Загальна кількість переглядів!

четвер, 29 жовтня 2020 р.

29 жовтня 1909 року – відкрито залізницю «Підгайці – Львів».

Вулиця Колійова (тепер вул. Шевченка)
Зруйнована залізнична станція у Підгайцях

На момент поділу Австрійської імперії на двоєдину Австро-Угорщину (1867) в Австрії на 100 тисяч населення припадало всього 7 км залізниць. У Галичині, що стала автономним краєм Ціслейтанії, було лише 2 залізниці – Карла Людвіга (Краків – Перемишль – Львів) і Львів – Чернівці – Ясси, завдовжки 743 км. Уряд відчував потребу розширення залізничної мережі імперії, і з цією метою був виданий закон від 20 травня 1867 р., що на довгі роки звільняв концесіонерів залізниць від податків. Цей закон і потреби промисловості, яка тоді активно розвивалася, привели до пожвавлення в галузі залізничного будування. Проекти з’являлись як гриби після дощу.

Будівництво східногалицької частини трансверсальної, фактично стратегічної залізниці зі Станіславова до Гусятина почалося навесні 1883 року і проводилося швидкими темпами. Якщо на початку березня тільки завозили необхідні будівельні матеріали і починали копати грунти під будову, то вже у жовтні почалося укладання колії в Хриплині (поблизу Івано-Франківська). На відміну від технічного персоналу всі робітники були місцевими. Їхніми руками збудовано всю залізницю разом зі станційними об’єктами та інженерними спорудами. 15 листопада 1884 року вся лінія, завдовжки 144 км, була закінчена, а від початку 1885 року почався регулярний рух із Станіславова до Гусятина.

Нерентабельність побудованих у 1870 – 1880 роках залізниць примусила уряд приділити увагу розбудові локальної, тобто місцевої залізничної мережі. Швидко змінився закон про побудову другорядних залізниць, що надавало різні пільги та звільнення від податків. Таким щедрим уряд був тому, що, по-перше, в законі передбачався перехід таких залізниць через 50 років у власність держави, а, по-друге, це звільняло його від клопотів, пов’язаних з будівництвом, знаходженням потрібних коштів тощо.

Проектів на концесій не бракувало, але не всі були тоді реалізовані. Завдання інженера, що проектував і трасував залізницю, не було легким. Пошуки капіталу й зацікавлених у будівництві сторін, перемовини з усіма інстанціями, вимоги військових до проекту і відомий австрійський бюрократизм не полегшували життя будівничим залізниць, а потреби виплати по акціях і сплата кредитів тільки збільшували необхідний для справи основний капітал. Тому всі прокладені тоді залізниці в Галичині були реалізовані фінансово спільними товариствами «старших» галицьких залізниць: Карла Людвіга і Львівсько-Чернівецької.

Поки тривали парламентські дебати та ділові переговори, товариство спроектувало дві лінії: з Ярославля до Варяжа та від Задвір’я до Бережан і далі до Підгаєць на з’єднання з основною трансверсальною лінією в районі Монастириськ. Щоб отримати концесію, почалось трасування, але тоді Галицький сейм прийняв ухвалу про фінансування трансверсальної залізниці, якою фактично усунув Товариство Карла Людвіга від будови цієї лінії. Спорудження залізниці на Підгайці через Бережани скасували.

Побудованих на початок 90-х років XIX ст. локальних залізниць не вистачало для розвитку економіки краю. «Голіція і Голодомерія» (так травестували в народі урядову назву «королівство Галіції і Лодомерії») була на передостанньому місці в Австрії щодо розвитку залізничної мережі (44 км на 100 тис. мешканців), випереджаючи лише Далмацію. Питання будови залізниць стало на порядку денному Сейму, скликаного 1890 року.

4 квітня 1871р. Сейм ухвалив дотацію в сумі 6500 гульденів на кілометр залізниці у формі дарунку і позику на таку ж суму. Це мало стати першою в Австрійській імперії акцією коронного краю для підтримки будови локальних залізниць.
Створене для цього Крайове товариство гаяло час на переговори з урядом, аж поки 1873 р. не наспів біржевий крах. Ідею крайової підтримки залізниць довелося відкласти на довгі роки.

Через деякий час Сейм знову ухвалив розширення залізничної мережі (20 листопада 1890 р.). було розповсюджено спеціальну анкету, у відповідь на яку до Крайового відділу надійшли 74 проекти «локальок». У травні 1893 р. Сейм затвердив річну дотацію в сумі 300 тисяч золотих римських терміном на 30 років. На пропозицію Романа Гостковського, одного із геніїв розбудови залізниць Австро-Угорщини, 1895 р. при Крайовому відділі створили спеціальне залізничне бюро, яке очолив інженер Казимир Залеський.
Уряд щедро фінансував будову залізниці Галич – Острів, що сполучав Станіславів з Тернополем і яка відповідала стратегічним вимогам уряду. Підприємці, що будували цю залізницю, мабуть, недооцінювали її військового значення: ще під час будови два мости на лінії завалилися, а коли пустили пробний поїзд, він протягом кілометра десять разів зійшов з рейок через сповзання насипу. Колію мусили швидко переробити, що затягнуло відкриття лінії до 1 квітня 1897 р.
Планові відгалуження від лінії Галич – Острів до Бережан і Підгайців не будували, бо край відмовився вкласти в будівництво цієї лінії мільйон гульденів, що їх вимагав віденський уряд. Коли в парламенті галицькі посли слушно зауважили, що проект цієї лінії не відповідає потребам економіки краю, то почули у відповідь, що «то саме тих стратегічних ліній властивість, що причини, які викликають їх будову, мають вплив на трасу, і що така траса економічні інтереси лишає на узбіччі». Віденська влада мала постійну нехіть до інвестицій в Галичині: якщо міністр залізниць і стверджував якийсь проект, то міністр фінансів зменшував кредит наполовину, затримував кошти, а то й зовсім відмовляв у них. Крім того, уряд покривав тільки третину коштів опроцентування й амортизації капіталу будови, решта покривалася з бюджету краю. 

