28 січня 1929р. у Відні розпочав роботу Конгрес Українських Націоналістів, який завершився створенням Організації Українських Націоналістів.

Створення єдиної організації на Конгресі у Відні стало завершальним етапом формування українського націоналістичного руху. У 1924 р. серед українського студентства та вояцтва на інтернуванні в Чехословаччині була утворена Група української національної молоді (ГУНМ), 1925 р. у Подєбрадах постала Легія українських націоналістів (ЛУН), а в 1926 р. у Галичині – Союз української націоналістичної молоді (СУНМ). Окрім цього, з 1920 р. на території західноукраїнських земель під польською окупацією діяла Українська військова організація (УВО), що тривалий час не мала оформленого ідеологічного підґрунтя. Об’єднавчий процес у націоналістичному середовищі стартував із проведенням двох конференцій – 1-ої у Берліні (1927 р.) та 2-ої у Празі (1928 р.). Під час берлінської конференції був утворений координаційний центр під назвою Провід українських націоналістів (ПУН), який очолив полковник Євген Коновалець. Наступного року було прийнято рішення про відокремлення ПУНу від усіх інших українських політичних центрів та партій і проведення установчого Конгресу українських націоналістів у столиці Австрії. Запланований на весну 1928 р., через політичні, технічні та конспіративні причини Конгрес розпочав роботу 28 січня і тривав до 3 лютого 1929 р. У повідомленнях про запланований захід місцем його проведення було вказано Прагу. Проте учасники Конгресу зібралися у столиці Чехословаччини, звідки відбули до Відня.

Участь у заході взяло 30 представників від чотирьох українських націоналістичних організацій (УВО, ГУНМ, СУНМ та ЛУН) і двоє гостей. Відбувалися наради в окремих комісіях (ідеологічній, соціально-економічній, військовій, політичній, культурно-освітній та організаційній), які напрацювали конкретні положення до програмних документів ОУН. Усього на пленумах та засіданнях комісій було зачитано 40 доповідей. На пленарному засіданні 2 лютого 1929 р. були підведені підсумки роботи окремих комісій, ухвалено постанови Конгресу та устрій ОУН, а 3 лютого обрано керівні органи ОУН. Головою ПУН було одноголосно обрано полковника Є. Коновальця. До складу Проводу увійшли М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, генерал М. Капустянський, Д. Демчук та Л. Костарів. Головним суддею став Я. Дуб, а головним контрольним – Я. Моралевич.

За результатами установчого Конгресу була видана відозва, в якій повідомлялося про створення ОУН та визначалися головні ідеологічно-програмні засади українського націоналістичного руху. «Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуться до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорності назовні. Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку української нації в межах власної держави», – зазначалося у відозві. 

Створення ОУН завершило об’єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську підпільну визвольну організацію. Внаслідок цього постала безпрецедентна в українській історії політична структура, що відрізнялася від інших українських партій та організацій програмно-устроєвими принципами. ОУН визначала пріоритет загальнонаціональних інтересів над приватними, партійними та класовими, відкидала зовнішньополітичну орієнтацію на історичних ворогів України та проповідувала віру у власні сили. З часом змінювалися викладені у програмі соціально-економічні ідеї, уявлення про державний устрій, виявив свої слабкі сторони і статут ОУН, проте наскрізним впродовж усієї історії цієї організації аж до 1960 р. залишався ідеал Української Самостійної Соборної Держави. 

Консолідація українських націоналістів була частиною загальноєвропейського процесу, адже приблизно в той самий час подібні явища відбувалися й серед інших народів Центрально-Східної Європи – хорватів, словаків, румунів та ін. Водночас за внутрішніми устроєм, інструментарієм політичної боротьби, метою та завданнями ОУН можна порівняти з типологічно близькими їй підпільними визвольними рухами та організаціями бездержавних народів Європи та Азії XIX – І пол. XX ст., зокрема поляків, ірландців, сербів, македонців, албанців, литовців, латишів, естонців, євреїв, в’єтнамців тощо. ЇЇ постання на українському ґрунті було закономірним наслідком підневільного колоніального становища української нації та прагненням реалізувати своє право на політичне самовизначення й утворення незалежної держави. 

Джерело. http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=384

27 січня 1927р. народився Олекса (Олексій) Тихий - Український дисидент і правозахисник, політв'язень, педагог, мовознавець. Один із засновників Української гельсінської групи. Замордований московитами у таборі особливого режиму в Пермському краї.

Олекса (Олексі́й) Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа (нині Костянтинівський район Донецької області).

Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету (хоч до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту).

У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (нині Донецька) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу після «профілактики» замінив покарання на умовне.

З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (нині Приазовського району Запорізької області). З 1953 мешкав у селі Рубцове (нині Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 — вчитель історії у рідному селі.

Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду (м. Донецьк) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу.

Після звільнення 15 лютого 1964 року Олекса Тихий, за вироком суду на 5 років Олекса Тихий був уражений в правах і не мав можливості влаштуватись на роботу за фахом. Працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником, монтажником, випалював цеглу. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 Олекса Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови.

Під час обшуку в червні 1976 р. в О. Тихого було вилучено текст збірки висловлювань видатних людей «Мова – народ», при чому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці (Донецької області) звинувачено у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл. Переглянути документи КГБ про Українську гельсінську групу, а також електронні копії доповідних записок Голови КГБ при РМ УРСР В. Федорчука на адресу першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького щодо проведення оперативних заходів стосовно О. Тихого, результатів слідства по справі на українських дисидентів О.Тихого і М. Руденка, заходів з підготовки до даного судового процесу, щодо засудження О.Тихого і М. Руденка та реагування громадськості на судовий процес можна на Електронному архіві українського визвольного руху - https://goo.gl/yp3Uoi.

В ув’язненні Тихий бере активну участь в акціях протестів, зокрема, він 52 дні тримав голодовку навесні 1978 р. Влітку 1978 р. разом з Василем Романюком вони написали текст «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», де було висловлено побажання незалежності України в майбутньому та ідея пасивного опору, зокрема, у формі неучасті в русифікації. На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.

Тихий надалі неодноразово оголошував голодівки, причому під час чергової, в березні 1979 р., у нього відкрилася виразкова кровотеча. В критичному стані, перед операцією, він отримав пропозицію письмово зректися колишньої діяльності, але відмовився від цієї пропозиції. Операцію було зроблено не надто вдало – рух їжі спричинював біль, утворилися спайки, грижа, згодом розпочався перитоніт. Але і в цих обставинах Тихий відмовився писати покаянну заяву.

Незважаючи на важкий стан здоров’я, на початку 1980-го р. Тихий провів у штрафному ізоляторі з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зривав нагрудний знак, не вставав, коли заходило начальство, відмовлявся від роботи, погано впливав на оточення. При цьому скаржитись на здоров’я йому не дозволялось.

У березні 1980 року переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Так само після етапування на Урал йому довелось провести 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму, і він знову тримав голодовку. З 1981 тяжко хворів.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий «Роздуми». В той самий час автор потерпав від тяжких хвороб в ув’язненні. Він був двічі прооперований. На останнє побачення в квітні 1984 р. з сином Володимиром і дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. У тюремній лікарні м. Перм він помер 6 травня 1984 р.

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

Останки Тихого разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезені в Київ і 19 листопада 1989 р. з великим почестям поховані на Байковому цвинтарі.

Олекса Тихий автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антирадянській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові.

У 2016 році Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

Найвідоміші цитати Олеси Тихого:

"Сьогодні думаю:

1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я – "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє".

"Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови". 

Джерело. https://ua.openlist.wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B8%D0%B9_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_(1927)

Довідково:

Дата арешту: 1948 р.

Звинувачення: за критику єдиного кандидата в депутати.

Орган, що засудив: військовий трибунал Сталінської (нині Донецька) області

Вирок: 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу замінив покарання на умовне.

Дата арешту: лютий 1956 р.

Звинувачення: антирадянська агітація та пропаганда, наклеп на КПРС і радянську дійсність, причина - лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину

Осуд: 18 квітня 1957 р.

Орган, що засудив: закрите засідання Сталінського обласного суду (м. Донецьк)

Стаття: ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР

Вирок: 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав

Місце відбуття: Володимирська тюрма та Дубовлаг

Дата звільнення: 15.02.1964

Дата арешту: лютий 1977 р.

Звинувачення: антирадянська агітація і пропаганда, незаконне зберігання зброї (було підкинуто гвинтівку)

Осуд: 21 липень 1977 р.

Стаття: ст. 62 ч.2 КК УРСР, ст. 222 ч. І КК УРСР,

Вирок: позбавлення волі на 10 років з засланням на 5 років та на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом»

Місце відбуття: табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія)

Дата реабілітаціi: 7 грудня 1990 р.

