Загальна кількість переглядів!

четвер, 21 січня 2021 р.

21 січня 1978р. Дисидент Олекса Гірник вчинив акт самоспалення біля могили Тараса Шевченка в Каневі. Таким вчинком висловив протест проти русифікації України комуністичним режимом.

Чоловік народився 1912-го в селищі Богородчани - тепер Івано-Франківської області. Завжди шукав справедливості та підтримував український визвольний рух. За це 1937 року отримав від польських правоохоронців 5 років ув'язнення. Сидів у концтаборі Береза Картузька, у таборах Кракова та Тарнова. Після утвердження радянської влади в Західній Україні отримав ще 8 років за спроби перешкодити масовим депортаціям. Покарання відбував у Норильську, а пізніше в Магадані.
Олекса Гірник з сім'єю.

В Україну повернувся 1948-го. Налагодив сімейне життя, отримав гарну роботу. Протягом років продовжував перейматися долею України, готував антирадянські листівки. Врешті зважився на відчайдушний вчинок.

"Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. То пережиття, тортури української нації. То прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець", - писав до дружини в прощальному листі.

Також чоловік написав їй, що їде до Львова, але насправді вирушив до Києва, а звідти до Канева. Взяв із собою до тисячі рукописних листівок із написами про протест та своїм прізвищем й ім'ям. Близько 3:00 піднявся на Чернечу гору. Обійшов навколо могили Тараса Шевченка, тоді спустився до схилу гори, розкидав листівки, облив себе бензином і підпалив. Коли горів, ударив себе ножем в живіт.
Спалене тіло Олекси Гірника.
*****""
Тіло чоловіка знайшов міліціонер. Дружині сказали, що загинув в автомобільній аварії, але про справжні обставини смерті родичів повідомив лікар з Канева. Радянська влада заборонила згадувати про них та вшановувати пам'ять Олекси Гірника. Попри це, кожного 21 січня на місці самоспалення з'являлись свіжі квіти.
На місці самоспалення Олекси Гірника стоїть пам'ятний знак Фото: upa-pereginsk.if.ua
****
Інформація про вчинок Олекси дісталася Заходу за декілька років. Але в Україні стала загальновідомою лише після здобуття країною незалежності. 

Джерело. https://m.gazeta.ua/articles/history/_colovik-spaliv-sebe-nepodalik-mogili-tarasa-sevchenka/1009671

21 січня 1919р. Всенародні збори Українців Закарпаття, які відбувалися у Хусті ухвалили «з’єдиненнє з Соборною Україною».

Карта території Закарпаття. 1919. Джерело: chas-z.com.ua.

На місцевих зібраннях обрали 420 делегатів, які представляли понад 420 тис. українців краю і мали виборювати їхні інтереси. Близько тисячі гостей з різних куточків Закарпаття з’їхалися на Збори. Головою Зборів став Михайло Бращайко. Він звернувався до поважного товариства із питанням, куди має прилучитися їхня територія – до Угорщини чи Чехословаччини, чи України. «До України!», – вигукнули депутати. «Збори бажають злуку Угорської Руси з Україною, – згадували свідки тих подій слова Голови зборів, – Щоб було усім нам видно, що це воля більшості народу, прошу, щоб ті депутати, які мають іншу волю, голосилися до слова.». Після виступів Михайло Бращайко засвідчив бажання Зборів з’єднатися з Соборною Україною. Після чого усі заспівали «Вже воскресла Україна, і слава і воля!». 
Михайло Бращайко (1883 – 1969). Фото: 1939.in.ua

Прагнення українців Закарпаття виписали в «Ухвалі Всенародних зборів угорських українців» від 21 січня 1919-го. Після того проголосили про обрання Центральної Народної Ради у складі 100 осіб та делегацію до Києва. Очолив Раду Михайло Бращайко. Рада повинна була «заступати угорських українців усе і всюди, де сього буде потрібно перед усіма народами, і зробити все, що в інтересі українського народу».

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/21/1919-vsenarodni-zbory-u-hustiogolosyly-pro-pryyednannya-zakarpattya-do-ukrayinskoyi-narodnoyi-respubliky

21 січня 1990р. відбулася одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій – символічний ланцюг злуки «Українська хвиля» від Києва до Львова як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування проголошення Акта Злуки. Ця акція стала одним із свідчень, що Українська нація подолала страх перед московитами.

Кілька шеренг "ланцюга злуки” на проспекті Свободи у Львові. Фото: ЦДВР

Це була одна з перших масових акцій, організованих новоствореним Народним Рухом України за перебудову. Були організовані автобуси для перевезення учасників акції на ділянки маршруту за межами населених пунктів. Багато хто скористався власним транспортом, рейсовими автобусами. На акцію люди прийшли із саморобними плакатами та блакитно-жовтими прапорами.

Офіційно «ланцюг злуки» називався «між Львовом і Києвом», але початком основного «ланцюга» було місто Стрий на Львівщині. Від нього також простягалися ще два «ланцюги» - до Івана-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до «ланцюга» Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР в 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» простягався практично на 700 км. 

Особливо багато охочих долучитися до «ланцюга злуки» виявилося в Києві, Львові та інших великих містах. У столиці від Софіївської площі до Повітрофлотського проспекту люди стояли плече до плеча, а то й у кілька рядів. У багатьох в руках горіли свічки. Дехто з тих, що не помістилися у лінію, брався за руки і влаштовував символічну «ходу злуки» вздовж вишикуваних у шеренгу людей. За різними оцінками, участь в акції взяло від 400 тисяч до 3 мільйонів людей. Завершилася акція велелюдним мітингом на Софіївському майдані.
"Ланцюг злуки". Київ. Вул. Володимирська. Фото: http://www.istpravda.com.ua

А ідея такого ланцюга, як, власне, й ідея самого Руху (так само, як і назва) були запозичені з Прибалтики, а конкретніше — з діяльності литовської організації «Саюдіс», що в перекладі й означає «рух». Саме в Прибалтиці 23 серпня, у 50-річчя підписання сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова було утворено живий ланцюг від Таллінна через Ригу до Вільнюса. Ця акція мала назву «Балтійський шлях». На відміну від українського, балтійський ланцюг тривав усього кілька хвилин — люди взялися за руки і вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв радянського режиму. 
Учасники акції тримали мали саморобні прапори, жовто-блакитні стрічки чи нарукавні пов'язки. Фото: http://www.istpravda.com.ua

«Українська хвиля» трималася більше години.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/21/1990-symvolichnyy-lancyug-zluky-ukrayinska-hvylya-vid-kyyeva-do-lvova

Цей день в історії УПА 21 січня.

1945 рік

Курені «Смертоносці» та «Підкарпатський» УПА-Захід протягом всього вели бій з трьома батальйонами НКВД, яких підтримували 8 літаків. Знищено 150 військових, близько 170 поранено, підбито літак. Втрати УПА: 7 загиблих, 11 поранених (у тому числі командир тактичного відтинку «Чорний ліс» Василь Андрусяк – «Різун», який попри поранення в обидві руки, командував боєм із саней).

Дві чоти сотні «Бурлаки» УПА-Захід вночі атакували райцентр Глубичок на Тернопільщині. Знищені начальник райвідділу НКВД, начальник районного військкомату і 8 радянських активістів. У перестрілці загинув один воїн УПА, ще троє зазнали поранень.

Чота УПА-Захід здійснила раптовий напад на загін НКВД, що проводив каральну експедицію по виселенню українських родин у селі Піддністряни на Львівщині. Знищено й поранено близько 70 військових. Втрати УПА: один поранений.

1946 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Горбачі на Львівщині. У бою, що зав’язався, загинули районний провідник ОУН Іван Лазуркевич – «Зет» і ще четверо повстанців, трьох захоплено в полон.

1947 рік

Спецгрупа МВД і рота полку внутрішніх військ оточили хату-криївку сотні «Стріла» УПА-Захід у селі Долішній Угринів на Станіславщині. 6 повстанців, у тому числі командир сотні Микола Катамай – «Причепа», відбили чотири атаки, знищили представника райкому КП(б)У і 13 військових, після чого всі підірвалися гранатами.

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Кадобна на Станіславщині знищила трьох військових МВД, ще одного поранила.

1948 рік

У селі Вістова на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Грушка на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися і після тривалого бою застрелилися останніми патронами.

У райцентрі Калуш на Станіславщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

1950 рік

Станичний ОУН Теодор Болячок загинув у сутичці з загоном МВД у Мостиському районі Дрогобиччини.

Підготував Сергій Горобець

21 січня 1881р. народився Кічура Мелетій Омелянович - Український правник, письменник, літературний критик, перекладач. Замордований московитами в таборах 1937-38р.

Батьківщина українського поета і перекладача, громадського діяча Meлетія Кічури – с. Носів, нині – Бережанського району. Тут він народився 21 січня 1881 р. в родині священика. У дружній сім’ї на зорі життя майбутній поет прилучився до цілющих джерел поезії, фольклорних багатств, народного життя. Ця обстановка сприяла ранньому розвиткові обдарування, вплинула на формування світогляду й естетичних уподобань поета.
Уже в гімназійні роки (навчався у другій вищій львівській гімназії) М. Кічура почав писати вірші, редагував студентський рукописний щотижневик «Праця і згода», в якому під псевдонімом «Зеновій» публікував свої замітки.