Джерело - далі більше тут
http://nashipidg.blogspot.com/2016/07/koliya-lviv-pigajci.html

29 жовтня 1913р. народився Ґавліч Володимир-Василь - греко-католицький священик, василіянин, доктор філософії, Український громадський діяч, письменник.

(англ. Volodymyr Gavlich); народився селі Смиківці Тернопільського району — помер 7.06.1981, Нью-Йорк, США).
Джерело:
Сайт терен.
https://teren.in.ua/2018/10/29/29-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

29 жовтня 1955р. - після загадкового вибуху, в Севастопольській бухті затонув лінкор «Новоросійськ»

"Новоросійськ" піднімають з дна Севастопольської бухти.

29 жовтня 1955р. - після загадкового вибуху, причина якого досі залишається невідомою, в Севастопольській бухті затонув лінкор «Новоросійськ» . Загинули 604 людини (за іншими даними - 657). Врятувати вдалося тільки дев'ятьох моряків

Джерело
Історична правда

29 жовтня 1888 - катастрофа царського поїзда під селом Бірки (Зміїївський район Харківської обл.): 21 людина загинула, 47 поранено.

Джерело фото історична правда та Вікіпедія

Голуб'ята (гумореска) 😉

В санаторії зустрілись Сидір і Варвара.
Покохались, полюбились, як голубів пара.
Він підтоптаний добряче, а вона — ще дівка.
В нього лисина, а в неї — в кучерях голівка.
Він шептав їй: — Не боюся ні людей, ні суду.
До кінця тебе, Варюсю, я кохати буду. —
А вона аж умлівала, дивлячись на нього.
— До кінця любити будеш? Тобто до якого? —
Він як голуб до голубки, припадав до дівки:
— Ясно, серце, до якого. До кінця путівки.

Автор гуморески: Павло Глазовий

Цей день в історії УПА - 29 жовтня.

Ліворуч Кущовий провідник ОУН Ярема, праворуч районний референт СБ Володимир Хома "Карло" 1947. Видавництво “Літопис УПА” Джерело фото: УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
*********
1944 рік
У селі Мшанець повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені 4 бійця.

Сотня «Сіроманці» УПА-Захід протягом кількох годин відбила 6 атак москалів біля села Мельна на Станіславщині, а ввечері змогла вийти з оточення. Знищені 40 військових, 21 поранено. Втрати УПА: 23 загиблих, 7 поранено.

1945 рік
У бою з москалями у селах Золотковичі та Труханів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Люча на Станіславщині підпільники спалили хату радянського активіста – бійця винищувального батальйону.

1946 рік
Під час бою з москалями у райцентрі Яворів на Львівщині загинув ройовий сотні «Переяслави» УПА-Захід Степан Романюк – «Вітряк».

1947 рік
Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Передільниця на Дрогобиччині наскочила на відділ МВД. У перестрілці знищений військовий, ще одного поранено. Всі воїни УПА змогли прорватися.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Верхня на Станіславщині. Двоє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У селі Кульчіївці на Кам’янець-Подільщині підпільники знищили голову колгоспу.

1949 рік
У селі Тисів на Станіславщині повстанці спалили клуб.

Під час бою з москалями у селах Любинці, Стара Ропа і Хишевичі на Дрогобиччині загинули 7 повстанців, серед них – слідчий СБ (служби безпеки) районного проводу ОУН «Явір».

1954 рік
В одному з хуторів Степанського району Рівненщини повстанці конфіскували одяг і харчі радянських активістів.

Джерело
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

середа, 28 жовтня 2020 р.

29 жовтня 1918р. у Ромнах на Полтавщні (нині це територія Сумщини) відбулося відкриття одного із перших в Україні пам’ятників Тарасові Шевченку.

1845-го він приїздив до міста на знаменитий Іллінський ярмарок, який проводився до середини ХІХ ст. щорічно і збирав до 120-ти тис. відвідувачів.

1982-го на місці бетонного пам’ятника (який почав руйнуватись) встановили бронзову копію, реконструкцію робили скульптори В’ячеслав Клоков та Борис Довгань і архітектор Флоріан Юр’єв.

Встановили пам’ятника на тому місці, де нібито розташовувався намет Тараса Шевченка на ярмарку.
Споруджений з ініціативи місцевої “Просвіти” за проектом Івана Кавалерідзе. «У першому ескізі, – згадував Кавалерідзе, – Шевченко сидів похнюплений, сумний. На перший план виступав мотив гіркої думи; у роменському ж пам’ятнику– в посадці голови, в жесті стиснутої руки, що покоїться на коліні, в усьому силуеті постаті, органічно злитої з п’єдесталом у формі пагорба, я прагнув передати незбориму внутрішню силу поета, його нерозривний зв’язок з рідною землею».
На свято прийшли містяни, представники громадських організацій, урядова делегація та особистий представник гетьмана осавул Бловатний. Він поклав до монументу вінок від гетьмана Павла Скоропадського й виголосив промову.

Джерело
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

29 жовтня 1909р. на Львівщині народився Іван Климів - "Легенда",член Проводу ОУН, генерал-політвиховник УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги.