Реабілітуючий орган: Постанова Пленуму Верховного суду УРСР

Підстави реабілітації: за відсутністю складу злочину

Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

27 січня 1839 року народився Павло Платонович Чубинський — автор слів Гімну України.

27 січня 1839 року народився Павло Платонович Чубинський — автор слів Гімну України. За совєтських часів ім’я Павла Чубинського було стопудово забутим. Навіть залізничну платформу “Чубинський”, що під Борисполем на Київщині, не перейменовували. Її 1913-го збудував син Чубинського, Павло Павлович. Його тут усі знали, він приходив на платформу й зупиняв київський поїзд помахом картуза. За кілометр звідти був хутір Чубинський, ще за 7 км — Бориспіль. Козацький рід Чубинських звідти й походив. Але в XVI ст. вони опинилися на Волині, служили Речі Посполитій, стали уніатами. Дід Павла Чубинського служив у російській армії, перейшов у православ’я й купив землю в Борисполі. Це було ніби повернення на землю предків.

 

Тут Павло Платонович і народився. Мав двох сестер і двох братів. Учився в Переяславському повітовому училищі, Другій київській чоловічій гімназії. Затим закінчив університет у Петербурзі. Там зійшовся із Шевченком, захоплювався ним, писав вірші “під Кобзаря” й у чомусь повторив долю поета: удруге його вислали з України через донос Юзефовича — того самого, який колись здав жандармам Шевченка й кириломефодіївців. Після закінчення університету Чубинський повернувся в Україну. Як правник, вважав за обов’язок допомагати селянам, які тоді звільнились од кріпацтва й мали багато клопоту з власністю на землю. Дивився на справу як юрист і як поет. Одна з його тодішніх робіт називалася “О значении сказок, пословиц и песен для криминалиста”.

Був закоханий у Лізу Рашевську, сестру приятеля з Чернігівщини. Дружив із молодими українофілами — Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Олександром Кістяківським. Хтось доніс, що компанія збирається таємно на хуторі Чубинському. Там є каланча, на ній нібито вивішують сигнальний прапор, який видно за 25 верст аж у Києві. Це було дурницею, але доноси наробили переполоху. Чубинського арештували й вислали в Архангельську губернію. Він вимагав слідства, адже звинувачення були смішні: відвідував могилу Шевченка, там “пил водку с простолюдинами и распевал возмутительные малороссийские песни”. Слідства так і не було. Утім, у батька питали, чи не бачив він у сина заборонених книг. Той відповів: “По моей более чем 60-летней старости и изувечью лишенный левой ноги и слабости зрения никаких книг вовсе не читаю”.

На засланні Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах; ті не могли ним нахвалитися. Зрештою він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну.

Чубинський влаштувався тоді служити у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка. Тут він познайомився з Катериною Порозовою, сестрою дружини інженера-цукровара Толпигіна й у 1872 р. — одружився.

Імператорське Російське географічне товариство влаштувало експедицію для вивчення України. Очолив її Чубинський. За три роки зібрав стільки матеріалу, що навіть тепер семитомник “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” залишається взірцевим. За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конгресі в Парижі.

Завдяки Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, прообраз нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську.

Старий Юзефович назвав це провокацією, наскаржився цареві. Чубинського знову усунули з України, а київський відділ Географічного товариства закрили. У Петербурзі він служив у міністерстві шляхів сполучення. Здоров’я мав підірване. Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним. І ось ця “капітальна споруда”, як писав про нього Кістяківський (чоловік рідної сестри Чубинського) перетворилася на руїну. Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років. Коли помер, Кістяківський записав у щоденнику: “Це була давно бажана смерть”. 

Є версія, що пісню “Ще не вмерла Україна” запозичено з мазурки “Єще Польска нє зґінела”, згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, 1862 року, в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”. На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер. Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року — коли в Україні за “петлюрівський гімн” можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: “Ще не вмерла України і слава, і воля”.

Джерело.

http://www.uamodna.com/ 

https://chas.cv.ua/autor/64579-27-%D1%81%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%8F-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%81%D1%8F-%D0%BF%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE-%D1%87%D1%83%D0%B1%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.html

27 січня 1911р. народився Гончар Іван Макарович - Український скульптор, маляр, історик, етнограф. Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Лауреат Шевченківської премії 1989р. за багаторічну творчу й дослідницьку роботу зі збирання та популяризації народного мистецтва.

Іван Гончар – непересічна особистість, митець і подвижник української культури. А ще – один з ідейних натхненників українського відродження 1960-х, протистояння 1970-х, невідворотних змін 1980-х та могутньої національної хвилі початку 1990-х років. Він був правдивим свічадом життя і долі України в буремному ХХ столітті, яке вже стало історією, ґрунтом для майбутньої України.

Народився Іван Макарович Гончар у 1911 році в селі Лип’янка (тепер Шполянський район Черкаської області) в багатодітній сім’ї. З дитинства ліпив, малював, вирізував з дерева та паперу. 

«В 1927 роцi я закiнчив Лип’янську семирiчну трудову школу. Вчителi наполягали, щоб я йшов до художньої школи. А батьки боялися вiдпускати мене далеко вiд себе, знаючи мою неспокiйну вдачу, яка приносила менi чимало прикростей. Ще маленьким я перевернув на себе казан кип’ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону. Мене пiсля того нiкуди не пускали. Я став здичавiлим i замкнутим», – писав Іван Гончар в автобіографії.

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У домі Коросташа Іван Гончар познайомився з музикознавцем Климентом Квіткою, чоловіком Лесі Українки, та Оленою Пчілкою, мамою поетки.

Гончар отримав два дипломи – скульптора та агронома – і обрав мистецтво. Перша самостійна робота Івана Гончара, яку експонували на виставці «Квітуча соціалістична Україна» – скульптура «Давид Гурамішвілі». Як живописець і скульптор він створив цілу галерею портретів переважно українських культурних діячів – для музеїв, на замовлення центральної і місцевої влади: Наталі Ужвій, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Степана Васильченка, Максима Горького, Бориса Гмирі, Тараса Шевченка, пам’ятник Катерині Білокур в селі Богданівка, надгробок Павлу Грабовському в Тобольську, пам’ятник Степану Руданському, пам’ятник Григорію Сковороді, погруддя Iвана Котляревського для Меморiального будинку-музею письменника в Полтавi. А також портрети історичних героїв, передовиків праці.

Іван Гончар воював на фронтах Другої світової, а з травня 1945 року, разом з художниками Центральної групи військ, працював у Віденській академії мистецтв, де створив кілька скульптурних композицій на воєнну тематику. Збереглося понад 200 акварелей, ескізів, замальовок художника, зроблених під час війни.

Влітку 1946 року одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Як пригадують його знайомі, скульптор не любив про це згадувати.

Його близьким другом і супутником життя стала Аделя Петрівна Юрченко – хатня робітниця, яка прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на півроку).

Не маючи формально сім’ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар – художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара».

Іван Гончар брав участь в утворенні Товариства охорони пам’яток історії та культури; розробив живописно-графічні альбоми, в яких зафіксовано архітектурні пам’ятки та історичні пейзажі України, народний одяг різних регіонів, зразки народного мистецтва – вишивання, килимарства, ткацтва, гаптування; створив 18-томний історико-етнографічний художній альбом «Україна і Українці», впорядкований на основі фотоматеріалів початку ХХ століття, історичних та етнографічних відомостей.

Художник їздив в експедиції, займався краєзнавчою роботою, колекціонував зразки народного мистецтва, стародруки, сімейні архіви – фактично рятував їх від нищення і небуття. 

Іван Гончар зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва; створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників землі – неподалік від Києво-Печерської лаври.

Музей став місцем зустрічі інтелігенції, митців, етнографічно-мистецькою лабораторією самого Івана Гончара. Експонати для музею він збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Уже наприкінці 1960-х років колекція налічувала понад 7000 першокласних експонатів, серед яких: ікони, прикраси, народні інструменти, народний одяг, дерев’яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу, кераміка, наївне малярство, килими, ткані та вишивані речі. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. 

Сам Іван Гончар писав у щоденнику: «Прийду я з міста в свою рідну хату-музей, – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, ображають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі».

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. 

Гості допомагали поратися з експонатами – перекладали папером і витирали посуд, розбирали фотоархіви, вичищали одяг, сушили вироби з дерева. Проте працівники музею говорять – частину експонатів не вдалося зберегти як слід. 

Із зростанням популярності Гончара, як колекціонера, почав посилюватися й тиск на нього. Петро Гончар (прийомний син) пригадує, що вже наприкінці 1960-х років були перші погрози – нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. 

Подвижницька діяльність Івана Гончара викликала відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». У 1968 році Шелест підтримав комплекс заходів КДБ УРСР, які мали на меті примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати, Шелест звинуватив спецслужби у бездіяльності.

