Бій відділу «Чорна Хмара» за село Біленьке у 1920р. (Гаврило Гордієнко).

В нашому місті активніші старшини українці звернулися до комендатури в справі дозволу організувати український військовий відділ. Дозвіл вони одержали й приміщення для постою. Це був дім Бадовського на Соборній вулиці, який традиційно був пов’язаний з українським військом ще з 1917 року. Як тільки рознеслася вістка, що в домі Бадовського організується українське військо, так і повалили туди хлопці з усіх кінців міста й околиць його.

Були серед них ветерани з Гайдамаків, з Вільного Козацтва, з Самокатної Сотні, з Лисогорського Повстанського Партизанського Куреня, з Вовнізького Повстанського Відділу, крім того й новички, які ще не бували перед тим у війську. Хлопці прийшли щиро, з захопленням, з ентузіазмом. Дослівно за пару днів, може, за п’ять днів, було наявних понад сотку хлопців вояків й старшин.

Військовий відділ «Чорна Хмара» так скоро організувався, що в організації його я вже й не мав коли прийняти більшої участи. Коли я вперше появився в домі Бадовського, то мене відразу зустріли вісткою, що отаманом Відділу є Хмара (Іван Марків), командантом першої бойової сотні є Іван Горобець, а бунчужним ніхто інший, а Гаврило Гордієнко!

У війську не дуже питають, чи щось хочеш, чи не хочеш, тому не питали й мене і я не впирався. Відразу ж прийняв призначення й давай знайомитися з сотнею. Викликав її на подвір’я. 120 душ разом з чотовими та ройовими. Багатьох із них я й не знав і тільки тут вперше познайомився.

Щоб пошити новий український прапор у той час не було ані мови! Тому, коли хтось із нас витяг десь із горища прихований і запорошений український жовтоблакитний прапор з нашитим написом «Хай живе автономна Україна» і приніс його нам, як прапор першої нашої бойової сотні, то ми його радо прийняли! Відпороли «автономна», але тому, що прапор вилинялий, то слово «автономна» й лишило свій слід на прапорі. Ми тим багато не переймалися, посміялися з такої давнини, як вимога автономної України, бо ж ми на той час були вже безсумнівними самостійниками!

Прийняли ми той прапор за свій і під ним вимаршували з дому Бадовського й аж до Південного двірця, а це далеченько, по головній Соборцій вулиці, у бій!

На чолі нашого походу прапор в асисті двох вояків, за ними отаман Хмара з осавулом, прізвища не пам’ятаю. За ними сотенний Іван Горобець веде чоту за чотою по 30 вояків. А за всім тим вояцтвом, як порядний господар, ішов і пильнував порядку бунчужний бойової сотні «Чорної Хмари» Гаврило Гордієнко, також з рушницею, але і з шаблею середнього розміру кавалерійською, російської кавалерії.

На хідниках було багато народу, бо давно вже не бачили війська під українським прапором. Сотня марширувала досить добре, як це я сам бачив, і як потім мені оповідали сторонні глядачі. А сестра моя в листі після більш як по півстоліттю ще згадує той момент, який був вартий уваги й подиву.

А коли з перспективи півстоліття й більше пригадати той марш нашої бойової сотні, то він став історичним, навіки незабутнім, бо це за ввесь час нашої визвольної боротьби 1917-1920-их років був останній марш військової одиниці в місті Олександрівську під українським жовтоблакитним прапором.

В Кічкасі врангелівці перейшли Дніпро й поволі посувалися на південь. Перша бойова сотня «Чорної Хмари» одержала бойове завдання, як на бойове хрещення, то таки досить поважне завдання: форсувати Дніпро в напрямі села Біленького по півночі перед 21-им вересня (точної дати не можу установити), вдарити в большевицькі сили, які перебували в селі Біленькому, й тим уможливити просування врангелівських військ далі на південь.

Спалахнули три червоні ракети майже коло другої години по півночі. Це був сигнал переправлятися через Дніпро поромом, який був на поготівлі на нашому березі. Я пильнував ладування першої чоти, з якою відплили й усі старшини. Потім я мав заладувати другу, третю й четверту чоти в міру того, як буде повертатися паром з правого берега. З четвертою чотою мав і я відплисти.

Перша чота майже досягла середини Дніпра за повної тиші, та коли вона наблизилася до правого крутого берега, її зустрів винятково сильний вогонь як з рушниць, так і з кулеметів. Це була велика несподіванка, бо припускали, що ворог тим часом із Біленького забрався протягом цієї ночі.

Перша чота з усіма старшинами висадилася під крутим берегом, пором повернувся на лівий берег. Я відправив другу чоту і з рештою двома чотами ми підтримали своїм вогнем як першу чоту, так і десант другої чоти. Незабаром вернувся пором по третю чоту, яку я з деякими труднощами, також заладував і відправив.

І десантові третьої чоти ми давали вогневу підтримку. Але ворог мав таку велику вогневу силу, що скерував її не тільки на пором, але й на нас, що лежали на лівому березі і тільки рушничним вогнем могли підтримувати своїх товаришів, які плили поромом і тих, які вже вибивалися на крутий берег перед Біленьким. У міжчасі вже й світало й ми могли дещо спостерігати, що діялося на правому березі.

Біленьке ми здобули, але якою ціною? При першій же атаці на ворожі позиції, сотенний нашої сотні Іван Горобець дістав аж чотири кулі в груди й поляг на полі бою! Мій «учень» у стрілянню Петро Ляшко також зірвався в атаку й ворожа куля в перенісся поклала його на місці! Були ще й інші жертви, як поляглим, – вічна їм пам’ять, так і раненим.

Джерело:

За книгою: Гордієнко Г. Під щитом Марса. – Філадельфія, 1976. – 369 с.

17 листопада 1910р. у с. Золота Слобода на Тернопільщині народився Ярослав Старух (псевдо – Стяг, Ярлан, Синій, Вольт, Гомін, Стояр)- ідеолог ОУН, публіцист, учасник національно-визвольної боротьби 1940—50-х рр.

Зліва направо: Лев Зацний , Ярослав Старух , Теодор Федечко. 1939—1940 рр.

17 листопада 1910р. у с. Золота Слобода на Тернопільщині народився Ярослав Старух (псевдо – Стяг, Ярлан, Синій, Вольт, Гомін, Стояр) – ідеолог Організації українських націоналістів, публіцист, учасник національно-визвольної боротьби 1940—50-х рр. Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА, полковник-політвиховник УПА.

Народився в сім’ї депутата австрійського парламенту. У 1928 році закінчив Бережанську гімназію. Став студентом юридичного факультету Львівського університету. Був активним громадським діячем, членом Організації українських націоналістів, організатором освітніх курсів для молоді при читальнях «Просвіти». За політичні переконання Старуха переслідувала польська влада – він був в’язнем тюрем (1929) і концентраційного табору Береза Картузька (1934, 1937, 1939).

Ярослав Старух був заступником крайового провідника і політичним референтом Крайової екзекутиви ОУН на північно-західних українських землях (1935-1937), співробітником націоналістичних видань «Студентський шлях», «Наш клич», «Вісті», «Голос нації», «Голос». Редагував львівський тижневик «Нове село».

У 1939-1941 рр. Старух – секретар Українського центрального комітету в Кракові. Учасник 2-го Великого збору ОУН(б) в Кракові (квітень 1941). Учасник проголошення Акта 30 червня 1941 у Львові. Член організаційної референтури Проводу ОУН(б) (1941-42).

У 1942 році був заарештований гестапо й підданий тортурам в одній із львівських в’язниць. За допомогою Служби безпеки ОУН у вересні 1943 його визволили. Він став членом референтури пропаганди Проводу ОУН (б) (1943-1944). Керував підпільною радіостанцією «Вільна Україна» («Афродита»), був редактором гумористичного журналу «Український перець». У 1945-1947 рр. – Провідник ОУН Закерзонського краю.