У 1899 р. М. Кічура – студент юридичного факультету Віденського уш верситету. Згодом навчався у Львівському університеті. 1910 р. закінчим юридичний факультет Віденського університету.

Того ж року в Кракові завдяки допомозі Б. Лепкого вийшла перша кпи жка поезій М. Кічури – «Без керми». Складалася вона з 34 віршів і засвідчила безсумнівні поетичні здібності її автора.

У 1913 р. М. Кічура видав у Коломиї збірку «Tempi passati». Вже у ній поет виявив себе справжнім майстром художнього слова.

Після закінчення університету М. Кічура переїхав до Коломиї, де працював в адвокатській канцелярії, брав активну участь у радикальному русі.

Із початком Першої світової війни М. Кічуру мобілізовують до війська. Невдовзі він потрапив на фронт, а вже в грудні 1914 р. — у російський полон, перебував у таборах.

У лютому 1918 р. М. Кічура приїхав до Києва, співпрацював у редакціях журналів, на курсах залізничників викладав українську мову, завідував канцелярією Української Академії мистецтв, а згодом став викладачем іноземних мов у Київському художньому інституті.

У Києві М. Кічура поринув у громадське й культурне життя, писав та друкував нові твори. 1925 р. разом з Д. Загулом, Л. Дмитерком, А. Турчинською, Д. Бедзиком, Ф. Малицьким, М. Марфієвичем вони створили секцію «Західна Україна» при літературній спілці «Плуг» (з 1927 р. секція стала окремою літературною організацією).

1928 р. вийшла наступна збірка віршів М. Кічури – «На старті», в основу якої покладено враження, роздуми про Першу світову війну.

Сучасники були вражені яскравістю, багатством поетичних образів і картин нової книжки поета, її волелюбним пафосом.

Лірика М. Кічури – традиційна за формою і стилем. Відданість класичній традиції, постійність у літературно-творчих поглядах поет вважає своєю обов’язковою рисою. Кращі вірші М. Кічури відзначаються непідробною природністю, простотою, невимушеністю. Поет увібрав незчисленні струмочки мудрого й яскравого українського слова, галицького гумору, прислів’їв, приказок, народної пісенної творчості й підніс ці скарби до рівня високої поетичної культури.
Відомий М. Кічура і як перекладач. Йому належать переклади українською мовою творів Ш. Бодлера, Ю. Словацького, Ф. Шіллера та ін.

Німецькою мовою переклав твори Т. Шевченка, Лесі Українки. Велику історико-літературну цінність має його чимала епістолярія.

Не все написане М. Кічура встиг видати. У 1933 р. його безпідставно заарештували московити і без суду заслали до Сибтабу, де він і загинув у 1937 р. Реабілітований 1989 р.

Кічура М. Вірші [Текст] / М. Кічура // Молода муза: Антологія західноукраїнської поезії початку XX ст. – Київ, 1989. – С. 220-253
Кічура М. Мефісто. Блукав і я колись. Між лави просвистіло, мов лезо різака [Текст] : вірші / М. Кічура // Атом серця: Українська поезія першої половини XX ст. – Київ, 1992. – С. 316-317.
Кічура М. Голод [Текст] : вірш / М. Кічура // Тернопіль. – 1991. – № 1. – С. 45.
Кічура М. «Гуде орган…» [Текст] / М. Кічура // Богославень: духовна поезія західно українських авторів / ред.-упоряд. Б. Мельничук, М. Ониськів. – Тернопіль, 1994. – С. 315.
Кічура М. Наш шлях заляг. Між лавами просвистіло. В Станіславі рух і рейвах [Текст] : вірші / М. Кічура // Тернопіль: Тернопільщина літературна. – Тернопіль, 1992. – Дод. 4. – Вип. 2. – Ч.1. – С. 23-24.
Кічура М. «О чиста кринице… » [Текст] : вірші / М. Кічура // Вільне життя. – 1991. – 7 берез.

Життєвий і творчий шлях
Веретюк О. «Не як невільник твій…» [Текст]: (штрихи до творчості М. Кічури) / О. Веретюк // Вільне життя. – 1993. – 31 берез.

Веретюк О. Співець з краю Золотої Липи [Текст] / О. Веретюк // Храм книги: Літопис Бережанського регіон, центру укр. книги. – Бережани, 1994. – С. 113-118.

Дубина М. Мелетій Кічура [Текст] / М. Дубина // Літ. Україна. – 1992. – 3 груд.

Мелетій Кічура [Текст] // Молода муза. – Київ, 1989. – С. 221.

Мельничук Б. Рядок з біографії краю [Текст] : (про М. Кічуру) / Б. Мельничук // Вільне життя. – 1991. – 7 берез.

Незабутні дні [Текст]: [спогади про М. Кічуру. Дружні стосунки поета з Г. Косинкою] // Мороз-Стрілець Г. Голос пам’яті. – Київ, 1989. – С. 128-137.

Погребенник Ф. Мелетій Кічура [Текст] / Ф. Погребенник // 3 порога смерті. – Вип. І. – Київ, 1991. – С. 243-244.
* * *
Кічура Мелетій Омелянович [Текст] // Укр. літ. енциклопедія: в 5-ти т.- Київ, 1990. – Т. 2. – С. 483.  

Джерело. https://tobm.org.ua/meletiy-kichura/

21 січня 1881р. в с. Шманьківці народився Чарнецький Степан Миколайович - Український Галицький поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Діяч «Молодої музи». Художній керівник «театру Руської бесіди» (весна 1913-серпень 1914).

Степан Чарнецький (1881— 1944) — поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Темами, мотивами, настроями й образами його поезії співзвучні з творчістю інших учасників літературної групи "Молода муза", до якої належав поет.
Автор патріотичного гімну українських січових стрільців "Червона калина" ("Ой, у лузі червона калина похилилася…").

Степан Миколайович Чарнецький народився 21 січня 1881 в селі Шмальківцях (тепер Чортківського району Тернопільської області). Селянський син, тринадцята дитина в родині (батько помер ще до його народження),

Степан учився у гімназії, звідки був відрахований за зневажливе ставлення до релігії, навчався у реальній школі, Львівському політехнічному інституті.

Працював інженером-мостобудів-ником. З 1913 р. — режисер і художній керівник українського театру у Львові.

Однак С. Чарнецький так захопився літературою і театром, що полишив навчання в інституті. Зблизившись із літературними угрупуваннями "Молода Муза" та "Молода Польща", весь віддався заняттям літературою й мистецтвом: друкував вірші й фейлетони, виступав у пресі з рецензіями на театральні вистави, перекладав для українського театру п’єси та лібрето опер з німецької та польської мов.

Під час Першої світової війни письменник був мобілізований до війська, але за станом здоров’я звільнений від служби. Співпрацював у тогочасній пресі ("Діло", "Українське слово", "Шляхи"), пізніше був референтом преси у Львівському магістраті.

У збірках поезій "В годині сумерку" (1908), "В годині задуми" (1917), "Сумні ідеї" (1920) показав трагічну долю галицького селянина, солдата австрійської армії, відбив дух боротьби прогресивних сил проти реакції. Частина поезій С. Чарнецького пройнята декадентськими мотивами.

У 1921 р. вийшла збірка фейлетонів і новел Степана Миколайовича "Дикий виноград", які друкувалися під псевдонімом Тіберій Горобець. Чарнецький — автор "Нарису історії українського театру в Галичині" (1934), що досі не втратив своєї наукової вартості.

У житті не раз доводилося йому скрутно. "Всі дивуються, як він живе і чим живе. Та ніхто не чув ніколи, щоб він жалувався на важкі умови існування… Є в що вдягнутися — добре, нема — обійдеться", — писав про нього П. Карманський. Щоправда, далеко не вся поетична спадщина його зібрана, вона розсипана по газетах та журналах і ще чекає свого дослідника.

Виступав С. Чарнецький також із новелами та фейлетонами, театральними рецензіями, перекладами віршів, п’єс і лібретто опер для театру з німецької та польської на українську мову та з української на польську. Зокрема, сучасники відзначали його майстерний польський переклад вірша І. Франка "Як почуєш вночі…".

Після 1939 р. Степан Чарнецький працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки (сьогодні – Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України).

Помер С. Чарнецький 2 жовтня 1944 року у Львові. 

Джерело. https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=15267

https://litgazeta.com.ua/biohrafiya-korotko/charneckij-stepan-biografia/

21 січня 1918р. (за іншими даними 22 грудня 1917) – помер Володислав Федорович - Український галицький земельний магнат, публіцист, культурно-просвітницький, громадсько-політичний діяч, меценат з Тернопільщини.