У 1972 році І. Гончара після низки попереджень виключили з партії «за невиконання рішення бюро Печерського райкому КПУ, за пропаганду антипартійних поглядів з національного питання» з одночасною вимогою передати збірку до державних музеїв. Порушувалося питання про позбавлення його звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало позбутися роботи, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, – згадує Петро Гончар. – Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили продати за валюту старожитності. І якби він продав, то це був би привід. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».

На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці», в якому певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Усе це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.

У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ було заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену І. Гончару (режисер В. Шкурін). 

У 1993 році Іван Гончар помер від лейкемії у лікарні в Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року Указом Президента України було створено музей його імені. Сьогодні це Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».

Зважаючи на багаторічні клопотання, музею було надано окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII-XIX століть.

Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» має значні здобутки у розробці низки науково-практичних проблем, апробованих, зокрема, у п’яти міжнародних наукових конференціях – Гончарівських читаннях (1994-2000). До головних напрямків наукової та просвітницької роботи музею належать комплексні фольклорно-етнографічні експедиції, мистецькі виставки (у тому числі і за кордоном), міжнародне співробітництво в галузі музеології. 

Тут проводяться численні культурно-мистецькі заходи: виставки, фольклорні свята, творчі та музичні вечори, лекторії. Наукові співробітники музею беруть участь у національних та міжнародних конференціях. Музей надає науково-методичну допомогу осередкам народної культури, окремим дослідникам, навчальним та освітнім установам. Тут систематично працює фольклорна студія «Дай Боже», де діти різного віку вивчають і відтворюють на сцені українські народні пісні, забавлянки, давні обряди та звичаї. А ще працюють студії народного побутового танцю і народної пісні, проводяться майстер-класи з різних видів народного мистецтва. Музей надає консультації з питань української традиційної культури, тут створюються науково-популярні фільми, організовуються семінари-практикуми з народного мистецтва. Діє студія українського народного вишивання, учасники якої опановують понад 150 різних технік.

Р. Кухаренко, власкор 

газети "Міграція"

Джерело. http://migraciya.com.ua/news/open-forum/ua-ivan-gonchar-is-an-artist-and-collector-of-works-of-ukrainian-folk-art/

Цей день в історії УПА 27 січня.

фото воїни УПА в лісі. 

1944 рік

У сутичці з загоном Червоної армії у лісовому масиві Степанського району на Рівненщині повстанці знищили 13 військових.

Відділ Української національної самооборони в селі Нивиці на Львівщині вступив у бій з великим радянським партизанським з’єднанням (близько 700 осіб), що проходив рейдом по Радехівському району і чинив погроми селянам. В результаті кількагодинної перестрілки партизани відступили в напрямі на Броди.

1945 рік

Під час раптового нападу на збори радянського активу в селі Дем’янка-Лісна на Дрогобиччині повстанці знищили президію зборів, двох завідуючих відділами райкому КП(б)У, завідувача районного земельного відділу, заступників начальників Стрийської в’язниці і Стрийського депо. Поранені голова і заступник голови сільради.

1946 рік

Сотня «Імені Колодзінського» УПА-Захід під час облави загону НКВД біля села Молодятин на Станіславщині інсценізувала відступ із табору, а потім нанесла несподіваний удар з двох сторін на переслідувачів. Знищені 13 військових, 17 поранено.

1947 рік

Надрайонна провідниця жіночої сітки ОУН і Українського Червоного Хреста Ольга Одинська – «Оксана» намагалася застрелитися під час спроби заарештувати її в райцентрі Коломия, отримала важке поранення і невдовзі померла.

1948 рік

Троє воїнів сотні «Басейн» УПА-Захід загинули в сутичках із загонами МВД у селах Головецько і Дністрик на Дрогобиччині.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селі Стебник і в хуторі Загай на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, у тому числі станичний ОУН Йосип Павцьо – «Омелько» і санітарка Ганна Кость – «Квітка».

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в лісовому масиві Жовківського району Львівщини. Відмовилися здаватися і загинули в бою окружний провідник ОУН Адам Куровицький – «Сірий», надрайонний референт Степан Свидницький – «Носач», районний провідник Володимир Касараба – «Андрій» і ще двоє повстанців.

Підготував Сергій ГОР

27 січня 1790р. в місті Городище на Черкащині народився Петро Петрович Гулак-Артемовський, письменник, перекладач, один із класиків нового українського письменства.

Пам’ятник Гулаку-Артемовському, відкритий у Харкові в 2017 р. Фото: univer.kharkov.ua.

Походив із козацько-старшинської родини часів гетьмана Петра Дорошенка, яка згодом отримала дворянство. В літературі гуляє багато версій щодо походження прізвища. За деякими джерелами, в рукописній автобіографії сам Петро Петрович виводив його від «Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, стали звати Гулякою Артемовським».

Згідно ґрунтовних досліджень краєзнавця Юрія Мариновського, засновником роду є Артем Гулак, від імені та прізвища якого і походить подвійне прізвище Гулаків-Артемовських. У метричних книгах ХІХ століття його нащадки записані і Артемовськими, і Гулаками-Артемовськими.

Народився письменник у родині священика. Отримав ґрунтовну домашню освіту. Закінчив «курс богословського навчання» в Київській духовній академії, але замість духовної кар’єри обрав світське життя. Страшним ударом для нього стала раптова смерть коханої дівчини: її батьки виступили рішуче проти такого союзу, зачинили вдома і дівчина зів’яла на очах, померши від сухот.

«Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання – ці солодкі чари для багатьох сердець – для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших», – писав пізніше Петро Гулак-Артемовський в епіграфі до байки «Тюхтій та Чванько» (1819).

Кілька років викладав у приватних пансіонах Бердичева, вчителював у маєтках польських поміщиків на Волині. Водночас займався самоосвітою. У 1817-му переїхав до Харкова, де був зарахований вільним слухачем словесного факультету Харківського університету. Незабаром почав викладати польську мову, історію, географію, статистику. Розповідають, що був природженим лектором: не визнавав канонів, викладав матеріал надзвичайно захопливо і темпераментно. При цьому перші 13 років працював, не отримуючи зарплатні. І працював натхненно.

Викладання стало його покликанням, якому письменник віддавав усі свої сили. Професор, декан, ректор (1841-1849), почесний член (1855) Харківського університету. Водночас працював у Харківському і Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Дослужився до звання дійсного статського радника (цивільний чин, що прирівнювався до генеральського звання і давав стан потомственного дворянина). 

Іншим покликанням стало письменство. Приятелював з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, польським поетом Адамом Міцкевичем, Яхненками та Симиренками. Знався з багатьма відомими людьми свого часу. Сам став автором віршів, байок, романтичних балад. Активно друкувався в «Українському віснику» (переклади класиків світової літератури, оригінальні твори різних жанрів). Належав до Харківської школи романтиків. Один із засновників «Українського журналу» (1824-1825).

Автор першої української романтичної балади «Рибалка». Особливу популярність мала антикріпосницька сатирична байка «Пан та собака» (1818) – один із найгостріших творів української літератури того часу. Байка написана живою розмовною мовою. Її фабула була запозичена із чотирирядкової байки польського поета Ігнація Красіцького «Пан і пес»:

Вірний пес стеріг господи, цілу ніч брехав,

А на ранок пса побили: спати не давав!

Другу ніч проспав, як мертвий; в дім забрався злодій;

А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.

(Переклад Миколи Зерова)

На початку 1830-х Петро Гулак-Артемовський майже відійшов від літературної діяльності, багато уваги приділяючи сім’ї. Перша дружина, француженка Луїза, рано померла від застуди. Пізніше письменник одружився з бідною вродливою дівчиною Єлизаветою Федорівною, від якої мав 11 дітей

Помер 13 жовтня 1865-го у Харкові, під час ранкового богослужіння. Похований на першому міському кладовищі. Нині там Молодіжний парк.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/27/1790-narodyvsya-petro-gulak-artemovskyy-klasyk-ukrayinskogo-pysmenstva

План проведення операцій по виселенню (Львівська область. ред.) осадників і лісників відповідно до директив НКВД СРСР № 5648/5