29 жовтня 1909р. на Львівщині
народився Іван Климів – Легенда (1909-1942), член Проводу ОУН, генерал-політвиховник УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги.
Був членом Пласту (9-й курінь ім. П. Дорошенка) та Української військової організації. Вищу освіту здобував на юридичному факультеті Львівського університету. Ставши членом Організації Українських Націоналістів, Іван Климів був одним з організаторів націоналістичного руху та керівником екзекутиви ОУН на Сокальщині.

Використовував псевдоніми: 555, Арідник, Гармаш, Гриць, Дем’ян, Дмитрів, Євген, Заозерний, Куліба, Легенда, Мармаш, Приморка, Семен.
За політичні переконання І.Климіва неодноразово заарештовувала польська поліція, він відбував ув’язнення у польському концтаборі Береза Картузька.
Іван Климів – один із співорганізаторів мережі осередків ОУН на Волині, за що у 1937-му був засуджений на 10 років в’язниці, звідки визволився 1939-го. Повернувся в с. Сільце, але через загрозу арешту НКВС таємно виїхав до Кракова (Польща).

Там пройшов вишкіл у старшинській школі ім. Є. Коновальця, підтримав Революційний провід ОУН C. Бандери. Із травня 1940 р. Климів був провідником крайового проводу ОУН у Львові, з грудня 1940 року очолив крайовий провід ОУН на Волині.
Після проголошення у Львові 30.6.1941 ОУН (Б) відновлення Української держави, Іван Климів увійшов до складу Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком, де очолив міністерство політичної координації.
«Легенда був людиною небувалої пам'яти. – згадував про Климіва його товариш Степан Мудрик – Мечник. – Він мав у голові назви всіх районів Волині та Галичини, псевдоніми і правдиві прізвища, починаючи від повітових, закінчуючи обласними, і клички до них.
Він не мав жодних лихих звичок, не вживав жодного алькоголю, не курив і ніколи не говорив про свої особисті пляни, бо просто-напросто їх не мав, а жив тільки для української визвольної справи.
На той час Легенда почав опрацьовувати плян подвійної сітки ОУН. На випадок провалу однієї, автоматично мала вступити в дію друга, і таким чином робота йшла б далі безперебійно.
Першим його псевдонімом (перед «Легенда») було - Гриць Мармаш. Це був псевдонім його брата, члена ОУН, який загинув у польській тюрмі. Іван Климів змінив цей псевдонім на «Легенда», коли він був розконспірований.
...Одна деталь до характеристики Леґенди. Він завжди мав при собі грубий нотатник у чорній обкладинці. Відповідним шифром нотував він у ньому різні справи. У кількох місцях мав пункти, в яких тримав архіви, а також інші важливі речі.»

1-го липня 1941 р. Іван Климів проголосив себе Начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА) і займався її розбудовою. За липень-серпень 1941 р. підрозділи УНРА чисельністю 3-4 тисяч вояків були створені в 15 населених пунктах Західної України.
Із 1942 р. Іван Климів був керівником організаційного відділу військової референтури Проводу ОУН. Він організатор перших військових формувань ОУН на Волині, які згодом стали основою Української повстанської армії.

4 грудня 1942 року Івана Климіва у Львові заарештувало гестапо. Він був закатований під час допиту.

Головне Командування УПА у 1952-му нагородило його Золотим Хрестом Заслуги та підвищило до ступеня генерала-політвиховника.

Джерело
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

29 (28) жовтня 1900р. у с. Лозуватка на Звенигородщині народився Степан Бен (Бендюженко) - поет доби Розстріляного Відродження.

Самотужки опановував науку. Після заснування у Кирилівці – звідки родом був Тарас Шевченко учительської семінарії, навчання продовжував там. Прийшовши до влади більшовики мобілізували його до Червоної армії.

1923-го у Києві Степан Бен познайомився з Українськими поетами. Його запросили до Всеукраїнської академії наук декламувати вірші на літературному вечорі. Однак молодий поет соромився виступати перед публікою, відтак його вірші читав Микола Зеров.

Після оприлюднення поезій Степана Бена на сторінках київських часописів, «українські неокласики заговорили про свій блискучий доріст».
Опанував французьку мову, читав та перекладав французьку поезію.
1924-го на вступних іспитах до Київського університету його запитали «Скажіть, як ви відбивали революцію у своїй творчості?» – «Як відчував – так і відбивав», – відповів Бен, і з тим мусив вернутися назад до Лозоватки кінчати університет самотужки під селянською стріхою»,– писав Юрій Лавриненко у книзі «Розстріляне відродження».

1929-го у Харкові вийшла друком перша і єдина збірка віршів Степана Бена «Солодкий світ». Того ж року москалі заарештували його у справі вигаданої «Спілки визволення України». Та звинуватили в агітації проти колективізації. Після трьох років таборів він повернувся до рідного села, потім вчителював.

Вдруге поета заарештували 1937-го, засудивши до розстрілу. Під час обшуку з помешкання Степана Бена НКВСівці вилучили всі його рукописи, які після того ймовірніше були знищені.

Степана Бена москалі розстріляли у Черкасах 1 листопада 1937-го року.

Джерело
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

28 жовтня 1938р. у в’язниці НКВС розстріляний Тарас Михайлович Слабченко, історик культури, співробітник ВУАН.

Син академіка Михайла Слабченка (на фото батько...Тараса Слабченка фото я нажаль не знайшов ред.), Тарас Слабченка народився 20 квітня 1904-го в Одесі.