Ярослав Старух у 30-х рр. уклав «12 прикмет характеру українського націоналіста» (1930-і). Він автор низки брошур, статей, листівок, зокрема «Тисяча років життя й боротьби українського народу» (Короткий нарис історії України; 1943), «Спектр фашизму» (1946), «До цілого культурного світу!»

Загинув 20 вересня 1947 року у лісовій криївці біля с. Монастир Любачівського повіту (Польща) під час бою зі спецвідділом польської служби безпеки.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 17 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Петро Кавуза “Руслан” і Анна Кузневич “Святослава” у підпіллі на Перемищині.

*********

1944 рік

Лемківський курінь УПА-Захід протягом кількох годин вів оборонний бій з московитами біля села Сторона на Дрогобиччині. Московити "звітували" про 218 вбитих повстанців.

Сотня «Галайда» УПА-Захід і сотня військової округи «Турів» УПА-Північ біля села Лучиці на Львівщині відбили дві московитів і відступили вглиб лісу. Знищено і поранено до 180-и москалів. Втрати УПА: 3 загиблих, 2 поранених.

1945 рік

Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід на околиці села Кугаїв на Львівщині знищила будівлі радгоспу.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Любеля на Львівщині. Троє повстанців згоріли живцем.

1947 рік

Троє воїнів УПА-Захід потрапили в полон внаслідок бою з московитами у Турківському районі Дрогобиччини і загинули від тортур.

У райцентрі Калуш на Станіславщині підпільники обстріляли вартових райвідділу МВД.

1948 рік

Троє повстанців були оточені опергрупою МВД в стодолі на околиці райцентру Кременець на Тернопільщині. Вони вчинили збройний опір і загинули в підпаленій стодолі.

У селі Брухналь на Львівщині повстанці знищили старшого сержанта МВД.

У боях з московитами у селах Берездівці, Біличі і Лавочне на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, серед них – референт надрайонного проводу ОУН Володимир Мицик – «Смаглявий».

1951 рік

5 повстанців наскочили на пошукову групу МГБ в одному з лісових масивів Станіславщини під час масштабної облави. У перестрілці знищені двоє москаліа. Під час прориву загинув один повстанець, решта врятувалися.

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

У ніч з 16 на 17 листопада 1944р. відбувся бій УПА з московитами біля села Сторона. Курінь «Рена», в числі чотирьох сотень: «Веселого», «Нечая», «Байди» і «Бурлаки».

На фото Сотенний «Бурлака» та село Сторона і околиці.

Бій під селом Стороною: Хід подій.

У листопаді 1944 року згідно з наказом командування УПА курінь «Рена», в числі чотирьох сотень, повертався з Карпатського рейду, з-під Івано-Франківська на

Лемківщину. Для кращого маневрування командир «Рен» поділив курінь на дві групи й кожній з них визначив різні маршрути. 

У першій групі була сотня «Веселого» та «Нечая», у другій — сотні «Байди» і «Бурлаки». У ніч з 16 на 17 листопада сотня «Байди» розмістилася на відпочинок у забудованнях порожньої лісничівки у лісі на захід від села Сторона в урочищі Кути. Сотня «Бурлаки» заквартирувала в присілку Сторонівка та в горішньому кінці села, недалеко від цього лісу. Курінний «Рен» залишився при сотні «Байди». Сотня «Байди» мала залишитись на Самбірщині та Бойківщині. Вона мала чекати на дальші накази Головного командування УПА. У плані командування було вислати її, при відповідних обставинах, на східноукраїнські терени. Командиром цієї сотні був Петро Миколенко «Байда» — майор УПА, командир Перемишльського куреня і заступник командира 26 тактичного відтинку УПА "Лемко. «Байда» походив із Полтавщини , був лейтенантом Червоної армії. Наприкінці 1943 року перейшов до УПА на території 25 воєнної округи «Маківка». 

У 1944 році організував сотню із самих наддніпрянців. 

Вдосвіта в сірий холодний сльотливо-сніжний ранок 17 листопада з Підбужа біля тисячі енкаведистів на вантажівках під'їхали до центру села, біля школи. Їхні сили були стягнуті з Дрогобича, Самбора, Дублян і Підбужа. На одному з перших авт їхав на цю «акцію», показуючи дорогу, місцевий запроданець-енкаведист, колишній курокрад, якого помилувала місцева поліція за діяльність при «перших совєтів», — Михайло Фаїк. Він був комсомольським активістом, вислужником комуністичного режиму. З приходом «других совєтів», відразу в 1944 році, вступив на каїнову службу до НКВД у Підбужі. Біля насипаної могили в селі Сторона, на пам'ять замордованих більшовиками 11 молодих юнаків у тюрмах

Дрогобича, Самбора в 1940–1941 роках, Фаїк зупинив автомашину і видерся на високий насип та сокирою зрубав хреста. Зробивши цю ганебну справу він сів до авта. Однак за якихось 10-15 хвилин, на початку присілка Сторонівка, у нього влучила перша блукаюча куля…

…Сотенний «Бурлака» попередив стежі й вислав розвідників до села, щоби зібрати додаткову інформацію про чисельний стан, озброєння та напрям руху ворога. Одночасно наказав чотовим виходити із села разом з табором. У цей час уже відділи прикордонних застав оточили частину села, де базувалася сотня «Бурлаки». Коли сотенний «Бурлака» отримав інформацію від розвідки, то він вирішив рухатись пробоєм із села у напрямі лісу, де сотня «Байди» вже зводила бій з ворогом. Значна частина чекістів оточила сотню «Байди» на лісничівці. У лісі розгорівся запеклий бій між сотнею «Байди» та наступаючими енкаведистами. 

Сотня «Байди» складалася з колишніх вояків Червоної армії, які були родом із східних земель України. Під час сутички енкаведисти перемішалися з повстанцями і дійшло до рукопашного бою. Червоним важко було розібратися де свої, а де чужі. Тим більше, що повстанці також були одягнені у форму червоноармійців . Вояки сотні «Байди» знали термінологію червоноармійської команди, стиль розмовної російської мови, якою послуговувалися енкаведисти, і це призвело до дезорієнтації ворога. Повстанські кулеметники, зайнявши вигідніші позиції, косили ворога. Це значно полегшувало можливість (хоча із великими труднощами) пробитись із оточення сотні «Бурлаки». Внаслідок затяжного бою сотня втратила 12 вояків.

…У лісовому бою перервався зв'язок між чотами сотні «Бурлаки». Дві чоти долучили до сотні «Байди», чим полегшили його ситуацію — збільшилась вогнева міць. Власне ці чоти вдарили зненацька в тил енкаведистам, посіявши серед них паніку. Ворога було вибито з його позицій і розблоковано сотню «Байди». У цьому жорсткому бою, із використанням важких кулеметів, вдалося повністю відкинути енкаведистів на присілок Сторонівка.

Але, на жаль, у руки ворога потрапив майже весь табір з кіньми, возами, запасами амуніції та ліків. Рухаючись на Лемківщину, командир «Рен» старався перевезти з собою якнайбільше боєприпасів і медикаментів, здобутих під час переходу фронту. Це було дуже важке завдання, бо майже неможливо було маскувати перед ворогом перехід сотень, які вели із собою табір з кіньми.

На місці цілоденного бою «На Кутах» загинули 24 вояки УПА. Наступного дня їх захоронило місцеве населення. Серед них був і нинішній житель Дрогобича Михайло Гірчак (Ковалів). Після бою енкаведисти підпалили хати на хуторі та озвірілі від люті вкинули у вогонь 35-річного Василя Титара, батька кількох маленьких дітей. Втрати енкаведистів були значними: 142 нападники, серед них два у формі лейтенантів…

«Бурлака» — Володимир Щигельський, підпоручик УПА, командир сотні в курені «Рена», а згодом в курені майора «Байди». Він народився 8 серпня 1920 року у Львові. У 1939 році боровся з мадярами в рядах

Карпатської Січі . У 1944 році разом із станицею німецької поліції, членами якої були українці, в Медиці перейшов до УПА. У вересні 1947 року пробував перейти разом з частинами розбитих сотень «Крилача» й «Ластівки» на Захід. Під час рейду на території Чехословаччини потрапив у полон і 22 травня 1948 року переданий полякам . 4 січня 1949 року військовий суд виніс йому

смертний вирок.