22 января 1940 г. Сов. секретно. «Утверждаю» Народный комиссар внутренних дел УССР Комиссар государственной безопасности 3 ранга (Серов) „ ” января 1940 года.   1. Всего по Львовской области подлежит выселению 3904 хозяйств осадников с 21648 членами семьи и348 хозяйств лесников с 1732 членами семьи.   (Шановний читачу, зверни увагу на те, що в цьому документі вказані тільки прізвища членів «тройки». Чому почали вивозити людей у січні 1940 року і за які провини? Тільки в грудні 1939 року завершилось формування управління НКВД по Львівській області.На території Львівської області станом на 1940 р. проживало 1 349 351 чол.) 2. В связи с операцией территорию области разбить на 16 оперативных участков. Оперативные участки охватывают населенные пункты: Пояснення: Для прикладу Шоломия - 12 сімей / 55 людей. Оперативный участок № 1 (Бобрский уезд). Шоломия – 12/55, Коцарево – 3/17, Водника – 8/45, Старое-Село – 3/18, Подяркив – 1/4, Романово – 7/31, Гринев – 2/7, Селиско – 1/3, Подгородище – 3/16, Будкив – 2/8, Подмонастырь – 5/28, Воловое – 2/12, Шпильчино – 1/5, Стрилки – 21/118, Стоки – 4/18, Стоки-Виланцы – 20/111, Ланки-Малые – 38/238, Ланы – 3/15, Серники – 1/8, Любеши – 33/188, Карагуры – 1/4, Выбранивка – 18/97, Гудыско – 1/4, Суходол – 16/76, Волощино – 1/3, Глибовичи – 4/20, Ольховцы – 3/23, Лопушно – 14/65, Бобрка – 1/4. Всего 29 населенных пунктов, 229 хозяйств, 1241 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. отделения II отдела УГБ УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Черпаков (руководитель), Нач. уезд. отдела НКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Малышев, Опер Уполн. III отдела УГБ УНКВД – ст. лейтенант тов. Лимонов. Оперативный участок № 2 (Бобрский уезд). Кримировка – 78/350, Жабокруки – 31/189, Бакинцы – 18/96, Оришкинцы – 31/176, Грусятичи – 25/128, Черемхов – 11/50, Новоселки – 22/108, Подлески – 16/88, Бонинцы – 3/8, Боруды – 1/3, Чижицы – 1/3, Девятынки – 3/22, Юшковцы – 2/12, Боринычи – 3/16, ст. Стрилки – 1/8, Гран. Куты – 2/7, Руда – 1/8, Станкивцы – 2/8, Пидднестряне – 1/5, Залисчи – 1/5, Деш. Малораво – 1/4, Загирейко – 1/7, Добровляны – 7/28, Бортники – 1/7, Молодично – 2/9, Межиречье – 1/13. Всего 26 населенныхпунктов, 266 хозяйств, 1358 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: начальник отделения II Отдела УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности т. Цитович (руководитель), начальник отделения уездного отдела НКВД – мл. лейтенант гос. безопасности т. Калинин, ст. лейтенант тов. Архипов. Оперативный участок № 3 (Бродский уезд). Лешнив – 18/117, Антось – 40/220, Костюшки – 25/137, Митница – 11/71, Комаривка – 1/6, Корсив – 2/7, Варшавка – 38/198, Шныров – 1/6, Ольховец – 4/24, Доронин – 12/63, Конюшкин – 11/59, Болдуры – 1/3, Паниковицы – 2/10, Пилсужино – 5/35, Касарщица – 8/53, Голосковичи – 23/136, Высоцкое – 33/168, Ясенив – 28/172, Кодлубиска – 28/171, Гутиска-Бродское – 1/4, Дубье – 2/8, Гуто-Литовское – 2/12, Литовиско – 4/22, Гутысько-Пеняцкое – 1/4, Чепели – 1/1, Шишковицы – 2/13, Маркопиль – 1/6, Поликарово – 31/156, Вербивщик – 13/78, Стибаривка – 6/29, Берлин – 2/8, Фильварки-Великие – 1/3, Логадив – 1/6, Спилки-Броды – 1/4, Лобач – 1/6, Гаи-Смоленские – 1/4, Зброи – 1/5. Всего 37 населенных пунктов, 363 хозяйства, 2025 членов семей. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант гос. безопасности тов. Евграфова (руководитель), особоуполномоченный УНКВД – ст. лейтенант гос. безопасности тов. Саркисов, и Опер. Уполн. III отдела УНКВД – ст. лейтенант тов. Нусимовича. Оперативный участок № 4 (Гродский уезд). Родатычи – 7/40, Бартатив – 6/30, Путятычи – 1/8, Воля Добростанская – 2/4, Лелехивка – 3/17, Янов-Залесье – 1/7, Керныця – 2/11, Обрашино – 1/3, Учерце – 1/3, Лесновичи – 1/8, Страда – 2/11, Велике-Поле – 2/10, Верешиця – 6/34, Ставки – 11/64, Майдан – 4/29, Вишенька-М. – 10/52, Любин Малый – 3/13, Янов – 1/9, Дроздовица – 1/8, Лозына – 1/6, Ярына – 1/5, Била Гора – 1/5, Ставчаны – 1/5, Завидовичи – 27/169, Добростан – 35/198, Вовчухи – 18/116, Генриховка – 20/112, Жорниска – 3/16. Всего 28 населенных пунктов, 172 хозяйства, 993 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – мл. лейтенант госбезопасности – тов. Матвеева (руководитель), Зам. Нач. Эко УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Уфлянда, Зам. Нач. отделения Эко УНКВД ст. лейтенант тов. Чунихина. Оперативный участок № 5 (Жолкевский уезд). Клодно – 51/296, Печихвосты – 8/60, Жовтанцы – 20/78, Мосты Великие – 20/192, Боенец – 16/87, Надичи – 6/27, Туринка – 11/52, Скворява Нова – 9/48, Кулява – 24/144, Деревня – 36/201, Сопошин – 5/21, Зарище – 12/61, Парове – 16/71, Камарици – 18/98, Зиболки – 10/51, Скварява Стара – 1/2, Гутиниска – 4/21, Блещи-Воды – 2/8, Фийна – 2/12, Заинска – 1/4, Поляна – 6/30, Купичволя – 1/5, Вечерки – 3/10, Волица – 1/3. Всего 23 населенных пунктов, 283 хозяйств, 1572 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности Гриднева (руководитель), Нач. отдела кадров УНКВД – капитан госбезопасности тов. Асланикашвили, Опер Уполн. III отдела УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Яковлев. Оперативный участок № 6 (Злочевский уезд). Сновичи – 21/112, Жуков – 12/68, Плугов – 14/78, Рыков – 45/200, Тростянец Малый – 15/83, Гологоры – 13/73, Залисье – 1/1, Зозуля – 1/1, Короливка – 37/201, Питричи – 2/12, Ожидов – 1/3, Подгорцы – 2/19, Валуйка – 1/2, Пиково – 2/10, Черемушка – 1/4, Могила-Красная – 8/50, Красное – 7/36, Безруды – 12/72, Кушкор – 8/45, Могила-Утишки – 6/32, Переставка – 7/44, Бортков – 17/78, Брикуны-Переставки – 8/49, Руже-Роля – 37/229, Вильшаница-Дубки – 9/57, Вильшаница Мала – 14/67, Вильшаница Раздолы – 29/163, Княже – 11/52. Всего 28 населенных пунктов, 341 хозяйство, 1831 член семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. III спецотдела УНКВД – ст. лейтенант госбезопасности тов. Мальцева (руководитель), Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности – тов. Бурко, ст. инспектора ОК УНКВД тов. Мардвинцева. Оперативный участок № 7 (Каменский уезд). Вербляне – 19/139, Яблонивка Пальска – 50/250, Побужани – 20/124, Рийнив – 2/13, Кубча – 2/6, Козлов – 21/110, Дидилов – 2/15, Вилица Деревлянска – 10/99, Соколя – 4/24, Гарнин – 2/7, Дернив – 17/77, Незнанив – 4/25, Будки незнаные – 2/9, Лийники – 1/5, Селець Белькив – 4/22, Руда-Селенька – 2/10, Сдишев – 1/5, Полоничка – 1/5. Всего 18 населенных пунктов, 173 хозяйств, 949 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Губаренко (руководитель), Опер Уполн. III Спецотдела УНКВД тов. Ковалева, Зав учебной частью ОК УНКВД тов. Исагурьян. Оперативный участок № 8 (Любачевский уезд). Луговицы – 5/31, Витолдивка – 1/3, Пидемщина – 5/37, Ливча – 5/44, Долинка – 2/15, Костялюб – 17/94, Новое-Село – 6/33, Дахнов – 35/209, Синявка – 3/18, Котовица – 1/3, Луковец – 1/3, Сурмачевка – 14/80, Гаматка – 4/24, Сухая Воля – 4/28, Старое Село – 1/2, Залисья – 1/7, Ниновичи – 17/85, Ветлин – 11/74, Ляшки – 5/36, Кореница – 1/5, Макре – 6/34, Гараи – 1/5, Башта – 3/12, Корчунки – 5/28, Мураванки – 1/1, Лапаевка – 1/2, Бобровка – 4/38. Всего 27 населенных пунктов, 160 хозяйств, 952 члена семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Кононов (руководитель), Нач. отделения ЭКУ мл. лейтенант госбезопасности тов. Петров, Опер Уполн. III Отдела УГБ УНКВД – техник интендант І ранга тов. Пышкин. Оперативный