Закінчив Одеський інститут народної освіти (1927). Викладав на робітфаку Одеського медичного інституту та Одеського робітничого університету, секретар Одеського наукового товариства при Всеукраїнській Академії Наук. Автор низки праць з історії українського культури та сільського господарства.

Заарештований наприкінці 1929-го за сфальсифікованою справою «Спілки визволення України». Аби врятувати сина, ув’язнений місяцем пізніше Михайло Єлисейович визнав усі безглузді звинувачення. Тарас Слабченко був засуджений на 3 роки, але вже в 1930-му звільнився і оселився в місті Первомайськ.
Повторно заарештований на початку жовтня 1937-го.

27 жовтня 1937 го військова колегія Верховного суду СРСР засудила його до страти. Наступного дня Тараса Слабченка москалі розстріляли.

Реабілітований 23 березня 1959-го.

Джерело:
Підготували Наталя Слобожаніна та Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

28 жовтня 1896р. у Харкові народився Майк (Михайло) Йогансен Український письменник, поет, перекладач.

28 жовтня 1896 року у м. Харкові народився Майк (Михайло) Йогансен – письменник, поет, перекладач, автор першого українського бестселлера, один із засновників ВАПЛІТЕ.
По батьківській лінії був чи то шведом, чи то норвежцем, чи то латишем. По матері походив зі старобільського козацького роду Крамаревських. «І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою,– пише Йогансен у «Автобіографії», опублікованій 1929-го у альманасі «Літературний ярмарок». – Мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Року 1918-го спробував писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше». Вільно володів англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, скандинавськими, майже усіма слов’янськими мовами, знав старогрецьку та латину.

Навколо Майка Йогансена гуртувалися талановиті митці – Юрій Яновський, Микола Бажан, Юрій Смолич, Василь Еллан-Блакитний. Близькі стосунки пов’язували його з Миколою Хвильовим та Володимиром Сосюрою. Дружба з Олександром Довженком зав’язалася зі спільного захоплення полюванням та рибалкою.
Був вправним гравцем у більярд. Відпочиваючи з друзями, задля розваги вирішили заключити парі на «ганьбу». Володимиру Маяковському-затятому більярдисту, який програв, довелося лізти під більярдний стіл і звідти декламувати вірші.
1925-го вийшов пригодницький роман Майка Йогансена під псевдонімом Віллі Вецеліуса «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», який мав шалену популярність. Кожний розділ роману виходив окремим випуском. Цьому твору судилося стати справжнім бестселлером, бо протягом року загальний наклад книжок становив сто тисяч примірників.

У цей час Майк Йогансен відкрив для себе кіно. З Юрком Тютюнником вони написали сценарій фільму «Звенигора». Стрічку знімав Олександр Довженко. Він вніс зміни до сценарію, тому Йогансен відмовився від авторства. Після цього згасає їхня дружба.
Йогансен звертається до сюжетного вірша, балад, віршованих оповідань, нарису, поєднання прози та поезії, містифікації. Відчуваючи власну загибель, 1920-го він написав вірша:
                      «Я знаю: загину».
У дахiв iржавiм колоссю
Никає мiсяць кривавий,
Удосвiта серп укосить
Молоду зiв'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,
Як виють собаки на мiсто
Гей кликом тисяч i тисяч!
Я знаю: загину високий,

В повiтрi чистiм i синiм.
Мене над мiстом повiсять:
Зорi досвiтнiй в око,
В холодне око дивитись.

18 серпня 1937-го о 16-й НКВСівці заарештували Майка Йогансена за звинуваченням в діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу. На допитах письменник тримався гідно: «Я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист, – свідчив Йогансен на допиті 16 жовтня 1937-го, – Що саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».

Майка Йогансена розстріляли 27 жовтня 1937-го у Лук’янівській в’язниці Києва.

Джерело:
Підготували Наталя Слобожаніна та Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 28 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Невідомий підпільник
**********
1944 рік
Відділ УПА біля села Опака на Дрогобиччині знищив начальника штабу винищувального батальйону, що проводив облачу.

Чота сотні «Летуни» у бою з пошуковою групою прикордонних військ у селі Бережниця на Станіславщині знищила 7 військових і поранила 14.

У селі Нижня Лукавиця на Дрогобиччині повстанці атакували групу радянських активістів. Знищений заступник голови райвиконкому, поранений і захоплений у полон районний прокурор, також виведені в ліс голова сільради та його заступник.

У селі Дубровка на Дрогобиччині повстанці знищили чотирьох радянських активістів.

1945 рік
Сотні тактичного відтинку «Чорний ліс» УПА-Захід у обласному центрі Станіславів обстріляли гарнізон НКВД.

Під час облави загонів НКВД і Червоної армії біля села Сукіль на Львівщині загинули 11 воїнів УПА. Захоплено криївку-шпиталь, через що четверо поранених бійців потрапили в полон.

У селі Суськ на Волині повстанці, наскочивши на засідку загону НКВД, автоматним вогнем знищили одного військового та розігнали решту.

1947 рік
Рейдова група УПА на Київщині в селі Макарівська Буда конфіскувала з колгоспного складу продукти харчування, а в селі Мигалки зірвала засідання колгоспного активу і розповсюдила антирадянські листівки.

У селі Раделичі на Дрогобиччині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону, ще одного поранено.

1948 рік
У бою з москалями у селі Розвадів на Дрогобиччині двоє воїнів УПА зазнали поранень. Один із них застрелився, інший зміг врятуватися.