Навчався у Відні, в Сорбонні, Колєж де Франс (Париж). Власник земельного маєтку в с. Вікно. Запровадив зразкове хліборобське господарство, ткацьку майстерню (працювали майстри А. Івахів, А. Турик) у Вікні, в Товстому — боднарсько-ковальсько-гончарську школу. 1873–1877 років голова товариства «Просвіта» у Львові, його почесний член (дав товариству на видавництво шкільних книжок 12 000 ґульденів), фінансував археологічні розкопи в Галичі й археологічну виставку у Львові. 
1879–1882 — посол до австрійського парламенту від українців -обраний від курії сільських громад в окрузі Жовква – Сокаль – Рава-Руська. Згодом досмертний член Палати Панів, відстоював інтереси українців. Домігся від цісаря Австро-Угорщини ухвали про викладання українською мовою в старших класах академічної гімназії у Львові. Зібрав у Вікні скарби народного мистецтва, заснував там школу і виробництво килимів. З нагоди відвідин Тернополя 1887 року наступником престолу архикнязем Рудольфом влаштував там українську етнографічну виставку — єдину в Галичині своїми розмірами й багатством. Відвідав разом з Іваном Франком Яблунів. В 1894 р. брав участь у фундуванні українського етнопавільйону Виставки у Львові. 

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/21/v-istoriyi-60/
********

Володислав Валентин Федорович Народився 25 травня 1845-го  – один із небагатьох галицьких аристократів, який не цурався свого руського походження й багато зробив для розвитку політичного та культурного життя краю.

Як писав Іван Франко, "родина Федоровичів, герба Огінець, належить до найдавніших шляхетських родів в нашім краю. Виводить вона своє походження від руських князів чернігівських, котрі опісля сиділи на дільницях Козельськ і Путивль. Коли Козельщина підпала під власть князів московських, тамошня княжа родина перенеслася на Литву, де розродилася в кілька галузей..."

Одним із представників цього роду був Іван Федоренко (Іван Федорович Яцковський) – козацький полковник у війську Богдана Хмельницького. Наприкінці ХVII ст. він переселився "до земель Галицьких, на Підгір’я". Від нього пішла галицька лінія роду Федоровичів. До неї належав Андрій Федорович (1778–1855) якому вдалося розбагатіти через вигідну торгівлю збіжжям в часи Наполеонівських воєн. Він придбав маєтки в селах Жеребки Шляхетські, Галущина, Білитівка та Лежанівка.

Мав А.Федорович п’ять синів і три доньки. Другий його син Іван, що народився 10 червня 1811 року, "унаслідував гарячу кров, войовничу і предприїмчиву вдачу свого пращура Івана Федоровича Яцковського – тож і не диво, що визначаючись поміж усіми й талантом і твердою, незламною волею, стався вчасно немовби головою і провідником родини і типовим представником передової часті сучасної шляхти, котра старається розламати вузькі рамки старошляхетської кастовості і невтомимою діяльнотею, великими жертвами, окупити у суспільности свої родові і маєткові привілеї".

Студіював І.Федорович в єзуїтській колегії у Тернополі (1823–1829), в гімназії у Львові (1829–1830), у Львівському та Віденському університетах. Перейшов російський кордон і воював в кінній артилерії польського війська під час повстання 1830–1831 рр. Опісля брав участь у польських конспіраціях у Галичині. Під час повстання 1846 року його арештовувала австрійська поліція.

З 1840 року володів спадковим маєтком у в селі Білитівка (тепер Білинівка Гусятинського району). Одружився з Кароліною Нахлік. 25 травня (за іншими даними – 26-го) 1845 року них народився син Володислав.

У 1848 році Івана Федоровича обрали послом до Державної ради (парламенту) Австрійської імперії від Тернопільщини. В наступні роки він став власником маєтку в селі Вікно, активно працював в агрономічних, кредитових, благодійних товариствах. Писав політичні та філософські трактати, щоденники, збірки афоризмів переважно польською мовою. Писав також поезії українською. Започаткував у селі Вікно книгозбірню та збірку творів мистецтва.

Цю справу продовжив його син і єдиний спадкоємець Володислав Федорович, який став видавцем творів свого батька та запросив у 1883 році Івана Франка для впорядкування родинного архіву та написання біографічної книги про батька. Так постало "Життя Івана Федоровича та його часи", доведене до 1849 року. На основі документів із архіву Федоровичів Франко написав ще дослідження «Гримайлівський ключ», «Панщина та її скасування в 1848 році», «Фінансове положення Галичини», «Лук’ян Кобилиця».

Володислава Федоровича виховували в галицькому патріотичному дусі. Він закінчив гімназію в Тернополі. "Гімназійне навчання закінчив Федорович у Тернополі під доглядом і опікою тодішнього директора, о. Василя Ільницького 1864 р. і з ним відбув подорож по європейських столицях. У 1866 р. він записався до університету у Відні. Там він не тільки поглибив своє знання, але також нав'язав знайомства і дружні взаємини з товаришами з Академії, які пізніше відіграли поважну ролю в політичному житті Австрії. Після двох років у Відні виїхав на два роки до Парижу, де студіював у Сорбонні і Французькій Колегії. Опісля подорожував по Англії, Франції, Італії, Швайцарії, Німеччині й Росії. Після смерти батька в 1871 р. став спадкоємцем значної і добре загосподареної земської посілости, до якої докупив пізніше сусідні маєтки: Товсте, Клекотів, Кут, Перекалець, Чернихівці біля Збаража, Шляхтинці, Лозову та Курники біля Тернополя", – писав дослідник Поділля Осип Кравченюк.

В.Федорович був добрим господарем і дбав про розвиток громад, де були його маєтки. Зокрема, про містечко Товсте (тепер село Гусятинського району): "В 1872 р. відкупив Товсте від Леопольда Пельтенберґа Володислав Федорович, власник сусіднього села Вікно, що в 1873–1877 рр. був головою „Просвіти", а в 1902 р. був іменований досмертним членом австрійської Палати Панів. Це був єдиний дідич, що признавався до української національносте. Федорович, як дбайливий власник своїх дібр та добрий адміністратор, намагався двигнути підупале Товсте. Він подбав про надання до Товстого пошти й телеграфу, постерунку австрійської жандармерії, комісаріяту фінансової влади й фінансової прикордонної сторожі, закінчив з громадою справу сервітутів, викупив престацію двора для церкви, костела й школи. В 1879 р. побудував він мурований млин і окремий канал, яким допроваджував воду на млинські лотоки. Федорович належав до Краєвої Комісії для розвитку ремесла в східній Галичині і подбав про заложення в Товстім "Краєвої Школи боднарсько-ковальсько-гончарської", що оживила дещо діяльність завмерлих уже ремісничих цехів".

Непростим був і шлях Федоровича до українства. Як писав історик Микола Чубатий, до цього спричинився Олександр Барвінський: "Національне пробудження Тернополя та Тернопільщини завдяки праці Барвінського потягнуло за собою навіть спольщеного Українця дідича Володислава Федоровича, власника Вікна та кількох сіл у Скалатщині. Цей багатій був так дуже спольщений, що Поляки погодилися поставити його на посла до віденського парляменту і він став там членом „Польського Кола". Видячи довкола себе українське національне пробудження, Федорович став почуватися недобре в Польськім Колі, серед ворожого настрою до Українців. Тому він покинув Поляків та наблизився до Українців. Швидко Володислав Федорович став головою матірнього Товариства "Просвіта" у Львові. Коли в 1887 році приїхав до Тернополя на відкриття вистави наступник австрійського престолу архикнязь Рудольф, В.Федорович подбав, що історики накреслили йому зразок одягу українського боярина, і він уже в цьому одязі вітав архикнязя в імені Українців".

Федорович став третім головою Товариства "Просвіта" і найбільшим його меценатом. "Тільки власною діяльністю можемо вибороти собі наші права. Отже, я хочу, щоб усяка чужа гегемонія над нашим народом перестала, щоби ніхто нами проти нашої волі не опікувався. Русь для русинів!" – говорив новообраний голова "Просвіти" В.Федорович у своїй інавгураційній промові 22 травня 1873 року на загальному зібранні цього товариства.

"Після смерти віцемаршала галицького сойму Юліяна Лаврівського, що був другим з черги головою Просвіти, Федорович став головою цього товариства (1873-1877). Проте справ Просвіти він вести не міг, бо жив у Вікні, і тільки часами приїздив на засідання управи. В роках 1874-76 він проводив загальними зборами, але фактичний провід був у руках заступників голови: Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Дем'яна Гладиловича і Юліяна Целевича. Та це ніяк не зменшує його заслуг для Просвіти, зокрема тоді, коли її діяльність стала предметом дискусії в соймі. У травні 1876 р. під час соймових нарад польський посол із Сокальщини Поляновський виступив проти приділу допомоги українському театрові і Просвіті через те, що вони "ширять схизму", а Просвіта ще й суспільну ненависть, підбурюючи хлопів проти панів. В наслідок цієї промови сойм тільки малою більшістю голосів ухвалив дати допомогу Просвіті. На другий день, на загальних зборах Просвіти Федорович, згадавши цю дискусію, сказав такі знаменні слова: "Просвіта є товариством ні від кого незалежним. Коли вона прийняла на себе труд видавати шкільні книжки, то робить це тільки для добра свого народу, а з грошей, що їх край має обов'язок давати на видавання шкільних книжок, здає точні рахунки. Що вільно писати полякам чи німцям, те писати не може бути заборонене русинам... Я відступаю і дарую Просвіті 12.000 золотих (т. є. 24.000 корон) і сподіваюся, що товариство запомоги від сойму при таких понижаючих обставинах не прийме".

