22 лютого 1806р. народився Лев (Левко) Іванович Боровиковський, Український поет, фольклорист, етнограф

Український поет, лінгвіст, фольклорист, етнограф Левко Іванович Боровиковський народився 10 (22) лютого 1806 р. (за іншими джерелами – 1808 р.) у дрібному селі Мелюшки Хорольського повіту Полтавської губернії.

На кінець XVIII століття Хорол, скажу вам, містом став солідним, навіть герб одержав: на червоному полі хрестоподібно складені шабля і стріла гострими кінцями вниз. Зображення тієї емблеми і тепер можна бачити на фасаді Полтавського краєзнавчого музею. На початок XIX століття Хорол перетворився на промислове і торгове місто, населення якого сягало 4300 чоловік. Крім того, щороку сюди прибувало 15 тисяч сезонних заробітчан. Місто складалось із двох кварталів та мало два передмістя – урочища Зубанівку і Кирстівку. Тут діяли дев’ять кустарних виробництв, рахуючи два цегельні, три солодовні, чотири пивоварні. Працювали дві винокурні, три водяні млини, 24 вітряки. Щотижня у Хоролі збиралися два базари, а протягом року вирували чотири ярмарки. Нічого подібного Мелюшки на чотири сотні мешканців не бачили, бо лежали вони за 25 км від повітового містечка.

Батько майбутнього поета – Іван Лукич Боровиковський, був дрібним поміщиком, хоча народився у становій козацькій родині миргородського іконописця Лукіяна Івановича Боровика (1720-1775); до всього – він гарно співав та вправно грав на цимбалах. Слід сказати, що Іван Боровиковський був, як на ті часи, людиною освіченою, адже навчався у Санкт-Петербурзі у свого старшого брата, провісника російського сентименталізму, знатного маляра Володимира Боровиковського (1757-1825), котрий став класиком живопису Російської імперії. Перебуваючи в столиці, Іван Боровиковський нерідко зустрічався з опальним царедворцем із Обухова, поетом Василем Капністом (1758-1823) та піїтом епохи Просвітництва Гаврилою Державіним (1743-1816). Проте на царевій службі син богомаза не прижився, скарбів незліченних не нажив, отож, зрештою, повернувся в Україну, де володів будинком і двома невеликими ділянками землі (15 десятин) – у передмісті Полтави та у Хорольському повіті.

Зроду-віку за батьківською лінією всі вони, станові козаки Миргородського полку, були простими Боровиками. Та одного разу діда Лукіяна Боровика “розумний” писар перехрестив на російський штиб. Відтоді став Лукіян Боровик зросійщеним Лукою Боровиковським. Саме оце прізвище успадкували його сини та онуки.

Варто зауважити, що Левко був меншим сином Івана Лукича. Крім старшого брата Івана, росла в сім’ї дочка – Параска. Збідніла поміщицька родина жила дружно. Змалку усіх дітей батько привчив до селянської роботи, а у вільні від роботи години та свята разом вони малювали. Не дивно, що селяни по-простацькому назвали їх Маляренками, а куточок, де мешкала родина, величали – Маляренківщиною. Залюбки Іван, Парася та Левко слухали сивочолих бандуристів, які зі шляху подеколи завертали на їхнє подвір’я – перепочити, води напитися, на знак подяки щось заспівати тужливе. Про дитячі роки трохи згодом літератор написав, мовляв, рідну мову він “вивчав від колиски”, зазвичай слухаючи народні пісні та думи.

* * *

Як старші брат і сестра, під пильним поглядом батька, Левко Боровиковський читати і писати вивчився вдома, а згодом, у 1819-1822 рр. навчався в Хорольському повітовому чоловічому училищі, заснованому в 1813 р.

Наука хлопцеві давалася легко, тому в 1822-1826 рр. Левко Боровиковський продовжив освіту в 1-й Полтавській чотирикласній гімназії. Там, під впливом учителя російської мови й словесності І.Г.Буткова, підліток зацікавився літературою. Що було найдивніше? Від 1824 р., розпорядженням міністра духовних справ та народної освіти, у початкових гімназіях Російської імперії були введені обов’язкові… молитви – до і після уроків. Ми мало про це говоримо, та не лише морок, а й непролазна грязь впливали на систему тамтешньої освіти.

Як пригадував колишній вихованець Полтавської гімназії, словесник, літературознавець і мемуарист Степан Геєвський (1813-1862), восени, за причини непролазного багна, на дорогах губернії гімназистів відпускали на вимушені вакації – “поки не підмерзне”, і доки ті, не гублячи чобіт, не дочекаються можливості відвідувати класи. Вимушені канікули, як правило, тривали п’ять-шість тижнів. Навіть коли підлітки сідали за лави, граніт науки не вдавалося гризти. Наприклад, тодішній директор навчального закладу Іван Дмитрович Огнєв на роботі з’являлися разів десять. На рік. Очільника наслідували й підлеглі, з дозволу сказати, “педагоги”. Ні, коли директор навідувався до гімназії, вчителі хутко збиралися. Проте у своїх класах більше ніж на півгодини вони не затримувалися, бо решту часу пліткували в канцелярії. А учні що? Чубилися, бавились у піжмурки, тісну бабу, хрещик і таке інше.

Такий штрих. У 1824-1825 рр. у Полтавській гімназії із 97 учнів з атестатом курс закінчили – лише дев’ять, а відрахували до дому, до батьків – десять. Отже, за царату повітові гімназії каганцями просвіти не блимали.

* * *

У 1826 р. Левко Боровиковський вступив на словесний (етико-філологічний) відділ філософського факультету Харківського університету, де вивчав філософію, російську і загальну історію, географію, латину, французьку та польську мови.

Рівень викладання також жахав… Як у спогадах пригадував старший брат поета – Іван Боровиковський, в університеті панували “холодна байдужість і мертвотний формалізм”, які нищили творчу думку. Утім, міцні пагони завжди знайдуть, де сонце.

Під впливом свого нового учителя, завідувача кафедри російської історії та статистики, екстраординарного професора Петра Гулака-Артемовського (1790-1865), який викладав російську та польську мови, а вечорами писав байки-“приказки”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров’я”, – Левко Боровиковський узявся нотувати народну творчість: пісні, казки та легенди.

Окрім того, студент-славіст сам пробував писати. Перші вірші були складені російською та українською мовами. Їхні теми торкалися історичного минулого, народного побуту, історії та культурного життя українського народу. Разом із тим, чи забував він про освіту? Ні. За власним бажанням – окрім латини та польської – юнак студіював перську (!!!) та французьку мови.

* * *

Починаючи з другого курсу (1827), студент-словесник дбайливо укладав український словник, над яким працював упродовж багато років, хоча праці так і не завершив. Саме у столиці Слобожанщини молодий поет зблизився зі студентом етико-політичного відділення філософського факультету Харківського університету Ізмаїлом Срезневським (1812-1880), котрий пізніше став знаним філологом, істориком, письменником і видавцем, який видав фольклорні та історичні матеріали.

Наприкінці 1820-х рр., Ізмаїл Срезневський разом зі студентами Харківського університету – братами Федором та Орестом Євецькими, Іваном Розковшенком – заснував літературний гурток поетів-романтиків, до якого також увійшли початкуючі піїти Левко Боровиковський та Микола Петренко. Очолив об’єднання викладач польської та російської мов Петро Гулак-Артемовський. 

Молоді інтелектуали видавали перший україномовний часопис “Украинскій альманахъ”. Учасники харківського гуртка поетів-романтиків виняткового значення надавали фольклорним творам, що відтворювали подих минулих епох. Зокрема, Ізмаїл Срезневський у фольклорі “вбачив багатюще джерело для майбутніх поетів”. Зібрані на теренах Харківської, Полтавської та Катеринославської губерній тексти українських народних пісень і дум І.І.Срезневський опублікував у трьох збірниках “Запорожская старина” (1833-1838).

Завзяття у харківських романтиків просто зашкалювало. Левко Боровиковський, той і взагалі, палав бажанням довести: “Надеюсь, публика заметит и ту новость, которая, кажется, доселе была неприступна для малорос. поэтов, – это серьезность, противная несправедливому мнению, что на малоросс. языке, кроме шуточного, смешного”. Не дивно, що саме він незабаром став “осадчим на нашому ґрунті романтизму” (Сергій Єфремов).

* * *

Перший друкований твір Левко Боровиковський опублікував 1828 р. у часописі “Вѣстникъ Европы”, заснованому у 1802 р. майбутнім історіографом Російської імперії, поетом-романтиком Миколою Карамзіним. За жанром була то патріотична поема-билина “Пиръ Владиміра Великаго”, складена білим віршем. У той самий час з’явилася ще одна авторська балада – “Смерть Пушкаря”, що відтворювала воєнні подвиги хороброго лицаря, котрий рубається з татарами та ляхами. 

Відтоді балада перетворилася на улюблений жанр лірико-епічної творчості Левка Боровиковського. Першою з-поміж них була надрукована у 1828 р. у часописі “Вѣстникъ Европы” балада “Молодиця”, яку в примітці автор назвав своїм “первым опытом”.

Нетривалий час 23-річний студент писав твори російською мовою, а від 1829 р. – перейшов на українську. Заявив він про себе баладою “Маруся”, що за формою стала вільним переспівом “Свѣтланы” (1813) Василя Жуковського.  

Старшокурсник Харківського університету запропонував таку версію:

- Звечора під Новий год / Дівчата гадали: / Вибігали в огород, / В вікна підслухали; / З тіста бгали шишечки; / Оливо топили; / Слухали собак; в пустки / Опівніч вихрили…

* * *

Хоча в передмові до публікації сам автор вибачався, мовляв, “ежели в нем (творі. – О.Р.) “очень мало складу”, “то приношу в извинение бедность полузабытого наречия моей родины”, – це було, скорше, фігурою мови. Йшлося навіть не про літературний переклад, а про українську адаптацію російської балади. Зрештою, авторський переспів виявився настільки вдалим, що московський “Вѣстникъ Европы”, друкуючи твір, у передмові називав “Марусю” – “українською суперницею “Свѣтланы”.