У селі Плешевичі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1949 рік
Станичний ОУН Дмитро Зджанський – «Пізній» загинув у бою з москалями у селі Топільниця на Дрогобиччині.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

вівторок, 27 жовтня 2020 р.

Чому у жінок довге волосся (легенда) 😉

Як бог сотворив світ, постановив довершити своє творення чимось шляхотнійшим і сотворив чоловіка Адама. Жив собі Адам в раю, та хоть мав усього по достаткам, то все за чимось банував. Пізнав пан бог, чого Адам банує — за жінкою, бачите! — і замислив йому сотворити жінку і зробити з неї Адамові несподіванку. Коли раз Адам заснув, підсунувся до нього пан бог на пальцях, отворив йому груди, виймив з них одно ребро, положив за себе, а сам почав дірку в грудях залатувати. Тим часом надбіг пес (занюхав осхабину!) і нім пан бог спостерігся, вхопив ребро та й втік із ним. Бог пустився собаку доганяти, але собака розумний: до плота та й гоп! Через нього. Ледве вспів пан бог злапати 'го за хвіст, але якось так потяг нещасливо, що хвіст лишився йому в руках, а пес з ребром уйшов.

Що мав пан бог робити? Адже не мав ще друге ребро Адамові виймати! Тому взяв і з хвоста собачого сотворив Єву. Тому-то у жінок таке волосся довге, як собачий хвіст.

Джерело:
Записав 1890 р. В. Гнатюк у с. Григорів Бучацького повіту від О. Жабського

понеділок, 26 жовтня 2020 р.

27 жовтня 1919р. у Відні народився Іван Лисяк Рудницький (1919-1984) Український історик, публіцист, педагог, дослідник Української суспільно-політичної думки.

Перший проаналізував історію української політико-правової думки другої половини XIX – середини 80-х XX ст. Він — автор близько 200 наукових праць з новітньої історії України, формування модерної української нації та української політичної думки. Із найвидатніших праць: "Проти Росії чи проти радянської системи" (1961), "Україна між Сходом і Заходом" (1966), "Між історією і політикою" (1973), "Політична думка українських підрадянських дисидентів" (1981), "Націоналізм і тоталітаризм" (1982).
Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1939-му виїхав на навчання до Берлінського університету, пізніше захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі.

Із 1951-го жив у США. Спочатку стажувався в Колумбійському університеті, а потім п’ятнадцять років викладав історію в Ля Саль Коледж (Філадельфія) та Американському університеті у Вашингтоні. У 1950—1960-х співпрацював з Українською вільною академією наук і мистецтв у США, був дійсним членом НТШ та Української вільної академії наук в Канаді. З 1971-го і до останніх днів жив у Канаді. Був одним із засновників Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті.

Особливістю творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького є науково-публіцистичні есе. Він умів формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень. Свої твори готував надзвичайно старанно, неодноразово переписував, прагнучи їх вдосконалити, міг повертатися до опрацьованої теми і через кілька років, щоб створити новий текст, який не повторював поперенього.

Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, його першою важливою прикметою І. Лисяк-Рудницький вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної - соціально-політичної і східної - християнсько-духовної.
************
Цитати з творів Івана Лисяка-Рудницького:
 “Існування нації спирається на свідому волю її членів”.

“Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю” — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів”.

“Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західних мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Що ж до факту чужинецького завоювання, то він сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом”.

“Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність) для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу”.

Підготували Наталя Слобожаніна, Леся Бондарук, Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 
*********
Родина
Іван Лисяк Рудницький походив із однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько був визначним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в 1938—1939 р. Мати була послом від УНДО до сейму (1928—1935), головою Союзу українок у Львові (1928—1939) і Світового союзу українок (з 1934 року). Мати належала до так званого «п'ятірного грона» Рудницьких. Серед них літературознавець, публіцист і перекладач Михайло Рудницький (1889—1975), правник і відомий громадський діяч
Володимир Рудницький (1890—1974), політична діячка й організаторка жіночого руху в міжвоєнній Галичині Мілена Рудницька (1892—1976), патріарх української журналістики Іван Кедрин-Рудницький (1896) та композитор і музикант Антін Рудницький (1902—1975). Всі вони зробили непересічний вклад в розвиток українського політичного й культурного життя.

Освіта у Львові
Шкільну освіту Іван Лисяк-Рудницький здобув у Львові. У 1925-29 pp. він навчався в українській початковій школі, а від 1929 до 1937 року — в Академічній гімназії у Львові, найстарішій українській гімназії не тільки в Галичині, але й в усій Україні. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937—1939).

Навчання в Європі:
Після 1939 року у зв'язку із початком Другої Світової війни жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин
Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в
Карловому університеті у Празі (1945). Керівником (директором) дисертації був відомий учений Едуард Вінтер , знавець слов'янської та української тематики, а темою стали політичні погляди Драгоманова. Захист відбувся у квітні 1945 p., буквально за декілька днів до вступу радянських військ до Праги.

У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком ,
О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії , а 1947 року — до Женеви ( Швейцарія ), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень.
У 1949 році одружився з американкою Мері Джоан Бентон.

В США:
У 1951—1971 роках проживав у США. В 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії .
У лютому 1956 р. одержав посаду асистента-професора в місцевому католицькому навчальному закладі — Ла Саль Коледж (Філадельфія ), де читав курси з історії Росії та новітньої західноєвропейської історії. З початком виходу журналу «Сучасність» Лисяк-Рудницький від першого номера (січень 1961 р.) став його активним співробітником. Тут, окрім оригінальних статей, він друкував українські переклади своїх основних англомовних наукових публікацій. Співпраця з журналом тривала до 1967 року.
У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін.
В 1967—1971 роках працював в Американському університеті у Вашингтоні.