Займався В.Федорович і політичною діяльністю. У 1879–1882 рр. він був депутатом нижчої палати віденського парламенту – Райхсрату. А пізніше став досмертним членом вищої палати – Палати Панів. У 1885 році він був у складі депутації галицьких русинів, яка протестувала в цісаря Франца Йосифа І проти реформи єзуїтами ордену Василіян. Парадоксально, але саме завдяки цій реформі до Греко-Католицької Церкви прийшов Великий Митрополит – Андрій Шептицький.

Влітку 1887 року влаштував В.Федорович етнографічну виставку в Тернополі, на якій експонували твори народного мистецтва Галичини. Фундував 1894 року український павільйон на Крайовій виставці у Львові. Заснував школу килимарства у Вікні.

Розбудував також свій маєток у цьому селі, де розширив колекцію мистецтв, яку почав збирати його батько. Польський дослідник кресових резиденцій Роман Афтанази описав збірку палацу у Вікні: "Протягом свого життя спромігся Володислав Федорович зібрати у Вікні близько 300 полотен доброї італійської та фламандської школи XVI–XVII ст. Одну з картин, а саме "Старець та дівчина", вважали оригіналом Кранаха-старшого. З творів польських митців перебували тут твори Шимона Чеховича, Даніеля Ходовєцького, Александра Орловського, Юліуша Коссака, Івана Труша, Мацєя Макаревича і портрет власника колекції роботи Казимира Похвальського. Найчисельніше був представлений Артур Ґроттґер, з яким дідича Вікна зв’язувала дружба у молодості... Поряд з картинами і рисунками збирав Федорович також мініатюри, кераміку, переважно місцеву, порцеляну різних фабрик, польську та східну зброю, археологічні та геологічні експонати. Багатою, можливо, найбільшою в цій частині краю була колекція слуцьких поясів і, насамперед, старих килимів, які виробляли давніше в цих околицях. Родинний архів містив близько 15000 документів, починаючи від XV ст. Бібліотека нараховувала близько 20 000 томів, серед них багато стародруків".

І все це пропало в роки Першої світової війни. Товсте та Вікно, розташовані біля східних схилів Медоборів, опинилися влітку 1917 року в зоні воєнних дій. "В час відвороту москалів з Галичини в його палаці в Вікні з'явилися московські старшини. Він велів відчинити палац, думаючи, що знайде в старшин охорону перед солдатами. Тимчасом за старшинами вдерлися теж і солдати і почали все грабувати, а старовинні книги й грамоти викидали на подвір'я, щоб ними розпалити вогнище. При тому дійшло до бійки між старшиною і солдатом, в якій старшина його застрелив. Серед солдатів надворі хтось пустив чутку, що це "памєщік" убив одного з них; вони кинулися до палацу, витягли Федоровича з постелі на подвір'я, а самі продовжували грабувати. Серед заколоту Федорович дістався до килимарні, переодягнувся в селянську одежу, втік до села і там у селян переховувався два тижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і тоді жертвою пожежі впали неоціненні культурні надбання і скарби, які збирали протягом цілого століття батько Володислава Федоровича і він сам, бібліотека, архів, картини тощо. Зі зразково влаштованих будинків не лишилося нічого".

Федорович виїхав шукати справедливості в російських урядовців до Києва та Петрограда. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, який став столицею УНР. Там захворів і помер 22 грудня 1917 року.

Спадкоємцями залишків його маєтностей стали небіж Юрій Федорович і донька Кароліна Дарія Федорович-Малицька (1892–1945) – українська письменниця, що публікувалася під псевдонімом Дарія Віконська. Вона була одружена з редактором тернопільської газети "Українські вісті", сенатором ІІ Речі Посполитої від УНДО Миколою Малицьким.

У 1943-му німці, щоб заохотити галичан, перейменували вулицю Хотинську у Львові на пошану Володислава Федоровича Очевидно, що більшовики не могли толерувати у Львові вулицю на честь такого діяча, тож уже в 1944-му повернули їй назву Хотинської. А для Володислава Федоровича не знайшлося вулиці у Львові й за часів української державності.

ПРИМІТКИ
Франко І. Життя Івана Федоровича та його часи // Зібрання творів. Т. 46. – К., 1985. – С. 14. Там само. – С. 49.

Кравченюк О. Володислав Федорович // Шляхами Золотого Поділля. Т. ІІІ. – Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто: НТШ, 1983. – С. 632.

Фостаковський І. Товсте // Шляхами Золотого Поділля / Ред. С.Конрад. – Філядельфія – 1960. – С. 267.
Чубатий М. Історія Тернополя і Тернопільщини // Там же – С. 52, 53.

Кравченюк О. Володислав Федорович // Шляхами Золотого Поділля. Т. ІІІ. – Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто: НТШ, 1983. – С. 632, 633.

Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T. 7. – Wrocław, Warszawa, Kraków, 1995. – S. 142, 143.

Кравченюк О. Володислав Федорович // Шляхами Золотого Поділля. Т. ІІІ. – Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто: НТШ, 1983. – С. 634.

Джерело.
25.05.2015 
https://zbruc.eu/node/36538

середа, 20 січня 2021 р.

21 січня 1945р. напад двох чот сотні ВО-3 УПА-Захід «Бурлаки» (командир Іван Семчишин-«Чорний») на райцентр Глубичок Великий Тернопільської обл.

На Фото с. (смт) ВЕЛИКИЙ ГЛУБИЧОК
Під час нападу було знищено 10 московитів, в т.ч. начальники райвідділу НКВС і райвійськкомату, загинув 1 і поранено 3 воїна УПА).

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/21/v-istoriyi-60/

21 січня 1818р. народився Адам Гонорій Кіркор - білорусько-польський археолог, видавець. Досліджував: «Скринькове» поховання, с.Коцюбинці, печера Вертеба, що в Борщівському районі. Курганний могильник Жнибороди I в урочищі Вірлиська, поблизу села Жнибороди.

Досліджував:
- 1876 рік — «скринькове» поховання, село Коцюбинці, Гусятинського району.
- 1876-1878 — печера Вертеба, що в Борщівському районі.
- 1878 рік — курганний могильник Жнибороди I в урочищі Вірлиська, поблизу села Жнибороди, Бучацького району.
*******
Долі книжок, як і людей, бувають різними. Майже всі примірники праці вченого Адама Кіркора були знищені гітлерівцями в часи Другої світової війни. Дивом знайдене і перекладене з польської археологічне дослідження Покуття ХІХ ст. містить надзвичайно цікаві відомості про частину українських земель між Дністром і Прутом, людей, що їх заселяли. Багато фактів свідчать про щиру любов ученого до Покуття і повагу до покутян, чимало викладеного в книжці-дослідженні носить сенсаційний характер.

Книга тут: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0004511
*****
Точна дата народження не відома. Згідно з даними К. В. Вуйціцького, народився 21 січня 1818. Згідно з написом надгробка — у 1819 році.

Охрещений 18 січня 1819 р. (запис у метричній книзі). Батько — Карл (Кароль) Кіркор, мати — його дружина Текля, з дому Володкович.

Навчатись почав у Могильовській гімназії, потім продовжив у 2-й Віленській в 1834 році, яку закінчив у 1838. Того ж року почав працювати канцеляристом «Ізби Скарбової» у Вільно. В лютому 1849 став дійсним членом Віленського статистичного комітету. У 1859 році заснував громадську спілку, набув друкарню (по Т. Ґлюксберґу), яка 1 липня 1859 відновила діяльність як «пол. Drukarnia A. H. Kirkora i Spółki» (став у 1861 році її єдиним власником). В грудні 1859 прийняв у «державу» урядове 2 мовне (польська, рос.) видання «пол. Kurier Wileński».

Під час видання праці «пол. Na Dziś» мав клопоти з російською цензурою. З 1873 року надзвичайний член Академії Знань у Кракові. 

Помер 23 листопада 1886 (68 років)
Краків.

Джерела.
Гурток Кіркора // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 248.,
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Адам Кіркор
Біографія та тексти в Балтійському архіві, Вікіпедія.

21 січня 1947р. загинув курінний "Сірих Вовків" Петро Хамчук (“Бистрий”, “Гайдамак”, “Рубай-Гад”)

21 (або12) січня 1947 року у бою з московитами загинув один із кращих старшин УПА воєнної округи “Лисоня” Петро Хамчук (“Бистрий”, “Гайдамак”, “Рубай-Гад”). 
Також є інформація про загибель листопаді 1948р. на хуторі Вербка. (Біля Коропця).

Постать П. Хамчука досить відома в українському визвольному русі, проте його життєпис і досі залишається надзвичайно скупим, а іноді й суперечливим. Його біографію та бойовий шлях спробував систематизувати, історик Сергій Волянюк.