Список загиблих воїнів УПА.

Нижче наведені відомі прізвища або псевдо полеглих вояків.

1. «Полтавець» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Байди».

2. «Довбня» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

3. «Дон» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

4. «Донський» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

5. «Калина» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

6. «Короленко» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

7. «Морський» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

8. «Паливода» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

9. «Побережний» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

10. «Стороженко» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

11. «Цяпка» (прізвище, дата і місце народження незнані). Походив із Східної України. Стрілець сотні «Байди».

12. Бурмич Володимир «Цвіркун», 1916 р.н., село Терка Сяніцького повіту, стрілець сотні «Байди».

13. «Кручений» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

14. Мацько Дмито «Яблонський», 1923 р.н., село Дзвиняч Турківського повіту. Стрілець сотні «Бурлаки».

15. «Мороз» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

16. «Пиріг» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

17. «Сніжний» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

18. «Соловій» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

19. Сушко (ім'я незнане) «Трава», народився в селі Стежниця Сяніцького повіту. Стрілець сотні «Бурлаки».

20. «Чатина» (прізвище, дата і місце народження незнані). Стрілець сотні «Бурлаки».

21. Когут Василь «Роман», народився 1919 року в селі Колодниця Стрийського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

22. Крук Лука, 1910 року народження, село Шарпанці Сокальського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

23. Малий Богдан «Карпо», народився у селі Свидник Турківського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

24. Ковтун Іван, народився у селі Свидник Турківського району. Стрілець сотні «Бурлаки».

Джерело: літопис УПА та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 16 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

*********

1944 рік

Сотня УПА-Північ, просуваючись територією Кам’янець-Подільщини, у селі Соломна роззброїла двох бійців винищувального батальйону, у селі Гречани знищила документи сільради і телефонний зв’язок, у селі Зайчики конфіскувала колгоспні продукти. І після бою з московитами прорвалася на територію Тернопільщини.

1945 рік

Сотня УПА-Північ у селі Горіхове на Волині спалила будівлю сільської ради і роззброїла відділ винищувального батальйону. Здобуто автомат і 6 гвинтівок.

У селі Панищів (нині не існує) на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний НКВД, голова сільради і 5 бійців батальйону.

Зв’язкова ОУН Марія Чубай – «Оксана» загинула в бою з московитами у селі Гаї на Львівщині.

У селі Грушів на Дрогобиччині повстанці під час раптового нападу захопили в полон секретаря райкому КП(б)У по кадрам і завідувача відділу освіти. Першого розстріляли, другого відпустили після пропагандистської бесіди.

1946 рік

Відділ сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у селі Розтоки на Львівщині знищив автомобіль з кіноустановкою.

Під час бою з московитами біля села Сарнів на Львівщині загинув надрайонний провідник Євген Смик – «Клим».

1947 рік

Рейдова група УПА біля села Наливайка на Київщині роздала населенню антирадянські листівки та продукти харчування, конфісковані з колгоспного складу.

1948 рік

На Дрогобиччині повстанці знищили МТС у селі Стрілків і спалили клуби у семи селах Комарновського району.

У селі Дворець на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради і двох радянських активістів.

1950 рік

У бою з московитами у селі Доброгостів на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, у тому числі кур’єри надрайонного проводу ОУН Степан Магур – «Бурлак» і Юрій Варгаш – «Береза».

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

16 листопада 1868р. у Києві народився Богдан Кістяківський – соціолог, філософ, правознавець, громадський діяч.

Народився у родині юриста, криміналіста, професора Київського університету Св. Володимира Олександра Кістяківського. Київську класичну гімназію Богдан не закінчив, бо його виключили звідти за створення гуртка «саморозвитку», де таємно вивчалася заборонена українська мова і література. Кістяківський склав екстерном іспити в Рівенській Олександрійській гімназії і одержав атестат зрілості. Вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де працював батько. Невдовзі був виключений за зв’язки з активістами українського руху на Галичині.

Вступив до Харківського університету та невдовзі був відрахований за участь у студентських демонстраціях. Кістяківського в цей період двічі заарештовували: в Австро-Угорщині як російського, а в Росії як австрійського шпигуна.

Вищу освіту він намагається отримати на юридичному факультеті Дерптського (Тартуського) університету.

Там захоплюється ідеями марксизму, перекладає українською праці соціал-демократів праці, бере участь у підпільних гуртках разом з Петром Струве, Анатолієм Луначарським, Миколою Бердяєвим. Але знов арешт і відрахування з університету.

1895-го року Богдан Кістяківський виїзджає за кордон, навчається на філософському факультеті Берлінського університету під керівництвом видатного соціолога Георга Зіммеля, потім бере участь в наукових семінарах у Стразбурзькому та Паризькому університетах і врешті-решт здобуває вищу освіту.

1898-го Богдан Кістяківський захищає у Стразбурзі докторську (магістерську) дисертацію. Його ім’я стає відомим серед філософів і соціологів.

Розчарувавшись у марксизмі, повертається до Петербурга, співпрацює з журналами «Жизнь», «Мир Божий», «Свобода и культура», «Вопросы философии и психологии».

1909-го року стає приват-доцентом московського університету і московського комерційного інституту, читає курс адміністративного права. У лютому 1917-го року в Харківському університеті захищає ще одну дисертацію і стає доктором державного права. Переїжджає до Києва, де працює професором, керівником кафедри державного права Київського університету та приватного юридичного інституту, деканом юридичного факультету.

Основою докторської дисертації Богдана Кістяківського була узагальнююча праця «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права», яка побачила світ 1916-го року.

Кістяківський підтримує проголошення Української Народної республіки. У березні 1919-го його обирають штатним академіком Всеукраїнської Академії наук по кафедрі соціології, членом різних комісій з питань права.

Помер в Єкатеринодарі (Красноярський край, Росія) 16 квітня 1920-го року. Там і похований.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

15 листопада 1938 року – поляки жорстоко покарали 130 буками, зробивши інвалідом відому дитячу письменницю Іванну Блажкевич. Ця звіряча розправа не залякала письменницю – вона усе життя вела пропагандистську діяльність.

Народилася 9 жовтня 1886 року в с. Денисові Козівського району.

У 1914 її чоловіка, Івана Блажкевича, призначають директором Залуквянської школи; з початком Першої світової війни він мобілізований на фронт, справами школи керувала вона. Налагодила роботу відділку «Сільського господаря», кооперативу «Власна поміч», читальні, рятункового комітету помочі тим, хто повертався з заслання.

1 листопада 1918 вона була у Львові, де в числі перших склала присягу на вірність ЗУНР. На її заклик сотня молодих жителів Залукви 2 листопада перебрала владу в Галичі.

Закінчила екстерном Львівську учительську семінарію 1920 р. Тривалий період працювала вчителькою і вихователькою дитячих садків у галицьких селах, вела активну громадську роботу серед жінок і молоді.

1938 року була важко пацифікована польськими шовіністами -польські жандарми покарали 130 буками, по чому вона стала інвалідом.

У вересні 1939 року обиралась депутатом Народних Зборів Західної України. В 1941 — 43 рр. була директором с/г школи в с. Денисові.

За радянської влади неодноразово була на «співбесідах» у НКВД.

1963 року зусиллями Ірини Вільде Іванну Блажкевич прийнято до спілки письменників України.

До останніх днів життя вона працювала на літературній ниві: писала мемуари про свої зустрічі з відомими письменниками минулого, нові вірші для дітей. Померла І. Блажкевич 2 березня 1976 р. в рідному селі Денисові.