участок № 9 (Львовский уезд). Пустомыты – 21/80, Глинна – 11/44, Конойница (Кольтвассер) – 21/77, Сокольники – 3/18, Поршна – 2/12, Милашовичи – 3/7, Хрустно-Старое – 8/45, Айнзидель – 3/10, Сердица – 30/163, Мостки – 6/26, Лисневичи – 1/4, Перманив – 9/44, Белка Шляхетская – 9/41, Миклашив – 2/9, Кривчицы – 3/8, Глуховичи – 5/16, Гай – 15/59, Чижиков – 5/15, Чижки – 2/5, Давыдово – 2/6, Кротошин – 2/6, Пасики Зубжанск – 1/3, Бирки Яновские – 1/4, Грибавичи – 8/29, Зарудцы – 5/15, Костоив – 1/2, Збойск – 1/2, Сороки-Львовские – 1/2, Пруссы – 44/175, Цеперов – 31/131, Ярычев Старый – 9/44, Боршевицы – 3/14, Пидлиски-Велики – 11/71. Всего 33 населенных пунктов, 276 хозяйств, 1470 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Хомутова (руководитель), Зам. Нач. отделения ЭКО УНКВД тов. Алафердова и Нач. отделения уездного отдела НКВД тов. Хохрякова. Оперативный участок № 10 (Перемышлянский уезд). Вишнивчики – 4/17, Чемерницы – 18/83, Дусанив – 9/19, Кореличи – 22/87, Добряничи – 28/153, Боршов – 3/11, Коросно – 2/8, Ясна – 24/137, Погорельцы – 3/30, Ольфредивка – 4/13, Мазив – 25/98, Перегноев – 9/48, Задвирья – 22/71, Водкив – 2/13. Всего 14 населенных пунктов, 189 хозяйств, 1025 члена семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Попова (руководитель), нач. отделения ЭКО УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Стороженко, Опер Уполн. III Отдела УГБ УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Хачияна. Оперативный участок № 11 (Рава-Руский уезд). Березанка – 7/38, Журавцы – 3/16, Руда-Журавска – 10/48, Свять – 3/18, Колойцы – 6/40, Гребеное – 3/21, Хоронив – 11/74, Хлевчаны – 60/342, Тяглив – 31/110, Воронов – 13/57, Остобиж – 21/113, Домашов – 26/142, Карив – 1/2, Михайловка – 1/4, Салаши – 1/4, Рички – 1/10, Заборье – 3/14, Вербицы – 3/19, Немиров – 4/14, Предместье – 6/30, Парипси – 13/79, Вербляче – 30/161, Шавры – 11/55, Радруж – 4/16, Патылачи – 1/7, Верхрапа – 2/11, Селиська – 6/36, Рата – 3/10, Присе – 1/2, Ширець – 6/36, Биле – 20/104, Каменная Гора – 5/29, Монастырек – 2/11, Замок – 10/70, Пидлисье – 1/3, Скопы – 4/24, Погориська – 7/38, Голе-Равска – 4/20, Вилько-Мозавецкая – 5/29, Пиратая – 3/8, Гейче – 4/21. Всего 41 населенных пунктов, 351 хозяйство, 1929 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Зам. Нач. Ш отдела УГБ УНКВД – мл. лейтенант госбезопасности тов. Карлин (руководитель) Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Клохтина, ст. опер, уполн. ЭКО УНКВД – сержант госбезопасности тов. Ключкина. Оперативный участок №12 (Радеховский уезд). Нестаничи – 12/75, Павлов – 40/193, Криве – 40/206 Дмитров – 90/519,Оглядов – 19/108, Оплицке – 16/83, Майдан Старій – 17/81, Ховуев – 9/58, Стовпин – 18/96, Туриська-Гутена – 4/23. Всего 10 населенніх пунктов, 266 хозяйств, 1462 члена семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Зам. Нач. отдела ОК НКВД мл. лейтенант госбезопасности тов. Белоконь руководитель), ст. Опер Уполн. II Отдела – ст. политрук Шитиков, и ст. Опер. Уполн. III Отдела УНКВД Зверев. Оперативный участок № 13 (Радеховский уезд). Немилов – 78/545, Увынь – 39/251, Лопатин – 14/75, Радехов – 13/64, Титевичи – 3/21, Сеньков – 8/40, Стоянов – 20/124, Андреевка – 8/47, Сморенев – 10/63, Диброва – 2/13, Романовка – 3/19, Вилка-Сушилска – 1/5, Сабанивка – 2/6, Станин – 1/6, Стримничи – 3/16, Ляшков – 16/91, Тарновка – 20/121, Пиратин – 5/32, Виткив Новый – 8/51. Всего населенных пунктов 19, 263 хозяйства, 1615 членов семьи. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Шабалина, Опер. Уполн. аппарата Особо ууполономочен. Мл. лейтенант гос. безопасности тов. Малояна, Зам. Нач. уездного отдела НКВД – политрук тов. Русанов. Оперативный участок № 14 (Сокальский уезд). Жиковицы – 3/14, Вишенька – 10/51, Ряшковицы, – 62/320, Грушевка – 42/275, Моргилевка – 52/245, Гора – 10/60, Остров – 35/168, Димитров – 33/177. Всего 8 населенных пунктов, 247 хозяйств, 1313 членов семеи.  Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – лейтенант госбезопасности тов. Сырцова (руководитель), Опер. Уполн. II отдела УГБ УНКВД сержант госбезопасности тов. Приходько, ст. опер. уполн. ЭКО УНКВД – сержант гос. безопасности тов. Шмидта. Оперативный участок № 15 (Сокальский уезд). Ромуш – 21/107, Скоморохи – 20/94, Станиславовка – 40/234, Рупиковка – 59/296, Валявка – 43/316, Равшина – 52/249, Горбкив – 21/114, Бабятин – 81/332, Анновка – 10/57, Лучицы Анновка – 16/75. Всего 10 населенных пунктов, 353 хозяйства, 1887 членов семей. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. Отделения ІІІ Отдела УГБ УНКВД – капитан тов..Панова (руководитель), ст. Опер. Уполн. III отдела УГБ УНКВД – сержант госбезопасности тов. Дюндин, Зам. Нач. уездного отдела НКВД – капитан тов. Князева. Оперативный участок № 16 (Яворовский уезд). Любыни – 20/129, Моранцы – 5/31, Воля-Гнейницка – 1/6, Гудзин – 2/13, Чапляки – 8/56 Ратиска – 7/36, Велики Оча – 2/11, Биндунь (Тростянец) – 23/116, Завадив – 5/36, Ногачев – 23/119, Лапино – 42/213, Новины. – 5/37, Хмурово – 13/67, Мужиловичи – 22/142, Шутово – 133/692, Селиска – 3/22, Яворов – 3/14, Грийницка – 4/29. Всего 18 населенных пунктов, 332 хозяйства, 1686 членов семей. Операцию проводит «тройка» в составе: Нач. уездного отдела НКВД – сержант госбезопасности тов. Каир, секретарь парткомитета УНКВД тов. Пухов, Зам. Нач. отделения II Отдела УНКВД – тов. Бессмертный (руководитель). 3. Для непосредственного проведения операции за участковыми «тройками» закрепить 1425 оперативных групп из 4660 оперработников УГБ, ОО комполитсостава РКМ и внутренних войск, красноармейцев внутренних войск и коммунистов области. В целях присечения возможных эксцесов со стороны осадников и враждебных элементов населенных пунктов, к каждому оперативному участку прикрепить резервные оперативные группы в составе 15 бойцов внутренних войск во главе с оперативным работником. Всего резервных оперативных групп по области потребуется 240 чел. Таким образом, для проведения операции по Львовской области потребуется 4900 чел., в том числе 1425 чел. возглавляющих опергруппы и 16 оперработников, возглавляющих резервные опергруппы. Обласная «тройка» для проведения операции располагает следующими людскими рессурсами: Оперработников УНКВД: 66 чел. Оперработников уездотделов УНКВД: 60 чел. Оперработников Особого Отдела: 103 чел. Комполитсостава РКМ: 200 чел. Коммунистов области: 400 чел. Всего: 829 чел. 4. Представленные участковыми «тройками» оперативные планы выселения осадников и лесников утвердить. Приложение: 1. Карта с дислокацией населенных и погрузочных пунктов осадников и лесников. 2. Инструкция уездным «тройкам» по выселению осадников и лесников. 3. Памятка для оперативных групп. 4. Дислокация погрузочных пунктов. 5. Сводная таблица по области с характеристикой выселяемых. 6. Оперативные планы уездных «троек». Обласная «тройка» по выселению осадников и лесников по Львовской области: Начальник управления НКВД по ЛО капитан гос. безопасности — подпись (Краснов) Зам. нач. 3 отдела ГУГБ НКВД СССР капитан гос. безопасности — подпись (Лангфанг) Начальник 3 отдела УГБ НКВД УССР ст. лейтенант гос. безопасности — подпись (Громовенко) .22 января 1940 года. г. Львов Архів Інформаційного Бюро Управління внутрішніх справ Львівської області. Ф. 110, оп. 1, спр. 104, арк. 10-18. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга ІІ. Документ № 1а