Народився Петро Хамчук у 1918 році у с. Великі Чорнокінці на Чортківщині Тернопільської області, де й закінчив початкову школу. Змалку був завзятим спортсменом. Середню освіту здобув навчаючись у Чортківській гімназії, яку із приходом радянської влади у вересні 1939 році перейменували на педагогічну школу.

У 1940 році потрапив під призов до лав РСЧА, де мабуть навчався у школі молодших командирів у Маріуполі. За не перевіреними відомостями, під час німецько-радянської війни у 1941 році був командиром танка, за іншими ж даними служив у артилерії. У тому ж році опинився у німецькому полоні, де згодом працював у таборі військовополонених перекладачем. Звідти переходить на службу в шуцманшафт (охоронні військові відділи при німецькій армії). З частиною “шума” проходив службу в Білорусії, орієнтовно, до осені 1943 року.

Прийшовши у відпустку П. Хамчук налагодив контакти з мережею підпілля та перейшов у лави повстанців, де очолив під псевдонімом “Гайдамак” окружну боївку ОУН Чортківщини. У жовтні 1943 року, із активним формуванням на Тернопільщині підрозділів Української Народної Самооборони, йому доручено створити групу (чоту) УНС, яку й було сформовано біля с. Росохач Чортківського району. Тоді ж Петро Хамчук змінив свій псевдонім на, тепер загально відомий усім, “Бистрий”.

На початку грудня 1943 року чота передислокувалася у лісовий масив між селами Яргорів, Коростятин (сучасне с. Криниця) та Лазарівка Монастириського району в збудований табір для зимування підрозділу. Цьому ж місяці зі збільшенням добровольців “Бистрий” об’єднав кілька груп (чот) УНС в одну, створивши таким чином сотню “Сірі Вовки”, яку і очолив.
За невдалий оборонний бій та необдуманий наступ 16 грудня 1943 року біля сіл Коростятин та Лазарівка, ймовірно, окружним проводом Чортківщини у другій половині січня 1944 року Петра Хамчука відлучили від командування та відправили для вияснення ситуації у штаб воєнної округи УПА “Лисоня”. Сотенний Микола Скринчук свідчив, що “Бистрому” не довіряли в окружному і повітовому проводах ОУН, оскільки він не завжди підкорявся їхнім директивам та наказам. Тому місцеве керівництво ОУН дивилося на нього як на східняка…

Однак, під час вирішення цього питання у штабі воєнної округи, його залучили до діяльності у підстаршинській школі, де він, як воєнний інструктор, зайнявся викладанням топографії. Перед закінченням навчального курсу, на початку березня 1944 р., його у цій школі призначили чотовим.

У березні 1944 року П. Хамчука наново призначили омандиром сотні “Сірі Вовки”, з якою впродовж 1944 року провів кілька військово-пропагандистських рейдів та переможних боїв з нацистськими і більшовицькими окупантами. Політвиховний відділ “Лисоні” у липні 1944 р. звітував, що “Бистрий” любить ходити з палицею, через що стрільці, намагаючись наслідувати свого командира, також почали носити із собою палиці.

У пропозиції про відзначення нагородами та підвищенні у ступенях старшин УПА з воєнної округи “Лисоня” від 20 серпня 1945 року про П. Хамчука зазначали: “Добрий вояк та вишкільний [старшина], відважний та рішучий в бою, люблений стрілецтвом. Як командирр сотні та куріня виявив себе добрим тактиком. З кількох більших боїв, які зводив цілим відділом з німцями та большевиками, виходив переможцем. В час рейду на Буковину та постійного маневрування сотнями та курінем по цілій [Ч]орт[ківській] окрузі – проявив себе добрим командиром та типовим партизаном”.

Із січня 1945 року “Бистрий” отримав у своє підпорядкування курінь у складі трьох сотень УПА, з яким провів декілька значних боїв, та призначення на командира Четвертої групи УПА у ВО 3 “Лисоня”. Осінню цього ж року організував курси з диверсійно-терористичної підготовки для стрільців УПА, яких передавали для роботи у мережу ОУН. Згідно наказів штабу “Лисоні” у грудні 1945 року П. Хамчука призначають командиром тактичного відтинку (ТВ) “Південь” та старшиною для спеціальних доручень при Чортківсько-Бережанському окружному провіднику.
Витяг із зведення штабу ВО 3 “Лисоня” “Описи боїв (за травень-червень-липень 1945 р.)” від 3 серпня 1945 р. про бій куреня П. Хамчука 7 травня 1945 р.

Під час служби в УПА Петро Хамчук отримав кілька поранень. Політвиховник Йосип Куць свідчив осінню 1945 року, що “Бистрий” був поранений у ліве плече. Сотенний Володимир Верещинський подавав восени 1946 року, що П. Хамчук мав поранення в ногу нижче коліна. Наказ ВО 3 “Лисоня” від 1 березня 1947 року подає, що "Бистрий" отримав ще одне поранення, ймовірно, у січні 1947 року після якого відійшов на лікування. Доказом цього є відзначення його з датою 1 січня 1947 року Срібною Зіркою – нагородою яка надавалась повстанцям за поранення у бою.

На посаді командира тактичного відтинку “Бистрий” перебував до часу розформування відділів УПА на Тернопільщині. Досвідченого повстанського командира перевели у склад Чортківсько-Бережанської округи на пост організаційного референта ОУН.

За свою діяльність у лавах повстанської армії Петро Хамчук отримав звання сотника з датою старшинства від 22 січня 1947 року і нагороди УПА – Срібний Хрест бойової заслуги І класу (7.10.1946) та Бронзовий Хрест бойової заслуги (1.01.1946).

Під час великої кількаденної облави проведеної військами МВС у Бучацькому надрайоні ОУН, 12 січня 1948 року командир “Бистрий” загинув у бою. У листі організаційного референта Подільського краю ОУН Івана Прокопишина (“Модест”) до заступника Головного Командира УПА Василя Кука, датованого березнем 1948 року, зазначено: “Коли випав свіжий сніг, большевики декуди провіряли ліси і поля. 12 січня 1948 р.по слідах, які залишилися на снігу большевики зайшли до табору сотника Бистрого. В бою, двічі ранений він дострілюється…”.

Стрілець охоронного почоту к-ра “Бистрого” Петро Колісник (“Ігор”) подає, що на початку 1948 року він зі стрільцями “Бугом”-“Бояном” і “Шумом” викрали із с. Бариш Бучацького р-ну радіоприймач, який віднесли у табір в лісі. Наступного дня війська держбезпеки наскочили на почет. Під час бою та відступу впали командир “Бистрий” і стрілець “Шум”.

Сергій Волянюк, історик (м. Тернопіль)
https://galinfo.com.ua/

19 січня 1951р. у бою з московитами загинув Іван Самійлович Литвинчук «Максим», «Дубовий» - Український військовик, полковник УПА, командир ВО «Заграва», командир Західна ВО «Завихост», провідник ОУН Західного краю «Дніпро».

Народився 21 серпня 1920 року (за іншими даними, у 1917 чи 1919р.) у селі Бискупичі Руські (тоді УНР, нині Нехвороща, Волинська область, Україна) в родині священика.
Напівсирота, виховувався при Дерманському монастирі з 14 років, навчався в Духовній семінарії в Крем'янці (є дані про те, що закінчив гімназію в м. Тернопіль), де вступив до ОУН (ймовірно, 1935 чи 1936 р.). 1937 року став секретарем архієпископа Симона, з яким виїжджав до Варшави, де був із перервами до 1939 р. 
Іван Литвинчук (верхній ряд, другий ліворуч) з охоронцями. Друга половина 1940-х рр.

За іншими даними політв'язень польських тюрем (1937—1939 роки, зокрема, у Самбірській тюрмі[3]), член організаційної референтури ОУН у Кракові (1940—1941).

Член ОУН. У часи нацистської окупації працював певний час у міській управі м. Сарни й одночасно очолював Сарненську округу ОУН(б) «Лісова пісня» (1941—1943). Організатор військових вишколів та перших відділів УПА на ПЗУЗ (1942—1943). Командир Першої групи УПА (незабаром — ВО «Заграва») (1943—1944).

В ніч з 21 на 22 червня 1943 «Дубовий» вів загальне керівництво наступом УПА на Янову Долину. У березні 1944 р. знятий з посади, очолював ВО «Мазепа». Із листопада 1944 р. — крайовий провідник Північно-західного краю під криптонімом «Хмельницький», «Москва». Із 1945 р. — член проводу ОУН(б) на ПЗУЗ. Командир УПА-Північ у ранзі майора (1949—1951), заступник провідника ОУН на ПЗУЗ з 1949 року.

На думку П. Содоля, після загибелі «Клима Савура» (Дмитро Клячківський), УПА-Північ очолив «Дубовий». Слушним здається й припущення П.Мірчука, що командиром УПА-Північ міг стати «Карпович» (М. Медвідь), який був військовим референтом проводу ОУН на ПЗУЗ. Лише після його смерті на початку червня 1945 р. посаду командира УПА-Північ можливо обійняв «Дубовий». Проте і це не є остаточно з'ясованим, бо після загибелі «Карповича» командиром УПА-Північ міг стати провідник ОУН на ПЗУЗ «Смок» (Микола Козак). Певними лише є відомості, що «Дубовий» став командиром УПА-Північ тільки після того, як у 1949 р. загинув «Смок».