В Канаді:
Від 1971 року жив в Канаді , де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті.
Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», «Сучасності» (1961—1967).
Помер в Едмонтоні (Канада ).

27 жовтня 1745р. у Глухові на Чернігівщині народився Максим Березовський – Український композитор, диригент, співак.

Народився у Глухові наСумщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів (див. Глухівська музична школа ). Вищу освіту здобув у Києво- Могилянській академії , де почав писати власні твори.
Пам’ятник композитору, оперному співаку Максиму Березовському (1745 – 1777) у Глухові (нині Сумська область). Встановлений 1995-го. Бронза. Скульптор – Інна Коломієць. Фото: mamache.wordpress.com.

1758 року — через виняткові вокальні дані відряджений до Петербурга , де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. У 1759 - 1760 роках виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі.
1769 року — відряджений до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії , де брав уроки у відомого композитора та історика музики падре Джованні Батіста Мартіні , у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р.на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'я Йозеф Мислівечек . Закінчив Академію з відзнакою. В ці ж роки у Болонській академії навчався юний Моцарт . 1771— Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. До 1773 року єдина закінчена опера, що належить М. Березовському — «Демофонт», була поставлена у Ліворно 1773 року в карнавальні свята. На початку 1774 року разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся в Петербург.

Повернувшись 1774року до Російської імперії, М. Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проєктові не судилося здійснитись. Максим Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели.

Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до недуги. 1777 року 32-річний композитор помер. Згодом поширилася версія про самогубство, яка піддається сумніву сучасними біографами композитора, зокрема біографом Березовського М. Рицарєвою. Смерть композитора, на її думку, стала наслідком інфекційного захворювання, а чутка про самогубство Березовського почала ширитися в літературі починаючи з 1810 років з подачі митрополита Євгенія (Болховитинова).

Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського існували лише в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/historyday/27-zhovtnya-v-istorii-ukraini

Цей день в історії УПА - 27 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Зліва направо, стоять районний референт СБ ОУН Жовківщини “Дужий”, районний провідник ОУН Жовківщини “Андрій”, сидять“Данило”, районний провідник ОУН Брюховиччини, хор. “Сивий”, “Сірко”.
Жовківщина 1947р. Видавництво “Літопис УПА"
*******
1943 рік
Відділ УПА обстріляв із гармат німецьку автоколону в селі Добриводи на Рівненщині, яка грабувала місцеве населення.

У потягу на ділянці Шепетівка – Козятин двоє німецьких офіцерів намагалися роззброїти двох членів ОУН. У перестрілці одного офіцера знищено, іншого важко поранено. Загинув один повстанець, інший зміг вистрибнути із потяга.

1944 рік
Відділ УПА-Захід атакував райцентр Більшівці на Станіславщині. Щільним вогнем знищені ряд працівників райради, районного військкомату, райвідділу НКВД. Спалені адміністративні будівлі. Москальську "владу" відновлено лише через три дні.

У селі Горішні Шерівці (Чернівці) повстанці знищили лейтенанта НКВД і важко поранили голову сільради.

1945 рік
Двоє воїнів УПА-Захід у селі Бабки на Волині наскочили на пошукову групу НКВД, зазнали важких поранень і були захоплені в полон. Одного з них забито на смерть по дорозі в райцентр.

У бою з москалями у селах Коропуж і Чуловичі на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1946 рік
Станичний ОУН Іван Гамзій – «Гора» і ще двоє повстанців загинули під час бою з москалями у селі Заліски на Дрогобиччині.

1947 рік
У селі Кам’янопіль на Львівщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону та голову колгоспу.

У бою з москалями у селі Кам’янка на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, у тому числі районний провідник ОУН «Олег».

1948 рік
У селі Слобідка на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранено.

У селі Лапшин на Тернопільщині підпільники спалили клуб.

1950 рік
У перестрілці з пошуковою групою МВД у селі Букове на Дрогобиччині повстанці знищили сержанта. Загинули в бою референт надрайонного проводу ОУН «Аркадій», його заступник та друкарка.

Районний провідник ОУН «Ключ» загинув під час бою з москалями у Куликівському районі Львівщини.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

неділя, 25 жовтня 2020 р.

26 жовтня 1885р. в с. Малий Буялик народився Андрій Ніковський– громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист.

26 (або 14) жовтня 1885р. в с. Малий Буялик Херсонської губернії народився Андрій Ніковський– громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист.

Народився Андрій Васильович Ніковський 14 жовтня 1885 року в болгарському селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер Іванове Лиманського району на Одещині) під час батьківського бурлакування по панських маєтках.

Його батьком був Василь Євстафійович Ніковський, міщанин з Очакова, а мати Ірина Опанасівна – проста селянка з-під Березані на Миколаївщині. Дитинство Андрійка минуло у селі поблизу Очакова, “в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря”.

Коли хлопчику виповнилося сім років, помер батько. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж і переїхала до Одеси. Одна з адрес, за якою проживала нова сім’я, був будинок за номером 62 по вулиці Успенській.