Бій на хуторі «Панське» 25 (26) січня 1945р. Авторт: Володимир Семко, Петро Ганцюк.

На землях хутора «Панське», де сьогодні стоїть одиноко, як сиротина, одна єдина хата, у 1880 році жив багатий пан Михайло Петровський. Він мав шестеро синів, яких у 1914 році, з вибухом Великої війни, забрали в Австро-угорську армію. П’ятеро його синів повернулися з війни, а один – загинув. Петровський мав багато поля, тримав худобу – волів, корів, коней, мав гуральню. Через те цю місцевість й назвали «Панське».

Перед Першою світовою війною на «Панському» було більше як 20 хат. Коли почалася війна, через хутір проходила перша лінія оборони, а друга – через с.Рошняте (ще й тепер в селі віднаходять то рештки австрійської каски, то багнету, зіржавілі патрони). Коли проходив фронт, деякі хати були зруйновані. Мабуть тому на початку 1940-х років на «Панському» було всього 12 хат.

Одна жінка з с.Ловаги, що в ті роки була зв’язковою, говорила, що восени 1944 – в 1945 роках сюди, в с.Ловаги, і на хутір «Панське» часто заходили сотні, а то й цілі курені з Чорного Лісу. Одного разу з куренем «Прута» прибув і командир «Чорного Лісу» «Грегіт» – Андрусяк Василь. Відпочивали в хатах с.Ловаги і на хуторі «Панське». Навесні 1944 р. на хуторі побувала сотня УПА «Журавлі» «Грізного» – Стурка Юліана. Повстанці помітили німців, що підходили до «Панського», і сотня відступила через р. Лімницю у ліс біля с.Ловаги. Німці обстріляли відділ з мінометів, внаслідок чого було поранено двох повстанців… Ця жінка розказувала, що на «Панському» постійно перебували відділи УПА, різні теренові боївки, збиралися на наради провідники ОУН.

Тиждень по Йордану, дня 25(26) січня 1945 р., на хутір «Панське» прибула чота «Жбурая» – Процяка Федора (з Перегінська) із сотні «Загроза».

Процяк Федір “Жбурай”

Чота переходила вночі біля Радови, полями, в обхід Перегінського. Повстанці йшли слід в слід, а останній тягнув за собою смерічку, – щоб замести сліди. Коли прийшли на «Панське» під ранок, але було ще темно. Полягали відпочити, а чотовий «Жбурай» виставив три стійки. Одну стійку – від с.Рошняте, другу – від с.Вільхівка, а третю – в напрямі від райцентру Перегінськ. Чотовий припускав, що в разі чого, швидше за все енкаведистів можна чекати з Перегінська. Вранці, коли вже розвиднілося, стійкових поміняли… 

Того ж ранку, енкаведисти, що їхали з Рожнітова до Перегінська, побачили на снігу побіч дороги дивну смугу з ледь помітними заглибинами від слідів і зрозуміли, що тут проходили повстанці, скоріше за все – на «Панське». За іншою версією, колишній чотовий «Загрози» – «Ненаситець», який в тому часі вже співпрацював з більшовиками, повідомив райвідділ НКВД-НКГБ про те, що цього дня на «Панському» буде нарада станичних, жандармерії та керівників місцевих самооборонних кущових відділів (СКВ). Силами збірного загону із працівників партактиву, райвійськкомісаріату, райвідділів НКВД і НКГБ, та прикордонників було проведено спецоперацію. Непомітно, пересуваючись лугами вздовж берега р. Лімниці, вони наблизились до хутора. Це бачив один хлопець з Перегінська, який їхав конем на «Панське», – як виявилося згодом. Операція із захоплення та ліквідації керівників підпілля ОУН та повстанців згідно радянських даних розпочалась в 11.00 год. В цей час повстанці за командою чотового «Жбурая» чистили зброю…

«Біля крайньої хати стояв стійковий з далековидом, щоб постійно оглядати місцевість, а господар Кулик Михайло, який свого часу був стрільцем УСС, закликав стійкового, щоб той підкріпився, а сам став на його місце під черешню. Тим часом військо НКВД підсунулося під Панське. Вважалось, що це сталося тоді, коли стійкового з далековидом замінив господар дому, який міг і не побачити ворога здалеку. Стійкового вбили і стрільці чоти почули постріл. Вороже військо крикнуло “Ура!”. Це спричинило деяку паніку, але не всі цьому піддалися. Стрілець із Замлинівки Ярослав Мельник і ще один стрілець виставили кулемети у вікна і не дали можливості противнику вести прицільний вогонь. Своїм життям вони врятували чоту від знищення» – пригадував колишній стрілець сотні «Заморського» «Дорошенко» – Соломчак Василь (з Перегінська).

 «У тому бою від­значилася кулеметна ланка, яка, отворивши вогонь, поклала відразу п’ятьох большевиків трупом. Большевики запальними набоями запалили хату присілка. Геройська кулеметна ланка залягла між горючою хатою й купою гною і вогнем свойого кулемета уможливила відступ «Загрозі». Як довго горіла хата, большевики не могли нічого зробити кулеметній ланці, доперва коли вогонь почав пригасати, знищили цю геройську ланку. В тому бою з боку «Загрози» було дев’ять убитих…» – написав у своїх спогадах Степан Фрасуляк – «Хміль».

Зауважимо тільки, що героїчну оборону тримали дві кулеметні ланки – «Сокола» – Мельника Ярослава і «Недолі» – Ридвана Михайла (обидва з Перегінська) які на деякий час зуміли стримати більшовицький наступ (цей факт підтверджує і радянський звіт за наслідками проведеної операції). Інші повстанці за той час зібрали зброю і, відстрілюючись, почали відступати в напрямку сс.Слобода Рівнянська і Лдзяне (Вербівка). «Сокіл» – Мельник Ярослав загинув у бою, а амуніційний – помічник був важкоранений і лежав за гноянкою. По деякому часі, коли бій вже стих, вояк запитав жінку, що була неподалік: «Чи вже пішли совіти?». Москалі стояли збоку і все чули. Підійшла до раненого енкаведистка і каже: «Ми здєсь, бандєро!», – і добила повстанця з пістолета…

В тім бою загинули 9 вояків з чоти «Жбурая» та декілька чоловік, які переховувалися на власну руку на «Панському» від мобілізації в Червону армію, але й в УПА теж не спішили. В одній із двох запалених на початку бою хат загинув Василь Петровський: як тільки він почав виходити з хати, енкаведист застрілив його прямо на порозі, де він і згорів. Загинула тоді і дівчина, років 12, яка бігла за коровою, яку забрали “совітські” солдати.

«…Під час бою убито 15, скільки поранено – невідомо. Всього там перебувало біля 40 чол. Трофеї: 2 кулемети, 14 гвинтівок, кілька гранат, більше 2000 патронів і 2 біноклі» – звітувало радянське керівництво району в область.

«Хутір знаходиться за 5-6 км від району і завжди був притулком бандитських верховодів… За впертий спротив, хутір Панський за згодою РК КП(б)У і РВК було спалено за винятком 3 хат червоноармійців» – подає інший звіт.

Родини, що мешкали на хуторі, були пограбовані (у людей позабирали нажите тяжкою працею майно, худобу й реманент) і виселені.

Вісьмох полеглих в тому героїчному бою вояків УПА згодом поховали в спільній могилі на Заріцькому цвинтарі в Перегінську. На високому березовому хресті табличка:

«Тут спочивають загинуті за Україну в 1945 р.:

Ридван Михайло Л., 1922,

Коцан Федір М., 1922,

Мельник Ярослав М., 1922,

Кулик Павло М., 1922,

Патрійчук Володимир Ф., 1923,

Полич Микола В., 1920,

Глинка Костянтин М., 1922,

Петровський Василь Й., 1908»

Вічна пам’ять Героям, полеглим у боротьбі за волю України!

Слава Україні !!!

Джерело. http://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=1319&fbclid=IwAR3svSZtUoqmjdJLz7NeL1UdAENA2PZ8hEcdT-NBA-Aqol26ApzoyaBa0ZE

Цей день в історії УПА 26 січня.

фото архів СБУ: Ймовірно, сотня «Сіроманці», яка з 1943 року вела активні дії проти німецьких військ в Карпатах, на Рогатинщині та Львівщині. По центру – шеф штабу ВО «Лисоня» – Володимир Якубовський «Бондаренко» (в пілотці) та, ймовірно, командир сотні Дмитро Карпенко – «Яструб» (в білому кожушку), весна 1944 року. 

1945 рік

У сутичці з пошуковою групою полку внутрішніх військ біля села Яйно (нині Піщане) на Волині загинули 6 воїнів УПА, захоплений у полон командир військової округи УПА-Північ Юрій Стельмащук – «Рудий».