Високу оцінку дав тому авторському переказу великий Іван Франко (1856-1916), котрий у передмові “Дещо про “Марусю” Л.Боровиковського та її основу” зазначив:

- Зміст, букву і форму своєї “української балади” узяв Боровиковський у Жуковського. Та проте простим перекладом твору Жуковського “Марусю” не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці й виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу.

З огляду на сучасність, значення “Марусі” – не лише в першій повноцінній спробі здолати меншовартість у вітчизняному красному письменстві, а й у тому, що цією баладою Левко Боровиковський спробував прищепити молодій національній літературі пагін світової романтичної поезії, надавши українського колориту традиційним для європейської романтичної балади темам і мотивам. Тож закономірно, що “Маруся” відіграла найвизначнішу роль у літературній долі молодого українського поета.

* * *

В студентські роки Левко Боровиковський опублікував ще низку оригінальних творів: “Бандурист” і “Гайдамаки” – та переспівів: “Подражаніє Горацію”, “Два ворони”, “Ледащо”. Зокрема оду Горація (“Подражаніє Горацію”) автор подав у серйозному тоні, наситивши твір національним колоритом та розширивши ідейні рамки. Табу й всілякі заборони молодий автор не розумів, а перші спроби критично оцінити сучасну дійсність зробив у баладі “Ледащо” (1830).

Наступним кроком до опанування здобутків світової літератури виявилися авторські переклади “Кримських сонетів” (українською та російською мовами) та поеми “Акерманські степи” Адама Міцкевича.

- Наплив я на розліг сухого океану, / Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок, / Пливе між пойних лук по килиму квіток; / Минаю острови зелені я бур’яну. / Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану; / Шукаю шляхових на небі я зірок, / Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок? / Ні, то синіє Дністр – то світло Акерману. / Пождім… Як тихо все! Я чую журавлів; / А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. / Я чую, як в траві метелик колихнеться, / Як гадина слизька до зілля доторкнеться. / В тиші сій слухаю так пильно, занімів, / Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!

Хоча Левко Боровиковський переклав усі сонети, але зберігся і до нас дійшов один – “Акерманські степи” (1830, №1), вміщений у часописі “Вѣстникъ Европы” під… криптонімом Ш, тобто Опанас Шпигоцький; той псевдонім трохи пізніше у тому ж журналі Левко Боровиковський використав, коли опублікував... власні варіації на теми Адама Міцкевича.

Проте справжній скандал вибухнув, коли студент Харківського університету без дозволу інспектора навчального округу надрукував зі схвальним відгуком у часописі “Вѣстникъ Европы” (1830, №3) баладу “Фарис” ( з арабського “Кіннотник”) Адама Міцкевича, у якій за власним підписом “Л.Боровиковський” оспівав великого князя Київського, змалював постать народного співця Бояна… За це бунтівнику вліпили догану: – “Та як ти посмів щось!” Годі дивуватися, що після того інциденту більшість авторських творів поет публікував під псевдонімами, що тепер неабияк ускладнює визначення авторства деяких текстів.

Одночасно з перекладами та авторськими переспівами Левко Боровиковський складав й оригінальні, переважно лірико-романтичні твори, в яких бриніло щире захоплення молодого поета народною творчістю. З-поміж таких творів слід назвати балади “Бандурист” та “Гайдамаки”.

* * *

Швидко пролетіли студентські літа, у 1830 р. Левко Боровиковський закінчив Харківський університет “со степенью кандидата за отличие”, проте тільки у квітні 1831 п. випускник дістав місце педагога… аж у Північній Слобожанщині, в Курську. Спочатку він викладав у міській гімназії “предмети історичні”, від 1834 р. – ще й латинську мову, паралельно всі ці роки – завідував бібліотекою, а подеколи навіть заміняв директора навчального закладу. В архіві збереглися дві промови вчителя перед випускниками Курської гімназії; одна з них – “О сродстве наук и необходимости образования во всяком звании и проч.”, виголошена викладачем 27 червня 1832 р. на публічному зібранні.

Вихованців гімназії словесник назвав “синами надій”, перед якими відкрита широка нива наук і закликав їх до корисної для суспільства праці. Адже Левко Боровиковський щиро вірив, що тільки освіта служить меті виховання шляхетної і великої душі, а неосвіченість породжує несправедливість, насильство, матеріальне запустіння. Отож, життя ледачого пана – нещастя його самого та всього оточення. Той, кого доля звела над іншими, мусить мати світлий розум і шляхетне серце.

Письменник виступав за поширення освіти серед народу, вбачаючи у цьому “благо суспільне й особисте”. На думку Боровиковського, освіта виховує гуманні почуття, а “без глибокої освіченості можна стати жорстоким руйнівником”. Слово у Левка Івановича не розходилося з ділом – за сумлінну багаторічну педагогічну роботу в 1836 р. викладача нагородили пам’ятним золотим годинником.

У Курську Левко Іванович продовжив літературну діяльність. Він писав нові твори, готував збірку віршів, маючи намір їх видати, впорядковував фольклорні записи. У Північній Слобожанщині він створив кілька балад за мотивами народних повір'їв і легенд: “Журба”, “Козак”, “Заманка”, “Віщба”, “Убійство” та інші. В основу балади “Чарівниця” ліг зміст відомої народної пісні “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, автором якої вважають легендарну народну поетку XVII століття Марусю Чурай.

Інтенсивно працюючи в царині красного письменства, поет відчував, що в Курську він відірваний від глибоких джерел, тож у листі до товариша зізнавався:

- За Україною душа моя болить.

* * *

У розвідці “Курські роки Левка Боровиковського” Петро Ротач зауважує:

- Із листування Л.Боровиковського тих років видно, що фольклорні записи, привезені з України до Курська, були значні: сотні пісень, тисячі прислів’їв і приказок, повір’їв, описів лікування хвороб тощо. На 1834 р. вже було підготовлено три збірники. Щоб видати книжки, фольклорист попросив у І.Срезневського поради і сприяння. Про зміст підготовлених до друку книг видно з “Реєстру”, доданого до листа. В ньому – 15 балад, 15 пісень, тобто ліричних віршів, 10 дум (жанр, розвинутий пізніше Тарасом Шевченком), понад 20 “різних п’єс”, тобто віршів, сонети Адама Міцкевича, інші переклади – загалом 76 назв. Одночасно Левко Боровиковський працював над укладанням “Малоросійського словника”, довівши його до літери К.

Готуючись видати власну збірку українських письменників (“Український альманах”), Ізмаїл Срезневський запросив Левка Боровиковського долучитися. І поет надіслав сім творів, з яких 21 травня 1831 р. було опубліковано лише баладу – “Козак”, щоправда, високо оцінену Євгеном Гребінкою (1812-1846). У листі до свого вчителя латини в Слобідсько-Українській гімназії (Харків) Івана Кулжинського (1803-1884) старшокурсник Є.Гребінка відзначив, що баладою “Козак” Боровиковський “облагородив мову українську".

Згадувана балада починалася епічно:

- Не зграями ворон літає в полях, / Не хліб сарана витинає, / Не дикий татарин, не зрадливий лях, / Не ворог москаль набігає; / То турок, то нехрист з-за моря летить / І коней в Дунаї купає: / Йде в город – в чумі мов весь город лежить, / Селом – і село западає. / Він хоче весь світ під коліно зломить, / Побить, потопить у Дунаї… / Нехай лиш виводить на поле шайки, / Поміряємсь силами в полі! / Уже ж не без Бога христьянські полки / І вільний козак не без долі.

* * *

Уявляєте, у вас готові три збірки, а друкують… один вірш?

Та на почесті й славу просвітник не зважав, а продовжував з року в рік ходити біля народної ниви. Минуло якихось два роки, і ситуація з творчим доробком кардинально змінилася. У листі від 1 січня 1836 р., надісланому до Києва, Левко Боровиковський повідомляв знаного енциклопедиста, фольклориста, історика, професора російської словесності та першого ректора Імператорського університету Св.Володимира Михайла Максимовича (1804-1883): вже упорядковано п’ять збірок – два фольклорні (пісні, прислів’я і приказки, зібрані власноруч), “Словник української мови з визначенням коренів слів” (букви А-Г), а два інші – оригінальні вірші та байки.

Перераховувалися й авторські твори: 12 балад, 12 дум, 20 пісень, переклад семи “Кримських сонетів” Адама Міцкевича та “суміш” – 26 різних віршів. Разом із тим, ще залишалася купа роботи: записи повір’їв, переказів, переклади з Горація, Федра, російські вірші тощо. На жаль, цьому колосальному масиву, за винятком 177 байок і приповідок, за життя поета не пощастило побачити світ, а частина творчого спадку пізніше, взагалі, назавжди зникла.

У вступному слові до збірника записаних поетом народних приказок і загадок – у далекому Курську Левко Боровиковський зізнався:

- Моя мати – Малоросія: вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила…

* * *

Наприкінці березня 1837 р. із Курська Левку Боровиковському вдалося перевестися до Новочеркаської гімназії. Про той період життя і творчості поета збереглося обмаль відомостей. Ймовірно, саме тут було створено вірші “Дій” та “Чорноморець”, що за життя автора не друкувались і пролежали в архіві Ізмаїла Срезневського до 1930 р., коли, разом з творами інших поетів, були вміщені в книзі “Харківська школа романтиків”.

Скрізь, де б український літератор не опинявся, Левко Боровиковський невтомно експериментував із темами, жанрами, стилями. Навіть із графікою! На повному серйозі, хоча лише суто теоретично, поет розмірковував – чи не варто перевести українську мову на… латиницю, “хоть для разнообразия”, оскільки жоден з існуючих правописів Левка Івановича не задовольняв. 

Улітку 1838 р. за допомогою старшого брата Івана Боровиковського, теж викладача, Левко Іванович перебрався до Полтави. У Першій губернській гімназії (нині – Полтавська середня школа №3) він викладав латину, а з наступного року в Полтавському інституті шляхетних дівчат – ще й російську словесність та географію. Так сталося, що в ті роки тут же вчителював Петро Гулак-Артемовський, котрий жив тоді на південно-західному кінці вулиці Садово-Куликовської (нині – Дарвіна, 10), що колись вела… у степ. Поети часто зустрічались, обговорювали наболілі питання літературного життя. Як і раніше, Левко Боровиковський багато трудився на творчій ниві, писав балади, байки, збирав фольклорні матеріали.

* * *

Перетворившись на лідера громадської думки, у 1830-1840 рр. ординарний професор П.П.Гулак-Артемовський справив колосальний вплив на становлення та подальший розвиток всієї харківської плеяди знаних у майбутньому українських вчених і письменників: історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч Микола Костомаров (1817-1885), поет і етнограф, фольклорист, перекладач, видавець Амвросій Метлинський (1817-1870), філолог, славіст, історик, палеограф Ізмаїл Срезневський та інші.

Та й педагогічний колектив у 1-й Полтавській гімназії зібрався також цікавий. Тут історію до 1862 р. викладав блискучий педагог та громадський діяч Олександр Іванович Стронін (1826-1889), музику – композитор, фольклорист, педагог, піаніст Алоїз Венцеславович Єдлічка (1821-1894), малювання та каліграфію – колишній кріпак, художник, щирий приятель Кобзаря – Федот Ткаченко (1812-?).

Тим часом на педагогічній нині Левко Іванович завжди звертав увагу на здібних юнаків. Серед його вихованців були Іван Посяда (1823-1894) – майбутній український громадський діяч, педагог, член Кирило-Мефодіївського братства (1846), та син управителя кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки – Леонід Глібов (1827-1893), згодом – видатний український байкар, дідусь Кенар.

* * *

На весну 1839 р. у Левка Боровиковського зібралося вже 600 байок та прибаюток (нам відомо 195) та чимало ліричних творів, але публікувати їх поетові було ніде, бо “Вѣстникъ Европы” перестав друкуватися, а в “Украинском вестнике” запанували досить сильні реакційні тенденції, а незабаром царат і зовсім закрив той журнал. Лише 1840 р. журнал “Отечественные записки” вмістив цикл із шести “баллад малороссійских” Левка Боровиковського: “Две доли”, “Хромой скрипач”, “Великан”, “Ружье – совсем”, “Лыхо”, “Кузнец”. Це були, власне, навіть не балади, а короткі, перейняті романтичним духом оповідання, написані у формі ритмічної прози на матеріалі українських народних казок.

У 1841 р. Євген Гребінка видав у Санкт-Петербурзі альманах “Ластівка”, де поряд з творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Віктора Забіли та інших поетів, вмістив і поезії Левка Боровиковського: “Волох”, “Розставання”, “Чорноморець”, “Палій”, “Вивідка”, “Зимній вечір”, – а також 11 байок і прибаюток, понад сто прислів'їв і загадок.

Писав Левко Боровиковський і прозу, але твори цього жанру, на жаль, не збереглися. Значно більше пощастило байкарській спадщині Левка Івановича. Поет почав складати байки на початку 1830-х рр. Частину їх надрукував у своєму альманасі “Ластівка” Євген Гребінка.

Відколи у 1843 р. викладач 1-ої губернської гімназії пошлюбив випускницю Полтавського інституту шляхетних дівчат Марію Василівну Верещагіну, в його літературній діяльності почався глибокий творчий спад.

* * *

У 1852 р. Л.І.Боровиковський обійняв посаду інспектора Полтавської губернської гімназії. Того ж року в житті притихлого літератора сталася важлива подія. У Києві поет, фольклорист, перекладач, професор Київського (1849-1854) університету Амвросій Метлинський (1814-1870) видав збірку “Байки і прибаютки” (177 творів), що стала єдиною книгою, опублікованою за життя автора. Однак, сам літератор назвав ті твори байками і прибаютками. Є думка, що в принципі то два близькі, але різні жанри: якщо байка – переважно сатирична, викривальна за змістом, то прибаютка та приповідка стоять ближче до теплого гумору. 

Видання представило в українській літературі такий нерозроблений жанр, як національна версія просвітительського реалізму. Хоча авторські байки Л.І.Боровиковського і були близькі до класичних зразків: Езоп, Лафонтен, Лессінґ – вони виявляли тісний зв’язок із моральними-етичними уявленнями українського народу та буйною образністю національного фольклору.

Як і два останні попередники, Лафонтен та Лессінґ, Левко Боровиковський вважав, що у кожній байці живуть дві рідні сестри – душа й тіло: тіло – це, власне, сама байка, тоді як душа – моральне повчання. І хоч як намагався б приховати власні наміри автор, байку в літературі слід розглядати як знаряддя боротьби проти соціальної несправедливості, бо сам її жанр є втіленням максимальної ясності письменницької думки та громадянської позиції.

Свого часу байки Л.І.Боровиковського мали неабиякий успіх. Їх передруковували у різних антологіях і збірниках. Чимало образних висловів із них перейшли в фольклор, як-то: “Голодний Клим озвавсь баса: “Найлучча птиця – ковбаса!”, “Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік”, “В неділю б’є поклони в церкві пан, Аж шкура запотіла, А цілий тиждень б’є хрестьян За діло і без діла”, “Моя байка – Ні бійка, ні лайка: Нехай ніхто на себе не приймає, А всяк на ус мотає, – Хто вуса має” та інші.

* * *

На жаль, сонечко в його віконечко дивилося не довго.

Він писав, писав, писав і… складав, складав, складав: все – у стіл. Видавці зусюдибіч обіцяли, обіцяли, обіцяли і – не видавали…. Нехай там авторські вірші, балади, думи, байки, прибаютки. Нехай там народні пісні, прислів’я і приказки, зібрані власноруч. Але що могло бути крамольного у Словникові української мови, надісланому в Санкт-Петербург до Російської Імператорської Академії наук?! Його супроводжувальний лист та архіпрацю академіки залишили нерозглянутими, навіть відповідь український лексикограф не одержав. Бундючне мовчання Метрополії.

Останнє прикро вразило Левка Івановича у 1856 р. Можливо, позначилося на здоров’ї Левка Боровиковського, якого спочатку спіткала тяжка психічна хвороба, а потім поет-романтик геть збожеволів. Вимушено у п’ятдесятирічному віці надвірний радник вийшов у відставку, зовсім припинив літературну діяльність і мешкав – то в рідних Мелюшках, то в Хоролі.

* * *

З епістолярної спадщини поета випливає, що тяжко жилося великій родині.

Із роками у подружжя народилося п’ятеро синів та донька: Олександр, Платон, Віктор, Модест, Лев і Надія. Мізерної пенсії педагога бракувало.

В архівах збереглося його “прошеніє” про збільшення пенсійної допомоги “для приличного безбедного меня и жены моей содержания и необходимейшего воспитания моих детей”. Схоже на те, що прохання було вирішено позитивно, бо сини літератора здобули гарну освіту.

У 1859 р. доля його другого сина – Платона – ще більше підкосила важко хворого батька. Навчаючись у кадетському корпусі, юнак брав участь у бунті вихованців проти адміністрації, за що його заарештували та суворо покарали. На засланні опальний кадет писав оповідання з життя в’язнів, деякі навіть публікував, тоді як додому Платон Боровиковський повернувся вже після смерті батька.

Тим часом архітвір українського поета-романтика пережив віки. Не без суму літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук Сергій Єфремов (1876-1939) у розвідці “Історія українського письменства” констатував:

- “Байки і прибаютки” Боровиковського тепер мало відомі, хоч трапляються серед них дотепні варіації на популярні байкарські сюжети, та й оригінальних чимало, оброблених лаконічно, подекуди сильно і вдатно. Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих “Байок і прибаюток” його ім’я ми ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років… Проте з Боровиковським увійшло до нашого письменства дещо таке, з світової скарбниці, що поставило його ім’я в історії письменства досить твердо… Справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників (Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко. – О.Р.) було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минула під знаком романтизму. Од нього самого ми знаємо, що він мав написаних дванадцять балад, заснованих на українських народних переказах.

1870-х роках раптом спалахнув вогник надії, коли відомий російський часопис “Отечественные записки” почав друкувати вірші “в манері Некрасова” за підписом Боровиковський. То був… старший син “батька українського романтизму”, правник, фахівець із цивільного права, а також український фольклорист Олександр Львович Боровиковський (1844-1905).

Останні роки життя Левка Івановича минули в рідному селі.

У Милюшках він оселився в батьковій садибі, де разом зі старшим братом Володимиром, згідно з батьківським заповітом, володів сотнею десятин землі та мав двох (!!!) кріпаків. Попри хвороби, злидні та самотність, він записував фольклор, продовжував укладати словник, хоч і залишався забутий Богом та усіма.

В 1876 р. про батька українського романтизму раптом згадав український перекладач, письменник і видавець Олександр Кониський (1836-1900). Розшукавши 70-річного поета, Олександр Якович запросив його до участі у виданні збірки творів українських письменників. Боровиковський щиро відгукнувся, навіть написав кілька новий байок та надіслав їх видавцю.

Через посилення цензури в Російській імперії – задумана збірка друком не з’явилася, а твори Левка Боровиковського надовго лягли в архів видавця. Нові байки Левка Івановича – “Вода та Гребля”, “Слон, Свиня і Звірі”, “Лисиця-охвицер” – помітно відрізнялися від ранніх творів. Тепер це були не короткі за формою, а розгорнуті сюжетні байки. Щоправда, майстерністю вони поступалися творам зі збірки “Байки й прибаютки”, але критика соціальної дійсності в них залунала значно рішучіша.

* * *

До кінця життя Л.І.Боровиковський мріяв видати два томи власних творів. Була в нього думка звернутися через сина Олександра до петербурзьких видавців. Просив він допомоги і в Олександра Кониського. Утім, бажане так і не здійснилося.

Левко Іванович Боровиковський помер 26 грудня 1889 р. на 84-му році життя. Поховали байкаря на Маляренківському кладовищі, неподалік від садиби літератора. Однак, із часом місце вічного спочинку загубили…

На щастя, могилу Л.І.Боровиковського розшукали під керівництвом учителя-краєзнавця Карпа Остаповича Ходосова (1912-1983) учні середньої школи №2 міста Хорола. У 1961 р. на могилі встановили цегляний обеліск, який у 1986 р. замінили мармуровим надгробком. Так осадчий національного романтизму заснував своє останнє поселення.

Олександр Рудяченко

Джерело.https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2880509-levko-borovikovskij-osadcij-na-grunti-nacionalnogo-romantizmu.html

Цей день в історії УПА 22 лютого.

1943 рік.

Сотня «Грабена» здійснила напад на німецький поліцейський пост у містечку Олександрія на Рівненщині. Знищені комендант і декілька німців, загинули два повстанці.

1944 рік

Повстанці знищили чотирьох червоноармійців у райцентрі Берездів на Кам’янець-Подільщині.

У фільварку Псари на Тернопільщині підпільники вбили чотирьох німців і польського службовця.

Німецький загін (до 150 чоловік) напав на відділ повстанців «Сокола», що зупинився на постій у селі Кальне на Тернопільщині. Внаслідок перестрілки, що тривала близько години, знищено кількох німців. Поранено одного повстанця.

1945 рік

Курінь «Гуцульський» УПА-Захід підірвав мости на шосе Коломия-Яблунів і Коломия-Іспас на Станіславщині.

У селі Голинь на Станіславщині сотня «Летуни» УПА-Захід підірвала військовий ешелон Червоної армії. Знищено й поранено близько тисячі військових.

У зіткненні з загоном НКВД у райцентрі Івано-Франкові на Львівщині загинув районний провідник і командир боївки СБ Михайло Думич – «Нестор».

1946 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Доброгостів на Дрогобиччині. Загинули 5 повстанців (охоронці районного провідника «Зенона»).

У селі Воля Велика на Дрогобиччині повстанці знищили лейтенанта НКВД та рядового енкаведиста.

Загін НКВД, переслідуючи відділ «Сивулі», наткнувся на засідку біля села Бухтівець на Станіславщині і відступив. Знищено двох військових, троє поранені.

У селі Гута Полонична на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу НКВД та двох військових.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Циніва на Станіславщині. Троє повстанців застрелилися після 6-годинного бою.

В селі Івачев на Тернопільщині підпільники спалили сільраду.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Медове на Тернопільщині повстанці знищили одного військового, ще один поранений.

1949 рік

Під час облави у селі Біличі на Дрогобиччині загинув кущовий провідник ОУН «Березневий».

1950 рік

Зіткнення з загоном МВД у селі Підгородці на Дрогобиччині. Загинув повстанець Василь Квас – «Довбуш».

1951 рік

Троє повстанців загинули під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

22 лютого 1836 року на Івано-Франківщині у родині дяка народився Порфирій Бажанський, священик УГКЦ.

22 лютого 1836р. на Івано-Франківщині у родині дяка народився Порфирій Бажанський, священик УГКЦ, композитор, фольклорист. Потрапив до Книги рекордів України за записані протягом життя понад 4 тис. українських народних мелодій.

Змалку батько прилучив сина до церковного співу, навчив його нотної грамоти. Рано втративши батьків, Порфирій Бажанський деякий час жив у старшої сестри.

У 16 років він склав іспити на народного вчителя і почав працювати в с.Лючі Косівського району. Через рік пішов на навчання до Бучацькій гімназії. Там став одним з кращих учнів. Потому продовжив навчання у Станіславській гімназії, де опанував скрипку, гітару та флейту.

Тут він познайомився з Ізидором Воробкевичем – фахівцем із хорового мистецтва, який викладав гармонію. Бажанський брав участь в учнівських музичних гуртках, співав у хорі, на різних вечірках і весіллях. 1865-го закінчив Львівську духовну семінарію.

Під час навчання в семінарії з’явилися перші музичні композиції Бажанського – чоловічий хор «Прожий милі життя хвилі» на власний текст, «Серенада» для чоловічого хору і оркестру, «Іже херувими» на 4 голоси, підручник «Школа ірмологійного пінія». Водночас із навчанням він викладав у Ставропігійській бурсі та був диригентом хору. По завершенні навчання служив парохом.

В особистому житті о. Бажанський пережив втрату дружини, яка померла від тифу. Дворічну донечку Ольгу-Олександру йому доводилося піднімати самотужки. Згодом Олеся Бажанська (в заміжжі Озаркевич) стане відомою громадською діячкою, однією із засновниць товариства «Боян» у Львові, відомою поетесою.

Помер Порфирій Бажанський 29 грудня 1920 року і похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

22 лютого 1938р. у с. Бородаївка на Дніпропетровщині народився ГРИГОРЕНКО ОЛЕКСАНДР ЯВТУХОВИЧ, поет, шістдесятник, політв’язень радянських концтаборів.

(нар. 22.02. 1938, с. Бородаївка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл. – загинув 19.08. 1962, похований у с. Бородавка).

Поет-шістдесятник.

Батько, Григоренко Явтух Антонович, голова колгоспу, разом з бригадирами і рахівником був засуджений 1932 р. до розстрілу за «розбазарювання зерна»: видали селянам хліб на трудодні. Через кілька місяців етапований на Далекий Схід. Звільнений в 1937. Тим часом його перша дружина померла з голоду, дочка Надія і син Григорій дивом вижили.

Мати, Євдокія Сидорівна (дівоче прізвище Гончар, по першому чоловіку Бондар), народилася 14.03.1905 р. на Черкащині, в с. Вереміївна Чорнобаївського р-ну. Була ув`язнена 1932 р. на 5 р. за «контрреволюційну діяльність» – насправді як дочка «куркуля». Вдома залишилися два хлопчики, 5 і 7 років. У Кременчуцькій тюрмі, де її утримували, в`язнів не годували тижнями. 20 діб тривав етап до Владивостока. На її численні листи з рідного краю прийшла вістка: «Не журись і не плач, Явдошко, бо твоїх діток Господь прийняв, і не тільки твоїх, а багатьох дітей і дорослих, половини села не стало. А чоловік твій, Іван, теж віддав Богові душу в Архангельську, написав товариш його, а в хаті вашій живе Юхим-п'яничка, і город ваш заріс бур'янами, і садок теж пропадає. З тим бувай здорова і щаслива, а додому не повертайся, бо ще раз посадять». Прочитавши таке, Євдокія намагалася накласти на себе руки, та люди одвели від гріха.

Явтух і Євдокія познайомилася на Далекому Сході, 1937 р. повернулися в Бородаївку, Євдокія стала матір`ю дітям чоловіка, народила сина Сашка. Його батько в 1941 р. був призваний у діючу армію, 1943 р. потрапив у німецький полон у Каховці, а після звільнення в січні 1946 р. знову був ув`язнений у совєтському концтаборі. Написав про це спогади.

Сашко 1956 р. закінчив Верхньодніпровську середню школу. З юних літ писав вірші, але хотів бути військовим. Вступив у Васильківське авіатехнічне училище під Києвом, але через кілька місяців подав рапорт на звільнення: вроджена інтеліґентна натура не приймала військової муштри, казарменної одноманітності, чужомовне середовище відштовхувало його. У березні 1957 року повернувся до батьківської хати. Мав намір поступити в Київський університет на мовно-літературний факультет. Але районний військкомат призвав його на дійсну строкову службу. Служив у м. Кусари в Азербайджані.

Легко і просто писав вірші, сповнені мріями про кохання, любові до матері, до України, до друзів. Деякі відсилав до київських журналів та своїм однокласникам. Написав, зокрема, вірш про окупацію Угорщини 1956 року, де був рядок: "Піднімає прапор Імре Надь!"

Імовірно, що з військового училища навздогін за Г. послали депешу, що за ним треба стежити. Його патріотично забарвлені вірші потрапили в КГБ. Заарештований 2.10.1958 р., Засуджений 16-17 січня 1959 р. Військовим трибуналом Бакинського округу за ст. 72 ч.1 КК Азербайджанської РСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 6 р. позбавлення волі. Батьки написали листа на ім`я Хрущова. Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР 2.08.1960 р. скоротила термін до 3 р.

Карався в таборі суворого режиму управління "Дубравлагу" ЖХ-385/11, сел. Явас, Мордовія. Мордовські табори часів «хрущовської відлиги» були своєрідними островами свободи. Тут Г. зустрів багатьох українців, які теж жили і дихали любов'ю до України, до її історії, культури, з інтересом спілкувався зі в`язнями інших національностей. Будучи оптимістом, від природи життєрадісним, він вважав, що в таборі йому легше і цікавіше, ніж в армії. Вивчав англійську, німецьку, французьку мови, польською пристойно розмовляв. Приятелював, зокрема, з одеситом, теж поетом, Олексою Різниківим, з яким разом займався йогою. Написав йому:

Та не забудь, що в дні похмурі

Звела нас доля, щоби ми

Були в своїй літературі

Крім всього – чесними людьми!

Дружив з Миколою Кучером з Кам`янського (Дніпродзержинськ). Вони – Різників і Кучер – зберегли світлу пам`ять про талановитого юнака, його вірші, зокрема, запам`ятали вірша «Бажаній нареченій», написаного 1961 р.:

Ти мене полюбиш не за пісню,

Ти мене полюбиш не за вроду –

Ти мене полюбиш за залізну

Відданість вкраїнському народу.

Звільнився Г. 1 жовтня 1961 р. Повернувся в рідну Бородаївку. Писав вірші, написав три прозові речі: «Повернення», «Мандрівка в юність». «Весняні бажання». Працював на будівництві комбінату, збирався вступати на філологічний факультет Київського університету. Листувався з поетами Миколою Гірником, Миколою Сомом, з літературним критиком Віктором Іванисенком, зокрема, на предмет видання збірки його віршів. Надсилав вірші в «Літературну газету» Володимиру П`янову, докоряв: «Чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше… Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чесний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи»».

Г. відгукнувся на добірку віршів юної поетеси з Вінниччини Олени Задворної, які були опубліковані в травні 1962 р. разом з портретом у «Літературній газеті». Відгуків на її вірші було багато, але дівчина відповіла лише йому. Пізніше вона написала: «Перший лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й привабив особливою лаконічністю та стрункістю думок. Вірші зворушували одкровенням, емоційністю, мистецькою вправністю… Справді, я потай від усіх зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово». І скоро переконалася: «Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, вольовою особистістю, завше сповнений духовної рівноваги і цілеспрямованості». Зав`язалося листування, що переросло в дружбу. У липні 1962 р. вони зустрілися в Києві, куди вона приїхала вступати до університету. Але вже у вересні одержала через другі руки листа від 18 серпня, якого Сашко не встиг відіслати. На Спаса, 19 серпня 1962 р., він з батьком і старшим братом пішов до Дніпра. На березі відпочивали й інші люди, і ніхто не зауважив, де подівся Сашко. Пошуки нічого не дали. Селом пішли чутки, що він сховався, щоб утекти за кордон. Кагебісти почали допитувати людей. Та на дев`ятий день тіло спливло нижче села. Мати впізнала його…

Опубліковано кілька добірок віршів Г, спогади по нього. Олекса Різників та Олена Затворна-Галай готують до друку збірку творів О.Григоренка та спогадів.

Джерело.http://museum.khpg.org/index.php?id=1198253378

********

Народився Олександр 22 лютого 1938 року в селі Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в сім'ї репресованих. Його батько Явтух Антонович у 1932 році був засуджений до розтрілу. Невдовзі страту замінили на ув'язнення. Присудили п'ять років табору і відправили до Сибіру. Мати, із сім'ї розкуркулених, теж була засуджена і відправлена у табір.

В 1957 році Олександр Григоренко вступив до лав армії. Там його й заарештували за антирадянську діяльність і присудили шість років таборів. Відправили юнака до Мордовії в «Дубравтабір». Але хлопець не зламався, писав там вірші.

Згодом термін відбування покари скоротили до трьох років. Восени 1961 року Олександр повертається до рідної домівки. Писав вірші, оповідання, мріяв вступити до Київського університету.

Найвідомішим твором, який написав Григоренко. є «Ти мене полюбиш не за пісню…»

19 серпня 1962 року поет загинув за невідомими обставинами, його тіло знайшли у Дніпрі. Та, завдячуючи коханій дівчині Олександра, Олені Задворній і його товаришу Олексу Різниківу, збереглося декілька десятків його поезій і три оповідання, які залишалися невідомими широкому загалу аж до цього часу.

22 лютого 2018 року Олександру Григоренку, при фінансовій підтримці районної ради, зараз готується до виходу в світ перша і єдина збірка поезій, творів маловідомого нам автора «Залізна відданість вкраїнському народу».

Джерело Вікіпедія.

У ніч з 21 на 22 лютого 1941р. відбувся бій підпільників ОУН проти чималого загону НКВС, що стався на хуторі Кулеби (нині територія Тернопільської області).

Пам'ятник сімом героям-підпільникам у селі Стратині Рогатинського району. Поставлений у 1942 р. Відновлений у 1995 р. Через 7 років віднайшли закопаний знак тризуб і поставили на постамент.

Група ОУНівців складалась із семи чоловік віком від 18 до 27 років. Через зраду сексота у ніч з 21 лютого на 22 лютого 1941-го року енкаведисти провели акцію з її знищення. Вночі великий загін енкаведистів, в якому було 200 бійців, виїхав із Бережан і направився до Стратина. Хутір Кулєби оточили з усіх боків, щоб перекрити шляхи для відступу. В результаті запеклого бою вся Кулебська сімка загинула. Прострілені тіла підпільників енкведисти положили на сани, накрили брезентом і повезли в Бережани. Досі невідомо, де вони закопали тіла підпільників.

*******

Восени 1939 року на територію Галичини увійшли радянські війська, яких місцеве населення сприймало як визволителів. Однак дуже швидко примусова колективізація, репресії та вивезення найкращих людей до Сибіру змінили ставлення галичан до СРСР. Організація Українських Націоналістів, яка мала досвід боротьби з польським окупантами, почала активно протидіяти завойовникам.

У селах Стратині та Добринові Рогатинського району сформувались підпільні групи ОУН. Група не лише ідеологічно не сприймала радянську владу, але вдавалась до збройного опору. Підпільники нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали листівки серед населення з закликами не підкорятись радянській владі.

Група складалась із семи чоловік віком від 18 до 27 років. Через зраду сексота у ніч з 21 лютого на 22 лютого 1941-го року енкаведисти провели акцію зі знищення кулебської групи. Вночі великий загін енкаведистів, у якому було 200 бійців, виїхав із Бережан і направився до Стратина. Хутір Кулеби оточили з усіх боків, щоб перекрити шляхи для відступу. В результаті запеклого бою вся Кулебська сімка загинула. Прострілені тіла підпільників енкведисти положили на сані, накрили брезентом і повезли до Бережан. Досі невідомо, де вони закопали тіла підпільників. Пошуки рідних успіхом не увінчались.

У цьому бою загинули підпільники ОУН Іван Галай, Богдан Гульовський, Володимир Лопушанський, Григорій Москаль, Василь Солтис, Григорій Шкапій і Максим Шуран.[1]

Пам'ятник загиблим героям спорудили ще в 1942 році. З новим приходом більшовиків стелу перенесли на кладовище, а тризуб закопали. В 1995 році пам'ятник у Стратині відновили, а 2002-го під час орання ріллі знайшовся і тризуб, який пролежав у землі 58 років.

Джерело. https://teren.in.ua/2017/02/21/21-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/ та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА Тернопільщини 21 лютого. Пам'ятаймо...

село Березовиця.

21 лютого 1944 року – у Чорткові бійці УПА вбили шефа кримінальної поліції Ізельта. Атентат виконали окружний провідник СБ Антін Михальчук («Крилатий») та Орест Чорпіта («Меткий)», заступник окружного провідника юнацтва ОУН.

21 лютого 1947 року – зіткнення УПА-Захід з МВС у селі Березовиця Збаразького району Тернопільської області.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/02/21/21-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/

20 лютого 1921р. в с. Березова Лука, Миргородський повіт народився Савченко Микола Лаврінович - хорунжий УПА, командир сотні «Східняки», заст.командира ТВ-26 «Лемко», командир 2-го Перемиського куреня. Заступник керівника Місії УПА за кордоном. Член Закордонного представництва УГВР у 1948—1950рр. Співорганізатор і неодноразовий голова Об'єднання колишніх вояків УПА в США. Ініціатор створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», його засновник.

Московські посіпаки комуністів та їхні поплентачі без перестану твердять, що УПА не була підпільною, проти німців не воювала й була створена винятково з галичан чи волиняків...

Одним з найуспішніших командирів УПА був Петро Миколенко (правдиве прізвище та ім’я – Микола Лаврінович Савченко, псевда – “Байда”, “377”). Народився він 20 лютого 1921 р. в родинному селі командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка – в с. Березова Лука Гадяцького району Полтавської області у селянській родині. В той час Петро Дяченко вже перебував у таборах для інтернованих у Польщі.

Микола закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. В РСЧА він дослужився до звання лейтенанта. 1941 року під час відступу Червоної армії залишився на Полтавщині. Наприкінці 1943 року в Карпатах зголосився до УПА. Призначений командиром підрозділу ВО “Маківка” на Дрогобиччині. Охороняв Великий Збір УГВР у липні 1944 року. В серпні 1944-го очолив сотню “Східняки”, в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 р. сотня “Байди” входить до Лемківського загону ВО “Сян”. Після зміни лінії фронту – залишається в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдує по Станіславівщині та Дрогобиччині. В поворотному рейді на Лемківщину його сотня зводить 17 листопада 1944 р. завзятий оборонний бій в околиці с. Сторонна Дрогобицького району, відбиваючи численні атаки ворога.

У січні 1945 р. сотня переходить згідно з наказом Головного штабу УПА на північно-східню Тернопільщину вже без Петра Миколенка, який тяжко захворів на запалення нирок. Однак, восени цього ж року “Байда” покликаний на посаду курінного ад’ютанта й підвищений до старшого булавного з датою старшинства від 1 січня 1946 року. У лютому 1946 р. “Байда” призначений заступником командира 26-го (Лемківського) ТВ “Лемко” та командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині. Був підвищений у званні до хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946 року. В серпні 1947 року відділ УПА під командуванням “Байди” успішно йде рейдом на Захід. А у 1948 році Петро Миколенко (Савченко) Старшинським збором був обраний командиром частин, що рейдували на Захід, згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, членом ЗП УГВР у 1948 – 1950 роках. Підвищений ЗП УГВР до майора з датою старшинства від 1 липня 1949 року.

Микола Савченко (Петро Миколенко) емігрував до США у 1950 році, де закінчив студії механічного інженерства, працював за фахом. Був активним в УАПЦ, громадському житті, комбатантських організаціях. Петро Миколенко став одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його головою. В 1973 році виявив себе з-поміж з ініціяторів створення торонтського Видавничого комітету “Літопис УПА”, став його засновником, членом та співробітником.

Помер легендарний командир УПА 1 січня 1979 р. у Детройті (штат Мічіган, США). Ми, полтавці, маємо пишатися, що маємо таких земляків як Микола Савченко, Петро Дяченко, Юрій Горліс-Горський, Михайло Гаврилко та багато інших – знаних і забутих – борців за волю України.

Автор. Олександр ПАНЧЕНКО, директор Інституту УВК ім. А. Кущинського, заступник голови Полтавської обласної організації ВО “Свобода”, адвокат м. Лохвиця Полтавської обл.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=912

"Коли мене вели на страту" (автор Луцик Михайло Петрович)

Луцик Михайло Петрович (31.12.1921, с. Волосянка, нині Сколів. р-ну Львів. обл. – 14. 04. 2006, м. Ско­ле) – учасник національно-визвольного руху. 

В березні 1939р. брав участь у боях з угорцями на Закарпатті. Від осені 1939р. – повітовиц провідник ОУН на Сколівщині; від 1941р. – районний провідник Юнацтва ОУН у Львові. 

28 жовтня 1944р. заарештований московитами, 29 грудня того ж року засудж. до 15-ти років таборів суворого режиму та 5-ти років заслання. 

Учасник підготовки повстання у воркутинських таборах. Звільнений і ре­абіліт. 1956. Відновив діяльність в ОУН. 19 листопада 1957 за­арештований удруге, 19 грудня того ж року засудж. до 15-ти років позбав­лення волі. Покарання відбував у Владимир. в’язниці, мордов. і перм. таборах. 

1972р. звільнений. Відмовився від рад. громадянства і вимагав відпустити його в Австрію. 1973р. за зви­нуваченням у бродяжництві засудж. до 2-х р. таборів. 1974р. ви­знаний психічно хворим і направ­лений у Дніпропетровську. спец. психіатр. лікарню. 

Після експертизи у ВНДІ заг. і судової психіатрії (Мос­ква) 1978р. діагноз знято та звільнено. Співпрацював з Укр. Гельсин. групою, збирав ма­теріали з історії визв. боротьби.

******

Коли мене вели на страту, 

Я не просився, не ридав,

А йшов назустріч хаму-кату,

Щоб він мене четвертував.

Як тільки звів він автомата –

Враз вистріл з неба пролунав.

Вцілила мила в серце ката,

І він, мов звір, із ревом впав.

А я дививсь на зайду-ката,

Дививсь, як ворог мій конав...

Взяв потім в нього автомата,

Щоб ним він більше не вбивав.

Іще луна гула в Карпатах,

Іще із дула вивсь димок –

Стояла мила знов на чатах

В хоралі літніх співанок.

Карпати, липень 1943

Літ.: Три повстання Січків: В 2 т. Х., 2003.

В. В. Овсієнко

Цей день в історії УПА 20 лютого.

Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua.

1943 рік

Напад повстанців на радянських партизан біля сіл Заморочене і Озерська, знищено 15 партизан.

1944 рік

Напад відділу УПА на райвідділ НКВД у містечку Деражне на Рівненщині. У результаті бою енкаведисти тимчасово відступили до містечка Цумань.

1945 рік

Рій сотні «Лісовики» УПА-Захід влаштував засідку в селі Заставці на Тернопільщині. Знищені голова райвиконкому, начальник райвідділу НКВД, троє радянських активістів.

Бригада «Дорош» УПА-Північ у бою з ротою НКВД в селі Чабель на Рівненщині знищила 30 військових. Втрати повстанців: 2 убитих, 4 поранених.

Полк НКВД о 6-й ранку з двох сторін атакував сотні «Чорногора» і «Сурма» УПА-Захід у селі Космач на Станіславщині. Внаслідок шестигодинного бою знищені 140 військових, загинули 14 повстанців, ще 17 поранені.

Протягом дня загін НКВД атакував курінь сотні «Перемога» УПА-Захід біля села Сенківське на межі Станіславської та Чернівецької областей. Знищені 104 і поранені 90 військових. Загинули 8 повстанців.

Чота сотні «Галайда-1» УПА-Захід влаштувала засідку на шосе Купичволя – Мости Великі на Львівщині. Знищені старший лейтенант, 3 військових НКВД, 14 бійців винищувального батальйону.

1946 рік

Через зраду агента «Ясена» пошукова група НКВД захопила криївку в лісі біля села Ярушичі на Дрогобиччині. Загинув станичний ОУН Микола Ігумен – «Ярема», трьох підпільників захоплено в полон.

1947 рік

Рій сотні «Імені Богуна» УПА-Захід здійснив напад на загін МВД у селі Брустури на Станіславщині. Знищені 3 військових, один важко поранений.

У зіткненні з загоном МВД у селі Березина на Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових.

1948 рік

Під час зіткнення боївки ОУН із загоном МВД у райцентрі Копичинці на Тернопільщині знищений уповноважений райвідділу МҐБ, загинув один підпільник.

1949 рік

Пошукові загони МВД захопили криївку в селі Гніздище на Тернопільщині. Застрелились два повстанці та господар конспіративної хати.

Зіткнення повстанців із загонами МВД у селах Цинева на Станіславщині (загинув один підпільник) та Залокоть на Дрогобиччині (загинув боєць Іван Сокол – «Калина»).

1952 рік

Опергрупа МҐБ захопила криївку в селі Білозерки на Тернопільщині. Загинули надрайонний провідник ОУН «Арсен» та ще двоє повстанців, одного захоплено в полон.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Гуцульський полк морської піхоти та інші. Які військові формування Української Галицької армії були утворені на Станиславівщині.

фото: Серед старшин 41-го австрійського Буковинського полку піхоти стоїть четвертий праворуч Антін Прокопович, уродженець м. Коломия, 1 березня.

1 листопада 1918 року після збройного повстання у Львові, яке очолив Дмитро Вітовський, влада перейшла до рук Української Національної Ради. Одночасно українські військові 20-го і 95-го піхотних полків австрійської армії забезпечили перехід влади у Станиславові, а 24-го і 36-го піхотних полків – у Коломиї. 13 листопада у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). А вже 15 листопада українські вояки на подвір’ї казарм 95-го полку в Станиславові прийняли присягу на вірність Українській державі, текст якої склали поручик УСС Богдан Гнатевич і редактор «Станиславівського голосу» Іван Ставничий.

Вже від Листопадового зриву ЗУНР мусила захищати свою незалежність і була втягнута у кровопролитну українсько-польську війну. Першим розпорядженням Державного секретаріату військових справ від 13 листопада 1918 р. проголошувалася часткова мобілізація здатних до служби чоловіків, які були демобілізовані з австро-угорської армії. У цей же час було створено три обласні, 12 окружних (по чотири в кожній області) і 60 повітових військових команд, які зіграли виняткову роль у розбудові Галицької армії.

Область Станиславів: округа Станиславів – Станиславів, Богородчани, Надвірна, Товмач (Тлумач), Городенка; округа Стрий – Стрий, Жидачів, Сколе, Долина, Калуш; округа Коломия – Коломия, Печеніжин, Косів, Снятин; округа Чернівці – Чернівці, Кіцмань, Заставна, Вашківці, Серет, Вижниця, Сторожинець. Рогатинський повіт входив до третьої області – Тернопіль: округа Бережани – Бережани, Бібрка, Перемишляни, Рогатин, Підгайці.

Станиславівську Окружну Військову Команду очолював уродженець Сокаля, досвідчений старшина, перший командант Легіону УСС Теодор Рожанковський. Зусиллям команданта і його старшин, насамперед отаманів Олекси Горбача, Миколи Вільке, поручиків Михайла Гординського, Івана Голембйовського, Матвія Яремчука, на базі колишніх австрійських 20-го і 58-го піхотних полків сформовано два коші – запасні стрілецькі полки, які за короткий час вишколили і скерували на фронт три повнокровні курені. Згідно зі штатом, у Станиславові засновано кінний і гарматний запасні полки, навчальний полк зв’язківців, а також старшинську гарматну школу та залізничний курінь. Крім того, у тимчасовій столиці ЗУНР дислокувався кіш УСС під командуванням сотника Богдана Герасиміва, який ще в листопаді сформував і спрямував до Львова 3-й курінь для полку УСС. Його очолював поручик Сократ Іваницький. Стрийською Окружною Військовою Командою, якою з 10 листопада 1918 р. командував полковник Гриць Коссак, було сформовано, вишколено і направлено на фронт серед інших військових формувань калуський полк.

Найбільше з усіх Окружних Військових Команд підготувала вояків для фронту Коломийська, яку очолював сотник Теодор Приймак. На базі колишніх австрійських 24-го і 36-го піхотних полків були засновані запасні стрілецькі полки, які зберегли старі номери, але отримали найменування відповідно гетьманів Петра Дорошенка та Івана Мазепи. Крім них, у Коломиї діяли запасний гарматний полк (командир – сотник Роман Щипайло, згодом референт артилерії ДСВС (Державного Секретаріату Військових Справ), старшинська піхотна школа та інші штатні військові формування. Високою організацією славився 24-й запасний полк під командуванням освіченого австрійського офіцера, чеха за походженням, Франці Тінкля (згодом командира 2-ї Коломийської бригади). Він підготував для фронту три курені, з яких курені поручика Володимира Левицького і сотника Броніслава Абеля були направлені у бойову групу «Хирів», а курінь поручика Петра Шлемкевича – під Угнів. Запасний 36-й полк вишколив і відправив на польський фронт теж три стрілецьких курені, серед яких Пробоєвий Гуцульський під командуванням Гриця Голинського.

Особливістю всіх гуцульських куренів була добра озброєність. Крім гвинтівок, вони мали достатню кількість скорострілів, піхотних гарматок і мінометів. І це завдяки невтомній праці старшин Коломийської Окружної Військової Команди, серед яких були, окрім зазначених, організатор Першолистопадового зриву на Покутті сотник Володимир Бемко, отаман Федір Сухий, сотник Степан Галібей, поручик Володимир Ординський (Снятин), сотник доктор Омелян Паліїв.


У період ЗУНР на території Станиславівської військової округи були утворені такі частини УГА.

Старшинська школа артилерії у Станиславові. Сформована у грудні 1918-го (за іншою інформацією, 10 січня 1919 р.), розташовувалася у казармах колишнього австрійського 33-го гарматного полку. Начальниками школи були отаман Северин Лещій, пізніше сотник Іван Сітницький, викладачами – поручики Тимофій Мацьків, Олексій Белей, булавний Вагель та Степан Столярчук. До школи було зараховано 42 курсанти, здебільшого гармаші, а також вояки з середньою освітою та юнаки-гімназисти. Навчання тривало чотири місяці. Але школі так і не вдалося здійснити перший випуск: польський наступ змусив Начальну Команду УГА реорганізувати школу в гарматну батарею і скерувати курсантів до 3-го гарматного полку 3-ї Бережанської бригади під команду сотника Юліана Шепаровича. Серед курсантів школи було немало майбутніх знаменитостей: науковець і громадсько-політичний діяч Володимир Кубійович, редактор Української Енциклопедії, професор математики Мирон Зарицький та інші. У Станиславові школа дислокувалася до 15 травня 1919 року.

Старшинська школа зв’язку у Станиславові. З перших днів українсько-польської війни виникла проблема технічних і командних кадрів служби зв’язку УГА. 20 грудня референт зв’язку ДСВС Роман Білинський заснував у Тернополі, тодішній столиці ЗУНР, школу телеграфістів. Її кістяк склала студентська сотня (50 гімназистів з Тернопільщини) сотника Івана Галущинського. Після переїзду уряду ЗУНР і ДСВС до Станиславова сюди переїхала і школа. У січні школу було розгорнуто у Звідомчий полк під командуванням сотника-інженера Лева Шепаровича (уродженця с. Колодіївка на Тисмениччині). Для підготовки телеграфістів і телефоністів фронтових частин були створені три навчальні курені з розрахунку на три корпуси. Кожний курінь мав чотири сотні – на кожну бригаду. Спільно з Левом Шепаровичем викладачами полку були поручник Гриць Матковський, Володимир Гриневич, італієць Д. Мараці, Ліщинський. Після тримісячного навчання у липні здійснено перший випуск 50 хорунжих і підхорунжих, які були скеровані у відділи зв’язку корпусів і бригад. Школа проіснувала аж до лютого 1920 року.

Старшинська школа піхоти в Коломиї. Сформована у грудні 1918 року, спочатку в ній навчалося 35 курсантів. На початку 1919 року в трьох чотах налічувалося 100 курсантів віком від 18 до 25 років, з них більшість були підстаршинами австрійської армії і легіону УСС. Стрільці-курсанти як добровольці були свідомі свого національного обов’язку. Вони квартирували в касарнях, вправлялися у військовому навчанні над Прутом. Вже на першому році відбувся перший їх випуск.

1-й коломийський гарматний полк УГА. Бере свій початок від невеликої коломийської батареї, яку в 1918 році організував сотник В. Тотоєскул. На фронт під Львів батарея виїхала 5 грудня 1918 р., де увійшла до групи «Старе Село». Наприкінці грудня на базі 1-ї коломийської батареї та ще п’яти інших створили 1-й гарматний полк 1-ї бригади УСС. Полком керував відважний сотник Ярослав Воєвідка, після його загибелі 30 березня 1920 р. – сотник Ярослав Курилюк. Полк пройшов усю епопею УГА – облогу Львова, стримування травневого 1919 року наступу поляків, Чортківську офензиву в червні 1919-го, спільні з армією УНР дії після переходу Збруча (Христинівка, Умань, Жмеринка). У ЧУГА полк перетворили на дивізіон.

Гуцульський курінь УГА. Був сформований Коломийською Окружною Військовою Командою у грудні 1918 р. на базі 36-го запасного стрілецького полку імені Івана Мазепи. Складався з чотирьох сотень, сотнi скорострiлiв (кулеметів), чоти саперiв і технічного відділу. Загальна чисельність – близько 1200 осіб. Під командуванням чотара (згодом сотника) Гриця Голинського курінь відбув на польський фронт, де увійшов до складу 8-ї Самбірської бригади 3-го Галицького корпусу. Відзначився у лютому-березні 1919 року. У травні Гуцульський курінь УГА був переданий до 11-ї Стрийської Гірської бригади, брав участь у Чортківській операції УГА 1919 року, згодом – у боях проти більшовицьких і денікінських військ. У квітні 1920 року майже повністю потрапив у польський полон і припинив своє існування. З гуцулів-добровольців також було укомплектовано Першу кінну Гуцульську козачу сотню імені Юрія Федьковича.

У травні 1918 року розпочався процес створення морської піхоти УНР. Директорія 3 лютого 1919 р. перенесла відділ командування морським полком до Вінниці, а згодом, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗУНР, – до Коломиї. Так був сформований 1-й Гуцульський полк морської піхоти УНР. Планувалося набрати 2 тис. добровольців, однак через окупацію Галичини поляками та румунами цього зробити не вдалося. У квітні 1919 року полк складався з 700 вояків, з них – 300 піхотинців і 50 вершників. Наприкінці квітня полк був переведений до Рівного, а звідти до Тернополя. Командиром полку спочатку був полковник морської піхоти Гаврило Никогда, а згодом лейтенант Кость Мандрика. Полк відзначився у боях з поляками, більшовиками і денікінцями, у 1920 році був інтернований у Польщі.

Після захоплення Покуття у травні 1919 року 7-ою румунською армією з тилових частин УГА, які уникнули полону і відійшли до Станиславова, та тилових частин, котрі на той час перебували у місті, була сформована 14-та Станиславівська бригада УГА. Через наступ польських військ вона не була остаточно сформована і складалася тільки з двох куренів піхоти. 14-та Станиславівська бригада замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, яка під час польського наступу навесні 1919 року була відрізана від решти частин УГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Під час Чортківської офензиви бригада забезпечувала ліве крило УГА вздовж Дністра. У червні 1919 року отаманом бригади став Василь Оробко. Після відходу за Збруч бригада брала участь у боях з більшовиками за Жмеринку та Вінницю, а потім – з армією Денікіна. Після цих боїв бригада довший час була гарнізоном у Вінниці. Внаслідок епідемії тифу більшість вояків померли. Тому після входження УГА до складу Червоної Армії в січні 1920 року із 14-ї бригади був сформований запасний курінь.

Наприкінці січня 1919 року з групи «Старе село» була сформована 2-га Коломийська бригада УГА, що складалася з трьох піхотних куренів, які були організовані і відправлені на фронт Окружною Командою в Коломиї і Станиславові. У боях під Львовом бригада складалася з майже 8 000 вояків і старшин. Командиром бригади з самого початку і до 15 червня 1919 p. був Франц Тінкль, потім короткий час – отаман Роман Дудинський, на Наддніпрянщині під час наступу на Київ – полковник Антін Вименталь, сотник Омелян Ревнюк і сотник Квапіль. 2-га Коломийська бригада зарекомендувала себе в кривавих боях під Львовом, під час Чортківської офензиви (зокрема, спішним маршем з Трибуховець через Бариш, Монастириська звільнила 14 червня Підгайці), на Наддніпрянщині в наступі на Київ. Бригада припинила своє існування 26 квітня 1920 р., коли була роззброєна польськими властями й інтернована до табору в Тухолі на Помор’ї.

У період ЗУНР у Станиславові діяли два військові шпиталі. Начальником першого був підполковник Осип Маланюк, а другого – полковник Теофіль Бардах (за іншою інформацією, полковник Осип Кос). Невеликим шпиталями, зокрема у Городенці, опікувалися повітові комісаріати. У Станиславові також був головний склад санітарного майна, очолював його підполковник Володислав Білинський. Таким чином, на Станиславівщині були сформовані боєздатні військові частини УГА, які мужньо воювали на передовій, відстоювали незалежність та соборність Української держави.

Ярема КВАСНЮК
Галицький Кореспондент

20 лютого 1905р. у с. Дермань на Рівненщині в селянській родині Олексія Антоновича й Настасії Улянівни Самчуків народився один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук. Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932-1933 років. У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена.

Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932-1933 років. У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена. 

Історією та літературою Улас Самчук захопився з дитинства, тим більше що саме місце народження до цього спонукало – Дерманський монастир, настоятелем якого був свого часу відомий полеміст Мелетій Смотрицький, здавна був своєрідним інтелектуальним центром. Саме тут, в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, розпочав 12-річний Улас навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка.

Перед закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував з війська і втік до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина – розвозив по копальнях і гутах залізо. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову.

Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві,  а з 1929 року почав постійно співробітничати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою». У 1933-му народжується художньо-психологічна повість «Марія» - перший художній твір про злочин Голодомору (побачив світ у 1934 році у Львові). 

Улас Самчук в юності. Фото: uk.wikipedia.org

У 1929 році Улас Самчук переїжджає до Праги, яка на той час була одним із центрів українського наукового та культурно-мистецького життям в еміграції, вступає до Українського вільного університету, входить до Студентської академічної громади. Утім, жодного вищого навчального закладу закінчити йому так і не вдалося, тому більшість наук довелося опановувати самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.

У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук.

Був учасником буремних подій в Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язниці. 

У 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, перебрався речез український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. У «Волині» тоді ж працював молодший брат Симона Петлюри Олександр. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».

Водночас легальні українські видання, які виходили на території України в період нацистської окупації, були зобов'язані дотримуватися риторики Третього Рейху, зокрема, щодо євреїв. Детальніше про це можна прочитати у дослідженнях Романа Михальчука та Максима Гона.

Після війни Улас Самчук емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був засновником Організації українських письменників «Слово», Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв.

Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/20/1905-narodyvsya-ulas-samchuk-pysmennyk

20 лютого 1887р. в Харкові народився Олександр Удовиченко, генерал-полковник Армії УНР.

Олександр Удовиченко (1887 - 1975). Фото: incognita.day.kiev.ua

Походив із сім’ї військового. Закінчив Військово-топографічне училище в Санкт-Петербурзі (1908), Миколаївську академію Генерального штабу (1916). Учасник Першої світової війни.

Активний учасник українського національного руху. Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові становища, він завжди ухилявся від запільних посад, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи».

Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбоєздатніших частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).

У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).

У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму».

Помер 19 квітня 1975-го у Ментеноні (Франція).

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/20/1887-narodyvsya-oleksandr-udovychenko

Зі спогадів Ганни Мельник про події в с. Тухлі, с. Либохорів та Грабовець...

фото с. Либохорів 1916 р. Стрибки з Тухлі були гірші за большевиків, вони знали всіх людей з Тухлі і Либохорів. Стрибки вбили станичного с. Тухлі Мицєржака, його жінку і тримісячну дитину, хоч енкаведисти казали дитину не вбивати. Коли хтось з повстанців був хворий, то вночі перевозили у с. Грабовець або Пшонець. Мій перший прихід із с. Либохори у Головецько був наче прихід у самостійну Україну. Там були відділи під проводом курінного Бойтура, який ще у 1943 р. воював з німцями у Сколім на Святослава. В тім бою впало 50 німців, а повстанців – тільки три. З большевиками мав бої в с. Рожанка Н. і В., у Либохорах, у Сеничові, де був убитий в 1947 р. Похоронений на цвинтарі у с. Сеничові недалеко від церкви. Залишилася жінка з двома синочками дво- і чотирирічним. У с. Сможе Славського району в 1947 р. випали дуже великі сніги і не всі повстанці були підготовлені до зими. Районний господарник Йосиф Савчин зі села Сможе, псевдо Стрибун, закладав у бункері вікно і стукнув сокирою, а звук пішов по лісі. В цей час полониною йшла опергрупа, зачули стук і пішли туди, чути було зойк, а потім все стихло. Наш бункер був на другій горі, напроти їхнього і ми чули стріли та зойк. Оперативники не могли доставити побитих у гарнізон і зробили собі полекшу – повідрізували голови 4 повстанцям, Стрибуну і поскидали у міх, а голову медсестри Галі родом з Лемківщини, яка мала чудові золотисті коси, настромили на кіл і так несли, а вітер колисав її волосся. Навесні, як розтанув сніг, хлопці з нашого бункеру похоронили безголові трупи там же, у лісі. Голови оперативники доставили до гарнізону і виставляли для впізнання, а потім невідомо де їх поділи, ходили чутки, що вкинули до туалету в гарнізоні в Тухольці. *     *     * 22 чи 23 червня 1954 р. по радіо оголосили, що вимоги політв'язнів задоволені і з Москви їде комісія. Але це був підлий підступ комуни, щоб приспати пильність в'язнів. Вдосвіта 25 червня над Кенгірським лагером заревли літаки, вдарили гарматні вистріли, на бараки посунули танки, один за одним, бігли за танками солдати з автоматами і стріляли всіх, хто вискакував із бараків, люди гинули під гусеницями танків, у бараки кидали набої з задушливими газами, я почала душитися і не повзла надвір, впала під ноги людей, що втікали хто куди і була б попала під танк, але мене відтягнули до стіни бараку і занесли на нари. Жах, що тоді творилося: рев моторів, автоматні черги, крик, плач, стогін. Жінок, що прикривали собою чоловіків, заколювали штиками, десь кричали ура, третій лагерний пункт відбивав атаку, там було найбільше бандерівців, а всього 12 тисяч чоловіків, але що вони могли зробити голими руками, проти танків, артилерії і війська? У деяких бараках танк пробивав стіну і по людських тілах проїжджав через цілий барак. Говорять, що тоді повбивали понад 700 людей. Потім стрільба затихла, вигнали всіх із бараків за зону і приказали лежати лицем до землі весь день під палючим сонцем, а потім посортували людей: кого в тюрму, кого на етап. Нас 300 жінок, засуджених на 25 і 10 років, як штрафників, загнали у товарні вагони і три дні ми сиділи без їжі і води, а спека тоді була до 50°С. Ми зробили з паперу трубки, просовували у віконця і кричали до людей, які проходили на віддалі 200-300 м від вагонів, щоб дали нам хоч щось, бо вже три дні голодуємо, а конвой бив приладами по вагонах і страшив, що всіх постріляють. Молились ми у вагоні за загинулих подруг і друзів.   Зі спогадів Ганни Мельник, 1919 р. н., уродженки села Фосмин Стрийського району Львівської області «Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80. Записала Ганна Гульчій фото: https://photo-lviv.in.ua/selo-lybohora-na-ridkisnyh-svitlynah-1915-roku/ опубліковано Степан Гринчишин

20 лютого 1054р. помер один з найвидатніших князів Київської Русі - Ярослав Мудрий, часи правління якого справедливо вважають розквітом Русі, є культовою персоною не тільки в історії України, а й в історії Європи.

Трагізм його смерті полягає не тільки в тому, що держава втратила талановитого керманича, а й в подальших подіях, які призвели до втрати Києвом своєї попередньої могутності, бо часи Ярослава Мудрого по правді називають «золотим віком». Він продовжив політику свого батька Володимира і значно розширив кордони Київської Русі та прославився як досвідчений полководець у численних походах.

Але ще більш відомим князь став як талановитий дипломат за вміння налагоджувати зв’язки з багатьма європейськими державами шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений на Інгігерді, дочці короля Швеції. Ярослав зміг організувати чимало шлюбів своїх дітей та онуків з правителями інших держав. Так, його дочка Анна вийшла заміж за короля Франції Генріха І, Єлизавета – за норвезького короля Гарольда, Анастасія – за угорського монарха Адріана, а сестра князя Марія була заміжня за польським королем Казимиром І. За такі тісні монарші сімейні зв’язки Ярослава Мудрого було названо «тестем Європи» і це в черговий раз доводить нашу давню приналежність до європейської цивілізації.

Не менш важливо, що його діяльність сприяла поширенню християнства на Русі. Саме за правління Ярослава розпочалося будівництво одного з найвідоміших і найстаріших православних храмів – собору Святої Софії в Києві. Окрім цього, за його князювання затверджено Київську метрополію, яка перебувала під юрисдикцією Константинополя. Також у цей час виникають перші православні монастирі на Русі: Києво-Печерський та Юр’їв монастирі.

Не можна оминути визначну просвітницьку та культурну діяльність Ярослава Мудрого: сприяння поширенню освіти через заснування школи при Софійському Соборі та чималої бібліотеки. Також у першій половині ХІ століття поширення набуло переписування та переклад на церковнослов’янську мову грецьких книг та написання літописів.

Але він допустив одну помилку, встановивши особливу систему престолонаслідування – сеньйорат. Саме тому після смерті Ярослава київським князем став його старший син Ізяслав, але переяславським – Всеволод, чернігівським – Святослав, волинський – Ігор, а смоленським – В’ячеслав. Їхній батько мав на меті зберегти владу в руках однієї сім’ї, не допустити кривавої боротьби за престол, але цей задум спричинив занепад і поступовий розпад Київської Русі шляхом феодального дроблення. І коли прийшов вирішальний момент захистити свої наділи від монгольської орди, то місцеві князі не змогли дати гідну відповідь загарбникам. Колективний сюзеренітет продемонстрував одну з перших в нашій історії втрату державності.

Історія має властивість повторюватися. Українцям ще варто докласти чимало зусиль, щоб афоризм «історія нас вчить, що вона нічого не вчить» нас не стосувався. Як майже 1000 років тому, так і сьогодні гостро стоїть питання державності, єдності та сформованої національної еліти в умовах агресії зі Сходу.

Джерело.http://c4u.org.ua/20-lyutogo-1054-pomer-kniaz-kyyivskoyi-rusi-iaroslav-mudryj/

19 лютого 1973р. заарештовано уродженця с.Росохач Чортківського району, студента Львівського університету Степана Сапеляка.

19 лютого 1973 року – заарештовано уродженця с.Росохач Чортківського району, студента Львівського університету Степана Сапеляка. Тернопільський обласний суд, за антирадянську агітацію і пропаганду, участь в антирадянській організації, засудив його до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Покарання відбував в концтаборах та тюрмах ГУЛАГу міст Пермі, Владимира, Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та в Казанському централі. На засланні був на Колимі та в Хабаровському краї. Степан Сапеляк – український поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, правозахисник, член міжнародного ПЕН-клубу та Української Гельсінської спілки, лауреат Шевченківської премії.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/02/19/19-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*******

Імʼя Степана Сапеляка занесено до реєстру митців-вʼязнів, яких тоталітарна система на довгі роки силоміць запроторила за сірі тюремні мури від усього світу «єдино за слово своє».

Народився Степан Сапеляк в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Після закінчення школи в 1969 році вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. У стінах університету відкривається його поетичний талант, він готує до видання першу збірку віршів.

У листопаді 1972 року у рідному Росохачі молоді патріоти створюють підпільну організацію, яка визнала своєю метою боротьбу за незалежність Української держави. 22 січня 1973 року на день Злуки Степан Сапеляк разом із друзями-однодумцями розвішав жовто-блакитні знамена в рідному селі та районному центрі Чортків. Крім того, у Чорткові в ці дні було розповсюджено листівки «антирадянського змісту», автором яких був Степан Сапеляк. За це юнака заарештували і посадили майже на 10 років позбавлення волі. В ув’язненні та на засланні на Колимі та в Хабаровському краї поет перебував до 1981 року Табірні рядки поета пройняті болем і відчаєм:

Плаче око на слух. Нерв на вії примерз.

Давить серце з-за ґрат довкруж серця краями.

Тихне плин безнадій із-під нар, з-під ребер,

З-під терпінь німоти сірі зеки-краяни.

Тими зеками-краянами були мужні і талановиті письменники та правозахисники: І. Світличний, І. Калинець, В. Стус, Є. Сверстюк та ін. Їхній стоїцизм допоміг молодому в’язневі вижити, вистояти і писати про волю, про життя, про любов.

За роки ув’язнення та заслання Степан Сапеляк створив чимало. Його поетичний доробок був видрукований переважно за межами України. Перша збірка віршів «День молодого листя» побачила світ у 1980 р. і вийшла в перекладі німецькою мовою у Брюсселі. Усі наступні поетичні книжки друкувалися також за кордоном (у Німеччині, Канаді, США) українською та іноземними мовами: «Несе Амур холодну воду» (ФРН, 1987), «Без шаблі і Вітчизни» (Канада, 1989), «З гіркотою в камені» (США, 1989), «Відлуння вцілілих строф» (Канада, 1990).

Після закінчення терміну ув’язнення поету не дозволили повернутись додому. Спочатку спорядили на Донбас, а потім на Харківщину. Тут, на Слобожанщині у Харкові, він жив до останніх років свого життя. Реабілітували Степана Сапеляка лише у 1991 році, у цьому ж році виходить його перша збірка в Україні під назвою «Тривалий рваний зойк», за яку в 1993 році удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

До поета нарешті прийшло заслужене визнання його приймають до Національної спілки письменників України. Він – відомий громадський діяч, член міжнародного відділення ПЕН-клубу, голова Української гельсінської групи, один із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, відповідальний редактор харківського позацензурного видання «Кафедра», співголова Асамблеї Шевченківських лауреатів, лауреат літературно-мистецьких премій ім. І. Франка (США), В. Свідзінського, братів Лепких, Т. Мельничука, першої літературної премії та диплома фонду Волиняків-Швабінських Українського вільного університету. У 2001 році С. Сапеляка нагороджують медаллю «Вʼязень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип», у 2005 – орденом «За заслуги ІІІ ступеня», у 2009 – Хрестом Івана Мазепи. У цьому ж році його удостоєно звання «Харківʼянин 2009 року» в номінації «Діячі науки, культури та мистецтва», а в 2011 р. він отримує звання почесного громадянина Тернопілля.

З-під пера поета вийшло дванадцять книг. Остання – невольнича мемуаристика під назвою «Хроніки дисидентські від головосіку» (2003), працював над епістолярним надбанням, публіцистикою.

«Його творчість у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури», − резюмував колись Олесь Гончар.

Помер Степан Сапеляк 1 лютого 2012 року, похований у місті Харкові.

Джерело.https://tobm.org.ua/stepan-sapelyak/