Публікації.

Виступала в різних жанрах дитячої літератури: поезії, драматургії.

Вийшли з друку її збірки «Подоляночка», «Прилетів лелека», «Чи є у світі щось світліше», «Прилетіла ластівочка».

Іванна Омелянівна Блажкевич — автор спогадів про І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Вітошинського, П. Думку, К. Устияновича, О. Кульчицьку. Збирала пісні, афоризми, етнографічні матеріали. Була ініціатором створення Денисівського краєзнавчого музею.

Померла 2 березня 1977 року.

Джерело

http://www.upu.plast.org.ua/kureni/upu16/patron/

15 листопада 1944р. московити заарештували Ольгу Ванкевич директору школи в с.Чайчинці.

фото село Чайчинці та околиці.

Село Чайчинці тодішнього Вишневецького району, Ольга була членом ОУН, надрайонною пропагандисткою УПА.

Два місяці жінка перебувала у Вишневецькій катівні на допитах. Засуджена на 15 років каторжних робіт із конфіскацією майна та 5 років позбавлення прав. Звільнена 3 березня 1955 року.

Джерело

https://teren.in.ua/2019/11/15/15-lystopada-v-istoriyi/

15 листопада 1967р. - журналіст В'ячеслав Чорновіл - за антирадянську діяльність засуджений до трьох років ув'язнення у таборах суворого режиму.

Фото Чорновола, заарештованого КДБ під час операції «Блок». 12 січня 1972р.

У радянських тюрмах та таборах Чорновіл провів близько 10 років. Засуджений 4 рази. В один із років витримав 83 допити і ніколи не свідчив супроти друзів. Його так боялася влада, що під Олімпіаду-1980 ініціювала кримінальну справу, звинувативши у замаху на зґвалтування.

Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки . 1989 р. Третій ліворуч у другому ряду В. Чорновіл.

*****

Саме Чорновіл ініціював проголошення Декларації про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Він отримав прізвисько в КДБ - "Неугомонный".

Вячеслав з батьками та сестрою

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/08/24/150177/

Цей день в історії УПА - 15 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

10 червня 1944 року у боях з військами НКВС біля с. Микулинці Літинського р-ну Вінницької обл. загинув командир УПА-Південь полковник Омелян Грабець "Батько" (ліворуч).

*********

1944 рік

На Станіславщині сотня «Летуни» УПА-Захід знищила начальника райвідділу НКГБ і трьох військових у селі Рошняте та двох військових НКВД у селі Сливки.

У селі Кримне на Волині повстанці знищили начальника відділу райвійськкомату, двох лейтенантів, двох військових Червоної армії та двох бійців винищувального батальйону. Захоплено в полон 15 радянських активістів, які невдовзі відпустили.

1945 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід атакував відділ НКВД, що заготовляв дрова біля села Посіч на Станіславщині. Знищено і поранено 65 військових.

Розвідка сотні «Опришки» УПА-Захід на шляху біля села Вигода на Станіславщині зіткнулася з московитами, у бою поранила двох москалів і відійшла без втрат.

У бою з московитами у селах Бродки, Довге, Застав’я, Кам’яна Гора і Любеля на Львівщині загинули кущовий провідник ОУН Іван Виткуш – «Дубець» і ще 10 повстанців.

У селі Корничі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного НКВД і міліціонера.

1946 рік

Станичний ОУН Павло Швидковський – «Сян» загинув у бою з московитами у селі Більче-Золоте на Тернопільщині.

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Рахівчик на Станіславщині. Знищений один боєць, решту роззброєно і розігнано.

1947 рік

Слідчий служби безпеки районного проводу ОУН Олексій Чабан – «Перевій» у лісі біля села Бабин Середній на Станіславщині наскочив на загін МВД і загинув у бою.

1948 рік

Відділи повстанців спалили сільраду в селі Пшеничник на Станіславщині, клуб у селі Серетець на Тернопільщині і будівлі колгоспу в селах Лівчиці на Дрогобиччині та Первятичі на Львівщині.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селі Кульчиці на Дрогобиччині загинув над районний провідник ОУН Опанас Шедний – «Рут».

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті

15 листопада 1920р. помер Іван Біберович Український актор, режисер і директор Українського театру в Галичині.

На сцену вступив 1874, залишивши Тернопільську гімназію. Був директором театру товариства «Руська бесіда» у Львові. Разом з режисером І. Гриневецьким збагатив репертуар найкращими творами українських та закордонних письменників.

З цим колективом не раз виступав на Тернопільщині, зокрема 1885р в Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Підгайцях, Бережанах; у Тернополі – навесні 1865р. і три місяці 1872р.

Джерело: історична правда.

*******

Життєпис

На українську драматичну сцену вступив 1874, залишивши Тернопільську гімназію.

У період 1881—1892, будучи директором

театру товариства «Руська бесіда» у Львові, разом з режисером І. Гриневецьким збагатив його репертуар кращими творами української та світової драматургії. З цим колективом не раз виступав на Тернопільщині, зокрема 1885 в Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Підгайцях, Бережанах; у Тернополі — навесні 1865 і три місяці 1872. Протягом 1872 — 1874 виступав у трупі Антона Моленцького, протягом 1874 — 1879 — у Руському народному театрі під дирекцією Теофіли Романович, 1880 —1881 — у трупі Омеляна Бачинського.

Проживаючи протягом 1894 - 1920 у Коломиї, очолював місцеві аматорські драматичні гуртки, виступав у ролях та режисером вистав.

Як актор Біберович відзначався у ролях лірико-драматичного плану: Петро («Наталка Полтавка» Котляревського), Гриць («Ой не ходи, Грицю…» Старицького ), Борис («Гроза» О. Островського).

Джерело Вікіпедія.

14 листопада 1999 у віці 93 роки помер Книш Зиновій Михайлович - Український політичний діяч, журналіст, історик, перекладач.

Народився в Коломиї в родині вчителів. Здобув освіту в початковій народній школі імені Тараса Шевченка та українській гімназії в Коломиї. Успішно завершив студії у

Львівському університеті і 1929 року здобув ступінь магістра, а 1930 — доктора права та політичних наук.

Брав активну участь в українському суспільному житті. Від 1924 року — член Окружної команди Української військової організації (УВО) у Коломиї, згодом — член Бойової референтури (псевдоніми Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький).

1929 року був заарештований польською поліцією і три місяці провів у в'язниці. 1930 призначений бойовим референтом Крайової Команди УВО. Брав участь у роботі першої конференції ОУН на західноукраїнських землях 24–25 лютого 1930 року, де була створена Крайова Екзекутива ОУН, у червні 1930 в Празі — в роботі конференції Проводу українських націоналістів (ПУН) з представниками Крайової Екзекутиви ОУН і Крайової Команди УВО, на якій обговорювалося розмежування завдань ОУН і УВО.

У листопаді 1931 року вдруге був заарештований і засуджений до 8 років тюрми за приналежність до УВО.

У червні 1936 року звільнений по амністії. Працював секретарем дирекції

«Центросоюзу» у Львові. В липні 1939-го знову заарештований. Вийшов на свободу після окупації Польщі у вересні 1939.

Після розколу ОУН став на боці Андрія Мельника. Від 1940 року — член Проводу і секретаріату ПУН (Краків), брав безпосередню участь в організації Похідних груп ОУН. У 1940—1941 роках — начальник канцелярії Українського центрального комітету (УЦК), у 1941—1942 — секретар дирекції «Народної торгівлі» (Львів ), посадник повітів у Калуші (1942), Золочеві (1943—1944).

Від травня 1944 року — в Австрії, від 1946 — у Франції. Був провідником ОУН у Західній Європі, секретарем світського відділу греко-католицької місії для українців Західної Європи і створеної при ній Суспільної служби.

Від 1949 року — у Канаді. Обіймав посади першого заступника Голови ПУН і генерального судді ОУН.