У 1944 р. загін А. Трачука-«Ломоноса», що співпрацював з НКВС, заледве не знищив його з охороною. Певний час проживав з В. Галасою («Орлан»), його дружиною, секретаркою «Катериною», друкаркою «Ганною» у криївці в с. Полонка Луцького р-ну. Одружився із секретаркою «Катериною». У 1950—1951 рр. зазимував у криївці в будинку на одному із Золочівських хуторів.

Заскочений ворогом в криївці, загинув геройською смертю 19 січня 1951 р. на Золотіївських хуторах (тепер с. Ниви-Золочівські, що відноситься до сільської ради с. Золочівка Демидівського району Рівненської області).

За першою версією, криївку, де зберігалася велика кількість пропагандистської літератури і зашифровані документи, в т.ч. пошта від Василя Кука, виявила спецгрупа МДБ за допомогою провідника Луцького району А. Сметани-«Антона», котрий постачав «Дубового» харчами. За іншою версією, донька господаря будинку розповіла місцевому міліціонеру про сховок. Спецзагін спробував «викурити» Литвинчука газовою гранатою. Тоді він підірвав себе і ще одного юнака. За третьою версією, застрелився (прострелив собі праву скроню).

Полковник УПА від 19.01.1951.

джерело. Літопис УПА, Вікіпедія, Заведнюк В. Литвинчук Іван // Тернопільський енциклопедичний словник.

вівторок, 19 січня 2021 р.

19 січня 1891р. у Яворові народився Омелян Сеник "Грибівський, Канцлер, Урбан" - Український державник, військовий та політичний діяч, 9-й крайовий Командант УВО (02.1929-кінець 1929), член Вищого Проводу ОУН (1930), головуючий на II Великому Зборі ОУН у Римі (26.08.1939).

Народився у м.Яворові (тепер Львівська область). На початку Першої світової війни 1914–1918 вступив до австрійської армії, згодом — сотник Галицької армії. З 1921 — член Української військової організації (УВО), входив до Начальної та Крайової Команди УВО, член «Летючої Бригади» УВО.

З лютого 1928 до кінця 1929 — 9-й крайовий Командант УВО. Деякий час — головний редактор органу УВО «Сурма». З 1927 — член Проводу українських націоналістів. У 1929 Сеник був делегатом Першого Конгресу українських націоналістів у Відні. У 1930 роках — член Вищого (чотириособового) Проводу ОУН. В організації відповідав за внутрішню політику і вів організаційну роботу. У 1930 році Сеник здійснив ряд організаційних поїздок до США, Канади, Аргентини, Бразилії.

В 1934 у Празі поліція захопила так званий «Архів Сеника», який містив відомості про підпільну діяльність ОУН. Це стало причиною численних арештів членів організації, а сам «Архів» — одним з головних документів звинувачення на Варшавському процесі 1935-36. Сеник був запідозрений у зраді, але Революційний трибунал ОУН цього не підтвердив. Омелян Сеник був головуючим на II Великому Зборі ОУН у Римі 26 серпня 1939 р.

У 1940 група провідних діячів ОУН почала вимагати відставки Сеника та Ярослава Барановського, що спричинило внутрішню кризу в ОУН і призвело до розколу організації. Сеник залишився у складі ОУН(м) і у подальшому був одним з найближчих помічників Андрія Мельника.

На початку радянсько-німецької війни 1941-45 призначений керівником Основної похідної групи ОУН (А.Мельника), яка мала дістатися Києва і проголосити державність України. 

Загинув 30 серпня 1941 року внаслідок теракту в Житомирі разом із Миколою Сціборським.
Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський йшли до свого тимчасового помешкання. На розі Гімназійної і Бердичівської вулиць невстановлена особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері, приблизно о 19.30. Перший постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу в побратима Сціборський обернувся і був смертельно поранений в обличчя та шию. Вбивцю націоналістів застрілив випадковий німецький вояк. 

Улас Самчук у книзі «На білому коні» написав:

"Під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялись два горбики свіжої землі з дерев’яними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору – двоє довголітніх, невтомних шукачів розв'язки національного питання цього простору – Омелян Сеник і Микола Сціборський".

Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 р. Провiд бандерiвського крила ОУН розiслав комунiкат, в якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацiєю». Однією з найвірогідніших версій є здійснення вбивства німецькими окупантами, що доводять у своїх дослідженнях В. Гінда, І. Ковальчук, С. Стельникович.

Похований 2 вересня на подвір'ї Спасо-Преображенського собору Житомира поруч з Миколою Сціборським.

Джерело. Історична правда, Вікіпедія.

20 січня 1661р. у Львові засновано університет, який двічі був королівським, двічі цісарським, двічі радянським, нині – Львівського національного університету імені Івана Франка.

У цьому будинку з 1851 по 1920 був Львівський університет, нині тут біологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка. Світлина кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Фото: www.liveinternet.ru.
Однією з умов Гадяцької угоди 1658 року в Україні мали відкритися два православні університети (академії) – у Києві та Львові. У цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання. Єзуїтська колегія у Львові мала бути закрита. Тому єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету. У той час “русини”, як і поляки, були підданими короля. А тому диплом Яна ІІ Казимира, який надав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету”, не давав полякам жодних переваг в університеті перед українцями.

Приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, не збереглося в первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15. Після надання колегіуму статусу університету відомі два проекти перебудови цього приміщення (1664 та 1696 рр.).

1676-го в академії навчалося 500 спудеїв (студентів), а в перші роки ХVІІІ ст. їхня кількість зросла до 700. У складі навчального закладу були відділи: філософський та богословський, а з 1749 р. – Шляхетський колегіум. В Університеті викладали філософію, логіку, риторику, математику, астрономію, військове мистецтво, архітектуру, латинь та ін. Навчання вели латинською мовою. 1688 р. в Університеті відкрили кафедру анатомії і фізики, яку очолив відомий учений Томаш Будний. 1773 р. папа Климент ХІV ліквідував сам орден єзуїтів, тож закрили чимало єзуїтських академій, а також і Львівський університет. У 1784 р. австрійський імператор Йосиф ІІ відновив діяльність університету, в якому працювали чотири факультети – філософський, теологічний, правничий і медичний. 
Зала засідань Галицького сейму, 1914. (нині приміщення Актової зали Львівського національного університету імені Івана Франка). Фото: www.liveinternet.ru.

У Львівському університеті навчалися письменник Маркіян Шашкевич, етнограф і філолог, завідувач кафедри української словесності і ректор Університету Яків Головацький, історик і мовознавець Іван Вагилевич, філософ Петро Лодій. Серед відомих учених Львівського університету, чиї імена знали далеко за його межами, – біолог Бенедикт Дибовський, математики Юзеф Пузина, Стефан Банах, Мирон Зарицький, Микола Чайковський, філологи та історики Омелян Огоновський, Михайло Возняк, Олександр Колесса, Іларіон Свєнціцький, Кирило Студинський, правник Олександр Огоновський. Двадцять років (1894 – 1914) в університеті працював Михайло Грушевський. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/20/1661-zasnuvannya-lvivskogo-universytetu

Цей день в історії УПА 20 січня.

на фото - Повстанці сотні «Стаха», 1948 р. Перший зліва - «Коля»

*****

1945 рік

Сотня«Трембіта» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Космач на Станіславщині знищили 38 військових НКВД. У перестрілці загинули 2 воїни УПА.

Троє воїнів УПА-Захід, оточені загоном НКВД у селі Букове на Дрогобиччині, знищили двох військових і згоріли в підпаленому сараї.

1946 рік

Сотні «Дзвони» і «Літуни» УПА-Захід у бою з двома батальйонами НКВД біля сіл Болохів і Кадобна на Станіславщині знищили 10 військових. У перестрілці загинули четверо повстанців.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Боянець, Волиця-Деревлянська, Гавареччина і Гаї на Львівщині загинули станичний ОУН Роман Загаревич – «Орел», кущовий провідник Йосиф Вислінський – «Дуб» та ще четверо повстанців. Двоє потрапили в полон.

Відбиваючи напад загону НКВД у селі Тейсарів на Львівщині, повстанці знищили 18 військових. У перестрілці загинули двоє повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Гаї Шляхтинецькі (нині Гаї-Шевченківські) на Тернопільщині. Четверо повстанців (у тому числі командир військової округи «Лисоня» УПА-Захід «Бондаренко») змогли прорватися. Загинула друкарка штабу Теодозія Пійдгайна – «Дарка», яка прикривала відхід і знищила військового.

У бою з московитами та полком внутрішніх військ у селі Жулин на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще четверо захоплені в полон.

1948 рік

Неподалік райцентру Рафалівка на Рівненщині повстанці знищили дільничного МВД і важко поранили начальника райвідділу МГБ.