Спочатку Андрійко навчався у народній школі, а після її закінчення протягом року допомагав вітчимові — працівникові лазні, а у вільний час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. За спогадами Ю. Лавріненка, цьому посприяв син одеського ювеліра М. Елік, який звернув увагу на хлопчика, що стояв перед вітриною магазину, і на запитання, що він тут робить, відповів: “Вчуся, дядечку, читати”. 
Зворушений пан допоміг хлопчику здобути освіту – він готував Андрійка до вступу в гімназію, підтримував під час навчання й допоміг вступити до університету.
Навчався Андрій у 5-й одеській гімназії, з 14 років почав заробляти репетиторством. Закінчив гімназію у 1905 році (разом з майбутнім нобелівським лауреатом Бардахом), з атестата видно, що найцікавішими предметами були географія, математична географія і фізика. Можливо, інтерес до природничих наук став вирішальним при вступі на природниче відділення фізико-математичного факультету університету в Одесі. Після закінчення першого курсу, перебуваючи під впливом українського середовища, у першу чергу одеської “Просвіти”, Андрій Ніковський переводиться на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету.

Молодий студент під керівництвом професора Б. Ляпунова, брата відомого математика А. Ляпунова, працює над розробкою наукової теми історії руських говірок на основі “Малоросійських оповідань” І. Квітки-Основ’яненка й зв’язку з мовою давньоруських пам’яток. Досліджуючи цю тему, Андрій 1910 року здійснив діалектологічну експедицію поблизу Хотина Бесарабської губернії (тепер Чернівецька область), де робив записи місцевої української говірки. Під час експедиції захворів на малярію, через що не встиг обробити зібраний матеріал. Одеський краєзнавець А. Гриськов згадує про цей період життя молодого студента в статті про Є. Чикаленка, який запропонував Ніковському разом з дружиною пожити деякий час в його садибі в Перешорах, чим подружжя з радістю скористалось наступного року.

На прохання професора Ляпунова керівництво факультету подовжило термін навчання А. Ніковському ще на рік для закінчення розпочатої роботи. Навесні 1912 року навчання в університеті закінчилося, але диплому А. Ніковський не отримав через відмову складати останній іспит, оскільки за наявними оцінками він міг отримати диплом ІІ ступеню, який не давав права складати магістерські екзамени. Тому він вирішив перенести складання іспитів на наступний рік, обмежившись отриманням залікового свідоцтва, яке давало право викладати у гімназіях.

Молодість А. Ніковського припала на той час, коли після революції 1905 року в Російській імперії було частково знято заборону на українське слово й почали виходити національні видання та створювались нові осередки українського життя – клуби, гуртки, товариства. Андрій Васильович багато часу й енергії віддавав роботі в одеській “Просвіті”, де був членом правління, секретарем і бібліотекарем. Саме Ніковський займався впорядкуванням бібліотеки, викупленої у вдови колишнього лідера одеської “Громади” Л. Смоленського. На початок 1908 року в бібліотеці нараховувалось більше двох тисяч книг. Активна громадська діяльність А. Ніковського сприяла тому, що Андрій став делегатом від Одеси на Всеслов’янському студентському з’їзді, який проходив у червні 1908 року в Празі.

Наприкінці 1908 року Сенат видав указ, згідно з яким діяльність українських просвітніх організацій визнавалася такою, що “загрожує громадському спокою”. Наступного року одеську “Просвіту” було закрито. Після цього Андрій вступив до одеської студентської громади, де вів курси мови й письменства в таємних гуртках для одеської молоді. Також він взяв участь у створенні Українського клубу й товариства “Українська хата”, в яких виступав з рефератами про українську літературу.
У серпні 1908 року А. Ніковський одружився зі слухачкою Вищих жіночих курсів Наталією Христо, тоді ж сприяв виданню першої книжки молодої письменниці Галини Журби “З життя” у друкарні своєї тещі Софії Христо. В листопаді 1911 року відкриває книгарню “Діло”, яка розповсюджувала українську літературу, займалась передплатою та продажем газети “Рада”. Керувала книгарнею дружина Наталя Дмитрівна.

У 1910 р. було засновано міжпартійне об’єднання під назвою “Товариство українських поступовців” (ТУП). В Одесі діяли два осередки: “Стара Громада” (на чолі з М. Комаровим) і “Молода Громада” (на чолі з С. Шелухіним), членом якої був і А. Ніковський. 1911 р. його було обрано делегатом від цієї організації на з’їзді ТУПу в Києві. Саме тоді Є. Чикаленко запропонував йому на час відпустки заміняти редактора “Ради” М. Павловського. З документів жандармського управління Одеси стало відомо, що в жовтні 1912 р. А. Ніковський намагався заснувати в місті нову україномовну газету “Народня справа”. У цей час вийшли друком його перші літературознавчі праці “Українська література й кріпацтво”, “Вічна казка”.

Після повернення до Одеси молодий випускник університету почав працювати викладачем російської словесності в двох одеських жіночих гімназіях Е. Вісковатової (на розі вулиць Богдана Хмельницького й Степової, зараз у будинку розташоване Одеське професійно-технічне училище машинобудування) та О. Белен-де-Балю (на розі вулиць Канатної і Успенської, зараз це ЗОШ № 39). Працювати доводилося по 12-13 годин на добу, але це забезпечувало стабільний і доволі значний прибуток. Проте влітку 1913 р. він, не зважаючи на запрошення керівництва гімназій до подальшої співпраці, прийняв запрошення Є. Чикаленка стати постійним редактором “Ради”, яку очолював з 1 липня 1913 року до її закриття 20 липня 1914 року через початок Великої війни.
Як тільки навесні 1915 р. було знято заборону на українське слово, одразу ж почалося збирання матеріалів для нового українського журналу, що мав виходити в Одесі. Його задумували як вісник письменства, науки й громадського життя, нове видання дістало назву “Основа”.