Джерело іст. ОУН УВО та Вікіпедія.

14 (26) листопада 1882р. народився Пилип Йосипович Капельгородський - Український письменник. Розстріляний московитами 19 травня 1938р.

Народився в селі Городище (тепер

Недригайлівського району на Сумщині) в багатодітній сім'ї.

Навчався в земській школі. За протекцією священника Василя Флоренського батько багатодітної родини (одинадцять дітей було в Йосипа Михайловича Капельгородського, колишнього кріпака князя Щербатова, та біднячки Уляни Федорівни) відвіз Пилипка з «маленького і убогого» Городища в Роменську духовну школу. "Ти пойми, чудак ти такий: вічний предстатель буде за тебе перед престолом Божим, " — так переконав отець Василь. Тож 16 серпня 1893 року одинадцятилітній хлопчик розпочав чотирирічний курс навчання в бурсі. "Я був найменший у всій школі і, мабуть, наймиршавіший, " — пригадував пізніше. 

Учився добре і невдовзі посів перше місце, однак перевагу надавав товариським обов'язкам. Був охочий до всіляких витівок проти шкільного режиму. Бурсацька система виховання так допекла майбутнього «заступника Христа на землі», що він пожбурив у вікно ненависного наставника нічного горщика. Другого дня,15 січня 1897 року «за бунтарство» він був виключений зі школи: йому видали свідоцтво, де у графі дисциплін стояла цифра «5», а в графі поведінки — «1».

Та саме дякуючи Пилипу Капельгородському дізнаємось про жахливий режим і гнітючу атмосферу, що панувала в духовній школі. У травні-вересні 1909 р. в армавірській тюрмі була написана автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», в якій він розповів про Ромни, своє навчання, дав блискучі характеристики своїм вихователям-наглядачам. Під тиском батьків змушений був вступити до Полтавської духовної семінарії.

У Полтавській духовній семінарії навчався разом з Симоном Петлюрою. Той, старший на три роки, сам підійшов: «Я чув про вас і хочу познайомитись: Симон Петлюра. Нам треба гуртувати кращих товаришів і будити національну свідомість». Юнаки мали спільні уподобання, водночас кохали попівну Параскеву, яка віддала перевагу Пилипові, не тільки тому, що був молодшим. "Може, відчувала, що вік Петлюри виявиться коротшим за обірване на слові життя Капельгородського. Симона, одного із творців української державності, знищать1926 року в Парижі, а Капельгородського розстріляють більшовики 1938 року в Полтаві, " — писав Ростислав Синько.

За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині 1902 р. його арештовує поліція. Пересвідчившись у неминучості викриття його як заколотника бунту, Капельгородський на п'ятому році навчання подає прохання про звільнення з семінарії і тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми.

Вирвавшись на волю восени 1909 р., Капельгородський переїздить на Північний Кавказ, де активно співпрацює в газеті «Терек» як публіцист.

Після революції 1917 повернувся на Україну і після численних арештів та низки пригод, пов'язаних зі складним і неоднозначним ставленням до нової влади, почав працювати в редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини». Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей.

Загибель:

19 березня 1938 року був заарештований, а

5 квітня 1938 р. «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області Капельгородського було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень у націоналізмі.

Вирок виконано у 19 травні 1938 року.

Джерело Вікіпедія та Т. І. Лазанська. Капельгородський Пилип Йосипович - Енциклопедія історії України 

Наші герої у спогадах очевидців: про Ярослава Ратуша, Кальчук Галину та Мирослава Зозулю.

на фото Кальчук Галина та околиці села Гущаки та Лозівка.

НАШІ ГЕРОЇ – ЯРОСЛАВ РАТУШ

Автор: Ірина Семчук з розповіді Ганни РАТУШОВОЇ.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Народився 6 травня 1919 року в селі Гущанки. П'ять років навчався у місцевій школі, а потім – два роки в гімназії, котру за великих матеріальних проблем родини не закінчив.

З 1943 року в УПА, воював у шумських лісах, з початку проти німців, поляків та червоних партизан, а як повернулися совєти і захопили терен, проти них. Одного разу ліс обступили большевики, сили були нерівними і, не зважаючи на відчайдушній опір, прийшлося пробиватися з оточення, хто як міг. Їх трійка хлопців вирушила у неблизьку дорогу. За три дні був у рідному селі. Та вже на другий день змушений переховуватися у бункері на добромівських полях. Його вже розшукували енкаведисти. При проведенні електролінії їх вичислили та заарештували, переправили до Новосільської тюрми. Важко описати ті знущання та побої, яким піддавали полонених повстанців вороги. Згодом Тернопільським судом засуджений до 15 років каторжних робіт. Відбував у Воркуті, працюючи у шахті 12 років. Чудом вижив та повернувся додому у 1956 році.

ГЕРОЇ СЕЛА ОБОДІВКА

У цьому невеликому селі, батьківщині славнозвісного художника Петра Обаля, люди теж боролися, як могли за волю України. Були бункери та криївки в господарствах Критовичів, Чернявських, Гринчишиних та на так званому Теофановому городі. Тут перебували десять повстанців: Мирослав Критович, Міхал Вегера, Ярослав Осадчук, Зеновій Стецюк, Міхал Стецюк, Мирослав Вітушинський, Теодор Рогачик, Володимир Осадчук, Фаюршик, Іван Мазур на псевдо «Береза».

На Печірній Волині загинули: Я. Осадчук, М. Вітушинський, М. Вегера. Решта впали в бою у рідному селі."Береза" аби не датися ворогам живим, скочив до копаної криниці, та енкаведисти витягнули його звідти, і після довгих знущань, розстріляли.

П. ОНИШКО.

ЗАГИНУЛА НА ЛІСОПОВАЛІ

Автор: Євгенія НАГАЙ м. Тернопіль.

Кальчук Галина, дочка Онуфрея і Теодори, народилася 28.02.1924 р. в с. Лозівка Підволочиського району. Загинула в Сибіру на лісоповалі в селищі Нова Чунка Іркутської області.

Галина закінчила сільську школу, навчалась в господарській школі в Бережанах. За першої більшовицької окупації вчилась в педшколі, за німецької окупації – в торговельній школі м. Стрий. Там була дуже активна, працювала в різних гуртках, співпрацювала з українським підпіллям.

З вибухом війни в 1944 р. повернулася до батьків в с. Лозівку, включилась в підпільну роботу. В 1945 р. виїхала до Львова, а потім в м. Стрий, де працювала касиром при фельдшерсько-акушерській школі.

28 лютого 1950 року Галину Кальчук арештували на вулиці міста. Везли її на вантажній машині в супроводі 2-х конвоїрів до обласного центру, в Дрогобич. По дорозі на них напали «лжебандеровці», стріляли, «вбили» конвоїрів, вона в це повірила, бо мала пальто, полите кров'ю. Завезли її в ліс у бункер. Почалось слідство. Про її зв'язок з підпіллям все знали. Були вроді й такі, що приходили в селі Лозівці до неї в хату. В своє виправдання розповідала про себе і про свою працю з підпіллям. Після 4-х діб таких допитів привезли в тюрму, маючи готовий матеріал на неї в суд.

Справа була групова. Також на вулиці в Стрию арештували її приятельку Євгенію Нагай, яку тримали в Стрию в кабінетах МВД на слідстві. Привезли в Дрогобич, як мали вже готовий матеріал. Тоді ж арештували вдома рідного дядька Галини Петра Обаля, художника і його дочку Віру. Слідство велось до вересня. Вирок винесла особлива нарада, по статті 54-Іа, 54-ІІ на 10 років режимних таборів. Галину направили в Іркутську область, Обалів – в Караганду, Є. Нагай – в Інту Комі республіки.

Галина писала батькам листи на російській мові, що було дозволено і тільки 2 листи в рік на одну адресу. Про загибель Кальчук Галини повідомили батьків дівчата, які з нею працювали.

