#календарукраїнцівСибіру
вівторок, 5 січня 2021 р.
З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ
5 січня 1891 р. в Грабові народився Євген Рудий - воїн УСС та УГА, викладач.
Його батько Василь був учителем. Перед вибухом Першої світової війни Євген проживав в Дрогобичі. В серпні 1914. р. пішов добровольцем в легіон Українських Січових Стрільців, де потрапив в сотню Дмитра Вітовського. Тут дослужився до рангу підхорунжого. Від листопада 1918 р. в лавах УГА, де здобув ступінь четаря. Був в складі 1 Гірської бригади, з якою перейшов в травні 1919 р. до Чехословаччини. Тут в 1921 р. закінчив торгові курси в Ліберцях.
Після повернення в Галичину, викладав в учительській гімназії м.Самбір. В часі Другої світової війни покидає Україну, а 17 лютого 1950 р. кораблем „Дженерал Блек" прибуває в Нью Йорк, США. Оселившись в Філадельфії продовжує брати участь у громадському життю.
Рудий був довголітнім членом Об'єднання бувших Вояків Українців Америки у Філадельфії, де виконував обов'язки культурно-освітнього референта. Також був нагороджений ювілейним пам'ятним знаком в честь 50-ліття УСС і Хрестом Симона Петлюри. Автор ряду історичих статтей, кількох п'єс і оповідань ("Ще ся той не вродив, щоб усім догодив", "Страчене життя", "Жінка-Лицар — князівна Віра, дочка Лаборця", "Пінокій сватом", "Більше засоромився, як налюбився").
Також зберігся цікавий спогад Євгена Рудого про події в Самборі в часі зміни радянської окупації на німецьку:
САМБІР
Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю 22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку. У четвер, 26 червня на вул. Мазницькій, на Бліху, Новому світі та вулиці Дрогобицькій почув я з моїми сусідами постріли машинної зброї. У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (З км від Самбора), які носили молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дрогобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештовують коло суду, відводять до тюрми і там розстрілюють.
На вулицях Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій та ін. лежать постріляні люди, ніхто собі цього не вмів пояснити.
В суботу, 28 червня прийшов до мене знайомий і сказав, що большевики втікають від німців стрімголов, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід додав, що люди йдуть до тюрми, щоб між розстріляними розпізнати своїх найближчих і знайомих.
Там, у тюрмі, багато людей пізнало між розстріляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок тощо. Не проминуло й півгодини по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в бік тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, хто прийшов до тюрми розпізнавати трупів, після чого повернулися до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі.
У неділю, 29 червня, прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там застали ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. По кімнатах і коридорах суду лежали постріляні чоловіки, жінки і діти, багато між ними молодих осіб. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80-ть у пивницях суду і в'язниці, де містилися склади, лежало повно змасакрованих осіб. Між ними багато жінок, дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спиною колючим дротом руки, в роті повно дрібно посіченого скла або ганчірки. Всі дістали кулю у потилицю. Перед розстрілом кожний перейшов страшні тортури, як вказували на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, порізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, в основному молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів важко було розпізнати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величезному похороні взяло участь 5-6 тис. осіб.
З тих, що були закопані між корчами, лише частину вдалося перевезти на цвинтар до братської могили. Більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопано глибше на тому місці, де знайдено.
Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нараховано близько 720 осіб. Ще не закінчили возити трупів з в'язниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь Сташек, колишній шофер НКВД в Самборі, розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а також помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозили трупи розстріляних в'язнів.
Коли ми пішли з кількома німецькими жандармами на Дністер, Сташек показав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, – казав Сташек, бо німці вже зайняли Турку... Коли ми почали розкопки, то здавалось, що трупів не можна буде перевезти на цвинтар, бо вони вже повністю порозкладалися, тому їх перенесено на інше місце – коло 20 метрів далі від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большевиками, не знайдено ані живих, ані мертвих. Їх большевики вивезли та розстріляли в інших місцях.
По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис:
"Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами".
5 січня 1880р. на Івано-Франківщні народився Василь Костів, більше відомий під псевдонімом Верховинець, хореограф, перший теоретик українського народного танцю, композитор, диригент і фольклорист. Максим Рильський назвав Василя Верховинця «чародієм українського танцю». Розстріляний московитами у Києві 11 квітня 1938 року.
А тим часом ми почали разом розучувати оперу “Продана наречена”. Тижнів зо півтора я вже свою партію знав, і він почав розписувати інші партії, щоб мати готові, коли трупа з’їдеться на літній сезон. Ми вдвох рушили на сезон до Полтави, де я з половини липня найняв театр у саду, що належав громаді полтавських урядовців”.
У цьому театрі Василь Верховинець працював як актор, хормейстер та диригент упродовж 1906–1919 років.
1930-го у Полтаві Верховинець разом з дружиною, акторкою Євдокією Волошко, створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс». Вони виступали в новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. Цей колектив із шаленим успіхом гастролював по містах України.
1935-го у Лондоні відбувся Перший міжнародний фестиваль народного танцю. Колективи оперних театрів з Києва та Харкова готував Верховинець. Парубочий триколінний «Гопак» виконувався у дуже швидкому темпі, схожому на вихор. До закінчення танцю зал загримів оплесками. «Все це було новим для нас. – писала «Таймс» від 18 липня 1935-го. – Танцюристи з України виконали “Гопак” з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм».
Протягом 1927-1937 років його тричі заарештовували у «Справі СВУ», за вигаданими звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, у організації повстання проти радянської влади,… 1938-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві винесла Верховинцю вищу міру покарання.
Розстріляли його у Києві 11 квітня 1938 року.
Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/5/1880-narodyvsya-horeograf-vasyl-verhovynec
Цей день в історії УПА - 5 січня.
Ветерани УПА на урочистостях із приводу 50-річчя УПА, урочище Вовчак у Свинаринському лісі на місці колишнього села Вовчак (ліквідоване радянською владою) Турійського р-ну Волинської обл., яке було базою УПА "Січ", жовтень 1992 року.
*********
1944 рікЗагін «Імені Колодзінського» УПА-Північ у бою з радянськими партизанами біля села Осова на Рівненщині знищив 12 партизан. Здобуто 3 автомата, 3 гвинтівки, патрони.
1945 рік
У селі Богданівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.
1946 рік
Сотня «Дзвони» УПА-Захід біля села Сулятичі на Дрогобиччині атакувала пошукову групу НКВД. Знищено 10 військових.
У боях з московитами у селах Воля Жовтанецька, Зашків, Полонична і Поморяни загинули станичний ОУН Ярослав Городецький – «Терен» та ще четверо повстанців.
У засідці біля села Буряківка на Тернопільщині повстанці знищили 22 військових НКВД (у тому числі начальника райвідділу, двох оперуповноважених, начальника штабу винищувального батальйону, чотирьох дільничних) та 3 радянських активістів (народного суддю, старшого ветеринарного лікаря, зоотехніка), що проводили передвиборче зібрання.
На залізничній станції в селі Задвір’я на Львівщині повстанець знищив капітана і рядового НКВД.
1948 рік
Двоє повстанців, оточених пошуковою групою МГБ у селі Ямівці на Чернівеччині, у перестрілці знищили військового і змогли прорватися.
Під час облави загону МВД у селі Гірське на Дрогобиччині загинула зв’язкова ОУН Марія Мартинців.
1949 рік
У селі Осмолода на Станіславщині підпільники роззброїли двох бійців винищувального батальйону і підірвали потяг на вузькоколійній залізниці.
Під час бою з московитами у селі Жулин на Дрогобиччині загинули слідчий СБ (служби безпеки ОУН) районного проводу «Дніпровий», двоє кур’єрів та ще один повстанець.
Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.
5 січня 1935р. московити за відмову зросійщувати словники Української мови заарештували Бориса Антоненка-Давидовича, Українського письменника, перекладача, дослідника Української Мови.
Після таборів повернувся в Україну. 1946-го його знову ув’язнили і відправили на довічне заслання до Красноярського краю.
Через 10 років повернувся до Києва.
Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/5/1935-nkvd-zaareshtuvalo-movoznavcya-borysa-antonenka-davydovycha
понеділок, 4 січня 2021 р.
З січня 1891р. в містечку Куликові біля Львова народився Степан Шах - сотник УГА, педагог (класичний філолог), діяч «Просвіти», мемуарист.
З розпадом Австрії в жовтні 1918 р. зголосився до рідного війська і був приділений до групи отам. Андрія Долуда, до куреня сотника Михайла Климкевича і в рядах цього куреня брав участь в боях з поляками довкола Львова. Розпорядком ДСВС (Державний Секретаріят Військових Справ) з дня 1 березня 1919 р., Вісник ДСВС, ч:8, був підвищений до ступеня сотника. За Збручем, в чотирикутнику смерти, щасливо перебув двократну пошесть страшного тифу.