А. Ніковський взяв на себе обов’язки видавця і головного редактора, а практичну роботу, пов’язану з друкуванням часопису, вели його одеські приятелі І. Гаврилюк і В. Буряченко. Упродовж 1915 року вийшло три числа цього єдиного на той час україномовного журналу. В тяжких умовах війни журнал виходив із величезними труднощами, зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне – цензурними утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом закриття “Основи” стала стаття С. Єфремова “З хвиль життя”, що мала досить категоричний характер. У листі від 6 лютого 1916 р. В. Буряченко, відповідальний секретар журналу, запропонував А. Ніковському видати в Одесі альманах під тією ж назвою або під іншою, і розіслати усім передплатникам. Таким чином, фактичним продовженням “Основи” стала збірка “Степ”, що була останнім, четвертим числом журналу.

У роки війни А. Ніковський перебував у Києві, зрідка навідуючись до Одеси в родинних і видавничих справах. Але подальший період життя вже мало пов’язаний з містом Андрієвої юності. Після Лютневої революції Андрія Васильовича обрано товаришем (заступником) голови Центральної Ради. З приходом німців він на знак протесту вийшов зі складу Ради, був одним з організаторів антигетьманського заколоту, але до складу Директорії не ввійшов.

Коли повернулися більшовики, спочатку переховувався, а потім підробив документи на ям’я Йосипа Степановича. Після вступу в місто Денікіна Андрій Ніковський знову працював у газеті “Рада”, потім — у “Промені”.
Тривале перебування в Києві пов’язане з тим, що в листопаді 1918 р. померла дружина, залишивши дітей у віці 3 і 5 років, доньку Галю і сина Володимира, якого друзі любовно звали Лодиком. З присвятою “ясній пам’яті” дружини наступного року в Києві вийшла його книжка “VITA NOVA”, яка містила літературознавчі есе про творчість кількох молодих талановитих поетів-новаторів.
Коли в 1920 р. війська Директорії разом з поляками покинули столицю, Андрій Васильович встиг попередити про негайну евакуацію Галину Журбу, виїхав до Вінниці (залишивши дітей у Києві), де йому доручили очолити міністерство закордонних справ. На цій посаді він пробув два роки, а у відставку пішов через конфлікт з Головним Отаманом – Андрій Ніковський виділив вдові Петра Болбочана Марії сімнадцять тисяч австрійських марок, а це дуже не сподобалося Петлюрі. З цього вчинку видно, що Ніковський не тримався за посаду будь-якою ціною, порядність для нього була вище за все.

У жовтні 1924 р. А. Ніковський повернувся на батьківщину завдяки клопотанням С. Єфремова, який весь цей час наглядав за дітьми Андрія Васильовича. Спочатку Ніковський оселився у Єфремова, через кілька місяців найняв кімнату, куди переїхав разом з родиною. Здавалося, життя почало налагоджуватися, але в 1929 році його заарештовують, звинувативши в причетності до Спілки визволення України.

Після показового процесу в Харкові Ніковського засудили на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав.
21 квітня 1940 року, відбувши покарання, Андрій Ніковський оселяється у доньки в Ленінграді – Галина на той час була дружиною військового моряка. З початком блокади міста доньку з онукою відправили в тил, а Андрія Ніковського як колишнього “ворога народу” залишили в місті, де він і помер від голоду й холоду. Там його востаннє бачив Юрій Меженко, який навіть не міг поділитися своєю мізерною пайкою з безправним А. Ніковським. Точна дата смерті Ніковського залишилася невідомою.
Поховано Андрія Васильовича Ніковського в братській могилі на Піскаревському кладовищі Санкт-Петербурга.

Джерело
Василь Вельможко
краєзнавець

Говерла (легенда)

Фото г. Говерла.

За легендою Говерла – це ім’я дівчини і названа гора її ім’ям через історію забороненого кохання. Селянин, якого звали Прут зустрів попід горою дочку багача – Говерлу. З першого погляду вони покохали одне одного, але батько Говерли ніколи б не дозволив їй зустрічатись з простолюдином. Тож злий багач перетворив власну дочку на вершину гори, щоб коханий ніколи не зміг її знайти. Чоловік довго шукав Говерлу, аж поки не сів у розпачі під горою і не заплакав. Сльози його розлились, утворивши цілу річку – Прут.

Джерело
https://www.blitz.if.ua/news/ukrainski-karpaty-legendy-ta-mify.html

Навроцькиц Степан - військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат, член Військової управи дивізії “Галичина”.

Навроцькиц Степан (народивмя 8.09.1893р. Львів – помер 24.10.1960, Вінніпег, Канада). Військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат; член Військової управи дивізії “Галичина”, член Ради Комітету українців Канади; військові звання – старшина УСС, УГА і дивізії “Галичина”. “Посол до Варшавського сойму”. Від 1949 р. – у Канаді.
Після тяжких поранень на фронті і втрати лівого ока, як інвалід австрійської армії в 1916 р. добровольцем вступив в УСС. Приділений до Вишколу в Розвадові, де був короткий час. В ступені поручника входив до першого штабу Ордену Залізної Остроги. Після 1 листопада 1918 р. – в рядах УГА. Після війни завершує правничі студії, стає адвокатом в Перемишлі і громадсько-політичним діячем. У 1938 – 1939 рр. – посол до польського сойму від УНДО.

Джерело:
Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ, “Незборима нація”

Біла смерека (легенда Бойківщини)

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:
- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.
В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.
Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:
- Мій яворе!
І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.

Джерело:
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук с. Головецко, Сколівського району, Львівської області
26 грудня 1990 року Від Романа Андрійовича Федевича.