Районний провідник ОУН Ярема Пеленський – «Степовий» і ще двоє повстанців загинули в сутичці з загоном НКВД у селі Колодруби на Дрогобиччині.

У райцентрі Олесько на Львівщині під час допиту в райвідділі НКГБ закатували до смерті члена ОУН Метлинського.

1946 рік

Під час облави пошукова група НКВД захопила криївку біля села Кривня на Львівщині. Вчинив збройний опір і, не маючи шансів на порятунок, застрелився командир тактичного відтинку «Яструб» УПА-Захід Григорій Котельницький – «Шугай».

1947 рік

Постанець Микола Віян – «Бурлак» загинув під час зіткнення з загоном МВД у селі Підмостичі на Дрогобиччині.

1949 рік

Районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Євген Мазуркевич – «Орест» потрапив у засідку загону МВД на околиці села Завидче на Львівщині, деякий час відстрілювався, однак отримав важке поранення і застрелився.

У селі Борбин на Рівненщині повстанці знищили трьох кандидатів у засідателі народного суду, що приїхали із Східної України.

У лісі біля села Протеси на Дрогобиччині підпільник Василь Стефанюк наскочив на опергрупу МВД і загинув у перестрілці.

1950 рік

У бою з загоном МВД у селі Солянуватка на Дрогобиччині загинули командир кущової боївки ОУН Василь Пославський – «Крик» і ще двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець. 

26 січня 1938р. у Львові помер Володимир-Лука Миколайович Темницький - Український громадсько-політичний діяч, голова УСДП у 1914–1920 рр., міністр закордонних справ УНР у 1919 р., правник, публіцист. Брат Омеляна Темницького. двоюрідний брат Мирослава Січинського.

Народився 24 липня 1879 року в с. Хлопівка (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, тепер — Гусятинський район, Тернопільська область, Україна) у родині місцевого греко-католицького священика о. Миколи Темницького та Катерини (Касуні) з Січинських.

Зі студентських років брав активну участь в українському політичному русі, член УСДП Галичини (її голова в 1914—1921 рр.).

Дитячі роки пройшли в Хоросткові. Навчався в гімназіях Коломиї, Золочева, у Краківському, Віденському[1], Львівському університетах. Співзасновник організації «Молода Україна» (1900—1902), редактор її однойменного часопису. Разом з Михайлом Галущинським, Євгеном Косевичем та іншими студентами з 1899 р. домагався заснування Українсько-Руського університету у Львові. Апогеєм боротьби «Молодої України» за український університет стало віче українських студентів 19 листопада 1901 року, яке завершилося походом вулицями міста зі співами «Ще не вмерла Україна» та «Не пора». За це ректорат Львівського університету схвалив рішення виключити організаторів виступів Володимира Темницького та Євгена Косевича з університету. У відповідь 583 студенти заявили про припинення навчання у Львівському університеті (загалом у цьому закладі тоді навчалося близько 1400 юнаків; у літературі згадана акція відома як «сецесія»). Лютий 1906 року заарештований у Теребовлі, ув'язнення відбував у Тернополі.

Від серпня 1914 р. — член Бойової Управи УСС, Головної Української Ради (створені у Львові, потім Загальна Українська Рада діяла у Відні); голова УСДП (березень 1914 — червень 1918р.). Співпрацював із Союзом визволення України. 1919 р.: учасник проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР; віце-міністр закордонних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр закордонних справ у кабінеті Бориса Мартоса (24 квітня — 26 серпня). З 1921 р. в Галичині (Станіслав), 1926 р. переїхав до Стрия, з 1928 р. у Львові. Займався юридичною практикою, брав активну участь у кооперативному русі, писав для української преси («Діло»). Витвицький Степан після повернення з еміграції до Дрогобича відновив адвокатську діяльність спочатку спільно з В. Темницьким.

З 9 грудня 1928 — віце-президент відродженої Української соціал-демократичної партії. У 1930—1934 рр. — член Тимчасової ради міста Львова, в ході засідання ради намагався використовувати українську мову. Двічі невдало балотувався у польський Сейм.

Учасник української делегації на мирній конференції в Парижі 1919—1920.

Похований на 62 полі Личаківського цвинтаря.

Джерело.

26 січня 1922р. на хуторі Веснівка народилась Федорів Тетяна Миколаївна - письменниця, художниця, громадська діячка. Емігрувала до Австрії, а згодом – до Канади. В еміграції організувала жіночий хор «Верховина», танцювальний і театральний гуртки.

околиці хутора Веснівка.

*****

Українська письменниця, художниця і культурно-громадська діячка в Канаді Тетяна Миколаївна Федорів народилася 26 січня 1922 року на хуторі Веснівка, що належала до села Денисова Козівського району. (Тернопільщина).

Початкову освіту здобула в Золотій Слободі, а семирічну в Денисові.

Добре вчилася, була активною й на культурно-громадському грунті.

Після закінчення загальноосвітньої школи вчилася у Бережанській торговельній школі і працювала в кооперативному союзі в Козові. В 1943 році вийшла заміж за Я.Федорова і влітку воєнного 1944 року молоде подружжя виїхало до Австрії, а звідти у 1948р. – до Канади. Поселились в Едмонтоні. Власне, тут і розпочинається її багатогранна культурна та письменницька діяльність.

Вона організовує і очолює хор “Верховина”. Веде танцювальний та драматичний гуртки, пише поезії, сценічні твори: “Леся на Тарасовій могилі”, “Нескореним”, “Андріївський вечір”, “В ніч під Великдень”, “Колядники з України”, “Ніч під Івана Купала”, “На Маланчин вечір”, та багато інших, де виявила глибокі знання українських обрядів, рідної етнографії та фольклору.

Блискуче проявила себе Т.Федорів і в скульптурі. Вона є автором понад сотні керамічних виробів за трипільськими мотивами. А ще була закохана в красу нашої вишивки та переважно в жіночі національні строї. Займалася розробкою орнаментів та узорів.

околиці Хутора Веснівка

*****

Проте найяскравіше засвітилася постать Тетяни Федорів у царині письменницької діяльності. З-під її пера вийшла ціла низка прекрасних віршів, які легко читаються, сприймаються серцем, заставляють тужити за втратами та вірити в перемогу і кращу долю. Українсько-канадські композитори створили на її поезію понад 20 прекрасних музично-пісенних творів: “Я до вас ще повернуся”, “Шумить далека Верховина”, “Голубине озеречко”, “Моя пісня” та інші.

У 1984 році вийшов упорядкований і редагований нею “Ювілейний збірник”, присвячений 25-літтю хору “Верховина”, де поруч із статтями і репертуаром хору вміщено її поезії. Більшість її віршів поклав на музику довголітній диригент хору, композитор С.Яременко.

За плідну творчу діяльність вона відзначена найвищою нагородою – золотим пам’ятним медальйоном Тараса Шевченка.

Померла 4 липня 1989 року в Едмонтоні.

Джерело. https://library.te.ua/library_content/calendar/kalendar02/26-01.htm

ЛІТЕРАТУРА

Федорів Т. Я до вас ще повернуся. – Тернопіль: Лілея, 1993. – 87с.

***

Федорів Т. Верховина; Весняна пісня; Коли ми впадемо на дорозі; Тобі, Володарко [у 1000-річчя хрещення України]; 500 героїням Кінгіру; Знам’я Перемоги; Прощавайте: [Вірші] //Джерело. – 1994. - №1. – С.205-211.

Федорів Т. Рідна мамо моя; Весняна пісня; Мак червоний: [Вірші] //Вільне слово. – 1992. – 25 січ.

Федорів Т. Розкажіть мені зорі; З-за краю світа, з-за могил; Прощавайте: [Вірші

Хворостецький Іван Федорович - Український художник і педагог, майстер ліричного пейзажу.

Живописець І. Хворостецький народився і 18 квітня 1888 р. в с. Юридики поблизу м. Почаєва. Батько художника був слюсарем, хотів бачити сина малярем, тому віддав до лаврської іконописної школи, де хлопець навчавсь у А. Лазарчука. Брав участь у розписах церкви у с. Пустовітах Кременецького повіту. Згодом керівник робіт К. Крушевський узяв юнака до Києва і Білої Церкви, де вони разом розписували собор.

Семирічне навчання у Київському художньому училищі (з 1908 р.) зробило І. Хворостецького професіоналом. Учитися далі не дозволили війна та революція, тому довелося залишити Петербурзьку Академію. Через 10 років, уже в поважному віці, він вступив до Київського художнього інституту, який закінчив 1928 р.

Вчився, одночасно навчаючи інших: в Першому Деміївському вищому училищі, Другій трудовій школі Києва, Педагогічному технікумі та Художньому інституті, доцентом якого став1940 р., а також у студії Палацу піонерів.

