Доля відміряла йому короткий шевченківський вік – 47 років. У його житті і творчості, у тій напруженій роботі на ниві рідної культури, звичайно ж, були й окремі помилки, але жодного кроку, не освяченого любов’ю до рідного народу, не було. Він мав кілька псевдонімів – Василь Чайченко, Іван Перекотиполе, Борис Вільхівський, Л.Яворенко, М.Гримач, Немірич Ю, криптоніми В-ий, М-р С. та ін. З-поміж цих прибраних імен, якими користувався письменник у своїй літературній праці, найбільш вдалим визнають його псевдонім П.Вартовий. На сторожі рідного слова, історії, культури він, справді, стояв вартовим. І був першим не в одній її царині.
У родині було п’ятеро дітей (Борис, Петро, Ганна, Любов, Аполлінарія). Борис був першою дитиною в сім’ї. Народився він 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (звідси його псевдонім Вільхівський). Невдовзі (1876) батьки переїхали в Кути (Долбіно, Долбин Кут) під Харковом. Сюди Борис приїжджав на канікули, а потім щоліта відпочивав зі своєю родиною. Батько Грінченка, Дмитро Якович, нащадок козака, вибився у штабс-ротмістри. Був людиною працьовитою та чесною і дуже пишався своїм потомственним дворянством. Мати Поліксенія Миколаївна – щира, гуманна та добра жінка, за походженням росіянка, донька полковника Літарєва, поміщика села Великі Проходи Харківського повіту. Вона зовсім не володіла українською мовою, пізніше твори сина спонукали її вивчити мову, щоб читати написане ним.
Хлопчик уже з п’яти років читав, його не можна було відтягнути від книжки. У семирічному віці захопився „Тарасом Бульбою” М.Гоголя. Тарас та Остап, які самовіддано захищали рідну землю, стали улюбленими героями малого Бориса. Йому теж захотілося бути письменником, і він почав складати вірші та оповідання і видавати рукописний журнал. Хлопчик змушував дорослих читати свій журнал, писав навіть статті у ньому. І хоч у сім’ї не розмовляли українською мовою, Борис ще дитиною вбирав її чари, спілкуючись зі своїми ровесниками – селянськими дітьми – та їхніми батьками. А на весіллях, хрестинах і похоронах переймався народними звичаями, заслуховувався піснями й казками, легендами й переказами. Батько забороняв говорити українською мовою, а хлопець не зважав на ту заборону, його приваблювала фольклорна творчість рідного народу. Ще тоді в дитячі свої літа Борис почав складати словник української мови, не підозрюючи, що використає цей матеріал у справжньому Словнику, виконуючи замовлення «Киевской старины».
Тринадцятирічному Борисові потрапив до рук „Кобзар” Т.Шевченка. Якраз тоді він, учень реальної школи, прибув до батьків на канікули і на горищі, в старій скрині серед закинутих речей, побачив Шевченкову книгу. Вона його так вразила, що Борис після цього почав писати і вірші, й оповідання, і свій журнал тільки українською. За його словами, Шевченко здавався йому пророком, який „торкається головою неба”.
1875 року Борис вступив до Харківського реального училища, але тільки в 1 клас, оскільки вакансій в гімназії не було. Це був єдиний навчальний заклад, куди зміг потрапити хлопець, і який він так і не закінчив: на п’ятому році навчання Бориса звідти виключили без права продовжувати навчання. Освіту Борис здобув самостійно, працюючи над собою. Річ у тім, що в Харкові Б.Грінченко зустрічається зі своїм колишнім репетитором студентом-народником К. Філіп’євим, який дає йому читати й розповсюджувати заборонену літературу. У Бориса під час обшуку знайшли заборонені книги, після чого його вкинули у в’язницю. Жандарми планували через Грінченка вийти на слід керівників народницького гуртка, які готували замах на Олександра ІІ. Але їхні сподівання виявилися надаремними.
П’ятнадцятирічний юнак поводився мужньо, не зламали його ні допити, ні жорстокі умови ув’язнення: камера, у якій він сидів, була холодним і мокрим підвалом. Одягнений в арештантський халат, він мерз, та й годували хлопця (спеціально, як вид тортур) солоною їжею, а води не давали. У розслідуванні справи брав участь генерал-губернатор Лоріс-Меліков, що невдовзі займе посаду міністра внутрішніх справ.
Діяли і через батька, якому поставили умову або „показать свою отцовскую власть над сыном”, або – заслання всієї родини Грінченків у Сибір протягом 24 годин. Батька пускали в камеру, щоб він дізнався, у кого Борис брав заборонену літературу, але той, навіть побитий батьком, не зізнався. Сказав хлопець про це тоді, коли довідався, що К.Філіп’єв у безпеці. Про мужність Бориса у в’язниці поширювалися легенди серед молоді, він став її героєм. За словами Сергія Єфремова, ім’я Б.Грінченка стало стягом для цілого покоління.
Та півторамісячне ув’язнення було фатальним для юнака. Окрім того, що його виключили з училища, він позбавлявся права здобути не то вищу освіту, а й середню. У жахливих умовах ув’язнення Б.Грінченко захворів на туберкульоз, який, зрештою, і вкоротив йому віку.
Після в’язниці майбутній письменник рік перебував на поруках у батька на хуторі Кути, займаючись самоосвітою. Вивчав німецьку та французьку мови. Згодом досконало оволодів чеською та польською, вивчав норвезьку та італійську.
Матеріальне становище сім’ї погіршало, і Борис відправляється на власний хліб. Він пішки добирається до Харкова. Тут йому вдалося знайти житло у передмісті Журавлівці в чоботаря. Жив у кімнатці з маленьким віконечком із родиною господаря.
Брат матері М. Літарєв (генерал, член військового суду) допоміг влаштуватися дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Аж через 4 місяці Борисові почали платити 10 крб. щомісячно. Тож довелося вчити дочок свого дядька ще за 10 крб. Зароблених коштів вистачало на хліб із чаєм, та ще інколи мати з дому передавала молока. Робота ж була пов’язана із справами селян, і Борис саме тоді побачив невміння неосвічених людей відстоювати свої права, і в нього з’явилося бажання стати народним учителем.
Самотужки підготувавши і склавши при Харківському університеті екстерном іспити на звання народного вчителя, Борис Дмитрович домігся, що його „якимось чудом пущено вчителем на село”. Понад десять років свого життя письменник віддав учительській праці, бо був твердо переконаний, що саме тут принесе велику користь рідному народові. Ішов за німецьким філософом Лейбніцом, який твердив: „Той, хто держить у руках просвіту, може змінити обличчя землі”. А Борисові так хотілося змінити духовне „обличчя” свого народу!
Тернистим видався учительський шлях вісімнадцятирічного педагога, що розпочався з 1881 року на Харківщині в селі Введенське Зміївського повіту. Наступного року він працював в російськомовній школі с. Єфремівка (Тройчатій), але мешкав у сусідньому українському селі Чунишине (зараз Семенівка). Тож вранці йшов на роботу в Харківщину, а ввечері повертався в Полтавщину, де жив „в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах”, але був задоволений, бо того, чого шукав (українського лексичного і фольклорного багатства), мав досить. Молодий учитель компонував для дітей популярні книжки, брошури. Найвизначніші з них „Про грім та блискавку”, читанка „Од снігу до снігу” (створені в Єфремівці) не втратили своєї актуальності в читанні сучасної дитини.
1883 року Б.Грінченко перебував на літніх учительських курсах у Змієві. Тут він познайомився із духовно близькою йому людиною, зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою Марією Гладиліною, письменницею, яка виступатиме в літературі під псевдонімом М.Загірня. Все життя їх об’єднувало не тільки взаєморозуміння і велике кохання, а й важка праця. Запальний молодий учитель був відомим серед педагогів. Його поважали за відданість учительській праці, за гострий розум і любов до дітей. У статті „Якої нам треба школи” письменник відстоював ідеї навчання рідною мовою. Учитель Б.Грінченко переконував своїх сучасників, що „з чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку” – цей постулат покладено і в основу оповідання „Дзвоник” (1897).
З 1884 року письменник вчителює в с. Нижня Сироватка на Сумщині. Саме тут створені оповідання „Без хліба” (1884), „ Сестриця Галя” (1885), „Сама, зовсім сама” (1885). Але й у цій школі він затримався ненадовго – всього рік.
Найдовше (1887–1893 рр.) Б.Грінченко працював у приватній школі відомої просвітительки Христини Алчевської – в селі Олексіївка на Луганщині (тоді Катеринославщина). Христина Данилівна взяла Бориса під свій захист, коли його звинувачували за зв’язки з В.Самійленком, який якраз перебував під жандармським розслідуванням. Але і в школі Х.Алчевської учитель відчував пригнічення: навчання велося не українською мовою. Не було книжок, підручників. Та всупереч офіційним заборонам, Борис навчав дітей української грамоти. Він сам переписував друкованими літерами доступні дітям українські твори, впорядковуючи саморобні книжечки для читання. Хоч школа була російською, завдяки старанням подружжя Грінченків, діти знали, що вони українці, вивчали свою історію і географію, цікавилися літературою, читали твори кращих українських письменників, а вечірнє читання книжок для дорослих стало гарною традицією в Олексіївці. Педагогічна праця спонукала Б.Грінченка написати для дітей підручники „Рідне слово” (1889) та «Українська граматка » (1907).
Непрості взаємини склалися в письменника з Х.Алчевською. „Я поважаю її як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань, – так відповів на запросини взяти участь у святкуванні 30-річного ювілею діяльності Христини Алчевської. – Я вважаю, що українці повинні служити Україні і українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність”. І він не приїхав на ювілейні урочистості і навіть не дозволив прочитати на вечорі свого попереднього вітання Х.Алчевській.
Наприкінці 1893 року Грінченки виїхали з Олексіївки, –– письменник пішов з учительської праці.
З 1894 року родина Грінченків оселилася в Чернігові. Тут він отримав посаду в земстві завідувача оціночним відділом, пізніше – відділом народної просвіти, далі– секретаря земської управи. Тож долею учителів письменник опікувався й у Чернігівському земстві: дбав про покращення умов життя і праці вчителя, про створення бібліотек, клопотався відкриттям шкіл.
Працюючи в земстві, Б.Грінченко віддався літературній творчості, зокрема драматургії, хоч не мав на це стільки часу, скільки йому хотілося б. Саме літературу Борис Дмитрович вважав своїм покликанням – високим і гідним його людського Я . Він мріяв про два роки творчої праці, але… Письменник саможертовно зрікався насолоди вільної творчості в ім’я громадянського обов’язку перед рідним краєм: ”Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської”.
Як педагог він розумів роль казки в дитячому вихованні. Тож активно виступив у жанрі віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел черпав сюжети для цих творів. «Книга казок віршем» з’явилася 1894 року у Львові. Сюди ввійшло майже двадцять казок. Збірка мала велику популярність серед дітей, вона неодноразово перевидавалася. Разом із казками І.Я. Франка, його збіркою «Коли ще звірі говорили» «Книга казок віршем» Б.Грінченка розпочинала жанр української літературної казки.
У Чернігові письменник організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу. Коштів не вистачало. Щоб здешевити вартість книг, Борис та Марія і коректуру, і редагування рукописів взяли на себе. Вони випустили у світ більше 45 видань загальним тиражем більше 180 тис. примірників, закладаючи на них кошти мецената Івана Череватенка, а незрідка й свої власні, хоч самі жили, заощаджуючи на елементарних побутових потребах.
Чимало сил і здоров’я Б.Грінченко віддав музейній справі. Письменник і його дружина упорядкували каталог музею старожитностей В.Тарновського. Вони врятували для нащадків ту частину колекції, що пліснявіла від вогкості в одному з київських підвалів. Півроку праці пішло на «Каталог музея украинских древностей». Тільки Шевченкових експонатів аж 758 пройшло через їхні руки. І ці врятовані ними Шевченкові твори, картини й речі зараз містяться в Державному національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві.
У Чернігові Б.Грінченко багато праці доклав як фольклорист і етнограф. Він був першим, хто так грунтовно зібрав фольклорні скарби Чернігівщини, видавши їх тритомною працею „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях”. Четвертим томом цієї праці письменник вважав фольклорну збірку «Из уст народа».
На початку літа 1902 р. Грінченки переїхали до Києва, на запросини редакції «Київської старовини». Грінченко мав довершити працю кількох поколінь інтелігенції над українським словником, матеріали до якого знаходилися в редакції.
Завдяки надлюдській енергії Грінченка чотири томи „Словаря української мови” побачили світ за два роки (1907-1909). „ Думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складання нового словаря з того матеріалу, який дала „Киевская старина” та зі свого ...” . Разом із Марією Загірньою він здійснив працю, яка стала рубіжною в українському словникарстві. За словами О.Гончара, тільки любов здатна була звершити цей подвиг. І звичайно ж то була любов до України, та ще небачена працездатність подружжя Грінченків, що по 10 – 12 годин, закинувши всяку іншу роботу, трудилися над словником. „Словарь української мови” був відзначений Російською імператорською академією наук другою премією Миколи Костомарова (срібною медаллю).
На словнику Б.Грінченка ґрунтувався український правопис, прийнятий у 20-их роках ХХ століття і з певними змінами чинний і нині.
У Києві Борис Грінченко видавав першу українську періодичну пресу: щомісячний журнал „Нова Громада” і щоденну газету „Громадська Думка” (пізніше «Рада»). Чимало здоров’я і часу вклав письменник у створення київської „Просвіти”, яку очолював та керував у ній роботою видавничої комісії (було опубліковано багато науково-популярних книжок, організовано лекцій і проведено літературно-музичних вечорів, зібрано значні кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві).
Членами товариства були відомі діячі української культури: Олена Пчілка, Леся Українка, М.Лисенко, Л.Яновська, Марія Загірня, М.Грушевський, Іван Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський та ін.
У Києві письменник створив першу публічну бібліотеку, (її книжковий фонд нині в ЦНБ АН України імені Вернадського). Те укомплектування «Просвітою» змістовної народної бібліотеки стало для Б. Грінченка його улюбленою важливою справою. До книг мав святе ставлення. Все життя родина письменника збирала книги і насамперед ті, що стосувалися України. Тож у заповіті просив нащадків, щоб його бібліотека збереглася як ціле, просив не змішувати її книги з загальним фондом, мати окремий каталог і окремі шафи, називати „Бібліотекою Марії і Бориса Грінченків”. Книги не видавати додому, а дозволяти (безкоштовно) працювати з ними в читальному залі. Марія Миколаївна після смерті Б.Грінченка намагалася виконати цей заповіт свого чоловіка, для цого вона навіть купила приміщення на Бульварно-Кудрявській вулиці для бібліотеки.
Тут, у Києві, Б.Грінченко зазнав не тільки радощів натхненної праці, а й невимовного горя втрати своїх рідних: матері, доньки і внука. Тяжка сімейна драма спричинила в Грінченка спалах пригаслого туберкульозу. Він влітку 1909 року лікується в Будаївці під Києвом (нині Боярка). Тут хворому не допомогло, сподівалися на теплий клімат Італії, тож батько позичив грошей.
У серпні 1909 року в Києві Б.Грінченко складає свій духовний заповіт, а в вересні із дружиною приїздить на лікування в невелике італійське містечко Оспедалетті. Та Італія зустріла непривітно: та зима була холодною, вітряною…
6 травня 1910 року в будинку №2 на вулиці Віа Вітторіо Еммануеле (зараз район Колді Роді, провінція Сан-Ремо) письменник помер.
В останню подорож на Україну Б.Грінченка проводжали українці-емігранти, що перебували тоді в Оспедалетті, та італійці, які високо цінували особистість українського патріота. В Італії знали про нього, як про велику людину, яка все життя працювала для рідного краю, віддала йому свою єдину доньку й померла серед їхньої вічнозеленої, вічно заквітчаної природи (саме такими словами відгукнулася італійська преса на смерть Б.Грінченка).
Поклавши домовину й два вінки у вагон, прибраний пальмовим гіллям і трояндами, один із італійців сказав промову, яку закінчив словами: «Прощай, робітнику, що стільки зробив для свого краю, стільки страждав за його. Ми, італійці, складаємо тобі останню пошану».
Поховали Б.Грінченка в Києві. Кілька тисяч людей проводжали домовину письменника на Байкове кладовище. Такого похорону з Шевченкових, мабуть, часів не зазнала Україна. В перші після похорону дні багато людей приходило одвідати могилу, квітчаючи її свіжими щодня квітками. Між небіжчиком та громадянством повстали міцні зв’язки, що найкраще показували, кого ховала того дня Україна.
Кого втратила Україна в особі Б.Грінченка, сказав у прощальній промові С.Єфремов: «Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя».
Джерело:
http://grinchenko.kubg.edu.ua/index.php/zhyttiepys/biohrafiia