По катастрофі УГА на Наддніпрянщині, весною 1920 року повернув до Львова і був вибраний до Головного Виділу Матірного Т-ва "Просвіта". Був довголітним секретарем цього Виділу. Згодом став учителем в українській академічній гімназії у Львові, а від 1932 р. є директором української гімназії в Перемишлі.
Виїхавши на еміґрацію до Німеччини, деякий час був учителем в німецькій гімназії в Ляндсберґу. Потім постійно замешкав у Мюнхені і тут розвинув жваву і широку громадську і суспільну діяльність. Очолював Об'єднання Комбатантів УГА, головував в Управі Крайового Об'єднання Українського Християнського Руху, був членом Спілки Українських Журналістів, а останньо посвятився справі і був головою Т-ва "Рідна Школа", яка утримує український інтернат у Мюнхені і за його заслуги було обрано його головою. Написав спомини п. з.: "Між Сяном і Дунайцем" і "Львів - місто моєї молодости".
Помер 1978 Сідней, Австралія.
Джерело. Вісті комбатана.
Дмитро Микитюк, хор. УГА
4 січня 1911р. народився Володимир Макар "Вадим" - працівник пресово - інфор. референтури ЦП ОУН, підпільної радіостанції "Вільна Україна", співзасновник і член редколегії видавництва "Літопис УПА".
Скінчивши гімназію Володимир навчався на математичному – природознавчому факультеті Львівського університету. За підпільну працю ОУН зазнавав переслідувань та арештів, в червні 1934 р. його кинули в сумнозвісну в’язницю Березу Картузну, котра виділялася з поміж інших польських тюрем “вишуканими” тортурами і знущаннями. Після виходу з неї, 1949 р. далі виконував завдання ОУН підтримував зв‘язки з І. Климовим – “Легендою”. Опісля з 1943 – 1944 рр. була праця на підпільній радіостанції “вільна Україна” в Карпатах. Важко захворівши, Володимир Макар невдовзі одержує розпорядження виїхати за кордон. У 1956 р. в Торонто вийшла його книга „Березна Картузна” – про українських політв’язнів їх мету і прагнення. Останні роки співпрацювали з Сокальською газетою Голос з-над Бугу. Помер у 1993 р. в Канаді.
З КОГОРТИ НЕЗЛАМНИХ
(Історична довідка про Володимира Макара)
Володимир Макар - відомий український громадський діяч і публіцист, провідний член ОУН - не просто'належав до легендарного покоління, що дало Україні Бандеру, Шухевича, Старуха, Климіва, Мирона та інших славних борців, але був близько знайомий із багатьма із них, працював і боровся з ними пліч-о-пліч під гаслом: "За Україну, За Волю, За Народ". Все своє життя він присвятив служінню українському народові.
Народився 4 січня 1911р. у Станиславові (Івано-Франківську) в родині підстаршини австрійської армії. Рано залишився, сиротою: 1915 р. померла мати, а в 1920 р. - батько; мешкав у сиротинці Сестер-Служебниць, а з осені 1920 р. - у бурсі "Мала Семінарія", навчався у Станиславській державній гімназії з українською мовою навчання, яку закінчив 1929 року. Тоді повернувся до родини в село Поториця Сокальського повіту. У 1929-32 рр. навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету й мешкав в Академічному домі. Протягом 1932 року двічі був арештований польською поліцією. В червні 1934 р. - липні 1935 р. ув'язнений у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Згодом займає посаду повітового провідника ОУН Сокальщини. 9 квітня 1936 р. заарештований і засуджений на сім років. Вийшов на волю 9 вересня 1е)39р. Повертаючись додому, під час бомбардування німцями поїзд), був іяжко поранений в ногу, яку через небезпеку гангрени ампутували в Бресті. Незважаючи на це він не залишається осторонь визвольних змагань. З вересня 1941 р. працював референтом суспільної опіки повітового Українського Допомогового Комітету в Сокалі, однак уже в квітні 1942 року пішов у підпілля.
З весни 1940 року працював у групі крайового провідника ОУН Івана Климіва - "Легенди". З літа 1942 р., працює у пресово-інформативній референтурі Проводу ОУН під псевдом "Вадим". Упорядковував звіти та ]нші підпільні матеріали, робив огляди й виписки для інформації провідний діячам ОУН і редакцій підпільної періодики. З жовтня 1943 р. В. Макар працював у редакції підпільної радіостанції "Вільна Україна". У квітні 1944 року захворів на тиф.
Влітку 1944 р. залучений до групи Генерального Секретаріяту Закордонних Справ УГВР на чолі з М. Лебедем, працював у м. Інсбруку (Австрія), а з вересня 1947 року - у Брюсселі (Бельгія). Після конфлікту в 34 ОУН, згодом в ЗП УГВР працював у структурах, які підтримали позицію С. Бандери. У Бельгії В. Макар одружився з Параскевією-Терезою Бавтро і в грудні 1951 р. переїхав до Канади, де активно долучився до громадсько-політичного життя. Належав до провідних діячів ОУН, СУМ, Ліґи Визволення України, Товариств: "Просвіта", "Україна", Колишніх вояків УПА, НТШ та інших. У 1975 році Володимир Макар стає один із засновників багатотомного видання "Літопис УПА", що функціонує досі, публікуючи на своїх сторінках унікальні матеріали з історії українського визвольного руху. У 1976 році стає членом Президії і редколегії Видавничого комітету, де працював до самої смерті. Один з організаторів товариства "Надбужанщина" і співредактор його збірників.
За свою творчу і жертвенну працю В. Макар отримав нагороди та відзначення: Почесне членство *УДК в Бельгії (1948); Пропам'ятну грамоту Ліги визволення України (1974); Шевченківську медаль і грамоту (1975); Почесне головування Товариством колишніх вояків УПА в Канаді та дві грамоти (1982); Почесне головування в об'єднанні "Надбужанщина" (1989).
Найбільш помітний доробок В. Макара є в царині публіцистики. Він був автором десятків статей і нарисів, передусім на тему збройної боротьби УПА й ОУН, визначних діячів: Миколи Лемика, Івана Климіва, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандеру й інших, які друкувалися в журналах, альманахах і пресі, а декотрі опубліковані окремими брошурами. З 1955 року Макар редагував сторінку "Вояцька ватра" у газеті "Гомін України" (понад 200 чисел), де подавав статті про визвольні змагання та опрацьовані ним спогади учасників. Через десятиліття, вже перебуваючи на еміграції, Макар вважав за свій обов'язок продовжувати боротьбу, започатковану в Україні. Розуміючи, що переможне завершення визвольної боротьби нації неможливе без опертя на досвід попередників, В. Макар ставить собі за завдання^відобразити спротив ОУН і УПА через призму своїх споминів та ровесників. Поява спогадів Макара стала справжньою подією у житті української діаспори. Його книги "Сім літ визвольних змагань" (Буенос-Айрес, 1946), "Береза Картузька" (Торонто, 1956), "Бойові друзі" (Торонто, 1980), "Від Бистриці до Бугу" (Торонто, 1983) швидко знайшли вдячних читачів в усіх куточках Землі, куди доля закинула українця.
Володимир Макар - "Вадим" помер 26 грудня 1993 року, в м. Торонто (Канада) й похований на цвинтарі Святого Володимира в м. Оквил.
Джерело. http://www.library.sokal.lviv.ua/postati_makar.html
Микола Посівнич
Кандидат історичних наук, президент
благодійного громадського фонду
„Літопис УПА” імені Володимира Макара
Наші герої: сім’я Одинаків Мати повстанця
1. Знимка Петро Одинак, син Івана і Марти Палюк (псевдо – “Підкова”, народився 1912 р., с. Нижня Лукавиця Стрийського району – загинув 24.03.1945, с. Станків).
Член ОУН з 1938 року. В УПА з 1944 року. Член кущової референтури СБ ОУН-УПА.
****
Сонячного морозного ранку, у неділю 25 лютого 1945 року, у селі Нижня Лукавиця, що на Стрийщині, віруючі сім’ями сходилися до церкви на службу Божу. Священик розпочав богослужіння, високо під купол злинув спів церковного хору, коли раптом за вікнами несамовито голосно заторохкотіли кулемети, пролунали автоматні черги, почулися вибухи гранат. Через деякий час все затихло. Стривожені селяни покинули церкву, а відважніші ґазди та підлітки пішли на Cтавище – десь півтора кілометра рівнинної місцевості від села до лісу. Відкрилася страшна картина: на вкритому білим снігом полі яскравіли червоні плями крові, а посеред них лежали понівечені тіла двадцяти п’яти партизанів – вихованців ідейно-політичної школи Української Повстанської Армії, яких готували для ідеологічної роботи. Три дні тому вони отаборилися на околиці села. Пошматовані кулями, молоді хлопці були наскрізь пробиті ще й багнетами. Вдалині виднілося п’ять саней з московськими карателями, що, зробивши свою диявольську справу, покидали поле бою. Полеглих лукавчани поховали у братській могилі на сільському кладовищі, а на Ставищі насипали могилу і встановили березовий хрест. За Хрущова, бувало, хтось вночі його зрізав, але вже через кілька ночей на могилі білів новий хрест. З настанням Незалежності щороку на місці бою вшановують пам’ять українських воїнів богослужіннями і жалобними мітингами. Так трагічно увійшла Нижня Лукавиця в історію боротьби ОУН-УПА проти загарбників нашого краю.