Перед війною надавав перевагу жанровим композиціям. Виділяється його робота “Комсомолки на селі” (1927), написана в іконописно-декоративній манері. Хай нас не лякають тогочасні назви: це була “дитяча гра дорослих людей”. Від комсомолу хіба що хустка червона в однієї з жінок. Великий успіх прийшов до І. Хворостецького у 1928 р. на міжнародній виставці у Венеції. Його праці були визнані як кращі. Багато уваги приділяв краєвидам, насамперед київським.

На жаль, на початку Другої світової війни на будинок у Києві, в якому жив І. Хворостецький, впала бомба, і всі його довоєнні твори згоріли. З того періоду збереглися лише чотири роботи у Національному художньому музеї.

Протягом тривалого часу художник не міг нічого малювати, хоч і повернувся до рідної хати. Вже після війни малював по кілька пейзажів за рік, а десь від 1952 р. працював багато і натхненно. Працював талановито, хоча поспіх відбивався на його творчості етюдністю – “Останній сніг” (1945), “Пасіка” (1949), “Зима”(1952), “Мальви” (1954), “Копиці” (1958)…

Іван Хворостецький брав участь у багатьох виставках в Україні та за її межами. Його персональні виставки відбулися з успіхом у Києві (1954, 1959), Тернополі (1955, 1963), Почаєві (1957, 1963), Крем’янці (1968), Херсоні (1976), Москві (1978).

Помер 19 листопада 1958 р. В м. Почаєві. У 1968 р. до 80-ліття від дня народження художника на його хаті у с. Юридики було відкрито меморіальну дошку, а згодом – музей у м. Почаєві. В 1978 р. видано перший каталог творів художника. Вийшли друком каталог московської виставки творів І. Хворостецького та книга В. Павліва “І. Ф. Хворостецький: Життя та творчість. Спогади сучасників”. 

картини І.Хворостецького.

Джерело. https://tobm.org.ua/khvorostetskyy-ivan/

Хімічна та бактеріологічна зброя НКВС (московитів) проти УПА.

на фото "переговорники" НКВС біля криївки з Партизанамт. 

Спецслужби СРСР усвідомлюючи неспроможність виключно військовими операціями ліквідувати визвольний рух розробили цілий ряд спецзасобів та препаратів. Проти УПА радянська влада використовувала найжорсткіші шпигунські методи.

Одним з «ноу-хау» в боротьбі з «повстанською армією» стало поширення інфекційних захворювань в місцях найбільшого скупчення повстанських загонів. Так, на чорний ринок, де повстанці купували медикаменти, були доставлені ампули з бактеріями тифу, які продавалися як ліки від зазначеної хвороби. Внаслідок, сотні повстанців загинули.

У 1950 році органи держбезпеки стали широко використовувати снодійний препарат «Нептун-47», який додавали у воду, молоко, борщ. Повстанець, який випивав такі напої через 7-8 хвилин втрачав можливість звести затвор або натиснути на спусковий гачок, починав «плисти», пересувався в напівнепритомному стані і ще через 5-7 хвилин «відключався» повністю на 1,5-3 години. Під час сну та пробудження людина відчуває непереборну спрагу. Першу годину після пробудження свідомість під дією наркотику ще розслаблена й, будучи не в змозі контролювати себе, жертва охоче відповідає на усі питання. Ось ця перша година й була найсприятливішою для допитів.

Другий препарат - «Нептун-80», який агенти НКВС в разі необхідності виливали на підлоговий килимок, об який витирають ноги, після чого розшукові собаки протягом декількох діб брали такий слід де завгодно - водою або чимось іншим цей хімічний склад змити або якось обробити було марно.

Також часто НКВС використовувала отруйний газ «Спецпрепарат-28» (тюбики з них вкладали в пошту повстанців), та нервово-паралітичний газ «Тайфун» розроблений в Москві, для захоплення живими керівників підпілля ОУН, який вводили через вентиляційні шахти «криївок» з ручних балонів.

Та незважаючи на усі спроби НКВС український визвольний рух продовжував діяти. Остання збройна сутичка українських повстанців з радянськими спецслужбами відбулася у 1960 р. А підпільник Ярослав Ганущак з м.Тлумач вийшов з підпілля у серпні 1991 р.

Ярослав Коретчук, директор Музею визвольної боротьби ім. Ст. Бандери

25 січня 1965 р. Український дисидент Йосип Сліпий, який відсидів 18 років у радянських таборах, обраний у Ватикані кардиналом

1892 народився Йосип Сліпий, церковний і громадський діяч, педагог, богослов, патріарх Української греко-католицької церкви (1975–1984), кардинал (1965). Дійсний (1930) і почесний (1964) член Наукового товариства імені Шевченка, дійсний член Тіберійської академії в Римі (Італія; 1965), почесний доктор Українського вільного університету (1969) та ряду університетів Пн. Америки, член Папської академії св. Томи (1989). Доктор теології (1918), професор (1922). Навчався в Греко-католицькій духовній семінарії у Львові (із 1902), Інсбрукському університеті (1911–1912), в університетах Грегоріанум, Анжелікум, у Папському Східному інституті (Рим). Із 1916 почав друкуватися. 1917 висвячений митрополитом А. Шептицьким на священика. 1918 захистив докторську дисертацію з теології – "Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю". Із 1922 – професор, із 1925 – ректор Греко-католицької духовної семінарії у Львові, яку реорганізував у Греко-католицьку богословську академію у Львові (ректор із 1928). Організатор Українського богословського наукового товариства, із 1926 – його голова. 1935 А. Шептицький призначив Сліпого архідияконом Львівської митрополичої капітули. Із 25 листопада 1939 – архієпископ. У роки Другої світової війни – коад’ютор (помічник із правом наступництва) митрополита. Від 11 листопада 1944 – митрополит Галицький, архієпископ Львівський та єпископ Кам’янець-Подільський. 11 квітня 1945 заарештований за "ворожу діяльність проти УРСР, співпрацю з німецько-фашистськими окупантами". На вимогу світової громадськості 1963 звільнений і депортований до Ватикану. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації східних церков. Заснував Український католицький університет св. Климентія Папи в Римі, філії якого діяли у Вашингтоні, Лондоні, Чикаго, Філадельфії. Із 1965 – кардинал, із 1975 – патріарх УГКЦ. Сліпий – учасник багатьох євхаристійних конгресів, значну увагу приділяв спілкуванню із українською діаспорою. На кошти Сліпого придбано приміщення для Українського вільного університету (1976), побудовано собор Святої Софії (Рим, 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парафіяльний храм Жировицької Божої Матері, засновано монастир студитів у Кастель-Гондольфо (біля Риму). Наукова і пастирська спадщина Сліпого налічує 14 томів, виданих у 1968–1996 – «Твори Патріярха і кардинала Йосифа». 1992 Сліпий перепохований у Святоюрському соборі у Львові. У рідному селі Сліпого споруджується меморіальний комплекс. Його пам’яті присвячені документальні кінофільми: "В’язень Христа ради" (Я. Кулинич, 1985); "Йосиф Сліпий" (О. Коваль, 1993); "Заповіт Й.Сліпого" в 4-х серіях (1996) та ін. У 2014 Український католицький університет видав спогади Йосифа Сліпого за редакцією його багатолітнього секретаря о. Івана Дацька та Марії Горячої.

http://www.nbuv.gov.ua/node/4641

25 січня 1879р. народився Баран Степан Іванович - Український (Галицький) адвокат, журналіст, політичний і громадський діяч, публіцист.

Народився в селі Крукеничі, Мостиський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина.

1913—1919 — член Української Національно-Демократичної Партії, входив до складу Народного Комітету цієї партії і був у 1914—1918 головним редактором тижневика УНДП «Свобода».

У 1918 році одружився з Блянкою Гаврисевич.

1918—1919 — член Національної Ради ЗУНР і державний секретар земельних справ у першому уряді ЗУНР.

1922—1939 — мешкав у Тернополі. Очолював філію «Просвіти» (1922—1924), видавав газету «Подільський голос» (1928—1930).

1928—1939 — депутат сейму Польщі, де зискав собі ім'я як фахівець аграрних, освітніх і церковних справ.

Під час Другої світової війни перебував у Холмі (нині Польща), де видавав тижневик «Холмська Земля».

Від 1944 — в Німеччині. 1951—1953 — голова уряду УНР в екзилі.

Був співробітником львівського часопису «Діло» і часопису «Краківські вісті». У Німеччині в 1946 був першим головою Спілки українських журналістів на еміграції, дописував до «Свободи» у США. 

Автор праць: «Статистика середнього шкільництва у Східній Галичині в 1848-98» (1910), «Історія української адвокатури» (1934), «Земельна справа в Галичині» (1947), «Митрополит Андрій Шептицький» (1948) та ін.

Помер 4 липня 1953 (74 роки) Мюнхен, Баварія, ФРН.

Джерела. Сайт терен та Вікіпедія.