ПРО МИРОСЛАВА ЗОЗУЛЮ

Зі спогадів Степана Шкільняка с. Нове Село (Записала Леся Плитка)

Мирослав Зозуля народився у селянській родині в с. Гнилички. Його життєпис складний та тернистий – мучився понад 10 років у сталінських тюрмах та концтаборах.

Мене злучила з ним доля ще з років навчання в Новосільській школі, куди ми ходили за часів окупації краю нацистами, а відтак – большевиками. Їх постійні знущання над нашим народом глибоко краяли юні серця. З молодих своїх літ ми мріяли, аби наша наймиліша Україна воскресла та стала незалежною. Такі ідеї проникли до серця кожного свідомого українця, особливо на Галичині.

В час навчання Мирослав запропонував мені рознести по хатах патріотичні листівки, які закликали народ до боротьби з московсько-большевицькою заразою. Обговоривши цю проблему прийшли до висновку, що робити це у Новому Селі ризиковано, так, як там квартирували емгебисти та їх прислужники. Мирослав казав, що це потрібно проводити у сусідніх селах. З його розмови я зрозумів, що він є зв'язковим УПА.

Одного разу, на урок до класу вдерлися чекісти і забрали Мирослава, здавалося ненадовго, а виявилося, що на 10 років. Його, малолітнього, допитували у вкрай нелюдські способи новосільські гебістські кати. Нікого на зрадив. Далі запроторили до Казахстану, а відтак – на Сибір. Повернувся у 1955 році, був великим патріотом та життєлюбом.

Джерело Вокспопулі.

Цей день в історії УПА - 14 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зліва направо: Степан Стебельський, Ірина Стебельська, мистець Михайло Мороз, Наталя Стебельська, кузинка Іванка Коцан, Богдан Стебельський. Самбір, 1932 р.

**********

1944 рік

Сотні «Журавлі», «Верховинці» і дві чоти сотні Заморського УПА-Захід атакували райцентр Вигода на Львівщині. Знищені капітан НКГБ, двоє рядових і 27 радянських активістів, ще двох поранено. Спалені три адміністративні будівлі, лісопильний і хімічний заводи.

Диверсійна група УПА-Північ підірвали вантажний потяг на ділянці Здолбунів – Дубно на Рівненщині.

Рій сотні «Журавлі» УПА-Захід неподалік села Креховичі на Станіславщині підірвав залізничну колію і знищив 6 московитів.

1945 рік

У сутичках з московитами у селах Кам’яна Гора і Сушно на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

Підпільник «Іванчук» загинув у бою з московитами у селі Блажів на Дрогобиччині.

1948 рік

У селі Жуківці на Тернопільщині повстанці знищили двох співробітників МВД.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селах Мшанець і Стрільбичі на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН «Гострий» і станичні Василь Кінаш – «Заєць» та Іван Булий – «Дзвін».

1950 рік

У бою з московитами у селі Жданівка на Дрогобиччині загинув Василь Спринський.

Джерело:

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

14 листопада 1877р. у Києві народився Дмитро Володимирович Антонович, історик, мистецтвознавець, громадський діяч.

Син відомого українського історика Володимира Антоновича.

Українським рухом зацівився ще в гімназійні роки. Навчався в Київському і Харківському університетах, які не закінчив через переслідування за участь у революційному русі. Основне коло наукових інтересів – історія мистецтва і театру.

Один із засновників і лідерів Революційної української партії (1900), програму для якої прохав написати Миколу Міхновського та видав окремою брошурою («Самостійна Україна»). А згодом став схилятися до ортодоксального марксизму, стояв біля витоків Української соціал-демократичної робітничої партії (1905). При цьому неухильно підтримував ідею незалежності України.

Засновник і перший директор Музею Визвольної боротьби України Дмитро Антонович у своєму кабінеті. Фото: archives-gov.ua.

«Сьогодні був націоналістом-шовіністом, завтра інтернаціоналістом, сьогодні захоплювався українськими спектаклями, завтра усе зло та лихо слав на голови «культурників», сьогодні аж нестямився от захвату, нерозумні статті Слонимського проти Маркса читаючи, завтра ж удавав із себе правовірного «марксиста», – відзначав мінливу вдачу Дмитра Антоновича Сергій Єфремов.

З 1906-го перебував за кордоном, де займався науковими студіями. Після повернення (1912) викладав у Київській мистецькій школі.

Один із співзасновників Української Центральної Ради в березні 1917-го, її активний член і сподвижник Михайла Грушевського. Був серед засновників Української академії мистецтв. Восени, під час поїздки до Одеси, Херсона і Миколаєва, вивчав питання про можливість українізації Чорноморського флоту. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії.

Після поразки національно-визвольних змагань емігрував до Праги. Відійшов від політики, займався науковою та викладацькою роботою. Один із засновників Українського вільного університету у Відні і Празі. Директор Музею Визвольної боротьби України у Празі. Організатор і керівник Українського історико-філологічного товариства. У середовищі української еміграції користувався великою пошаною й незаперечним авторитетом. Як зазначав Василь Біднов, Дмитру Антоновичу притаманне «систематичне уникання всього того, що викликає сварки й дезорганізацію, та непохитна принциповість у поведінці».

Помер 12 жовтня 1945-го у Празі (Чехія). Заповідав проспівати над його труною улюблені українські пісні, однак через присутність у місті радянських військ виконати їх не вдалося. За спогадами Івана Мірчука, люди були залякані, та й самі чехи радили «не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Пітик Володимир "Яр", член ОУН(б); станичний юнацтва ОУН на Золочівщині; зв’язківець на «лінії 44» по якій йшли люди і зброя для УПА на Волинь; заарештований німцями в 1943 р.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Пітик В. в кігтях смерти//Гомін України. – №40. – 26 жовтня 2010 – С.37

"Свій спомин присвячую тим друзям, що загинули з руки німецького окупанта під час транспорту в’язнів із тюрми на Лонцького (Львів) до концентраційного табору Гросс Розен в дні 21 січня 1944 року.

Про те, що такий транспорт буде, в’язні говорили вже довший час. Говорили багато про нього тому, що це була єдина надія залишитися живим, бо з тюрми майже нікого вже в той час не випускали на волю, а вивозили «на пісок» і там розстрілювали. Наприкінці 1943 та з початком 1944 року розстрілювали масово і то людей зовсім ні в чому не винних. Брали їх до тюрми, як закладників, тоді робили список, розвішували на публічних місцях і повідомляли «коли буде вбитий один німецький солдат, то ті люди, що є на списку, будуть розстріляні...

...В тій другій келії я зустрів Михайла Морду з Пітрич коло Золочева, з яким я перебував перед тим у «Золочівській тюрмі». Окреслення «Золочівська тюрма» беру в лапки тому, що це не була тюрма, а тимчасовий арешт у будинку, де приміщувалось гестапо. В правдивій тюрмі в Золочеві німці тримали французьких полонених. Від Морди я довідався про долю мого рідного брата Івана, який теж був у тій самій келії, але захворів і його забрали до шпиталю. Михайло потішав мене, що Іван, правдоподібно, повернеться знову до цієї келії.

...Хоч мій брат і був членом ОУН, то німці на те не мали жодних доказів, бо навіть не брали його на переслухання, а тримали в тюрмі, як закладника.... Зустріч з братом була для мене великою радістю, але не надовго, бо за місяць мене викликали на транспорт до концентраційного табору, а брата залишили надалі в тюрмі... Моя надія на те, що брат повернеться додому, не сповнилася, він залишився в тюрмі аж до приходу большевиків. Дальша його доля мені не відома. Додому він не повернувся і на еміграції його нема. Значить, загинув у тюрмі на Лонцького або на Сибірі...

...Пробудили нас скоростріли, що тарахкотіли коло нашого поїзда. Зразу ми думали, що нас відбиває польська партизанка, але зараз зорієнтувалися в ситуації, побачивши двері нашого вагона частинно відкритими. Напевно, наш поїзд задержався на котрійсь зі станцій, знову хтось підкрався до нашого вагона, віддротував двері і зник, тоді ті в’язні, що були коло дверей, повискакували. Але тим разом втікло не багато, не більше десяти осіб. Зараз за втікачами посипалися постріли, але есмани не зловили нікого, хіба що може застрелили кого під час втечі. Поїзд зразу задержався, есмани обступили наш вагон і зі всіх сторін почали його обстрілювати, а відтак відчинили двері з криком «хенде хох!» (руки вгору!).

23 січня, о шостій годині вранці ми прибули на залізничну станцію Бреслау. Трупів і поранених забрали на тягарові авто, а нас уставили чвірками і повели на гору, на південь від Бреслау до концентраційного табору Гросс Розен..."

13 листопада 1905р. у с. Дюксин на Рівненщині народився Ніл Хасевич (1905-1952) - художник - графік, член ОУН та УПА, Української Головної Визвольної Ради, Лицар Срібного Хреста Заслуги Української Повстанської Армії та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».

Ніл Хасевич. Автопортрет (олівець). 1945 р. Архів Центру досліджень визвольного руху

*****

Його порівнювали із Юрієм Нарбутом, Іваном Трушем і Василем Кричевським. Він був особистістю, безумовно, талановитою і неординарною. Його твори є у приватних мистецьких колекціях - від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних мистецьких салонах, але обрав собі інший шлях - складний і небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці 47 років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка і Василя Стуса.

Мова про Ніла Хасевича - графіка європейського рівня, члена ОУН, воїна УПА, творчість якого й досі недостатньо вивчена. Сьогодні, 4 березня минає 59 років від дня загибелі художника-повстанця.

Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 р. в с. Дюксин Костопільського повіту (тепер Костопільського району Рівненської області) в сім'ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона Івановича та Федорії Олексіївни Хасевичів.

В родині було троє синів, двоє з яких стали українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляками в с. Дерев'яне коло волинського містечка Клеваня), а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, що теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але став митцем-воїном УПА.

Коли Хасевичу було 14 років в його житті сталася трагічна подія - на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під поїзд. Матір загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя зостався калікою.

У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети - одержати освіту.

Після лікування Ніл продовжив навчання у художній майстерні Василя Леня у Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію, рік працює помічником іконописця. А у 1926 р., на компенсацію від французької компанії (власниці залізниці, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич продовжує навчання у Варшавській Академії прикладних мистецтв.

Ось яким він запам'ятався на початку навчання своєму землякові у академії Петрові Мегику:

"Молодий, років 20, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги - дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи, протеза... Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батьків нічого не одержує, бо там - не менша біда".

Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних мистецьких напрямках Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки у майстерні відомого польського графіка, професора Владислава Скочиляса.

Ще у студентські роки став одним із засновників і секретарем мистецького гуртка "Спокій", до якого входило 33 молодих українських художники-академісти, серед яких В. Васильківський, В. Гаврилюк, П. Андрусів, П. Мегик, П. Холодний-молодший, О. Шатківський та ін. Попри тяжке матеріальне становище, закінчує академію у 1935 році і отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.

Ще під час навчання Ніл Хасевич листувався з митцями із Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та ін. країн. Його роботи експонувалися на 35-ти виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі).

Художник нагороджений багатьма міжнародними дипломами і престижними нагородами: у 1931 р. його полотно "Прання" відзначене премією "Ватикан", у 1932 р. за портрет гетьмана Мазепи одержав диплом Варшавської академії, у 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві.

Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт в альманасі "Дереворит" високо оцінені фахівцями. У 1939 році у Варшаві видається альбом екслібрисів "Книжкові знаки Ніла Хасевича".

Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві). Отримав шанувальників у Польщі, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство.

Польська окупація 1918-1939 рр. Як це було

Після навчання Ніл Антонович повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі, бухгалтером у сільпо, малював і виставлявся.

На малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською і політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об´єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема з Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві.

Талановитий художник міг спокійно заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 р. каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили Хасевича докорінно змінити своє життя.

Через авторитет і повагу земляків Хасевича обирають мировим суддею в часи німецької окупації. Тоді ж він працює у рівненській газеті "Волинь" разом з Уласом Самчуком. Однак, розуміючи справжню мету політики нацистів, він залишає залишає мирну роботу й вступає в лави УПА.

Власне, саме Хасевич створив той візуальний образ УПА, відомий нам з архівів - від плакатів до нагород.

Зарекомендував себе прекрасним пропагандистом: був членом крайової референтури пропаганди, протягом 1943-1944 рр., працював у редакції журналу "До зброї", готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА "Український перець" та "Хрін", керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки).

Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків, бофонів і відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль "За боротьбу в особливо важких умовах"), навчав мистецтва гравюри молодих художників, які відходили вже на інші терени ілюструвати підпільну літературу.

Ілюстраціями "Зота" були прикрашені майже всі підпільні видання Волині і Полісся. Був у приятельських стосунках із наступником загиблого у лютому 1945 р. "Клима Савура" полковником Василем Галасою - "Орланом".

Більше плакатів і листівок Ніла Хасевича

Умови для праці у підпіллі були важкими, доводилося працювати на друкарському верстаті, схожому до того, на якому друкував ще Гутенберг, постійно відчувався брак відповідного матеріалу. Але геніальний митець і тут знайшов вихід, використовуючи те, чого на війні було вдосталь.

Так, у листі до Головного командира УПА у квітні 1950 р. графік зазначає, що для виготовлення відзнак "можна взяти метал із гільз артилерійських набоїв, або з більшовицьких орденів - вони мосяжні і легкоплавні".

За особливий внесок у визвольний рух самого Ніла Хасевича було нагороджено "Срібним Хрестом Заслуги" та медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах".

Однак оприлюднення його підпільних творів на Заході стало чи не смертельним вироком для митця. У 1951 р. роботи Хасевича потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів і були надруковані в альбомі "Графіка в бункерах УПА". Це остаточно довело до шалу радянське керівництво.

За розпорядженням з Москви "пресечь антисоветскую деятельность" упівського художника для його розшуку було створено спеціальну міжобласну оперативну групу, очолену капітаном держбезпеки Борисом Стекляром, заступником начальника відділенння 2 відділу УМДБ Рівненської області.

Щоденно збиралися матеріали про Хасевича, численним стукачам обіцялися посади, нагороди, почесті, цілеспрямовано шукали місце його знаходження.

Ця наполеглива, цілеспрямована операція на його пошук і захоплення, щедрі нагороди облавникам, свідчать, що упівський графік високо цінувався совітами. Адже шукали його з усіма "почестями", як особливо небезпечного для влади.

Зусилля були затрачені чималі, а відкрити місце його сховку допоміг випадок - розшифрували документи, знайдені в одній із викритих на Рівненщині криївок, в одному з яких ішлося про заготівлю для художника необхідних для роботи 5 кілограмів паперу та вишневого дерева. Там було також названо місце знаходження однієї з останніх на Волині криївок - біля с. Сухівці, за 12 км від Клеваня у Рівненській області.

Сексоти допомогли відшукати криївку, але живим Хасевич не здався - застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями - В´ячеславом Антонюком - "Матвієм" та Антоном Мельничуком - "Гнатом", спаливши перед тим усі важливі документи.

Людина, яка не схилилася під тягарем життєвих випробувань, не була настільки впевненою в собі, щоб не боятися видати важливу інформацію на тортурах.

Могили митця, як і двох побратимів, що розділили з ним смерть 4 березня 1952 р., і досі не знайдено. Тіла загиблих упівців, за давньою "пристрастю" енкаведистів до такого моторошного видовища, після трьох днів виставляння в Клевані для глуму, постраху та деморалізації населення вивезли в невідомому напрямі.

Посмертне фото друкарської боївки, позначене кимось із архівістів радянських спецслужб цифрами. 1 - Ніл Хасевич – "Бей-Зот", 2 - В’ячеслав Антонюк – "Матвій", 3 - Антон Мельничук – "Гнат". Березень 1952 року. Із альбому "Ніл Хасевич" (Львів, 2010).

******

Зброєю Хасевича були олівець і різець, папір і дерево. І хоч він не очолював збройних формувань, не керував бойовими групами і операціями, його дуже шанували в УПА, максимально оберігали і навіть наполягали на відході на Захід, але він відмовився.

Була якась особлива сила духу, нескореності перипетіям життя і примхам долі в цього невисокого, з фізичними вадами чоловіка. Цією незламністю були пройняті його твори і через них сила передавалися іншим повстанцям. І при обшуках, захопленнях криївок роботи Ніла Хасевича вилучалися поруч із цінними документами - як особливо важливі і небезпечні.

Під час підготовки публікації я гортала альбом робіт Хасевича. З-поміж багатьох інших чомусь запам'ятався портрет зовсім ще юної дівчини з гарними великими сумними очима, виконаний олівцем у 1945 році.

Портрет Жені (Євгенії Юхимюк – "Марти"). Олівець. 1945 р. Із альбому "Графіка в бункерах УПА".

Як вдалося з'ясувати, ця дівчина була зв'язковою "Мартою", справжнє ім'я - Євгенія (Женя) Юхимюк. На той момент їй був лише 21 рік. Кажуть, Хасевич був закоханим у неї, але безнадійно - у Жені був інший, один з бойових командирів УПА "Північ". Очевидно, малюнок зроблений незадовго до її загибелі навесні 1945 р.

Цей невеличкий, але можливо, значущий епізод з життя графіка мимоволі відкрився для громадськості під час презентації альбому. Розповіла про нього племінниця Жені.

Ось у такий спосіб історія розкриває нам ще одну свою таємницю з дуже інтимного, світлого боку. Наче демонструючи розбурханому політичними спекуляціями сьогоденню зовсім непафосне обличчя людей, яких сьогодення звикло бачити в героїчному ореолі.

Джерело:

Ірина Єзерська - Hауковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів).

13 листопада 1708р. московити захопили і знищили разом із цивільним населенням Гетьманську Столицю Батурин.

Батуринська фортеця (сучасна реконструкція)

*****

Ще у 1707 році гетьман Іван Мазепа дізнався про плани московського царя петра I повністю знехтувати Переяславський договір Богдана Хмельницького 1654 року – ліквідувати полковий устрій Війська Запорізького (тодішня назва української держави, що перебувала під протекторатом московського царя), перетворивши козацькі полки на драгунські частини московської регулярної армії. Саме тому з’явилися плани про союз зі шведським королем Карлом XII, який у той час воював з москалями.

Однак ці плани довелося реалізовувати пришвидшеним порядком. Карл XII, який планував вести свої війська на москву через Смоленськ, несподівано змінив рішення і повернув із Білорусі на українські землі. Причиною такого рішення стали переважаюча концентрація московських військ на смоленському напрямку та гостра нестача продовольства через застосування московитами тактики «випаленої землі»: московити, відступаючи, спалили сотні сіл, тисячі місцевих селян залишилися без житла і засобів існування. Карл ХІІ розраховував увійти до Батурина, щоб отримати продовольство, боєприпаси, збільшити свої сили за рахунок союзника. Мазепа, лишивши в Батурині залогу, пішов назустріч шведам.

Почувши про «зраду» Мазепи, Петро I направив до Батурина 20 полків на чолі з олександром меншиковим, аби випередити противника і першими захопити гетьманську столицю.

Очолили оборону укріпленої фортеці Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. Відданий Мазепі та Війську Запорізькому гарнізон, за підрахунками чернігівського історика Сергія Павленка, налічував 6,5 - 7 тис. військовиків, які складалися із сердюків та козаків. На озброєнні у них було від 70 до 100 гармат, у тому числі і надважкі мортири.

Відкинувши пропозицію меншикова здатися, 12 (1) листопада 1708 року гарнізон успішно відбив перший штурм фортеці. Однак уже другого дня, 13 (2) листопада, зранку московські війська розпочали відволікаючий штурм, а самі раптово провели основні сили стрільців через таємний хід у двір укріплення і після запеклого бою зламали опір козацьких військ та захопили Батурин.

Є дві версії поразки Українських оборонців. Від часів «Історії Русів» до сьогодення основною причиною поразки в історіографії вважалася зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа, який виступав за підкорення московитам, а тому був заарештований до майбутнього суду, але через свою людину Соломаху вказав таємний хід у фортецю агресорам. Однак новітня версія історика Сергія Павленка на підставі аналізу величезної кількості документів припускає, що падіння гетьманської столиці сталося не через зраду Носа. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до меншикова, підказали йому цей хід.

Після захоплення міста московити почали жахливу різанину і знищення. Спалені та обгорілі п’ять батуринських церков виразно засвідчують, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці. Але розлючені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями – розбивали двері, закидали у вікна смолоскипи. Особливо вони полювали за сердюками, безжально винищивши більшість із них. Внаслідок різанини у Батурині загинуло 6-7,5 тис. мирних громадян, 5-6,5 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків.

Факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора петра великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано:

«И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».

Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Уайтворт інформував із москви про втрати мирного населення в Батурині: 

«Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... 

Ціла Україна купається в крові. меншиков уживає засобів московського варварства».

Після зруйнування Батурина 40 років він стояв пусткою. На згарищі було заборонено будуватися і селитися. Гетьманську столицю перенесли до Глухова.

Джерело

Сергій Бутко, Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 13 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Тернопільщина, ймовірно Почаївський р-н, 1948р.

Зліва на право: Карнаух Василь "Васюта", Бондар Федір "Туман", Шегера Іван "Ярошко", Козаревський Степан "Тютюнник".

*********

1944 рік

У селі Трохлево на Тернопільщині повстанці атакували групу радянсько-партійних працівників. Знищені інструктор райкому КП(б)У та 3 бійця винищувального батальйону, поранений завідуючий районним земельним відділом.

Біля села Панасівка на Тернопільщині три сотні УПА-Захід вели оборонний бій із москалями. У бою що тривав кілька годин, знищено і поранено близько 300 військових. Втрати УПА: 60 загиблих.

1945 рік

Загони НКВД атакували табір сотні «Опришки» УПА-Захід біля села Ілемня на Станіславщині. Повстанці розділилися на окремі групи і, знищивши 6 москалів, прорвалися вглиб лісу. Загинули два воїни УПА (у тому числі ройовий «Всеволод»), ще 7 отримали поранення.

У боях у селах Куличків і Стремінь на Львівщині один повстанець загинув, двох захоплено в полон.

Чота УПА-Захід атакувала райцентр Пробіжна на Тернопільщині. Знищені 20 військових і радянських активістів, спалені будівлі райвідділу НКВД, райвиконкому і районного військкомату. У перестрілці загинули 7 воїнів УПА, ще двох поранено.

1946 рік

Під час бою з москалями біля села Дзвинячка на Тернопільщині повстанці знищили двох агентів МВД. У перестрілці загинули двоє повстанців.

1947 рік

Відділ повстанців атакував збори радянських активістів у селі Скулин на Волині. Важко поранені 7 активістів, спалено сільраду.

Під час боїв з москалями у селах Баня, Липовець і Унятичі на Дрогобиччині загинули 6 повстанців, у серед них – кур’єр окружного проводу ОУН «Гонта» і зв’язкова Марія Добрянська.

1948 рік

У селі Гериня на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МГБ і директора місцевого заводу.

У селі Комарин на Тернопільщині підпільники знищили телефонну лінію.

1950 рік

У боях з москалями у селах Баранівці, Ковиничі і Свидник на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Івашко – «Зарічний» і ще троє повстанців.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.