Звичайно, і в цьому селі з початку 1930-х років діяла ОУН, були і тут герої-партизани (професор Лев Шанковський у своїй праці “УПА на Стрийщині” пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині), але на тлі трагедії 25 лютого 1945 року власні втрати і здобутки у боротьбі за Самостійну Україну якось тьмяніли, про них говорилося мало. Утім, автор книги “Історія одного села. Село Станків” (м.Львів, 2005) Ганна Дашко згадує і про Лукавицю: “…партизани УПА переходили роями (9 – 10 осіб) в інші станиці. Станківські зв’язкові найчастіше вели партизанів у село Лукавицю і на хутір Пилу”. Описуючи трагічну долю загону повстанців, вона також згадує про це село: “У бункері перебувала розслідувальна боївка УПА. Їх було шестеро: командир Василь Бабій, його син Микола, стрільці Петро Стефанків зі Станкова, Петро з Лукавиці, Гнат Мельник та “Зуб” (справжнього його прізвища не пам’ятає ніхто). Гната Мельника у зв’язку з тяжким захворюванням відправили на лікування… Але боївка уже була “продана” більшовицьким агентам і захоплена зненацька. Це сталося у суботу, 23 березня 1946 р. (насправді – 24.03.1945 – В.Ш.)… Криївка була приречена, шансів на пробій не було ніяких… Батько підійшов до пораненого сина, обняв його, притис до грудей. Попрощавшись зі всіма воїнами, підніс пістолет. Пролунав постріл, командир упав. Його приклад наслідували Петро Стефанків і Петро з Лукавиці… Живим узяли “Зуба”. Чотирьох партизанів на фірі наказали Ользі Солтис завезти у село. Потім партизанів скинули при дорозі… За три дні сільські хлопці завезли вбитих партизанів на цвинтар і похоронили їх. Мама Петра з Лукавиці вночі відкопала могилу і на плечах занесла сина на цвинтар рідного села”.
Хто прочитав останні рядки, нехай встане і низько схилить голову перед цією жінкою. Любов до України спонукала її послати двох своїх синів до лав Української Повстанської Армії, а неземна материнська любов привела її до братської могили, щоб відшукати тіло своєї дитини, перенести та погребти його у рідному селі біля поховань предків. Звати її Марта. Походить з давнього сільського роду Палюків – заможних ґаздів, які щоденною працею здобували хліб насущний, народжували дітей і вчили їх сумлінно працювати, жити за українськими традиціями, любити Господа та свого ближнього. Брат Тимофій Палюк закінчив Стрийську ґімназію, записався добровольцем у Січові Стрільці, воював проти російської армії, потрапив у полон. Повернувшись додому, довгі роки учителював – спочатку в рідному селі, а потім у Стрию. Писав вірші, любив грати на гітарі та співати народних пісень. До нього зверталися шанобливо: “Пане професоре”.
Тендітна, зграбна, працьовита вона була чи не першою красунею у селі і багато парубків мріяли мати її за дружину. Обрала ж собі Івана Одинака – веселого товариського хлопця, хвацького як до роботи, так і до танцю та пісні. Жили між собою в мирі й любові, сумлінно працювали, дбали про добробут сім’ї, народжували дітей: у 1912 році – Петра, потім що три-чотири роки сповивали Анну, Тимофія, Катерину і Розалію.
Злигодні Першої світової війни обійшли їх, як і Нижню Лукавицю загалом, стороною. Але потому польський уряд розпочав насильницьку полонізацію, що викликало гострий спротив селян. В ті роки галичани відзначалися високою національною свідомістю. Адже повсюдно діяла “Просвіта”, по селах відкривалися читальні, велику роль у збереженні українства відігравала греко-католицька церква. Справжніми проводирями для лукавчан були парохи Петро Ґедз, Юстин Ільницький, Юліан Тарантюк, Петро Кішка, які не тільки проповідували слово Боже, але й навчали людей високої моралі, патріотизму, тверезості. Діти наслідували батьків і не піддавалися впливу польської школи, ба більше: зневажали окупантів та їхню історію. Якось на уроці вчитель-поляк запитав першокласника Павла Микитина: “А повєдз, Нікіцінє, як виґльондала Польска за Стефана Батожи?” Товстенький Павло підійшов ближче до дверей і з глибоким задоволенням відповів: “Як штири ср…ки з-за корча!” – та й дав драла.
Після створення Організації Українських Націоналістів боротьба стала добре налагодженою і впорядкованою. В читальні сільські артисти грали патріотичні вистави, діяв молодіжний хор, постійно відзначалися шевченківські дні та інші урочисті дати, всі дотримувалися принципу “Свій до свого – по своє!” На саме Різдво 1934 року під час служби Божої в церкві члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів скинули з хорів листівки, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. У рапорті до прокуратора при Стрийському Окружному Суді комендант постерунку польської поліції у Жулині Якуб Новак писав: “…я отримав достовірну інформацію, що вони (Гошовський, Шпіцер і Янів – В.Ш.) були розповсюджувачами цих листівок… В ході слідства не вдалося встановити виконавців цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН”. Брати Петро і Тимофій Одинаки також стали членами організації, а сестри – прихильницями ОУН та активними просвітянками.
Червоно-коричневі “благодійники” Європи внаслідок змови Молотова-Ріббентропа розірвали Польщу. До рук московських спецслужб потрапили документи польської поліції, в яких була інформація і про членів ОУН. За неповних два роки непрошені “визволителі” вчинили щодо села і його мешканців стільки злочинів, що утиски австрійської чи польської влади супроти українців виглядали наче опіка суворого батька над неслухняними дітьми. Комуністична влада одразу заборонила в Галичині діяльність всіх українських політичних та громадських організацій. Спеціальні загони НКВД арештовували та вивозили до Сибіру найбільш свідомих українців і націоналістів; проводили несанкціоновані обшуки, забираючи книги, календарі, журнали, газети. У кого знаходили багато літератури, того також чекав Сибір.
З Нижньої Лукавиці вивезли сім’ю потомственого дяка Романа Гошовського, у домі якого назбиралося багато церковної, історичної та політичної літератури. Батько автора оповідав, що професор Тимофій Палюк плачучи спалив свою немалу бібліотеку – усю ніч горіла коштовна література у нього вдома та в печах сусідів Івана Шпіцера і Йосипа Палюка. Коли почалася війна, більшовицькі кати, перед тим як ганебно показати німцям свої замотані в “портянки” п’яти, встигли замордувати у Стрийській тюрмі сотні безневинних кращих синів України. Дякувати Богові, брати Одинаки зуміли переховатися і не потрапили до лап хижих посланців Москви.
Про німецьку окупацію і злодіяння фашистів написано багато. Хоча щодо нашого села, то цей період був доволі спокійним – нікого німці не вбили, давали можливість працювати, не проводили експропріацій. Троє німецьких офіцерів квартирували в оселі багатших господарів. Потім хазяйка згадувала, що вони дітей частували шоколадом, дорослих чоловіків – запашними цигарками, а їй не забували подякувати за обід чи випрану сорочку. Відступаючи, німці нічого у людей не забрали. Не було розбоїв, мародерств, гвалтувань; не було голоду, холоду, несказанних злиднів – це прийшло разом з “другими москалями”.
З наближенням радянських військ чимало молодих хлопців поповнили лави УПА. Члени ОУН пішли в партизани, бо знали, що комуністична каральна машина жорстоко з ними розправиться. Інші воліли боротися і загинути за волю України, а не йти на фронт воювати за більшовицьку імперію. Марта благословила двох своїх синів – Петра і Тимофія – та зятя Семена Одинака на боротьбу з ненависним ворогом. Усі троє стали вояками УПА – Петро під псевдонімом “Підкова”, а Тимофій мав псевдо “Степ”. Петро і Семен залишили на руках своїх дружин по двоє маленьких дітей. Другого зятя – Семена Микитина, – як і решту здорових сільських чоловіків призовного віку, мобілізували більшовики. Ненавчених, погано одягнених, майже беззбройних їх тут же погнали на передову лінію фронту. Більшість із них, у тім числі і Семен Микитин, загинули або пропали безвісти.
На початку 1945 року НКВД розв’язав нещадну війну з українськими повстанцями та посилив репресії супроти мирного населення. Тисячі досконало вишколених, добре озброєних чекістів замість того, щоб захищати рідну червону імперію на фронті, здобували сумнівну славу, полюючи на партизанів та чинячи наругу над місцевим людом. В селах постійно перебували загони облавників. Знову ріками потекла кров патріотів, рясно полилися материнські сльози.
Вночі 11 лютого 1945 року невеликий загін бандерівців по льоду річки Жижави, береги якої густо поросли кущами, підійшов до рідного села Тимофія. Він зголосився добровольцем розвідати обстановку і роздобути харчів. Наблизившись до крайньої хати, тихенько постукав у вікно, запитав господаря чи є у селі москалі та попросив допомогти продуктами. Той сказав почекати у дровітні, сам же через протилежне вікно вужем вислизнув надвір і майнув до школи, де бенкетували енкаведисти. Втомлений боєць, не відчуваючи загрози, задрімав у затишку дровітні, коли раптом як вистріл: “Брось оружіє! Рукі ввєрх!..” За тим катюги почали знущатися над молодим партизаном. Його привели до школи і били прикладами по голові так, що сусідам це видалося за удари по дошці. На стократно повторене і підкріплене новими жорстокими побоями питання: “Гдє остальниє?” – Тимофій не відповідав. Врешті мучителі втомилися. Насолоджуючись виглядом понівеченого бранця, у якого шкіра клаптями звисала з голови, а обличчя і шия були залиті кров’ю, вкинули його до підвалу, самі ж продовжили пиятику.
Вже під ранок, коли всі поснули, мати взяла горщечок з гарячою картоплею, нечутно підповзла до ляди пивниці і тихенько покликала: “Тимку, я принесла тобі їсти”. У відповідь почувся важкий стогін, а потім слова: “Мамо, я нічого не хочу. Моліться лише, щоб Господь якнайскоріше забрав мою душу!” Наступний день, що припав на Собор Трьох Святителів, був сонячний, але дуже морозний. Напівпритомного, зі зв’язаними за спиною руками Тимофія везли на санях до Сколе. Сорочкою він замотав собі голову, щоб притулити обривки шкіри до оскальпованого черепа та бодай трохи зупинити кровотечу. Був у благенькому піджачку на голе тіло, але навіть мати боялася подати йому теплий одяг – за таке всю сім’ю могли вислати до Сибіру, – тільки наповненими сльозами очима спостерігала з-за фіранки, як мучиться її дитина. Тимофія засудили на 15 років. Каторгу відбував у Норильську. Після звільнення, у віці неповних сорока років, помер на чужині – комуністична влада заборонила йому повертатися в рідну Україну.
А господар з крайньої хати за свій юдин вчинок відразу одержав помешкання у Сколе і виїхав із села.
Сутички між українськими партизанами та облавниками почастішали. Через два тижні після арешту Тимофія сталася трагедія на Ставищі. Ще через місяць у сусідньому селі Станкові суботнього надвечір’я загинула боївка ОУН-УПА. Її несподівано атакували солдати карального загону лейтенанта Віктора Горбатюка у бункері на Лисій горі. Троє бійців, щоб не потрапити в полон, покінчили життя власноруч, а важко пораненого молодого хлопця Горбатюк розстріляв з автомата. Чотирьох мертвих роздягли до нижньої білизни, потім зробили по одному пострілу в голову, а далі завезли до Станкова. Закривавлені тіла покидали біля дороги – нібито для впізнання. Через три доби станківські хлопці вночі поховали загиблих на цвинтарі у братській могилі. Троє – Василь Бабій, його син Микола та Петро Стефанків – були зі Станкова. Четвертого ніхто не впізнав.
Страшно переказувати, що комуністичні безбожники творили з покійниками далі. Про це свідчить Стефанія Бенюх – очевидець події: “Перед Великоднем приїхав Мирон Лисенко і наказав відкопати тіла, а тоді наказав скинути їх в “охабу” (потік біля цвинтаря). Для цього зігнали людей зі села. Селяни просили, щоб не лишати тіла загиблих тут, бо там паслася худоба, літали мухи і т.д. Коли Лисенко поїхав геть, прийшло багато жінок, чоловіків і дітей, щоб заново похоронити вбитих. З болота їх витягували гаками.”
Таке дикунське відношення до померлих було характерним для більшовицьких варварів з кримінальними замашками: крадькома, без суду і слідства розстріляли царську сім’ю, познущались над трупами то спалюючи їх, то обливаючи кислотою, потім невідомо де закопали, а недавно невідомо кого урочисто поховали вже як святих великомучеників. Натомість, тіло антихриста Лєніна оберігають як святиню. Але чому “було”? Раніше “ мочили в охабах”, а зараз – “в сортирах”.
Невдовзі лейтенанта Горбатюка вистежив і вбив партизан Косило з Лисовичів.
Тим часом наближався Великдень. Бідолашна мати наскладала кошичок яєць, збила кілька грудок масла, приготувала домашнього сиру, взяла вишитий рушничок, тузінь писанок і понесла у Стрий, щоб продати та пристарати трохи грошей на свята. Зайшла до знайомої стриянки, якій звичайно збувала свій нехитрий товар. Посиділи, трохи погомоніли, напилися чаю, взаємно подякували одна одній, побажали веселих свят. Марта вийшла у коридор і мало не обімліла… У кутку стояли чоботи-“анґліки” – вшиті з добротної шкіри, з кованими обцасами, халяви оздоблені металом. Саме в такі був узутий Петро, коли йшов воювати за рідний край. Жінка взяла чоботи в руки, довго роздивлялася, притулила до грудей, затим поцілувала. Вже не мала сумніву, що це взуття її сина.
– Касуню, звідки у тебе ці чоботи? – тихо спитала господиню.
– У мене мешкає кватирантка. До неї ходить якийсь лейтенант, то він подарував. Сказав, що це трофей, здобутий ним у бою під Станковом, – відповіла та.
Нещасній матері потемніло в очах і вона плавно опустилася на підлогу…
Як бачимо, сталінські “орли” насправді були стерв'ятниками-мародерами, іншими словами – звичайними грабіжниками, які крали на полі бою речі вбитих і поранених. Безкарне мародерство було для них додатковим стимулом, оскільки дозволяло краще їсти, більше пити і навіть купувати любов дешевих шльондр.
Невдовзі після загибелі Петра заарештували і кинули у застінки сколівської тюрми його дружину Параскевію та сестер Анну і Розалію. Їх жорстоко катували: не давали спати, їсти, пити; били куди попало, повибивали зуби; виривали волосся, здирали нігті; закривали у підвалі, до колін заповненому холодною водою. Допитували: “Де Петро? Де Семен?” Мужні жінки нічого не сказали, хоча у Параскевії і Анни залишились вдома малолітні діти.
Брати заручників в усі часи вважалося справою огидною. Сьогодні ми з осудом говоримо про такі дії мусульманських терористів. Але вони напевно навчилися цієї підлої орудки у радянських чекістів. Хоча Сталін мовбито говорив, що “діти за батьків не відповідають”, у дійсності арешти рідних і вибивання зізнань були для них звичайною практикою.
Перед Великоднем Одинаки зосталися лише з дочкою Катериною, яку мучителі не чіпали, оскільки вона була “армєйка” – тобто дружина мобілізованого на фронт чоловіка. У хаті панували такий сум і горе, що до свят навіть не готувалися. Зранку у страсну суботу горопашна мати встала і каже: “Я не витримаю! Іду відкопувати Петра!” Іван перелякано зойкнув: “Чи ти здуріла, жінко! Там Горбатюк! Він тебе заарештує…” Але материнське серце не зважало на небезпеку – взяла рискаль і попрямувала на станківський цвинтар. Петрову могилу відшукала не відразу, бо свіжих захоронень було чимало. Поки розглядалася, невідь звідки узявся старенький сивоволосий чоловік і лагідним голосом проказав: “Ось тут твоя дитина”. Обережно приступила до роботи. Тремтячі і ослаблені від пережитого руки були неслухняними. Лопата раз за разом випадала з долонь. Але почувалася на диво спокійною, ясний розум підказав, що треба копати в ногах, аби не покалічити обличчя. Відкопала босі ноги: “Ні, це не ноги мого сина”. Інші – теж не його. Потім показалися ноги Петра. Їх легко впізнала по прикметних зав’язках на кальсонах. Мати припала до синових ніг, окропила їх гарячими сльозами і потихо заголосила:
“Синочку мій найдорожчий! На кого ти мене покинув? На кого ти покинув своїх діточок і дружину, батька і сестер? За що, за які гріхи кровопивці забрали твоє молоде життя?
Боже милосердний! Чому Ти не скарав на смерть братовбивцю Каїна? Ти дозволив йому жити і навіть запевнив, що ніхто не вб’є його, бо зазнає помсти всемеро. Тепер його виплодки заполонили світ. Московські каїніти загарбали чужі землі, завоювали силу народів, руйнують Твої храми, крадуть, вбивають, відбирають чуже добро, розлучають сім’ї, чинять наругу над твоїми дітьми. Ти ж, милосердний, мовчиш і дозволяєш їм сіяти зло, кривду, горе. Допоки то буде тривати? Чи треба чекати аж до Страшного Суду, а чи Твоя Правда і Справедливість переважать Твоє Милосердя і наше горе віддасться їм всемеро?
Господи, прийми душу мого сина до царства небесного і прости йому гріхи, скоєні ним свідомо чи невільно. Амінь”.
Тим часом підійшли чоловік та Федір Атаман. Останній щойно повернувся з фронту без однієї ноги. Знав про горе Одинаків, бачив як сусідка пішла з лопатою на Станків і здогадався про її наміри. Запряг коня, поклав на підводу плуг, трохи сіна, забрав Івана і подався за нею. Якби зустріли карателів, то сказали б, що їдуть орати. Спільними зусиллями обережно розгорнули землю і їм відкрилося чисте, біле-біле, красиве обличчя Петра. Час його не спотворив, виглядав умиротвореним, ніби відпочивав після добре виконаної роботи. Тільки під оком зіяв отвір від горбатюкової кулі, а коло серця темніла ще одна рана – саме туди вистрілив “Петро з Лукавиці”, щоб не розділити долю свого молодшого брата Тимофія. Коли покійника підняли, з його грудей потекла сукровиця.
Пізно ввечері повернулися додому, нагріли води, мама помила сина і одягла у весільне убрання та вишивану сорочку. Лежав у стодолі, бо по селі никали енкаведисти. Посеред ночі відвезли Петра на цвинтар і поховали поруч з братською могилою.
Голосно били Великодні дзвони, сповіщаючи радісну вість про воскресіння Сина Божого, а в Одинаків не було ні паски, ні яєць – лише сльози.
Після похорону Марта закурила. Потребувала чогось міцного, аби забутися і бодай трохи заспокоїтися. Тому взяла чоловікову люльку, яку набивала самосадом-бакуном. Курила до глибокої старості. Ходила в чорному, більше ніколи не сміялася і не плакала. Не плакала, коли за цей вчинок бездушні карателі знищили її садибу і забрали всі продукти, навіть бочку з квашеною капустою; коли через кілька тижнів помер її чоловік – серце не витримало перенесених бід; коли вивозили до Сибіру дочку Анну з семиденною дитиною; коли полонили, піддали тортурам і засудили до каторги зятя Семена. Навіть, коли отримала звістку про передчасну смерть Тимофія. Горе висушило її сльози.
Ввижається, що сидить на небесах, попахкуючи люлькою, старенька мати, обабіч неї сини Петро і Тимофій – обидва молоді, вродливі, – спостерігають за нами і радіють, що недаремно поклали на вівтар Свободи свої життя та долі. Хоча трохи журяться, що не така вона – Незалежна Україна, – за яку вони боролися. Однак вірять: прийдуть нові люди, справжні патріоти, некористолюбці, котрі збудують омріяну Державу.
Сиротами залишились діти Маруся (1940 р.н.) і Мирон (1943 р.н.).
Автор. Шпіцер Василь
дочка Катерина. Сидять: Марта і дочка Розалія. Внизу онуки: Маруся, Мирон, Марійка, Оксана.
Джерело, вокспопулі
Цей день в історії УПА - 4 січня.
Буковинські підпільники: 1. Василь Антонюк-"Вітер". 2. Василь Гуцуляк-"Заєць". 3. Іван Шупеня-"Мирон". 4. Василь Кантемір-"Остап". 5. Микола Кошман-"Карий". 6. "Славко". 7. Василь Паращук-"Макар". 8. Георгій Федоряк-"Борець".
*********
1945 рікСотня УПА-Південь потрапила під обстріл спецзагону НКВД біля села Саджавка на Кам’янець-Подільщині і понад годину вела оборонний бій. У бою загинули командир сотні «Нечай» і ще три воїни УПА, троє зазнали поранень.
1946 рік
Під час нападу на містечко Розділ на Львівщині загинув воїн УПА-Захід Іван Мандич – «Явір».
У селі Йосиповичі на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.
У бою з московитами у селі Миколаїв на Львівщині загинули троє повстанців, у тому числі заступник окружного провідника ОУН «Жан».
У селі Терентіїв на Рівненщині підпільники знищили голову виборчої комісії по виборам до Верховної Ради СРСР.
Троє повстанців, які намагалися скликати антирадянський мітинг у селі Городниця на Станіславщині, загинули в бою з московитами.
1947 рік
Двоє воїнів УПА, потрапивши в засідку загону МВД біля села Вільховець на Львівщині, знищили лейтенанта та старшого сержанта і самі загинули в бою.
У боях з московитами у селах Борщів та Гошів на Станіславщині один повстанець загинув, ще одного захоплено в полон.
1948 рік
У селі Гніздичів на Дрогобиччині підпільники важко поранили секретаря райкому ЛКСМУ.
Під час облави загону МВД у селі Валява на Чернівеччині машиністка районного проводу ОУН Єлизавета Курчак – «Марина» поранила військового і загинула в перестрілці.
1949 рік
Під час бою з московитами у селі Яківці на Тернопільщині повстанці знищили трьох військових, ще трьох поранено. У перестрілці загинув один повстанець.
У селі Довжанка на Тернопільщині повстанці спалили клуб.
У боях з московитами у селах Дорожів, Мала Білина, Плав’є на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Григорій Полянчич – «Смок» та ще п’ятеро повстанців.
Підготував Сергій Горобець. ІНПУ.
4 січня 1837р. в Кременчуці на Полтавщині народився Павло Житецький, філолог, педагог і громадський діяч. Один із основоположників Українського мовознавства.
Досліджував історичну фонетику української мови, автор «Нарису звукової історії малоруського наріччя» (1876). Вивчав Пересопницьке Євангеліє («Опис Пересопницького рукопису ХVI ст.», 1876), першим показав значення «Енеїди» Івана Котляревського для формування нової української літературної мови. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії» (1898), «Нариси з історії поезії» (1898).
Один із фундаторів київської «Громади» (1861), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903), член-кореспондент Петербурзької академії наук (1898), доктор російської словесності (1908). Свого часу без його участі не обходився жодний захід на пошану Тараса Шевченка.Співпрацював із часописом «Київська старовина». Приятелював із Михайлом Драгомановим. Саме за зв’язки з останнім потрапив у списки неблагонадійних, складені Міністерством народної освіти після Емського указу 1876-го. Його звільнили з колегії і поновили тільки після клопотання засновника колегії Григорія Галагана. Однак, гоніння не припинялися, довелося на деякий час залишити Київ і викладати в Петербурзькому університеті (1880-1882).
У розмові з одним із чиновників Павло Гнатович зазначив: «Свого українофільського другосповідання я ні від кого не приховував і не приховую. Не тільки я сам українофіл в сенсі просвіти народу, збереження його культури, мови, літератури, але й дітей своїх навчу».
Павла Житецького називають першим істориком української мови. Автор близько 30-ти ґрунтовних праць з історії української мови, літератури і фольклору. Зробив вагомий внесок у розробку принципів і критеріїв українського правопису. Обґрунтував концепцію безперервного розвитку українського народу, його мови і культури з часів Київської Русі.
Сергій Єфремов писав про нього: «Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю».
Після інсульту в 1893-му в Павла Житецького не діяла права рука. Аби продовжувати наукову діяльність, навчився писати лівою. Боротьба з хворобою забирала багато сил в останні роки життя. «Читаю і пишу не менше 10 годин в день. Так проходить день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі з собою», – писав він у листі до сина.
Помер 18 березня 1911-го у Києві.
Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/4/1555
неділя, 3 січня 2021 р.
3 січня 1911р. у м. Львові народився Богдан Гвоздецький - "Емір Бен Кора; Топір" поручник дивізії "Галичина", працівник ГВШ УПА, поручник УПА.
Свого часу письменник і мистецький критик Михайло Островерха, характеризуючи діяльність товариства «Просвіта» у Крилосі коло Галича, відзначав, що активну роль у цьому селі відігравали родини Гвоздецьких та Хмілевських. З останньої вийшов Ярослав Хмілевський.
Він та Лев Чачковський дослідили терен давнього Галича і написали та видали про це місто книгу. Із родини Гвоздецьких походив Богдан Гвоздецький, який був активним діячем ОУН. Окреме джерело навіть подало інформацію, що він народився у Крилосі. Однак, перевіривши цю версію, стало зрозуміло, що це не так. І все ж він мав певну причетність до цього села. А яку саме, ми спробували з’ясувати, а заодно й познайомити ширше коло наших читачів із його життєвим шляхом.
Богдан Гвоздецький народився 3 січня 1911 року (за іншими даними – 1909 р.) у Львові. Його батько Євген Гвоздецький (1877-1944) – відомий адвокат та нотаріус. Він був Генеральним адміністратором Столових дібр Митрополії УГКЦ, зокрема у Крилосі, Уневі та Перегінську, де зрубували на продаж ліс. У 1914 р. владика Андрей Шептицький уповноважив о. Т. Войнаровського та адвоката Є. Гвоздецького представляти його і Митрополію у всіх справах, чим власне вони і займалися. Якийсь час, переважно влітку, Є. Гвоздецький мешкав у Крилосі, де його вважали українським дідичем Підгороддя (частина Крилоса). Очевидно, що він часто забирав із собою сина, якого у селі вважали за свого. У нього була ще сестра Кука (так її усі називали), яку знав увесь Львів як першу модницю. З історії знаємо, що «кукою» називали головний убір (шапку з пір’ям), яку носили тільки князі у давній Волохії та Молдові. Може, звідси походить таке дивне ймення сестри Б.Гвоздецького.
Про те, що Богдан Гвоздецький бував у Крилосі, знаходимо інформацію у спогадах про Романа Шухевича. Під керівництвом одного з викладачів гімназії Степана Шаха Р. Шухевич з іншими учнями відвідав колишню княжу столицю на запрошення доглядача митрополичих володінь львівського адвоката Євгена Гвоздецького, чий син Богдан (його називали «Бобко» (це його пластунський псевдонім. – І.Д.) навчався в одному класі з Романом.
С. Шах згадував про цю прогулянку у спогадах так: «Р. Шухевич відбув також з моєю клясою прогулянку до колишнього столичного города Галича, а звідти до Крилося і Залукви, куди запросив нас синдик митрополичих дібр, львівський адвокат д-р Євген Гвоздецький, що мав сина в моїй клясі. Згадую про це тут тому, що в тому часі затіснилася приязнь між Р. Шухевичем і молодшим на два роки Б. Гвоздецьким, який пізніше, в часі партизанської війни, вже як доктор прав і дипломат за фахом, став провідником ОУН. Він був при уряді УГВР на посту референта міжнародних зв'язків».
До речі, Б. Гвоздецький входив до пластових куренів «Чорноморці» та «Черник», членом яких під час навчання у Львівській академічній гімназії був Роман Шухевич. Пізніше Богдан Гвоздецький також активно співпрацював зі своїм гімназійним товаришем.
Після закінчення юридичного факультету Львівського університету Б. Гвоздецький працював у польському дипломатичному представництві в Італії. У 1939–1940 рр. він воював у французькому Іноземному легіоні, де потрапив у німецький полон. Після звільнення він, доктор права і дипломат, стає уповноваженим Української філії Міжнародного Червоного Хреста у Західній Європі.
У 1943 році Богдан Гвоздецький вступив у дивізію СС «Галичина», де числився старшиною (ваффен-унтерштурмфюрером). Він брав участь у важких боях, які відбувались за село Підгірці і замок, боронені 29 і 30-тим полками. До одного з них був і приділений Б. Гвоздецький. Після бою під Бродами він перейшов до УПА (серпень 1944 р.) В підпіллі використовував псевдоніми «Емір», «Кора», «Топір». Тут дослужився до звання поручника УПА. Працював співробітником редакцій і автором видань «Повстанець», «За українську державу», «Щоденні вісті Української інформаційної служби», був редактором радіовістей.
Друкарня «Вінниця», де виходили згадані вище видання, містилася у с. Бертешів Жидачівського р-ну, в господарстві Михайла Лаби. Тут і працював Богдан Гвоздецький та перебував Ярослав Старух («Стяг»). Криївка друкарні знаходилася під стодолою на глибині близько 3 м, мала три виходи. Це була кімната площею 4х6 м, з двоповерховими нарами на шість осіб, туалетом, підведеною водою. Тут стояли тигельна друкарська машина з механічним ніжним приводом («американка»), машина для різання паперу, циклостиль, кілька друкарських машинок, радіоприймач.
Ранньою весною 1945 р. Я. Старух, Ю. Лопатинський і Б. Гвоздецький перейшли польський кордон. Ярослав Старух був призначений Проводом ОУН провідником Закерзоння. Група перетнула кордон за допомогою пунктового зв’язку із Жовківщини «Ігоря». Першочерговим завданням для групи Я. Старуха від часу його прибуття на ЗОУЗ було встановлення контактів із польським протикомуністичним підпіллям та налагодження з ним співпраці. З цією метою, власне, з ним на Закерзоння і прийшов Богдан Гвоздецький-«Кора», колишній працівник польського Міністерства закордонних справ. Саме його в квітні 1945 р. було призначено керівником делегації для переговорів із Армією Крайовою. Вірогідно, з його прибуттям Крайовий провід УПА на Закерзонні 10 квітня 1945 р. видав інструкцію №2/45 щодо ставлення до поляків. В ній було вказано, що всі акції проти польського населення заборонені. Дозволялося ліквідовувати лише окремих поляків, які працювали на ворога – совітів.
Про ці події написав свого часу відомий військовий історик і керівний учасник підпілля Лев Шанковський: «Наприкінці 1944 року польська АК (Армія Крайова) в Любенщині не «уявнилася» і вела далі бої проти большевицьких військ. Коли Роман Шухевич-Чупринка довідався про те, рішив негайно запропонувати тій частині АК перемир'я і співпрацю в боротьбі проти большевиків. Для цієї мети Шухевич вислав від себе добрих знайомих, Юрка Лопатинсьного («Калину», «Шейка») і Богдана Гвоздецького («Еміра Бен Кору») (так автор подає його псевда. – І.Д.) – двох львів’ян з львівським акцентом, щоб нав'язали контакти з поляками і почали переговори. Обидва старшини відійшли з ВОП (відділом окремого призначення) в Любачівщину, де оперував курінь УПА «Месники» (командир «Залізняк» — закарпатець Іван Шпонтак ) і де був штаб-бункер Ярослава Старуха.
Звичайно почалася дискусія про кордони, Львів і тим подібні несуттєві справи. Лопатинський і Гвоздецький казали: «Що ви хочете, щоб ми уроджені львів’яни, віддавали вам Львів?» Спочатку переговори не посувалися вперед, бо поляки, мабуть, хотіли розвідати про УПА, як вести з нею переговори. Вони мали дуже перебільшене поняття про УПА, й гадали, що західні альянти допомагають УПА зброєю і вирядом. Коли це українці вичули, вони справді привели відділ УПА, озброєний в «стени». Польський старшина вийшов під час перерви між наших хлопців і пробував їх розпитувати про «зжути», але хлопці йому відповіли, що подадуть інформації тільки на наказ свого безпосереднього командира (навіть не Лопатинського, чи Гвоздецького).
Серед української делегації створювалося враження, що поляки думали, що переговори були наказані з боку альянтів, які перекинулись на підтримку УПА, бо АК уявнилася, але все-таки хочуть погодити українців з поляками. В першій фазі переговори не дали успіху. Поляки, від'їжджаючи, казали, що мусять порозумітися зі своєю ГК. Лишили зв'язок. Юрко з Гвоздецьким вернулися до Шухевича, щоб здати йому звіт з розмов. Пізніше Гвоздецький загинув, один з цілого відділу, що прорвався з успіхом, а Юрко відійшов у Перемищину».
Б. Гвоздецький – «Кора» загинув 16 травня 1945 року у сутичці із підрозділом НКВС, охороняючи поранену зв’язкову, дружину Ярослава Старуха Ірину Гевак – «Веселку». Сталося це поблизу с. Суховоля, нині Ярославського повіту на території Польщі. Петро Дужий згадував: «Саме від «Стяга» я довідався, як загинув командир «Кора». Він мав завдання від Головного Командира «Тараса Чупринки» – Романа Шухевича перебратись у Західну Німеччину та передати пошту ЗЧ ОУН й ЗП УГВР і особисто доповісти ситуацію в Україні. До пошти Командира «Кори» Ярослав Старух долучив свою записку і пошту. За усіма ознаками ця пошта потрапила до рук ворога.
Зараз про Богдана Гвоздецького мало хто згадує. У самому Крилосі про нього взагалі забули. Тож ми старалися цією публікацією повернути із забуття його славне ім’я.
Джерело: НЗ "Давній Галич", Іван Драбчук.
Сайт. https://galych.com.ua/istoriia-halycha/postati/diiachi/item/1830-z-rodu-hvozdetskykh
3 січня 1943р. у селі Лужки на Івано - Франківщині народився Ярослав Лесів – член Української Гельсінської групи, дисидент, священик.
Після звільнення у 1973 році Ярослав Лесів працював столяром на лісокомбінаті у Болехові (Івано-Франківщина). Тут одружився, за рік народився син Тарас.
За членство в Українській Гельсінській групі в 1979 році Ярослава Лесіва знову засудили на 2 роки. Відбував покарання у таборі загального режиму у м. Сарни на Рівненщині.
У травні 1981 року, ще в ув’язненні, йому пред’явили нові звинувачення і поновили слідство. Протягом півроку Лесів тримав голодівку з політичними вимогами. 15 листопада 1981 року, у день закінчення 2-річного терміну, в таборі відбувся суд. Лесівотримав ще 5 років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Краснодоні на Луганщині.
Після звільнення став одним з ініціаторів відродження Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). 1988 року розпочав навчатися у підпільній семінарії Владики Василика. 17 липня 1988 року у с. Зарваниця на Тернопільщині відбулася літургія, в якій взяли участь близько 15 тисяч вірних УГКЦ. За організацію цієї літургії Ярослава Лесіва радянська влада оштрафувала на 50 рублів.
У 1989 році він прийняв сан священика УГКЦ. У самвидаві вийшла книжка проповідей Ярослава Лесіва. 2 серпня 1989 року, з групою віруючих їздив у Москви, щоб продовжити естафетну голодівку з вимогою легалізувати УГКЦ.
Після поверненнюя додому в Болехів Ярослава Лесіва заарештували КДБісти. На захист священика виступили прихожани церкви, і наступного дня його звільнили. Отець Ярослав провів десятки недозволених молебнів УГКЦ. Він також брав участь у перепохованні в Києві 19 листопада 1989 року Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.
9 жовтня 1991 року отець Ярослав Лесів автівкою повертався з Києва, де він зустрічався з Леонідом Кравчуком. У селі Павлівка на Івано-Франківщині, за нез’ясованих обставин, він загинув у ДТП.
Болехівська, Івано-Франківська прокуратура справу швидко закрили. Але син Тарас не вірить у випадковість трагедії: «До загибелі батька хотіли викинути з потяга, була гонитва ще раніше на машинах, коли його автомобіль затискали з обох боків. Це був не перший замах на життя батька. Я гадаю, що спецслужби КДБ це і спланували. Спершу слідство проводили одні слідчі, потім інші, є багато нез’ясованих обставин».
Отець Ярослав Лесів похований на церковному подвір’ї біля храму Святої Параскевії у Болехові.
Указом Президента України № 937/2006 від 8.11. 2006 як член УГГ нагороджений у орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/3/1887-narodyvsya-mykola-chaykovskyy
3 січня 1913р. народився поручник УПА Омелян Польовий. Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги.
Закінчив народну школу в рідному селі та вступив до Тернопільської української гімназії. Тоді став членом Пласту, а влітку 1932 року вступив до ОУН. Упродовж кінця 1920-1930-х років кілька разів потрапляв на лаву підсудних за проукраїнські погляди, сутички з польською поліцією, розповсюдження листівок ОУН та створення україномовних шкіл.
У вересні 1939 року він очолював Зборівську повітову екзекутивну ОУН. Після приходу Червоної армії у лютому 1940 року перейшов у німецьку зону окупації. Пройшов навчання у німецькій поліційно-розвідувальній школі в лижному пансіонаті «Стамара» в м. Закопане (нині Польща). Влітку 1940 року очолював канцелярію колишніх політичних в’язнів в Українському комітеті допомоги біженцям і полоненим (згодом - Український Допомоговий Комітет).
У травні 1941 року Польовий перебував у тренувальному таборі в Нойгамері (нині м. Свентошув у Польщі), де проходило формування Північної групи Дружин українських націоналістів (ДУН) – Легіону «Нахтігаль». Після реорганізації Легіону, у 1942 році проходив курси чотових на території Білорусії.
Навесні 1943 року Омелян Польовий долучився до формування на Дрогобиччині (нині – Львівська область) збройних підрозділів Української народної самооборони (УНС). Тут він під псевдо Остап Шухай вишколював перший курінь імені Максима Кривоноса.
Взимку 1943 року він став командиром Тернопільської воєнної округи УПА «Лисоня». Створював відділи УПА та формував військовий штаб. Восени 1944 року вже керував 24 сотнями УПА, загальною чисельністю близько 4 тис. стрільців. У вересні 1944 року Польовий очолив загін УПА, з якими провів кілька значних боїв із підрозділами НКВД. Під час бою на хуторі Альбанівка Зборівського району 27 вересня, отримав поранення. Після цього склав з себе обов’язки командира над загоном та воєнною округою.
Одужавши, Омеляна Польового під псевдом Якір і Ясь у квітні 1945 р. перевели у крайовий військовий штаб УПА-Захід старшиною для спеціальних доручень та військовим інспектором, де він очолював зв’язкові лінії. Головний військовий штаб УПА присвоїв йому ступінь поручника та відзначив Бронзовим Хрестом бойової заслуги.
1 квітня 1946 року у Львові Омелян Польовий потрапив у полон та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінили до 25 років радянських концтаборів. У 1971 році Польовий звільнився із ув’язнення, поселився у Тернополі. Із 13 жовтня 1995 р. він став почесним членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.
Помер Омелян Польовий 12 червня 1999 року в Тернополі, похований на Микулинецькому кладовищі.
Джерело.
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/3/1913-narodyvsya-poruchnyk-upa-omelyan-polovyy
Цей день в історії УПА - 3 січня.
Під час боїв з московитами у селах Колодинці і Селисько на Львівщині загинули четверо повстанців.
У селі Лучиці на Львівщині повстанці в приміщенні сільради знищили бійця винищувального батальйону та тяжко поранили дільничного МВД і секретаря сільради. Після чого безперешкодно зникли.
3 січня 1945 року загинув Кінаш Володимир Іванович (1924 р.н.) з села Полянка.
Молодший брат Кінаша Романа (1922 р.н.) відомого ще як керівник районного проводу ОУН на псевдо Ліс, також був відомий під прізвищем Дума Степан Григорович з с. Горожанка.
Відомості і обставини про події цього часу ще в пошуку.
(Подію згадують та пам'ятають родина Кінашів. Зокрема Володимир Кінаш м. Львів)
1946 рік
У боях з московитами у селах Гаї, Колодинці, Підгірці та Ражнів на Львівщині загинули п’ятеро повстанців.
У засідці на шляху біля села Дмитрівна на Львівщині повстанці обстріляли автомобіль із московитами, що повертався в райцентр після зборів, присвячених виборам до Верховної Ради СРСР. Знищені директор МТС і боєць винищувального батальйону, поранено дільничного МВД. Захоплено документацію директора МТС.
Під час облави загону МВД у селі Завадів на Дрогобиччині загинула розвідниця ОУН Марія Туринська.
В одному з населених пунктів Львівської області повстанці знищили полковника Червоної армії.
Відділ повстанців був виявлений і вступив у бій із загоном НКВД у селі Застінка на Тернопільщині. У бою було знищено 45 москалів. Прикриваючи відхід товаришів, загинули районний провідник ОУН Володимир Демків – «В’ятич» і ще один повстанець.
1947 рік
У бою з московитами біля села Грушів на Дрогобиччині потрапила в полон санітарка Українського Червоного Хреста Анна Жимчина – «Береза».
1948 рік
Неподалік села Лецівка на Станіславщині підпільники знищили двох військових МВД.
У селі Грабовець на Тернопільщині повстанці поранили бійця винищувального батальйону.
1949 рік
Троє повстанців загинули в у бою з московитами у селі Брониця на Дрогобиччині.
Референт районного проводу ОУН «Зелений» біля села Сидорівка на Рівненщині наскочив на загін МВД і загинув у бою.
1952 рік
У бою з московитами у селі Лани на Станіславщині загинули надрайонний провідник ОУН і колишній чотовий чотні «Сірі» УПА-Захід Дмитро Найдич – «Шварно» (швагро) і ще один повстанець.
Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.
субота, 2 січня 2021 р.
Цей день в історії УПА - 2 січня.
Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.
Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.
*********
1945 рікСотня «Сірі» УПА-Захід у засідці на шляху неподалік села Товмач на Станіславщині обстріляла батальйон НКВД. У двогодинному бою знищено й поранено 70 військових. Втрати УПА: четверо загиблих.
У селі Лисогірка на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону, спалили документи сільради і конфіскували продукти місцевого кооперативу.
1946 рік
Курінь «Сивуля» УПА-Захід понад годину відбивав атаки загонів НКВД на горі Клим біля села Пороги на Станіславщині. Знищено 28 військових, поранено 24. Загинули троє воїнів УПА, ще двох поранено.
Станичний ОУН Ярослав Юшчак загинув у перестрілці з загоном МВД під час облави в селі Свитязів на Львівщині.
На залізничному перегоні біля села Вигода на Львівщині повстанці підірвали артилерійський снаряд під товарним потягом. Пошкоджено локомотив та три вагони.
Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід біля села Гриньків на Станіславщині замінувала тунель вузькоколійної залізниці та підірвала локомотив. Зав’язався бій з охороною, в якому знищено 3 військових, ще 5 поранено. У перестрілці смертельно поранено повстанця «Лапка».
1948 рік
У сутичках із загонами МВД у селах Волошиново і Мразниця на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.
1949 рік
У селі Новини на Львівщині повстанці спалили клуб.
Повстанець Василь Бурий загинув під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Лісовичі на Дрогобиччині.
Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.
2 січня 1959р. помер уродженець с.Залав’є Теребовлянського району, український етнограф, фольклорист, поліглот Федір Маковський.
*******
Відбував арешт і заслання в Іркутську, концтаборах Колими і Магадану. Звільнений 1947 без права проживання у Києві й Західній Україні. Поселився у місті Олександрія (Кіровоградська область), де викладав англійську мову в культурно-освітньому технікумі, керівник хору. Потім переїхав до м. Тульчин (Вінницька область). За порадою Максима Рильського збирав фольклорні та етнографічні матеріали для АН України. Знав кілька мов, грав на багатьох музичних інструментах. Від 1956 жив у м. Теребовля. 2 січня 1959 року помер у Львові. Похований у родинному селі Залав’є. Джерело. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
2 січня 1887р. у Бережанах на Тернопільщині народився Микола Чайковський, математик і педагог.
