втечу. За допомогою двох наглядачів-українців 10 листопада він утік із в'язниці у Станіславові і разом з ними нелегально виїхав до Норвегії, згодом — до
Швеції, звідти — до США (1914).
Був одним із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки, редагував її тижневики «Робітник» (1914 –
1917) і «Народ» (1917), входив до проводу
Федерації українців США (1915—1918).
1920 — став співзасновником організації
«Оборона України» та редактором її часопису
«Українська громада».
1933 – 1941 — президент Українського Робітничого Союзу (нині Український Братський Союз).
У 1930-х роках приїздив до Полтави, а 1959 та 1968 — до Львова (до сім'ї свого гімназійного й університетського товариша Федора (Теодора) Замори).
До кінця життя не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим.
*********
Лідер Української партії соціалістів-революціонерів Микита Шаповал згодом так напише про цю подію:
«12 квітня 1908 року назавжди записане в історію України як початок сучасної української революції. Початок великої боротьби, що вимагає жертв. Вже давно визнано цінність лише тих ідеалів, во ім’я яких приносяться жертви життям. Героєм дня 12 квітня виступив молодий Січинський, поставивши свою голову на чергу жертовності во ім’я гідності і свободи свого народу.
Ім’я Січинського належить до ряду тих, що щось починали в українському житті нове, відкривали нову сторінку відродження народу у царині думки чи дії.
Котляревський – розпочав українське письменство.
Шевченко – розпочав творення національності і соціальної революції.
Куліш – розпочав творення інтелектуальної культури України.
Драгоманов – основоположник українського соціалізму і соціальний реформатор.
Грушевський – створив наукову історію України.
Франко – вивів Галичину на всеукраїнський шлях.
Січинський – дав гасло розпочати революцію».