У селі Острів на Дрогобиччині підпільники спалили колгоспні будівлі.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селах Махлинець і Слохині на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Василь Волошин – «Ватажок» і станичний Микола Гальдин – «Лоза».

У селі Монилівка на Тернопільщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1950 рік

Двоє членів надрайонного проводу ОУН загинули в бою з московитами у селі Букове на Дрогобиччині

Джерело. Підготував Сергій Горобець. 


20 січня 1865р. в с. Солонім на Харківщині народився князь Михайло Туган-Барановський, економіст світового рівня, автор першого підручника з політекономії, генеральний секретар фінансів Центральної Ради, один із фундаторів Української Академії наук.

Батько Михайла Туган-Барановського був мурзою, із нащадків Чингізхана: у 1410 р. Туган-бек, командувач татарської кінноти, закохався й одружився з князівною Розалією Барановською, після чого рід отримав подвійне прізвище. Мати Михайла – Ганна Монтвід – була українкою, із старовинного князівського роду, чиї корені сягають роду князя Гедиміна. Відчувати себе українцем Михайлові допомагала і тітка Олександра Монтвід, яка мала літературний салон, друкувала власні твори. Пізніше Туган-Барановський писав: «Народився я в Харківській губернії… за походженням наполовину українець… у ранній юності і на університетській лаві почував себе українським патріотом».

Навчання Михайло розпочав у Московській гімназії, продовжив у Київській і завершив у Харківській гімназії, 1884-го поступив на фізико-математичний факультет Харківського університету, але був звільнений за політичну неблагонадійність, тож вищу освіту отримав екстерном, закінчивши один за одним два факультети: фізико-математичний та юридично-економічний. В Англії він вивчає фабричне законодавство та матеріали парламентських комісій, захистивши в Московському університеті магістерську дисертацію з історії економічних криз у Англії, а пізніше докторську - «Російська фабрика в минулому й сучасному».

Наукові праці молодого вченого знаходять відгук і за кордоном. Однак в Російській імперії його почали вважати неблагонадійним, небезпечним марксистом, тому наказом міністра народної освіти Туган-Барановського було усунуто від наукової та викладацької діяльності. Навесні 1901 року за участь у студентській демонстрації його арештовують і висилають до Полтавської губернії. Упродовж чотирьох років Михайло Іванович жив на Україні у селі Пізники Лохвицького повіту у родині давнього знайомого Федора Русинова, де закохався в його доньку Ольгу і одружився. На матеріалах української господарської діяльності Туган-Барановський пише перший в імперії підручник «Основи політичної економії», очолює журнал «Вестник кооперации», який вважався на той час найкращим у світі.

У 1917 році Володимир Винниченко надсилає Туган-Барановському телеграму з пропозицією обійняти посаду Генерального секретаря фінансів Центральної Ради, і той погоджується. Туган-Барановський став ініціатором створення Українського товариства економістів і його першим головою. У 1918 році він входив до складу групи вчених, які добивалися створення Української Академії наук. Він створив і очолив спеціальний Інститут економічної кон`юнктури (1918), демографічний (1919) і кооперативний інститути.

Цікаво, що, перебуваючи в Україні, Туган-Барановський намагався вчити українську мову і спілкуватися нею. «Він увесь час силувався говорити по-українськи, хоча це йому мало давалося, іноді не можна було без посмішки дивитися в лице Михайлу Івановичу, коли він говорив українською. Але фізіономія професора була завжди серйозною. «Вибачте, що я так погано говорю, але я мушу практикуватися, бо тільки таким чином я зможу навчитися української мови», - згадував його колега Петро Пожарський. Свої лекції вчений читав державною мовою. 1919 року побачив світ його підручник українською мовою «Політична економія».

Смерть застала вченого в повному розквіті сил. На Різдво урядова делегація УНР, радником якої був Туган-Барановський, їхала до Парижа на Міжнародну мирну конференцію. Для його сім’ї дали окремий вагон, у вагоні відзначили 54 роки від дня народження Михайла Івановича. Сам іменинник почував себе зле, мав високу температуру, всю дорогу лежав.

21 січня 1919 року біля станції Затишок під Одесою серце Михайла Туган-Барановського зупинилося. Офіційна причина смерті – загострення стенокардії. Поховали вченого на старому кладовищі Одеси.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/20/1865-narodyvsya-myhaylo-tugan-baranovskyy-ekonomist-ministr-finansiv-centralnoyi-rady

На Йордан 1944р. Волинські повстанці розбили колону німецьких окупантів біля села Янівка (тепер Іванівка).

фото околиці села Іванівка.
******
Щороку 19 січня ми відзначаємо велике релігійне свято — Водохреще. Але, на жаль, небагато наших сучасників знають, що 1944 року цього дня відбувся бій воїнів УПА з гітлерівськими загарбниками у селі Янівка (тепер Іванівка) Рожищенського району.

То що ж тоді сталося? Радянсько-німецький фронт поволі наближався до Волині, тому кількість гітлерівців тут зростала. Частини УПА в цих умовах змушені були маневрувати, змінювати дислокацію, переходячи з боями з місця на місце. До Янівки та навколишніх сіл здійснив рейд загін повстанців із південних околиць Луцька (сіл Лаврів, Чаруків та інших). 

Зима того року була сніжною і морозною, тому пересувалися саньми. Дорогою до загону приєдналися вояки з інших населених пунктів Луцького та Рожищенського районів. Пізно ввечері 18 січня вони розмістились у Янівці, Літогощі та Корсинях, де на них вже чекала сотня під орудою Залізняка, колишнього сотника військ УНР Василя Петлюка, яка підійшла сюди з Маневиччини. Командування об’єднаним загоном взяв на себе Залізняк. 

Після двох годин бою фашисти втекли на вцілілих автомобілях, залишивши понад сорок убитих, в тому числі офіцера.

Вранці, як завжди у цей день, мешканці з навколишніх сіл зібралися у храмі села Янівка на службу Божу. Опісля процесія, що складалася з декількох сотень парафіян на чолі зі священиком, вирушила вулицею освячувати воду до річки Стохід. Раптом люди помітили колону фашистів, що наближалася від села Кухарі (нині Ковельського району) і складалася з восьми вантажівок, на яких було близько двохсот загарбників. Вони мали намір провести розвідку бродів та мосту через Стохід, про що пізніше розповіли полонені. Не відразу зуміли побачити гітлерівців та повідомити своїх побратимів, які відпочивали після виснажливої дороги і вартові повстанців. Фашисти ж, уздрівши хресну ходу, зупинилися на околиці села і чекали, поки процесія  пройде далі. Це тільки й потрібно було воякам УПА, які за цей час швидко зайняли оборону і відкрили вогонь по загарбниках, підпаливши першу й останню автомашини. Застукані зненацька, фашисти на деякий час розгубились, а потім кинулися… поміж учасників процесії. Це змусило вояків УПА припинити вогонь. Селяни ж розбіглися та заховалися хто куди: за будинки, хліви, стіжки сіна, в порожні ями з-під картоплі (в одній із них сховались декілька мирян, священик та німець). Більшість же ворогів опинились як на долоні — і бій розгорівся з новою силою. Кулі повстанців косили непроханих гостей. 

Особливо відзначився кулеметник, що зайняв вогневу позицію просто на перехресті доріг і бив «прямою наводкою». На жаль, невдовзі він загинув. Гітлерівці підпалили декілька хат, але й це їх не врятувало: на допомогу побратимам з боку Літогощі вже поспішали інші бандерівці.

Після двох годин бою фашисти втекли на вцілілих автомобілях, залишивши понад сорок убитих, в тому числі офіцера. Повстанці ще деякий час переслідували ворога, а згодом відійшли в ліс біля села Угли Ковельського району. У цьому бою загинуло четверо вояків УПА, померли і двоє з декількох десятків поранених. Наступного дня їх з почестями поховали на сільському кладовищі в Углах.

На сьогодні відоме ім’я лише одного з них — Олексій Лук’янчук, 1919 р. н., житель села Лаврів. На початку 2000-х в Іванівці на місці бою встановили і освятили символічний хрест (на фото), а 12 жовтня 2016 року в Углах відновили та освятили могили загиблих українських героїв.
хрест на місці бою.
Завдяки ветерану УПА лучанину Костянтину Кравчуку, який також багато літ досліджує події того дня, на могилах героїв встановлені тимчасові хрести. 

Хотілось би, щоб герої були належно пошановані, а пам’ять про них не згасала у наших серцях.

Джерело. Автор: Валерій КУДЕНЧУК, краєзнавець.
http://www.hroniky.com/news/view/10717-na-iordan-volynski-povstantsi-rozbyly-kolonu-fashystiv

Цей день в історії УПА Тернопільщини - 19 січня.

Село Бариш де загинули вояки УПА Калинюк і Гук.
*******
19 січня 1944 року 
– у Чортківській тюрмі розстріляно членів ОУН Василя Ганджалу та Йосипа Безпалька.