Розробляв українську наукову термінологію. «Легко прийти до переконання, добра й одноцільна наукова термінологія необхідна для існування національної культури так само, як одноцільна літературна мова та однопільний правопис, – писав Микола Андрійович у 1924-му. – Ще більше: можна з деяким правом твердити, що для розвитку нашої науки термінологічна справа багато важніша».
Підготував «Систематичний словник української математичної термінології» (1931), «Українську математичну наукову бібліографію», співавтор «Російсько-українського математичного словника» на 12 тисяч термінів (1960). Основні наукові досягнення Микола Чайківського стосуються алгебри і теорії чисел.
У Відні входив до Українського студентського товариства «Січ». Активний член Наукового товариства імені Шевченка. Любив українські народні пісні. В 1919-му, вже будучи відомим математиком, здійснив концертну подорож по Європі у складі Української республіканської капели Олександра Кошиця.
У 1929-му переїхав з Галичини в радянську Україну. Працював в Одеському інституті народної освіти. Однак, у 1933-му заарештований у сфальсифікованій справі Української військової організації і засуджений на 10 років. Реабілітований лише в 1956-му. Повернувся до Львова, працював професором місцевого університету.
Помер 7 жовтня 1970-го, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Джерело.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
2 січня 1938р. московити розстріляли Михайла Коссака - Українського композитора, диригента, музикознавця, музичного педагога.
1892 року, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, Михайло вступив до Львівської консерваторії на курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно він працював хористом у львівській оперетковій трупі Ю. Мишковського, а невдовзі став хормейстером. 1896 року, завершивши навчання в консерваторії, Коссак прийшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (згодом «Українська бесіда»). З невичерпною енергією невтомно працював на театральній ниві, допомагаючи своїм талантом музиканта, згуртував добірний склад театру, писав ноти, укладав музику до п’єс.
Із режисером Й. Стадником уперше на українській сцені (1904-1913) поставив опери «Продана наречена» Б. Сметани, «Роксоляна» Д. Січинського, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, «Травіата» Дж. Верді та ін. Поставив опери Легара, Ф. Оффенбаха, І. Целлера, Й. Штрауса, М. Лисенка, М. Кропивницького.
1909 року Коссак став одним з організаторів запису українських народних пісень, творів Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка на платівки. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, 40-річного Михайла Коссака призвали в австро-угорську армію. Там він у званні фендрика став військовим диригентом. Підрозділ Коссака був серед частин, оточених військами Росії в Перемишлі. Після капітуляції оточених навесні 1915 року Коссак опинився в полоні. Вже через кілька тижнів він був у Ташкенті. У таборі військовополонених Коссак організував оркестр. 1918 року після укладення Брестського миру, коли військовополоненим дозволили повернутися додому, Коссак вирушив до Львова. Але під час зупинки в Києві Микола Садовський запросив Михайла Косака у свій театр на посаду диригента. 1919 року Театр Миколи Садовського переїхав у Кам’янець-Подільський. Проте Коссак залишився в Києві та став працювати в Театрі музичної драми.
1921 року Михайло Коссак разом із новою сім’єю переїхав у Кам’янець-Подільський. Деякий час він був диригентом у місцевому театрі. Одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 року Коссака призначили викладачем другої групи (тобто, асистентом), завідувачем лабораторії музично-вокального мистецтва Кам’янець-Подільського інституту народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет).
26 грудня 1937 року Михайла Коссака заарештували. 30 грудня 1937 року Особлива трійка при управлінні НКВС по Кам’янець-Подільській області засудила Коссака до розстрілу. Вирок виконано 2 січня 1938 року. Поховано Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. 10 липня 1989 року прокурор Хмельницької області дійшов до висновку, що Коссака було засуджено необґрунтовано.
Джерело.1.
Література
«Олтар скорботи». театральні діячі України – жертви сталінського терору / автор есе Л. Томашпільська // Вітчизна. – 1996. – № 5-6. – С. 81-82.
Джерело. 2. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*******
Зробив інструментовку опери «Роксолана» Дениса Січинського, написав музику до багатьох вистав, зокрема разом з режисером Йосипом Стадником вперше на українській сцені поставили «Продану наречену» Бедржиха Сметани, «Гальку» Станіслава Монюшка, «Енея на мандрівці» Ярослава Лопатинського, «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, «Фауста» Шарля Ґуно, «Кармен» Жоржа Бізе, «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Травіату» Джузеппе Верді та деякі опери Миколи Лисенка, Жана Оффенбаха, Франца Легара. Написав музику до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Був автором романсів, маршів, п’єс для скрипки, обробок народних пісень.
пʼятниця, 1 січня 2021 р.
1 січня 1909р. народився Степан Андрійович Бандера – Український політичний діяч, один з ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху, провідник Організації українських націоналістів.
Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. В 1919 - 1927 навчався у Стрийській гімназії. На поч. 1922 став членом Пласту, а згодом - Організації Вищих Класів Українських Гімназій.
Після закінчення гімназії намагався виїхати у Чехо-Словаччину для навчання в Українській Господарській Академії у Подебрадах, але не дістав дозволу від польських властей. В 1928 Б., ставши членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди.
Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН Б. був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Під час зустрічей з Є. Коновальцем Б. виклав власне бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. В 1933 Б. спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. Підтримуючи акції протесту Українського Національно-Демократичного Об'єднання проти спланованого голодомору 1932-33 в Наддніпрянській Україні, Б. доручив М. Лемику здійснити замах на радянського консула у Львові.
В 1934 Б., виконуючи постанову конференції ОУН у Берліні (1933), підготував замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” щодо українського населення Галичини і Волині міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького. В червні 1934 заарештований і в ході Варшавського процесу 1935-36 і Львівського процесу 1936 був засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. З 1936 Б. разом з М. Лебедем, М. Климишиним, Я. Карпинцем, Є. Качмарським, Р. Мигалем та іншими націоналістами перебував у в'язниці “Swięty Krzyż” (“Святий Хрест”) у Варшаві. Після розвалу Польської держави у вересні 1939 звільнений з тюрми. Прибувши до Львова, Б. разом з активом ОУН протягом короткого часу виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах всієї України.
В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10.2.1940 у Кракові був створений Революційний провід ОУН на чолі з Б., затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН. Після початку радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. За розпорядженням Б. були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), Дружини Українських Націоналістів (складалися з військових частин “Нахтігаль” і “Роланд”), організовано редакції газет. 30.6.1941 ОУН (під проводом Б.) проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом - Українське Державне Правління. 6.7. 1941 Б. був заарештований окупаційними властями і після відмови скасувать акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. У цей же час брати Б. були кинуті до німецького концтабору Освенцім, де загинули в 1942. Після звільнення з концтабору військами союзників Б. внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. В лютому 1946 (за іншими даними - в 1947) Б. очолив провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). У грудні 1950 (за іншими даними - в серпні 1952) внаслідок розходження з питань стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим Проводом ОУН Б. відмовився від посту голови Проводу ЗЧ ОУН. В 1953-54 намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупуваннями і досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном. В 1956 на Конференції 3Ч ОУН Б. знову був обраний головою Проводу. В наступні роки активізував роботу по налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Б. серйозно занепокоїла керівництво СРСР.
15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв ампулами з ціаністим калієм) вбив Б. Похований на кладовищі у Мюнхені. Б. автор декількох праць, в яких ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського націоналізму, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958) та ін.
Джерело. oun-upa.org.ua
Цей день в історії УПА - 1 січня.
********
1945 рікНа шляху неподалік селища Торчинськ на Волині повстанці підірвали дерев’яний міст і зрізали 21 телеграфний стовп.
Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Крушельниця на Львівщині.
У селі Остап’є на Тернопільщині повстанці знищили фінансового агента.
1946 рік
Відділ УПА-Захід раптовим наскоком на дільницю винищувального батальйону в селі Онишківці на Тернопільщині захопив станковий і два ручних кулемети.
Вночі в селах Нижня Липиця і Серники на Станіславщині повстанці розклеїли антирадянські листівки.
1947 рік
У селі Хищевичі на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного важко поранили.
Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Новий Острів на Дрогобиччині. Захоплені в полон станичний ОУН «Швагер» та його заступник.
У селі Калинів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД. Захопленого в полон міліціонера невдовзі відпустили.
1948 рік
У селі Войниця на Рівненщині повстанці спалили колгоспні будівлі.
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Шумляни на Тернопільщині. Повстанець, що перебував всередині, поранив військового і підірвався гранатою.
У селі Кип’ячка на Тернопільщині повстанці спалили документи сільради.
На хуторах біля села Рясники на Рівненщині повстанці знищили двох військових МВД.
1949 рік
Під час бою з московитами у селі Лука на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Ярослав Шешків – «Остап».
У селі Поруби на Львівщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.
Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.
Підписатися на:
Дописи (Atom)