19 січня 1946 року 
– московити арештували священника УГКЦ, уродженця Заліщик Єроніма Євгена Тимчука. Засуджений до 10 років таборів, 5 років позбавлення прав та конфіскацією майна. Покарання відбував у Казахстані. Поміж годинами виснажливої праці на кам’яновугільних шахтах о. Єронім знаходив хвилини для особистої молитви та Служби Божої, яку старався відправляти в час, коли всі спали. Після звільнення, яке настало 20 червня 1955 року, повернувся до рідного села, а потім до Львова, де знайшов роботу санітара в бригаді швидкої допомоги. Одночасно підпільно займався душпастирською діяльністю. Помер отець-доктор Єронім Євген Тимчук 25 лютого 1994 року в Коломиї.

19 січня 1947 року 
– у селі Бариш Бучацького в нерівному бою з енкаведистами героїчно загинули вояки УПА Калинюк і Гук.

19 січня 1947 року 
– на околиці Тернополя загинули: друкарка воєнної округи ч/з «Лисоня» Теодозія Підгайна «Дарка» (дова по крайовому провідникові ОУН Гулякові) та місцева мешканка Стефанія Ткач-Лотоцька.

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/19/istoriya-ternopilshhyny12/

Цей день в історії УПА 19 січня.

1944 рік

Відділ УПА у райцентрі Острог на Рівненщині спалив 12 будівель, у тому числі райком КП(б)У і райвідділ НКВД.

1945 рік

Начальник штабу військової округи «Буг» УПА-Захід Володимир Аркас – «Рудий» загинув у сутичці з загоном НКВД біля села Купичволя на Львівщині.

Відділ повстанців атакував загін НКВД у селі Верхні Гаї на Дрогобиччині. Знищений дільничний і поранено міліціонера.

1946 рік

Курінь УПА-Захід у бою з загоном НКВД у селі Демня на Львівщині знищив чотирьох військових і ще двох поранив. У перестрілці загинув ройовий «Гайдамака».

Чота сотні «Сивуля» УПА-Захід у селі Манява на Станіславщині знищила старшого лейтенанта і агента НКВД.

Сотня «Літуни» УПА-Захід у нічній сутичці з загоном НКВД біля села Корчівка знищила трьох військових, одного поранено.

У селі Мала Озимина на Дрогобиччині підпільники знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

1947 рік

Чота сотні УПА-Захід у селі Велике Поле на Львівщині знищила двох військових МВД.

1948 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Веселівка і Хатки на Тернопільщині загинули троє повстанців.

1949 рік

Раптовим нападом на загін МВД, що проводив облаву у селі Танява на Станіславщині двоє повстанців знищили двох військових і розігнали решту.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Махлинець на Львівщині. В результаті збройної сутички загинули районний провідник «Ватажок» і ще двоє повстанців.

1952 рік

Заступник крайового провідника ОУН Іван Литвинчук – «Дубовий» загинув під час зіткнення з опергрупою МГБ у селі Синякове (нині у складі міста Чортків) на Рівненщині.

Підготував Сергій Горобець

19 січня 1893р. народився Гриць Гладкий с. Чернихівці, Збаразький повіт - Український громадський і політичний діяч на Волині та Галичині, журналіст, сотник, начальник канцелярії Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців та начальник відділу культосвіти 6-ій Січової дивізії Армії УНР. Автор чисельних публікацій у періодиці.

Гриць Гладкий – український громадський і політичний діяч, журналіст, сотник, начальник канцелярії Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців.
Народився 19 січня 1893 у селі Чернихівці, Збаразького повіту. Закінчив українську гімназію у Тернополі. Під час Першої світової у лавах армії Австро-Угорщини воював проти росіян на Галицькому фронті, у 1915 році потрапив у полону. Перебував у таборах Сибіру (Томськ, Уфа).

Весною 1917 повернувся до Києва. Вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців Армії УНР, де був начальником канцелярії. Гладкий Гриць був серед співзасновників Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка.

Восени 1919 року, після розформування Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, перебував у таборі в Ланцуті і Бересті, став начальником 6-го відділу культосвіти Штабу дивізії, в 6-ій Січовій дивізії. Редагував три часописи: «Вісти», «Характерник», «Український стрілець».

Після поразки УНР, восени 1920 року був інтернований в Александрові-Куявському, Польща. У таборі був одним з організаторів культурно-освітнього життя. Був засновником та співредактором дивізійної газети «Нове життя». У лютому 1921 року випустив спецвипуск газети, присвячений історії 6-ї Стрілецької дивізії. У 1921 р. разом з редакцією газети переїхав до табору Щипйорно, Польща. У 1922 році під його редакцією вийшов збірник «На руїнах», з описом Другого Зимового походу.

Від 1922 року в Луцьку: був секретарем Української парламентської репрезентації Волині, заснував у 1926 році тут з однодумцями газету «Українська громада», був активним діячем товариства «Просвіта». Був причетним до створення Українського банку в Луцьку. У 1925 році був одним із засновників українського суспільно-політичного часопису «Українська громада» (1926-1929) у Луцьку. Був активним членом Української партії соціалістів-революціонерів.

У 1928 році переїхав до Львова, вийшов з УПСР та приєднався до УНДО, став її активним діячем. У 1930 році (за іншими даними — у 1931-36 роках) директор канцелярії УНДО, дописувач видання «Шлях нації». У 1931-36 роках відповідальний редактор часопису «Свобода». У 1934 році голова Союзу Українських приватних урядовців Галичини.

Трагічно загинув у Львові 16 вересня 1936 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Література
Волинський Б. Гладкий Гриць // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. – Т. 1 : А — Й. – С. 360.

19 січня 1914р. у Києві народився Олег Лащенко – письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч, діяч ОУН.

автор. О. Лащенко.
Дослідження українського письменника, публіциста, громадсько-політичного діяча Олега Лащенка (1914–1998) присвячено історії української культури. Автор висвітлює основні віхи історії українського народу, характеризує розвиток суспільних відносин, релігії, матеріальної та духовної культури, аналізує культурні впливи в різні періоди історії. В окремому розділі, намагаючись утриматися від оцінок, дослідник окреслив основні напрями розвитку української культури в пореволюційний період.
Бібліографічний опис:

Лащенко Олег Ростиславович. Культурне життя на Україні [Електронна копія] / О. Лащенко. — Електрон. текст. дані (1 файл : 80,1 Мб). — Прага : Секція мистців, письменників та журналістів УНО, 1941 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2018).
Оригінал друкованого документу зберігається в НБУ ім. Ярослава Мудрого: Лащенко О. Р. Культурне життя на Україні / О. Лащенко. — Прага : Секція мистців, письменників та журналістів УНО, 1941. — 53 с.

*********
У 1920 р. Олег Лащенко разом з батьками виїхав спочатку до Польщі, а потім до Чехословаччини. Вже на еміграції він здобуває середню та вищу освіту. Закінчивши гімназію в Празі, вступає на славістичний відділ Карлового університету.

1935-го приєднується до Організації українських націоналістів (ОУН). Заступник Олега Кандиби (Ольжича) у проводі Культурної референтури ОУН до смерті останнього. З 1944 р. по 1949 р. Олег Лащенко очолював Культурну референтуру. Був заступником Олега Кандиби в редакції журналу «Самостійна думка» і празького журналу «Пробоєм».

У 1938-1939 рр. Олег Лащенко активно долучається до державного будівництва Карпатської України. Під час угорської окупації Карпатської України у березні 1939 р. разом з групою друзів потрапив до військової в’язниці у Тячеві й концентраційного табору у Варюлопуші в Угорщині.

У 1941 р. у складі похідних груп ОУН прибув до Києва, входив до складу українського підпілля. Перебуваючи в Києві, О. Лащенко очолив культурний сектор в центральному керівництві ОУН, а також сектор культури в Національній раді. Як пізніше він зазначив у спогадах про окупований Київ: «Тоді, цієї осени 1941 року зі згарищ і руїн, всупереч волі окупантів, почали знову підніматись, увінчані національними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя міста».

Того ж року О. Лащенку довелось залишити Київ. Через Львів він повертається до Праги, де очолив культурно-наукове видавництво ОУН. Однак, це тривало недовго, оскільки гестапо ліквідувало видавництво вже 1942 р. Наприкінці Другої світової війни Лащенко виїхав до західної зони Німеччини, а восени 1951 р. емігрував до США.

Разом з Євгеном Маланюком Олег Лащенко редагував у Мюнхені журнал «Вежі» − орган Культурної референтури ОУН. Під псевдонімом О. Олелько уклав збірник української визвольної поезії «Вперед, Україно!», який Українська національна єдність видала 1951 р. Разом з Костем Мельником і Василем Веригою відредагував збірник «На зов Києва» (1985).

Послідовний націоналіст, О. Лащенко був щирим прихильником політичних поглядів сенатора США від штату Північна Кароліна Дж. Хелмса, відомого консерватора та противника перемовин з Радянським Союзом. Відтак, він протягом тривалого часу входив до створеного сенатором Національного Конгресового Клубу (National Congressional Club).

В останні роки життя Олег Лащенко тяжко хворів. Помер 17 липня 1998 р. у Нью-Йорку (США).

Джерело.
Підготували Сергій Горобець та Олена Гуменюк.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua